Кід Родело

Розділ третій

Сонцю лишалося ще з півгодини котитися до обрію, коли Родело рушив у дорогу. Він залюбки ходив пішки, що взагалі рідко буває серед тих, хто звик їздити верхи, тому й зараз ішов із задоволенням. Після року у в'язниці це було величезне задоволення — йти дорогою добрячим розгонистим кроком.

Окрім усього, це давало йому час подумати і розпланувати.

Було ще не темно, коли він почув торохкотіння позад себе, й, обернувшись, побачив легкий фургон, запряжений четвіркою, з верховим конем, прив'язаним ззаду. У фургоні були двоє чоловіків та жінка. Порівнявшись із ним, вони зупинились.

— Куди йдете, містере?

— У Голд-Сіті.

— Якщо ви полюєте за золотом, то це не те місце, куди вам треба. Єдине золото, що там будь-коли знаходили — у назві.

— Може, мені пощастить.

— Сідайте. Ми теж туди, — високий чоловік гукнув до коней, стьобнув їх легенько віжками, і фургон покотився далі із Деном, сидячим біля дівчини, — диявольськи привабливої, вирішив він.

— Це ж умираюче місце нині, містере. Розумієте?

— Воно ще не зовсім вмерло. Старий Сем Берроуз поки на місці. Тримає крамничку і салун. Я лишив свого коня у нього деякий час тому.

— Не занадто далеке місце, щоб залишати коня?

— А чому б ні?

Ден Родело подивився на дівчину, яка відповіла йому холодним незацікавленим поглядом. Двоє чоловіків перекидувались зауваженнями час від часу, і Родело запам'ятав, що їх звуть Клінт та Джейк. Вечір був тихий, і коли коні пішли повільніше, здираючись довгим схилом, зникли усі звуки, крім тих, що походили від їхнього руху. Ден Родело випростував ноги. Йому було приємно їхати. Він пересунув кобуру, щоб була під рукою, і перехопив погляд дівчини, що помітила це.

Вони дивуються з нього — як і він з них. Двоє чоловіків та дівчина ідуть до Голд-Сіті — то не тільки конаюче місто, то ще й кінець шляху. За ним лежить пустеля… пустеля до самого кордону і ще далеко поза ним. Ден Родело не був надто підозріливою людиною, але інколи йому хотілося б знати, чи хтось має хакі ж думки, як він, чи інші. Воно буде розумніше триматися обережно, дуже обережно.

У Голд-Сіті, окрім підупалої крамнички, салуна з трьома східцями, що вели з дороги до ганку під вивіскою, було мало чого іншого. Через вулицю стояла адоба — будівля з необпеченої цегли, добряче вже зруйнована, ще там були руїни інших покинутих будов уздовж цієї вулиці і трохи від неї в обидва боки. Скільки око сягає, не було жодного деревця, нічого, крім кущів креозоту, крихких кущів та розкиданих деінде опунцій та окотіло.

Сем палив на ганку свою люльку і спостерігав за наближенням фургона.

Собака, що лежав біля його ніг, загарчав, потім заспокоївся. Сем носив на поясі револьвер, яким умів користуватися, а одразу за дверима стояв карабін.

Коли фургон підкотивсь і обережно зупинився, очі старого ковзнули по пасажирах і затримались на Родело.

— Агов, Семе!

— Чорти мене забирай, як це не Родело! Мені й на думку не спало, що твій час скінчивсь.

Ден зіскочив на землю.

— Оці мандрівники підвезли мене. Дуже люб'язно з їхнього боку.

Він легенько підкреслив слово «мандрівники», і Сем зрозумів. Він глянув на них, усміхаючись.

— За це ви, хлопці, одержите шматочок чого-небудь.

— Віскі у вас є? — спитав Джейк.

— Найкраще у місті, — сказав Сем. Він підвівся і пошкандибав попереду їх усередину. — Не можу сказати, що в мене забагато конкурентів.

Виставив пляшку та дві склянки перед ними, подививсь на дівчину.

— А вам, мем, чашечку кави?

— Покажіть, де вона, і я зроблю сама.

— Одразу за дверима, мем. Ви легко знайдете — усе напохваті.

— Ви тут наче корінь конаючого міста, — зауважив чоловік, званий Клінт.

— У нас тут не так уже і самотньо, як то можна подумати. Багато скотарів, часом хто-небудь з отих арізонських рейнджерів… Також золотошукачі, ну й усякі такі.

— Я не думав, що хтось є звідси аж до Затоки.

— Таки нема. У порт Ізабель інколи заходять кораблі по м'ясо. Ото й усе, — він мотнув головою у бік пустелі. — Саме що ні на є забуте Богом місце на землі.

Сем долив у склянки.

— Я тут один на весь дім. Завжди полюбляв компанію, а Денові друзі — то мої друзі, — він поглядав простуватими очима. — У цьому місті небагато комфорту, от у такому, як воно є зараз. А ви ж звідки, містере?

— З Флагстафа, — відповів Клінт.

Джейк поворухнувся і сердито глянув на нього.

— Тут і подивитись нема на що, хіба що ви золото шукаєте, — сказав Сем.

— А чи щось не так, як треба?

— То ваші справи — ви й знаєте.

— То ж то й воно, містере старожиле, — Джейк відсунув свою склянку. — Ходімо, Клінте.

— Ви ще не напились кави.

— То для Нори — Нори Пакстон. Як вона хоче кави, нехай п'є. А я хочу знайти місце, де провести ніч.

— Я краще подивлюсь, чи не потребує леді допомоги, — Сем повернувся до дверей за баром, але Джейк заступив йому шлях.

— Я зроблю це, містере.

Ден Родело сидів дуже спокійно. Він знайшов кухонного стільця біля іншого кінця стойки і сидів там сам-один, тримаючись обік розмови, але утримуючи всіх у полі зору. Він чув голоси з кухні, хоч не розбирав слів.

Нора стояла біля плитки, коли увійшов Джейк Ендрюс.

— Ми хочемо походити навкруги, роздивитися, пошукати оту адобу, — сказав він. — Ми не хочемо зустріти ще когось на цьому шляху, чуєш?

— Зроблю, що вийде.

— До диявола! Можеш бути певна, що вийде в тебе не дуже багато. Я не знаю, що то за чоловік, але він мені не подобається. Він же свіженький — тільки-но з Юми.

Нора Пакстон різко глянула на нього.

— Там сидить Джо Харбін?

— Маєш рацію. Звідки ми знаємо, що отой добродій не є приятелем Джо? Будь обережна.

Коли Джейк вийшов, вона розлила каву по чашках і понесла чашки й кавник до сусідньої кімнати.

Ден Родело стояв. Вона вперше подивилась на нього при світлі; вона не наважувалася придивлятися, поки Джейк Ендрюс та Клінт Уїлсон були поруч.

Це був високий, широкоплечий молодик із рухливими очима, темним худорлявим обличчям і високими вилицями. Добре одягнений, як для людини щойно з в'язниці; мабуть, це той одяг, що був на ньому під час арешту.

— Я краще піду пошукаю, де поспати, — промовив Родело.

— Отак скоро? Прийом тільки починається, — сказала Нора.

— Який прийом?

— Отой, що ми збиралися влаштувати, — вона підсунула чашку до нього, поставила кавник на стіл. — Я приготувала забагато чашок…

Обернувшись, вона побачила на полиці гітару.

— Ви граєте, Семе?

— Трохи… коли нікого нема. Але тут є Ден, він грає чудово. Як щодо того, Дене?

— Не зараз, — відповів Родело.

Тим часом Клінт підійшов до фургона, витяг ліхтар, підійняв скло і підніс сірника до гноту. Перший сірник згас, але другий запалив вогонь, і він опустив скло на місце.

Підійшов Джейк.

— От сюди, я вважаю, — сказав він.

Вони пішли поруч, часом підносячи ліхтаря, щоб придивитися до будинків на другому боці вулиці. Кінець кінцем побачили адобу, якої шукали; двері її були прочинені на кілька дюймів, над дверима висіла підкова; колись вона була прибита як слід, але горішні цвяхи повивалювалися, тож вона перекинулася відкритою частиною до землі.

Джейк завагався — йому це не сподобалося.

— Клінте, подивись-но. Щастя уже вибігло геть. Коли підкова висить отак, щастя завжди вибігає зсередини.

— А чого це має нас хвилювати? Не наша домівка, не наше й щастя. А тобі не все одно, що сталося з тим, хто прибивав цю підкову?

— Може, то знак. Може, то наше щастя пішло геть.

— Не будь отаким клятим дурнем.

Клінт пропхнувся повз нього і увійшов досередини. Це була проста, вибілена кімната з вогнищем; нечисленні меблі складалися з грубого столу, двох стільців та двох ліжок біля дальньої стіни. Клінт знайшов ланцюг із гачком, звисаючий з середньої балки стелі, і почепив на нього ліхтар.

— Тепер ми на самоті з п'ятдесятьма тисячами доларів.

— Але де ж вони?

— Десь поруч. З людей не видушиш більше, ніж вони знають… адоба на оцій вулиці, з кінською підковою над дверима.

— Жінки! Спочатку була Харбінова дівчина, а тепер оця Пакстон… Це ж ти наполягав, щоб її привезти сюди.

— Не вплутуй сюди Нору. Вона порядна дівчина.

— Добре, вона тут ні до чого. Але все ж таки, де оте золото?

Джейк Ендрюс огледів кімнату та підлогу. Він знав, що скарби, як правило, убувають закопані. Вивчив підлогу більш ретельно. Вона була збита з випадкових дощок, обрізків планок, тільки деякі з котрих тяглися через усю підлогу, і жодна з них не виглядала якоюсь особливою. З усього судячи, підлога була настелена вже після того, як збудовано хатину, і шматки її було стягнено з інших будинків.

— Він мусив залишити якусь позначку, — сказав Джейк. — Але що ж то могло бути?

— Ти забуваєш, друже. Він знав, де він його закопав.

— Проте він не міг ризикувати. Він знав, що час, пилюка, вік змінюють вигляд речей; Він не розраховував лишити тут золото надовго, але знав, що не зможе забрати його наступного дня. Можна закладатися, що він залишив якусь позначку.

Побілка на стінах була дуже стара, але виглядала непошкодженою. Навряд чи що-небудь було сховано тут без жодних вказівок. Вогнище теж було незаймане — принаймні, на вигляд. Джейк продовжував вивчати підлогу.

Присівши навпочіпки, розглядав дошку за дошкою.

— Клінте! — вигукнув він раптом. — Дивись!

Він вказував на одну з дощок підлоги, але Клінт не одразу роздививсь, що він має на увазі. Потім побачив — стріла, складена іржавими головками цвяхів.

Цвяхів було ужито, щоб держати дошку на місці, але один рядок їх був зайвим, а ще два зайві цвяхи утворювали грубу стрілку. Чи було це випадково?

Або ж це був ключ, якого вони шукали?

— Давай віддеремо дошку, — Джейк озирнувся, потім підійшов до дверей із ліхтарем. — Здається мені, що отут за дверима я бачив кайло.

Клінт чекав, розглядаючи планку. Це було тут, ясна річ. П'ятдесят тисяч доларів золотом… Людина може зробити бозна-що із такою сумою.

Джейк. повернувся і поставив ліхтар на підлогу.

— Сама валізка, без держака, — промовив він.

Заклав плаского кінця у щілину між дошками і почав підважувати. Іржаві цвяхи легко продирали трухляву дошку. Він ще раз натиснув на кирку, і дошка відійшла, розколовшись по цвяхах.

Клінт нетерпляче ухопивсь за дошку й оддер її. Під нею виявилася дерев'яна скринька, окута металевими штабками.

— Ось воно! — сказав Джейк. — П'ятдесят тисяч доларів.

— Авжеж, — відповів Клінт рівно. — Отепер вони мої.

Джейк підвів угору запитливий погляд. Вираз його обличчя повільно змінився. В руці у Клінта був револьвер.

— Клінте! Ти…

Дуло револьвера різонуло полум'ям, постріл прогримів у пустій старій хатині, потім пролунав ще один. Джейк Ендрюс поточився уперед, вуста йому прочинилися, немов він хотів щось сказати.

Клінт сховав у кобуру револьвер і, ставши на коліна, витяг скриньку крізь отвір у підлозі. Тією ж киркою віддер кришку скриньки, розтрощивши ще досі міцну деревину, — і вилаявся.

У скриньці були старі листи, документи, акти випробувань та різноманітні юридичні папери. Засунувши туди обидві руки, він витяг дві жмені паперів і шпурнув їх на підлогу. Там не було й сліда хоча б однієї монети. Втрачаючи надію, він доскрібся аж до дна скриньки, порпаючись обома руками… Нічого.

Почулося грюкання дверей десь далеко по вулиці, потім звуки швидкого бігу.

Він підскочив, дико озираючись на всі боки, кинувся до дверей і визирнув назовні. До нього біг Ден Родело, а трохи далі за ним — Нора Пакстон.

Миттю він підніс револьвер і вистрілив, але вже в ту хвилю, коли натискав гачок, зрозумів, що поспішив і тому схибив.

Ден перескочив вулицю і сховався у густому затінку, вигукуючи Норі:

— Геть зі світла! Він уб'є вас!

Клінт висунувся з дверей, ухопив зором рух Нори і рвонув угору револьвер.

Вловивши блиск світла на стволі, Ден вистрілив. Зброя Клінта впала, а сам він зник у приміщенні. Ден швидко перебіг вулицю з револьвером напоготові.

Клінт кинувся до тіла Джейка, перевернув його і здоровою рукою схопив револьвер вбитого.

— Кинь! — став у дверях Родело. — Я не хочу вбивати тебе.

Нора, що дивилась на тіло Джейка, раптом підняла очі до Клінта.

— Це ти вбив його. Ти!

Ухопивши револьвер Джейка, вона підняла його, але раніш ніж вона встигла вистрелити, Ден вибив зброю з її руки.

— Він мені ще може знадобитися, Норо!

— Ти, — він вказав Клінтові револьвером. — Йди он на ту койку.

— Чого це?

— Ми тут трохи почекаємо. Краще влаштуйся зручніше.

— Що в мене з рукою?

Родело глянув на руку, яка кровоточила, але то було не більше ніж подряпина.

— Зав'яжи її. Не можна, щоб ти втратив багато крові.

Він вказав на вбитого.

— Тобі краще, ніж йому.

— Чому ви не застрелили його? — спитала Нора. — Він намагався вбити вас.

— Я не закон, ані суд. Та якщо він знов стрілятиме в мене, я вб'ю його.

— Що сталося з Семом Берроузом? — знов спитала Нора. — Він навіть не вийшов на вулицю.

— А хіба він мусив? Сем уже довгий час живий лише тому, що дбає тільки про свої справи.

Позбиравши револьвери, Родело запхнув один за ремінь — на запас. Він підозрював, що, поки скінчиться ця ніч, йому знадобиться уся вогнева міць, яку він може набрати.

— Я піду назад — треба скінчити із тою кавою, — сказала Нора.

Він подививсь на неї задумливо.

— Йдіть. І не поспішайте.

В кімнаті настала тиша. Ліхтар ледве освітлював приміщення. Клінт лежав на койці, притиснувши до грудей поранений зап'ясток, і роздумував. Ден Родело не мав сумнівів щодо його думок і знав, що Клінт, аби нагода, вбив би його так само, як убив свого партнера.

Клінта турбувало, що він не знає, що робити. Він прагнув золота, і воно було десь отут; але він убив єдину людину, яка могла знати, де воно. У тій купі паперів міг навіть бути ключ, але у якому з них? І що за ключ?

Родело, вичікуючи, намагався зрозуміти Клінтову точку зору. Цей чоловік хоче вбити його, але він навряд чи стане шукати випадку, поки не знайде якогось ключа до золота або самого золота. Почувши кроки, Родело визирнув.

Це була Нора, що несла кавник та кілька чашок.

— Сем сказав принести це сюди, може, вам знадобиться. — Вона поставила чашку на стіл і налила кави для Родело, потім для Клінта й для себе.

Ден не поспішав узяти чашку, даючи Клінтові та Норі взяти спочатку собі. Помітивши це, Нора сказала:

— Ви не довіряєте мені?

Він посміхнувся їй.

— Коли на кону п'ятдесят тисяч доларів, я нікому не довіряю.

Вона відпила трохи кави, і він зробив те саме.

— Ви приготували страшенно смачну каву, — зауважив, — нічого краще не знайдеш.

Він слухав ніч, готовий до тривожних звуків. Вони прийдуть, він був певен. Але ж звідки ця певність? Вони були замкнені у тюрмі Юма, коли він покинув її, але люди тікали з Юми й раніш, і як хто-небудь міг це зробити, то й Том Беджер зможе і зробить.

Його чекання, його мовчазність виглядали насмішкою над двома іншими.

Це було навмисне, бо він сподівався одразу вловити якусь реакцію з їхнього боку. Йому треба було знайти оте золото.

— Ви чекаєте на когось? — запитала Нора.

Він кивнув.

— Саме так. Я чекаю на людей, що сховали це золото.

Клінт різко повернув голову і наполовину підвівся.

— Але ж вони в тюрмі Юма! — заперечила Нора.

— Ставлю мільйон, що вони будуть тут до світанку, — сказав Родело спокійно. — У тюрмі стався якийсь гармидер десь коло того часу, коли я підходив до міста. Можу закластися, що то були вони.

Клінт сів.

— Вони вб'ють нас! — скрикнув він. — Усіх!

— Можливо… Може, й ні.