Карбід

Розділ восьмий, в якому горе й нічого, крім горя

Сонце вже добряче перевалило за свій обідній поріг, коли на площі Миру у центрі Ведмедева з'явився Тис із великим термосом, у якому він щодня носив гробареві обід. Учитель мав свій ключ від замка, на який було зачинено огорожу навколо майбутнього фонтана, тож конспіративно оглянувся, швидко відчинив і проник на будівельний майданчик. Поставив на стіл під навісом термос, а сам підійшов до драбини, нахилився й крикнув: «Пора їсти, виходь, пампушки з борщем чекають!». Знизу відповіла тиша. Тис крикнув ще раз, але так само безрезультатно. «Аго-о-о-ов!», — з усіх сил рявкнув Тис, але Ичі знову не озвався. «Хех-хех, мабуть, тунель уже настільки довгий, що нічого й не чутно», — задоволено сплюнув і потер долоні автор ідеї фонтана, після чого неоковирно перекинув ногу через драбину й поліз униз за товаришем.

Тунель і справді вже справляв враження: три метри довелося спускатися довгою драбиною вниз, а потім зяяла чорна пустка українського шляху в Європу. Тис не був усередині проходу вже майже два тижні, оскільки його роль тепер звелася лише до постачання обідів, тож і не здивувався, що в тунелі було темно. Вийняв з кишені свою найдешевшу «Нокію», увімкнув ліхтарик і попрямував уперед. Світло мобільного виривало з мороку всього півметра, тому учитель ішов майже навпомацки, щоразу намацуючи носом свого гострого черевика ґрунт для наступного кроку. Через п'ять метрів Тис знову скрикнув, але його голос розбився об земляні стіни, втонув, навіть не давши відлуння. Учитель обернувся — світла пляма входу в тунель була вже далеченько, натомість попереду панував суцільний морок. «И-и-и-чі! — ще раз, ледь не надриваючи горло, крикнув Тис, але відповіді не було. Тоді він подумав: «Ого, як швидко просувається справа, тунель уже такий довгий, що в ньому і йти втомлюєшся, зовсім скоро ми побачимо світло з угорського боку! Але не бракувало б тут якусь лампочку вкрутити, бо ж і чорт ногу зломить!».

Пройшовши ще кілька метрів, Тис знову безрезультатно крикнув, тоді зробив ще один обережний крок — і відчув ногою щось м'яке. Схилившись, він освітив підніжжя мобілкою, але побачив лише землю, тому знову — вже впевненіше й сильніше — наступив на неї, але тут-таки з жахом відстрибнув: з-під землі долинуло хрипіння! Чорт, нечисть! — промайнуло у нього в голові. Злякано повзучи назад, Тис почав хреститися і промовляти молитву, а коли відліз на безпечну відстань, ще раз спробував освітити дальній кут ліхтариком. Його очі вже трохи звикли до темряви, і він нарешті побачив кінець тунелю, темну стіну землі, купу глини на долівці, з якої стримів відбійний молоток, а за ним... людська рука без тіла! Хапнувши ротом повітря, як спіймана риба, Тис підстрибнув і прожогом кинувся до виходу з тунелю, шпортаючись і падаючи, ноги в нього підкошувалися, серце калатало, а в горлі пересохло так, що кожен звук застрявав там, як тонка риб'яча кістка.

Отямився вчитель лише нагорі, під дубом. Ноги його не тримали, тому він сів, спершись спиною на стовбур дерева, й виряченими очима продовжував зачаровано дивитися в отвір тунелю, немов остерігаючись погоні. Денне світло й свіже повітря дещо заспокоїли Тиса, але далася взнаки інша його проблема, пов'язана зі страхом — травлення. У животі знову нестерпно закрутило, він швиденько навкарачки обліз дерево, тремтячими руками розстебнув пасок, зняв штани — і з учителя вирвався звук такої потужності, що він одразу пригадав, чому учні злісно називали його Карбідом. Зробивши свою справу, Тис видихнув з полегкістю, серце почало сповільнювати шалений адреналіновий ритм. Ще раз із острахом зиркнувши на вхід у тунель, він усівся й почав гарячково обмірковувати своє становище. Побачене було настільки неймовірним, що ніяк не надавалося до пояснення. «Хто ж це міг бути? — Тис намагався розмірковувати якомога раціональніше. — Невже нечиста сила? Але чому в такому разі вона не напала на мене, навіть коли я наступив на неї? Чому вона ховається в землі? І як міг Ичі працювати, проходити повз лежачого дідька? Та й для чого чортяці молоток?». На скронях учителя виступили краплини холодного поту, а в животі знову легенько закрутило: до нього поволі приходило усвідомлення, що це не потойбічна істота, не чорт і не звір, що там, унизу, похована під шаром глини, лежить людина. Лю-ди-на. «Але хто? Ніхто ж, крім нас, про цей тунель не знає, мера взагалі в місті немає, а Ікар із Генієм Карпат навряд чи пішли б униз працювати, у них своїх клопотів чимало. Тоді хто? І чому Ичі впустив цю людину, адже розголос може знищити нашу ідею. Ичі! Це може бути тільки він, він і ніхто інший. Це гробар лежить там, унизу наприкінці тунелю. Може, він сам себе поховав? Але для чого? Ні, там щось сталося, можливо, обвал, Ичі потребує допомоги!».

Ще раз, тепер уже зовсім нажахано, глянувши у віко тунелю, Тис вирішив діяти. Можливо, він був боягузом, але аж ніяк не поганою людиною. Не міг учитель залишити свого товариша помирати в тунелі або й просто лежати мертвим під купою землі. Треба було діяти, не гаючи часу. Тис встав на ноги, перехрестився і знову поліз у тунель. Уже на дні ще раз підвів голову, немов хотів поглянути востаннє на блакитне небо, але побачив над собою лише шифер навісу, збоку від якого виднівся потужний стовбур дуба. Не знайшовши в цій картині нічого прекрасного, щоб попрощатися з білим світом, учитель розвернувся, дістав із кишені телефон і повільно пішов уперед, тепер уже значно обережніше й допитливіше підсвічуючи кожен свій крок. Губи його шепотіли якесь замовляння, але цього для захисту видавалося замало, тож Тис підняв з-під ніг побачений камінь. Озброєний, але не безстрашний, продовжив він свій рух уперед. На тридцять четвертому кроці, тобто десь на вісімнадцятому метрі тунелю, світло ліхтарика знову вперлося в земляну стіну. Знизу так само стриміли ніс відбійного молотка й людська рука. Сумнівів не було: це величезна долоня кремезного Ичі. Вчитель на секунду вкляк, немов відмовляючись вірити в те, що його товариш лежить тут, укритий шаром глини. Він намагався розгледіти, чи глина, бува, не здіймається легенько, повторюючи рух грудної клітки під час дихання, але у слабенькому тьмяному освітленні тіні справляли таке враження, немов рухається все навколо — і стіни, і земля, і молоток. Усе не просто рухалося, а танцювало — і Тис зрозумів, що це наслідок тремтіння його руки, яка тримала телефон з ліхтариком.

Несміливо, наче аж крадучись, учитель підійшов ближче до купи землі, заплющив очі від страху і протягнув свою руку до долоні Ичі. Та була теплою. Це тепло передалося Тису, пронизало його тіло повністю, вкололо у кожен нерв, наповнило силою й впевненістю. Про жоден страх уже й мови не було, адже рука була теплою, а значить — Ичі живий! Тис відставив телефон убік і заходився відгрібати руками землю. За якусь хвилю з-під глини проступили обриси грудної клітки, Тис пришвидшив свої рухи — і вже за мить ніжно зчищав землю з обличчя Ичі. Потім притулився вухом до грудей гробаря — спочатку не почув нічого, тому сам затримав дихання, вслухався, увесь перетворився на слух, і здалеку, з невидимої глибочіні, як із старої закинутої криниці, почув втомлений, зникомий стукіт серця. Тоді притулився щокою до обличчя Ичі — і його залоскотав струмінь повітря, той дихав!

Тис на радощах поцілував товариша в обидві щоки й почав згрібати землю з його ніг. Коли справу було закінчено, вчитель узяв Ичі під руки й спробував потягнути. З першого разу гробар тільки ледь поворухнувся. Тоді Тис став на коліна і потягнув з усіх сил. Тіло Ичі припіднялося, а з його грудей вирвався сухий кашель. Гробар викашлював із себе глину, що забила йому рот, а Тис перевернув його на бік, легенько гамселив товариша долонями в спину, щоб стимулювати відкашлювання, і приговорював: «Вставай, Ичі, все буде добре, ти живий, ти теплий, ти дихаєш, ну давай, дорогенький, все ж добре, ти живий, зараз ми виліземо і тобі стане легше, давай, Ичі, все буде гаразд, дихай, кашляй, так, так, молодець, ось так треба!».

Це тривало кілька хвилин, аж поки Ичі викашляв із себе землю, звісив голову на руку друга й рівномірно засопів. Тис підвівся на рівні ноги, напружився і, покректуючи, потягнув гробаря на себе. Робота була не з легких, адже Ичі важив як мінімум удвічі більше за вчителя, але той не здавався. Тридцять чотири кроки віддаляли їх від виходу з тунелю — і були це найдовші й найважчі кроки в житті обох. Ичі й далі був без свідомості, а Тисові вдавалося протягнути друга заледве на два кроки за раз, після чого він спирався на стіну тунелю, віддихувався і стирав піт із чола. Через десять кроків він зняв піджак, під яким уже вся сорочка була мокрою від напруги. Незвиклий до фізичної роботи, учитель задихався і втрачав силу, а кінець тунелю все ще був безмежно далеко. Довелося робити все довші паузи, відсапуватися й трясти руками, ніби це допомагало наповнювати їх кров'ю і силою. Скільки тривав цей шлях, що здався Тисові вічністю, безкінечним пеклом, на яке він приречений і з якого вже ніколи не вибереться? Насправді не більше двадцяти хвилин, хоча екзальтованому вчителеві й здавалося, що день змінюється ніччю, а їй на зміну приходить день, поки він напружується і з усіх своїх сил, усією своєю масою витягує друга назовні.

Ще раз рвучко сіпнувшись, Тис звалився назад і вже лежачи побачив над собою навіс. Вдалося! Він витягнув Ичі, вони на повітрі! Майже півгодини лежав учитель, розглядаючи прекрасну і бездоганну, як йому в той момент здалося, структуру шиферу, дихаючи і відчуваючи насолоду, з якою його змучене тіло застигло й не рухалося. Тоді важко виборсався з-під нерухомого Ичі й присів. Що ж робити далі? Як витягнути бідолашного гробаря нагору? Жодних сил уже не було. Треба кликати на поміч когось, але кого? Кожна стороння людина, яка зайде за огорожу будівельного майданчика, може зрозуміти, що Фонтан Єдності — зовсім не фонтан. Тим паче, якщо хтось спуститься вниз і побачить тунель, вісімнадцять метрів якого провадять у бік близького й настільки жорстоко зачиненого кордону. То як вчинити у цій ситуації?

Ставши навколішки, Тис узяв у свої долоні обличчя гробаря й спробував його привести до тями: «Вставай, ну, давай, що ж ти так, розплющ очі, подивися, ми вже на повітрі, ти дихаєш, білий день над нами, вставай, підводься, я ж сам тебе не витягну із цієї клятої діри!». Реакції не було. Тоді вчитель витер губи об рукав сорочки й припав ротом до рота Ичі. Якби хтось побачив їх, то неминуче розпізнав би любов. Тис і справді з усіх сил намагався робити товаришеві штучне дихання, пирскав йому повітрям до рота, тер свою щетину об його, надував щоки і тужився. Але нічого не допомагало. Розгнівавшись, він згарячу відважив три ляпаси Ичі, вклав у них усю свою лють, втому і злість на цього дебелого телепня, огрядного йолопа, через якого весь проект і все майбутнє України може закінчитися викриттям, поразкою, провалом! Ичі не реагував узагалі ні на що, просто лежав із заплющеними очима й сопів. Невідомо звідки, можливо зі злості, у Тиса знову з'явилися сили, й він заходився тягнути Ичі на сам центр віка, до драбини. Напружившись, спробував підняти гробаря, зачепити його тілом за драбину, натягнувся, затримав дихання й підтягував, але в останній момент лише тонко — фальцетом — перднув і присів. Ні, витягнути Ичі драбиною було нереально, для цього знадобилося б двадцять міцних чоловіків — таку-то тушу тягнути, та ще й угору!

Залишалося відро, яким сам Ичі піднімав землю. Кран, хоч і був примітивним, але все ж робив процес підйому легшим і швидшим. Але як підняти гробаря у відрі — невже частинами? Тис узяв відро й засунув у нього руку безвольного Ичі — більше нічого не вмістилося. «Еврика!» — вдарив себе по чолу вчитель, відв'язав від ручки відра мотузку, а потім двічі перев'язав нею товариша навколо талії. Таким чином цю тушу можна було підняти. Задоволений собою, Тис встав на ноги, сплюнув на долоні, хвацько потер одну об другу, взявся за інший край мотузки, видихнув і потягнув. Йшло важко, вдалося підняти тіло Ичі всього на двадцять сантиметрів, та й то не все тіло, а лише живіт, тож тепер гробар просто вигнувся дугою. Скільки вчитель не силкувався, не пробував зробити зі свого тіла противагу — нічого не виходило: Ичі лише почав сопіти голосніше. Отже, самому Тису витягнути його не під силу. Нарешті вчитель додумався задзвонити до своїх спільників, щоб розказати їм про трагедію й покликати на поміч. Він аж просяяв від думки про підмогу, почав нервово набирати номер Ікара, у слухавці почувся голос оператора, який повідомляв про абонента поза зоною досяжності. Тоді Тис зателефонував до Генія Карпат, але з того боку йому просто не відповіли. Кільканадцять разів дзвонив він до нього, але вайлуватий румун не піднімав.

Тому вчитель вирішив побігти за ним додому — мабуть, Геній Карпат просто порається десь на подвір'ї, а телефона не чує. Ще раз окинувши поглядом лежачого побратима, Тис поліз драбиною вгору. За огорожею будмайданчика він здивувався, що навколо вирує спокійне й розмірене життя, ніхто з містян ні про що не здогадується, ніхто не думає, що всього у трьох метрах під ними лежить без свідомості гробар Ичі. Нашвидкуруч заправивши сорочку в штани, Тис пригладив слиною свої запорошені вуса й розшарпане волосся і майже побіг одноповерховою, затишно-міщанською вулицею Станційною до подвір'я Генія Карпат.

У грудях його пекла тривога, щось незвідане й незрозуміле гризло вчителя історії, палило зсередини, змушувало поспішати й навертало сльози на очі. Щиро кажучи, він понад усе боявся, що Ичі помре. Ще однієї смерті він би не витримав. Як не зміг би пробачити собі ще раз свою безпорадність перед обличчям цієї потворної баби з косою. Бо ж одного разу вона вже забрала від нього людину, а Тис так нічим і не зміг її відбити, врятувати. Смерть уже була в його житті, тому він так боявся її. Ще однієї не пережив би.

А колись було по-іншому. Та що там по-іншому — усе було прекрасно! Двадцять із гаком років тому, коли він познайомився з Марічкою. Який був день! День днів! Тисові було двадцять, а Марічці — двадцять один, вони обоє вчилися в Ужгородському університеті. Хлопець — на історичному, дівчина — на біологічному. Того прекрасного, незабутнього дня Тис ішов набережною від пішохідного мосту до міської ради, за якою був дешевий генделик, якраз по кишені студентові дев'яностих. Майбутній історик проминув вулицю Корзо й пішов попри першу школу, колишню міську гімназію. Був жовтень, можливо, найпрекрасніша пора в Ужгороді, коли повітря ще ніжне й оксамитне, а кольори навколо гарячі й насичені, коли люди вдягають найкращий свій одяг і цілісінькими вечорами можуть прогулюватися центром, вітаючись між собою й принагідно жартуючи, була осінь, коли ввечері світло вуличних ліхтарів вириває з обіймів ночі пожовклі крони дерев і сріблить темну сутінь річки.

Біля першої школи на лавках повмощувалася молодь, з ресторану неподалік грала музика, Тис йшов натхненний і злегка захмелілий, а трохи на віддалі від усіх стояла самотня й тендітна жіноча постать із книжкою в руках. Як постійно в ті роки, майбутній учитель глибокими й довгими поглядами задивлявся в усі зустрічні дівочі очі, немов спокушаючи їх своєю нахабністю, викличністю; але цього разу погляд дівчини був сильнішим, упертішим, палючішим, він переміг Тиса, той опустив очі й побачив, що в руках незнайомка тримає книжку. Та й не просто книжку — «Кобзар»! Це й стало вирішальним моментом, переважило шальку терезів — і юний студент закохався.

Адже він тому й вступив на історичний, що був патріотом України, змалку мороз йшов йому шкірою, коли він думав про славне козацьке минуле, бороду Грушевського чи вуса Чорновола. Як він тішився, коли Совєтський Союз розвалився, коли ненька-Україна нарешті стала незалежною! Але разом із цим почався економічний крах і розруха, справді важкі часи, коли патріотами залишилися тільки сивочолі діди й баби зі вставними щелепами, а молодь тема патріотизму не цікавила зовсім. Тис був членом усіх патріотичних організацій, що діяли в місті: Всеукраїнського товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка «Просвіта», партії «Народний Рух» (і потайки ще й іншої патріотичної партії — «Української республіканської партії «Собор»), «Пласту», спілки Греко-католицької молоді ім. Ромжі, він навіть записався в Союз українок (але членські внески туди не сплачував). І майже ніде не бачив своїх однолітків. На засідання літні патріоти приводили внуків, дошкільнят і школярів, але студентів майже не було. Не кажучи вже про студенток. А юний історик завжди мріяв про прекрасну, звабливу, хтиву і — головне! — патріотичну дівчинку, з якою вони б могли обговорювати князів Святослава і Володимира, твори Шевченка й Маланюка, чини героїв Карпатської України і Крут. Але такої дівчини не було. Ніде.

Тож коли він побачив «Кобзар» у руках прекрасної незнайомки, серце в нього тьохнуло, з очей скрапнула відома чоловіча сльоза, а штани настовбурчилися від несхитної ерекції справжнього українця. Тільки та перша розмова біля школи не дуже склеїлася, Тис був розхристаним і схвильованим, від нього несло дешевим алкоголем і часником, тож Марія сухо відреагувала на його пропозицію знайомства і сказала про біологічний факультет радше для того, щоб цей нав'язливий і неприємний, худий, як сірник, юнак відчепився. Тис і справді, немов ліана, обплітав незнайомку, вчепився в неї, як реп'ях, не давав навіть слова сказати, тільки увесь час торохтів — про себе, про своє рідне місто Ведмедів, про історичний факультет і генделик за міськрадою, про Україну, її волю, честь, славу і народ. На щастя, підоспіла Маріїна подруга, з якою вони запізнювалися на виставу в облмуздрамтеатр, і дівчата таки змогли відкараскатися від цього бевзя, але за високу ціну — здуру назвали справжній номер своєї кімнати в гуртожитку: 204. Багато років після цього вечора Марічка нарікала на свій дурний язик, який узяв і вибовкнув правду, не вигадавши якоїсь бабці, хворої тітки чи взагалі хатини за містом.

Отримавши необхідну інформацію, щасливий і безмежно закоханий Тис почимчикував у генделик, де запив так, що про нього три дні ні слуху ні духу не було. Марія вже почала сподіватися, що омине її чаша ся, але кавалер таки з'явився — на п'ятий день, із букетом квітів і збіркою Василя Симоненка. Збірка особливо здивувала дівчину, яка зроду-віку не цікавилася літературою, а поезію взагалі терпіти не могла. І лише на якомусь сьомому побаченні, поставивши обов'язкове й сакральне для всіх пар запитання: «Що ж ти в мені знайшов», — почула просту, лаконічну й, на жаль, нищівну відповідь: «Кобзар». Безліч разів тоді й потому Марічка намагалася розтовкмачити горе-ловеласу, що ніколи й не подумала б читати віршів, тим більше — старого й до болю в тілі нудного Шевченка, просто їй була потрібна тверда обкладинка для курсової, яку дівчина не захистила влітку й намагалася здати тепер, у жовтні. Нічого відповідного вдома не знайшлося, тож вона взяла з серванта найбільшу книжку в твердій палітурці, видерла й викинула в кошик для сміття сторінки, а на їхнє місце вклала свою курсову. Виявилося, що книжкою був «Кобзар», але першим і останнім, хто це помітив, був Тис: саму дівчину цей факт абсолютно не обходив.

Ясна річ, Тис уже в ті роки був інтелектуалом, тому в таке банальне та ще й антиукраїнське пояснення не повірив. Він уважав, що Марічка із вродженої скромності не хоче випинати свого патріотизму й щирої любові до солов'їного слова Кобзаря. А пізніше Тис узагалі додумався до того, що ця чудова дівчина прагне, щоб він помітив і її красу, а не лише патріотизм, Шевченка і скромність. Ця версія здалася йому правдоподібною. Так часто трапляється між закоханими: вони відмовляються чути правду і сприймати слова коханої людини, їм легше й комфортніше вигадати свою версію, повірити в брехню, яка ідеалізує об'єкт кохання. І в підсумку виходить, що люблять вони зовсім не реальну людину, а свою вигадку. Тисові вдалося вигадати для себе правдоподібну версію Марійчиної поведінки — і це лише зміцнило його нездоланну любов.

Так почався їхній роман. Диво дивнеє, але зовсім скоро і Марійка закохалася в Тиса. За що, чому? Бо був простодушним диваком і якщо вже щось любив, то до кінця. Так було з історією, алкоголем, Україною і Марічкою. Дівчина знала, була впевнена, що цей романтичний і дещо кумедний парубок виконає кожну, навіть найбезглуздішу, її волю. Нарвати квітів з клумби у центрі міста — і він уже біжить. Чекати на неї сім годин під аудиторією — і він сидить. Вислухати купу образ на свою адресу, коли вона у злому гуморі — він слухає і визнає, що сам у всьому винен. Переписати конспект — переписує. Триста разів сказати «люблю» із заплющеними очима — заплющує і каже. Дітвак, але який милий!

Тим часом майбутній історик геть забув про свій факультет, навчання і власні справи. Увесь час він крутився довкола Марічки: знав, що в неї сьогодні чотири пари — і ніби випадково якраз після четвертої йшов вулицею, якою вона поверталася в гуртожиток. «О, — вигукував він, — ти мене вже переслідуєш, куди не піду — скрізь ти!». І сміявся сам із своїх жартів. Заливався реготом так, що й їй ставало смішно. «Дурник, дурник, який же ти в мене дурник», — з ніжністю в голосі казала Марічка, і це були його найулюбленіші слова. Або приходив до неї в кімнату, заважав готуватися до занять, повторюючи, що тихенько сидітиме собі в куточку, тільки б на неї дивитися. Бо така гарна!

Якось вони поверталися пізно ввечері великою компанією, і Марічці захотілося перевірити, чи справді ж він її любить. Або, можливо, їй захотілося показати подругам свою всевладність, своє абсолютне панування над цим у душі все ще хлопчаком. Попереду був Уж і міст через нього, тож вона вголос і гучно — а їй найбільше йшлося про те, щоб ці слова почули всі — розпорядилася: «Михайлику, милий, давай зробимо так: ми пройдемо по мосту, а ти підеш просто через річку. Якщо ти мене любиш, звісно. Якщо ж не любиш, то можеш не йти». Тис нічого не перепитував, не здивувався, просто закоханими очима глянув на неї, немов дякуючи, що так шляхетно й щедро дозволила йому показати свою любов. Компанія затамувала подих, коли хлопець підійшов до річки і як був, не роздягаючись, увійшов у неї. Вони йшли мостом, а він під ним, раз у раз задираючи голову й весело викрикуючи: «Люблю!». У найглибшому місці вода досягла йому грудей — і він поплив уперед. Коли закоханий мокрий хлющ виліз із Ужа, кумедно ковзаючи по слизькому камінню, всі вже чекали на нього. Радісний і піднесений, але безталанний Тис біг до Марічки, хлюпаючи водою в черевиках і залишаючи по собі мокрий слід, щоб обійняти й поцілувати її, а вона примхливо виставила вперед руку й промовила: «Фу, який ти мокрий, не торкайся мене!». Дівчина знала, що в цей момент усі подруги заздрять їй. Адже це була любов — нещадна й дурна, на все готова, справжня.

А одного разу він ні сіло ні впало попросив її лягти з ним на землю. Вони поверталися з кінотеатру, місто було порожнім, гарним і сонним, а вони — розчуленими і зворушеними побаченим фільмом, і тоді Тис просто посеред якоїсь вулички несподівано обійняв Марічку, шепочучи їй на вухо: «А давай ми зараз ляжемо просто тут, на землю, і будемо лежати вдвох, тільки ми двоє і небо». Сама собі здивувавшись, дівчина погодилась, і вони лягли на прохолодну бруківку, поруч один одного. Він узяв її за руку, і вони дивилися в небо, оперезане кронами старих дерев. Небо крутилося. Ніхто б у це не повірив, але Марічка чітко бачила, як небо крутиться, як кружляють, немов під час віхоли, зірки, як вітер хитає густолистими гілками, як весь світ пульсує разом із її серцем. Якби Тис у цю мить сказав хоча б слово, якби порушив цю тишу і позбавив чарів цей театр небес і дерев, якби хоч затнувся про те, що зараз подарує їй зірку, то Марічка б розлюбила його й пішла назавжди. Але він мовчав, бо йому теж було добре. Їхня розмова точилася через руки, і кожен відчував тепло, що переливається між ними.

Лише закохані вміють так промовисто мовчати. Цей найостанніший тест любові — порозуміння без слів — відкриває перед людьми таку глибоку рідність, що після неї з'являється довіра. Йому було добре, він мовчав, дивився в небо, і здавалося, що це небо — в ньому, що це він такий повний, наповнений по вінця прозоро-темною глибиною, в якій лиш де-не-де сяють блискітки теплі, як доторки. Марічка була неймовірно вдячна цьому на щодень надміру активному, кумедному й такому милому чоловікові, який так раптово стався в її житті, який сам — хай навіть помилково, але всі справжні любові випадкові! — знайшов її, не відступив, аж доки вона не здалася, який ось тут, посеред принишклого міста, лежить з нею і ділить небо, тишу і доторк руки. Мовчання. Небо. Рука в руці. Безмежна вдячність, що вони знайшли одне одного. Марічка аж легенько закусила губу від насолоди, яка переповнювала все її єство — і тут раптом почула тихе, але впевнене хропіння! Цей телепень хропів, він заснув! У такий момент, коли вона вважала, що він лежить, насолоджується й мовчки думає про неї! А він хропів! Після цього вона не розмовляла з ним чотири з половиною дні, хоча Тис так і не зрозумів через що.

Можливо, найбільш потішною у характері Тиса була його справжня серйозність, що несамовито контрастувала з його діями, словами і навіть виглядом. Він вірив у те, про що говорив, а всі навколо за животи від сміху трималися. Особливо він любив розповідати про свої подвиги, вміння й навички. Одного разу він прийшов у Марійчину кімнату і заявив, що зараз її та співмешканок нагодує. Спеціально для цього й м'ясо з собою приніс. Звільнив стіл, вийняв з кишені піджака замотаний у газету великий тесак і заходився готувати.

Супроводжував цей процес двогодинний монолог, в якому Тис хвалькувато розповів, що: а) у його сім'ї споконвіку різали свиней, а він змалку в цьому процесі допомагав, причому приблизно з п'ятирічного віку вже все робив самотужки, а у сім років зарізав стокілограмову льоху з одного удару, коли ж йому сповнилося дев'ять, за ним бігали всі сусіди з проханням відтяти голову курці чи заколоти кабанчика; б) він особисто ніколи не вважав це вбивством, просто життя жорстоке, і комусь треба це робити; в) якби не їли ми, то з'їли б нас; г) займатися м'ясом мають тільки чоловіки, адже в них на Генетичному рівні закладено інстинкт готування цього продукту; ґ) чоловіки ще в праісторичні часи бігали за мамонтами, здобуваючи їжу для племені, у наші ж часи у чоловіків ця звичка іноді раптово вигулькує з глибин підсвідомого, і, наприклад, він більше за різання й приготування м'яса любить хіба читати історію України; д) м'ясо треба солити не під час готування, а ще на дошці, щойно розрізавши, тоді воно смачніше; е) коли він у себе вдома, у Ведмедеві, готує м'ясо, то збігається навіть найдальша родина і всі сусіди, слава про його кулінарний талант гримить по навколишніх селах, як січові пісні за столом патріотів; є) не завжди, на жаль, у нього є час готувати, адже він зайнята людина; ж) якщо колись йому знадобиться робота, а фах історика не годуватиме його сім'ю, то він легко піде працювати кухарем; з) уже сьогодні через знайомих йому надходять пропозиції від закордонних ресторанів попрацювати в них шеф-кухарем чи хоча б навчити їхній персонал правильно обходитися з м'ясом, але він вибачається й відмовляє, оскільки мусить таки закінчити університет, та й — головне — не хоче подаватися в еміґрацію, адже треба будувати Україну; и) ніж у чоловіка мусить бути гострий, це як честь і гідність, багато хто не надає цьому ваги, але без ідеально гострого леза й м'ясо вийде несмачним, хто-хто, а він знає, про що каже; і) справжній чоловік на ринку вибирає шматок м'яса не на колір чи запах, і вже, ясна річ, ніколи не на слово продавця про свіжість чи якість, ні — справжній чоловік бере м'ясо на дотик, стискає шматок у руці, якщо він такий м'який, як жіночі груди, то нікуди не годиться, добре м'ясо при стисканні має бути, як пружна жіноча сідниця; ї) не варто промивати м'ясо перед нарізкою — чим більше в ньому крові, тим соковитішою вийде страва; й) спеції лише приглушують справжній смак м'яса, якщо хтось хоче спецій — то хай наїсться самих спецій; к) він це все розповідає їм, бо дуже їх поважає й безмежно любить Марічку.

Після цього довгого, але безумовно пізнавального монологу Тис узяв сковорідку й кроком переможця поквапився на кухню, повернувся звідти за сорок хвилин, і всі повмощувалися за стіл. Було безбожно несмачно. Одні шматки були замалими — і пересмажилися, інші завеликими — і залишилися сируватими. Жувати було неможливо, оскільки Тис не відділив пліву. Страва вийшла такою пересоленою, що потребувала карафки води до кожного шматочка. А Тис усе перепитував, чи всім смакує, й задоволено світився. Наостанок, уже прощаючись, він скромно промовив: «Учіться, дівчата, поки я живий». І ледь не схлипнув від жалю, що така людина колись покине цей світ, і вже нікому буде пояснити затурканим дівкам секрети кулінарного мистецтва. Таким він був. Просто неможливо не закохатися.

І Марічка закохалася. Уже з наступного навчального року вони почали жити разом. Тобто вони, звісно, й до цього примудрялися більшість часу проводити поруч, спати разом, їсти, читати і вчитися. Але побралися лише влітку. Марічка все чекала елегантного Тиса в білій сорочці, який вклякає перед нею, простягає їй обручку й клянеться, що не може без неї жити. Уявляла, як вона хвильку вагається, а потім грайливо усміхається і каже своє милостиве «так!». Це мав бути вечір мрії свічки, музика струнного квартету, до якого в кульмінаційні миті приєднувався саксофон, вони багато б танцювали і сміялися, а потім планували б свою весільну подорож. Приблизно так це й виглядало, щоправда, без усіх зайвих деталей. Одного паркого червневого дня у кімнату до Марічки прийшов Тис, в якому вже бовталося грамів двісті горілки. Одягнений він був у шорти, з-під яких виглядали худезні волохаті ноги, брудну футболку й сандалі з шкарпетками. Сів на стілець і, намагаючись говорити повільно, щоб не видати сп'яніння, чим ще більше себе видав, сказав: «Слухай, Марічко, я тут був сьогодні в директора студмістечка, просив, щоб з наступного навчального року нам дали спільну кімнату в гуртожитку, але цей козел відповів, що такі кімнати дають лише сім'ям, так що давай цей-во, виходь за мене, і цей мудак не зможе нам відмовити!».

Аргумент цей був безперечним, тож вони проштампували паспорти, справили скромне весілля і з вересня почали жити разом. Це були два найважчі, але найщасливіші їхні роки. Жили в злагоді. Розруха, нічого немає, грошей катма, а вони — молода студентська сім'я. Після весілля Тис заборонив своїй дружині приймати будь-що від її батьків — мовляв, тепер він сам її всім забезпечуватиме. Вона свою частину угоди виконала, а в нього виходило слабо, але, зрештою, де бідолашному ідеалістові й гуманітарію було брати гроші в голодні дев'яності? Марічка перешивала свої старі сукні, економила на косметиці, шукала продукти за найнижчими цінами, але палко любила свого чоловіка. Він удень ходив на пари, а по обіді вирушав на ринок, де розвантажував щось, ходив з якимись шарлатанами старими совєтськими заводами, де вони визбирували металобрухт, виривали зі стін мідні електрокабелі, зривали умивальники в туалетах — усе це, щоб потім продати за безцінь. Так, він заробляв обмаль, але все найцінніше віддавав Марічці. У часи, коли в їхньому холодильнику залишалася лише квашена капуста, він раптом приносив їй помаранч — нечувану тоді розкіш. Коли вона казала, що йому треба купити штани чи сорочку, він завжди відмовлявся, називаючи свої речі «майже новими». Примудрявся десь без грошей роздобути квиток у кінотеатр, вів туди Марічку, а сам дві години сидів на лавці перед входом, чекаючи на неї. Коли вона вивихнула ногу, на руках поніс її в поліклініку. Тис любив її так, що вона попри всі ці від них не залежні катавасії, які трусили країною, була справді щасливою.

З цього великого щастя на останньому курсі університету в них народилася донечка, Катруся. З нею побільшало клопотів, але й любов їхня зміцніла, переродилася з простого, хоч і глибокого, захоплення одне одним у справжню рідність. Тепер у Тиса з'явилися дві жінки на плечах — і він потроїв свої зусилля. Не все, звичайно, йому вдавалося, переважно взагалі нічого не вдавалося, але він не розгинав спини й працював з ранку до вечора. А був же ще й університет, який обом треба було закінчити. Удень працював, уночі вчився, ще й переписуючи конспекти для Марічки, яка не могла ходити на пари. Вони поставили собі за мету протягнути в Ужгороді ще рік, закінчити університет і поїхати жити у Ведмедів, де у Тиса залишився будинок після батьків. Там він уже — з дипломом — мав улаштуватися на пристойну роботу й краще заробляти, там було де жити, там мало початися їхнє справжнє сімейне життя.

Так і сталося, наступного року, після успішного захисту дипломних, вони з дитиною переїхали жити у Ведмедів, де заходилися облаштовувати своє сімейне гніздечко. Якими щасливими вони були! Тис пішов працювати шкільним учителем, а Марічка давала приватні уроки біології учням, що в майбутньому прагнули вступити на біологічний чи медичний факультет, Катруся росла здоровою й веселою, життя поволі набувало додаткових барв, вони ставали повноцінною сім'єю. Попри скруту, ці кілька років були абсолютно щасливими. Щоправда, Тис ставав усе дивакуватішим, забудькуватішим, а його витівки — все чудернацькішими й карколомнішими. Але Марічка любила його й такого, на десятий рік її навіть почали смішити його жарти. Вона, наприклад, заходила до нього в кабінет і починала вимагати наведення бодай якогось ладу у тому «гадючнику, гнізді бруду, безладу й зарази», як вона висловлювалася, а він на це відповідав гаслом однієї з українських націоналістичних партій: «Бандера прийде — порядок наведе!». І вона сміялася, все йому вибачаючи.

Здається, за ті роки Тис із Марічкою стали одним цілим — і зовсім не метафорично. Розуміли одне одного з півпогляду, з півслова. Їм було цікаво проводити час разом, після роботи учитель історії прожогом мчав додому, адже його там чекали дружина з донькою. Усе в їхній родині вирішувалося жартома, сварки не вибухали, оскільки й приводів не було. Ба більше: їхні тіла, мовби виліплені з пластиліну, за кілька років спільного життя набули взаємовідповідних форм. Коли в ліжку Марічка вигиналася на бочку, Тис лягав позаду й ідеально допасовувався до її вигину, між ними не було жодної шпарки. А коли дружина поверталася на живіт, чоловік обіймав її за плечі, закидав ногу так, щоб прикрити її сідниці, і знову ця форма була бездоганною, їм було так добре й зручно лежати одне на одному у будь-якій позі, наче вони й справді були створені одне для одного — Тис для Марічки і Марічка для Тиса. Але це не зовсім правда, бо вони самі себе створили, самі підігнали кожну деталь, вигин, сантиметр, кісточку і м'якуш.

Катруся, щастя їхнє, підростала й тішила батьків. Хоча змалку була плаксивою, а у дошкільному віці любила напакостити, з кожним класом школи ці її прикрі риси зникали, і з капосного дівчиська вона перетворювалась на дівчинку-янголя. Добре і дедалі краще вчилася, не замурзувалась у перші п'ять хвилин після перевдягання, припинила битися з хлопчиками й лазити по деревах. Уже з десяти років Катруся була такою маминою помічницею, що нею вся вулиця захоплювалася: могла і прибрати, і картоплі начистити, й посуд помити, допомагала мамі ліпити вареники, крутити голубці, мила вікна й чистила старий срібний посуд. Захоплювалася читанням, бувало, що батьки вночі мусили відбирати в неї лампу, щоб нарешті вклалася спати, але дівчинка після того брала ліхтарик і читала під ковдрою. Тож не дивно, що у старших класах вона твердо вирішила стати філологом. Спочатку їй кортіло податися до Львова, але старі називали його Далеким Сходом (що з географічного погляду було святою правдою) і не хотіли відпускати її аж у таку далечінь. Тому намовили доньку вступати в Ужгородський університет. Невдовзі Катруся блискуче склала вступні іспити і стала взірцевою студенткою факультету іноземної філології. Марічка й Тис були щасливими й гордими — доки не трапилося лихо, яке й розбило їхнє життя.

Як пізніше з'ясувало слідство, того вечора студентка першого курсу факультету іноземної філології Ужгородського національного університету Катерина Михайлівна Чвак, 1993 р.н., разом із друзями у своїй кімнаті № 138 гуртожитку №4, що знаходиться за адресою 88000, м. Ужгород, вул. Університетська, 12, святкувала власний день народження. На святкування було запрошено понад двадцять осіб, тож із кімнати довелося винести всі зайві меблі, які студенти тимчасово розставили в коридорі. У згаданій кімнаті залишилися тільки два столи й стільці, на яких і сиділи гості. Компанія святкувала всупереч внутрішнім правилам гуртожитку, в тому числі порушуючи режим тиші й розпиваючи алкогольні напої. Приблизно опівночі Чвак К.М. стало погано, після чого вона впала і померла, ймовірно, від удушення. Точну причину смерті з'ясовує судмедекспертиза.

Як пізніше розповіла згорьованим батькам подруга покійної, вечір був чудовим, а компанія — дружньою й веселою. Вони справді випивали, але небагато. Серед гостей, як і на всьому факультеті іноземної філології, переважали дівчата, тому йшлося радше про цокання й тости, ніж про справжню пиятику. Так, вони тимчасово винесли шафи, тумбочки й холодильник у коридор, щоб усі могли поміститися в кімнаті. З охороною гуртожитку — за пляшку й закуску — досягли домовленості, що святкуватимуть, але тихо, нікому не заважаючи. За давнім студентським звичаєм, тости, почавшись праворуч від іменинниці, три години йшли по колу, аж доки досягли Катерини з протилежного боку.

Тоді настала її черга виголошувати тост — за гостей, дякувати їм. Словом, як заведено. Але після того всього, після алкоголю і взагалі вперше на своєму самостійному, без батьків, дорослому святі, вона перехвилювалася. Хотіла справити враження, буцімто їй весело, залізла на стілець, але насправді її аж трясло, немов перед публічним виступом. Вона підняла келих, криво, через силу, усміхнулась — і полетіла на підлогу. Після чого нею почало бити, нестримно теліпати у якомусь нападі, її тіло скручувало, ламало, гості спочатку відсахнулися, дехто навіть із криками вибіг на коридор, дехто взагалі накивав п'ятами, але після першого шоку кілька людей підійшли й спробували її заспокоїти. Та не знали як.

Втримати Катю було неможливо, тіло її набуло нечуваної сили, очі вирячилися, а з рота йшла піна. Ніхто з присутніх першокурсників раніше не бачив падучої, епілептичного нападу, тож ніхто й не спробував у перші хвилини силою втримати на підлозі від різких конвульсій тіло та негайно засунути до рота — хай навіть виламуючи зуби — ложку або якийсь твердий предмет і притиснути язик, аби він не запав у горло й не перекрив дихальні шляхи. Натомість молодь намагалася заспокоїти її словами, обливала водою, нарешті хтось здогадався викликати швидку, але, на жаль, на превеликий жаль, вона, як завжди, занадто довго їхала, хоч лікарню й видно було з вікна гуртожитка. Коли прибули лікарі, іменинниця лежала на підлозі власної кімнати «без ознак життя».

На похороні плакали і старі, й молоді. З'їхалася вся родина, зійшовся весь Ведмедів, приїхали однокурсники й викладачі — ридали всі. Коли Катрусю, вдягнену, як і належить незаміжнім дівчатам, у білу весільну сукню, везли через усе місто в труні, то, здається, голосили й собаки, і коти, схлипували дерева, а повітря було гарячим від жалоби. А коли на цвинтарі перша лопата землі, яку гробар Ичі кинув у могилу, гримнула об віко труни, Марічка впала навколішки і заревла так страшно, як ревуть тварини перед землетрусом.

Відтоді вона вже ніколи не була собою, а життя подружжя розклеїлося. Із втратою доньки обоє мовби втратили глузд, кожен закрився, наче у шкаралупу, у власні фобії, дивацтва і схиблення. Вони перестали ладнати одне з одним. Марічка почала гризти Тиса за кожної нагоди, той відгавкувався, а потім просто припинив реагувати на дружину. Вони розійшлися спати по різних кімнатах, Тис згадав свої молодечі захоплення оковитою, зачастив у генделики, де промивав усім мізки київськими князями — лиш би не повертатися додому, у пекло, в якому більше ніколи не буде ані його щастячка, Катрусі, ані його божества, коханої Марічки, тої, що він так її любив.

...Ноги самі несли Тиса вулицею Станційною, він біг, не помічаючи зовсім нічого навколо себе, ним оволодів панічний страх, а в голові за цей час промайнуло все його подружнє життя. Після втрати доньки єдине, чого він боявся, була смерть когось поруч, коли він знову не зможе ні запобігти, ні допомогти, і ось смерть удруге підійшла до нього впритул, цього разу знищуючи ще й шанс на реалізацію його найзаповітнішої і найбільшої мрії — про тунель і порятунок України. Уже зовсім знесиленим він добіг до садиби Генія Карпат, тому в першу хвилину просто сперся на паркан і махав рукою, судомно віддихуючись. Так його і помітив Мірча, підбіг, почав розпитувати, але змучений і шокований Тис лише повторював: «Ичі, Ичі, там, він помре, Ичі». Геній Карпат силоміць затягнув учителя в автомобіль — і вже за мить вони мчали в бік центру.

Ичі й далі лежав без свідомості. Коротко порадившись і понарікавши, що ані мера, ані Ікара немає в місті, Мірча з Тисом вирішили везти травмованого в лікарню. Геній Карпат, спокійніший і врівноваженіший, самотужки витягнув на плечах безвольного гробаря і захекано промовив:

— Але ми не можемо везти його в лікарню до будь-кого, бо вони повідомлять міліцію, а та почне з'ясовувати обставини трагедії і неминуче знайде наш тунель. Нам потрібен хтось, хто вміє і любить тримати таємниці, людина, в якої й самої не дуже чисте сумління. Виходу нема, мусимо везти його до Кручки. Хоч потім, думаю, ще не раз пожалкуємо про це. Вона хай і патологоанатом, але все-таки лікар. Як шкода, що нема Бартока чи хоча б Ікара, вони б точно щось вигадали! Але Барток на морі вигріває пузо, а Ікар поїхав в Угорщину й до вечора точно не повернеться. Ех!.. Зрештою, я більше нікого добре там не знаю й нікому, крім Кручки, довіритися не можу. Що ж, хоч би в руки дияволиці, але мусимо його кудись везти, і то вже!