За столом під дубом на центральній площі Ведмедева сиділи Золтан Барток, Дохторка, Ікар, Мірча і Тис. Спека стояла неймовірна, здавалося, що й мухи засинають від лінощів під час польоту, жодного подуву вітерця, навіть у тіні було нестерпно. Компанія пила прохолодний квас із великих пластикових стаканів, але й він не надто допомагав. Раптом із тунелю випірнула кучерява голова молодика приблизно двадцяти п'яти років, він спритно виліз по драбині й підійшов до столу. Це був Ігор Лях. За ним із віка ями виліз його кремезніший брат Йосип, одягнений у синій робочий комбінезон. Чоловіки підсіли до столу.
— Щось тут смердить безбожно, ніби хтось насрав! — скривився Йосип, принюхуючись.
— Та це мухи все, — відмахнувся Ікар.
— Ні, кажу ж, тут хтось наклав добрячу купу, — продовжував, принюхуючись, звужувати ніздрі Йосип. Тис почервонів і дивився в свій квас.
— Та облиш, це пусте, — владно припинив обмін враженнями міський голова. — Ну що скажете, хлопці?
— Коротко кажучи, ми беремося, — вступив у розмову Ігор, витираючи рукавом губи після пінистого квасу, — але тут треба все переробити.
— Такого дилетантства я зроду не бачив. Добре, що Ичі не вбило на перших метрах, його ж могло просто засипати, як у могилі. Думаю, це цей дубисько коріннями втримав землю, врятував від обвалу, а то вся площа мала шанси завалитися, — зневажливо докинув Йосип.
— Ну так, Йося має рацію, — почекавши, доки закінчить брат, продовжив Йося. — Учора, говорячи з Ікаром, ми перевірили на картах у Ґуґлі: всього, щоб дістатися безпечного місця в Угорщині, нам потрібно прорити 700 метрів, суха відстань до кордону — 480 метрів, але одразу на граничній лінії виходити назовні небезпечно. Чесно кажучи, Ичі б ніколи не закінчив тунель такої довжини до осені, самотужки це неможливо. Ну, і найважливіше: так копати не можна, це гра в дитячі забави, такий тунель обвалюється після першої серйозної зливи. Стіни й стелю такої конструкції треба укріплювати, до того ж робити це слід не балками й дошками, а бетоном. Але заливати треба рік, це нам не підходить. Є й інший метод, про нього я розповім згодом. Загалом же моя позиція така: те, що вже є, потрібно засипати, саму яму поглибити до п'яти метрів, і аж потім починати рити.
— А скільки часу це займе? Які темпи? На коли можна очікувати завершення робіт? — поцікавився Ікар.
— Ну дивіться, тут справа вибору. Скажу вам як є, і мій брат підтвердить: такі речі руками не робляться. Тобто робляться, якщо ви — Робінзон Крузо чи граф Монте Крісто, у вас екстремальні умови й іншого виходу немає. Але це може тривати роками. Сьогодні такі речі робляться технікою, це прискорює роботу в десятки разів, а результат дає якісніший, надійніший.
— Ну, в нас є відбійний молоток, колесо для витягування відер, ми провели електрику, всередині є світло, — похвалився Ікар, за чиї гроші більшість із цього й було закуплено.
— Я пригнав сюди вантажівку й екскаватор, все на ходу, — по-діловому докинув Золтан Барток.
— А іграшкових граблів у вас нема? — без тіні усмішки спитав Йосип.
— Тсс, не гарячкуй. Вибачте брата, будь ласка, він суворий будівельник, не звик вести переговори, — поквапився з реплікою Ігор. — Справа в тім, що це не техніка, це все на сміх курям. Щоб прокласти справжній тунель, як метро, потрібна серйозна техніка. У нас є можливість її орендувати, але на це потрібні гроші. Зате тунель довжиною в сімсот метрів буде вже за три тижні, до середини серпня. До Дня Незалежності! — засвітився Тис.
— Це якщо будуть затримки чи не передбачені клопоти, а може бути й раніше, — сказав Йося.
— Про яку суму йдеться? — запитала Уляна.
— Приблизно про двісті-триста тисяч доларів, — махнув рукою Ігор, ніби й справді йшлося про іграшкові граблі.
— Та ну його! — сплюнув Геній Карпат.
— Так діла не буде, — знітився Ікар.
— Так ми Україну не побудуємо! — спересердя вигукнув учитель.
— Ей, ей, пригальмуйте трохи, хлопці, — насупився мер. — Це ж наш спільний проект, кожен вкладає що може, від вас вимагається робота, а ви залупили таку ціну, ніби ми не під землю ліземо, а в космос летимо!
— Тут і немає жодної нашої накрутки чи плати за роботу. Це та сума, яка потрібна на оренду техніки і матеріали. Ми з Ікаром чітко все обговорили, він сказав, що ми матимемо вільний доступ до тунелю й перевозитимемо все, що захочемо, на таких умовах я погодився. Як акціонер. Наш вклад — розробка проекту й робота. Всього три тижні — і готово. Сума не така вже й велика, стільки зараз коштує побудувати нормальний будинок. Але будинок користі не приносить, на нього лише витрати, а тунель може себе окупити вже за місяць-два, а далі приноситиме прибутки.
— Три тижні — це однозначно цікаво, — Уляна Крук палила поглядом Ігоря. — А яка саме технологія й що означає метро? Як виглядатиме тунель?
— Технологія досить проста, але для неї потрібна спеціальна установка, яка й коштуватиме нам левову частку грошей. Отож, ми засипаємо цей тунель, поки церква не завалилася, — зіронізував Ігор, — і швиденько поглиблюємо яму. Паралельно замовляємо в Білорусі необхідну нам установку. Вона виглядає як велика котельня, а насправді це цілий завод. Спереду у ній щось ніби бур чи гігантський шуруп, який перемелює землю. Одразу за ним встановлені шланги з водою, які відпрацьовану землю розмивають і перетворюють на місиво. До речі, там має бути вихід цієї води, вона б'є, як із гейзера, тому ідея з фонтаном дуже вдала, якийсь час із ями битиме вгору ця каламутна вода, а всі в місті думатимуть, що це підготовчі роботи для фонтана.
— Ідеально! — вигукнув Золтан Барток.
— Так ось, за тими шлангами-трубами встановлено щось на зразок велетенського пилососа, який усю цю воду з землею засмоктує й видавлює нагору. Там земля відсіюється на ситі й висипається у вантажівку, а вода зливається в каналізацію. Швидкість прокладання тунелю за такою технологією — приблизно метр-півтора за годину, а його діаметр метр двадцять.
— Ого! — не втримався Ікар.
— Це не Ичі, звісно, — додав мер.
— Але це ще не все, — тримав до останнього інтриґу Ігор. — Позад цього типу пилососа встановлено прес, в який вкладається велика бетонна труба. Коли бур перемеле метр землі, а водяний пилосос викачає її нагору, прес заштовхує на це місце бетонну трубу. І так метр за метром. Таким чином, ми отримуємо не примітивну яму в землі, а бетонний тунель, який ніколи не завалиться, ніколи не протікатиме, це вже випробувана технологія. У старих забудованих містах Західної Європи так прокладають нові комунікації, каналізацію. Не треба розривати всю довжину, вистачає одної ями, де встановлюється цей механізм, а він уже сам риє у потрібному напрямку і прокладає трубу. Звідси й швидкість.
— Неймовірно! — чи не вперше присутні побачили на обличчі зазвичай холодної і неприступної Уляни щире здивування.
— Та ти до кінця договорюй, — втрутився Йосип, якому театральність брата не дуже подобалася.
— А що, таки є якісь проблеми? Я так і знав, що настільки ідеально все не може бути, недарма ж я стільки років містом керую, на дечому розуміюся, — вдоволено похвалився Золтан Барток.
— Та ні, якраз навпаки! — аж прицмокнув Ігор. — Отже, ця машина риє, висмоктує землю і встановлює трубу. Але головне, що тепер є труби, в яких знизу встановлені рейки, а згори — трубка для кабелю. Це означає, що прокладається труба з усіма комунікаціями. І не просто з лампами й дротами, по яких подається струм, ні! По цих рейках може їздити маленький поїзд з вагонами! Ну гаразд, не з вагонами, але з вагонетками точно! Діаметр труби невеликий, але ці рейки дозволяють запустити в трубі майже залізничний механізм, десь такого розміру, як їздять у шахтах. У такій вагонетці можна перевезти триста кілограмів вантажу, а їхатиме вона до Угорщини всього десять хвилин!
— Це означає, що нам не потрібні будуть люди, які б лазили цим тунелем і тягали коробки з сигаретами? — заворожено слухав Ікар.
— Зовсім! Одна людина з цього боку завантажує цей міні-залізничний ешелон, а всього він може мати до десятка таких вагонеток, одна людина зустрічає й розвантажує на тому боці і ще одна людина керує потягом з першої вагонетки, це такий собі машиніст, у нього в руках пульт із п'ятьма кнопками, ось і все, — відповів Ігор.
— Стоп, стоп, тобто цими вагонетками можуть і люди їздити? — Геній Карпат вловив і свій потенційний інтерес.
— І люди? — Тис теж відчув, що його мрія може здійснитися.
— Так, не багато, але в кожну вагонетку може легко поміститися людина. Вона лягає туди, це, звісно, не купе, але ж і їхати всього нічого, словом, лягає, скручується й через десять хвилин виходить. У тунелі є освітлення, там не страшно, вагонетки їздять повільно, щоб не здіймати зайвого галасу, всередині сухо, можна навіть встановити якусь мінімальну систему вентиляції, щоб подавати повітря.
— Добре, от пригнали ми цей поїзд в Угорщину, а як він назад поїде, де він буде розвертатися? — не вгавав Ікар.
— А він і не буде розвертатися, навіщо йому взагалі розвертатися, — здивувався Йосип. — Ми побудуємо цілком прямий тунель. Двигун у першій вагонетці тягне цілий ешелон за собою в Угорщину, після чого вмикається задня передача — і цей же мотор, тільки вже з останньої вагонетки, штовхає решту вагонеток назад в Україну.
— Фантастика! — Мірча був щиро вражений почутим.
— А тунель ми отримуємо одразу з цим потягом, усе за три тижні? — запитав Золтан Барток.
— Думаю, так, весь процес займе десь три тижні. Ну, в крайньому разі, як казав Карбід, ой, Михайло Олексійович, — Ігор шанобливо кивнув у бік Тиса, адже той колись був його шкільним учителем, — до Дня Незалежності, 24 серпня, точно справимося. Два-три дні ми будемо засипати старий тунель і поглиблювати й розширювати яму, за цей час приїде устаткування з Білорусі, поки ми встановимо його, вже приїдуть і труби, поки будемо рити — встигнуть приїхати вагонетки й мотор для нашого міні-поїзда. Нічого складного, це звичайна, вже давно випробувана технологія.
— Так, а ще раз, скільки це диво коштує? — Уляна Крук явно клюнула на ідею з підземним міжнародним метро.
— Залежить. Двісті-триста тисяч доларів. Давайте порахуємо разом: по-перше, для такої роботи потрібен електричний струм дуже високої напруги. Це означає, що в центрі міста треба змінити трансформаторну, а це вже 40 тисяч доларів. По-друге, треба орендувати саму машину, це найдорожче задоволення: 50 тисяч доларів на тиждень, тобто ми самі зацікавлені працювати якнайшвидше. Якщо приймаємо робочу версію у три тижні, то це сто п'ятдесят тисяч доларів, у сумі ж — сто дев'яносто. 700 метрів труб із рейками й комунікаціями коштуватимуть сімдесят тисяч, тобто вже маємо двісті шістдесят. Приблизно двадцять тисяч буде коштувати міні-потяг з десятьма вагонетками. Усього отримуємо двісті вісімдесят тисяч американських доларів. Ясна річ, що будуть додаткові витрати, їх завжди треба рахувати десь на рівні десяти відсотків від загальної вартості, тобто йдеться про ще тридцять тисяч. Але ці гроші ми з Йосею готові взяти на себе. Це буде наш внесок, крім роботи, правда ж, брате? — звернувся Ігор до будівельника.
— Так, — сухо відповів той.
— Я беру на себе сорок тисяч доларів, трансформаторну, — здивував усіх небаченою щедрістю міський голова, а потім додав: — Ведмедів — це не якесь там забите село, це місто в центрі Європи, а люди весь час скаржаться, що в них перебої з електроенергією. Пора поставити в центрі нормальну сучасну трансформаторну будку. Я зроблю це за гроші міського бюджету, депутати підтримають.
— Я вигадав ідею, носив обіди... — розгублено почав було Тис, але йому не дали договорити.
— З тебе нічого не треба. Що ти можеш? Хіба здати десь свій золотий зуб, і то грошей вистачить на пляшку горілки й два пива. Ти вигадав, молодець, з тебе досить, — сказав Ікар. — Я особисто дам двадцять тисяч, більше не можу. Зрозумійте правильно, після авіакатастрофи я так більше ніколи й не піднявся на попередні висоти, перевожу дріб'язок. Віддам те, що відкладав на чорний день. Двадцять тисяч.
— Ну, вже маємо шістдесят, цього трохи замало, — провадив далі Ігор Лях.
— І обіди, — вже впевненіше додав Тис.
— Щось тут таки смердить! — знову повів носом Йося.
— Та цить уже! Не збивай з теми! — роздратувався його брат. Я готова дати двісті тисяч, — несподівано заявила Уляна, а в очах її застрибали диявольські бісики, — але за однієї умови.
— Хм, за двісті тисяч — будь-яка примха! Правда ж, колеги? — запитав Ігор, оглядаючи всіх присутніх.
— Звісно, — погодився Тис, сповнений відчуття власної значущості.
— І яка ж умова? — несміливо поцікавився Ікар.
— Проста, — відповіла Уляна Дмитрівна Крук. — Я готова дати двісті тисяч американських доларів, а це дві третини всієї вартості проекту, дорогенькі мої хлопчики, але за умови, що одна вагонетка буде моєю, буде зачинятися, лише я матиму до неї ключ і ніхто ніколи не загляне всередину. Ніхто і ніколи!
— Та не проблема, можемо навіть підписати і пофарбувати в рожевий колір, — охоче погодився Ікар.
— Я тобі яйця пофарбую в рожевий колір, — осяяла його своєю спокусливою усмішкою Дияволиця, — а потім відріжу. І ще й продам.
— Гаразд, гаразд, не сваріться, все ж о'кей! Я особисто нічого проти не маю, щоб наша мила й прекрасна Уляна Дмитрівна отримала вагонетку виключно для своїх потреб, — примирливо сказав міський голова Ведмедева. — Є заперечення в когось?
— Я за, — як завжди стримано відповів Геній Карпат. — І я готовий додати решту, сорок тисяч, якщо у вагонетках справді можна буде перевозити людей і якщо справді все буде готове до кінця серпня.
— Ура! Ура! Є вся сума, от і все, що нам потрібно! — вигукнув Ігор. — Можна буде й людей возити, і самим їздити, і з усією сумою точно впораємося до кінця серпня, а може, й до середини. Ось так робляться справи! А ви боялися!
— Ну, бо ти нас просто ошелешив цифрою в триста тисяч. Триста тисяч! Це непідйомна цифра, якби не Дох... — затнувся Ікар, — якби не наша чудова Уляна Дмитрівна, то нічого б не вийшло.
— Та ви смішні просто, такий проект задумали, розтрубили про цей фонтан на все місто, а грошей дати не готові. Слава Богу, що тунель завалився так швидко. Ще півметра — і тут навіть церкви не було б. Зрештою, викопати таку конструкцію лопатою просто неможливо, ви перечиталися дитячих книжок! — розійшовся на радощах Ігор Лях. — Та й Ичі насправді пощастило, він відбувся легким переляком, його могло взагалі там засипати.
— А, до речі, що з ним будемо робити? — спитала Дохторка.
— Нічого, побуде наразі в тебе, — сказав Золтан Барток. — Добре, що в нього немає родичів ніяких. Хай полежить у твоїй фортеці, може, дасть Бог, і оклигає найближчим часом. А там вирішимо.
— То коли можна очікувати на гроші? — заволодівав Ігорем нетерпець.
— Я свою частину готівкою можу дати завтра вранці, — сказала Уляна так, ніби йшлося про кілька гривень.
— Мені потрібен тиждень на збори, але не більше, гарантую, — у своєму стилі відповів Мірча.
— Я теж завтра можу віддати, не проблема, — була відповідь Ікара.
— Я вигадав ідею, носив обіди, у нашій країні вчителів не... — знову почав Тис.
— Мовчи, з тобою вже з'ясували! — перебив його Золтан Барток. — Ви тоді починайте засипати все, готуйтеся, а я за тиждень виділю гроші, швидше не можу, закон такий. Я й сам, як на те, давно вже хотів поміняти в центрі трансформаторну, це ж потреба міста. Так що ви просто вчасно запропонували, не думайте.
— Чудово! Тоді від завтра ми починаємо працювати тут, а вже сьогодні ввечері я замовлю техніку. До речі, гляньте вдома в Інтернеті, поґуґліть латинкою Lovât чи Lovât MTS, можна все на відео побачити, дуже цікаво. Через кілька днів така машина стоятиме в центрі Ведмедева! Завтра зранку я об'їду всіх готових і зберу гроші, решту ж будемо чекати. І до Дня Незалежності все запрацює! — сказав Ігор і допив свій уже майже гарячий квас, встаючи з-за столу.
— Який же прекрасний подарунок буде моїй Україні на її День народження! — закотив очі від щастя учитель. — Нарешті наша древня земля з'єднається з Європою! І не потрібні нам ніякі Європарламенти, саміти й угоди. Ми, ведмедівці, самі собі Європарламент!
— Ну, все, по конях, засиділися тут, у мене вже вся сорочка мокра. І від завтра — до роботи! — сказав Золтан Барток на прощання.
— І все-таки тут смердить гівном, людським гівном, хтось тут добряче наклав, — наостанок озираючись, промовив Йося і вийшов на площу. Мірча зачинив будівельний майданчик, після чого на розпеченій центральній площі Ведмедева все стихло, а з-за крони прадавнього дуба визирнули чорні хмари, передвісники лютої бурі, яка мала нарешті покласти край нестерпній спеці.