Кід Родело

Розділ сьомий

Ден Родело відстебнув ремінчик свого кольта і розім’яв пальці. Йому не хотілося ускладнень. Він прийшов сюди з певною метою, і якщо досягне цієї мети без стрілянини, буде цілком задоволений. Він не уявляв, чим для нього скінчиться перестрілка з Джо Харбіном, але знав, що Харбін не вбиває людей випадково. Він добрий стрілець і рішуча людина.

Том Беджер, проникливий і обережний, волів би, щоб стріляли інші.

Ну, і жоден з них не планував виділити пайку Ховрашкові.

Родело попав до в’язниці за злочин, якого не вчинив. Це мучило його, але найтяжче було, що інші вірили, ніби він винний. Більше за все він хотів довести свою невинність, а потім податися геть з цих країв. Йому більше нічого не потрібно від тих, хто запідозрив його, хто втратив віру у нього так швидко.

Нора поралася біля вогнища, вода для кави вже закипіла. Беджер присів навпочіпки, спиною до вогню.

— Поки все добре, Денні, — сказав він. — Ти привів нас до води.

— Треба заправлятися якнайкраще, — відповів Родело. — Пий, скільки зможеш. Найгірше чекає нас попереду.

Харбін пирхнув.

— Те, що залишилось, я можу пройти на руках!

Родело знизав плечима.

— Роби, як тобі заманеться, Харбіне, але я не хочу бачити, як людина гине, коли я можу допомогти їй. Між нами та узбережжям тягнеться на багато миль смуга рухливих дюн, а там нема й краплини води.

Харбін подивився на нього.

— Ти, бачу, любиш строїти з себе велику людину, чи не так?

Родело не відповів. Плани Харбіна розладжувалися, роздратування від цього і від тяжкої мандрівки призведе його до вбивчого настрою, і Родело зрозумів це.

— Кава готова, — сказала Нора. — Пийте, поки гаряча.

— Я вип’ю трохи, — сказав Родело. — Чашка кави — то буде добре.

Нора налила чашку і простягла йому, але Харбін підскочив несподівано і схопив чашку так рвучко, що кава мало не розлилася.

— Я візьму цю! — сказав він різко.

— Певна річ, — лагідно відповів Родело, — ти ж уже взяв її, Харбіне.

Харбін подивився на нього гнівно.

— У чому справа? Ти що, злякався? Боїшся битися?

Родело знизав плечима. Він посміхався.

— За що тут битися? Кави вистачить усім. Можеш узяти першу чашку, якщо хочеш.

— А може, я захочу й другу теж! — Харбін підбурював його, але час був неслушний, а Родело вмів чекати.

— Добре, візьмеш і другу теж.

— А може, я візьму усе!

— А як щодо нас, Джо? — спокійно промовив Беджер, — Я б теж хотів чашечку.

Нора простягла чашку Денові.

— Візьміть оцю. Нема чого сваритися з-за чашки кави.

Несподівано Джо Харбін вибив чашку з її руки і схопився за револьвер.

Він вирвав його з кобури і вистрілив так швидко, що схибив, влучивши в тільки-но налитий бурдюк позаду Родело: Ден кинувся вперед довгим стрибком, міцною правицею ухопив Харбіна за поперек і, крутонувши, збив на землю. Раніше, ніж той устиг ще раз натиснути на спусковий гачок, Родело вибив револьвер у нього з руки.

Вигукуючи прокльони, Харбін скочив на рівні ноги і кинувся на Родело, але розмахнувся надто широко, і Ден зустрів його ударом з правої у вилицю.

Харбін, не дострибнувши, важко повалився.

Але тут підскочив Беджер й ухопив Родело.

— Постривай! Не будемо битися!

Приголомшений Харбін лежав нерухомо хвилину. Підвівшись, сказав спокійно:

— Гаразд, Родело. За це я тебе вб’ю.

Його голос був холодний і рівний. Це вже був не той чоловік, якого Родело збив з ніг, ані той, якого він знав кілька місяців у в’язниці. Уперше Ден Родело відчув щось схоже на страх. Але він стояв спокійно і дивився на Харбіна.

— Дурень будеш, Харбіне, як спробуєш, — сказав він. — Ти вибрався з тюряги. За день чи два будеш на борту Айзечерова судна прямувати у Мазатлан. Але повір мені, до того я буду тобі потрібен. Ти будеш мати в мені потребу, аж доки не станеш на палубу судна.

На вилиці у Харбіна наливався синець, на щелепі була вузька рана. Пальці Харбіна обережно обмацали її.

— Ти позначив мене, — сказав він майже здивовано. — Ще ніхто не клав на мене свою позначку.

Він узяв свою каву і, навіть не нахилившись за револьвером, відійшов убік і присів на камінь. Нора налила кави решті. Усі мовчали. Вони пили каву, а тим часом вітер уздовж струмка ставав усе холоднішим. Ден підкинув хмизу в багаття, відійшов у темряву зібрати гілок або коренів мескіту чи креозоту.

Полум’я горіло добре, приємно пахнув дим, зорі ставали яскравіші, вітер похолоднішав.

— Чи є десь вода звідси до Затоки? — спитав Беджер. © http://kompas.co.ua

— Мало… І здебільшого погана.

— Але ти знаєш і добрі джерела?

— Ясна річ, знає, — промовив Харбін. — Можеш закластися, що знає. Він усе знає.

Беджер підійшов до бурдюків. Пісок під ними був мокрий. Він знав, що побачить, коли підіймав бурдюки, бо помітив, куди влучила куля. Бурдюки були зв’язані разом; тепер вони були пласкі і порожні. Кожен пробитий кулею — від першого вона відірвала куток, пройшла наскрізь другий і пробила третій.

Харбін спостерігав, як Беджер, оглянувши бурдюки, кинув їх на землю.

— У нас є ще дві фляги, — сказав він, — Цього вистачить.

— А коні?

— Напоїмо їх перед тим, як рушити. Витримають.

Коні були у поганому стані, і всі вони знали це; коні зараз не годилися до виснажливої їзди по лаві й до тяжкої мандрівки крізь глибокі піски дюн.

Харбін підвівся, підняв свій револьвер, обтер з нього пісок і засунув до кобури.

— Де вони? — спитала Нора, — Я кажу про індіанців.

— Десь поруч. Вони розташувались так, що можуть бачити наше вогнище, а може, навіть чути наші голоси. Вони бачили усе, що тут діялося, так і знайте. Сьогодні вночі нам доведеться бути пильними.

Ден підвівся і пішов до коней. Повів їх до води, дав напитися досхочу.

Звернув увагу, що табірного вогнища майже не видно, коли відійти від нього трохи подалі. Почекавши, повів коней назад і прив’язав до мескітового куща поближче до вогню.

А тоді уперше зрозумів, наскільки він стомлений, але не наважився лягти спати. Він не міг довіряти жодному з них, може, навіть Норі. Він зовсім не міг її розгадати, але ж і вона не може нічого знати про нього.

Він намагався згадати все, що знав про цей край, однак оповісти міг би не багато, та й то лише взагалі… Оці природні водоймища були, оскільки він знав, єдиною водою південніше від Тінахас-Альтаса, на яку можна було покластися, але навіть і вони могли випадково бути порожніми або забитими болотом та грязюкою. Та, мабуть, нещодавно пройшли дощі, бо водоймища були повні і вода чиста. Рівнини західніше від Пінакате краще уникнути.

Він ніколи не забирався далеко у той бік; може, там і є шлях, але надто багато невеликих вулканічних конусів та лавових струменів — відчайдушно незручні до ходіння місця.

На схід було майже так само погано, але ледь помітна стежка проходила саме тут, і біля підніжжя двох найбільших стрімчаків були якісь водоймища.

Він ніколи не бачив їх, але індіанці племені юма казали йому про них. А ці індіанці дізналися від Піщаних Папаго, що колись мешкали у країні Пінакате.

Є там вода чи ні, але цей шлях небезпечніший, хоч і довший. Там, на південному схилі Пінакате, були й інші водоймища, але й вони, і ті — на сході — не були надійними.

А чому б, запитав він себе, не розкрити карти просто зараз? Всього мить думав він про це і зрозумів, що ніколи б не наважився. По-перше, він був у меншості; а по-друге, хотілося обійтись без стрілянини, якщо вийде. До якоїсь миті він вичікував — як ото індіанці — доки вони викладуть свої козирі.

І одночасно залишав їм можливість, яку міг… Чи це було через Нору? Чи через якісь забуті залишки гуманізму в ньому самому?

Він міг утекти й сховатися у пустелі. Кінець кінцем, одна з фляг, що лишилися, — його власна. Але без нього вони мають мало шансів вижити.

Якийсь шанс є, але дуже малий.

Вітер був холодний. Родело подивився на зорі. Люди пустель та гір завжди підводять очі до вершин чи зірок; тож нічого дивного, що мешканці дикої місцевості знають так багато про політ птахів та звички звірів. У місті людина дивиться в землю або зрідка на рівні очей.

Він пішов назад до вогнища, але зупинився, не входячи у коло світла.

Йому не хотілося бути мішенню, якщо якийсь індіанець вирішить, що саме час стріляти.

— Нам треба виставити сторожу, — сказав Беджер.

Харбін підскочив.

— Я вартую перший! — і обернувся до Нори. — Ходімо!

— А чому я? — подив Нори був очевидний.

— Мені потрібне товариство. Бо інакше засну.

Том Беджер гмукнув, але не сказав нічого. Джо обернувся до нього.

— Що у цьому смішного?

— Нічого. Я тільки подумав, хто буде будити Ховрашка і мене… або Денні.

— Може, я буду вартувати з кожним? — запропонувала Нора з посмішкою.

— Можна кинути кості, щоб розіграти чергу. Хто викине найменше, буде вартувати перший.

— У цьому нема потреби, — сказав Джо.

— Давай кинемо кості, Дене, — сказав Том, — Це слушна думка.

Він потрусив кості й викинув на плаский камінь. П’ять і чотири. Ховрашок викинув два, потім Родело — шість. Джо зібрав кості, кинув їх нервово — дві п’ятірки.

— Тобі дісталася світанкова варта, Джо, — зауважив Беджер. Він хотів зібрати кості, але Нора простягнула руку.

— Ви забули про мене.

— Тобі не треба вартувати, — сказав Харбін.

— Я згоден із Джо, — спокійно підтримав Родело. — Вам треба добре відпочити, Норо.

— Як і кожному з вас. Кінець кінцем, я теж беру участь у цій справі — їду верхи, п’ю воду; я хочу і тут вкласти свою частку.

Вона кинула кості. Чотири!

— Отож, мені випала друга черга, — сказала вона.

Родело узяв свою ковдру.

— Як будете чергувати, — сказав він, — наглядайте за кіньми. Якщо втратимо їх, нам кінець.

Ховрашок, перший вартовий, розташувався під скелею, біля коней, звідки він міг стежити за табором, не боючись нападу ззаду. Родело знайшов місце під захистом скелі, що могла укрити його від холодного вітру, який дув уздовж аройо. Але справа була не тільки у цьому. На землі були розкидані малі гілочки від зібраного на дрова хмизу, тож було фактично неможливо будь-кому наблизитися, не хруснувши ними. Завернувшись у ковдру, Родело в останній раз глянув на вогнище, на те, як інші розташувалися, а потім ліг спати.