Кід Родело

Розділ одинадцятий

Родело поїхав на захід, а потім на північ. З того часу, як він покинув водоймище, він відчував переслідування. Звичайно, це могло просто походити від впливу пустелі, але почуття було таке, ніби його, голого, оглядають з усіх боків. Він їхав з вінчестером у руці, очі його рухались без упину, вивчаючи кожен виступ чи щілинку в лаві, шукаючи слідів на землі.

Перша ознака не була навіть слідом. Чорний уламок скелі, що не перебільшував розміром пальця, був зсунутий зі свого звичайного місця.

Камені у пустелі завжди вкриті «пустельною засмагою», ця патина або поліровка з’являється на їхній поверхні під впливом пустельного сонця, вітру, дощу, летючих піщинок, а може, й якоїсь хімічної дії ззовні.

Цей камінчик був перекинутий набік; та частина, що раніше була зверху, тепер наполовину вгрузла у пісок. Людина або тварина, плигаючи з каменя на камінь, могла зачепити його ногою. Це була вказівка, що хтось тут проходив, отже, це було попередження.

Родело обережно їхав крізь зарості чольї. Зупинився ненадовго у рідкій тіні велетенського сахуаро, потім рушив далі. Місце, куди він прямував, було недалеко.

Тепер уже, мабуть, Беджер, Харбін і Нора досягли піщаних горбів. Людина, що йде там пішки, вгрузає трохи не по коліна на кожному кроці або сповзає на один крок назад на кожні два кроки уперед. Кінь може угрузнути по саме черево, якщо на ньому сидить вершник. До того ж серед піщаних дюн вони можуть втратити з очей Пінакате — свій єдиний орієнтир. Часом вони будуть бачити його, але, якщо втратять пильність, можуть згаяти час і витратити багато сил, продираючись через пісок у хибному напрямку.

Витримувати вірний курс — то буде одна з їхніх труднощів.

Тепер він бачив праворуч від себе і близько до підніжжя гори купку мескітів — вісім чи, може, десять великих дерев, сахуаро і трохи чольї поруч.

Отой гайок — найкраще місце, щоб залишити грулью.

Мишастий кінь був у кращому стані, ніж інші. За будь-яких обставин він був добрим конем, цей мустанг, народжений для гір та пустелі, звиклий до нестачі води та одноманітної пустельної їжі. Цей кінь був Деновим тузом у кишені. Він знав, що коли виклик буде кинуто, мустанг витримає набагато довше, ніж інші коні. Ось чому він мусить зберегти його у пустелі…

Серед мескітів він зліз із сідла і прив’язав грулью. Кінь поїсть зеленого листя та бобів, поки його не буде. Взявши рушницю, покинув мескітовий гайок і подерся схилом гори до перевалу.

За кілька сот ярдів від нього індіанець зупинив свого коня і почекав хвилинку. Потім зіскочив на землю, прив’язав коня і почав вистежувати свою дичину. Він знав, де шукати слід, і чекав, щоб побачити, чи Родело планує те, на що він сподівається, а тоді вже й самому лізти угору. Обираючи знайому стежку, він зможе рухатися легше й швидше, ніж білий.

Темні очі індіанця поблискували сподіванням. Це ж був отой з черевиками, про якого казав Капелюх. Отой, що знав усі дірки з водою і був великий воїн. Привезти назад його тіло і отримати винагороду — цим можна було похвастатися серед вігвамів свого народу.

Він не мав сумнівів щодо цього — білий чоловік ліз угору назустріч своїй смерті.

Коли Ден Родело досяг перевалу, він не знайшов там нічого незвичайного.

Побачив звірину стежку, що йшла з півдня; він би вибрався сюди легше, аби знав її. На перевалі росло трохи чольї, напівживий пало-верде і стирчали кілька тонких скелетів мертвих кактусів.

Зібравши трохи сухих ослячих колючок та кілька уламків пало-верде, він чиркнув сірником. Легкий вітер загасив його. Він поставив вінчестер під скелею і поліз до кишені по інший сірник. Присівши навпочіпки, підвів голову й уважно огледів скелі. Він був у заглибині, утвореній ущелиною. На сході проблискував хаос лави під горою, ліворуч були дюни, а вдалині мерехтів відблиск сонця у Затоці. Він відчув неспокій, але зібрав докупи тріски і хотів запалити другого сірника.

Позаду почувся якийсь звук — ніби по скелі злегка провели щіткою.

Обернувшись, начебто щоб підібрати сірника, він кинув швидкий погляд через плече. На пласкій поверхні скелі сиділа ящірка, її маленькі боки швидко тіпалися. Він стежив якийсь час, не рухаючись. Чи отой шелест викликала ящірка? Раптом вона підвела голову і зникла, промайнувши, наче блискавка.

Перш за все — дим. Прислухаючись до найменшого звуку, він запалив сірника і підніс його до сухого листя і хмизу. Тонка цівка диму потяглася угору. Він підклав ще палива, а потім, чуючи звук уже позад себе, кинувся убік.

Які впав коліньми на те місце, де мить тому сидів Родело. Той негайно викинув обидві ноги і вдарив ними індіанця. Тут же скочив і, вже готовий, зустрів які, що плигнув на нього з ножем в опущеній руці. Ден відбив зап’ястям руку із ножем убік, перехопив її другою рукою і, підставивши індіанцю ногу спереду, кинув його на землю, викрутивши ножа з кулака.

Ніж упав на пісок, а індіанець, верткий, як змія, вислизнув з його затиску і скочив на рівні ноги.

Індіанець знов стрибнув, але Родело зробив фінт і зустрів його ударом з правої. Які встиг зупинитися, але Ден, розмахнувшись, не втримав рівновагу і впав йому під ноги. Обидва звалилися на землю. Які був швидший, він опинився зверху і натиснув передпліччям йому на горло.

Родело лежав на спині, захищаючи горло рукою, а індіанець вже ухопив його і другою. Ден високо закинув ноги, схрестив їх перед обличчям воїна і, обдираючи шпорами, скинув з себе. Підвівся, важко дихаючи.

Які корчився, звиваючись, потім піднявся. Кров бігла по його обличчю, розідраному шпорами. Він підібрав ножа і знов стрибнув на Дена, але той повалив його на землю, підставивши ногу. Які кинувся ще раз, змахнув ножем і прорізав Денові рукав. Тепер Родело рушив на нього, вичікуючи зручного випадку. Він уже це наважувався ужити револьвер, бо недалеко могли бути інші індіанці. Його власний ніж висів на поясі, прип’ятий ремінцем. Він потягся до нього рукою.

Швидкий змах ножа які прорізав Денову сорочку спереду, і він відчув, як різонуло по напружених м’язах живота. Але, змахнувши ножем, індіанець крутонувся, і Ден збив його на коліна. Раніше, ніж той встиг звестися, Родело кинувся на нього, відірвав від землі й шпурнув у зарості чольї.

Індіанець скрикнув і хотів визволитися, але з кожним рухом у нього впивалися все нові колючки. Борсаючись, він наколювався дедалі дужче.

Родело відвернувся від нього і підібрав свою рушницю.

Дим тягнувся до неба стовпчиком. Підклавши палива, Ден глянув на індіанця.

— Ти сам напросився на це, хлопче, — сказав він з посмішкою, — тепер викручуйся.

І одразу кинувся униз по каменюках із карколомною швидкістю. Які прийдуть, а чи далеко вони, він не мав уяви.

Він був на виступі скелі майже унизу, коли побачив вершника, який, ведучи другого коня, виїхав з мескітів і рушив стежкою. Це був Джо Харбін, і він вів із собою його грулью!

— Джо! — загукав він. — Джо!

Харбін обернувся у сідлі і, не зупиняючись, показав йому носа.

Розгніваний, Родело скинув рушницю до плеча, але Харбін уже зник в аройо. Коли він з’явився пізніше, було вже надто далеко… принаймні для прицільного пострілу, а хибний міг вбити грулью.

Вони таки упорались з ним — тепер він однаково що мертвий. Без коня, без води, і які наближаються із кожною хвилиною. Треба йти. Він мусить добратися до води хоч як, мусить перетнути дюни, мусить вижити.

Його серце билося тяжко від передчуттів. Надто добре він знав пустелю, щоб не розуміти, наскільки мізерні його шанси. Можна добратися до схованої ольї з водою — верхи це легка прогулянка. Пішки — це була справа життя або смерті. А може, вони знайшли олью і розбили її?

Він мусить рухатися, але не негайно. З цієї миті кожен крок має бути кроком у правильному напрямку. Рухатися не подумавши — то напрошуватися на загибель.

Том Беджер буде вести їх через дюни, і вони вирушать без Джо Харбіна.

Поки Джо дожене їх, вони будуть уже далеко в дюнах, і їм буде важко. У пісках від коней мала користь, і двом чоловікам та дівчині доведеться помучитись, щоб провести їх через дюни. А протягом цього часу індіанці будуть наздоганяти їх. У дюнах людина пішки може рухатися швидше, ніж вершник.

Вже кілька годин Родело не пив води. Він вважав, що зараз перебуває ближче до берега, ніж Беджер і Нора, але не був певен, а заблукатися у дюнах — то кінець. Він знав, що від цього часу буде ходити по тонкій дротині зі смертю з обох боків.

Він рушив, тримаючись найгустіших заростів, відшукуючи хоч невелику тінь, продираючись крізь найгустіші хащі чольї. Перш за все, треба забратися геть з гори, подалі від спостерігачів.

Незабаром він повернув на південь і йшов тепер рівною ходою або настільки рівною, наскільки дозволяла місцевість. Він був насторожений, але відчував себе краще під час руху. Десь попереду його чекає той момент, коли карти розкриються… а тоді, як пощастить, золото та Нора.

У першу годину йти було не дуже важко, і він добре використав час — пройшов, може, дві з половиною милі. Наступної години довелося йти лавою, понад дюнами, і він подолав удвоє менше. Час від часу виникала спокуса звернути просто у дюни і спробувати пробитися до берега. У деяких місцях пісок виглядав досить твердим, але він не міг Покластися на це, і йому вкрай потрібна була вода. В горлі пересохло, губи пошерхли, язик у роті — наче поліно. Кроки його помітно сповільнилися, і реакції теж. Він ледве пересилював бажання кинути рушницю. Індіанців видно не було.

Сонце вже сідало, коли він, нарешті, досяг водоймища. Як він і чекав, інші пішли; і як він побоювався, його олья була розбита… це, мабуть, Джо Харбін. Але на дні залишалося трохи води, не більше ніж на один ковток, і він жадібно її випив. З водоймища вода витікла, уся до останньої краплини.

Одну річ він знайшов — кинуту флягу, пробиту кулею. Раптом його вразила думка — і він зняв з фляги вовняний чохол. Роса буде конденсуватися на металі.

Він обмірковував, що діяти далі, зважив ризик і вирішив залишитися поки тут і відпочити. Ліг, спробував заснути, але спрага не давала. І тут згадав, що бачив великий кактус-діжку трохи вище від водоймища. Поспішно рушив потрісканою лавою до того місця і знайшов кактус. Уникаючи колючок, зрізав верхівку. Вліз рукою усередину, витяг жменю м’якуша й вичавив сік з нього собі до рота. Сік був якийсь гіркий, та все ж волога.

Здається, дуже довго він вигрібав м’якуш з кактуса і вичавлював краплі у рот. А потім ліг знову і заснув.

Він прокинувся раптом, відчувши пронизливий холод. Пішов по флягу, облизнув росу з її поверхні й відчув себе краще, хоч її було зовсім небагато.

Він думав про джерела у Сьєрра-Бланці — як пощастить, там може бути вода. Якби він вирушив одразу, мав би добрий шанс скінчити перехід одразу після заходу сонця… А якщо води там нема? Тоді йому доведеться пробиватися до узбережжя, не маючи на те й одного шансу з тисячі.

Він дійшов у роздумах цього висновку, а ноги тим часом несли його уперед майже механічно і мозок лише якоюсь своєю часткою керував рухами.

На південно-східному обрії бовванів масив Сьєрри, і його вразила раптова думка, що він давно вже міг пробитися крізь піски до узбережжя, звідти, де втратив коня. Тепер вже стояв би на березі Затоки… Він упав.

Похитуючись, підвівся і пішов далі, обминаючи каменюки. Як людина трохи напідпитку, він обирав шлях з обачністю та непевністю, і тільки на рівному починав іти швидше — або так йому здавалося.

Через деякий час він зрозумів, що починає розвиднятись. Невиразно усвідомлював, що падає знову… кілька разів. А гори не ближчали.

Він ішов, хитаючись і падаючи.

Він був майже біля підніжжя гори, коли впав іще раз, і цього разу не зміг підвестися. Підтягував одне коліно і спробував використати його як опору, але не зумів. Проповз кілька футів на череві, відчуваючи жар піску. Він згадав, що коли температура повітря 120 градусів, то пісок може бути нагрітий до 160 градусів. Але він не міг звестися. І все ж не кинув ані рушниці, ані фляги. Він лежав так якийсь час, аж поки зрозумів, що дивиться просто у бік кактуса-діжки. Це підняло його на коліна, а рушниця, що нею він скористався як милицею, допомогла звестися на ноги. Намацавши ножа, витяг його і зрізав верхівку з кактуса. Знову він вичавлював вологу з м’якоті собі у рот, чарівну прохолоду, що, здавалося, проймала його наскрізь.

Через кілька хвилин він рушив далі.

Зрештою він дійшов до водоймища у Сьєрра-Бланці, що містилося у вузькій заглибині серед скель під водоспадом. Вода була глибока й холодна.