Карбід

Розділ десятий, весь у пошуках рішення

За столом у кабінеті мера зібралися Золтан Барток, Ікар, Геній Карпат, Дохторка і Тис. Відбувалася екстрена нарада.

— То ти кажеш, що він може так і рік пролежати, розбудити це ледащо не вдається ніяк? — недовірливо запитав міський голова Ведмедева в Уляни Крук.

— Ні, не вдається, від нас тепер нічого не залежить. З коми виходять спонтанно, — була її відповідь.

— То я летів сюди з моря, щоб просто почути цю інформацію, по телефону не можна було сказати? — з докором у голосі сказав мер, свердлячи поглядом Ікара.

— Так а що, ми ж не знали нічого, він уже третю добу лежить, я також ось приїхав, був в Угорщині, термальні басейни, всі діла, але як тільки подзвонили — відразу примчав! — виправдовувався Ікар.

Зненацька двері кабінету відчинилися, спочатку в них виник піднос із блюдечками, на яких червоніли квашені помідори, а за ним усередину прослизнула й Зоя Леонідівна.

— Нічого нам не треба, це ділова зустріч, вийдіть негайно, зачиніть двері і нікого сюди не впускайте! — спересердя аж рявкнув мер.

— Та я лише...

— Двері, кажу, закрий! — вилучивши очі, процідив крізь зуби Барток.

Секретарка вийшла, і на хвилину запала мовчанка, оскільки ніхто не хотів стати наступною жертвою розлюченого міського голови. А той перевів подих і, ніби нічого не сталося, продовжив благеньким голоском:

— Недарма таки я прилетів, а то ви тут такого начудити можете, що й до тюрми доведете. Чому копача ми переховуємо, чому ним займається не нормальний лікар, а патологоанатом? Уляночко, ти знаєш, як я тебе люблю, але в цій ситуації треба було знайти фахівця. Нам же залежить на результаті. Ветеринара не було? — глумливо, але по-доброму запитав Золтан Барток.

— Нікого не було. А рішення треба було приймати у гу ж хвилину. Тому я думаю, що вчинив правильно. Ви всі пороз'їжджалися, а що ми з Тисом могли? Уляна Дмитрівна — чудовий фахівець, до того ж також зацікавлена в успіху нашого проекту, — вступив у розмову Геній Карпат.

— Не заперечую, наша Уляночка взагалі з усіх боків чудова, — відпустив мер масний жарт. — Тільки що нам тепер робити, чекати воскресіння цього гробаря?

— Тому ми й зібралися тут, щоб усе обговорити й прийняти спільне рішення, — спробував перевести розмову в конструктивне русло Ікар.

— Повторю ще раз: Ичі може оклигати сьогодні, а може й через сім років. Він лежить у мене вдома на апараті підтримки життєдіяльності, це все, що я можу зробити. Медицина тут безсила, — Дохторці також хотілося серйозного обговорення, а не криків і лементу.

— Гаразд, то в кого які є пропозиції, що нам робити у цій ситуації, заморожувати проект? — Золтан Барток питально огледів усіх присутніх.

— Ні в якому разі! — спохватися Тис. — Ми не можемо, це вже не лише наш проект, від нього залежить доля України! І Європи!

— А цей весь час — одної і тої самої, — скептично зітхнув мер. — Я ж і питаю: що робити?

— Ну, не знаю, але просто так облишити цю справу й забути — не можна. Мені здається, що ми самі маємо взятися за роботу. Кожен виділяє один день — і працює. Скажімо, завтра міг би копати Ікар, післязавтра — Мірча, потім — ви, пане Золтане, і так по черзі. Я б носив їсти, а Уляна Дмитрівна видавала б усім вітаміни. Ну, бо не буде ж вона копати, — запропонував Тис.

— А чого це ти носитимеш їсти, а не копатимеш? Це ж ти все вигадав, а коли копати — пас? — запитав Мірча.

— Та що з мене візьмеш, я ж нічого не годен, ото навіть Ичі витягнути сам не зміг. Якщо я копатиму, то це справа на віки вічні, — розвів руками учитель.

— Ні, це не ідея, а гівно. Гів-но. Де це таке було, щоб міський голова сам копав, та ще й у центрі міста? Ви знущаєтеся з мене чи що? Роботу мають робити професіонали, професіонали, професіонали, — згадав Золтан Барток пораду політтехнологів.

— Я теж думаю, що мають робити професіонали. Якщо ви справді хочете мати тунель уже восени цього року, то копачі могил вам не допоможуть. Треба фахівців, тоді все буде швидко і без геморою, — закинувши ногу на ногу, сказала Дияволиця.

— А де цих професіоналів узяти? Може, дамо оголошення в газету? Чи стовпи об'явами обклеїмо? — поцікавився мер, терпіння якого вже балансувало на межі.

— Я б міг допомогти, якраз скоро має прибути нова партія пакистанців, от і можна їх переконати рити тунель, а не йти через гори й ліси. Так усі будуть задоволеними: платити їм не треба, розбовкати вони нікому не можуть, бо самі усіх бояться, до того ж у них буде мотивація робити роботу швидко, адже цей тунель і виведе їх у Європу, — сказав Геній Карпат і схрестив руки на грудях.

Задзеленчав телефон. Мер підняв слухавку:

— Алло! Що? Який в пизду ярмарок фруктів?! Не морочте мені голову! Дзвоніть до заступника по такій хуйні! Що??! Ідіть на-хуй, на-хуй! Зрозуміли? — пояснив своє ставлення до агропромислового комплексу Золтан Барток, після чого щосили хряснув слухавкою по телефонному апарату. — Ярмарок... Хуярмарок! На чому ми там зупинилися?

— Пакистанці... — несміливо нагадав Мірча.

— Хуянці! Які в пизду пакистанці?! Ви мене справді у в'язницю загнати хочете! Щоб центром міста бігала орда пакистанців з лопатами! Ну от що ви пропонуєте мені? Ви мене хочете добити й поховати, щоб у Ведмедева не було мера, ось чого ви хочете. Щойно мудра жінка сказала нормальною мовою: фахівці. Фахівці, розумієте? Не хуйці, а фа-хів-ці!

— Тоді у мене є пропозиція, — зненацька втрутився Тис, і всі з подивом глянули на нього. — Якщо нам потрібні фахівці, то їх слід шукати там, де вони є. А у Ведмедеві ж є ПТУ, а там є спеціальність «будівельна справа», треба піти туди, придивитися..

— Так, хто привів сюди цього телепня? Яке піти придивитися? У липні піти придивитися? Ти ще зроби підкоп під аудиторію, щоб придивитися таємно. Як важко працювати з дебілами! — скрушно промовив мер і витер лисину вже й так мокрою хусткою.

— По-перше, я не дебіл, а автор ідеї проекту, — підняв Тис угору вказівний палець.

— А по-друге, я тебе зараз вижену звідси! І що з того, що ти автор, я ж тебе питаю, що далі робити? Да-лі. Чуєш? І без візитів у публічні місця, без білбордів з оголошеннями. Що робити далі так, щоб про це ніхто, ніхто не дізнався?

— Ну, але в підсумку про це дізнаються всі, — не вгавав Тис. — Коли ми закінчимо рити тунель, то всі сорок мільйонів українців через нього пройдуть, так що втримати це в таємниці буде важко.

— Які ще це сорок мільйонів українців? — не зрозуміла Дохторка.

— Е, та він хоче, щоб через цей тунель пройшла євроінтеґрація України. Якщо Євросоюз офіційно закриває перед нами, українцями, кордони, то щоб вони потрапили туди неофіційно, — зітхнувши, глузливо розжував слова Ікар.

— А через сраку він не хоче, щоб пройшла євроінтеґрація? — не втрималася дама.

— Попрошу тут не вживати пейоративних виразів, коли йдеться про майбутнє України! — обличчя Тиса враз набуло урочистого виразу, а голос став піднесеним. — Сьогодні, після Євромайдану, після агресії Росії, Україні конче необхідний новий вихід. Уже було вікно в Європу, були й двері, і ворота, і кордони. Тепер настав час побудувати тунель, раз усе інше не спрацювало. Українці і закарпатці зокрема завжди плекали мрію про об'єднання з матір'ю-Європою, тож ми лише інструмент у руках народного генія! Нікому так не залежить на відкритті кордонів, як затисненим між горами й шлагбаумами закарпатцям! Нам тут просто повітря бракує вже! І наш подарунок Україні буде в тому, що саме ми відкриємо їй шлях у Європу, саме закарпатська патріотична земля стане місцем єдності!

— Як же важко все-таки працювати з дебілами, — втомлено й дещо розчаровано повторив мер. — Не знаю, чого ти там учиш наших дітей, але розуму у тебе самого — кіт наплакав. Звідки ти взяв, що закарпатцям хочеться, щоб відкрили кордони? Так, ми живемо в області, яка має кордони з чотирма державами. Так, ми століттями живемо тут між Сходом і Заходом, на перехресті культур, я повторюю це з виступу у виступ. Так, ми найзахідніша область України. Погоджуюся, українці вийшли на Євромайдан за Європу, за право також бути європейцями, у тому числі мати право вільного пересування. Нагадаю, якщо хтось забув, що я хоч і був посадовою особою, хоч і був членом Партії регіонів, але майже одразу підтримав Євромайдан — у середині лютого. А на початку березня зробив про це й офіційну заяву. Так що я — думаю, тут ніхто не зможе заперечити — був в авангарді революції, у перших рядах. Але! Треба ж розуміти: якщо Україні й вигідна євроінтеґрація, то для нас, закарпатців, це — смерть. Без кордонів ми всі тут пропадемо. Хай нас вважають другим сортом, аби лише були кордони! Чим побільше кордонів! Бо там, де є кордон, там завжди є контрабанда. А контрабанда — це Біблія, Тора і Коран закарпатців. Думаєш чому, Тисе, закарпатці, хоч і живуть у найзахіднішій області України, на всіх виборах голосували за проросійську Партію Регіонів і Януковича? Бо вони говорили про єдність із Росією, а це автоматично означає проблеми з Європою, тобто передбачає існування тут кордонів. Повір, що наші священики правитимуть служби в храмах, молячись, щоб не дай Боже не скасували кордони. Бо якщо їх знімуть, то зникне й сенс контрабанди, а ми всі тут з голоду повизидихаємо. Бо чим тут ще займатися? Піде закарпатець працювати на фабрику чи завод? Ніколи. Нам потрібні кордони і, якщо буде треба, то я за свої гроші збудую бодай кілометр кордону і сам його пильнуватиму!

Після цих слів усі застигли. Тис побуряковів, потім зненацька зблід. Нарешті промовив:

— Ви так нічого й не зрозуміли. Я знав, що важко буде зібрати команду однодумців. Але мусив їх знайти, бо в мене була ідея, варта життя. Ви спраглі дурної наживи, тридцяти срібняків, за які готові продати Україну. Що ж, коли я вирішив наректи себе Тисом, я знав, що буде нелегко. Точніше, буде дуже важко. І що мене можуть і не зрозуміти сучасники, але точно віддячать нащадки. Й ім'я Тиса гримітиме в історії України, як ім'я Тиберія славить давні віки. Великих надій на вас я і не мав. Скажу правду: я залучив вас, уже розуміючи, що кожен переслідуватиме свою ціль. Моя — спасіння України й Європи. Ваша — тунель для контрабанди. Але на цьому етапі ми можемо поєднати наші інтереси, хоч мені й гірко, дуже гірко, що у вас не залишилося жодної краплі патріотизму есерці...

— А це вже інша розмова, — пожвавішав Золтан Барток. — Це я вже розумію, діловий підхід. Не такий вже ти й безнадійний, Тисе. Так, у кожного свої інтереси, але наразі в нас лише спільна біда й питання: що робити далі?

— Здається, в мене є ідея, — розглядаючи свої нігті, сказав Ікар. — Нам треба залучити ще когось у нашу команду, когось, хто продовжить роботи замість Ичі.

— Геніально! — сплеснув руками мер. — Самі ми б ніколи не додумались! Залишилося втрясти маленьку дрібничку: кого? Кого, блядь, конкретно найняти замість Ичі?

— Я про це й кажу, — трішки ображено продовжив Ікар. — У мене є кандидатура. Думаю, всі ви його знаєте. Це Ігор Лях.

— Я його знаю, так. А чому він? — зацікавився міський голова. Бо він не проговориться. У нього є свої інтереси в контрабанді, тобто він ідеальний спільник. А ще його рідний брат Йося — професійний будівельник, і вони живуть душа в душу, тому ми відразу отримаємо двох. І буде нам фахівець, як ви й хотіли. Ну і, зрештою, в Ігоря є організаційний талант.

— Хм, цікаво, — погодився Геній Карпат. — Я його знаю, справді нормальний. Брат теж.

— І я їх знаю, обох, — хтиво захихотіла Дияволиця. — Спритні хлопчики!

— Я ж казав, фахівці, будівельники! Я не знаю, але якщо ви вважаєте так, то і я за, — поважно сказав Тис, хоч його схвалення нікого й не обходило.

— Я теж знаю, це ділові люди. Так, а просвіти, в чому його організаційний талант проявився? — запитав мер.

— У Євробаченні, — по-змовницьки тихо відповів Ікар.

— Євробаченні? — розчарувався міський голова.

— Це той пісенний конкурс по телевізору? — також не повірила в почуте Уляна Крук.

— Так, саме про цей телевізійний конкурс я й говорю. Ігор його організовував.

— То, може, в такому разі його в будинок культури працевлаштувати, хай вчить дітей співати й ходити в трусах. Тільки чим це нам допоможе? Що, в тунелі влаштуємо підпільний конкурс Євробачення, на якому виграє Україна? — розреготався мер.

— Ні, йдеться зовсім не про це. Навіть добре, що ви нічого не чули про Євробачення, оскільки це підтверджує ділові якості Ігоря. Він — могила, ніколи не підведе. Я знаю, бо допомагав йому автобусами, за скромну винагороду. Так от, ви ж не вірите, що насправді на Євробаченні перемагає той, хто найкраще співає і найбільше подобається європейській публіці? — навмисно інтригував Ікар присутніх.

— Мені це взагалі байдуже, — стенув плечима Золтан Барток.

— І мені, але є люди, яким не байдуже. Наприклад, самі виконавці, для яких перемога на такому конкурсі — це двері у світ слави, де крутяться грубі гроші. Тому вони готові щедро інвестувати в свою перемогу. Так ось, кілька років тому російський учасник Євробачення, Діма Клан чи щось подібне, вирішив придбати собі перемогу на Євробаченні. У цьому йому допоміг наш мовчазний ведмедівець Ігор Лях, хоч про це й не розповідало Бі-Бі-Сі, — продовжував Ікар.

— Але як? — здивувалася Дохторка.

— А так, що ми живемо на кордоні, на самісінькому кордоні з чотирма державами, правда? — Ікар відчув ораторський запал.

— Правда, свята правда, — відповів Тис і перехрестився.

— А що ви дивилися в дитинстві, коли совєтський телевізор показував пленуми партії? Чи не закордонне телебачення? — продовжував Ікар.

— Було діло, — все ще не розумів логіки мер.

— А чому? — поставив питання руба Ікар.

— Ну, бо там усе було кольоровіше, західні мультики, Том і Джері, крута музика, — й далі було невтямки міському голові.

— Та не тому, дорогі мої, не тому, — тріумфально і з насолодою відповів Ікар. — А тому, що антени на ваших будинках ловили сигнали цих каналів. От у Полтаві ж ніхто не дивився словацького телебачення, а ми могли. Так і тепер, у нас кожна хата ловить закордонне телебачення. І закордонних мобільних операторів. Цим Ігор і скористався.

— Як?

— Не він це вигадав, але він здійснив. Хтось якось вийшов на нього і запропонував попрацювати на Діму Клана. Як йому пояснили, на Євробаченні половину голосів дає журі, а половину — міжнародна публіка есемесками. А оскільки у нас тут є покриття румунських, угорських, словацьких і польських операторів, то ми звідси можемо проголосувати від імені всіх цих країн. Йшлося про те, щоб купити в цих країнах величезну кількість сім-карток, по двадцять-тридцять тисяч, а потім найняти тут «уболівальників», кожен з яких у потрібну мить висилатиме з двох телефонів есемески за потрібного виконавця. Голосування триває сорок хвилин, одна людина з двох телефонів, змінюючи сім-карти і надсилаючи з одної по 15-20 повідомлень, за цей час могла близько чотирьохсот разів проголосувати за свого улюбленця Діму Клана. Що ця людина й робила. Наш Ігор привіз із Ужгорода майже п'ятсот студентів, запаркував автобуси біля кордону, роздав телефони й сім-карти, у потрібний час подав знак — і вуаля: десятки тисяч есемесок за Діму Клана полетіли на Євробачення. Потім, наприклад, угорці ще довго дивувалися, з якої радості їхня країна поставила найвищий бал незнаному у них російському співакові. І так було з усіма країнами, тож Діма Клан на хвилі ним же проплаченої міжнародної любові й переміг на конкурсі, — задоволений ефектом, який справила ця розповідь, Ікар зверхньо усміхався.

— Нічого собі! — підняв брови Геній Карпат.

— Ох уже ці москалі, хитрі шахраї. Тому нам і потрібна євроінтеґрація, геть від Москви! — виснував своє Тис.

— Знову, — Золтан Барток поблажливо глянув на Тиса. — Але історія справді вражає, погоджуюся. Афери такого масштабу можливі лише в Закарпатті!

— Ну, звісно, Закарпаття з нашим географічним розташуванням і кордонами тут важливе, — погодився Ікар. — Але, наскільки мені пояснював Ігор, проект діяв і в інших країнах. Скажімо, був спеціальний літак, яким студентів зі Львова повезли в Іспанію, де вони проголосували з готелю. Інші потрапили в Латвію, ще інші — у Францію. Це був грандіозний проект. І наш Ігор його блискуче втілив.

— Вражає, вражає, — замислено сказала Уляна Крук. — Думаю, його негайно треба залучати й до нашого проекту, хай робить, у такого точно все вийде!

— Нема що й думати, ми мусимо його взяти, він нам потрібен, він для нас створений! Так що, Ікаре, бігом їдь до нього і домовляйся! Це і є наш вихід! — засяяв мер. — Заперечень немає?

— Я за, — підтримав Геній Карпат.

— І я. По-моєму, це можна й обмити, — сказав Тис і почервонів.

— Золоті слова, золоті слова! Не можна, а треба! — заметушився мер. — Зоє Леоніднівно! Дорогенька наша, заходьте хутенько, такі люди чекають! Несіть усе!