Капітула Дюни

***

Шіана занюхала червів здалеку: коричні підтони меланжу, змішані з гірким кременем і сіркою, огороджене кристалами пекло великих ракіанських піскожерів. Але відчула їхніх дрібних нащадків лише тому, що ті були настільки численними.

«Вони такі малі».

Сьогодні біля Пустельної Варти було гаряче, тож надвечір вона зраділа штучно охолодженому приміщенню. У її давньому помешканні температура була стерпною, попри відкрите західне вікно. Шіана підійшла до вікна і глянула на блискучий пісок.

Пам’ять підказала їй, який вигляд матиме цей краєвид уночі: сухе повітря, яскраві зорі, слабке світло на піщаних хвилях, що сягають темного викривленого обрію. Вона пам’ятала ракіанські місяці й тужила за ними. Самі зорі не вдовольняли її фрименського спадку.

Думала про довкілля як про відособлений притулок, місце і час, де можна подумати про те, що діється з її Сестринством.

«Аксолотлеві контейнери, кіборги, а тепер це».

Від часу Поділу план Одраде не містив для неї жодних таємниць. Ризикована гра? А якщо вдасться?

«Завтра, можливо, знатимемо, а ким тоді ми станемо?»

Вона зізнавалася, що Пустельна Варта притягає її не лише як місце, де можна обміркувати наслідки. Сьогодні вона прогулювалася під палючим сонцем, доводячи собі, що й досі може прикликати червів танцем та емоціями, вираженими рухом.

«Танець Умилостивлення. Моя мова спілкування з червами».

Кружляла на дюні, як дервіш, доки голод не розвіяв її трансу пам’яті. Малі черви розсипалися довкола, пильно роззявивши пащі. Пам’ятний вогонь, обрамлений кришталевими зубами.

«Та чого вони такі малі?»

Дослідники мали пояснення, але їхні слова не вдовольняли. «Це все через вологу».

Шіана згадала гігантського Шай-Хулуда Дюни, Старця Пустелі, достатньо великого, щоб заковтнути фабрику прянощів, поверхня його кілець була твердою, як пласбетон. Пан у своєму володінні. Бог і диявол у пісках. Вона відчула цю силу зі свого спостережного вікна.

«Чому Тиран вибрав симбіотичне існування всередині черва?»

Чи ці малі черви несли в собі його нескінченний сон?

Піщана форель заселила цю пустелю. Прийми її як нову шкіру — і можеш піти стежкою Тирана.

Метаморфоза. Розділений Бог.

Вона знала цю спокусу.

«Чи посмію я?»

Над нею прокотилася пам’ять про останні хвилини незнан­ня — їй було тоді всього вісім літ, у місяці Ігаті на Дюні.

«Не Ракіс. Дюна, як називали її мої предки».

Нескладно згадати себе такою, якою вона була: худеньке смагляве дитя з вигорілими пасмами в бронзовому волоссі. Мисливиця за меланжем (бо це було дитяче завдання), що бігала відкритою пустелею з товаришами дитинства. Яким дорогим був цей спогад.

Та спогад мав темнішу сторону. Зосереджено принюхуючись, дівчинка відчула інтенсивний запах прянощів — премеланжева маса!

«Викид!»

Меланжевий вибух привів Шайтана. Жоден піщаний черв не може протистояти викиду прянощів на своїй території.

«Ти все зжер, Тиране, ту жалюгідну купку куренів і хиж, яку ми називали “домом”, і всіх моїх друзів і рідних. Чому ти пощадив мене?»

Яка лють струснула тоді цією худенькою дитиною. Усе, що вона любила, забрав гігантський черв, який відкинув її спроби принести себе в жертву в його полум’ї та поніс її до рук ракіанських священників, а тоді до Бене Ґессерит.

«Вона розмовляє з червами, а ті її щадять».

«Тих, що мене щадили, не пощадила я», — так вона сказала Одраде.

«А тепер Одраде знає, що я мушу зробити. Не можеш придушити цю дику річ, Дар. Тепер, коли ти в мене всередині, я смію називати тебе Дар».

Жодної відповіді.

Чи в кожному з нових піщаних червів міститься перлина свідомості Лето ІІ? На цьому наполягали її фрименські предки.

Хтось подав їй сандвіч. Валлі, старша аколітка-асистентка, що перейняла керування Пустельною Вартою.

«На моє наполягання, коли Одраде підняла мене до Ради. Та не лише тому, що Валлі засвоїла мою невразливість до сексуального поневолення Всечесних Матрон. І не тому, що вона чутлива до моїх потреб. Ми з Валлі розмовляємо таємною мовою».

Великі очі Валлі не були вже вікнами її душі. Тепер їх закривав плівковий бар’єр, який свідчив: вона вже знає, як блокувати зондування поглядом. Світло-блакитні очі невдовзі стануть цілковито синіми, якщо вона виживе під час Агонії. Майже альбіноска, сумнівна генетична лінія для розплідної програми. Шкіра Валлі підкріплювала це думку: бліда і веснянкувата. Шкіра — прозора поверхня. Погляд зосереджується не на самій шкірі, а на тому, що під нею: рожева, просякла кров’ю плоть, незахищена від пустельного сонця. Лише тут, у тіні, Валлі могла виставити цю вразливу поверхню на цікавий погляд.

«Чого ця командує нами?

Бо я вірю: вона найкраще зробить те, що необхідно зробити».

Шіана неуважно з’їла сандвіч, а тоді знову зосередила увагу на піщаному краєвиді. Одного дня такою буде вся планета. Чергова Дюна? Ні… схожа, проте інша. Скільки таких місць творимо ми в нескінченному Всесвіті? Питання, позбавлене сенсу.

Наче пустельний міраж, далеко з’явилася мала чорна крапка. Шіана примружила очі. Орнітоптер. Повільно зростав, тоді меншав. Квадрат за квадратом переглядає піски. Інспектує.

«Що ми насправді творимо тут?»

Глянувши на вторгнення дюн, вона відчула гібрис.

«Глянь на мою працю, мала людино, і зазнай відчаю».

«Але ж це зробили ми, я й мої Сестри».

«Ви?»

— Я відчуваю нову сухість у спеці, — сказала Валлі.

Шіана погодилася. Нема потреби говорити. Підійшла до великого робочого стола, щоб, доки ще мала денне світло, переглянути розкладену на ньому топографічну карту: до неї було прикріплено маленькі прапорці, зелені нитки на шпильках, саме такі, як вона спроєктувала.

Якось Одраде спитала:

— Це справді краще, ніж проєкція?

— Я мушу цього торкатися.

Одраде прийняла це.

Проєкції були блідими. Надто далекими від землі. Не можна було тицьнути пальцем у проєкцію й сказати: «Підемо сюди». Палець у проєкції — це палець у порожньому повітрі.

«Очей ніколи не досить. Тіло мусить відчувати свій світ».

Шіана відчула терпкість чоловічого поту, застояний запах фізичних зусиль. Вона здійняла голову й побачила смаглявого молодика, що стояв у дверях. Гордовита поза, гордовитий погляд.

— О, — сказав він. — Я думав, ти будеш сама, Валлі. Повернуся пізніше.

Один гострий позирк на Шіану — і його вже не було.

«Є багато речей, які тіло мусить відчути, щоб пізнати їх».

— Шіано, чому ти тут? — спитала Валлі.

«Ти, така зайнята в Раді, чого ти тут шукаєш? Не довіряєш мені?»

— Я приїхала сюди поміркувати, що, на думку Міссіонарії, я можу зробити. Вони бачать зброю — міфи Дюни. Мільярди моляться до мене: «Свята, що промовила до Розділеного Бога».

— Мільярди — це не точне число, — зауважила Валлі.

— Але це міра сили, яку бачать у мені Сестри. Ці вірні вважають, що я померла разом із Дюною. Я стала «могутнім духом у пантеоні пригнічених».

— Більше, ніж місіонером?

— Що б сталося, Валлі, якби в цьому світі, який насторожено чекає, з’явилася я з піщаним червом позаду? Імовірність такої появи наповнює частину моїх Сестер надією й острахом.

— Острах я розумію.

«Ще б пак. Різновид тієї ж релігійної прищепи, яку Муад’Діб і його син Тиран напустили на людство, яке ні про що не здогадувалося».

— Чого вони взагалі обмірковують це? — наполягала Валлі.

— Зі мною як точкою опори цього важеля вони зможуть зрушити Всесвіт!

— Та як вони зможуть контролювати таку силу?

— У цьому й проблема. Це ж річ, із природи нестабільна. Релігії ніколи не піддаються дійсному контролю. Проте частина Сестер думає, що вони можуть скеровувати релігію, збудовану довкола мене.

— А якщо їхнє скеровування виявиться недостатнім?

— Вони кажуть, що жіночі релігії завжди пропливають глибше.

— Правда? — Сумнів у верховному джерелі.

Шіана могла тільки кивнути. Інша Пам’ять підтверджувала це.

— Чому?

— Бо всередині нас життя відновлює саме себе.

— І це все? — Відверта недовіра.

— Жінки часто мають славу слабших, невдах і жертв. А люди особливо співчувають тим, що на дні. Я жінка, і якщо Всечесні Матрони прагнуть моєї смерті, мушу бути благословенною.

— Це звучить так, наче ти погоджуєшся з Міссіонарією.

— Коли на тебе полюють, ти обмірковуєш будь-яку стежку порятунку. Мене вшановують. Не можу ігнорувати потенціал.

«Як і небезпеку. Тож моє ім’я стало сяйвом світла в темряві гніту Всечесних Матрон. Як легко перетворити це світло на поглинальне полум’я!»

Ні… план, який вони виробили з Дунканом, був кращим. Утеча з Капітули. Вона була смертельною пасткою не лише для своїх мешканців, а й для мрій Бене Ґессерит.

— Я й досі не розумію, чому ти тут. Може, на нас уже й не полюють.

— Може?

— Та чому саме зараз?

«Не можу сказати прямо, бо тоді сторожові пси знатимуть».

— Я зачарована червами. Частково тому, що одна з моїх предкинь вела першу міграцію на Дюну.

«Ти це пам’ятаєш, Валлі. Ми якось розмовляли про це між пісків, де ніхто нас не чув, крім нас самих. І тепер ти знаєш, чому я тут із відвідинами».

— Пам’ятаю, як ти казала, що вона була справжньою фрименкою.

— І Вчителькою дзен-сунітів.

«Я поведу власну міграцію, Валлі. Та я потребуватиму червів, якими можеш забезпечити лише ти. І це треба зробити швидко. Рапорти з Перехрестя підганяють. Невдовзі повернуться перші кораблі. Цієї ночі… завтра. Боюся того, що вони принесуть».

— Ти й далі зацікавлена в тому, щоб забрати кількох червів назад до Централі, де могла б краще їх вивчити?

«О, так, Валлі! Ти пам’ятаєш».

— Це може бути цікавим. У мене небагато часу для таких справ, але будь-яке здобуте знання може нам допомогти.

— Там для них буде надто вогко.

— Великий Трюм не-корабля на Летовищі можна перетворити на пустельну лабораторію. Пісок, контрольована атмо­сфера. Основне вже там є, відколи ми привезли першого черва.

Шіана глянула на західне вікно.

— Сонце сідає. Я хотіла б зійти вниз і прогулятися по піску.

«Перші кораблі повернуться цієї ночі?»

— Звичайно, Превелебна Мати. — Валлі відступила вбік, звільнивши дорогу до дверей.

Виходячи, Шіана сказала:

— Пустельну Варту невдовзі доведеться перемістити.

— Ми готові.

Сонце вже ховалося за горизонтом, коли Шіана вийшла з аркоподібної вулиці на краю селища. Вступила у всипану зорями пустелю, вивчаючи довкілля всіма чуттями, як робила це в дитинстві. Ах, есенція кориці. Черви близько.

Вона зупинилася та обернулася на північний схід, у протилежному напрямку від останнього сонячного блиску, на давній фрименський лад приклала долоні над і під очима, обмежу­ючи цим поле зору та світло. Виглянула з цієї горизонтальної рамки. Хай що падатиме з неба, воно мусить проминути цю вузьку щілину.

«Цієї ночі? З’являться відразу ж після настання темряви, щоб відтягнути мить пояснення. Ціла ніч для роздумів».

Вона чекала з бене-ґессеристською терплячістю.

Вогненна дуга прорисувала тонку лінію на північному горизонті. Ще. Ще. Там Летовище. Сідають.

Шіана відчула, що її серце забилося швидше.

«Прибули!»

І якою буде їхня звістка Сестринству? Хто повертається — воїни-тріумфатори чи втікачі? З огляду на еволюцію плану Одраде, різниця може бути невеликою.

До ранку вона знатиме.

Шіана опустила руки і виявила, що дрижить. Глибоке дихання. Літанія.

Невдовзі вона йшла пустелею, ходою піску, яку пам’ятала з Дюни. Майже забула, як при цьому тягне ноги. Наче вони несуть додатковий тягар. До гри були прикликані рідко вживані м’язи, але хаотичну ходу, раз вивчену, неможливо забути.

«Я колись і не мріяла, що знову ходитиму так».

Якщо сторожові пси викриють цю думку, можуть задуматися, що з їхньою Шіаною.

Подумала, що це поразка її самої. Вона вросла в ритми Капітули. Ця планета розмовляла з нею на підземному рівні. Шіана відчувала землю, дерева і квіти, кожну рослину так, наче це все було її часткою. І ось цей неспокійний рух, щось сказане мовою з іншої планети. Вона відчувала, що пустеля змінюється, і це теж було чужою мовою. Пустеля. Не позбавлена життя, але це життя відрізняється від колись зеленої Капітули.

«Життя менше, але інтенсивніше».

Вона чула пустелю: легенькі ковзання, скрипуче цвірчання комах, темний шелест мисливських крил над головою й швиденьке лопотіння — кенгурові миші, привезені сюди в очікуванні дня, коли черви знову почнуть своє панування.

«Валлі пам’ятатиме, що слід вислати флору і фауну з Дюни».

Шіана зупинилася на вершині високого бархана. Перед нею з краями, змазаними темрявою, розкинувся океан, пійманий у мить зупинки руху, тінисті хвилі б’ються об тінистий пляж цього змінюваного краю. Це було безмежне пустельне море. Походило здалеку, а мало втрапити до місць, ще дивніших, ніж це.

«Заберу тебе туди, якщо зможу».

Нічний бриз, що віяв від суходолів до більш вогких місць позаду неї, наніс шар куряви їй на щоки та ніс, підняв їй волосся, пролітаючи. Вона відчула сум.

«Це могло бути».

Це вже неістотно.

«Речі, що є, — вони істотні».

Шіана глибоко вдихнула. Сильніший запах кориці. Меланж. Прянощі та черви поблизу. Черви, що усвідомлюють її присутність. Як швидко повітря стане достатньо сухим, щоб піщані черви виросли великими й почали давати врожай, як на Дюні?

Ця планета і ця пустеля.

Вона бачила їх як дві половини тієї ж саги. Наче Бене Ґессерит і людство, якому вони служили. Припасовані половини. Одна без одної зменшиться, стане порожнечею з втраченою метою. Може, не зовсім мертвою, та рухатиметься безцільно. У цьому й полягає загроза перемоги Всечесних Матрон. Націлених на сліпе насилля!

«Сліпці у ворожому Всесвіті!»

І саме тому Тиран зберіг Сестринство.

«Він знав, що дав нам лише шлях без скерування. Гонитва за папірцем — кинута жартівником паперова приманка, за якою ми женемося, а наприкінці виявляється, що в ній нічого нема.

Хоча це право поета».

Вона згадала його «Поему Пам’яті» з Дар-ес-Балята, викинутий на берег уламок катастрофи, збережений Бене Ґессерит.

«І з якої причини ми це бережемо? Щоб я могла наповнити цим зараз свій розум? Забувши на мить, із чим можу зіткнутися завтра?»

Зненацька Шіана відчула, що здобула шанс стати найкращою з митців, наповненою по вінця й обдарованою чистою поверхнею, на якій вона може творити на власний розсуд.

«Необмежений Всесвіт!»

До неї повернулися слова Одраде, коли їй, дитині, вперше пояснили мету Бене Ґессерит.

— Чого ми прив’язалися до тебе, Шіано? Це насправді просто. Ми розпізнали в тобі ту, яку давно чекали. Ти з’явилася, і ми вже знали, що відбувається.

— Що? — «Якою наївною я була!»

— Щось нове здіймається над горизонтом.

«Моя міграція шукатиме нове. Але… мушу знайти планету з місяцями».