Капітула Дюни

***

Ребекка, як їй наказано, стояла навколішках на викладеній жовтою плиткою долівці, не сміючи глянути на Велику Всечесну Матрону, що сиділа на підвищенні, — таку далеку, таку грізну. Уже дві години Ребекка чекала тут, майже в центрі гігантської зали, поки Велика Всечесна Матрона і її компаньйони споживали ланч, поданий догідливими слугами. Ребекка старанно закарбовувала в пам’яті манери слуг і намагалася наслідувати їх.

Її очниці досі боліли від пересадки, зробленої Раббі менше місяця тому. У цих очей була синя райдужка і біла оболонка, без сліду Агонії прянощів, яку вона пройшла в минулому. Це був тимчасовий захист. Не мине й року, як нові очі зрадять її цілковитою синявою.

Вона вважала біль в очах найменшою зі своїх проблем. Органічний імплант забезпечував Ребекку відміряними дозами меланжу, приховуючи її залежність. Запасу мало вистачити днів на шістдесят. Якщо ці Всечесні Матрони триматимуть її довше, абстинентний синдром занурить її в агонію, порівняно з якою та перша здасться м’якою. Найнебезпечнішим був шер, дозований разом із прянощами. Якщо ті жінки його викриють, це негайно викличе підозри.

«Ти все робиш добре. Будь терплячою», — це була Інша Пам’ять із полчищ Лампадаса. Голос м’яко звучав у її голові. Скидався на Люціллин, але Ребекка не була в цьому певна.

Голос став знайомим упродовж місяців, що минули від Поділу, коли він назвався «Речницею твоєї Могаляти». «Ці блудниці не можуть дорівнятися нам у знанні. Пам’ятай про це, і нехай ця думка додасть тобі відваги».

Присутність Інших Внутрішніх, які не відвертали її уваги від того, що діялося навколо, наповнювала трепетом. «Ми називаємо це Багатопотоковістю, — промовила Речниця. — Багатопотоковість розмножує твою свідомість». Коли Ребекка спробувала пояснити це Раббі, він відреагував гнівом:

— Ти заплямована нечистими думками!

Вони перебували в кабінеті Раббі пізно вночі. «Крадемо час у визначених нам днів», — так він це називав. Кабінет був підвальною кімнатою, його стіни заставлено полицями зі старими книжками, рідуліанськими кристалами, сувоями. Приміщення було захищене від зондування найкращими іксіанськими пристроями, які люди Раббі ще й модифікували, вдосконаливши їх.

У такі години їй дозволяли сидіти за його робочим столом, він натомість примостився на старому кріслі, відхилившись на спинку. Світлокуля, що низько нависала над ним, кидала по-древньому жовте сяйво на бородате обличчя. Світло відображалося в окулярах, він носив їх майже як знак своєї посади.

Ребекка прикинулася розгубленою.

— Але ж ти казав, що врятувати скарби з Лампадаса — наш обов’язок. Хіба ж Бене Ґессерит не повелися з нами шляхетно?

Вона побачила стурбованість у його очах.

— Ти чула, як Леві розповідав учора про тутешні розпитування. Чого відьма Бене Ґессерит прибула до нас? Про це вони й питають.

— Наша історія несуперечлива і вірогідна, — запротестувала Ребекка. — Сестри навчили нас способів обману, які непрозорі навіть для Правдомовця.

— Не знаю… не знаю. — Раббі сумно хитнув головою. — Що є обманом? Що є правдою? Чи не засуджуємо ми самі себе власними устами?

— Раббі, ми протистоїмо погрому! — Це зазвичай змушувало його впевнитися в рішенні.

— Козаки! Так, твоя правда, дочко. У кожному столітті були козаки, і не лише ми відчули на собі їхні кнути та шаблі, коли вони в’їжджали у селища з жадобою вбивств у серцях.

«Дивно, — подумала Ребекка, — як йому вдалося справити враження, що ці події відбулися недавно і він бачив їх на власні очі». Ніколи не прощати, ніколи не забувати. Лідіце було вчора. Яка потуга зберігається в пам’яті Таємного Ізраїлю. Погром! Майже так само потужна у своїй безперервності, як ті присутності Бене Ґессерит, що їх вона носила у своїй свідомості. Майже. «Це й була та річ, якій протистояв Раббі», — сказала вона собі.

— Боюся, що тебе у нас забрали, — промовив Раббі. — Що я з тобою зробив? Що я з тобою зробив? А все во ім’я честі.

Він глянув на інструменти на стіні свого кабінету, які сповіщали про нічне нагромадження енергії з вертикальноосьових вітряків, розміщених довкола господарства. Інструменти сповіщали, що машини там гудуть, запасаючи енергію на завтра. Це був дарунок Бене Ґессерит, свобода від Ікса. Незалежність. Яке особливе слово.

Не дивлячись на Ребекку, він сказав:

— Я вважав і вважаю Іншу Пам’ять дуже складною річчю. Пам’ять повинна нести мудрість, але так не є. Це те, як ми впорядковуємо пам’ять і використовуємо наші знання.

Він обернувся і глянув на неї, його обличчя потонуло в тінях.

— Що каже та особа у тебе всередині? Та, про яку ти думаєш як про Люціллу?

Ребекка бачила, що він із задоволенням вимовляє ім’я Люцілли. Якщо Люцілла могла говорити через доньку Таємного Ізраїлю, то вона й досі жива і її не зрадили.

Відповідаючи, Ребекка опустила погляд.

— Каже, що ми маємо ті внутрішні образи, звуки і відчуття, які приходять за наказом або втручаються самі за необхідності.

— Необхідності, так! Та що це, як не звіти чуттів плоті, що могла бути там, де не слід бути тобі, і робити неподобні речі?

«Інші тіла, інші пам’яті, — подумала Ребекка. Зазнавши цього, знала, що ніколи добровільно його не зречеться. — Може, я справді стала Бене Ґессерит. Звичайно, саме цього він і боїться».

— Дещо тобі скажу, — промовив Раббі. — Цей «критичний розтин живої свідомості», як вони це називають, — ніщо, коли ти не знаєш, як власні твої рішення виходять із тебе, наче нитки, і тягнуться в життя інших.

— Бачити власні вчинки в реакціях інших. Саме так розглядають це Сестри.

— Це мудрість. Що каже ця леді про те, чого вони прагнуть?

— Впливу на досягнення людством зрілості.

— Ммм. І вона вважає, що події лежать не за межами її впливу, а лише за межами чуттів. Це майже мудро. А досягнення зрілості… ах, Ребекко. Чи не заважаємо ми вищим планам? Чи люди мають право встановлювати межі природі Ягве? Думаю, що Лето ІІ розумів це. А леді в тобі це заперечує.

— Вона каже, що він був проклятим тираном.

— Так, але до нього бували мудрі тирани, і, без сумніву, будуть і після нас.

— Вони називають його Шайтаном.

— Він мав сили самого Сатани. Я розділяю їхній страх перед ним. Він був не так ясновидцем, як цементом. Скріп­лював обрис того, що бачив.

— Те саме каже леді. Та ще вона каже, що він зберіг їхній Грааль.

— І це теж майже мудро.

Раббі глибоко зітхнув і ще раз глянув на інструменти на своїй стіні. Енергія на завтра.

Знову перевів погляд на Ребекку. Вона змінилася. Годі цього не збагнути. Стала дуже схожою на бене-ґессеритку. Це зрозуміло. Її свідомість заповнена всіма цими людьми з Лампадаса. Та це не були гадаринські свині, яких слід загнати в море разом із їхніми бісівськими силами. «А я не новий Ісус».

— А те, що вона розповідає тобі про Матір Настоятельку Одраде, — як вона часто лає своїх архівістів і Архіви разом із ними. Оце-то так! Хіба ж Архіви — це не книги, в яких ми зберігаємо нашу мудрість?

— То я архівістка, Раббі?

Її питання збентежило його, але й кинуло на проблему світло. Він усміхнувся.

— Дещо тобі скажу, дочко. Зізнаюся, що трохи співчуваю тій Одраде. На архівістів завжди є за що побурчати.

— Це мудрість, Раббі? — Як лукаво вона це спитала!

— Вір мені, дочко, що так. Як ретельно архівіст придушує навіть найдрібніший натяк на осуд. Слово за словом. Яка пиха!

— А як вони вирішують, Раббі, які слова використати?

— Ах, дрібка мудрості приходить до тебе, дочко. Та ці Бене Ґессерит не досягли мудрості, а перешкоджає їм у цьому їхній Грааль.

Вона побачила це на його обличчі. «Він намагається прищепити мені сумніви у життях, які я несу».

— Дозволь, я скажу тобі дещо про Бене Ґессерит, — промовив він. Ніщо не спало йому на думку. Жодного слова, жодної мудрої поради. Такого з ним не траплялося роками. Зосталося лише одне: говорити від серця.

— Можливо, їхня дорога до Дамаска була надто довгою і не спіткало їх осяяння, Ребекко. Я чув, як вони кажуть, що діють заради блага людства. Та щось я цього у них не бачу і не вірю, що Тиран це бачив.

Ребекка почала було відповідати, але він зупинив її, здійнявши руку.

— Зріле людство? Це їхній Грааль? Хіба ж зрілий плід не зривають і не з’їдають?

Стоячи навколішках на долівці великої Зали Перехрестя, Ребекка згадала ці слова, розгледівши їхнє втілення не в життях, які вона зберігала, а в діях її полонителів.

Велика Всечесна Матрона закінчила трапезу. Обтерла руки об одежу служника.

— Нехай вона наблизиться, — промовила Велика Всечесна Матрона.

Ліве плече Ребекки пронизав біль, вона, не встаючи з колін, рвонулася вперед. Та, що звалася Логно, тихо, мов мисливець, підкралася ззаду і штрикнула полонянку електрострекалом.

Кімнатою прокотилося відлуння сміху.

Ребекка, хитаючись, звелася на ноги і, ухиляючись від стрекала, дійшла до підніжжя сходів, що вели до Великої Всечесної Матрони. Тут стрекало її зупинило.

— На коліна! — Логно підкріпила цей наказ новим штриканням.

Ребекка впала навколішки й глянула просто перед собою, на вертикальну площину сходинок. На жовтих плитках помітні були дрібні подряпини. Ці пошкодження якимсь чином її заспокоїли.

— Облиш її, Логно, — наказала Велика Всечесна Матрона. — Мені потрібні відповіді, а не вереск. — Тоді звернулася до Ребекки. — Глянь на мене, жінко!

Ребекка здійняла очі та глянула в обличчя смерті. Яким непримітним було обличчя, що приховувало таку загрозу. Таким… таким невиразним. Майже простим. Така дрібна фігурка. Це ще посилило небезпеку, яку відчувала Ребекка. Ця мала жінка мусить мати величезну силу, щоб керувати такими страшними людьми.

— Знаєш, чого ти тут? — зажадала Велика Всечесна Матрона.

Найулесливіше, як уміла, Ребекка відповіла:

— Мені сказали, о Велика Всечесна Матроно, що ти бажаєш, аби я виклала свої відомості про Правдомовство та інші справи на Гамму.

— Ви з Правдомовцем були парою! — Це прозвучало як звинувачення.

— Він мертвий, Велика Всечесна Матроно.

— Ні, Логно! — Це було кинуто помічниці, яка рвонулася було вперед зі стрекалом. — Ця нікчема не знає наших звичаїв. А зараз, Логно, стань збоку, там, де мене не дратувала б твоя запальність.

— Ти говоритимеш лише у відповідь на мої питання або коли я тобі накажу, нікчемо! — гримнула Велика Всечесна Матрона.

Ребекка зіщулилася.

«Це був майже Голос, — прошепотіла Речниця в голові Ребекки. — Будь обережною».

— Чи знала ти когось із тих, що називають себе Бене Ґессерит? — спитала Велика Всечесна Матрона.

«Просто з мосту!»

— Усі стикалися з відьмами, Велика Всечесна Матроно.

— Що ти про них знаєш?

«Ось чого вони притягли мене сюди».

— Тільки те, що я чула, Велика Всечесна Матроно.

— Вони відважні?

— Кажуть, що вони завжди намагаються уникнути ризику, Велика Всечесна Матроно.

«Ти нас достойна, Ребекко. Це відповідає схемі цих блудниць. Крем’ях котиться схилом у належному каналі. Думають, що ми тобі не до вподоби».

— Ці Бене Ґессерит багаті? — спитала Велика Всечесна Матрона.

— Думаю, порівняно з вами вони злидарі, Всечесна Матроно, — відповіла Ребекка.

— Чому ти так кажеш? Не кажи, просто щоб мене вдовольнити!

— Але ж, Всечесна Матроно, хіба відьми могли б послати великий корабель з Гамму сюди лише для того, щоб перевезти мене? Вони переховуються від вас.

— Так, то ж де вони? — зажадала Всечесна Матрона.

Ребекка знизала плечима.

— Ти була на Гамму, коли від нас утік той, кого вони називали башаром? — спитала Всечесна Матрона.

«Вона знає, що ти там була».

— Я була там, Велика Всечесна Матроно, і чула розповіді. Я їм не вірю.

— Вір у те, що ми тобі накажемо, нікчемо! І які розповіді ти чула?

— Наче він рухався зі швидкістю, якої не могло вловити око. Що вбив багатьох… людей голіруч. Що він украв не-корабель і втік у Розсіяння.

— Вір у те, що він утік, нікчемо. — «Глянь, як вона боїться! Не може приховати тремтіння».

— Розкажи про Правдомовство! — наказала Велика Всечесна Матрона.

— Велика Всечесна Матроно, я не розуміюся на Правдомовстві. Знаю лише слова мого Шолема, мого чоловіка. Можу повторити їх, якщо бажаєш.

Велика Всечесна Матрона обмірковувала відповідь, зиркаючи навсібіч на своїх помічників і радників, які починали нудьгувати. «Чого вона просто не вб’є цієї нікчеми?»

Ребекка побачила насилля в очах, які поглядали на неї, зблискуючи оранжевим сяйвом, і внутрішньо скорчилася. Подумки назвала свого мужа пестливим іменем Шоель, і його слова дали їй розраду. Він виявив «належний талант» ще в дитинстві. Дехто називав цей талант інстинктом, але він ніколи не вживав цього слова. «Вір своїм внутрішнім чуттям. Так завжди казали мої вчителі».

Його прості земні слова зазвичай відштовхували тих, хто прийшов шукати «езотеричну містерію».

— Тут немає таємниці, — казав Шоель. — Вишкіл і тяжка праця, більше нічого. Вправляєшся в тому, що називають «тонким сприйманням», спроможністю виявляти дуже дрібні відхилення в людських реакціях.

Ребекка помічала такі дрібні реакції в тих, хто на неї дивився. «Вони хочуть моєї смерті. Чому?»

Речниця мала напоготові пораду. «Великі люблять показувати свою владу над іншими. Вона робить не те, чого хочуть інші, а те, чого, на її думку, вони не хочуть».

— Велика Всечесна Матроно, — зважилася Ребекка, — ти така багата й могутня. Напевне, у тебе знайдеться незначна посада, на якій я могла б тобі послужити.

— Ти хочеш ввійти до моєї служби? — Який дикий вищир!

— Це зробило б мене щасливою, Велика Всечесна Матроно.

— Я тут не для того, щоб тебе ощасливлювати.

Логно зробила крок вперед.

— То ощаслив нас, Дамо. Дозволь нам трохи порозважатися з…

— Мовчати! — Ах, було помилкою називати її інтимним іменем тут, при інших.

Логно відсахнулася й ледь не випустила стрекало.

Велика Всечесна Матрона дивилася на Ребекку з оранжевим блиском в очах.

— Ти повернешся до свого жалюгідного існування на Гамму, нікчемо. Я тебе не вб’ю. Це було б милосердям. Побачивши те, що ми могли б тобі дати, житимеш без нього.

— Велика Всечесна Матроно! — запротестувала Логно. — Маємо підозри щодо…

— Я маю підозри щодо тебе, Логно. Відішли її назад і живою! Чула мене? Думаєш, не зможемо її знайти, якщо вона буде потрібною?

— Ні, Велика Всечесна Матроно.

— Ми за тобою стежимо, нікчемо, — промовила Велика Всечесна Матрона.

«Приманка! Вона вважає тебе приманкою для більшої здобичі. Як цікаво. Має голову на плечах і використовує її, попри насильницьку натуру. Так вона прийшла до влади».

Усю дорогу назад на Гамму Ребекка, ув’язнена у смердючій каюті корабля, що колись служив Гільдії, обмірковувала свою ситуацію. Безперечно, ці блудниці не сподівалися, що вона помилиться в оцінці їхніх намірів. Хоча… може, і сподівалися. Приниженість, раболіпство. «Вони насолоджуються такими речами».

Знала, що ця думка прийшла від Правдомовства її Шоеля, а водночас і від радниць із Лампадаса.

— Назбируєш масу дрібних спостережень, вони сприймаються органами чуттів, але ніколи не випливають на поверхню свідомості, — казав Шоель. — Нагромаджуючись, сповіщають тобі різні речі, але не мовою, якою говорить хтось інший. Мова не є необхідною.

Ребекка подумала, що це одне з найдивніших тверджень, яке вона будь-коли чула. У нічній постелі, заспокоєні темрявою та торканнями любого тіла, вони діяли без слів, хоча й обмінювалися ними.

— Мова тебе блокує, — казав Шоель. — Ось що слід робити: навчитися читати власні реакції. Інколи можна знайти слова, щоб описати це… інколи ні.

— Зовсім без слів? Навіть щоб запитати?

— Ти хочеш слів, так? Яких саме? Довіра. Істина. Віра. Чесність.

— Це добрі слова, Шоелю.

— Але вони неточні. Не покладайся на них.

— То на що ти покладаєшся?

— На власні внутрішні реакції. Читаю себе, а не особу переді мною. Завжди розпізнаю брехню, бо мені хочеться повернутися спиною до брехуна.

— Ось як ти це робиш! — Вона постукала по його голому плечі.

— Інші роблять це інакше. Я чув, як одна жінка казала, що вона розпізнає брехню, бо їй хочеться покласти руку брехунові на плече і повести його на прогулянку, втішаючи. Можна вважати це нісенітницею, але воно працює.

— Думаю, що це дуже мудро, Шоелю. — То говорила любов. Насправді вона не розуміла, що він має на увазі.

— Моє дорогоцінне кохання, — сказав він, колихаючи її голову на своєму плечі. — Правдомовці мають правдочуття, раз прокинувшись, воно працює постійно. Прошу, не кажи мені, що я мудрий, якщо це говорить твоя любов.

— Вибач, Шоелю. — Вона любила запах його руки. Сховала голову у згин ліктя, полоскотала. — Але я хочу знати все, що знаєш ти.

Він зручніше уклав її голову.

— Знаєш, що сказав мій інструктор Третього Рівня? «Не знай нічого! Вчися бути цілковито наївним».

Вона була здивована.

— Геть нічого?

— Підходиш до всього з чистою дощечкою, нічого ні на тобі, ні в тобі. Хай що там буде написано, воно напишеться саме.

Вона почала розуміти.

— Ніщо не втручається.

— Правильно. Ти первісна людина, дикун-невіглас, не знаєш жодних премудростей аж до точки, в якій повертаєшся у найвищу премудрість. Можна сказати, що ти знаходиш, не шукаючи.

— А ось тепер це мудро, Шоелю. Готова битися об заклад, що ти був найкращим з усіх їхніх учнів, найкмітливішим і…

— Я вважав це вкрай нісенітним.

— Це не так!

— Аж до дня, коли я помітив у собі дрібне посіпування. Це не був рух м’язів чи ще чогось, що міг побачити хтось інший. Просто… посіпування.

— Де це було?

— У жодному місці, яке я міг описати. Але мій інструктор Четвертого Рівня підготував мене до цього. «Візьми цю річ ніжними руками. Делікатно». Один зі студентів подумав, що він мав на увазі справжні руки. Ох, як ми сміялися.

— Це було жорстоко. — Вона торкнулася його щоки і відчула на дотик початок темної щетини. Було пізно, але спати їй не хотілося.

— Либонь, жорстоко. Та коли з’явилося посмикування, я знав про це. Я ніколи не відчував чогось такого раніше. Був здивований також і тому, що знав це, знав, що воно було там завжди. Це було знайомим. Це було посмикування мого правдочуття.

Їй здалося, що вона відчуває в собі ворушіння правдочуття. Зачудування в його голосі щось пробудило.

— Тоді це було моїм, — сказав він. — Належало мені, а я належав йому. Ніколи більше не будемо нарізно.

— Як дивовижно це мусило бути. — Благоговіння і захват у її голосі.

— Ні! Частину цього я ненавиджу. Бачити певних людей таким чином однаково, що бачити їх випатраними, із нутрощами, які звисають назовні.

— Це огидно!

— Так, але існують рекомпенсації, кохана. Серед людей, яких ти зустрічаєш, трапляються такі, що, мов прекрасні квіти, простягнуті тобі невинною дитиною. Невинність. Моя власна невинність відповідає їй, а моє правдочуття сильнішає. Ось що ти робиш для мене, моя любове.

Не-корабель Всечесних Матрон наблизився до Гамму, на Летовище вислано сміттєвий ліхтер. Разом із корабельними відходами та екскрементами викинуто й її, але вона нічого не мала проти. «Удома! Я вдома, а Лампадас вижив».

Та Раббі не поділяв її ентузіазму.

Вони знову сиділи в його кабінеті, але тепер вона почувалася ближче знайомою з Іншою Пам’яттю, значно певнішою. Він це бачив.

— Ти стала ще більш подібною до них! Це нечисто.

— Раббі, усі ми маємо нечистих предків. Мені поталанило знати кількох своїх.

— Що це таке? Про що ти кажеш?

— Усі ми потомки людей, які робили огидні речі, Раббі. Не любимо думати про своїх предків як про варварів, але поміж них є такі.

— Про що мова!

— Превелебні Матері можуть усіх їх згадати, Раббі. Пам’ятай, що тільки переможці залишають нащадків. Розумієш?

— Я ніколи не чув, щоб ти говорила так зухвало. Що з тобою сталося, дочко?

— Я вижила, знаючи, що інколи перемога здобувається ціною моралі.

— Що це? Це слова зла.

— Зла? Варварство — надто слабке слово для опису де­яких злих вчинків, скоєних нашими предками. Предками нас усіх, Раббі.

Побачила, що завдала йому болю, та відчула жорстокість своїх слів, але не могла зупинитися. Як може він тікати від правди її слів? Він був людиною честі.

Вона заговорила м’якше, але її слова вражали його ще глибше:

— Раббі, якби ти нарівні зі мною став свідком певних речей, пізнати які мене змусили Інші Пам’яті, то повернувся б, шукаючи нових слів для визначення зла. Деякі вчинки, скоєні нашими предками, гірші за найгірше означення, яке ти можеш собі уявити.

— Ребекко… Ребекко… Я знаю необхідності…

— Не виправдовуйся «необхідностями часів»! Ти, Раббі, знаєш краще. Коли це ми не маємо морального чуття? Ми просто інколи його не слухаємо.

Він затулив обличчя руками, погойдуючись вперед-назад на старому кріслі. Воно жалібно заскрипіло.

— Раббі, я завжди тебе любила й поважала. Заради тебе пройшла Агонію. Заради тебе поділила Лампадас. Не відкидай того, що я з цього навчилася.

Він опустив руки.

— Я не відкидаю, дочко. Та дозволь мені мій біль.

— Раббі, серед усього, що я збагнула, є те, з чим я мушу впоратися якомога швидше і без зволікань. Це те, що не­винних нема.

— Ребекко!

— Вина, можливо, не є належним словом, Раббі, але наші предки чинили речі, за які доведеться заплатити.

— Я це розумію, Ребекко. Це баланс, який…

— Не кажи мені, що розумієш, бо я знаю, що ні. — Вона підвелася і глянула на нього зверху вниз. — Це не бухгалтерський баланс, який ти можеш звести. Як далеко ти відступив би в минуле?

— Ребекко, я твій Раббі. Ти не повинна так говорити, особливо до мене.

— Що далі ти відступаєш, Раббі, то гірша жорстокість зла і вища ціна. Ти не можеш відступити так далеко, та я вимушена це зробити.

Вона обернулася й покинула його, проігнорувавши благання у його голосі, болісну інтонацію, з якою він вимовив її ім’я. Зачиняючи двері, почула, як він каже:

— Що ми наробили? Ізраїлю, допоможи їй.