Кід Родело

Розділ восьмий

Родело був розбуджений обережним, майже безшумним рухом Нори, коли вона пішла змінити Ховрашка.

— Це я, Ховрашку, — сказала вона. — Моя черга ставати на варту.

— Вам не треба, я сам…

— Йди поспи, доки є можливість. Я думаю, завтра буде тяжкий день.

— Але ж я з радістю… Мені буде тільки приємно зробити це для такої леді, як ви.

— Ні… Йди відпочивай. І ще, Ховрашку, пий якомога більше води. Це Ден радив мені так робити.

Ховрашок підвівся, і тепер Родело бачив його.

— Він подобається мені, цей Родело, я кажу. Я гадаю, він чесний… І ще… думаю, що ніколи не зустрічав людей, щоб були дійсно на рівні. Крім нього.

— Він був у в’язниці.

— Але ж він невинуватий! — швидко відповів Ховрашок, — Про це кожен знав. Він випадково устряв, коли Харбін пограбував оте золото. Люди вважали, що він допомагав Джо, але це не так, і я у тюрмі не один раз чув, як Джо казав про це. Він вважав, що це добрячий жарт із Родело.

Ховрашок помовчав хвилину, а потім додав:

— Джо міг би виправдати. Дена, але не зробив цього. Бачте, після того, як Джо захопив оті гроші, він чисто втік, а потім зустрів Родело дорогою, і вони поїхали далі разом, як усі роблять, коли отак зустрінуться. Ну, а виглядало це так, ніби Родело знав про гроші, от вони його і залічили у справу.

— Краще б тобі піти відпочити, Ховрашку, — сказала Нора. — Завтра буде ще один довгий жаркий день.

Ден Родело лежав тихо. Що ж, Ховрашок розповів їй, а йому вона повірить, бо він не мав би ніякої користі з такої брехні. Несподівано він відчув радість від того, що вона знає, хоч вона поки що знала й не все. Крім нього ніхто не знав усього, а тим більше оті люди на шахті, що охоче повірили, ніби він — злодій.

Він лежав, наполовину дрімаючи, наполовину прокинувшись, якийсь час, аж нарешті скинув ковдру і знову застібнув ремінь із револьвером.

Зразу пішов до води і довго пив. Десь у темряві завив койот, і він прислухався, але не почув луни. Індіанці казали, що так можна розібрати… що коли людина імітує койота, завжди буває луна, але у тембрі койотового виття є щось таке, що не дає луни. Так він і не вирішив, правда це чи ні, але йому здавалося, що так, і кілька разів він намагався це перевірити.

Він пішов туди, де вартувала Нора. Вона швидко обернулася, мушка її револьвера підвелась. Він посміхнувся у темряві. Ніяких дурниць щодо неї — вона завжди напоготові.

— Це я, — сказав він спокійно.

— Мій час ще не вийшов.

— Ви не будете заперечувати супроти кількох хвилин зайвого відпочинку? Я вже не сплю, тож можу так само добре не спати тут, як і там.

Він присів біля неї. Ніч була тиха. Пустеля лежала непорушно. Небо ще було у зорях; чорна громада Пінакате невиразно вимальовувалася на півдні.

— Я не сподівалася, що пустеля — така, — сказала вона. — Так багато рослин і взагалі…

— Рослини навчилися виживати, кожна у свій спосіб. Деякі з них запасають воду перед довгою засухою, у інших насіння проростає, тільки коли випадає певна кількість вологи. Більшість пустельних рослин ховають своє листя та квіти, аж доки піде справжній дощ, а тоді швидко розквітнуть…

Родело прислухався на мить, потім продовжував:

— Чи ви коли-небудь дивилися на пустелю з гори? Кактуси виглядають так, ніби їх насаджено, отак рівно розповсюджуються. Що ж, вони так влаштовуються, бо їм необхідно збирати воду з якоїсь площі навкруг себе.

Якийсь час вони сиділи тихо, а потім він заговорив знов.

— Одного я не второпаю. Що ви тут робите? Я маю на думці, що ви тут хочете знайти?

— А що я можу втратити?

— Ваше життя для вас нічого не варте?

— Ясна річ, варте. — Вона оглянула його. — А може, я теж хочу цього золота чи частину з нього…

— Тоді даром втрачаєте час. Ви ніколи не побачите жодної монетки з нього.

— Джо Харбін може думати інакше. — Він знову помовчав, питливо вглядаючись у темряву. — Він — ні, — сказав потім. — Джо — людина не того гатунку, щоб дозволити хоч крихітці золота просипатися крізь його пальці, коли може запобігти цьому. Якщо ви на це розраховуєте, то краще вам про нього забути.

— Я можу впоратися з Джо.

— Може, й так, загалом, — у його тоні з’явилася краплина сарказму. — Що ж, Джейк Ендрюс теж не був учитель з недільної школи.

— А вам що до того?

— Нічого… взагалі нічого.

— З Джейком було все гаразд. Досить непоганий хлопець — на свій лад. Але він слухався Клінта. Джейк дізнався про гроші, почув про них від дівчини Джо Харбіна, бо однієї ночі Джо напідпитку розбазікався. Клінт приставав до нього, аж поки Джейк погодився поїхати і пошукати оте золото.

— А що у вас було із Джейком?

Вона звернула до нього очі, але у темряві він не бачив їхнього виразу.

— Що було у нас із Джейком? — перепитала вона.

— Я думав… ви, здається, дівчина не такого гатунку.

— Будь-який гатунок дівчат влаштовував Джейка. Він витяг мене з поїзда, що зазнав аварії у Вайомінгу. Я уся горіла — тобто, мій одяг. Він збив вогонь і допоміг мені втекти від індіанців, що влаштували оту аварію… якщо то були індіанці.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я завжди думала, що Джейк сам був у цьому замішаний. Але коли він знайшов мене, він одразу допоміг, дуже швидко. Він ставився до мене, як треба. Він був твердий чоловік, навіть трохи брутальний, але мав якісь чудернацькі риси характеру. Грубо розмовляв зі мною, як і з убіма, але бував і на диво м’який. Він хотів одружитися зі мною.

— У нього було ранчо, чи не так?

— Індіанці викрали його стадо і спалили ранчо. Була у нього думка поїхати до Мексики і розпочати знов.

— А тепер ви отут… — Він удивлявся в пустелю, прислухаючись до звуків ночі, їхні голоси лунали тихо, трохи гучніше за шепотіння. — Просто посеред пекла…

Вітер був холодний, і несвідомо вони присунулись ближче одне до одного.

Ден подивився у бік табору. Усі лежали спокійно, спали. У вогнищі лише кілька жаринок жевріли крізь попіл. Його очі вишукували у темряві рух, яку-небудь несподівану тінь.

Він знав, що які близько, знав, що вони — вправні мисливці на людей, і ще він знав, що таке для них оті п’ятдесят тисяч доларів за голову. До того ж ота додаткова принада — дівчина, Нора. Ясна річ, вони її не повезуть назад. Ніхто про неї не знає, тож не буде кому задавати питання.

Щодо нього, він не був нікому потрібен, але Капелюх схотів здобути його черевики, а це вже цілком достатня причина. І, певна річ, вони хочуть, щоб усе було чисто.

— Якщо ви залишитесь жива одна, — сказав він, — і індіанці захоплять вас, можете їм сказати, щоб відвезли вас до Сема Берроуза. Він дасть їм сотню доларів за вас. Скажіть їм отак — це може врятувати вам життя.

— А якщо ні?

— У Едер-беї є кілька джерел. Зараз там має стояти судно, яке чекає на людину ім’ям Айзечер. Він мертвий, можете не турбуватись за нього. Як не це судно, то від часу до часу там бувають рибальські човни.

— А якщо ми усі проб’ємось? Або якщо це будете ви та Джо Харбін?

Він подивився на неї замислено крізь темряву.

— Тоді, я сподіваюся, ви зможете вибрати — Джо Харбін чи я.

Він несподівано обернувся й обійняв її за плечі, і якийсь час тримав її так, дивлячись їй в очі. А потім схилив голову і легенько поцілував її в уста.

— Тоді, як час настане, це може допомогти…

Неподалік від табору втікачів, у місці, де базальт був вищерблений, у ніші скелі лежав Капелюх. Тут він був укритий від холодного вітру, і у той же час з цього високого місця міг добре бачити табір із його червоним оком вогню. Він міг розгледіти будь-який рух коло коней або у самому таборі.

Вони, ясна річ, вартують по черзі. Він чекав усього, що сталось досі. Не так уже й багато мандрівник може зробити, коли попадає у країну Пінакате.

Інша річ, якщо хтось із мандрівників знає про водоймища.

Тепер йому було відомо, хто саме. Це ж зовсім проста справа — прочитати по слідах, хто веде у напрямку до них. Це була людина в нових черевиках… Родело.

Вони везли щось, чого не було раніше, коли вони втекли з тюрми, щось надто важке для провіанту. Він бачив сліди в’ючного коня, що віз отой вантаж, і бачив, де його клали уночі.

Капелюх мав свої власні плани, але вони були не нові. Він користувався ними багато разів раніше, і з успіхом. Він ніколи не кидався у напад, поки оті не сягали дюн або берега.

Тут, серед зламаних лавових потоків навкруги Пінакате, надто багато укрить. Вони зможуть боронитися досить вдало, і, звичайно, вони ще у досить доброму стані, щоб дати жорстоку відсіч. Він може почекати, поки дюни і рухомі піски зломлять їм дух. Ніхто з них не везе з собою багато воду, і завадити цьому — його перша мета.

Його план був сама простота. Допустити їх у дюни. Води там у них буде обмаль, і якщо навіть їхні коні будуть ще живі, вони попадуть у безвихідь. У дюнах є укриття для нього і його воїнів, і вони можуть рухатися легко.

Збіглі в’язні будуть намагатися досягти узбережжя, а він буде відрізати їх від берега, примусить боротися із дюнами, поки їхня вода й залишки сил скінчаться. Після цього буде вже легко.

Звичайно вони вмирають серед дюн, але випадково один чи двоє можуть досягти берега. Тоді він пожене їх до якогось з отруєних джерел поблизу, не підпускаючи до тих, де вода свіжа або трохи солонувата. Дехто з втеклих в’язнів вмирав до того, як він стріляв… отвір від кулі тільки свідчив, що то його здобич.

Капелюх був цікавий, як взагалі індіанці. Зараз він гадав, чи людина у нових черевиках знає про інші водоймища. До якого боку Пінакате він попрямує? Йому здавалося, що це буде східний бік, подалі від вулканічних жерл та лави західного схилу.

Із Капелюхом було зараз одинадцять воїнів, усі завзяті мисливці. Четверо які, один вигнанець піма, інші — з племені юма. Всі, крім одного, їздили з ним і раніше, хоч у різний час.

З такою кількістю він може пасти втікачів, немов, овець, випускаючи кулю, коли треба завернути їх назад, відганяючи їх від легкого шляху, здобуваючи остаточну перемогу та гроші просто довгою їздою по пустелі…

Ці роздуми бавили Капелюха. Але він мав і мить сумнівів… Отой у нових черевиках… він був вправний мандрівник, хитрий, наче койот. Чи знайде він інший шлях?

Але кінець кінцем він мусить повернути до дюн. Певна річ, якщо він буде і далі триматися лінії гір, то може досягти пункту, звідки шлях до берега буде коротшим. Якщо він спробує це, доведеться йому перешкодити.

Капелюх був найпершим серед усіх мисливців, тож йому було цікаво, до яких спроб удасться його здобич. Він не турбувався. Зрештою, це ж були аматори у країні Пінакате; а він був професіонал. Одне останнє побоювання лишалося у нього… сама Пінакате може взяти участь у грі.

Старі боги криються серед гір, він це знав, а Пінакате — це місце богів, бо усі такі самотні місця придатні до цього. Пінакате має настрої та примхи — раптові бурі, дивні тумани, що сунуться з Затоки, білі морози, що приходять несподівано навіть улітку. Ті приморозки впадають на скелі уранці і зникають з першим сонцем.

Просто на своєму шляху вони мають натрапити на зарості чольї.

З’являючись на схилах зі сходу чи заходу, він пожене своїх зацькованих звірів до чольї. Можливо, їм вдасться пройти крізь неї без перешкод, але таке трапляється не часто. У чолью вели стежки, деякі з них йшли у нікуди, і він проклав частину з них сам. Під час своїх численних наскоків у пустелі він вивчав ці маленькі стежки, туди й назад. Кожна з них була тупиком, пасткою, з якої нелегко вибратися без ушкоджень.

Він відкрив, що оті сліпі стежки вправно примушують його ворогів ходити пішки. Кінь, який добре наштрикнувся на шпичак чольї, — то вже скалічений кінь. Капелюх не мав таких почуттів До коней, які бувають в індіанців прерій, а також у декого з його власного племені. Для Капелюха кінь — це було щось таке, щоб їздити, і коли кінь вмирав або ставав калікою, він просто брав іншого.

Нарешті Капелюх ліг спати. Його розбудить перше світло, і це буде досить скоро. Йому хотілося обрати місце, де вони будуть вмирати, і у думках він вже зробив цей вибір.

Десь у лаві завив койот. Дрімлюга спікірувала з неба і умчалася стрілою в ніч. З гори зірвався невеличкий уламок базальту, покотився по схилу й упав вниз. Зорі, наче віддалені табірні вогні, залишалися спокійними.

З табору прийшов Том Беджер і зупинився поруч із Родело.

— Спокійно?

— Еге ж.

— Дене, тримайся обережно з Харбіном. Що там між вами — то ваша справа, і ти її улагодиш, коли зможеш, але зараз нам потрібна кожна рушниця.

— Я не хочу битися із ним.

— Знаєш, я дивуюся з тебе, Родело. Чому ти тут, що задумав?

Родело ігнорував питання. Він мотнув головою у бік гір.

— Ти індіанець, Томе… або частково індіанець. Чого він чекає?

— Зручного часу, зручного місця. Він знає, куди ми маємо йти, знає, як ми можемо туди потрапити.

Том помовчав деякий час.

— Я гадаю, він планує убити тільки одного.

— Одного?

— Угу… останнього.