Карбід

Розділ третій, в якому сюжет би заклинив, якби не Геній Карпат

— Гм, — Ікар прицмокнув і задумався, на якусь мить абсолютно втративши зв'язок із навколишнім світом, опустив голову на кермо й затих. Машина стояла на узліссі під Ведмедевом, у місці, де ніхто сторонній не міг нею зацікавитися. Тис дивився перед себе, на зарослі кущів, що відділяли поле від лісу, потім перевів погляд на застиглого Ікара. Батарейка сіла — і тепер, після ентузіазму, бурхливої жестикуляції і запалу, вчитель історії сидів утомлено й розчаровано. Мабуть, просто почав тверезіти, чари зникали. У голові гуділо, серце калатало, а руки тремтіли. Раптом Ікар рвучко підвів голову, подивився просто Тисові в очі й промовив:

— Щось у цьому є. Здається, ти маєш рацію, ця ідея може вигоріти.

— Та кажу ж тобі, у нас точно все вийде, — немов прокинувся Тис, десь на денці своєї душі знову відчувши приплив енергії. — Ми візьмемося за роботу й до весни наступного року вже все працюватиме, як годинник.

— Не знаю, хто візьметься і як працюватиме, у мене є своя робота, старі справи, та й двом нам це діло не під силу. Я думаю, треба залучити ще бодай кількох людей. Це грандіозний проект, який має значення не лише для нас чи області, а й для Європи загалом, не думаю, що вдвох ми можемо потягнути таке.

— Але, Ікаре, це не настільки легальна річ, щоб ми набирали людей на вулиці. Чим більше народу про це знатиме — тим менше шансів на успіх.

— Так, це зрозуміло, тому набиратимемо тільки перевірених людей. У мене є кілька таких на прикметі. Ми з ними пройшли дев'яності, тюрми й кордони, вони точно клюнуть на таку ідею.

— Ну, але... — очі Тиса перелякано забігали, голос утратив твердість. Він відчув, що його, тільки його власна ідея втікає від нього, стає спільною, та й узагалі: її можуть просто вкрасти. — Все одно це не масовий, а елітарний проект. Ми могли б залучити наших дружин, нас стане четверо, а це вже вісім рук, поволі все власними силами і зробимо.

— Які вісім рук, що ти можеш своїми руками зробити? Ти працюй головою: от подав ідею — молодець, а землю копати тобі не треба. Чи ти вважаєш, що моя неповоротка дружина буде з лопатою ходити? Та й твою Марічку я щось слабо на глибині трьох метрів із шахтарським ліхтариком уявляю. За справу мають узятися професіонали, а ми лише керуватимемо процесом. Так це робиться, Тисе. Але в кожному разі ми мусимо залучити ще одну людину — Мірчу. По-перше, ніхто на наших кордонах не розуміється так, як він. По-друге, він занадто сильний суперник, і якщо дізнається, що конкуренти здійснюють масштабний проект, може почати вставляти нам палиці в колеса. Краще залучити його вже зараз — і ми станемо сильніші.

— Якого ще Мірчу? — ковтнувши слину, спитав Тис, і в його голосі зазвучали нотки ревнощів і страху.

— Румуна, який живе біля цвинтаря. Контрабандиста, Генія Карпат, ти мусиш його знати.

— Ааа, Генія Карпат, — протягнув Тис — Знаю, знаю, як же його не знати.

— Ну от і чудово. Якщо знаєш, то й сам розумієш, що без нього нам не обійтися. Ніхто так не знає цю землю: він у наших горах ходить, як звір, лише йому знаними й безпечними стежками. То що, ти за? Їдемо до нього, поговоримо?

— Ну, якщо ти вважаєш, що без нього ніяк, то їдьмо, хоча, чесно кажучи, я не дуже довіряю румунам.

— Тисе, ніхто нікому взагалі не довіряє, це — справа, діло, бізнес, як кажуть американці. Нас триматиме разом спільний інтерес і благоговіння перед нашою святою книгою...

— Якою це? — не зрозумів Тис.

— Кримінальним кодексом.

Автомобіль розвернувся й поїхав у бік міста. Довелося заїхати спочатку на інший кінець Ведмедева — до Ікара додому, бо Тис наполіг, що в гості до Генія Карпат вони не можуть приїхати з порожніми руками, потрібна якась плящина, що сприятиме побудові довірливих відносин. Було ясно, що Тис просто хоче хильнути, але аргумент про зміцнення довіри подіяв: Геній Карпат мав не найкращу репутацію, його вважали відлюдькуватим і жорстоким.

А дарма, бо насправді це був просто маломовний чолов'яга, який не любив базікати про свої справи з чужими людьми. Рудоволосий, з великою родимкою біля правого вуха, з чіткими Рисами квадратного обличчя. Справді мовчазний. Якось так він звик ще змолоду, коли вперше ступив на стезю контрабандиста. Поблизу Ведмедева пролягають два кордони — угорський і румунський, ще на відстані години їзди автомобілем — словацький, до польського можна доїхати за дві години. Найпопулярнішим серед різноманітних авантюристів був угорський кордон: по-перше, він був зручним, бо простягався рівнинною місцевістю, полями й Тисою. По-друге, ще в совєтські часи саме з порівняно багатої Угорщини можна було привозити гарний одяг, смачну їжу, рідкісні в совку продукти. Гуляшовий комунізм, як часто називали кадарівський режим в Угорській Соціалістичній Республіці, полягав у простому договорі між урядом і народом: влада не дуже морочила людям голову комунізмом і репресіями, натомість давала вдосталь їжі і грошей, а народ у відповідь не сильно протестував проти недемократичного й за своєю сутністю окупаційного режиму. Тож саме з Угорщиною щасливі обранці долі торгували, саме туди їздили й привозили назад неймовірні для совєтської людини зразки розкоші.

Інакше все виглядало з Румунією, яку Чаушеску перетворив на бідний і голодний заповідник. Після публічної сварки із СССР, коли Румунія в 1968 році відмовилася вводити танки в непокірну Прагу, Чаушеску вирішив створити щось на кшталт острова посеред суходолу, тобто побудувати країну, яка б зовсім і ні в чому не залежала від сусідів — зокрема й від СССР та Угорщини. Коли кретинізм румунського вождя досяг піку на початку вісімдесятих років — саме тоді він вирішив виплатити всі зовнішні кредити, які набрав до цього у міжнародних організацій, — життя в Румунії перетворилося на пекло: з полиць магазинів зникла їжа, телебачення працювало по дві години на добу, транспорт не їздив, а секретні служби виловлювали і вбивали все більше «внутрішніх ворогів».

Не дивно, що закарпатці мало в ті роки цікавилися Румунією: ходив навіть жарт, що з Румунії можна привезти хіба відро бетону. Уже затвердлого, ясна річ. Словом, масових контактів і обміну товарами не було, але завжди якась одна людина могла трохи підзаробити. Так подумав і Мірча, закарпатський етнічний румун, який у середині вісімдесятих почав навідувати своїх румунських родичів по той бік кордону, де справді пересвідчився, що привозити звідти нічого, але ввозити туди можна практично все. І все розмітатимуть: сірники, горілку, ковбасу, повидло, взуття, люстри, цвяхи. В Румунії не було нічого, люди були готові віддати останні гроші бодай за щось вартісне. Так і почалася довга дорога Мірчі від прищавого контрабандиста цукерок до підпільного мільйонера і кримінального авторитета по обидва боки кордону.

Проте своє прізвисько — Геній Карпат — він недолюблював. Річ у тім, що назвали його так, трохи кепкуючи: мовляв, навіть у голодній пустелі, якою наприкінці вісімдесятих була Румунія, цей спритний шибайголова знайшов де заробити. Адже Генієм Карпат, а часом і Сонцем Карпат, називали Чаушеску. Коли цей «вождь» від абсолютної влади, що її він ділив лише з дружиною Єленою, почав поволі втрачати зв'язок із реальністю, то всілякі підлизи й бюрократи наввипередки заходилися його прославляти, створюючи культ особи з усіма притаманними йому ознаками: незчисленними портретами, науковими ступенями й званням академіка для генія Чаушеску, листами вдячності від народу та іншою подібною хрінню. А в генерального секретаря румунської компартії були дві особливості: страшенна фобія нападу ззовні і гігантоманія, пов'язана з комплексом власної величі. Напасти ззовні могли всі: і віроломний капіталістичний Захід, і ворожий імперський СССР, тому Чаушеску левову частку бюджету направив на озброєння і будову фортифікаційних споруд. Решту ж витрачав на перебудову Румунії, дослівно заливаючи її бетоном: цілі міста й особливо зненавиджені Чаушеску старенькі будиночки минулих епох зрівнювалися із землею, а на їхньому місці виростали потвори соціалістичних багатоповерхівок. Не кажучи вже про села, адже однією з мрій неадекватного диктатора було зробити з Румунії повністю урбаністичну — без сіл і сільського населення — країну, в якій усі працювали б на заводах і фабриках, а жили б у висотних будинках.

Одним із найбожевільніших проектів Чаушеску стала будова Трансфоґараської траси, що пролягає через високогірні Карпати. Усі інженери вважали проект нереальним, оскільки будування бетонної дороги так високо в горах було невиправдано дорогим абсурдом, але Чаушеску всі сили країни — як колись російські самодержавці — кинув на цей проект, не шкодуючи ні життів, ні грошей, ні природи. Приблизно тоді місцева преса й почала величати його Генієм і Сонцем Карпат, прирівнюючи до Бога, який із власної волі може змінити обличчя Землі. У Закарпатті ж люди, знаючи про бідацтво й майже голод у Румунії, словосполучення Геній Карпат вимовляли з колючими кпинами в голосі. Тому ясно, що таке прізвисько Мірчі, людині без почуття гумору й до жартів абсолютно байдужій, до смаку не припало. Та з цим він нічого вдіяти не міг: коли народу щось прилипне до язика, то заборонити йому вже годі.

Прізвисько Геній Карпат справді звучить досить глузливо, коли йдеться про людину, яка перевозить через кордон два кілограми цукерок і п'ять пар жіночих нейлонових колготок. Але з року в рік масштаб діяльності Мірчі все розширювався й розширювався, немов дошкульне прізвисько саме почало керувати його долею. Ретельно вивчивши околиці, Мірча все рідше з'являвся на офіційному пропускному пункті кордону, бо йому все легше було ховатися поміж карпатських хребтів і вовчих стежок, де жоден прикордонник не міг його зловити. Та й прибутки зросли: горами можна було нести все, що хочеш, і в будь-яких кількостях.

На початку дев'яностих на Генія Карпат уже працювали цілі бригади робітників, носіїв, Мірчиними валками й караванами наповнилося все сутінкове українсько-румунське пограниччя. Але невдовзі такий бізнес утратив сенс, бо комунізм упав, а Румунія могла отримувати значно якісніші товари із заможної Туреччини, ніж із бідняцького українського постсовка. Коли джерело контрабандних доходів почало слабнути, і Мірча вже всерйоз замислювався над тим, щоб перейти працювати на потенційно жирніший угорський кордон, раптом з'явилася нова тема — наркотики. На всіх українсько-європейських кордонах за наркотиками були закріплені цигани, чиї послуги коштували дешево, а самі вони нічого не боялися й охоче ризикували життям. Наркоту перевозили переважно темними ночами крізь ліси, але траплялися й віртуози, які пакет із кокаїном ковтали чи запихали собі в задній отвір — і безсоромно проходили кордон, нахабно дивлячись в очі корумпованим митникам. Але згодом основний наркотрафік перейшов у ліс, оскільки ані людський шлунок, ані анус не безмежні, а на собі можна перевезти таки значно більше, ніж у собі. Крім того, кілька пакетів розірвалися в шлунках циган, і ті в несамовитій ейфорії повмирали від передозу прямо перед паспортним віконечком. Після цього ситуація напружилася: митники навіть заговорили по встановлення рентгенівських апаратів на кордоні. Одне слово, залишався ліс.

А в лісі рівних Генію Карпат не було. Лише він знав забуті стежки, урвища, де можна пересидіти прохід патруля, найкоротший шлях до першої румунської автомобільної дороги, де вже чекали джипи із гуртовими покупцями, місця, де можна переночувати в дорозі, й джерела, де спраглі можуть попити чистої води. Цигани досить швидко вийшли на Мірчу й запропонували йому стати їхнім поводирем. Той погодився, і наступні кілька років отримував свою золоту копійку за послуги обережного компаса-всезнайки.

Так тривало аж до моменту зміни геополітичної ситуації, коли Румунія шмигнула вперед, в обійми Європейського Союзу. Десь посеред двотисячних років Геній Карпат остаточно порвав із циганами, яких у глибині душі побоювався, й зайнявся своєю власною справою — переводив нелеґалів. Хоча переводив, будьмо правдиві, не всіх. На початках серйозніші гравці привозили йому у вантажівках пакистанців і китайців, яких Мірча вів карпатськими лісами в світле майбутнє Європи. Але за кілька місяців він налагодив прямий контакт із постачальниками — і тоді не кожен його рейс ставав успішним. Бо треба було ділитися з прикордонниками. Одна річ перевозити 10 кілограмів наркотиків, і зовсім інша — вести горами табун зі ста людей, яких добре видно навіть із космічної орбіти. Якось прикордонники підловили Генія Карпат і змусили піти на угоду: він з ними буде ділитися і грішми, і нелегалами.

Адже прикордонному начальству також треба звітувати про виконану роботу і виловлених порушників. Тож приблизно раз на два тижні Геній Карпат брав групу із двадцяти-тридцяти китайців, і вів їх у темінь карпатського пралісу, де намагався вимучити їх, збити з пантелику, весь час кружляючи різними місцинами навколо Ведмедева. На другий чи третій день, коли всі, разом із поводирем, уже валилися з ніг, коли їжа закінчувалася й здавалося, що вони встигли пройти сотні кілометрів і за наступним деревом почнеться як не Париж, то принаймні Відень, Геній Карпат збирав свою групу й оголошував, що вони прибули в Румунію і знаходяться в безпечному місці далеко від кордону. Китайці щедро з ним розплачувалися, а Мірча швидко й безслідно зникав у заростях. А через кілька годин на потенційних емігрантів натрапляли пильні українські прикордонники. Таким чином, і вовки були ситими, і вівці — не рахуючи китайців — цілими: Мірча заробляв, а прикордонники покращували свою статистику. Чим не Геній Карпат?

Хай там як, а Ікар мав рацію: жоден великий транскордонний проект у Ведмедеві не мав шансів на успіх без Мірчі. І йшлося не лише про допомогу, бо головне було — просто залучити гравця на свій бік: аж надто потужним він був, щоб не помічати його чи, не приведи Господи, перетворювати на конкурента або й ворога. У зв'язку з авантюрністю і, м'яко кажучи, не цілковитою законністю задуму Тиса їм у будь-який момент могли знадобитися зв'язки в правоохоронних, прикордонних чи контрабандних колах, що часто виявлялися одним і тим же колом. Залишалося сподіватися, що Геній Карпат клюне на їхню епохальну ідею — і приєднається до команди.

Мірча жив у Ведмедеві на вулиці Партизанській. Назву ця вулиця отримала ще в часи імперії ведмедів, а сама була відомою з того, що в її кінці розташовувався міський цвинтар, тож місцевий люд жартував, що черговий небіжчик відправляється «до партизанів», тим і висловлюючи своє ставлення до окупантів. Це тихе й зловісне місце пасувало до Мірчі і його репутації, кожен намагався обходити цю мертву зону десятою дорогою, тож для ділових таємних перемовин воно було ідеальним. Щоправда, Тис, якому Ікар довірив тримати літровий бутель домашньої, власноручно вигнаної шістдесятиградусної слив'янки, протягом короткої, п'ятихвилинної, дороги встиг усмоктати ледь не третину трунку: язик йому заплітався, в очах знову запалав вогник ейфорії, а жести стали бадьорими й істеричними. Через це Ікар вирішив поговорити з Генієм Карпат сам, аби той не подумав, що має діло з п'яними фантазіями.

Автомобіль повільно під'їхав до обійстя, Ікар вийшов з машини і зайшов у хвіртку, а Тис залишився сидіти з бутлем: «побудова довіри» за посередництвом алкоголю відкладалася до часу отримання попередньої згоди Генія Карпат.

Коли за годину Мірча з Ікаром підійшли до автомобіля, Тис уже солодко спав, спершись щокою на шибу, слина текла підборіддям, а порожній бутель валявся під ногами.

Ікар зміряв свого компаньйона зневажливим поглядом і тихо, сам до себе, промовив:

— Ага, ніхто нам не потрібен, усе ми зробимо власними силами...