Кід Родело

Розділ дев'ятий

Останні зорі ще яскраво сяяли на небі, коли вони засідлали коней. Купи чольї ніби світилися власним вогнем, холодний місячний ландшафт лавового поля, зруйнованого ерозією і перетвореного у фантастичну мішанину зазублених скель, мав моторошний вигляд.

Усі мовчали. Чулося тільки скрипіння шкіри, коли укладали на місце сідла, затягували попруги або прилаштовували вантаж.

В’ючний кінь був у найгіршому стані. Золото важило близько сорока фунтів, але воно сиділо тяжко, без пружності живого вантажа.

Родело, стоячи поза конем, перевірив револьвер. Усі набої на місці, зброя готова. Він засунув револьвер у кобуру, але залишив вільним ремінець, який утримує його на місці, щоб швидше витягти в разі потреби.

Нора першою опинилась у сідлі. Інші швидко посідали на коней, і після якоїсь миті, коли ніхто не рухався, Родело рушив уперед. Він поїхав на схід, а потім на південь, тримаючись ледве помітної стежки, яка, здавалося, примхливо в’ється, але він витримував курс, що широкою дугою оминав Пінакате. Харбін під’їхав до нього.

— І куди це ти зібрався їхати?

— Якщо хочеш спробувати прямо на південь — давай. А я іду навкруги.

— А що там прямо?

— Там великий кратер. Між ним і піками Пінакате — найгірша мішанина гребенів та ламаної лави, яку ти будь-коли бачив. Може, там і є якийсь шлях, та я його ніколи не бачив, а я не полюю у темряві.

Гмукнувши, Харбін відстав. Він з підозрою ставився до кожного руху Родело, і його підозри все зростали. У нього був короткий гніт, і вибух міг статися кожної хвилини.

Родело тримався неясної стежки, яка перетинала гребінь чорного базальту, а потім поїхав униз до просвіту, що з’явився у заростях чольї. Він зупинився, оглядаючи шлях попереду, щоб напевне трапити на стежку. Тут було багато проходів, та жоден з них не виглядав надійним. Нарешті він зробив вибір, але рушив повільно, уникаючи густих куп чольї. Зазублені колючки самі влізають у тіло усе глибше, коли їх не видрати, і можуть спричинити болючі рани.

Ніхто не розмовляв. Вони поняття не мали, наскільки близько можуть бути які, але голоси розлягаються у горах далеко, а вони не хотіли, щоб їх почули.

Перш ніж поїхати від водоймища, Родело добре напився, а потім ще раз.

Стоячи поруч із Норою, він сказав:

— Старий індіанець з пустелі казав мені, що вода перш за все виходить з крові. Ти помічала, яка мала в нас кровотеча при подряпинах? Це може бути з тої причини. А якщо це правда, від того уповільняться людські рухи, а можливо, й думки. Біла людина звичайно намагається нормувати воду, але індіанець п’є, скільки у нього влізе, при кожній нагоді, знаючи, що витримає довше і буде в кращій формі.

Досі вони не дуже страждали, але все ж мала місце стійка втрата води протягом кількох останніх днів, яку тільки частково компенсувало те, що вони випивали. Він спостерігав і бачив, що жоден не п’є стільки, скільки він.

Коли виїхали на невелику галявину серед чольї, зупинились. До Дена під’їхав Беджер.

— Дене, маємо, кульгавого коня — в’ючного, — сказав він.

Усі зібралися кругом коня. Пагінок чольї міцно уп’явсь у тіло тварини вище жижок. Колючки стирчали кругом копита, на плечі були плями крові.

— Доведеться його пустити на волю, — сказав Родело. — Перевантажимо в’юки на іншого коня, а припаси поділимо проміж себе.

— Він здохне? — запитала Нора.

— Він? Йому буде краще, ніж нам. Нога й плече поболять кілька днів, але він дошкутильгає назад, до води. Її там для нього вистачить.

— А що він буде їсти?

— Оте, що й минулої ночі. Що їдять товстороги. Галетну траву, паловерде… вибере.

Поки інші розв’ючували коня, Родело один по одному витяг шпичаки, а потім відпустив тварину, плеснувши її по стегну. Вони рушили далі, втративши лише кілька хвилин, але вже розвиднілося.

У звичайних обставинах кінь, поранений колючками чольї, одужує швидко, і якби не потреба в швидкості, вони могли б узяти його з собою.

Біль від чольї сильний, і паростки її нелегко видирати. Родело знайшов, простий шлях — просунути лезо ножа або міцну паличку проміж пагінком чольї та тілом, а потім різко вирвати шипи. Деякі з них залишаються у шкірі; їх можна витягти зубами, якщо нема на похваті щипчиків або пінцета.

Зараз індіанці не переслідували їх. Знаючи, куди прямує його здобич, Капелюх повів свій загін в обхід уздовж краю лави, залишивши одного індіанця стежити за ними.

Сонце піднялося вище над обрієм, і одразу скелі спалахнули полум’ям, і пустеля замерехтіла від теплових хвиль та міражів.

Ден Родело відчув, як піт почав збігати по обличчю та по грудях під сорочкою. Він їхав обережно — не тільки через індіанців, а й через саму пустелю. Спрямовував коня уважно, обираючи шлях не по милях, а по ярдах, оцінюючи кожен крок поміж чольєю, окотіло та зазубленими каменями.

Здавалось, усе в пустелі має колючки; кожна рослина, кожна жива істота споряджена ними, щоб вижити у цьому найжорстокішому зі світів. У пустелі швидко навчаєшся стояти з сонячного боку кущів, бо в затінку може ховатися гримуча змія; навчаєшся уникати ненадійних каменів, бути обережним на стрімких схилах, уникати, якщо можливо, глибокого піску, що з кожним кроком позбавляє людину сил.

Тепер, розумів Родело, бійка невдовзі розв’яжеться. За кілька годин кожен буде боротися насмерть, просто щоб залишитися живим, і кожен усвідомлює це. Грань між життям і смертю тут вузька; кінь із переламаною ногою вимушує людину йти пішки, а тоді вже порятунку нема. Без води людина може, як пощастить, витримати двадцять чотири години. Дехто, із надмірним бажанням вижити, може витримати два-три дні.

— Стеж за собою, — попередив Родело Нору. — Якщо наштовхнешся на чолью, не менше як дюжина колючок устромиться у тебе, і кожна буде боліти, як сто чортів.

Тепер уже не було мови про швидкість. Іноді стежка ставала похилою, і весь час вона крутилася поміж кактусами та зазубленими скелями. Навіть трохи послизнутися означало наразитися або на колючки, або на гострі краї каменів.

Двічі вони зупинялися, поки Родело, якому не подобався вигляд стежки попереду, пішки досліджував місце. Така осторога виправдовувала себе, бо обидва рази проходи виявлялися фальшивими.

Харбін був похмурий, його очі обмацували скелі, але від часу до часу виблискували у Денів бік. Нора залишалась недалеко від Родело, і ревнощі бандита зростали. Том Беджер, з його хистом виживати, тримався обік лінії вогню і не робив жодних коментарів.

Рухаючись невеликою похилістю у плутанині лави, кінь Ховрашка раптом ослизнувся і впав, скинувши вершника на суцільну стіну кактусів. Кінь, брикаючи ногами, був весь утиканий голками; Ховрашок вибрався рачки; його спина й бік були вкриті жовтими пагінками чольї.

Харбін гнівно спалахнув:

— Ти, дурню незграбний! Вибирайся звідси сам! А я іду!

— Ми тут всі разом, — сказав Родело, — і будемо залишатися разом, укупі.

— Хто це сказав? — вигукнув Харбін.

— Я, — відповів Родело.

На мить запанувала тиша. Харбін крутонув коня правим боком до Родело.

Руку він тримав на револьвері.

— До узбережжя тут недалеко, — сказав він. — Ти більше непотрібний.

Ден Родело був на землі біля Ховрашка і тримав у лівій руці ножа. Він роздумував, наскільки влучно зможе кинути його. Він міг стріляти й метати ножа однаково обома руками, але рік у в’язниці позбавив його практики.

Саме у цей час надлетіла куля; її дзвінкий удар та звук пострілу наклалися один на одного. А потім усі почули дзюрчання води, що вибігала з фляги.

— Я таки буду вам потрібний, — сказав Родело. — Здається, ви залишаєтесь без води.

Харбін вилаявся, стежачи, як останні краплини з фляги падають на землю.

Родело почав працювати своїм ножем, оддираючи чолью спочатку з Ховрашка, потім з коня. Беджер теж спішився, щоб допомогти. Нора і Ховрашок тримали коня, поки Родело, з допомогою Беджера, витягав колючки. Кінь, звичайний напівдикун, ніби розумів, що вони стараються допомогти йому, і стояв спокійно. Це коштувало їм майже годину часу.

— Давайте вибиратися звідси, — сказав Родело, коли останню колючку було витягнено. Він рушив у проміжок між кактусами, і в цю мить куля збила галузь чольї позаду нього. Але нікого не було видно, і десь за хвилину вони усі рушили знов.

Була страшенна спека, і вони могли рухатись тільки найповільнішою ходою. Ліворуч декілька вулканічних конусів здіймали свої голови.

— Тут, мабуть, сотня вулканів, — зауважив Ховрашок. — Ніколи стільки не бачив.

— Брейді налічив близько п’ятисот кратерів, — сказав Родело. — Він був тут кілька років тому і знає ці місця краще від усіх.

Лава була хаосом з похилених блоків та стиснених гребенів, рябих від щербин та більш глибоких западин; старі потоки лави були перекриті пізнішими. Кактуси росли повсюди, ніби грунт був їм зовсім непотрібний.

До полудня вони подолали зовсім невелику відстань. Якийсь хибний поворот завів їх у сліпий каньйон, довелося повертатися по своїх слідах.

Нарешті вони знайшли шлях з аройо, у яке потрапили, але на стрімкій стежці один з коней впав і обідрав ногу.

Іншим разом їм довелося їхати з годину по товстому шарові вулканічного попелу — чорного, як порох, пилу, що здіймався круг них й осідав на обличчя та одяг. Минули місце, де лава була липка, проклали небезпечний шлях проміж малих кальдер, або кратерів. Двічі спішувалися, щоб дати коням хоч трохи відпочити.

Вони тяжко посувалися вперед у похмурому мовчанні, підкорені спекою, наче побиті раби, у яких більше не залишилося навіть бажання протестувати.

Одного разу ящірка перебігла їм шлях, але більше не було ніякого руху.

Вони не зустрічали ні товсторогів, ні змій-стрілок, ані навіть гримучих змій.

Декілька разів вони бачили індіанців — або гадали, що бачили, але пострілів більше не було.

Земля мерехтіла від хвиль тепла, віддалені гори ніби ближчали. Ставки води, здавалося, лежали просто на їхньому шляху попереду, а одного разу, виїхавши на гребінь, вони побачили віддалений плейяс, що виглядав наче одне широке озеро.

— Міраж, — промовив Беджер. Їхні губи знову потріскалися, роти й горлянки попересихали. Кожен з них думав про залишки води в останній флязі.

Але раптом вони вирвалися з хаоса лави і виїхали на рівнину, деінде поплямовану купами шамісо та креозоту. Не маючи вже потреби триматися вкупі, вони розсіялися щонайменше на сотню ярдів із Норою та Ховрашком позаду.

Мертва тиша пустельного дня була розірвана гострими голосами рушниць. Куля збила куряву просто під ногами Денового коня. Він швидко рвонув уперед і вистрілив з револьвера. Куля зрикошетувала об кам’яну плиту. З-позаду до нього донісся пронизливий зойк, і він швидко розвернув коня. Інші стрімголов мчали під захист скель, лише Ховрашок лежав на землі — мертвий. Проїхавши повз нього, Родело побачив, що його було влучено принаймні двічі — у голову та в шию. Другий в’ючний кінь теж був убитий. Родело стояв на відкритому місці, обличчям до небезпеки, і кожної миті чекав пострілів, але не бачив жодного які.

Гроші лежали у саквах на вбитому в’ючному коневі, але Ховрашків кінь лишився живий, хоч і був у поганому стані після падіння в чолью.

Зараз було вже далеко за південь. Скільки ж вони пройшли? Чотири чи п’ять миль? Може, навіть менше. А тепер не стало Ховрашка.

Не стало Ховрашка, не стало доброго коня, не стало фляги.

Родело спіймав Ховрашкового коня і зняв з нього сідло. Він укладав в’ючне сідло, коли з боку скель з’явилися Беджер і Харбін з Норою позаду.

Вони допомогли йому підняти золото у сідло.

Беджер обернувся у той бік, де лежав Ховрашок.

— Ти дещо забув, Джо! — він вийняв з кишені Ховрашка на двадцять доларів золотих монет. — Нема сенсу залишати це отим індіанам.

— Підкинь-но їх разок, на щастя, — попросив Джо.

Том підкинув монети у повітря, а Джо спритно спіймав їх раніше за Беджера.

— Дякую, молокососе! — сказав він з насмішкою.

Том Беджер стояв дуже тихо, дивлячись на нього надзвичайно холодними очима. А потім пішов до свого коня.

Родело передав останню флягу Норі.

— Пий, — сказав він.

— Я можу обійтися.

— Давайте, — підтримав Беджер. — Пийте, леді.

Вона глянула на Харбіна.

— Безперечно, — сказав він. — Я хочу довезти вас живою.

Вона випила ковток, потім дала флягу Денові. Він передав її Беджеру.

Коли вона повернулася до нього, у ній залишався ледве ковток теплуватої води, але вона здавалася дивовижно прохолодною його пересохлому ротові.

— Закинь її, — сказав Харбін. — Мені не подобається звук порожнечі.

— А якщо ми знайдемо воду? У чому ми її будемо возити? Жодна людина у здоровому глузді не кидає флягу у пустелі.

— Це мені нагадало, — сказав Беджер, — що леді казала, ніби знає водоймище. Чи ви забули?

— Слухайте, ми ж їдемо до узбережжя, — сказав Харбін, — Чи далеко це може бути?

— Надто далеко, — відповів Родело.

— Ти кажеш, що надто далеко, а ще що буде, як ми втратимо час, шукаючи воду, і так її й не знайдемо?

— Кінець грі, — коротко відповів Родело.

Беджер подивився на Нору.

— Ви знаєте, де є вода?

— Водоймище, про яке я знаю, знаходиться біля південного кінця Пінакате.

— То це недалеко від нас!

Більше нічого не було сказано, і вони рушили. Ден Родело був знову попереду, а одразу за ним їхала Нора.

— Ви знаєте якісь місцеві прикмети? — спитав він у неї, — Як ми дізнаємося, де це місце?

— Я впізнаю його… гадаю…

Він обернувся до неї у здивуванні.

— Ви дійсно були в цих місцях?

— Ще дитиною.

Раптом він крутнувся у сідлі.

— Тоді ви маєте бути Норою Рейлі!

— Що ви знаєте про Нору Рейлі? — спитала вона.

— Аварія корабля у Затоці… вісімнадцять чи дев’ятнадцять років тому. Такий собі малий вітрильник, йшов до Юми. Потрапив у припливну течію… з краю, мені здається. Розбився на скелях, але люди вибралися на берег і вже сушею досягли Сокойти. Це маленьке прикордонне містечко он у тому боці.

Вона кивнула головою, але нічого не сказала.

Він поїхав далі. І раптом побачив якісь череп’яні уламки, коричнювато-іржавого кольору й грубої роботи. Він зупинився, потім повільно повів коня кругом. В одному місці камені, здавалося, були у світлих подряпинах… це були ознаки стародавнього шляху.

Він повів коня уздовж нього. Керамічні уламки траплялися тут частіше, потім знайшлася олья — кухоль, у якому тримають воду. Нарешті він виїхав на край і зазирнув до водоймища… воно було сухе, як кістка.

— Тут би мала бути вода, — сказав Беджер хрипко. — Був же дощ.

Родело вказав. Уламок скелі, впавши, перегородив канал, яким вода текла до водоймища. Струмок прорвався убік схилом, а потім загубився у піску.

Ден зліз з коня і підійшов до каменя. Після кількох важких зусиль він зрушив його з місця та перекотив на інший бік. Ніхто з чоловіків не запропонував йому допомогти.

— Навіщо гаяти час? — спитав Харбін. — Ми вже більше не будемо проходити цим шляхом.

— Хтось інший пройде.

Родело знову сів у сідло. Боротьба з уламком стомила його, і це вказало, наскільки малий запас сил у нього лишився.

Вони були на обмеженому водяному раціоні з того часу, як покинули Папаго-Веллс. Вони їхали та йшли пішки під пекучим сонцем. Тепер їхня кров загустішала, рефлекси уповільнилися.

Але коли вони проїздили повз отой глечик, він зліз на землю і підібрав його, поставив перед собою на сідло. У ньому вмістилося б багато води… якби вони знайшли її…