Розділ другий


У тюремній каменоломні було гаряче, як у печі. Том Беджер обертав бур.

А Джо Харбін бив молотом. Це була важка кувалда, і він гамселив нею з невмілою запеклістю, зовсім не в тому легкому ритмі, як це роблять досвідчені бурильники.

— Полегше, дурню чортів! — сказав Беджер гнівно. — Як не влучиш по бурові, я без руки залишусь!

Беджер сидів навпочіпки біля бура, повертаючись так, щоб не випускати з поля зору Перрімена, їхнього конвоїра. Том мав досвід не тільки в бурінні скель, але й у тюремних справах, і тому знав, що в'язень не може вибирати собі товариша по камері, навіть товариша до втечі. Обставини це роблять замість тебе, а далі вже ти сам маєш упоратись якнайкраще.

— Я тут життя гроблю, — сказав Харбін, — а той клятий Родело виходить на волю. Лише один рік! Я б витримав такий строк, стоячи на голові!

— Ти вбив людину, щоб здобути оту заробітну плату.

Джо Харбін знов ухопився за держак свого молота. Гнів раптом зник, і його місце посів холодний, обережний розрахунок.

— Яку заробітну ґілату?

Беджер обернув бура.

— Оту, з шахти. П'ятдесят тисяч доларів золотом.

— Розмовляєш занадто багато…

— Тобі пече, що Родело вийде звідси і забере усю здобич, — сказав Беджер.

— Він не знає, де я її сховав.

— Але дуже хоче дізнатися. Він казав мені, що, коли його строк наблизиться до кінця, ти спробуєш втекти і його будеш підбивати, і оце те саме, що ти робиш.

— А тобі що до того? — відповів Харбін брутально. — Ти на це ніколи не зважишся.

Беджер раптом плюнув на землю; це був знак, що конвоїр повертається.

Харбін підняв важкий молот, ударив ним, знову підняв. Коли конвоїр повернувся до інших в'язнів, Беджер промовив спокійно:

— Я помилюся, коли спробую втекти сам. Ти теж схибиш, бо ти не дуже розумний. Але якби ми були партнерами…

Вони працювали у мовчанні. Нарешті Харбін сказав неохоче:

— В тебе є якась ідея?

— Еге ж… У мене їх декілька, і вони своє зроблять, але мені потрібен партнер.

— Я б охоче подався до Мексики, — пробурмотів Харбін. — Мені подобаються мексиканські жінки.

— Ми можемо видобути ці гроші, розділити їх надвоє…

— Ділити? З глузду з'їхав? Чи ти думаєш, що я здобував ці гроші, щоб з кимось поділитися?

— Ми б були партнерами.

Джо почав говорити знов. Том Беджер швидко плюнув у пилюку, але Харбін, занадто розгніваний, щоб думати, продовжував вигукувати сердито:

— Ей! То ти вважаєш…

Раптом поруч із ними з'явився Перрімен.

— Розмовляти заборонено!

Харбін повернувся до нього, спотворений люттю.

— Ти!..

Реакція Перрімена була швидка. Йому доводилося мати справу не з одним міцним горішком, і він бачив, до чого йде. Приклад його рушниці вдарив різко, злісно і влучив Харбіна, коли той кинувся на нього. Харбін упав на коліна, кров заюшилася з розбитої голови. Відступивши вбік, Перрімен глянув на Беджера.

— Чого це ви?

— В нас вийшла суперечка, Перрімене. Не треба винуватити Джо — спека його довела.

Перрімен зітхнув, але Том Беджер усміхнувся прохально.

— Джо не витримує спеки. Ви ж знаєте, він народився у Монтані і не може зносити її, як ви або я.

Заспокоївшись, Перрімен відійшов трохи.

— Гаразд. Цього разу не доповім. Але якщо ти йому приятель, тримай його на припоні, чуєш? — він витер лоба. — А таки пече, хай йому грець! Навряд чи можна винуватити його.

Він пішов, і Беджер допоміг Харбінові підвестися. Крові було небагато — так, цівка, але Харбін ще й досі дивився скляними очима.

— Ти врятував мою шкуру, — сказав він.

— А чому б ні? Хіба ми не партнери?

Харбін знов зітхнув.

— То що там у тебе за ідея?

— Я можу доправити тебе в Мазатлан… разом із тим золотом… за десять днів.

— Згода… партнере.

— Добре, — Беджер простягнув бура. — Будеш обертати бура. І всіма святими тебе благаю: не дратуй цього конвоїра. Якщо вони нас розлучать, я піду сам.

Джо Харбін похмуро узявсь до роботи. Гаразд, якщо треба, він це зробить.

Буде працювати так, що вони тепер жодного разу не звернуть на нього уваги. В голові пульсував біль, але його били й раніше, і думав він не про це, а про гроші, що чекають на нього, і про те, як не допустити Родело до схованки.

Він не побачив, як підійшов Індик, навіть не помітив його присутності, поки конвоїр не проказав:

— Хіба ти ніколи не стомлюєшся, Джо?

— Тільки не я.

— Твій друг Родело виписався сьогодні вранці. Дивіться, що він мені дав. — Він показав їм золоту монету, спостерігаючи, яке це справить враження. За всім цим щось крилося, Індик був певен, і йому було цікаво. — Ці гроші йому були видані на їжу, доки він не знайде роботи. Не розумію я цю людину.

Але Харбін ніяк не відізвався, і Індик пішов. Беджер, переставляючи бура до нової свердловини, промовив:

— Якщо Денові не потрібні ці гроші, в нього, мабуть, є надія одержати більші.

— Мені треба вирватися звідси, — Харбін дивився здичавілими очима. — Томе, нам треба вирватися.

— Вирвемось. Сьогодні ввечері.

Харбін недовірливо хитнув головою.

— Ввечері?

— Будь готовий. Десь на заході сонця.

Джо Харбін облизнув губи і глянув на сонце… години ще зо дві. Він почув, як під сорочкою проступив холодний піт. Чи він налякався? Що ж… може. Але він пройде крізь це, хай там що… Він уже куштував колись холодне мексиканське пиво, або текілу. Це таки питво!

Вони працювали, а сонячне тепло линуло згори і відбивалося від пісковика; жорстоке, опалюючи тіло до пухирів, воно перетворювало дно кар'єра на піч. Необережний дотик до сталевого бура опікав до м'яса; через кар'єр проволокли двох бідолах, що втратили свідомість від спеки, але Джо Харбін продовжував уперто працювати. Том Беджер працював повільніше, більш методично, однак встигав не менше. Він не втрачав ні свідомості, ані надмірних зусиль. Він працював уже віддавна, знав усі заходи й хитрощі, що роблять важку працю легшою.

Міллер, що конвоював їх у другій половині цього довгого, палаючого дня, підійшов ближче. Вони скінчили останню свердловину, добре випередивши усіх інших.

— Ну, хлопці, ви сьогодні кращі за будь-яку двійку на оцій роботі. Збирайте свої інструменти. Досить на сьогодні.

Беджер випростався, розтираючи поперек.

— Дякую, сер. Я гадаю, ви маєте рацію. Нам краще залишити щось і на завтра.

Він складав бури, а Джо Харбін узяв на плечі свій молот. Вичекавши, поки увага конвоїра відвернеться, Беджер ногою відкинув один бур у каміння, а потім обидва пішли поволі. Озирнувшись, Беджер побачив, що «порохова макака» вже набиває динамітові шашки у щойно пробурені шпури, трамбуючи їх довгою палицею. Беджер нишпорив очима по кар'єру, вимірюючи відстані, уявляв собі усю дію, як вона буде отут відбуватися, дбайливо зважував шанси. На хвилину його погляд зупинився на Ховрашкові, який у цю мить боровся з важкою тачкою, навантаженою битим камінням. «У хлопця поганий вигляд… нізащо він не витримає свого строку», — подумав Беджер.

Він пішов поруч із Харбіном до складу, де в'язень-комірник перевірив інструменти, що вони їх принесли.

— Рано ви сьогодні. Міллер, здається, був зовсім добренький, — сказав він і посміхнувся Беджерові. — Добре. Харбіне, приніс своє доробало?

Джо Харбін уклав молот на полицю біля дверей, недбало поглядаючи через плече. Йому пересохло в роті, і він нервувався, знаючи, що ось зараз, будь-якої миті…

Беджер закинув свої бури на полицю, але комірник глянув на нього.

— Томе, в тебе одного бура не вистачає.

— Мабуть, недоглядів, — спокійно відповів Том. — Поспішав.

— Що ж, злітай назад та знайди. Ти ж знаєш правила.

Беджер повільно пішов назад, розміряючи кожний крок, — знав, скільки очей дивляться на нього. І ще він знав, що, нахилившись до бура, на хвилю зникне з очей і конвоїрів, що зараз стоять біля в'язнів нижче у кар'єрі, і комірника з інструментального складу.

Він зійшов униз, нібито шукаючи бура, раптом впав на одне коліно, витяг сірника, припасеного заздалегідь, і підпалив тільки-но укладений бікфордів шнур, ще один, ще. А потім підібрав бура і повільно пішов геть.

Він знав, скільки будуть горіти гноти, знав, коли станеться вибух, і знав, що має бути, коли відбудеться втеча. Том Беджер був обережна людина і планував кожен рух дбайливо; десь навіть у його планах ховалися тіні отих які. Неможливо планувати щось щодо них — або супроти них. Все зводилося тільки до простої думки — втекти від них, як вийде, а як не вийде — відбитися.

Він увійшов до складу.

— Ось твій бур. Задоволений?

— Це ж не я, Томе, — промовив комірник. — Це правила. Ти за ними живеш.

Він простяг руку, щоб узяти у Тома свердло, аж раптом повітря було розідране вщент громовим вибухом, і саме у цю мить Беджер змахнув сталевим буром і вдарив комірника по черепу.

Звук вибуху потонув у криках, зойках, стогонах болю поранених в'язнів і варти. Том та Харбін миттю побігли до кар'єру. Майже одразу вони натрапили на труп Перрімена, наполовину засипаний камінням та піском.

Визволивши тіло, Беджер швидко зірвав пояс із кобурою з конвоїра, витрусив патрони собі у долоню, а револьвера сховав до кишені. Схопивши рушницю загиблого конвоїра, Джо Харбін розтрощив її об скелю.

В'язні і сторожа намагалися виповзти з мішанини диму, куряви та уламків.

Деякі йшли, похитуючись, стікаючи кров'ю, видиралися з кар'єру нагору.

Пропихуючись серед них, Беджер виліз із каменоломні й побіг до фургона з кіньми, що стояв неподалеку.

Несподівано з'явився начальник тюрми у супроводі кількох сторожів.

Він різко зупинився, вдивляючись у безладдя, що панувало у кар'єрі, поки конвоїри збігали схилом, щоб дати ладу людям унизу. Том Беджер швидко кинувся до начальника і уткнув револьвера йому у ребра. Джо Харбін підскочив з іншого боку, вирвав пістолет у начальника з кобури.

— Ми до тебе нічого не маємо, начальнику, то, як хочеш жити, веди нас до фургона.

— Я не…

— Начальнику, — застеріг Беджер, — немає в нас часу на суперечки. Йди до фургона!

Начальник почав заперечувати, але Харбін спритно грюкнув його револьвером по голові. Вони швидко потягли непритомного до фургона й закинули всередину. Том Беджер ухопив віжки, і коні побігли до воріт швидкою риссю.

Джо Харбін поставив начальника перед собою і підтяг повище, щоб його було добре видно. План діяв! Зараз, якщо тільки…

— Стій! — гукнув охоронник.

Беджер поганяв далі, і ще один вартовий з'явився на спостережній вишці біля воріт.

— Стій, стріляти будемо!

— Відчиняй браму, — наказав Беджер, — а то будеш мати мертвого начальника!

Завагавшись, вартовий поглянув праворуч і ліворуч, шукаючи підмоги, але нікого не було. Помічник начальника й усі інші побігли до кар'єру, щоб допомогти потерпілим.

— Ви маєте три секунди, — гукнув Харбін, — а після цього я прострілю начальникові голову!.. Раз!

Вартові перезирнулися. Вони одержали свою роботу від начальника, він був дружелюбна, приємна людина, однак непохитна щодо в'язнів.

— Два!

Один з вартових різко повернувся і пішов до каната, що ним відчиняють ворота. Без жодного слова він почав тягнути линву. Ворота відчинялись… ох, як же повільно! Джо Харбін відчував, як краплини поту стікають крізь брови, як ворушиться волосся на потилиці. Першої-ліпшої хвилі могла знятися стрілянина.

Нарешті ворота розчинилися, і вони проїхали крізь браму, придержуючи коней, щоб фургон не зачепивсь, а потім погнали запряжку риссю.

Тепер вони були вже біля підніжжя пагорба.

— Кинь його! — сказав Том. Джо Харбін випхнув досі непритомного начальника з фургона, а Том Беджер шмагнув коней батогом. Миттю запряжка зірвалася у галоп. З надбрамної вишки прогримів постріл, ще один, але вони вже були під захистом опуклого схилу. Несподівано позаду почав бити дзвін; Беджер завернув фургон зі шляху в чагарники біля підніжжя горба. Вони рухалися крізь зарості, підскакуючи на каменях, але не знижуючи алюру.

Раптом з'явилося сухе річище, і Беджер спрямував запряжку туди; на м'якому піску фургон не гуркотів. Вони їхали кругом за закрутом річища, потім Беджер сказав:

— За цією скелею рубай посторонки і сідай верхи. Отут! — він кинув Харбінові мотузяний недоуздок, якого витяг з-за пазухи.

Вони швидко обрізали збрую і, накинувши недоуздки, скочили на коней без сідла, охляп. Поїхали на південь, тримаючись м'якого піску, де копита не залишали чітких відбитків, тільки заглибини у пухкому грунті.

З річища вони виїхали в долину і зробили крок крізь верболози, що росли ближче до річки. Раптом Беджер різко завернув і, покинувши лозняк, поскакав ізнов у рухливі піски дюн. Джо Харбін, що їхав на один кінський корпус позаду, міг тільки дивуватися. Було очевидно, що Том Беджер спланував кожен крок. Він в'їхав до верболозу там, де не лишалося слідів, а тепер виїхав із нього в такому місці, де йти по слідах було б не легше.

Беджер кинув погляд на небо, і тільки тоді першого разу Харбін подумав про час. Він теж був обраний добре. До заходу сонця лишалися хвилини, а тоді швидко стемніє, як завжди у пустельному краї. Тоді вони зможуть їхати порівняно безпечно аж до самого світанку.

Але Джо Харбін був підозріливий чоловік. Беджер добре спланував кожний крок… Які плани в нього на той час, коли вони вже здобудуть золото? Це була неприємна думка, та Джо Харбін і сам роздумував про це, і йому самому хотілося б знати, як далеко він збирається йти разом із Беджером.

Ускладнення полягало у тому, що їм було потрібно судно, а Харбін не був певен, що сам упорається з командою. Напевно, Беджер має план і на цей випадок, тож Харбін може йому знадобитися як помічник. Більш того, якщо які траплять на їх слід, кожен з них буде погребувати допомоги іншого.

Тим які пустеля — дім рідний, тож вони будуть не просто загадкою.

Беджер затримався серед піщаних дюн і почекав, доки під'їде Харбін.

— Ти скажи мені прямо, Джо, і не викручуйся. Знає хто-небудь, де сховане золото?

— Ти що думаєш — я божевільний? Ніхто не знає.

Беджер обмірковував його слова. Якщо ніхто не знає, то навряд чи які або начальник вгадають напрямок, бо, хоч їм і треба втікати, вони поїдуть скоріш на схід, аніж на південь… принаймні аж поки знайдуть золото. Але якщо хто-небудь знає, він буде чекати на них десь поблизу схованки. Тоді вони якраз траплять до нього у лапи.

— Якщо ти брешеш, — сказав Беджер, — твоя шия буде в одному зашморгу з моєю. Якщо хоч одна людина, крім тебе, знає, де оте золото, або навіть приблизно чула, то можеш закладатися, що взнає ще дехто і що ми вгепаємось прямо в пастку.

— Ніхто не знає, — відповів Джо коротко. А сам подумав, що хтось таки знає. Ота дівка знала… він тоді багато базікав, а краще було б послухатися…

Та хай йому біс! Хіба в цьому справа? Вона, мабуть, давно вже поїхала з цих країв.



Загрузка...