Карбід

Розділ сімнадцятий, в якому закінчується та частина історії, що відбувається у цьому найкращому з можливих світів

До урочистого відкриття Фонтана Єдності залишався один день. Ключові особи займалися приготуваннями до свята.

Тої неділі першим прокинувся міський голова Ведмедева Золтан Барток. Хотів встигнути якнайбільше, все проконтролювати, допильнувати. Нестабільна політична ситуація в державі розхиталася так, що невдовзі мали відбутися місцеві вибори, тож будівництво Фонтана Єдності з допоміжної ідеї-прикриття для тунелю перетворилося на цілком самодостатній проект. Бо якщо вибори так швидко, то відкриття фонтана стане однією з найважливіших подій передвиборної кампанії. Прощатися з владою мер не збирався. А тому все завтра має пройти бездоганно. Він виголосить патріотичну промову, скаже, що на День Незалежності дарує Україні Фонтан Єдності з Європою. Згадає про Небесну сотню. І так підніме градус пафосу, щоби в електорату не зосталося сумнівів: герої Євромайдану передусім за фонтан у Ведмедеві і полягли.

А як знає кожен солідний політик, завтрашні успіхи куються сьогодні. Тому Барток прокинувся о 6 ранку і почав виконувати завдання, які заздалегідь собі записав на окремий листочок. Першим пунктом значився візит до православного батюшки, якого міський голова хотів попросити освятити фонтан. Ведмедівці досить релігійні, тому їм сподобається, що крім музики, феєрверків, ярмарку з наїдками й випивкою, буде і піп. Зловити його треба ще до ранішньої служби, щоб потім цілий день присвятити решті справ. А їх чимало: вибрати тканину для стрічки на урочистості; купити найбільші ножиці, щоб цю стрічку перерізати; нагадати будинкові культури, щоб колонки встановили найпотужніші: музика має звучати так гучно, аби й миша не зауважила гуркоту потяга під площею; замовити ресторан і скласти меню фуршету, на який запросити депутатів і всіх представників влади, бо як же не відсвяткувати таку епохальну подію за гроші з міського бюджету; виписати команду піротехніків і салют; запросити танцювальний колектив, який розважатиме містян на площі Миру, а також оркестр і хор місцевої військової частини, щоб виконали гімн України. І ще сто тисяч різних дрібниць, кожна з яких потім обернеться голосами на виборах.

Не спав із самого ранку і Геній Карпат. Він узагалі прокидався рано щодня. Може, й хотів би інколи поспати довше, набратися сил, але очі розплющувалися самі. Хоча саме сьогодні волів би проспати цілий день. Бо не існує нічого гіршого, ніж останні години очікування. Завтра відкриють фонтан, усе запрацює, зарухається вперед. А сьогодні — день нервів, гарячкового споглядання на годинник, порожній час, який нічим заповнити. І сто відсотків, що йому довго не вдасться заснути увечері. Буде крутитися, рахувати в голові, а сон усе пручатиметься. І так віддавна: якщо зранку треба було обов'язково не проспати й, наприклад, вирушити у дорогу, то ввечері його пульс пришвидшувався, дихання ставало нерівномірним, а в голову замість спокою пробиралися тисячі думок, ідей, спогадів.

Мірча прокинувся і ще довго нерухомо лежав у ліжку, розглядаючи стелю. Обмізковував свої плани на сьогодні, точніше кажучи, намагався вигадати якесь заняття для себе, бо крім зустрічі всіх компаньйонів о шістнадцятій, так званої підсумкової наради й обміну думками, жодних планів не було. Це завтра він поїде в Угорщину, бо всі вирішили саме йому доручити відкрити тунель з того боку. І добре: святкування йому байдужі, краще вже щось робити, розконсервувати замасковану яму і підготуватися до прийняття першого ешелону. А нині ж, мабуть, доведеться скачати якісь фільми на торентах, завалитися у ванну, взяти пива й таким чином згаяти час. Тіло огорнула дивна апатія, він не міг примусити себе встати й приготувати сніданок, сходити в душ чи хоча б увімкнути якусь музику, щоб розворушила цю сонну й ліниву атмосферу. Лежав і дивився перед себе. Уявляв тунель, який уже від завтра почне його збагачувати. Так тривало добрих години дві, аж нарешті сечовий міхур змусив чоловіка встати й розпочати день.

Уляна Дмитрівна Крук прокинулася дещо пізніше й у прекрасному гуморі. Сходила в душ, розслаблено вийшла звідти в м'якому халаті й чудернацьки зав'язаному рушнику на голові, приготувала собі каву й тост із персиковим джемом. Сьогодні мав бути день її відпочинку. Крім уже згаданої наради о 16-ій, важливих справ у жінки не було. Тому Дияволиця вирішила зробити собі низку приємностей — сходити на депіляцію, манікюр, трішки припектися в солярії, щоб завтра виглядати засмаглою, немов вона, як і більшість ведмедівців, кожні літні вихідні проводила на Тисі, а на вечір замовити масажиста з комплексом спа-послуг. Все для душі й задоволення тіла. Завтра вона ніде не виступає, ні в чому не задіяна. Хоча і дала найбільше грошей, та навідріз відмовилася навіть стояти на сцені під час запуску фонтана. Не хотіла світитися, тому прийде і під час урочистостей стоятиме серед натовпу, а заразом і помоніторить громадську думку. Сірий кардинал і головний інвестор і цього разу залишиться в затінку. Так завжди безпечніше.

Мабуть, найбільше сподівань на відкриття фонтана покладали брати Ляхи. Усе місто знало, що саме вони майже місяць займалися будівництвом на площі Миру, тож місце на почесній сцені братам забезпечено. Це буде перший в житті їхній вихід на публіку. Коли цілий Ведмедів аплодуватиме й дякуватиме братам. Тому перебували в піднесеному настрої. На завтрашні урочистості запросили всю родину, прагнули насолодитися своєю хвилинкою слави максимально. Сьогодні ж планували сходити на базар, купити собі нові костюми й сорочки, відвідати перукаря, а потім заскочити до знайомого фотографа, який два роки тому працював на весіллі Йосипа, домовитися з ним про зйомку відкриття Фонтана Єдності для сімейного архіву. Для них ця урочистіть стала чи не важливішою за сам запуск тунелю. Шанс здобути авторитет у місті. А потім треба з'їздити в Мукачево, забрати з будівельного гіпермаркету замовлене коліно для труби. Бо виявилося, що закуплене раніше — замале. Тобто точнісінько таке саме в діаметрі, як труба. А мало ж бути ледь ширше, щоб на ту трубу його надягнути. Отож, треба привезти нове коліно і примоцувати його увечері на труби. Ну, і купити там же лампочки, бо кабель у тунелі прокладено, навіть патрони вмонтовано, а самих лампочок ще нема. Ці два штрихи — і тоді нарешті все, картина готова.

Солодко хропів у цей час лише Ікар. Але мав на це абсолютне право: вклався спати приблизно тоді ж, коли мер щойно прокидався. Минулого вечора він займався господарськими справами, шукав Тиса, а потім поїхав до Міклоша Свища, знаменитого Рибалки. Саме його вирішили попросити запустити механізм фонтана, адже всі компаньйони в цей момент хотіли перебувати нагорі, на сцені. Рибалка мав відкрутити кран і в потрібний момент натиснути кнопку мотора. Тож Ікар поїхав до Свища, домовився, а вже коли повертався, задзвонив водій одного з його автобусів: проблеми на кордоні, митники вимагають нових документів на товар, інакше кажучи, просять більшого хабаря. Довелося заскочити й на митницю, де в сварках і спробах взаємовигідно домовитися він провів усю ніч. Повертаючись додому о п'ятій ранку, заїхав ще в кафе «Дунай». Там, у підвалі, й розташовувався кран, який пускав воду з міського водогону у фонтан. Увечері перед пуском туди мав прийти Рибалка — перевірити все й підготуватися.

Треба було до цього часу замаскувати великий люк, що відділяв сам тунель від підвалу. Люк цей нагадував величезну кришку зі стерном замість ручки, такі часто показували в американських фільмах про пограбування підземних кімнат банків. Компаньйони знайшли його тут-таки, у підвалі, який за часів імперії ведмедів був бомбосховищем. Наглухо зачинивши люк, Ікар пересунув до нього дві старі шафи, таким чином заховавши вхід до тунелю від очей Свища. Повернувшись додому, чоловік втомлено впав у ліжко. Засинаючи, згадав про Тиса, якого так і не вдалося впіймати напередодні увечері. Ну нічого, зловлять цього п'яничку вже після відкриття фонтана.

Ніхто з компаньйонів не занепокоївся відсутністю вчителя, не знайшов у цьому нічого дивного й небезпечного. Це просто ще раз утвердило всіх у думці, що Тиса треба позбутися. Бо якщо він за два дні до відкриття тунелю міг напитися так, що навіть не прийшов на серйозну підсумкову нараду, а потім невідомо де вештався аж до ночі, то така людина точно не має права бути спільником, адже вона своєю недисциплінованістю загрожує всьому проектові.

А Тис тим часом радів і дякував Богу, що йому того ранку вдалося розминутися з Ікаром. Учитель із дружиною дісталися центра міста майже перед п'ятою ранку. Сторожко прошмигнули на задній двір кафе «Дунай», а потім ще хвилин десять борикалися з вікном, через яке вони мали потрапити в підвал. Тис спочатку закинув усередину їхні рюкзаки, потім заліз сам, а от із Марічкою вийшла невеличка затримка: вона ледь не застрягла в рамі вікна. Щойно подружжя опинилося нарешті в підвалі, задній дворик кафе освітили фари автомобіля. Смертельно налякавшись, Тис вхопив рюкзаки й побіг до тунелю, а за ним і Марічка. Здавалося, переслідувач дихає їм у потилицю, бо вони чули, як голосно клацнув замок у дверях до підвалу. Тисові не залишалося нічого іншого, як потягнути Марічку за собою в тунель, де одразу ж на початку, за першими вагонетками, вони злякано й сховалися.

Незабаром у підвалі запалилося світло, а за мить почувся голос Ікара: «Алло, рибко моя, я вже за десять хвилин буду вдома, не був я ні в якої курви, ну чесно тобі кажу, в нас були невеличкі непорозуміння на кордоні, але я вже все владнав, я вже у Ведмедеві, сам, чуєш, навколо ніяких голосів, ще кілька хвилин — і їду додому!». Тис і Марічка зіщулилися у своєму сховку, щосили намагаючись зменшитися, розтанути в повітрі, зникнути, тільки б їх не помітили. Навіть не дихали, чули лише стукіт власних сердець і голос Ікара, цього ще шкільного приятеля Тиса і друга сім'ї, який тепер став ворогом і можливим убивцею. Раптом заскрипів метал, а потім тунелем прокотився глухий звук, ніби на долівку впав мішок борошна, й одночасно з ним зникло світло з підвалу. Потім почулося монотонне торкотіння коліщаток, наче десь поруч крутився великий підшипник. Тис припав до вуха Марічки: «Не хвилюйся, рідна, ми в безпеці, це Ікар задраїв люк у тунель, а значить, він не здогадується, що ми всередині». Ще кілька хвилин із-за стіни долинало рипіння й скрегіт дерева, немов у підвалі хтось перетягував меблі. Потім усе затихло й запанувала мертва тиша. Почекавши для певності ще дві-три хвилини, Тис утомлено й ніжно обійняв свою дружину: «Він пішов. Ми врятовані!».

Давно між ними не було такої ніжності. Пробираючись ранішніми потемками на центральну площу, Тис із дружиною йшли разом, немов злившись воєдино. Вона міцно тримала його за руку, абсолютно довірившись чоловіку. Вперше за багато років відчувала, що Михайло любить її. Він прийшов за нею, бо не уявляє собі життя без Марічки, а тепер веде вперед, склавши план на їхнє майбутнє. Справжній чоловік. Про це думала жінка, а Тис у цей час злякано озирався навкруги, остерігаючись переслідування. Перебороти хвилювання йому допомагала рука дружини, їхні переплетені пальці. Вони втікали з Ведмедева, але робили це, як закохані.

Оговтавшись, Тис сказав: «Нам пора». Запалив ліхтарик на мобільному телефоні й знайшов на стіні поруч із люком вимикач, клацнув його, але в тунелі не стало світліше — виявилося, що в патрони не вкручені лампочки. Тис сплюнув і взяв рюкзаки. Марічка побачила, що знаходяться вони в бетонній трубі, на дні якої прокладені рейки. Труба була невисокою, тому людина могла нею йти лише зігнутою вдвічі. Найкраще було б пересуватися навкарачки, але заважали вагонетки. Чоловік дав дружині руку й потягнув за собою. Кожну з вагонеток, що нагадували мініатюрні вантажні вагони, було досить важко оминути, бо вширину вони займали собою майже всю трубу. Доводилося протискатися, особливо важко це було опасистій Марічці. Але ця мука тривала недовго, і вже за десять хвилин вони з чоловіком пролізли останню вагонетку, яка, мабуть, і слугувала локомотивом, оскільки в ній не було отвору для вантажів, а спереду вона була оснащена великими круглими фарами. Далі просуватися вперед стало легше: спочатку пара рухалася в зігнутому положенні, але на прямих ногах, однак уже метрів за двадцять така хода стала нестерпною, тому чоловік із дружиною присіли навпочіпки й продовжили рух так. Цей варіант теж був не найзручнішим, буквально за сто метрів занили ноги, тому втікачі зробили собі перерву. Після неї пішли навкарачки, як собаки, а рюкзаки повісили собі на груди вниз. Так нарешті їм вдалося набрати навіть певну швидкість пересування.

Марічка була вражена тунелем. Довга бетонна труба, оснащена рейками для вагонеток, а вгорі через кожні п'ятнадцять метрів — патрони для електролампочок. Шкода, що їх ще не встигли вкрутити, і пара мусила підсвічувати собі лише ліхтариком мобільного телефона. Але й попри це враження було неймовірне: така будова під землею, все настільки якісно зроблено, шви між блоками труби майже непомітні, у тунелі сухо, повітря свіже. І це все вигадав її чоловік! Колосально!

За півгодини вони нарешті пройшли всю довжину тунелю. Але там, у кінці труби, на них чекала прикра несподіванка: вихід був зачиненим. Згори в трубі було зроблено великий отвір, тільки він був закритий прямокутним чавунним люком, що скидався більше на покладені горизонтально двері. Вочевидь, саме через них мало відбуватися розвантаження товару. Але вони були наглухо зачиненими. До того ж і замок, і ручка знаходилися із зовнішнього боку. Марічці стало страшно. Їй здалося, що вони потрапили у чорну підземку пастку.

— Що будемо робити? — тремтячим голом запитала вона в чоловіка.

— Не хвилюйся, Марічко, все буде добре, — намагався той заспокоїти дружину, а сам гарячково вигадував можливість виходу.

— Так, усе буде добре, але я питаю про інше. Що нам зараз, конкретно зараз робити?

— Слухай, тунель закритий, бо він почне працювати лише завтра, на День Незалежності, одночасно з фонтаном. Тому нам, мабуть, доведеться дочекатися цієї миті — тоді й вийдемо. Добре, що ніхто не знає, що ми тут. Тому ми в безпеці. Зараз повернемось до вагонеток. У нас є вода, якась їжа, там перечекаємо, а завтра, коли все запрацює, разом із товаром переїдемо сюди й тихцем прошмигнемо на свободу. Все буде добре!

Марічка замовкла, хоча тривога не покинула її. Вона сподівалася, що вже зараз вони будуть у лісі на угорському боці, дихатимуть свіжим повітрям, будуть вільними, а тунель виявився зачиненим. До того ж — із обох боків. Людині в такій ситуації важко опанувати себе, бо мимоволі почуваєшся трупом чи земляним хробаком. Але нічого не вдієш, треба перечекати ще день, а вже завтра цей кошмар закінчиться. Намагаючись позбутися похмурих думок, жінка почала повзти назад, на український бік тунелю. Та раптом зупинилася:

— Слухай, тут вода, в мене руки й коліна вже мокрі, — розгублено глянула вона на чоловіка.

— Так, я теж відчуваю. Ну нічого, це, мабуть, ґрунтові води просочилися, не звертай уваги, — вдавано спокійно відповів Тис, хоча й сам насторожився: дорогою сюди в тунелі було сухо, як у пустелі, він це точно пам'ятав, бо ще дивувався якості виконаних робіт. Тепер же вся долівка була у воді. Але щоб не лякати дружину, він із байдужим виглядом поліз уперед.

Поки Тис із Марічкою лізли на угорський бік, до підвалу кафе «Дунай» прийшов Міклош Свищо. Сьогодні йому треба було їхати на день народження армійського товариша, який жив у сусідньому районі. Повернутися чоловік планував лише пізно ввечері, тому перевірити установку перед завтрашнім запуском фонтана вирішив саме тепер. Так йому буде спокійніше. Зайшов у підвал, розкрутив великий кран, піднявся в кафе й вийшов на площу. Усе залишалося спокійним і тихим, вода з фонтана ніде не витікала, значить усе підігнано добре. Залишалося завтра зранку натиснути кнопку, яка відкриє клапан й увімкне мотор, що подаватиме воду у фонтан під тиском — і все запрацює. Повернувшись униз, Рибалка прислухався, йому здалося, що він чує шум протічної води. Він ще раз здивовано піднявся на площу й оглянув фонтан, але нічого підозрілого не виявив. «Певно, вода в каналізації шуміла», — подумав наступник Ичі, повернувся, зачинив двері в підвал і вулицею Станційною пошкандибав до вокзалу, щоб устигнути на першу електричку.

Тис повз уперед і розумів, що коїться щось погане. Вода прибувала, це безсумнівно. Тепер вона закривала долоні сантиметрів на п'ять. До того ж відчувалася течія — саме з того боку тунелю, куди вони з дружиною лізли. З українського боку. Щоб не змушувати Марічку, яка повзла позаду, хвилюватися, він вирішив поговорити вголос, відволікти її думки.

— Знаєш, — завів Тис, чалапаючи руками й колінами у прохолодній воді, — мені здається, що існує якийсь вищий задум. Тільки не смійся. Просто я думаю, що все на Землі не просто так. Учора я лежав на березі Тиси, поки чекав смерку, і думав. Звідки в людях стільки жорстокості? Чому вони хочуть убивати, знищувати одне одного? Чому на це наважилися мої знайомі, з якими я поділився своєю найкращою ідеєю, мої компаньйони, які мали би бути вдячними мені? І навіть Ікар, з яким я сидів у школі за однією партою, погодився з тим, що мене краще вбити й продати на органи. Я про це вчора довго думав, а потім пазл у моїй голові раз — і склався. Я ж історик. І знаю, що протягом усієї своєї історії люди переважно займалися війнами і вбивствами. Не могли зупинитися. Немов їх нечистий під'юджував. Весь час, століття за століттям — війни і війни. Після жахів Другої світової всі сподівалися, що людство порозумнішало, принаймні наша його частина, західна цивілізація. Що після газових камер Аушвіца навмисно організована смерть уже ніколи не прийде в Європу. Що тепер ми навчені, освічені, у нас є техніка, інтернет, міжнародні організації, мультикультуралізм і таке інше. Але ні: на початку дев'яностих вибухає війна в Югославії, де люди масово вирізають одне одного, спалюють цілі села, кілька тисяч чоловіків із міста Сребрениця вбивають протягом одного дня! У наш час, у Європі! А тепер ця шизофренічна війна з дурною Росією... От для чого Путін це все почав, чому він захотів убити тисячі людей, а мільйони приректи на нещастя? Що ним рухало? І вчора я це розумів. Ним рухало те саме, що рухає й мером, й Ікаром, і Дохторкою, і Мілошевичем, і рештою вбивць. Ними рухає людська природа. Бо людина — не лише добра, а й лиха. У кожному з нас закладено ген убивства й жорстокості. І він не вимивається культурою й цивілізаційним поступом. У кожному з нас. Порослий шерстю пітекантроп убивав так само, як путінські вояки сьогодні, хоча нині вони мають супутники в Космосі, надточну зброю, мобільний зв'язок... Уяви такого солдата фортуни: він іде територією України, у нього в кишені Інтернет, тобто весь світ, а він убиває всіх на своєму шляху. Тобто по суті нічим не відрізняється від свого мавпоподібного пращура. Та ні, відрізняється. У гірший бік. Бо нищить набагато більше, без жодної потреби і в підсумку собі на шкоду. Так, у кожній людині є прекрасне й потворне. Але чому прекрасне з нас треба витискати силою обставин, а потворне так легко вилазить саме? І я тобі скажу: це все Природа, Земля. Просто нас стало забагато на цій планеті. Сім мільярдів істот, які все жадібно поїдають, залишаючи за собою Джомолунґми сміття. Щоб вижити самій, планета й запускає цей смертельний для нас, але захисний для себе механізм. Це той механізм, який у шумерів чи в Біблії описувався за допомогою метафори потопу. Земля вигадує невиліковні хвороби, рак, СНІД, віруси й епідемії, щоб почистити людські ряди, щоб нас не було аж сім мільярдів. Бо там, де люди, там бруд і горе, жадоба й невдячність. Так, ми невдячні своєму дому, своїй планеті, своєю нерозумною діяльністю ми можемо знищити Землю. Тому вона захищається від нас. Але жодні віруси й хвороби не можуть убити всіх людей. Усе людство може вбити тільки сама людина, для цього вона й винайшла ядерну зброю. Так що всі ці СНІДи разом з війнами — це просто санітарний процес. Самоочищення. Ми не потрібні Землі, ми виявилися поганими дітьми. Паразитами на її тілі. Тому вона надсилає нам імпульс, який активує в кожному з нас погане, вороже, смертельне — і ми вбиваємо один одного. І тому я не тримаю зла на своїх колишніх компаньйонів. Вони — лише інструменти у цій не ними придуманій грі.

Марічка не відповіла. Мовчки повзла за чоловіком, важко й голосно сопучи. Тривога і страх висіли в повітрі. Вода все прибувала, її рівень уже сягав ліктя. А здалеку, звідти, де тунель починався під фонтаном, чувся звук водоспаду. Труба всередині відлунювала кожен крок Тиса й Марічки, їхні рухи породжували хвилі, що з плюскотом розбивалися об бетонні стінки. Тис замовк і більше не говорив. Жінка теж мовчала. Їх паралізував страх, а темрява й холод замкнутого підземного тунелю лише потроювали його.

Нарешті вони дісталися до початку тунелю. І побачили, що вода справді падає в тунель згори — просто з труби, що стриміла з правого боку. Поруч із нею зі стелі звисала інша труба. Вочевидь, вони мали бути сполученими. Але не були. Бракувало сполучного коліна. Тис спробував освітити їх ліхтариком, але нічого не побачив, бо батарея майже розрядилася. Як шкода, що вчора він весь день провів на річці й не зарядив телефон! За кілька секунд він ще кілька разів блимнув і зовсім згас. Тис спробував заткнути трубу водогону, з якої товстим струменем падала вода, своїм піджаком, але намагання це виявилося марним: тиск води був настільки високим, що чоловік не міг втримати свій піджак у трубі навіть руками. Жах пронизав його цілком. Воду зупинити не вдасться. Тис кинувся до люка, але той і далі був наглухо зачиненим.

— Дай свій телефон, мусимо подзвонити в міліцію чи будь-куди, хай нас рятують. Тунель задраєний, тут усе майже герметично, а вода прибуває дуже швидко. Через годину нас повністю заллє, ми тут просто потонемо. Тому к бісу ці небезпеки, треба дзвонити в міліцію, в пожежну, хай нас витягнуть звідси, а потім уже розберемося з Бартоком і рештою, — гучно, щоб перекричати водоспад, сказав Тис у темряву позаду себе, бо вже нічого не бачив.

— Чекай, зараз, — відповіла Марічка, після чого почувся звук розстібання блискавки на рюкзаку. А потім секунд двадцять узагалі нічого, крім шуму води, не було чутно.

— Даєш? Не чухайся, ми тут у пастці! — запанікував Тис.

— У нас проблема, — кволеньким від переляку голосом сказала Марічка. — Здається, телефон розмок. Я поклала його у верхню кишеньку рюкзака, а коли ти сказав надягнути його на груди, а не на спину, ця кишенька опинилася знизу. Там усе мокре, і паспорт. Телефон не вмикається, зовсім не реагує...

— Чорт! — аж завив чоловік. Вони сиділи в безпросвітній пітьмі. Раптом Тис згадав про свій дешевий електронний годинник. Без особливої надії натиснув на кнопку підсвітки — і прямокутник маленького екрану засвітився. Значить, таки не брехали продавці про його водостійкість. Цифри показували 07:42. — Чорт, чорт! Ще й восьмої ранку немає, а води вже майже третина труби! Що робити, що?!

Тис божевільно загупав у люк, щосили волаючи: «Рятуйте! Згляньтеся! Ми тут, унизу! Рятуйте, на допомогу!». Так тривало хвилин десять, аж доки чоловік засапався і вибився з сил. Тоді втомлено опустився вниз, сів і сперся спиною на стіну тунелю. Марічка мовчала, її взагалі не було видно. Вода з несамовитим гуркотом прибувала. Раптом чоловік зірвався на ноги — так рвучко, аж гепнувся потилицею об стелю труби. Але Тис не звернув уваги на біль. Намацав трубу, що звисала згори, ту, що вела до фонтана, і почав у неї кричати, благати про допомогу, сподіваючись, що крик почують нагорі, під дубом на площі Миру. Кричав, допоки не зірвав голос. Жодної відповіді.

Тепер гатити кулаками об люк почала Марічка. Нарешті вона вийшла із заціпеніння. Гепала, заклинала, але також намарне. Залитою була вже половина труби. Якщо вода й надалі прибуватиме так швидко, то вже за годину, максимум за півтори вони потонуть тут, як у консервній банці.

— Пішли, пішли за мною, — шарпнув Тис Марічку за волосся: хотів схопити за лікоть, але в темряві не розрахував. — Пішли, нам треба якнайшвидше дістатися до угорського боку. Тут шансів немає. Тут люк зі старого бомбосховища, він може витримати ядерний удар. А там, у лісі, все простіше. Там нам має вдатися вибратись із цього пекла. Обоє впремося — і вивалимо ті двері. Давай, швидше!

Марічка послухалася безапеляційно. Її мозок відмовлявся приймати цю ситуацію, їй здавалося, що все це сон, кошмар, з якого вона ніяк не може прокинутися. А чоловік пропонував їй шанс, план, вихід. Вона знову довірилася йому. Тепер вони залишили рюкзаки тут, бо ті заважали пересуватися. Значно швидше пролізши повз вагонетки, пара знову опинилася у вільному просторі труби. Води було вже стільки, що йдучи навкарачки, треба було високо задирати голову, щоб не пірнало підборіддя, а рот не хапав хвилі разом із повітрям. Вода все більше здавалася крижаною. Хоч надворі й стояв серпень, але в такій кількості у бетонному підземному тунелі вода пробирала холодом до кісток. Одяг намок, став важким і заважав рухатися. Спочатку Марічка скинула з себе куртку, а потім і черевики. Чоловік і жінка сунули вперед з останніх сил, шум води під фонтаном поволі залишався позаду. Приблизно на середині тунелю Тис уперше спробував не повзти, а плисти. Це йому вдалося. Так було легше і швидше. Порадивши дружині теж віддатися потоку води, Тис поплив уперед.

Останні двісті метрів тунелю його не покидала думка, що він дарма взяв із собою дружину. Хотів зробити як краще, а вийшло як завжди. Якби він помер сам, то й байдуже. Себе він не жалів. Але за що це його рідній, маленькій, коханій Марічці? Чому він трапився в її житті, адже вона безсумнівно заслуговувала на кращого чоловіка? Привіз її в цей клятий Ведмедів, щоб вона тут ниділа роками. Зіпсував їй життя, позбавив перспектив. Так ніколи й не зміг її нормально забезпечити, дати хоча б те, що давали інші чоловіки своїм жінкам. Їм жодного разу не вистачило грошей, щоб поїхати на море. Коли померла Катруся, Марічка ще довго схлипувала, що її донька навіть на морі не встигла побувати, хоча все дитинство про це мріяла. Тис тоді подумав: Марічка ж теж ніколи, жодного разу не бачила моря. Тоді йому здалося, що він здатен це виправити, що тепер він точно повезе її й покаже своїй коханій море. Катруся не встигла, а вони побачать. Але зовсім скоро їхні стосунки геть зіпсувалися, вони перестали нормально розмовляти одне з одним, Тис почав пиячити й зникати в дешевих генделиках. Тікав від трагедії, від горя, яке заполонило його дім, у п'яні розмови про київських князів. І ось тепер він з Марічкою в тунелі, у черговому втіленні його хворої уяви. А вона так і не побачила моря. Для чого він її сюди затягнув? Чому не залишив удома, а сам не втік?

Бо любив її, бо любить її, відповідав він сам собі, пливучи у підземній темряві. Любить. І зараз їй про це скаже. Що дуже любить її. Що йому пощастило з нею, і він вдячний своїй Марічці за те, що вона тоді стояла під гімназією з палітуркою від книжки Шевченка в руках. Що вона була з ним. Що їла апельсини, які він їй приносив після нічного розвантажування вагонів. Що поїхала з ним у Ведмедів. Що народила йому донечку, щастя їхнє. Що не покинула, не пішла від нього у найважчі хвилини. Після смерті дитини, коли життя розвалилося. Що далі залишалася з ним, попри все. Терпіла, коли він приходив п'яним.

І не нарікала, коли він цілими днями не озивався до неї, зачинившись у своєму кабінеті. Вона була з ним весь цей час, хоча давно могла знайти собі кращого. Мабуть, вона просто любить його. Також любить його. Бо якби не любила, то не зірвалася б посеред ночі, щоб піти за своїм чоловіком у підземний тунель, у втечу, у невідоме. А Марічка пішла. Довірилася. А він привів її до смерті. Найжахливішої з тих, які можна уявити: втопитися у бетонному підземному тунелі. Як у кишці. Ось до чого він довів її, свою маленьку й прекрасну Марічку.

Тис уже не вірив, що їм пощастить урятуватися. З угорського боку кришка також була зроблена якісно. Як і весь тунель. Вони не зможуть її вибити, відчинити. Вони приречені. Але чоловік не хотів казати про це дружині, не хотів лякати її. Натомість хотів попросити вибачення. За все: за ціле життя, яке не вдалося, за себе-невдаху, за те, що не зміг запобігти смерті доньки, що не зробив щасливою, що так і не показав моря, що розчаровував безліч разів, що живою завів сюди, під землю... Тис хотів вибачитися і просто сказати, що дійсно любить Марічку. Хай вона йому вибачить, але він потягнув її в тунель, бо не може без неї, бо не уявляє свого життя без неї. Бо любить її. Тому й потягнув. Тож хай вона його вибачить, спробує вибачити. Бо він любить її. Це хотів Тис сказати Марічці, але все не знаходив мужності.

Слова застрягли йому в горлі. Найважче сказати про любов людям, яких найбільше любиш. Яких любиш так довго і всеохопно, що це стає само по собі зрозумілим. Адже і так ясно, що любиш цю людину, то навіщо їй про це казати? І люди мовчать роками, боячись осоромитися, відкритися, відчути себе беззахисними. Бо слово «люблю» робить людину беззахисною. І справжньою. Тис просто хотів вибачитися і сказати, що любить. Більше йому додати нічого. Хай хоч у ці останні хвилини його рідна Марічка, яка все життя з ним страждала, знає, що це було не даремно: він справді любив і любить її понад усе. Тис хотів сказати рівно стільки. Щоб хоч смерть їхня не була безглуздою. Хотів це сказати Марічці, але не міг.

Допливши до кінця тунелю, вони добрих п'ятнадцять хвилин намагалися вибити прямокутний люк нагору, вибратися з пастки, врятуватися. Впиралися ногами в долівку, руками й плічми штовхаючи кришку. Гамселили об неї кулаками, кричали, кликали на поміч. Але все безрезультатно. Обмацали кожен міліметр люка, намагаючись знайти якусь зачіпку, отвір для ключа, ручку, важіль, шпаринку — намарне. Знову гупали, але дедалі слабше, безнадійніше.

Вода прибувала. Тис із Марічкою розгублено стояли на колінах у цій холодній воді, у темряві бетонної труби, яка ставала їхньою труною. Обоє вперлися потилицями в стелю, та вода вже сягала їм до підборідь.

— Це все? — зляканим, дитячим голосом запитала Марічка.

Тис повернувся до неї, взяв під водою її долоні в свої, наблизився до її обличчя, якого не бачив, але все одно вдивлявся в темряву, немов у прекрасні карі Марійчині очі. Він знав, що хоче їй сказати. Він відчував її поруч. І подумки дякував своїй рідній дівчинці за те, що пройшла з ним до кінця. Дякував і водночас хотів вибачитися, бо це він у всьому винен. Але він любить її, не може без неї. Саме це хотів Тис сказати своїй дружині.

Він тримав її долоні в своїх, попри холод води відчуваючи рідне тепло. Так, ніби завдяки цьому доторку між Тисом і Марічкою пульсував струм любові. Голосно вдихнувши, Тис приготувався сказати те, що хотів сказати так давно, але все не знаходив для цього мужності й часу. Найпростіші слова, яких Марічка чекала від нього так довго. Тепер час настав. Тис сковтнув слину і намагався розгледіти перед собою рідні очі дружини. Зараз він їй скаже. Їй, найріднішій. Його небесній.

Вода піднялася настільки, що майже досягла кабелю, який постачав струм відсутнім лампочкам. Хвиля гойднулася, лизнула патрон — і розряд пройшов водою значно швидше за швидкість звуку: сухий електричний тріск до вух подружжя долинути не встиг. Вода вливалася й далі, але вже безшумно, оскільки труба опинилася нижче її рівня. У холодному тунелі запанувала тиша. Було чорно, яку труні. Тис із Марічкою плавали під водою. Їхні тіла набули невагомості. Їхні руки трималися разом, пальці залишилися переплетеними. А очі розплющеними. Наче вони назавжди вирішили дивитися одне на одного. Як того теплого жовтневого вечора цілу вічність тому, коли Тис уперше побачив Марічку у світлі ужгородських ліхтарів. Боже, якою ж прекрасною вона тоді була!

Ужгород-Чернівці-Ужгород,

2014-2015