Кід Родело

Розділ тринадцятий

Поміркувавши хвилину, Родело намітив собі шлях до низинки, де індіанці його не зможуть побачити. Він був певен, що вони не чекають на нього, але слід бути обачним. Спустився униз, добре ковтнув з фляги, а потім відшукав неглибокий водорий, яким частина води з Пінакате прокладала собі шлях до моря.

Кілька ярдів до водорию він пройшов рівним місцем, сподіваючись, що індіанці, які були не менше як за милю, надто зайняті своєю здобиччю, щоб помітити його. Опинившись у водориї, що давав якесь укриття, він пішов жвавіше. Раз по раз чулися постріли.

Він знав, що сталося. Капелюх намагався втягти оточених у перестрілку.

Він хотів весь час непокоїти їх, утримуючи від одчайдушних спроб з боєм вирватися з пастки. Він також хотів, щоб вони витратили боєприпаси та енергію.

Ден Родело знав, яку ризиковану гру розпочав і які в нього хиткі шанси, але там була дівчина, яку він кохав, і золото, яке доведе, що він — чесна людина. Хоч яким би було його майбутнє, він не зможе дивитися світові в обличчя, аж доки доведе свою непричетність до злочину. І він прагнув цієї дівчини.

Але було щось іще. Він ніколи не ухилявся від боротьби; коли вже кинуто виклик, треба розпочинати бій. Він не міг ухилитися і від цього бою і мусив його виграти.

Родело знав, що він — дурень, що скоріше за все його відділяють від смерті години, якщо не хвилини. Знав, що коли навіть зможе вирятувати Беджера та Харбіна з кутка, у який їх загнано, все одно йому ще доведеться битися з ними.

Він ішов водориєм, де пісок ще був твердий після останнього дощу. Він не бачив ворогів, але вважав, що до них ще лишається якась відстань. Кілька хвилин не було пострілів; обійшовши заворот водорию, замаскований кущем мескіта, він зіткнувся лице у лице з індіанцем.

Які мав стрічку кругом голови і був одягнений у стару армійську шинель, заплямовану кров’ю. Він збирався виповзти на край водорию, коли почув кроки Родело.

Ден тримав вінчестер двома руками, готовий стріляти, але які був надто близько для пострілу. Він різко ткнув індіанця стволом у горло під саме підборіддя. Почувся глухий моторошний звук, і крик захлинувся. Індіанець заточився, а Родело ступив крок і щосили торохнув його прикладом рушниці по галові. Які впав на пісок, і Родело, нахилившись, зняв з нього патронташ.

Другого вінчестера теж захопив з собою.

Він побачив двох індіанців майже одразу, за п’ятдесят ярдів од себе; вони були наполовину укриті за піщаним пагорбком. Він кинув рушницю мертвого індіанця і підвів свою, коли які помітили його. Вони почали підводити свої рушниці, але він уже стріляв. Його перший постріл, зроблений поспішно, але все ж учасно, влучив прямо у ціль. Він бачив, як індіанець, хитаючись, пройшов кілька кроків і впав. Друга куля влучила у рушницю другого індіанця і пройшла вздовж його руки, залишивши на ній подряпину.

Індіанець став на коліно й вистрілив. Третій та четвертий Денові постріли влучили йому у груди та шию.

Потім Родело кинувся бігти вздовж водорию, несучи з собою обидві рушниці. Його перевага скінчилася, відтепер це просто полювання, у якому він грає роль дичини. Скільки індіанців залишилося — невідомо, але було безпечніше припускати, що їх десять чи дванадцять — аж надто багато.

У невеликому виярку за низьким мескітовим кущем, що давав тільки часткове, ненадійне укриття, Джо Харбін припав до землі з револьвером у руці. Том Беджер, з кривавою подряпиною від кулі на спині, був поруч.

— Що там робиться? — пробурмотів Харбін. — Ми маємо компанію.

— Це Ден Родело, — сказала Нора холодно.

Харбін озирнувся на неї.

— Чорта з два! — сказав він. — Ніхто не може стільки пройти без води.

Кілька хвилин тривала тиша, а потім Харбін побачив індіанця, що швидко пробирався крізь кущі; увага його була явно звернена не на них, а на когось іншого. Це був молодий воїн, і йому вже не судилося постарішати.

Джо Харбін бачив, як він упав на землю, і чекав. Індіанець зробив одну помилку, коли забув про першого ворога, і, зробивши одну помилку, міг припуститися й іншої — звестися з укритої позиції, куди заліг. Досвідченіший воїн проповз би трохи по землі і підвівся за кілька ярдів далі від того місця, де впав.

Молодого які вчили всьому цьому, і він багато разів виконував це практично, а ось зараз забув. Стежачи за Деном Родело, який пробирався вздовж водорию, він повільно підвівся зі своєї позиції.

Він відчув поштовх кулі і впав на коліна. Він сприйняв це, як людина сприймає різкий удар ззаду у поперек. Він не відчув болю, нічого.

Здивований, намагався підвестися, але не зміг. Повільно поникнув на землю, недовірливо дивлячись на свої ноги, які, здавалось, більше не були частиною його тіла. Спробував підвестися ще раз і відчув приступ болю. Обережно провів по спині. На ній з’явилась кров. Помацав ще раз і знайшов пальцями отвір. Куля пробила йому спинний хребет і залишилася десь усередині. Він ліг на спину і подивився у небо. Стерв’ятники були там, чекали.

Капелюх був здивований. Хтось іще вступив у бій, хтось, кого він не бачив. Там міг бути всього один, але його здоровий глузд запевняв, що їх більше. Було кілька пострілів, а він і гадки не мав, хто стріляв і чому. Він гукнув перепелом, щоб скликати індіанців, і поповз назад до місця, де вони залишили коней. Індіанці приєдналися до нього. Чотирьох не вистачало…

Ден Родело легкою ходою наближався до маленького гурту. На руці в нього гойдався вінчестер. Другий висів за спиною. Він був оперезаний двома додатковими патронташами, мав свою власну флягу та бурдюк, знятий з убитого індіанця.

Він ішов до них з боку пустелі, і вони стежили за ним. Усі бачили, як відходили індіанці, але знали, що це лише тимчасовий перепочинок.

Родело швидко озирнувся. Залишалося лише двоє коней — грулья, навантажений золотом, і ще один. Беджер був легко поранений, з рани сочилася кров. Він виглядав стомленим і блідим.

— Краще податися звідси, поки є можливість, — сказав Ден, зупиняючи очі на Харбіні.

Той стежив за ним глибоко посадженими очима з-під кошлатих брів.

— Так це ти зробив? Треби віддати тобі належне, Денні. У тобі таки дещо є.

— Зробив, — відповів Родело. — Я б це зробив будь-що.

Харбін посміхнувся до нього, але це не була приємна посмішка. Він узяв повод грульї та рушив.

— Почекай, — сказав Родело. — Напийся.

Беджер потягся до бурдюка, жадібно його схопивши. Харбін стежив, як він п’є. Родело знав, про що він думає — чи не отруєна вода. Згодом Харбін теж напився, а Нора пила з фляги.

Вони вирушили, точніше сказати, пошкандибали. Дибали з натугою, Ден Родело — позаду всіх. Над рівниною здіймалися хмари білої куряви.

Чудернацькі курні смерчі танцювали на відстані, сонце загубилося на мідному небі. Вони плентались, і не було чути жодного звуку, крім човгання їхніх ніг, — тільки часом бурмотіння та храпке дихання. Попереду була рівнина, і вони йшли прямо, інколи обходячи креозоти та кактуси. Коні тяглися позаду.

Не було й ознаки індіанців.

Які знали, що вони йдуть, і знали, чим це скінчиться — тому могли дозволити собі чекати. Вони знали, що білим людям нема куди йти.

Непередбачена поява Родело сплутала їхні плани на якийсь час; вони поспішили із нападом і покуштували куль білих людей, тож тепер вони будуть чекати.

А над головами пливли стерв’ятники — теж чекали.

Нарешті сонце сіло за горами на заході, за Затокою, розкидавши по небу пурпур та золото і запаливши полум’ям суворі шпичаки Пінакате. Шерега дюн простяглася темною нескінченною лінією позаду них. Сонце сіло, коли вони досягли берега… Судна не було.

Вони вдивлялися в блакить води, у виснаженні та безнадії не знаходячи слів. Просто стояли у мовчанні, бачачи цілковиту поразку. Корабель був їхньою метою, вів їх, гнав уперед, примушував іти. Притулком, якого вони мали досягти, де вони могли відпочити, пити, знову їсти справжню варену їжу. Невже корабель уже пішов? чи ніколи й не приходив?

— Там є інша бухта, — через кілька хвилин сказала Нора. — Звідси просто на південь.

— Далеко?

— Не знаю. Миль п’ять — а може, й усі десять.

Десять миль! Неможлива далечінь у їхньому теперішньому стані.

Грулья смикнув повід, і Харбін, майже не думаючи, відпустив його.

Мустанг пішов вздовж краю прибою, і трохи вище від неї зупинився і опустив голову.

— Вода, — промовив безбарвно Беджер. — Він знайшов яму з водою.

Вони потяглися слідом за мустангом і зібралися навкруг ями. Просто калюжа, вода — солонувата, але все ж вода — рідина, яку можна пити.

— Можна запалити вогнище, — запропонував Харбін.

— Вони подумають, що це індіанці.

— Що ж тоді?

— Йти, — сказав Родело. — Ми не маємо іншого вибору. Будемо йти всю ніч.

Він глянув на сакви. Воно там, оте золото, за яким йому довелося йти так далеко. Золото, через яке він провів довгий тяжкий рік у' в’язниці — оте золото, яке він пообіцяв собі повернути його власникам.

А оці люди? Вони вкрали його чи один з них; і вони витримали тяжку боротьбу, щоб урятуватися із ним. І оце їм він збирається сказати, що в нього на думці?

Час наближається, і він мусить бути готовий стріляти, як тільки скаже.

Джо Харбін довго розраховував на це золото, і Том Беджер, без сумніву, теж робив свої підрахунки. Бідний Ховрашок був поза грою з самого початку.

— Нам би треба окопатися, — сказав Беджер. — Ці індіани повернуться.

— Чи ти не міг би побалакати з ним? Це ж твій народ.

Том Беджер глянув на Харбіна.

— Ти що, божевільний? Я частково черокі, а черокі жили на сході, поки уряд» захопив їхні землі. Ми ніколи навіть і не чули про яків. Скільки воно йшло, ці індіани завжди воювали між собою — це був їхній улюблений спорт.

Вони здеруть мій скальп так само, як і ваші.

Вони працювали шматками черепашок і викопали траншею, накидавши перед нею стінку з піску. Це було не багато, але хоч щось.

Беджер глянув на Родело.

— Ти знаєш, де вони отаборяться?

— Північніше… там єдине місце з водою, яке мені відоме. На північ звідси на березі є два чи три струмки.

— Як ти вважаєш, корабель може бути в іншій бухті?

— Якщо він взагалі прийшов і якщо він ще не пішов, то саме там він буде.

Джо Харбін напився солонуватої води. Він питально дивився на Дена Родело.

— Не розумію я тебе, — сказав він. — Ти пройшов довгий шлях заради нічого.

Родело подивився на нього і промовчав, але відчув, що наближається час розкрити карти.

— Ти розраховував, що ми відділимо тобі частку від цього, така була твоя думка? Ти хочеш частину здобичі?

Родело посміхнувся.

— Я хочу її всю, Джо. До останньої частки.

Харбін хихикнув.

— Ну, ти ж чесний, мушу тобі сказати.

— Саме так, Джо. Я — чесний. j Тепер вони усі дивилися на нього.

— Що це означає? — спитав Беджер.

— Я потрапив на рік до в’язниці просто через те, що їхав поруч із Джо Харбіном, коли вони його схопили… Я випадково зустрівся з ним дорогою. Я нічого не знав про пограбування, але я працював на шахті, знав, що мусять привезти гроші і якою дорогою. Суддя вирішив, що це забагато для випадкового збігу обставин.

— Отак тебе накололи, — сказав Джо. — Ну то що з того?

— Я збираюсь привезти це золото їм назад, Джо, і упхнути їх носами у нього. Я хочу показати їм, що вони усі за жмут дешевини, оті друзі у хорошу погоду, а потім я збираюсь поїхати геть.

Вони вдивлялися у нього мовчки. Нора Пакстон чула повільне, розмірене биття свого серця. Несподівано Джо Харбін спитав:

— Ти розраховував вбити нас і забрати золото?

— Я розраховував, що індіанці можуть це зробити замість мене або пустеля.

Помилившись у цьому, я гадав, що зможу вигадати якийсь план, щоб захопити гроші, не завдавши нікому шкоди.

— Ну, от добрий хлопчик, — сказав Харбін. — Він забере наше золото і не завдасть нам шкоди! Аякже, дурень чортів! Хто ж такому повірить?!

— Може, я, — сказав Беджер. — Або колись міг би.

— Послухайте, — запропонував Родело. — Може, я дам кожному з вас по тисячі доларів? Назвемо це винагородою за знахідку.

— От який він благородний, га? — глузував Харбін. — Ти поїдеш з нашими грішми і залишиш нас тут сидіти із тисяччю кожного! Ти метикуватий, хлопче, але ти зайнявся не тим бізнесом. Тобі б бути шахраєм або гравцем.

Він підвів очі до Нори.

— Ти знала про це?

— Дещо. Я вірю, що він каже правду. Я вірю, що він збирається повернути їх.

Сакви лежали на піску у Харбіна за спиною. Він поклав на них руку.

— Забудь про це, Родело. Ти ніколи не отримаєш і цента з цього.

— Як щодо кави? — запропонувала Нора. — Можемо розвести вогонь. Все одно вони знають, де ми.

Ніхто не звернув уваги на її слова. Харбін дивився на Родело, і Ден бачив, що він готовий.

— Як щодо цього, хлопче? Чи хочеш спробувати мене? Трохи розім’ятися — просто зараз?

Ден Родело вимушено посміхнувся. Це була спроба посміхнутися, бо його губи були порепані, обличчя жорстке від куряви, але він спробував.

— Ні, Джо, ще ні. Ти мені ще будеш потрібен для оцих індіанців, та й я тобі.

— Нам треба забиратися звідси, — сказав Беджер. — Я думаю, що кава — то гарна думка. Розведемо вогонь, зробимо каву, потім ще підкладемо палива у вогнище — і змиємось звідси. Можемо піти водою, цей берег тягнеться якраз куди нам треба. Можемо добратися до тієї бухти.

Вони трималися подалі від вогнища, хоча насипаний бруствер і затуляв їх. Нора зварила каву, і вони випили її повільно, смакуючи кожну краплину, їм була потрібна їжа, але спрага вбила у них апетит. Чого вони хотіли — рідини, у будь-якому виплоді. Кава підбадьорила їх, і коли настав час виходити, вони досягли краю води і пішли берегом, витягнувшись низкою.

Індіанці з’явилися з темряви несподівано. Спалахнув постріл, упав кінь, і Ден Родело скинув угору вінчестер, стріляючи на спалахи. Він відскочив убік, сперся на грунт і вистрілив по другому спалахові, потім кинувся на пісок і відкотився за вбитого коня, знов швидко стріляючи.

Він розстріляв усі набої і схопив рушницю індіанця; коли й там скінчилися патрони, спокійно перезарядив свою. Настало тимчасове затишшя. Хтось опинився поруч із ним і раптом заговорив. Це був Том Беджер.

— Ти дійсно прийшов сюди заради золота?

— Я правду сказав, Томе. — Він промовчав, а потім додав: — У мене ніколи не було багато грошей, Томе, але я працював. Здобував собі місце у житті, аж поки зіткнувся з Харбіном отоді на шляху.

— Не пощастило, — сказав Беджер.

Вони помовчали. Потім Беджер спитав:

— Гадаєш, ми когось підстрелили?

— Еге ж… одного, може, двох.

Після паузи він додав:

— Передчуття в мене, хлопче. Відчуваю, що я з цього вже не викручусь.

— Ти збожеволів. Якщо хтось і викрутиться, то це ти.

За кілька сот ярдів від них на схід зібралися індіанці. Юма Джон відчув, що ця справа йому не до шмиги.

— Я гадаю, це кінець, — сказав він. — Я більше не хочу. Дуже багато мерців.

— Вони всього тільки люди, — сказав Капелюх.

— Ми теж тільки люди, — відповів Джон. — Думаю, буде краще почекати іншого разу.

— Ні, — сказав Капелюх. — Я хочу цих.

— Я йду звідси, — твердо сказав Джон. — Хто зі мною?

Двоє індіанців приєдналися до нього. Коли вони поїхали, Капелюх подивився на позосталих. Четверо залишилося з ним. Що ж, частка кожного буде більшою; потім, правда, буде важко, коли вони повернуться додому.

Він завжди був щасливий, і молоді воїни шукали нагоди поїхати з ним.

Тепер скажуть, що щастя покинуло його.

Капелюх повернувся до берега, де вони знайшли дохлого коня та кілька слідів. Їхня здобич зникла. Капелюх рушив слідом, ведучи інших.

Засідка мала бути успішною. Він розгадав трюк із вогнищем, вони почули, як ті йдуть понад берегом, але в темряві помилилися у розрахунках. Кілька з його людей, що мали стріляти по конях, марно витратили кулі. Постріли у відповідь убили одного воїна.

— Дивись, — сказав один з молодих яків.

На піску була темна пляма. Кров! Капелюх підвів голову і поглянув вперед.

Один з тих поранений, тяжко.

Джо Харбін дізнався про це майже того ж часу, за чверть милі далі по берегу. Том Беджер плентався позаду, спираючись на грулью.

— Томе! Якого диявола?!

— Я спіймав-таки кулю…

— Погано? — Харбін зупинився.

— Не дай їм добратися до мене, Джо. Я не хочу, щоб вони мене продали.

— Не продадуть.

— Я це й мав на увазі.

Ден Родело обернувся назад. Вони досягли цього місця — як же воно зветься? Урвище Морського Лева…

— Давайте зупинимось тут, — сказав він. — Звідси побачимо усю бухту. Тут високо — зможемо подати сигнал. Запалити вогнище чи ще щось… т Оті індіани, — сказав Том, — вони прийдуть слідом.

— Чому б нам тут не зробити на них засідку? — спитав Джо Харбін. — Кращого місця не знайти.

Вздовж берега тяглися скелі, під урвищем купчились морські леви, виправдовуючи назву місця. Вони чекали, залігши поміж скель та чагарників, а позаду чорніло урвище.

Чулося шарудіння хвиль… був час відпливу… десь неподалеку мимрили й ворушилися морські леви. Нора присунулася близько до Родело й шепотіла, ледве ворушачи губами:

— Що ми будемо робити?

— Чекати, — сказав він.

— Томе! — обізвався Харбін. — Куди тебе поранено?

— У черево.

Харбін вилаявся. Раптом Нора сказала:

— Дене, он там світло! На воді!

Тепер вони усі побачили його. Воно було далеко, але виднілося ясно.

Без сумніву, це було судно, що стояло на якорі, і його розвернуло відпливною течією світлом до них.

— Ми врятовані! — сказав Том. — Це, мабуть, корабель Айзечера.

Хвилини минали. Долинало шарудіння серед лігва морських левів, і більш нічого. Чорне урвище досконало укривало маленький гурт, і жоден звук не мине морських левів.

Родело переклав зручніше свого вінчестера. В нього залишилася лише одна рушниця, тепер повністю заряджена. Іншу зброю, дуже поганого гатунку, він кинув на пляжі. Він обмацав пальцями патронташ і знав, що в нього є щонайменше сімдесят патронів, усі калібру 0,44; вони пасують однаково і до рушниці, і до кольта.

Вони почули шурхіт піску раніше, ніж індіанці з’явилися в полі зору, але й тоді був помітний лише невиразний рух у темряві, тіні на світлому тлі піску. Постаті не розрізнялися.

Нора прошепотіла:

— Джо… не треба! Судно тут. Може, вранці ми потрапимо на борт без бою…

Він відіпхнув її.

— То вже ні. Без бою ми не обійдемось.

Він підвів рушницю, і Том Беджер, що лежав животом на холодному піску, зробив те ж саме. За каменюкою Родело поклав свій вінчестер якомога зручніше.

Може, індіанці вгледіли якийсь рух, може, зблиснуло світло на стволі рушниці, але раптом Капелюх просичав, даючи сигнал тривоги.

Тієї ж миті вдарила Харбінова рушниця, і їй, наче двократна луна, відповіли постріли Беджера та Родело.

Скрикнула людина, скинувся кінь, захропів… ураз загриміли постріли у відповідь, викидаючи полум’я.

Не було й мови про те, щоб вести прицільний вогонь, бо цілі не було помітно, тільки безладні рухи та спалахи пострілів індіанців. Троє лежали на землі, виявляючи себе лише спалахами пострілів. Їхні тіла зливалися з чорнотою урвища позаду.

І враз стрілянина ущухла, долинав тільки тупіт кінських копит. Джо вистрелив ще раз услід коневі, що мчав геть.

А потім тиша…

Тільки шум прибою, легкі подуви вітру, яскраві зорі високо у темряві над ними…

— А що ми тепер будемо робити? — спитала Нора.

— Почекаємо, — сказав Джо Харбін з посмішкою.

Поряд почувся важкий стогін, потім хрипке дихання.

— Джо! — голос Тома Беджера був слабкий. — Джо, нехай цей хлопець забере золото. Дозволь йому забрати його. Не варто…

— Ну ясно, — легко відповів Харбін. — Не турбуйся про це. Я й сам думав так зробити.