Карбід

Розділ шістнадцятий, в якому Тис врятується або ні

— Трпру, тпру! — крикнув старий циган, тягнучи на себе віжки. — Куди летиш, чорте? Не бачиш коней, жити набридло? Та щоб тебе!

Тис не звернув на нього жодної уваги, лише навіжено оббіг віз і зник за поворотом. Розтріпаний, мокрий від поту, гнав він перед себе, не цілком усвідомлюючи, куди біжить. З правого боку сорочка ще була заправленою в штани, а з лівого вже стирчала назовні. Скельце давно випало з окулярів, які чоловік так і тримав у руці. Та він про це зовсім не думав, бо взагалі ні про що не думав — перетворився на звіра, керованого інстинктом утечі від смерті. Біг, не помічаючи вулиць навколо, не прокладаючи маршруту, немов внутрішній компас сам відводив його від небезпеки. Зупинився, захеканий і мокрий, опинившись у заростях під Чорною горою на околиці Ведмедева.

Відсапувався. Ліг на землю, безсило розкинув руки й дивився в помережане сивими хмарами небо, що височіло над горою. Горів зсередини, хрипів, горло пересохло, а гаряче повітря буквально шкребло дихальні шляхи на кожен вдих. За кілька хвилин оклигавши, зняв піджак і повністю розстебнув сорочку — легенький вітерець збивав температуру і поступово повертав учителю відчуття реальності й здатність мислити. Щоправда, думки були зовсім не світлими й радісними, як ще всього годину тому, коли він в очікуванні тріумфу й здійснення своєї ідеї прямував до міськради.

«Що ж робити? — гарячково міркував Тис, а думки його шпорталися, розбивалися, змішувалися й перебивали одна одну. — Невже вони й справді хочуть мене вбити? Але ж я це все вигадав! Як вони відкриють фонтан без мене, хіба не буде їм соромно у мить перерізання стрічки? А що мій клас, школа, як вони це їм пояснять? Чому вони такі жорстокі, я ж поділився з ними найсокровеннішим і найдорожчим — мрією. Ось що робить із людьми жадібність! Я їм заважаю просто тим, що є доброю людиною! Добра людина серед вовків. Біла ворона. А ще компаньйонами називалися... Вбивці!

Чи справді вони хочуть мене вбити? Хм. Якщо Дохторка сказала, що вже приготувала шприц, то сумнівів немає: вбили б. Так, як зробили це з Ичі. Розтягнули б на органи, як свиню. Щоб потім продовжити життя якимсь мерзотникам у якій-небудь Франції, бо хто ще мав гроші на купівлю й трансплантацію нелегальних органів, як не люди, що й самі все життя знущалися й обдирали інших людей? Кругообіг покидьків у природі. Дияволиця вбиває добрих людей, щоб продовжити життя вампірам, олігархам, корумпованим політикам і мафії, всім тим, що живуть з людського горя й нужди. Так уже розправилися з Ичі, а тепер настала й моя черга. Ці звірі ні перед чим не зупиняться — і скоро вони визначать нових жертв зі свого числа, з'їдять одне одного. Піраньї, а не люди!

Хто порятує? Може, податися в міліцію, розказати все, розкрити правду про тунель — і в такий спосіб врятуватися? Але міліція не захистить. Її функція — захищати владу й бандитів від чесних людей, а не навпаки. Усі вони одним миром мазані. Ніколи жоден міліціонер не піде супроти мера. Зрештою, всі ці міліціонери — сини прокурорів і суддів, судді — діти мерів, адвокати — доньки митників, все це одна велика сім'я, доісторичне плем'я, що тримається разом. І порядна людина нічого проти них зробити не може. Як тільки я ступлю на поріг міліції, мене одразу ж передадуть у руки моїх щирих «компаньйонів». Адже сам міський голова — крадій, примітивний злодій, що починав із цуплення туалетного паперу. Міліція не цікавиться Дохторкою, її діяльністю й статками, бо вона депутатка. Зникнення Ичі не змусило правоохоронні органи почати розслідування. Ікар і Геній Карпат — контрабандисти з великої дороги, всі про це знають, але нікому це не заважає. Бо вони діляться — з СБУ, прикордонниками, мером. Брудні гроші, влада й сила міліцейських кийків сплелися воєдино так, що їх уже не розчепити. У вищих ешелонах всі комусь родичі, кожен якось пов'язаний з іншими елементами ланцюга. Навіть сторожем у лікарню беруть не будь-кого, а дурноголового племінника прокурора. Так і родич на зарплаті, і ночами можна зі складів вивозити потрібне: він не перешкоджатиме, бо вдячний за працевлаштування.

І це не лише у Ведмедеві. Вся область виглядає так. Депутатом парламенту від Закарпаття є відомий контрабандист, його тупіший брат очолює обласну раду, а найтупіший — начальник обласного ДАІ. Дарвінівська ієрархія у двадцять першому столітті. Вся Україна вкрита павутиною влади, замішаної на кримінальних грошах і утримуваної садистами з міліцейських структур. Усі Гвинтики намотують навколо себе кокони безпеки, часто — за методом середньовічної аристократії: одружуючись із доньками впливових людей, хрестячи навзаєм дітей і записуючись у спільні мисливські клуби.

Та й тунель не хочеться здавати, бо тоді все, амба, капут великій ідеї. А вона ж повністю втілена, повністю! Цілком готова до роботи! Хоч бери й зараз розпочинай переводити людей, можна й без цих вагонеток — просто пройти сімсот метрів пішки по широкій трубі й вийти в Євросоюзі. Це моя, моя ідея, я, Тис, її вигадав! І ось вона втілена — невже тепер пожертвувати нею, щоб урятувати свою шкуру? Якщо зараз її угробити, то вже ніколи вона не здійсниться. А це ж найважливіша справа мого життя! Що я, хто я без неї? Просто вчитель історії Михайло Олексійович Чвак, але зовсім не Тис, не людина, що змінила життя України й Європи. Тунель важливіший за моє життя й зажерливі прагнення цієї зграї бандитів і вбивць, яких я вважав компаньйонами й партнерами, яким я довірився. Не можна запропастити таку ідею, та ще й так блискуче втілену! Це ж метро, справжнє міжнародне метро! На нього пішло стільки грошей, скільки я за все своє життя не заробив і не зароблю. Ні, тунель має зберегтися й функціонувати, попри все і за всяку ціну. Треба лише позбутися цих компаньйонів, і тоді все буде чудово.

Але наразі це вони хочуть позбутися мене. Що ж робити? Передовсім — не потрапити їм до рук. Сховатися, втекти від смертельного шприца, виграти час, адже він на моєму боці. Я розумніший за них, мені має вдатися їх обіграти, перехитрити. Ці тупуваті вбивці не здатні ворушити своїми звивинами, та й немає у них ніякого мозку, і серця немає, лише великий доларовий калькулятор замість душі. Тож моє завдання — зберегти тунель і своє життя, переграти кровожерливих мафіозі. На перший погляд це здається складним, але чи міг я ще в травні, коли вигадав тунель, подумати, що вже в серпні він буде готовим до використання? Збудувати таємно такий тунель — ось це було надскладною справою, і це виконано. А переграти провінційних злодюжок значно легше, адже супроти них стою я, людина з усесвітньою місією, Тис!».

Такий хід думок повернув настрій учителя в оптимістичне русло. Здається, він уже повністю оговтався від шоку і забув про справжню небезпеку. А разом з цим до нього повернулися інші життєві функції: чоловік відчув голод і спрагу. Але оскільки вирішив переховуватися, то чагарниками й заростями попрямував до Тиси, огинаючи Чорну гору. Там, над річкою, ще в часи імперії ведмедів заклали великий яблуневий сад. Дорогою підніжжям гори чоловік зривав грона дикого білого винограду, який наприкінці серпня був уже зовсім стиглим і солодким. Діставшись Тиси, вчитель роздягнувся й увійшов у воду. Приємна прохолода і свіжість змили з нього занепокоєння, страх і втому. Здавалося, саме вода рятує його, напуваючи силами й бадьорістю. Тис скривився й зробив кілька ковтків з річки. Він знав, що румуни у верхів'ях Тиси зливають у воду хімічні відходи, але все ж пив, бо спрага після пробіжки чвалом і надміру солодкого винограду мучила немилосердно. Зрештою, ця вода була його стихією, ця річка — Тиса — його батьківщиною. Бо була вільна, європейська, перетинала будь-які кордони, бо дала йому ім'я — Тис.

Вилізши й почергово пострибавши на кожній нозі, щоб витрусити воду з вух, Тис як був — у сімейних трусах — подався в тепер уже добряче зарослий і майже здичавілий колгоспний сад, нарвав яблук і повернувся на берег, де в затінку старої верби розклав свої речі й ліг горілиць. Як набридлива муха, непокоїло його одне запитання: що робити з Марічкою? З одного боку, їй, мабуть, нічого не загрожує. Про це сказали й колишні вже «компаньйони». Та й не знає вона нічого ані про тунель, ані про їхню співпрацю. Добре таки, що він їй не вибовкав правди. Тепер вона в безпеці. Але що робити йому, на кого покластися, як вийти з цієї ситуації?

Шкварило сонце, надсилаючи свої цьогоріч останні справді гарячі проміння на Землю. Тис лежав на березі річки, цілковито поглинутий задумою. Його худе, рахітичне тіло у великих сімейних трусах мало дати відсіч банді, що вирішила піти на вбивство. Чомусь Тис був переконаний, що виграє, що вийде з цієї пастки живим, що йому все вдасться. Але наразі треба сховатися. Тут, у забутому колгоспному саду, його ніхто не знайде, але й жити тут ніяк. Що їсти, скільки людина може витримати на яблуках і винограді? Можна б упіймати рибу, колись давно, у дитинстві, Тис заходив у мілкі весняні потічки з великим кошиком, перегороджував ним течію, зненацька черпав у ямах, і за дві години таких полювань приносив додому чимало рибин. Зараз теж можна було щось зловити, наприклад, піджаком, але що це дасть? До того ж серпневі ночі підступні, вони насправді вже осінні, ночувати над річкою буде холодно. Ні, треба тікати. Але куди? Додому не можна, бо там його швидко знайдуть. У місто потикатися теж не варто, слід триматися подалі від людських очей. Поїхати кудись далеко він не може, бо не має грошей.

Та й куди їхати? Найкраще, найбезпечніше було б зараз чкурнути хоч на кілька днів чи тижнів за кордон, пересидіти там, допоки не спаде на думку реальний план дій. За кордоном безпечно, туди не сягають липкі щупальця цієї злочинної зграї. Там є Закон. Права людей. Поліція, яка охороняє. Там безпечно. Там порядна людина завжди захистить себе. Тому Україні й треба потрапити туди, в Євросоюз, хай навіть нелегально! Але як пробратися туди йому, простому бідному вчителеві? Колись, на зорі дев'яностих, він побував за кордоном — у трьох країнах.

Найперше їздив у колишню Югославію, у сербську автономну провінцію Воєводина. Там тоді можна було продати все — алкоголь, промислові вироби, техніку. Натомість звідти привезти тверду валюту або й дещо дорожче за валюту — яскравий одяг, справжні джинси, які в совку коштували цілого маєтку. Тож Тис зі своєю тіткою їздив кілька разів у Югославію, у найближче прикордонне містечко Суботіцу, де прямо під вокзалом розташовувався базар. А що їхати треба було через Угорщину, то до відвіданих країн Тис зараховував і її, хоч ніколи й не вийшов навіть зі свого вагона на перон якогось мадярського вокзалу: боявся, що за ці кілька хвилин їх пограбують, відберуть товар.

А іншим разом із тією ж підприємливою тіткою він їздив у Польщу, на великий базар поблизу Кракова. Самого міста вчитель не бачив, нікому тоді й не гадку не спало б заїздити в місто, дивитися архітектуру, гуляти; навіть у забігайлівку люди заходити собі не дозволяли, кожна копійка була на рахунку, тож везли з собою хліб, сало, якісь овочі, аби нічого не витрачати. Не кажучи вже про те, що ніхто б не подумав заплатити за вхід у туалет. Де це чувано, щоб платити за природню потребу? Люди бігали в кущі, а часто в автобус таких підприємців навіть брали відро — так на місці й дешевше, а перед сусідами по горю не соромно. Тому Тис був у Польщі, але так її й не бачив. А після того, як Угорщина й Польща стали членами Європейського Союзу, він кордону не перетинав. Бо й паспорта у нього не було. Для чого тобі паспорт, якщо шансів отримати візу все одно не маєш? Якщо ти порядна людина, з вищою освітою, працюєш у школі, вчиш дітей, нічого не крадеш, законів не порушуєш, то візи тобі не бачити як власного лоба. Всюди потрібні гроші, запрошення, підробка якого теж потребує хабаря, тому разом із перенесенням шенґенського кордону до України зникла й можливість подорожувати.

Нетямущі європейські бюрократи все організували таким чином, щоб отримати візу й перетнути кордон могли лише заможні люди. А хто заможний у мафіозній державі? Правильно: політики та інші злодії, спекулянти, аферисти, вбивці та решта міліціонерів. Порядна людина візи ніколи не отримає, бо в неї для цього не вистачить законних підстав, визначених у брюссельських кабінетах. Тому в Тиса й не було закордонного паспорта. Таким, як він, шлях у Євросоюз був один — нелегальний. Продати якійсь дияволиці нирку — й купити візу. Або перейти через високі Карпати. Але треба знати дорогу, як знав її, наприклад, Мірча. Сам він стежки не знайде. Бо не знає. Так що навіть нелегально йому не вдасться пробратися в ЄС.

Стоп! Як це він стежки не знає? Та ж він сам вигадав найкращий і найкоротший прохід у Європу! Тунель! Його ідея його й врятує! Все відбудеться так само, як із будівництвом. Хочеш сховати щось від уваги людей — нахабно роби це на їхніх очах. Якщо замислив побудувати секретний тунель, то роби це не на вигонах і околицях, а на центральній площі! Тому саме тунель сьогодні і врятує Тиса! Ця зграйка недоумків на чолі з мером і Дохторкою шукатиме його вдома, по генделиках чи навіть над річкою, але їм ніколи й на гадку не спаде шукати його в тунелі! Ось де він їх переграє, ось до його територія. Там навіть стіни його підтримуватимуть, бо це ж його задум, його, Тисове, дітище! Він перехитрить цих убивць, прошмигнувши просто у них під носом!

Геніально! Фонтан уже готовий, будівельна техніка поїхала, тепер усе законсервовано до урочистого відкриття, тож під самою чашею потрапити в тунель не вийде. Шкода, що це не сталося раніше, коли ще стояв будівельний майданчик і в Тиса були свої ключі. Ну, але нічого, він пробереться в центр міста, пролізе на задній двір кафе «Дунай», а там через вікно пробереться в підвал, звідки вже потрапить у тунель. Вікна відчинені, бо лише недавно все залили бетоном і потрібне свіже повітря, щоб конструкція якнайшвидше затвердла і висохла. Все легко, залишається дочекатися сутінків, у потемках пробратися в місто, далі в підвал, пройти тунелем — і вийти вже на свободі, в безпеці, у Європейському Союзі!

Так він і вчинить, вирішено. Головне — дістатися Євросоюзу, а там і перемога опиниться в його кишені. Бо на тому боці тунелю жодна Дохторка йому не страшна. Ні вона, ні Барток, ні будь-хто інший. І — вуаля! — все дзеркально зміниться: йому загрожувати ніхто не зможе, а він якраз навпаки. Після вдалої втечі Тис матиме змогу шантажувати своїх спільників, поставити їм шах і мат. З безпечної відстані він пригрозить їм викриттям і провалом, тож «компаньйонам» не залишиться нічого іншого, крім як погодитися на його умови.

А його умови будуть прості: повернутися до виконання первісного плану. Тільки тепер уже Тисові належатиме не одна вагонетка, а дві. Або навіть три! Він заслужив, це ж він усе вигадав, а ці зрадники хотіли його ошукати і вбити. Тому чотири, чотири вагонетки належатимуть йому, а решта — цим злодіям. У своїх він перевозитиме українців, а в інших хай перевозять що заманеться. Ось так і треба діяти. Це мудрий план. Геніальний. Бо і тунель збережеться, тобто мрія всього його життя втілиться. І Тис врятує своє життя, що не менш важливо, адже він перебуває в розквіті сил і ще спроможний вигадати для України безліч грандіозних, епохальних проектів. І Україна євроінтеґрується, стане нарешті нормальною країною, хоч і нелегально. А така світла мета може собі дозволити не гребувати ніякими засобами, бо таким чином просто відновиться історична справедливість: украдена колись московськими ордами велика й велична країна повернеться на свою історичну Батьківщину, в Європу.

Словом, усе чудово. Може, навіть краще, що все склалося так, як склалося, бо якби не їхні кровожерні плани, то ці «компаньйони» ще довго б, мабуть, морочили Тисові голову випробуваннями тунелю і приготуваннями, лише б не розпочати перевезення людей. А так він поставить їм ультиматум, умови якого вони змушені будуть прийняти. І все запрацює так, як він задумав. Ех, таки значно краще бути мудрішим за інших!

А якщо все так добре складається, то, може, забрати й Марічку з собою? Вона в безпеці, але ніколи не відомо, чи ці вбивці не змінять свою думку. Тепер вони проти неї нічого не мають, але коли зауважать, що Тиса немає, що він наче крізь землю провалився, втік з їхніх лап, то можуть почати псувати життя його дружині. Допитувати її, стежити за нею, позбавляти сну і спокою. А вона, бідолашна, ще хвилюватиметься, що чоловіка немає, що він кудись зник. Не можна виключати й варіанту, що ці мерзотники візьмуть її в заручники — і тоді не Тис шантажуватиме їх, а вони його. Ці нелюди здатні на все, вони й рідну маму вбили б за гроші. Ні, не слід залишати їм жодного козиря, жодного інструмента тиску на вчителя. Лише за таких умов шанси на перемогу зростають до майже безперечних.

Та й любить він її, свою Марічку. Любить ніжно й палко вже понад двадцять років. Ніхто не розуміє його так, як вона. Марічка пройшла з ним горе й біду, а так і не зазнала повного щастя. Вона була з ним, коли вони жили в гуртожитку, і він купував для неї вагітної один помаранч. Стояла з ним над могилою їхньої донечки, світла їхнього життя, Катрусі. Так, після її смерті стосунки подружжя зіпсувалися, можливо, навіть стали нестерпними. Але Тис вірив, що насправді любов їхня жива, що все ще вдасться залагодити. Зрештою, свій тунель він у глибині душі й присвячував Марічці. Тому й не розповідав про нього, остерігаючись знову осоромитися й виставити себе на посміх. Хотів повідомити їй тоді, коли все запрацює, щоб вона була вражена своїм чоловіком. Аби знову в нього повірила, захоплювалася Тисом, обожнювала його. Пишалася тим, що є дружиною такої історичної постаті.

Трішки розчулившись від таких роздумів, Тис прийняв тверде рішення, що його тунель називатиметься «Марічка». Бо вона його надихала, бо вона була сенсом і повітрям його життя. З того самого моменту, коли він побачив її перед міською гімназією з «Кобзарем» у руках, ця жінка стала сенсом його марного існування, це правда. Тож і найбільше його дітище — тунель — має бути спільним. Значить, Марічку треба забрати вже зараз, випередивши небезпеку, розказати їй всю правду і втекти разом із нею. Тепер, коли в нього є план, це буде найкращий вихід. Вони втечуть удвох в Угорщину і зовсім швидко примусять зграю контрабандистів танцювати під їхню дудку. Зрозумівши, що Тис реалізував такий важливий для цілої Європи проект, Марічка вже ніколи не дозволить собі лихого слова на його адресу, їхнє життя стане радісним, сповненим кохання і взаємної турботи. Саме таким, як вони колись мріяли. Тому коли на Ведмедів упаде ніч, Тис прокрадеться додому, забере Марічку і вони разом утечуть. Тільки так...

Темрява була густою, як намул, коли Тис сторожко вийшов із гущавини й побрів у напрямку міста. Кожен звук і тінь кидали його в жар, змушували тіло тремтіти. Він дочекався півночі, переконав себе, що навіть цього замало, бо ж вихідні, літо, і містом ще гасає чимало людей. Просидів ще дві години над річкою, аж добряче змерз, хоч і тулився від вітру за широким стовбуром дерева. Далі чекати не було сенсу, бо ще годину йому треба на те, щоб дістатися додому, потім розбудити Марічку й хутко побігти до кафе «Дунай», все це встигнути до п'ятої, коли почне заходитися на світанок. Тож чоловік вийшов і обережно попрямував до міста.

Час від часу з дороги долинав гуркіт автомобільних моторів, але загалом місто вже спало. Завулками, дворами й найтихішими вулицями дістався Тис до свого дому. Подумки він картав себе за те, що вдягнув у цей день саме білий костюм, такий недоречний для переховування вночі! Але вже було як є. Немов примара, його тінь прошмигнула на обійстя. Там було тихо й порожньо, жодних машин чи слідів «компаньйонів». У вікнах теж не світилося. Але ризикувати Тис не міг, мусив перевірити, чи не зачаїлися ці хитрі вбивці у темряві хати. Він кілька разів обійшов будинок, зазираючи у вікна. Потім обережно заліз на вишню, з якої можна було заглянути у спальню. Побачив, що Марічка солодко спить, розкинувши руки, як моряк, безтурботна й залита місячним сяйвом. Слава Богу, значить удома нікого з його переслідувачів немає, все спокійно.

Увійшовши, Тис не запалював світла. У потемках і чомусь навшпиньки зайшов у спальню, сів біля Марічки й почав лагідно її будити. Та потягнулася, ледь розплющила очі й побачила, що над нею, освітлений місяцем, сидить її чоловік у білому костюмі. Обличчя його щасливе й замріяне, він усміхається — усмішку видає тьмяний блиск золотого зуба. Виглядає він спокійно й натхненно. Якось не так, як завжди. Розніжена сном і обеззброєна неочікуваною лагідністю чоловіка, Марічка промовила:

— Ну де ж тебе носить, невже знову напився? За тобою тричі приїздили, двічі Ікар, а потім, уже зовсім увечері, навіть мер приїхав, шукали тебе. Я порадила їм прочесати найдешевші генделики, — позіхнула жінка.

— Тссс, рідна моя, — поклав їй палець на губи Тис, але зробив це так ніжно, що дружина навіть не протестувала. — Я тверезий і ніде не був, увесь цей час переховувався на Тисі. Вони не просто так мене шукають, Марічко. Я перейшов їм дорогу, тепер вони хочуть позбутися мене, вбити. Як вбили Ичі.

— Що ти таке верзеш?!

— Я кажу правду, чистісіньку правду. Вони вбили Ичі. Справа в тому, що це ніякий не фонтан відкривається в понеділок. Тобто фонтан, але це лише прикриття. Насправді під ним буде тунель, він уже є, сімсотметровий тунель, який назовні виходить аж в Угорщині. Це я його вигадав, а вони допомогли все реалізувати. Я думав, що цей тунель стане дорогою для українців у Європу, стане нашими дверима туди, а вони вирішили, що використають його для контрабанди і наживи. І тепер я — автор ідеї — заважаю їм, вони хочуть мене вбити, як убили Ичі, який починав копати тунель. Тому мер власною персоною й приїздив сюди. Вони шукають мене, переслідують. Але в мене є план. Ми з тобою разом утечемо. Цим же тунелем, в Угорщину. І вже звідти, з Євросоюзу, втремо їм носа, змусимо працювати на нас!

Ця нічна розмова не була легкою. Але й не стала звичною для подружжя: вражена історією чоловіка й перевіривши, що від нього не тхне алкоголем, Марічка затихла й заворожено дивилася на цю місячну примару в білому костюмі. На чоловіка, який розповідав їй про небезпеку. І який вигадав план, щоб урятувати її. Нарешті її чоловік говорив про щось серйозне. Задумав щось велике. Зважився на небезпечний крок. І головне — не покинув її, не залишив, а значить — любить. Любить. Як загіпнотизована, вона підкорилася Тисові. Послухалася, що треба втікати. І жодних речей їм не треба — тільки одяг, який матимуть на собі, документи, ліхтарик, рюкзак із перекускою й водою. Крім цього, вона взяла лише одну річ, про яку не сказала Тисові.

Фотографію. На ній була Катруся — жива, радісна, кумедна: у той момент вони ліпили вареники, дитина замурзалася борошном і тістом, була схожою на маленького білого ведмедика з червоними щічками. Жива і щаслива. І вони обоє тоді, здається, востаннє були такими — живими й щасливими.

Приблизно о четвертій ранку пара темних постатей вийшла з будинку й нишком городами подалася в бік площі Миру.