Капітула Дюни

***

Тамелейн з’явилася у кімнатах Одраде ще вдосвіта, принісши звістки про дорогу, яка їх очікувала.

— Дрейфування піску зробило шлях небезпечним чи непрохідним у шести місцях за морем. Дуже великі дюни.

Одраде саме завершила заплановані на початок дня процедури: міні-Агонія прянощів, тоді вправи і холодний душ. У гостьовій спальні Елдіо було лише одне слінгокрісло (вони знали її уподобання). Там вона й сиділа, чекаючи на Стреггі та ранковий звіт.

При двох сріблястих світлокулях обличчя Тамелейн здавалося землистим, але годі було помилитися щодо її задоволення. «Якби ж ти спершу вислухала мене!»

— Роздобудь нам ’топтери, — сказала Одраде.

Тамелейн вийшла, помітно розчарована м’якою реакцією Матері Настоятельки.

Одраде викликала Стреггі.

— Перевір альтернативні дороги. Довідайся, чи можна обігнути море довкола західного кінця.

Стреггі поквапом вийшла, ледь не зіткнувшись із Тамелейн, яка саме поверталася.

— Мушу з прикрістю сповістити, що транспорт не може негайно забезпечити нас достатньою кількістю ’топтерів. Переселяють п’ять громад на схід від нас. Імовірно, зможемо отримати їх ополудні.

— А на краю тієї пустельної відноги на південь від нас немає спостережного терміналу? — спитала Одраде.

— Перша перепона відразу ж за ним. — Тамелейн досі була дуже задоволена собою.

— Нехай ’топтери чекатимуть нас там, — сказала Одраде. — Рушаємо відразу після сніданку.

— Але, Дар…

— Скажи Клербі, що сьогодні ти їдеш зі мною. Так, Стреггі? — Аколітка стояла у дверях за Тамелейн.

З того, як Тамелейн тримала плечі, виходячи, було ясно, що вона не вважала зміну місця вибаченням. На вуглинках! Але поведінка Там відповідала їхнім потребам.

— Можемо дістатися до спостережного терміналу, — сказала Стреггі, показавши цим, що все чула. — Піднімемо куряву й пісок, але це безпечно.

— Поквапмося зі сніданком.

Що більше вони наближалися до пустелі, то безпліднішою ставала околиця. Одраде прокоментувала це, коли вони їхали на південь.

На відстані сотні кілометрів від місця, де, згідно з останніми звітами, мав бути край пустелі, вони помітили сліди покинутих селищ, громади яких переміщено до прохолодніших широт. Голі фундаменти, залишені напризволяще стіни, безповоротно зруйновані при демонтажі. Труби, відрізані на рівні фундаменту. Викопувати їх було б надто дорого. Невдовзі пісок покриє увесь цей непривабливий безлад.

Одраде звернула увагу Стреггі, що в них не було тут Оборонної Стіни, як на Дюні. Скоро населення Капітули перебереться у полярні регіони й почне видобувати лід для отримання води.

— А чи правда, Мати Настоятелько, — спитав хтось позаду Тамелейн, — що ми вже виробляємо обладнання для збору прянощів?

Одраде обернулася на сидінні. Питання надійшло від працівниці зв’язку, старшої аколітки: літня жінка з глибокими зморшками на чолі; похмура й косоока від довгих годин, проведених за знаряддями праці.

— Мусимо бути готовими до появи червів, — сказала Одраде.

— Якщо вони з’являться, — зауважила Тамелейн.

— Ти колись виходила до пустелі, Там? — спитала Одраде.

— Я була на Дюні. — Дуже коротка відповідь.

— Та чи бувала ти у відкритій пустелі?

— Лише між невеликими надмами біля Кіна.

— Це не те саме. — Коротка відповідь, то короткий і відгук.

— Інша Пам’ять підкаже все, що мені слід знати. — Це сказано для аколіток.

— Це інше, Там. Мусиш збагнути це сама. На Дюні виникали дуже цікаві відчуття, усвідомлення, що будь-якої миті може з’явитися черв і поглинути тебе.

— Я чула про твій… вчинок на Дюні.

Вчинок. Не досвід. Вчинок. Дуже точний осуд з її боку. Дуже схоже на Там. «Надто багато набралася від Беллонди», — як сказав би дехто.

— Подорожі такою пустелею змінюють тебе, Там. Інша Пам’ять стає виразнішою. Одна річ — черпати з досвіду фрименського предка. Зовсім інша — ходити по цьому місці як фримен, хоча б кілька годин.

— Мене це не тішило.

Такий він, авантюрний дух Там. Усі в машині побачили її в недоброму світлі. І ця звістка розійдеться.

Справді на вуглинках!

Але тепер легше буде витлумачити переведення Шіани до Ради (якщо вона підійде).

Спостережний термінал був простором, покритим роз­топленим кремнеземом — зеленим і шклистим, з бульбашками від високої температури. Одраде стала на обплавленому краю і зауважила, що латки трави закінчуються, а пісок уже вдирається на нижчі схили цього колись зеленого пагорба. З’явилися нові кущі лутиги (засаджені людьми Шіани, як сказав хтось із супроводу Одраде), що утворювали безладно розсипаний сірий екран захисту від посягання пальців пустелі. Мовчазна війна. Хлорофілове життя веде ар’єргардні бої проти наступу піску.

Низька дюна здіймалася над терміналом, праворуч від Одраде. Давши знак іншим не йти за нею, вона вибралася на піщане узвишшя, а відразу ж за його прихованою масою розкинулася пустеля з її пам’яті.

«Ось що ми творимо».

Жодного сліду заселення. Вона не озиралася на рослини, що вели останню відчайдушну битву з наступом дюн, натомість пильно вдивлялася в горизонт. Так дивилися мешканці пустельних окраїн. Усе, що рухалося на цьому сухому просторі, було потенційно небезпечним.

Повернувшись до інших, вона ще якийсь час вдивлялася у шклисту поверхню терміналу.

Старша аколітка Зв’язку підійшла до Одраде з проханням від Погодної служби.

Одраде переглянула його. Стисло й очікувано. У записаних словах не було нічого несподіваного. Просили більше наземного обладнання. Підставою для цього була не раптова буря, а рішення Матері Настоятельки.

«Учора? Невже я лише вчора вирішила прибрати море?»

Вона повернула рапорт аколітці Зв’язку і озирнулася на посипане піском шкливо.

— Прохання підтверджено. — Тоді: — Мене засмучує вигляд усіх цих покинутих будівель.

Аколітка знизала плечима. Вона знизала плечима! Одраде хотілося її вдарити. (Та чи звістка про це не викликала б нарікань у Сестринстві!) Одраде повернулася спиною до жінки.

«Що я могла б їй сказати? Ми прожили на цій землі уп’ятеро довше, ніж триває життя наших найдовговічніших Сестер. А вона знизує плечима».

А все ж… вона знала, що, за деякими стандартами, будівлі Сестринства ледь сягнули віку зрілості. Плас і пласталь призводили до утримання впорядкованих зв’язків між будівлями і їхнім оточенням. Усталених на землі та в пам’яті. Менші й більші міста нелегко піддавалися іншим силам… окрім людських забаганок.

Інший різновид природних сил.

Вона вирішила, що концепція поваги до віку є дивною. Це природжена людська риса. Одраде бачила її у старого башара, коли він говорив про сімейні володіння на Лернеї.

«Ми подумали, що добре було б зберегти оздоблення моєї матері».

Неперервність. Чи воскрешений гхола воскресить і ці почуття?

«Звідси походить мій рід».

Ці слова набували особливої патини, коли під словами «мій рід» розуміти кревних предків.

«Гляньте, як довго ми, Атріди, витримали на Каладані, відбудовуючи старий замок, поліруючи глибоку різьбу на древньому дереві. Цілі команди вірної челяді — лише для того, щоб утримати стару скрипучу будівлю у так-сяк прийнятному стані».

Та ці вірні челядники не думали, що їх використовують немудро. Вважали свою працю привілеєм. Руки, що полірували дерево, замалим не пестили його.

— Стара річ. Вона в Атрідів дуже давно.

Люди та їхні артефакти. Одраде відчувала знаряддя як живу частку себе самої.

«Я стаю кращим завдяки цій палиці в моїй руці… завдяки цьому вигостреному у вогні списові, що добуває мені м’ясо… завдяки цьому притулку від холоду… завдяки кам’яному підвалові, де зберігається наша зимова їжа… завдяки цьому швидкому вітрильнику… цьому гігантському океанському лайнеру… кораблю з металу та кераміки, що несе мене в космос…»

Ці перші людські мандрівки в космосі — як мало ті мандрівники здогадувалися, куди заведе їх подорож. Якими ізольованими були вони за тих древніх часів! Малі капсули з придатною для життя атмосферою, примітивними системами трансмісії, пов’язані з громіздкими джерелами даних. Одинокість. Самотність. Обмежені можливості зайнятися чимось, крім безпосереднього виживання. Постійно очищай повітря. Дбай про питну воду. Вправляйся, щоб запобігти ослабленню від невагомості. Залишайся активним. Здоровий дух у здоровому тілі. А що таке, власне, цей здоровий дух?

— Мати Настоятелько?

Знову ця клята аколітка Зв’язку!

— Так?

— Беллонда казала негайно передати тобі, що є вісниця з Баззела. Туди прибули якісь чужаки й забрали всіх Превелебних Матерів.

Одраде стрімко обернулася.

— Це вся звістка?

— Ні, Мати Настоятелько. В описі чужаків згадано, що ними командувала жінка. Вісниця каже, що вона скидалася на Всечесну Матрону, але не мала на собі нічого з їхньої одежі.

— Від Дортуйли чи інших нічого?

— Вони не мали такої можливості, Мати Настоятелько. Вісниця — аколітка першого рівня. Вона прилетіла малим не-кораблем на чіткий наказ Дортуйли.

— Скажи Белл, що цю аколітку не можна відпускати. Вона — носій небезпечної інформації. Повернувшись, я виберу посланницю й проінструктую її. Це мусить бути Превелебна Мати. Маєте таку?

— Звичайно, Мати Настоятелько. — Ображена натяком на сумніви.

Це сталося! Одраде насилу стримувала збудження.

«Вони заковтнули приманку. Тепер… вони на гачку?

Дортуйла зробила небезпечну річ, поклавшись на аколітку. Знаючи Дортуйлу, можна здогадатися, що це дуже надійна аколітка. Ладна вбити себе, потрапивши в полон. Я мушу побачити цю аколітку. Вона може бути готовою до Агонії. Можливо, це звістка, яку Дортуйла посилає мені. Це на неї схоже».

Белл, звичайно, лютуватиме. Немудро покладатися на когось із місця покарання.

Одраде викликала команду Зв’язку.

— Налагодьте зв’язок з Беллондою.

Портативний проєктор не давав такого чіткого зображення, як стаціонарний пристрій, але Белл і її оточення можна було розпізнати.

«Сидить за моїм столом, наче він її власний. Чудово!»

Не давши Беллонді часу вибухнути, Одраде сказала:

— Визнач, чи ця аколітка-вісниця готова до Агонії.

— Готова. — «Підземні боги! Стисло, як для Белл».

— То займися цим. Імовірно, вона могла б стати нашою посланницею.

— Уже зроблено.

— Вона кмітлива?

— Дуже.

«Що, на всіх демонів, сталося з Белл? Поводиться вкрай дивно. Геть не схожа на себе саму. Дункан!»

— О, і, Белл, я хочу, щоб Дункану надали доступ до Архівів.

— Надали цього ранку.

«Ну-ну. Контакт з Дунканом приносить результати».

— Я поговорю з тобою, коли побачуся з Шіаною.

— Скажи Там, що вона мала рацію.

— У чому?

— Просто скажи їй.

— Дуже добре. Мушу зізнатися, Белл, що мене якнайкраще задовольняє те, як ти керуєш справами.

— Хіба ж я могла провалитися після того, як ти покерувала мною?

Коли зв’язок роз’єднували, Беллонда усміхалася. Одраде обернулася і побачила позаду себе Тамелейн.

— У чому ти мала рацію, Там?

— Що в контактах між Айдаго і Шіаною є щось більше, ніж ми здогадувалися. — Тамелейн підступила ближче до Одраде і стишила голос. — Не саджай її у моє крісло, не відкривши спершу, що вони тримають у таємниці.

— Я розумію, що ти знала мої наміри, Там. Але… невже я аж настільки прозора?

— У дечому так, Дар.

— Мені пощастило, що ти моя подруга.

— Ти маєш інших прибічників. Коли Прокторки голосували, зіграла на руку твоя креативність. «Натхненна» — от як висловилася одна з твоїх захисниць.

— Тож ти знаєш, що я доволі ретельно потримаю Шіану на вуглинках, перш ніж ухвалити одне з моїх натхненних рішень.

— Звичайно.

Одраде дала знак зв’язківцям прибрати проєктор і пішла чекати на краю шклистого обширу.

Креативна уява.

Вона знала змішані почуття своїх товаришок.

Креативність!

Завжди небезпечна для оточеної окопами сили. Завжди приносить щось нове. Нові речі можуть знищити хватку авторитету. Навіть Бене Ґессерит підходили до креативності з пересторогою. Потреба тримати кіль рівним надихає декого відсувати вбік тих, хто розхитує човен. Це було частиною справи Дортуйли. Клопіт полягав у тому, що креативні натури радо вітають тихі заводі. Вони називають це приватністю. Знадобилася неабияка сила, щоб витягти звідти Дортуйлу.

«Тримайся, Дортуйло! Будь найкращою нашою приманкою».

Прибули ’топтери — шістнадцять. Пілоти були помітно невдоволені цим додатковим завданням після всіх сьогоднішніх клопотів. Переселення цілих громад!

Одраде з непевним настроєм стежила за тим, як ’топтери сідають на твердій шклистій поверхні, віяла крил згортаються й ховаються у підкрилки — кожна машина мов комаха уві сні.

«Комаха, спроєктована божевільним роботом за власною подобою».

Коли вони злетіли, Стреггі, що знову сиділа поруч із Одраде, спитала:

— Ми побачимо піщаних червів?

— Можливо. Але рапортів про них іще немає.

Стреггі, розчарована відповіддю, відкинулася на спинку сидіння, проте не спромоглася продовжити розпитування, перейшовши до наступної теми. Правда інколи буває гнітючою, а вони стільки поставили на карту в цій еволюційній грі, подумала Одраде.

«Чого ж інакше нищити все, що ми любимо на Капітулі?»

З паралельного потоку вдерся образ — древній дуговий напис над вузьким входом до будівлі з рожевої цегли: «ГОСПІТАЛЬ ДЛЯ БЕЗНАДІЙНИХ НЕДУГ».

Саме там опинилося Сестринство? Чи, може, вони потерпіли надто багато поразок? Вторгнення Іншої Пам’яті мусило мати мету.

Поразки?

Одраде обміркувала це: «Якщо таке станеться, мусимо думати про Мурбеллу як про Сестру». Це не означало, що полонена Всечесна Матрона була безнадійною поразкою. Але не пасувала до їхніх мірок і проходила глибокий вишкіл у дуже пізньому віці.

Як тихо сиділи всі довкола неї, дивлячись на те, як вітер хльостає пісок, — схожі на китові спини дюни вперемішку із сухими хвильками. Ранньопополудневе сонце саме почало давати достатньо бічного світла, щоб обрисувати ближчу перспективу. Горизонт попереду закривала курява.

Одраде спала, згорнувшись на сидінні клубочком. «Я вже таке бачила. Я пережила Дюну».

Прокинулася від тряски, коли вони спускалися й облітали Пустельний Вартовий Центр Шіани.

«Пустельний Вартовий Центр. Ми знову тут. Не назвали його по-справжньому … як не дали назви й цій планеті. Капітула! Що це за назва? Пустельний Вартовий Центр! Опис, а не назва. З наголосом на тимчасовості».

Під час заходу на посадку вона побачила підтвердження своїх думок. Відчуття тимчасового житла підсилювалося спартанською прямолінійністю всіх сполучень. Ні м’якості, ні заокруглення у жодному з’єднанні. Це прикріплено тут, а оте веде туди. Усі з’єднувачі переносні.

Летовище було вибоїстим, а посадка — жорсткою, наче пілот хотів їм цим сказати: «От ви тут і добре, що вже по всьому».

Одраде негайно рушила до кімнати, постійно зарезервованої для неї, і викликала Шіану. Тимчасове помешкання: чергова спартанська комірчина з вузьким твердим ліжком. Цього разу два крісла. Вікно виходило на захід, на пустелю. Тимчасовий характер цих кімнат дратував її. Усе тут можна було демонтувати за кілька годин і вивезти геть. Вона вмила обличчя в сусідній лазничці, при цьому щосили розворушуючись. У ’топтері вона спала в незручній позі, її тіло скаржилося.

Освіжившись, підійшла до вікна, вдячна, що монтажна команда спорудила цю висотку: десять поверхів, цей дев’ятий. Шіана займала найвищий поверх, спостережний майданчик, який давав змогу робити те, що описано у назві цього місця.

Чекаючи, Одраде зробила необхідні приготування.

«Відкрий свідомість. Позбудься упереджень».

Перші враження після прибуття Шіани мусять бути наслідком наївного бачення. Не слід готувати вуха до певного голосу. Ніс не може очікувати знайомих запахів.

«Я її вибрала. Я, її перша вчителька, піддатлива помилкам».

Одраде обернулася, почувши звуки, що долинали з дверей. Стреггі.

— Шіана щойно повернулася з пустелі. Вона зі своїми людьми. Просить Матір Настоятельку зустрітися у верхніх кімнатах, там зручніше.

Одраде кивнула.

Помешкання Шіани на верхньому поверсі досі мало незграбний вигляд збірної конструкції. Поквапом споруджене сховище від пустелі. Велика кімната була у шість чи сім разів більша за гостьову комірчину, але ж це водночас і робочий кабінет, і спальня. Вікно з двох сторін — західної та північної. Одраде вразила суміш функціональності та нефункціональності.

Шіана влаштувала все так, щоб її кімнати були відображенням її самої. Стандартне ліжко Бене Ґессерит застелене покривалом, колір яскраво-оранжевий та умбра. З протилежного боку чорно-білий рисунок на всю стіну: піщаний черв показував усі свої кристалічні зуби. Шіана зобразила його, дозволивши Іншій Пам’яті та дитинству на Дюні керувати її рукою.

Те, що Шіана не намагалася створити щось амбітніше — наприклад, повноколірне зображення в традиційному пустельному оточенні, — дещо казало про неї. Тільки черв і натяк на пісок під ним, а на передньому плані — крихітна людська фігурка у довгій одежі.

«Вона сама?»

Гідна подиву стриманість і постійне нагадування, чому вона тут. Глибоке враження від природи.

«Природа не творить поганого мистецтва?»

Твердження, надто легкомовне, щоб його прийняти.

«Що ми розуміємо під природою?»

Вона бачила жорстоку природну дикість: хирляві дерева, що мали такий вигляд, наче їх занурили в поганий зелений барвник і покинули на краю тундри висихати до огидних пародій. Відразливі. Тяжко уявити, що такі дерева мають якусь мету. І ящірки-веретільниці… зі слизькою жовтою шкірою. Де в цьому мистецтво? Тимчасове пристановище на дорозі еволюції деінде. А чи людське втручання призводить до чогось іншого? Сліги! Бене Тлейлакс теж створили дещо відразливе.

Захоплюючись рисунком Шіани, Одраде вирішила, що певні комбінації ображають окремі людські чуття. Сліги як їжа були делікатесом. Огидні комбінації зачіпали ранній досвід. Досвід породжував присуд.

«Погана річ!

Багато того, що ми вважаємо МИСТЕЦТВОМ, втамовує наше прагнення заспокоїтися. Не чіпай мене! Я знаю, що можу прийняти».

Як цей рисунок заспокоював Шіану?

«Піщаний черв: сліпа сила, що стереже приховане багатство. Артистизм у містичній красі».

Їй сповістили, що Шіана жартувала зі свого завдання. «Я пастушка червів, які можуть ніколи не з’явитися».

А навіть якби з’явилися, то минули б роки, доки хтось із них сягнув розміру того, що на Шіаниному рисунку. Це її голос долинав від крихітної фігурки перед червом?

«Це настане з часом».

Кімнату наповнював запах меланжу, дужчий, ніж зазвичай у приміщеннях Превелебних Матерів. Одраде пильно оглянула умеблювання: крісла, робочий стіл, прикріплені світлокулі — усе розставлено там, де мало служити вигоді. Та що це за дивної форми копиця чорного пласу в кутку? Ще якась робота Шіани?

Одраде вирішила, що це приміщення пасує Шіані. Мало що, крім рисунка, нагадувало про її походження, та з кожного вік­на відкривався краєвид, який міг бути видом з Дар-ес-Балята в глибині суходолу Дюни.

Тихий шелесткий звук у дверях відірвав Одраде від роздумів. Вона обернулася, і це була Шіана. Майже боязко зазирнула у двері, перш ніж постати перед Матір’ю Настоятелькою.

Рух наче слова: «Тож вона прийшла до моїх кімнат. Добре. Хтось інший міг би знехтувати моїм запрошенням».

Напружені чуття Одраде стрепенулися від Шіаниної присутності. Наймолодша Превелебна Мати. Про неї часто думаєш як про тиху маленьку Шіану. Вона не завжди була тихою і вже не була маленькою, але прізвисько прилипло. Навіть мишкою не була, та часто поводилася тихо, мов гризун, що чекає на краю поля, коли відійде господар. Тоді мишка вибігала, щоб зібрати розсипане зерно.

Шіана ввійшла до кімнати і зупинилася менш ніж за крок від Одраде.

— Ми надто довго були в розлуці, Мати Настоятелько.

Перше враження Одраде було дивно змішаним.

Щирість і причаєність?

Шіана стояла, тихо чекаючи.

Ця праправнучка Сіони Атрідки мала цікаве обличчя під бене-ґессеритським нальотом. Дозрівання попрацювало над нею згідно з обома проєктами — і Сестринським, і Атрідівським. Численні рішення залишили помітні сліди. Худорлява темно­шкіра приблуда з вигорілим на сонці бронзовим волоссям перетворилася на врівноважену Превелебну Матір. Шкіра й досі була темною після багатьох годин, проведених просто неба. У волоссі досі вигорілі на сонці пасма. Та очі — тверді, мов сталь, і цілковито сині — казали: «Я пройшла крізь Агонію».

«Що я відчуваю в ній?»

Шіана побачила вираз обличчя Одраде (бене-ґессеритська наївність!) і збагнула, що це те зіткнення, якого вона давно побоювалася.

«Не маю жодного захисту, крім моєї правди, і сподіваюся, що вона зупиниться за крок до повної сповіді!»

Одраде стежила за колишньою ученицею з незвичайною увагою, відкривши всі чуття.

«Страх! Що я відчуваю? Що це було, коли вона заговорила?»

Впевнений голос Шіани сформувався у потужний інструмент — Одраде передчувала це ще під час їхньої першої зустрічі. Первісну природу Шіани (фрименську природу, якщо така колись існувала) було приборкано і переспрямовано. Колишню глибинну мстивість вигладжено. Її здатність любити і ненавидіти обмежили тісними рамками.

«Чому в мене таке враження, наче вона хоче мене обійняти?»

Зненацька Одраде почулася беззахисною.

«Ця жінка пройшла всередину, за лінії мого захисту. Немає змоги цілковито викинути її назовні».

Крізь думки промайнуло судження Тамелейн: «Вона одна з тих, хто береже себе для себе ж. Пам’ятаєш Сестру Шванг’ю? Щось схоже, тільки вона в цьому краща. Шіана знає, куди вона йде. Маємо пильно за нею стежити. Атрідівська кров, ти знаєш».

«Я теж Атрідка, Там».

«Не думай, що ми колись про це забували! Гадаєш, стояли б склавши руки, якби Мати Настоятелька захотіла розмножуватися на власний розсуд? Наша толерантність має межі, Дар».

— Справді, цей візит із великим запізненням, Шіано.

Тон Одраде стривожив Шіану. Вона зненацька відповіла тим поглядом, який Сестринство називало «спокоєм БҐ», бо, імовірно, не було у Всесвіті нічого спокійнішого і ніщо не маскувало повніше того, що за ним приховувалося. Це був не просто бар’єр, це було ніщо. Усе, що з’явилося б поверх цієї маски, було б відступом. Саме собою було б зрадою. Шіана негайно це усвідомила й засміялася.

— Я знала, що ти прийдеш перевірити! Розмови з Дунканом рухами рук, чи не так? — «Прошу, Мати Настоятелько! Погодься з цим».

— Викладай усе, Шіано.

— Він хоче, щоб хтось їх урятував, якщо нападуть Всечесні Матрони.

— І це все? — «Вона вважає мене геть дурною?»

— Ні. Він хоче інформації про наші наміри… і як ми збираємося протистояти небезпеці з боку Всечесних Матрон.

— Що ти йому розповіла?

— Усе, що могла. — «Правда — моя єдина зброя. Я мушу відвернути її увагу».

— Ти добиваєшся його дружби, Шіано?

— Так!

— І я теж.

— Але не Там і Белл.

— Мої інформатори сповіщають, що тепер Белл ставиться до нього терпимо.

— Белл? Терпимо?

— Ти неправильно її оцінюєш, Шіано. Це твоя помилка. — «Вона щось приховує. Що ти зробила, Шіано?»

— Шіано, як думаєш, ти могла б співпрацювати з Белл?

— Тому що я її дражню? — «Співпрацювати з Белл? Що вона має на увазі? Адже не Белл керуватиме цим клятим проєктом Міссіонарії!»

Куточки вуст Одраде ледь здригнулися. Черговий злий жарт? Невже це можливо?

Шіана була першою темою пліток у їдальнях Централі. Історії про те, як вона дражнила Розпорядниць схрещення (особливо Беллонду), і майстерно деталізовані описи спокушувань, доповнені порівняннями з Всечесними Матронами, здобутими за посередництвом Мурбелли, були приперченими більше, ніж їжа. Уривки найновішої історії Одраде чула не далі, як позавчора. «Вона сказала: “Я використала методику дозволь-йому-похуліганити. Дуже ефективно діє на чоловіка, який думає, наче веде тебе за ручку стежкою в саду”».

— Дражниш? Ти саме це робиш, Шіано?

— Ось належний опис: деформувати, ідучи всупереч природним схильностям. — У мить, коли слова злетіли з її вуст, Шіана збагнула, що припустилася помилки.

Одраде відчула застережний спокій. Деформувати? Її погляд перейшов до тієї дивної копиці в кутку. Так зосереджено вдивлялася у цю річ, що це було несподіваним для неї самої. Поглинала її очима. Вперто намагалася знайти зв’язність, щось таке, що озвалося б до неї. Жодної реакції, навіть коли вона сягнула меж. «Це і є мета?»

— Вона зветься Порожнечею, — сказала Шіана.

— Твоя? — «Прошу, Шіано, скажи, що це зробив хтось інший. Що той, хто це зробив, відійшов туди, де я не можу піти за ним слідом».

— Я зробила її однієї ночі, приблизно тиждень тому.

«Чорний плас — це єдине, що ти деформувала?»

— Захопливий коментар до мистецтва в цілому.

— А не до мистецтва зокрема?

— Маю з тобою проблему, Шіано. Ти турбуєш частину Сестер. — «Мене теж. У тобі є дикий простір, якого ми не знайшли. У твоїх клітинах є генні маркери Атрідів, які казав нам шукати Дункан. Що дали вони тобі?»

— Турбую моїх Сестер?

— Особливо коли вони згадують, що ти наймолодша з тих, хто пережив Агонію.

— Окрім Гиді.

— Це те, чим ти є?

— Мати Настоятелько! — «Вона ніколи навмисно мене не скривдила, хіба що задля уроку».

— Ти пройшла крізь Агонію як крізь акт непослуху.

— Чи не краще б тобі сказати, що я опиралася порадам дорослих? — «Іноді гумор змушує її відволікатися».

Престер, Шіанина аколітка, підійшла до дверей і постукувала по стіні біля себе, доки вони не звернули на неї уваги.

— Ти казала, що я маю негайно сповістити, коли повернуться пошукові команди.

— Про що вони звітують?

«Полегшення в голосі Шіани?»

— Восьма команда хоче, щоб ти оглянула їхні скани.

— Вони завжди цього хочуть!

Шіана говорила з вдаваним роздратуванням.

— Хочеш переглянути ці скани разом зі мною, Мати Настоятелько?

— Я почекаю тут.

— Це не триватиме довго.

Коли вони вийшли, Одраде підступила до західного вікна: понад дахами відкривався чистий вид на нову пустелю. Ось малі дюни. Сонце от-от сяде, а ця суха спека так нагадувала Дюну.

«Що приховує Шіана?»

Молодий чоловік, ледь старший за хлопця, засмагав оголеним на сусідньому даху. Він лежав горілиць на матраці кольору морської води, закривши обличчя золотим рушником. Його шкіра була вигріта сонцем до золотого забарвлення, що пасувало до рушника й волосся на лобку. Порив вітру торкнувся краю рушника, підняв його. Рука сонно здійнялася і повернула рушник на місце.

«Як він може лежати без діла? Нічний працівник? Мабуть».

Бездіяльність не заохочувалася, а це було її афішуванням. Одраде усміхнулася сама собі. Здогад, що це нічний працівник, може стати виправданням для будь-кого. Він міг покладатися на це специфічне припущення. Трюк полягав у тому, щоб зостатися невидимим для тих, хто знав, що це не так.

«Я не питатиму. Розум заслуговує винагороди. І, врешті-решт, він справді може бути нічним працівником».

Вона підійняла погляд. Тут з’явився новий взірець — екзотичні заходи сонця. Уздовж обрію тяглася вузька оранжева смуга, вип’ячена там, де сонце саме опускалося під землю. Срібляста блакить угорі над цим оранжем темніла. Вона часто таке бачила на Дюні. Метеорологічні пояснення — вона не завдала собі клопоту вивчати їх. Хай краще очі поглинають цю скороминущу красу, хай краще вуха та шкіра відчують раптову тишу, що настане в цьому краю, коли зникне оранж і швидко запанує темрява.

Вона невиразно побачила, що молодий чоловік забирає матрац і рушник та зникає за вентиляторами.

Звуки біганини в коридорі позаду. Ввійшла Шіана, ледь переводячи подих.

— Знайшли меланжеву масу за тридцять кілометрів на північний схід від нас! Мала, але компактна!

Одраде не сміла сподіватися.

— Це не могла бути вітрова акумуляція?

— Не схоже. Я розпорядилася про постійне спостереження. — Шіана виглянула у вікно, біля якого стояла Одраде. «Вона бачила Требо. Можливо…»

— Я вже питала тебе, Шіано, чи могла б ти співпрацювати з Белл? Це було важливе питання. Там старіє і невдовзі потребуватиме заміни. Звичайно, після обов’язкового голосування.

— Я? — Це було геть несподівано.

— Мій перший вибір. — «Тепер імператив. Я хочу, щоб ти була поблизу, там, де я зможу за тобою простежити».

— Але ж я думала… тобто плани Міссіонарії…

— Це може почекати. І мусить бути хтось інший, хто зможе випасати червів… якщо ця меланжева маса виявиться тим, на що ми сподіваємося.

— Ох. Так, кілька наших людей, але нікого, хто б… Не хочеш, щоб я перевірила, чи черви досі мені відповідають?

— Робота в Раді не повинна цьому завадити.

— Я… ти бачиш, що для мене це несподіванка.

— Я сказала б, шок. Розкажи мені, Шіано, що насправді тебе цікавить останнім часом?

«Далі випробовує. Требо, послужи мені зараз!»

— Я впевнююся, чи добре зростає пустеля. — «Це правда!» — І, звичайно, моє сексуальне життя. Ти бачила молодого чоловіка на сусідньому даху? Це Требо, новачок, якого Дункан вислав мені для шліфування.

Навіть після відходу Одраде Шіана міркувала, чому ці слова викликали такі веселощі. Але Матір Настоятельку вдалося відволікти.

Навіть не довелося вдаватися до аварійного плану — правдивого: «Ми говорили, чи можу я провести з Теґом імпринтинг і повернути таким чином башарові пам’ять».

Не дійшло до повної сповіді. «Мати Настоятелька не довідалася, що я вигадала спосіб реактивувати наш в’язничний не-корабель і знешкодити міни, закладені там Беллондою».