Кід Родело

Розділ дванадцятий

Том Беджер їхав попереду і намірявся об’їхати глибокий кратер, коли з’явився Джо Харбін із грульєю позаду. Том зупинився.

— Схоже, що Родело буде мати турботи, — сказав він.

Норині губи затремтіли, але вона нічого не відповіла. Серце її закалатало, коли Харбін під’їхав ближче, тіло раптом захолонуло та здерев’яніло; вона ніколи ще не відчувала такого.

— Що сталося? — спитав Беджер.

— Схоже, що Денів план викликати сигналом індіанців дав наслідки швидше, ніж той розраховував.

— То невдача…

— Ну сказав Харбін, — то була не моя ідея з цим димом.

— Тут нема кому себе винуватити, — погодився Беджер. Потім додав заради Нори: — Але він віддав життя, намагаючись допомогти нам.

— Де він? — Норин голос був холодним.

— Мертвий, скоріше за все. Ці індіанці не мають потреби у полонених.

— Навіщо він їм? Я маю на думці, коли він сам, не з вами. Він же не збіглий в’язень, то ж вони за нього не одержать жодного долара.

Беджер скоса глянув на Харбіна і сказав:

— Він був із нами. Вони знають це, і їм досить. Поїхали, ми гаємо час.

Нора завернула свого коня.

— Я їду назад, за ним. Така людина, як Ден Родело, не вмирає отак просто.

— Ти збожеволіла? — заволав на неї Харбін. — У нього там нема жодного шансу. Ти нічого не зробиш.

— Все одно, я повертаюсь.

Вона рушила вперед, але Харбін кинувся за нею.

— Ей ти, чортова бабо! — наздогнав її і дав їй ляпаса. — Ти — моя дівчина, і мусиш знати це добре! Від цього часу ти нікуди не рушиш, поки я не скажу!

— Пустіть коня!

Він повільно обертав коня у зворотний бік, і тоді Нора, піднісши гарапника, сильно хльоснула його по обличчю.

Джо вирвав гарапника в неї з руки і шпурнув на пісок. Синювато-багровий слід перетнув його обличчя. На розсічених губах була кров. Очі його сповнилися люттю.

— Ти заплатиш за це повною мірою. Зараз ти поїдеш далі. Можеш ховатися від мене хоч рік, але цього удару я тобі не забуду, запам’ятай! А тепер гайда, поки я не вбив тебе просто отут.

Він погнав її коня у напрямку дюн.

— І ще одно знай — тут я бос!

Том Беджер затримав свого коня і поїхав поруч із ним, але Джо зупинився.

— Їдь попереду, Томе! — сказав він.

— Ти ж тут бос, сам сказав.

— Так! І тут я буду віддавати накази!

— Але не у спину, Джо. Я тобі не Родело. Поїдемо поруч.

Харбін знизав плечима.

— Нехай, якщо ти відчуватимеш себе безпечніше.

Об’їхавши кратер, вони продовжили свій шлях розбитою лавою, тримаючись випадкової стежки. Північніше довга дюна простяглася на схід, десь далі майже сягаючи підніжжя Пінакате. Час від часу вони поглядали назад, щоб зорієнтуватися по проміжку між Пінакате та Сьєрра-Бланкою.

А потім з’їхали у дюни.

Вони добре напилися перед тим, як покинути водоймище, і мали надію перетнути дюни за дві-три години, якщо коні витримають, або навіть скоріше, якщо знайдуть місце з твердим піском. Дорогою вони побачили гранітні стрімчаки засипаного гірського бескида, що здіймався над піском лише на кілька футів. Надійде час, коли він зовсім зникне, отой бескид кількасотфутової вишини, що потонув у пісках.

Висока дюна піднялася праворуч, інша — ліворуч. Вони проїхали кілька ярдів і побачили, що шлях перетинає купа піску заввишки у кілька футів.

Коні занурилися у нього, борсалися, прокладаючи дорогу, і коли нарешті досягли маленького майданчика поза купою піску, вони дихали тяжко. Том Беджер зліз на землю із посірілим обличчям.

— Вляпалися, — сказав він.

Харбін кивнув.

— Десь має бути легший шлях.

Попереду здіймалася нова дюна — щонайменша шістдесяти футів схилу, хай не сипучого піску, але м’якого.

— Може… але ми не маємо часу шукати його.

Вони рушили далі, спинаючись довгим схилом дюни, провалюючись по кісточки. Коні угрузали до жижок. Але вони йшли далі і вибралися на верхівку дюни. Глянувши назад, побачили шлях, який подолали… Трохи більше, ніж сто ярдів.

Джо Харбін міцно вилаявся. Він міг би заприсягнутися, що пройшов принаймні милю.

Знову рушили, але це була нескінченна боротьба. Коні хиталися, в’юки розбовтувались. Не можна було й думати, щоб їхати верхи; вони мусили вести не тільки своїх коней, але й тягти їх, щоб допомогти пробитися крізь пісок.

Коли вони вибиралися на верхівку дюни, з’являлася спокуса йти вздовж її гребеня. Одного разу, знайшовши гребінь, що вів, здавалося, на південний схід, вони пішли ним, замість спуститися у заглибину проміж цією дюною і наступною, ще вищою. А коли поглянули назад, не змогли відшукати свого дороговказу — проміжку між горами.

Ще годиною пізніше вони стояли разом на гребені довгого піщаного горба. Ніде навкруги, в жодному напрямку, не можна було побачити чогось, окрім піску.

— Я б відпочив, — пробурмотів Харбін. Він сів на пісок і сперся головою на руки, складені на колінах.

Тут подував слабкий вітерець, що пахнув морем. Нора глибоко вдихнула; вона сподівалася, що це вже кінець, але це ще був не кінець. Через деякий час пішли далі. Ознак переслідування не було.

Нора Пакстон у своєму житті багато їздила верхи, плавала на каное, блукала по лісах, і зараз це радувало її. Ніхто з цих чоловіків ніколи не вмів більше, ніж їздити верхи, аж доки потрапив до в’язниці; а там і розмови не було про прогулянку, більшу за кілька ярдів, доки вони були постояльцями цього державного готелю території Юма.

Тепер вона думала про Дена Родело. Вона казала собі, що слова Харбіна, мабуть, були правдиві. Ден далеко звідси — може, мертвий, може, блукає пішки у розжареній пустелі. Але якщо він живий, то скоро з’явиться.

Уперше вона почала розуміти повністю, які можуть бути наслідки її прагнення ще раз узяти в руки щось, що належало її матері. До неї дійшло, що вона може й не виплутатися з цієї халепи, у яку загнала себе сама.

Навіть якщо вони виберуться з дюн живими, що було далеко не певне, залишиться ще проблема, як урятуватися від Джо Хіарбіна, а може, й від Тома Беджера. Як і в цьому пощастить, треба ще якось повернутися назад, до цивілізації.

Майже усе своє життя вона йшла дорогою, яка здавалася повсякчас відкритою. Справи її складалися загалом непогано. Але дотепер вона зустрічалась з цивілізованими людьми у цивілізованому та керованому світі.

А зараз вона була ніби за мільйон миль від того світу.

В одному вона була впевнена. Вона у кращому стані, ніж чоловіки. Обидва були вершники, а не пішоходи; обидва провели якийсь час у в’язниці, частково в одиночному ув’язненні. Це напевне ослабило їх — нерухомістю, поганим харчуванням і відсутністю потреби у зусиллях. А тяжка праця, якою вони займалися останні дні, тільки розпочиналася. Вона Мусить витримати — їй потрібно врятуватися від них якимсь чином. Але якщо з’являться індіанці, у чому всі були певні? Харбін і Беджер вимушені будуть принаймні захищати її, як і себе…

Вони йшли, падали, тягли на поводах, а інколи навіть пхали коней.

В’юки попадали, їх закріпили знов, вони впали ще раз.

Раптом Том зупинився.

— Джо… дивись!

Він указував на сонце, яке було праворуч. Усе ще високо в небі, досі спекотливе, але праворуч. Вони йшли на південь, а не на захід!

Джо Харбін вилаявся, глухо й бридко.

Його вилиці були до червоного спечені сонцем. Пошерхлі губи — білі від куряви, як і борода. Жорстокі чорні очі глибоко запали під кошлатими бровами. Посміхнувшись, він звернув праворуч, спустився на пару сотень футів довгим піщаним схилом, а потім почав здиратися на інший схил.

Двічі їм здавалося, що вони досягли краю дюн, але кожного разу поставали перед ними нові піщані горби. Нарешті на заході сонця вони з гребеня дюни побачили море.

— Ми домоглися свого! — прохрипів Харбін. — Ч-чорт, домоглися!

— Ще ні, — відповів Беджер похмуро. — Дивись!

За півмилі гребенем горба їхали один… два… три… чотири… чотири індіанці, прямо на північ від них і, схоже, на самому краю дюн.

— Я упораюсь із цими кількома, стоячи догори ногами, — сказав Харбін. — Першої-ліпшої миті!..

— А як щодо цих? — спокійно спитала Нора, вказуючи на. південь.

П’ять… ні, шість індіанців.

Джо Харбін подивився на них.

— Одна склянка води — і я управлюся із ними теж!

— Води! — Беджер глянув на нього. — Ти не розумієш індіанців, Джо. Вони обклали нас, а тепер заженуть на відкрите місце, де нема ані тіні, ані сховища, ані можливості врятуватися. У них буде вода. Вони будуть пити, будуть триматися поза пострілом і чекати, наче стерв’ятники, поки ми поздихаємо…

Проте вони рушили далі, намагаючись за всяку ціну вибратися з піщаних горбів.

— Ми можемо почекати біля підніжжя дюни, — промовила Нора, — знайдемо місце у затінку. Буде вже далеко за південь, коли сонце дійде до нас.

— А тоді? — Харбінів тон був саркастичний.

Відповідь була очевидна. Якщо вони будуть чекати, вони помруть.

— Вихід з цього є, — пробурмотів Харбін, відповідаючи на те, що сказав Беджер, — не дати їм наколоти нас, як комаху. Якщо вони схочуть захопити джерело, їм доведеться битися за нього з нами.

В’ючний кінь упав, спробував звестися — і не зміг.

— Перевантажимо золото на грулью, — сказав Беджер.

Коли вони вирушили далі, в’ючний кінь залишився лежати на місці. Але Нора знала — як надійде нічна прохолода, він зможе підвестися, додибає якось до моря і там знайде воду в якомусь із джерел біля берега.

Пісок ураз скінчився. Перед ними простяглася прибережна рівнина. Тепер вони вже могли відчути прохолоду Затоки, хоч до неї лишалося ще п’ять миль.

— Краще відпочинемо, — пробурмотів Беджер крізь потріскані губи. — Це нам трохи допоможе врятуватися.

Ден Родело добре напився холодної води біля підніжжя Сьєрра-Бланки.

Він пив знов і знов. Зняв сорочку, облив груди і плечі. І весь час напружено думав.

Тепер вони могли вже досягти Затоки, але він гадав, що ні. Може, Том Беджер і зрозумів би, але про Харбіна й мови немає. Він імпульсивний, непевний і самодур. Беджер буде при ньому відігравати другу роль, чекаючи свого часу.

Сидячи у прохолодному затінку під скелею, Родело оглядав пробиту флягу.

Куля прошила її наскрізь, але він гадав, що зможе заткнути дірки досить надійно, щоб тримати в ній хоч трохи води. Сітчастий, мов павутиння, скелет чольї, якого він хотів використати, кришився під пальцями. Не набагато більше зумів він зробити і з підібраним десь шматком залізного дерева. Він не мав ані часу, ані терпіння, щоб надати тому шматку деревини потрібної форми. Кінець кінцем він вирізав затички для обох дірок з кактуса сахуаро, потім набрав води у флягу. Трохи витікло, але коли кактусові затички набрякли, бігти перестало.

Він дбайливо оглянув зброю, витер пил з кожного патрона, прочистив ганчіркою стволи, перевірив дію затворів. А потім знайшов добре сховище у затінку поміж «скель і ліг спати. Коли він прокинувся, сонце було вже високо. Палило. Його фляга була ще повна; він сів на каменюку й обміркував, якою дорогою слід іти.

Він був певен, що перебуває біля південного кінця пасма великих дюн, і міг виграти час, обійшовши його з півдня, але не знав, як далеко доведеться обходити. Поміркувавши, вирішив рушити просто через дюни, простуючи якомога пряміше. Він був так близько до Сьєрри, що не бачив жодної примітної вершини, але далі на горі угледів білий шрам, очевидно, глибоку вимоїну від води. Вибравши її за орієнтир, узяв рушницю, повісив на плече флягу і рушив.

Він перевіряв свій напрямок, озираючись час від часу на білу пляму на горі і тримаючи її просто позад себе. Але, пройшовши із півмилі, він вибрав шпиль, який здавався зручнішим дороговказом. Перша миля була найлегша, наступна більшою частиною пролягла по високому бічному схилові дюни, де пісок був досить щільний. Він ішов швидко — не так, як на твердому грунті, але не набагато повільніше.

Потім почалась боротьба. М’який пісок сповзав під ногами, крадучи крок з кожних трьох. Але він був обізнаний з рухливими пісками і обережно обирав шлях. Приблизно за годину він зробив щось зо три милі, і тепер уже чув запах моря.

За хвилину почувся перший постріл. Здавалося, він пролунав північніше, і спочатку Ден не був певен, та який іще звук це міг бути у цьому пустельному, безлюдному краї?

Він більше не чув пострілів, і пішов далі, подолавши ще півмилі. З’їхав з однієї дюни і, похилившись уперед, почав сходити на іншу, а коли досяг верхівки, ліг на пісок. Тіло його розпалювалося, але він лежав так якийсь час, обережно виглядаючи з-за гребеня. Потім добре напився і рушив далі.

Вилізши на високу купу піску, що, можливо, укривала наче саван гранітну чи лавову скелю, він побачив море. Воно синіло вдалині, чудове у світлі сонця та прозорому повітрі. А потім він побачив їх. Маленький гурт темних крапок на просторі пустелі.

Між великими дюнами та берегом лежала пласка рідина з широкими ділянками галетної трави та розкиданими мескітами і кактусами. Деінде були плями висохлих озер, більшою частиною не вкриті рослинністю, і, ясна річ, скрізь — креозотові кущі.

На такій відстані він не міг роздивитися, де хто, їх з усіх боків оточували які. Вони, здається, були поза досяжністю пострілів і вичікували. Що ж, Капелюх не поспішає. Тепер він їх візьме, як тільки захоче. Вони були перед ним на рівному місці, без будь-якого захисту від куль, без захисту від сонця.

То можна й почекати.