Капітула Дюни

***

Для Одраде перший ранковий меланж був завжди іншим. Її тіло реагувало як виголодніла істота, що вхопила солодкий плід. Тоді наступало повільне, пронизливе і болісне відновлення.

Страшна річ ця меланжева залежність.

Вона стояла при вікні свого спального покою, чекаючи, коли повністю проявиться ефект дії прянощів. Зауважила, що Погодна служба зуміла влаштувати ще один ранковий дощ. Краєвид був вимитий дочиста, все сповите романтичною імлою, усі гострі кути пом’якшені, усе зведено до своєї суті, мов згадки про давнину. Одраде відкрила вікно. Вологе холодне повітря дихнуло їй в обличчя, обволікаючи спогадами — як одягають знайоме вбрання.

Вона набрала повні груди повітря. Пахощі після дощу! Одраде пам’ятала, як падіння води підсилювало та вигладжувало сутність життя, але ці дощі були іншими. Залишали післясмак кременю, який вона відчувала. Їй це не подобалося. Таке послання походило не від вимитого дочиста світу, а від обуреного життя, яке прагнуло, щоб усі дощі припинилися раз і назавжди. Цей дощ більше не пом’якшував і не приносив достатку. Приносив неуникну свідомість змін.

Одраде закрила вікно. Відразу ж повернулася до знайомих запахів свого помешкання і постійного духу шеру, який дозували імпланти, обов’язкові для всіх, хто знав розміщення Капітули. Почула, як входить Стреггі, звуки тихого ковзання — це змінювалася карта пустелі.

У рухах Стреггі відчувалася вправність. Тижні близького зв’язку підтвердили перше судження Одраде. Надійна. Не блискуча, але напрочуд чутлива до потреб Матері Настоятельки. Глянь, як тихо вона рухається. Звернувши чутливість Стреггі на потреби юного Теґа, вони здобули потрібні йому зріст і рухливість. «Коник? Значно більше».

Організм Одраде повністю засвоїв меланж. Його дія досягла вершини й пішла на спад. Відображення Стреггі у вікні показало, що вона чекає завдання. Аколітка знала, що ці хвилини належать винятково прянощам. На своєму ступені не мог­ла дочекатися дня, коли вступить у це таємниче сходження.

«Зичу їй, щоб вона добре з ним впоралася».

Більшість Превелебних Матерів дотримувалися науки й рідко вважали, що прянощі викликають у них залежність. Одраде впевнювалася в цьому щоранку. Приймаєш прянощі впродовж дня, як вимагає твоє тіло, за попередньо завченою схемою: мінімальна достатня доза, щоб збудити метаболічну систему та довести її до вершини працездатності. Із меланжем біологічні потреби вдовольнялися більш гладко. Їжа смакувала краще. Якщо не трапиться нещасливий випадок чи фатальний замах, житимеш значно довше, ніж без нього. Але виникає залежність.

Тіло Одраде відновило сили. Вона закліпала й замислилася про Стреггі. Та, вочевидь, була зацікавлена довгим ранковим ритуалом. Звертаючись до відображення Стреггі у вікні, Одраде сказала:

— Ти вже чула про синдром скасування меланжу?

— Так, Мати Настоятелько.

Їх попереджували, що слід тримати свідомість узалежнення на низькому рівні. Та ці попередження мало що значили для Одраде, вона відчула, як нагромаджується збурення. Ментальні приготування, які вона пройшла, бувши аколіткою (глибоко вкарбовані під час Агонії), вивітрилися під впливом Іншої Пам’яті й плину часу. Пересторога: «Відмова від меланжу усуває з твого життя все найістотніше, а якщо відмовитися від нього у віці, старшому за середній, то це може тебе вбити». Як мало це тепер означало.

— Відмова від прянощів має для мене велике значення, — сказала Одраде. — Я одна з тих, для кого ранковий прийом меланжу є болісним. Певно, тобі вже розповіли про це.

— Мені прикро, Мати Настоятелько.

Одраде вивчала карту. Та показувала видовжений палець пустелі, що тягся на північ, і помітне поширення суходолів на південний схід від Централі, де містився спостережний пункт Шіани. Тоді Одраде перевела погляд на Стреггі, яка з новим інтересом стежила за Матір’ю Настоятелькою.

«Думки про темну сторону прянощів змусили її замис­литися!»

— За наших часів унікальність меланжу рідко береться до уваги, — сказала Одраде. — Усі древні наркотики, які дозволяли собі люди, мають разючу спільну характеристику — усі, крім прянощів. Вони вкорочують життя й завдають болю.

— Нам про це казали, Мати Настоятелько.

— Але вам, ймовірно, не казали, що факт правління може бути затьмарений нашими турботами, причиною яких є Всечесні Матрони. Усі правління (і наше теж) жадають енергії, яка може ввігнати в пастку. Якщо служитимеш мені, відчуєш це у своїх нутрощах, бо щоранку бачитимеш мої страждання. Хай у тобі глибоко закарбується це знання, знання про смертоносну пастку. Не стань недбалою попихачкою, самовпевненим штовхачем, пійманим у систему, що заміняє життя безтурботною смертю, як це роблять Всечесні Матрони. Пам’ятай: дозволені наркотики можуть бути оподатковані, щоб забезпечити платню чи іншим чином створювати робочі місця для байдужих функціонерів.

Стреггі була здивована.

— Але ж меланж подовжує наше життя, покращує здоров’я й посилює апетит на…

Невдоволена гримаса Одраде зупинила її.

«Просто з підручника Аколітки!»

— У нього є й інший бік, Стреггі, і ти це бачиш у мені. Підручник Аколітки не обманює. Однак меланж — це наркотик, і ми від нього залежні.

— Я знаю, що не всі легко його витримують, Мати Настоятелько. Але ви казали, що Всечесні Матрони не вживають його.

— Замінник, який вони вживають, заступає меланж і має деякі позитивні ознаки. А все-таки не може відвернути абстинентних мук і смерті в разі відмови від нього. Теж спричиняє залежність.

— А як же полонянка?

— Мурбелла вживала цей засіб, а тепер перейшла на меланж. Вони взаємозамінні. Цікаво?

— Я… припускаю, що ми довідаємося про це більше. Я помітила, Мати Настоятелько, що ви ніколи не називаєте їх блудницями.

— Як це роблять аколітки? Ах, Стреггі, це лихий вплив Беллонди. О, я розпізнаю цей тиск, — додала, коли Стреггі зібралася було протестувати. — Аколітки відчувають загрозу. Дивляться на Капітулу й думають про неї як про свою фортецю під час довгої ночі блудниць.

— Щось на кшталт цього, Мати Настоятелько. — Вкрай нерішуче.

— Стреггі, ця планета — лише тимчасовий притулок. Сьогодні ми рушаємо на південь, і хай це справить на тебе належний вплив. Прошу, знайди Тамелейн і скажи їй, щоб вона приготувала все те, про що ми домовилися, коли обговорювали відвідини Шіани. Не говори про це нікому іншому.

— Так, Мати Настоятелько. Чи означає це, що я вас супроводжуватиму?

— Я хочу, щоб ти була поруч зі мною. Скажи тій, кого ти навчаєш, що відтепер карта цілковито на її відповідальності.

Коли Стреггі вийшла, Одраде подумала про Шіану й Айдаго. «Вона хоче поговорити з ним, а він хоче поговорити з нею».

Аналіз комунікаторів показав, що ці двоє часто розмовляли за допомогою рук, прикриваючи більшість рухів своїми тілами. Це скидалося на стару бойову мову Атрідів. Одраде розпізнала деякі жести, але не настільки, щоб уловити зміст. Беллонда вимагала, щоб Шіана дала пояснення. «Таємниці!» Одраде була обережнішою: «Хай це трохи потриває. Може, із цього вийде щось цікаве».

«Чого хоче Шіана?»

Хай що задумав Дункан, це стосувалося Теґа. Завдавати болю для повернення первісної пам’яті Теґа — це суперечило суті характеру Дункана.

Одраде помітила це, коли вчора перебила Дунканові роботу над консоллю.

— Ти пізно, Дар. — Не відриваючи погляду від того, над чим працював. «Пізно? Ледь повечоріло».

Він кілька років часто називав її Дар. Як стимул, як нагадування, що він не терпить свого акваріумного існування. Це дратувало Беллонду, вона опиралася «його клятій фаміль­ярності». Беллонду він, звичайно, називав «Белл». Дункан ні для кого не шкодував своїх колючок.

Згадавши це, Одраде зупинилася біля входу до свого кабінету. Дункан гримнув кулаком об стіл поруч із консоллю.

— Для Теґа має бути кращий спосіб!

«Кращий спосіб? Що він мав на увазі?»

Рух далі по коридору, за кабінетом, вирвав її з задуми. Стреггі повертається з Тамелейн. Стреггі заглянула до кімнати чергування аколіток. «Сповістила заступницю з карти пустелі».

На столі Одраде чекав стос архівних записів. Беллонда! Одраде вдивлялася в цю скирту. Хай як вона намагалася делегувати повноваження, завжди зоставався наскладаний залишок. Її радниці вперто наполягали, що впоратися з цими справами може лише Мати Настоятелька. Багато матеріалів з нового набору прислала Беллонда, вимагаючи «підказок і аналізу».

Одраде торкнулася консолі:

— Белл!

У відповідь почувся голос архівної працівниці:

— Мати Настоятелько?

— Поклич сюди Белл! Хочу, щоб вона була у мене так швидко, як тільки спроможні її товсті ноги!

Не минуло й хвилини. Беллонда стала перед робочим столом як висварена аколітка. Усі знали цей тон у голосі Матері Настоятельки.

Одраде торкнулася стосу паперів на столі й відсмикнула руку, наче обпеклася.

— В ім’я Шайтана, що це все таке?

— Ми визнали це важливим.

— Думаєш, я мушу розглянути всіх і все? Де рубрикація? Це нехлюйська робота, Белл! Я не дурепа, і ти теж. Та це… перед лицем цього…

— Я переслала їх як…

— Переслала? Поглянь на це! Що з цього я мушу побачити, а що можу переадресувати? Жодного ключового слова!

— Я простежу, щоб усе це негайно було виправлено.

— Справді простежиш, Белл! Оскільки ми з Тамелейн сьогодні виїжджаємо на південь, щоб провести інспекцію без попередження й відвідати Шіану. А ти, доки мене не буде, сидітимеш у моєму кріслі. Побачимо, як тобі сподобається цей щоденний потоп!

— Ми підтримуватимемо зв’язок?

— Я постійно триматиму ввімкнутими світлолінію та К-вухо.

Беллонда перевела подих.

— Раджу тобі, Белл, повернутися до Архівів і визначити того, хто перейме твої обов’язки. Побий мене грім, якщо ви не почали діяти як бюрократи. Прикриваєте свої дупи!

— Справжні човни гойдаються, Дар.

«У Белл пробивається гумор? Не все ще втрачено!»

Одраде змахнула рукою над проєктором. З’явилася Тамелейн у Транспортній Залі.

— Там?

— Так? — Не відвертаючись від списку призначень.

— Як швидко ми можемо від’їхати?

— Приблизно за дві години.

— Сповісти мене, коли будеш готова. Ох, Стреггі їде з нами. Знайди їй місце. — Одраде вимкнула проєктор, перш ніж Тамелейн встигла відповісти.

Одраде знала, що є речі, які вона мусить зробити. Там і Белл були не єдиними джерелами клопотів Матері Настоятельки.

«У нас зосталося шістнадцять планет… і це разом із Баззелом, під безсумнівною загрозою. Усього шістнадцять». Вона відкинула цю думку. Немає часу на таке.

«Мурбелла. Маю зв’язатися з нею і… Ні. Це може почекати. Нова Рада Прокторів? Нехай цим займеться Белл. Розпорошення спільноти?»

Висилання персоналу в нове Розсіяння змусило до консолідації. «На крок випереджати пустелю?» Це пригноблювало, вона відчувала, що не може сьогодні протистояти цьому. «Я завжди нервуюся перед дорогою».

Зненацька Одраде стрімко вийшла з кабінету й взялася переміряти кроками коридори, зупиняючись у дверях і заглядаючи, як працюють її підлеглі, занотовуючи, що читають учні та як поводяться під час нескінченних вправ прана-бінду.

— Що це ти читаєш? — спитала вона молоду аколітку другого рівня, схилену над проєктором у напівзатемненій кімнаті.

— Щоденники Толстого, Мати Настоятелько.

Вираз розуміння в очах аколітки наче казав: «Ви маєте його слова в Іншій Пам’яті?» Питання от-от мало зірватися дівчині з язика! Вони завжди вдавалися до таких штучок, зоставшись із нею віч-на-віч.

— Толстой — це родове прізвище! — суворо сказала Одраде. — Оскільки ти згадала про щоденники, то здогадуюся, що йдеться про графа Льва Ніколаєвіча?

— Так, Мати Настоятелько. — Відповіла присоромлено, зрозумівши докір.

Пом’якшавши, Одраде метнула в дівчину цитату:

— «Я не ріка, я невід». Він сказав ці слова в Ясній Поляні, коли йому було всього дванадцять років. Ти не знайдеш їх в щоденниках, але це, либонь, найзначніші зі сказаних ним слів.

Одраде відвернулася, перш ніж аколітка встигла їй подякувати. «Вічна вчителька!»

Потім вона подалася до головних кухонних приміщень і проінспектувала їх, шукаючи сліди жиру на внутрішніх вінцях казанів. Зауважила, що навіть кухарський наставник напружено стежить за її діями.

У кухні витали смачні запахи — саме готувався ланч. Звуки нарізання та помішування тішили вухо, але звична жартівлива балаканина припинилася, коли вона увійшла.

Вона обійшла довкола довгого стола, зайнятого кухарками, підступила до підвищення, на якому сидів кухарський наставник. Це був великий м’язистий чоловік. Вилиці виступали на обличчі, залитому рум’янцем, що не поступався м’ясу, над яким він священнодіяв. Одраде не сумнівалася, що це був один із найкращих шеф-кухарів в історії. Ім’я йому пасувало: Плачідо Салат. У її думках йому було забезпечено тепле місце. Цьому було кілька причин, зокрема й та, що він вишколив її особисту куховарку. За часів, коли Всечесних Матрон не існувало, поважних гостей водили до кухні: на екскурсію й спробувати всяких особливих страв.

— Можу я представити вам нашого шеф-кухаря Плачідо Салата?

Його беф-плачидо (малими літерами за його вибором) для багатьох було предметом заздрості. Майже сире, подане з травами і під пряним гірчичним соусом, який не притіняв собою м’яса.

Одраде вважала страву надто екзотичною, але ніколи не виголошувала цього присуду.

Заволодівши всією увагою Салата (після короткої перерви, потрібної, щоб підправити соус), Одраде промовила:

— Плачідо, я зголодніла за чимось особливим.

Він зрозумів цей вступ. Так вона завжди просила «особливих страв».

— Може, тушених устриць? — запропонував він.

«Це танець», — подумала Одраде. Обоє знали, чого вона хотіла.

— Чудово! — погодилася вона і, як вимагалося, перейшла до своєї ролі в спектаклі. — Але слід обходитися з устрицями ніжно, Плачідо, щоб вони не розварилися. Додай трохи нашого порошку з сушеної селери в бульйон.

— І, можливо, дрібку паприки?

— Саме це мені й подобалося найбільше. Будь вкрай обережним із меланжем. Лише для запаху, не більше.

— Звичайно, Мати Настоятелько! — Він аж очі закотив від думки, що міг би переборщити з меланжем. — Прянощі так легко стають головними в страві.

— Приготуй устриць у соку з молюсків, Плачідо. Мені хотілося б, щоб ти сам їх догледів, обережно мішаючи, аж доки краї устриць не почнуть закручуватися.

— Ні секундою довше, Мати Настоятелько.

— Окремо підігрій достатньо молока з вершками. Не доводь до кипіння!

Плачідо виказав здивування, що можна припустити, ніби він кип’ятитиме молоко для тушених устриць.

— При подачі кинь шматочок масла в тарілку, — промовила Одраде. — Залий усе змішаним бульйоном.

— Без шері?

— Яка ж я рада, що моя особлива страва готуватиметься під твоїм особистим наглядом, Плачідо. Я забула про шері. (Мати Настоятелька ніколи ні про що не забувала, і всі про це знали. Але таким було необхідне па в цьому танці).

— Три унції шері до бульйону, коли він закипить, — уточнив Плачідо.

— Добре прогрій, щоб випарити весь алкоголь.

— Звичайно! Але ми не повинні знищити букет. Що ви хотіли б: грінки чи соленики?

— Грінки, прошу.

Сидячи за столом у кухонній ніші, Одраде з’їла дві глибокі тарілки тушених устриць, згадуючи, як насолоджувалося ними Дитя моря. Із цією стравою її познайомив тато, ледь вона навчилася доносити ложку до рота. Він сам тушив устриці, це була його особлива страва. Одраде навчила цього Салата.

Вона похвалила шеф-кухаря за вибір вина.

— Мені особливо сподобався вибір шаблí до устриць.

— Кремінне шаблі: сухе, зі свіжим і гострим присмаком. Один із найкращих наших вінтажів. Чудово підкреслює смак устриць.

Тамелейн знайшла її в ніші. Завжди знали, де знайти Матір Настоятельку, якщо вона була потрібна.

— Ми готові. — Що це за невдоволення на обличчі Там?

— Де ми зупинимося сьогодні на ніч?

— Елдіо.

Одраде усміхнулася. Вона любила Елдіо.

«Там догоджає мені, бо я в критичному настрої? Можливо, маємо шанс трохи розважитися?»

Ідучи за Тамелейн до транспортних доків, Одраде подумала, яким показовим було те, що стара жінка воліла подорожувати підземним тунелем. Наземні поїздки її дратували. «Хто хотів би гаяти час у моєму віці?»

Одраде не любила транспортних тунелів. Людина в них зачинена й безпорадна! Віддавала перевагу наземним чи повітряним мандрівкам. До підземних тунелів вдавалася лише тоді, коли важливою була швидкість. Без вагань використовувала менші пневматичні труби для коротких листів і нотаток. «Нотаткам байдуже, де вони перебувають у дорозі».

Ця думка завжди змушувала Одраде усвідомлювати існування мережі, що пристосовувалася до її пересувань, хай куди б вона вирушала.

Десь у самій серцевині (будь-що мало свою «серцевину») автоматична система керувала зв’язком і забезпечувала (переважно) те, що важливі послання потрапляли туди, куди їх адресовано.

Коли приватна відправка (усі називали її ПВ) не була потрібною, пересилання заяв і дозволів було можливим вздовж сортувальних пристроїв і світоліній, які шифрували інформацію. Окремою справою був міжпланетний зв’язок, надто ж за цих мисливських часів. Найбезпечніше було послати Превелебну Матір, яка зберігала відомість у пам’яті чи в імплантованому дистрансі. Останнім часом кожен посланець приймав великі дози шеру. Т-зонди могли читати навіть у мертвому мозку, незахищеному шером. Кожне міжпланетне повідомлення було зашифроване, але ворог міг зламати шифр, хоча він щоразу змінювався. Міжпланетний зв’язок — це великий ризик. Може, тому Раббі й мовчить.

«Чому я в цю мить думаю про таке?»

— Нема ще звістки від Дортуйли? — спитала вона, коли Тамелейн готувалася ввійти у круглий отвір відправки, де чекала решта їхньої групи. Так багато людей. Чого їх так багато?

На краю доку Одраде побачила Стреггі, що розмовляла з аколіткою зв’язку. Поблизу було щонайменше шестеро людей із зв’язку.

Тамелейн, помітно роздратувавшись, обернулася.

— Дортуйла! Усі ми казали, що сповістимо, тільки-но щось почуємо.

— Я просто питаю, Там. Просто питаю.

Одраде покірно ввійшла слідом за Тамелейн до відправки. «Мені б вкласти у мозок якийсь монітор і обмірковувати все, що там з’являється». Ментальні вторгнення завжди мали у своїй суті добрі причини. Таким був шлях Бене Ґессерит, як їй часто нагадувала Беллонда.

Одраде сама собі здивувалася, відчувши, що її аж нудить від шляхів і звичаїв Бене Ґессерит.

«Хай для різноманітності цим переймається Белл!»

Був то час, щоб вільно плисти й, немов мандрівні вогні, відповідати на повітряні течії, які їх обвівають.

Дитя моря зналося на течіях.