Карбід

Розділ сьомий, в якому розпочинаються й раптово припиняються роботи

Уже наступного ранку, а було це 16 травня 2015 року, на центральну площу Ведмедева на своєму велосипеді приїхав Ичі. До рами ровера була прив'язана лопата, а на задній багажник гробар прикріпив літрову пляшку пива. Свою роботу він почав саме з останнього, оскільки після вчорашніх відвідин мерії почувався злегка пригнічено.

Щоправда, одразу взятися до роботи йому завадило незнання місцевості. Точніше кажучи, він не знав місця, на якому мав постати міський — а насправді всеєвропейський — Фонтан Єдності. Довелося чекати мера, тому після першої пляшки Ичі подався по наступну, після чого приліг під деревом.

Центральна міська площа Ведмедева ще з часів імперії ведмедів називалася іменем Миру. Безглуздішої й водночас правильнішої назви годі було й вигадати: хай би хто і що казав, а ведмедівці були добрими виноробами, працьовитими хліборобами, сильними лісорубами, геніальними кухарями, але ніколи не ставали визначними вояками, революціонерами чи повстанцями. Тобто, з одного боку, Мир для ведемедівця був частиною характеру. Щоправда, встановлювався він завжди після поразки чи просто захоплення окупантами. Хоч би до якої держави чи імперії входило на тому чи іншому історичному етапі Закарпаття — це щоразу відбувалося без волі і навіть без участі самих закарпатців. Тож з іншого боку, площа Миру в другому — прихованому — значенні своєї назви була ще й площею Окупації. На більш віддаленому півдні подейкують, що найгіршими вояками є італійці, бо вони ледачі й недисципліновані гедоністи. Вочевидь, там просто не чули про існування закарпатців, які вояками взагалі не є. Мабуть, звідси й пішли розмови про споконвічну закарпатську толерантність.

Добре, що Ичі не знав усього цього, тому його солодка пивна дрімота була позначена мареннями про різноманітні наїдки, яких він охоче б у цей момент скуштував. Передусім — сала у всіх його вигаданих Богом прекрасних різновидах. А Бог їх вигадав чимало: перчене гострим перцем — до первачка; солоджене червоною паприкою — до біленької; варене, м'якеньке — до варенухи; щедро посолене — до студеної оковитої; копчене, пахуче — до чистої, як сльоза, казенки. «Чудо Господнє, — чи думав, а чи снив Ичі. — Стільки видів сала, а кожен пасує до горілки. Саме для цього Всевишній їх і створив. А значить, і сам Бог любить чарочку холодненької. І в цьому я, хоч і не ходжу до церкви, є глибоко релігійною людиною. Справжнім християнином». Далі у сні з'явився Бог: найбанальніше, бородате його втілення. Він сидів за столом і ділив одну пляшку на трьох — на Себе і Сина, і Святого Духа. А коли вони після тосту «амінь!» цокнулися, раптом ударили церковні дзвони. Ичі від несподівано гучного звуку стрепенувся і натхненно перехрестився, потім розплющив очі й побачив, як великий жовтий дзвін розгойдується на дзвіниці храму, вознесеного над міською площею.

Крім церкви, на площі стояли: побудована в часи ведмежої імперії міська рада, схожий на склад будинок культури, пам'ятник ангелу-охоронцеві міста (з огляду на бюджетну скруту просто перероблений зі старого пам'ятника Леніну шляхом заміни голови й додавання крил), дуб, про вік якого ходили чудернацькі легенди, будівля міського архіву, ресторан «Ведмежа порція» і готель «Ведмедів». Посеред площі — навколо крислатого дуба — розкинулася чималенька недоглянута клумба, на якій і куняв гробар, а біля нього і його велосипеда на ній лежали, були прив'язаними чи паслися: дві корови, біла коза з чорною плямою на лівому боці, біла коза без чорної плями, цілком руда коза, двійко овець, застиглий ще з квітня перед новими воротами архіву баран, качиний виводок, несамовито активні кури в невловимій кількості, гордий і граційний когут, сімнадцять гусей і брудна льоха. На початку дев'яностих місцева інтелігенція протестувала проти цього свята природи, називаючи його срамотою і пасовиськом, але мер зміг переконати містян, що така пасторальна картинка заспокійливо впливатиме на інвесторів, які, побачивши, що у Ведмедеві живуть заможні, хазяйновиті і підприємливі люди, захочуть вкладати свої капітали саме сюди. Інвесторів, правду кажучи, відтоді не прибуло, але пасовисько залишилося. Воно, як на те, регулярно ставало в пригоді місцевим пиякам, які навіть упродовж дня могли заховатися й покемарити в самому центрі під заспокійливий леґіт і мукання.

Нарешті, приблизно об одинадцятій, на площі з'явився мер із почтом, до якого входили найкращі і найпрославленіші міською газетою «Зоря Ведмедева» працівники міськради. За дивним збігом це були дружина, тесть і брат міського голови. Шляхетності й порядності Золтану Бартоку не бракувало, тому свою коханку він на роботу офіційно не влаштовував: у міській раді вона числилася радником на громадських засадах. Коли виникала потреба в якомусь схваленні чи погодженні, патріотично налаштована коханка завжди подавала голос громадськості. Коротко представивши підлеглим офіційну суть ідеї Тиса й небачені досі інвестиційні перспективи, які відкриються перед Ведмедевом після запуску Фонтана Єдності, міський голова сухо поцікавився в лежачого Ичі:

— Чому робота стоїть?

— Не стоїть, а лежить, — по-волюнтаристськи гордо відповів гробар. — Інструмент я привіз, усе готово. Але я ж не знаю, де саме копати. Потрібен якийсь план чи що.

— Ти тільки не розказуй міському голові, що і коли потрібно. Щодо плану ти в курсі, малювати нічого не будемо, починай копати спочатку вглиб, а потім у тому напрямку, де сідає сонце — орієнтуйся на шпиль церкви. Про все інше подбаю я. Починай, починай!

— Але що робити з цим зоопарком, вони ж мені попадають у яму? — не вгавав Ичі.

— Не хвилюйся, зараз ми щось вигадаємо. Я давно хотів узяти на роботу свого племінника, він у цих справах ас. А ти — гайда, не барися. Все, дорогі мої, — звернувся посадовець до своєї свити. — Нічого тут стояти, вперед, вперед, вперед.

Ичі ліниво підвівся, солодко потягнувся і відв'язав від рами лопату. Відійшов на кілька метрів від дуба й почав копати. Золтан Барток не збрехав: одразу ж по обіді прибіг якийсь шмаркач із тоненьким ціпочком і погнав птицю та худобу з площі. Більше за весь час роботи гробар — як і решта містян — тварин тут не бачив (хоча заздрісники твердили, нібито ціле поголів'я опинилося на меровому обійсті, але на те вони й заздрісники).

Робота була нелегкою. У перший день Ичі вдалося викопати заледве півметрову яму діаметром у два метри. Коли ввечері того ж дня Золтан Барток, Ікар, Геній Карпат і Тис прийшли інспектувати об'єм, як вони висловилися, виконаних робіт, то були вкрай незадоволеними й наказали гробареві наступного дня старатися більше, а яму розширити, бо ж це має бути фонтан міжнародного значення, а не сільська криниця. Ичі старався, але мало що виходило: уже на рівні коліна земля під площею перетворювалася на суміш глини й каміння, причому відсоток каміння з кожним сантиметром зростав. Тож нічого дивного, що вже на глибині метра довелося змінити лопату на кирку, і робота майже зупинилася. За цілісінький день гробар видовбав заледве три-чотири тачки кам'янистої суміші. Мабуть, не просто так пращури ведмедівців вирішили закласти центральну площу саме на цьому місці: воно було твердим, як скеля, а отже, й безпечним для будівництва, непіддатним на землетруси, які часто хитають Карпатами.

Крім того, Ичі мусив відлучатися на своє основне місце праці: нахабні громадяни не припинили вмирати навіть з нагоди початку будівництва Фонтана Єдності. Так-сяк подлубавшись у непіддатливій землі площі Миру, він збирався на цвинтар, де похапцем копав яму черговому небіжчику, а потім залишався на поминки, де — як ідейний християнин — приймав на душу улюблений напій Господа, до якого Той вигадав стільки смачних різновидів сала. А вже після цього не те що копати, а й говорити не було кому, та й сонечко ховалося за церквою. Словом, робота йшла повільно, майже не просуваючись углиб.

Чого не можна сказати про міського голову й місцеву газету «Зоря Ведмедева»: ті розгорнули цілу пропагандистську кампанію. Уже через два дні після початку роботи у чотиришпальтній газеті вийшло розлоге (на три шпальти) інтерв'ю з очільником міста Золтаном Бартоком, а ще на одній сторінці журналісти описували Тиса, Ікара й Генія Карпат як патріотів рідного краю й просто прекрасних людей. Тисова Марічка, прочитавши замітку про свого чоловіка, спочатку дуже здивувалася, потім перечитала ще раз і ледь знову в нього не закохалася, а коли прочитала втретє, то — горда й щаслива — побігла його цілувати, але, увійшовши в його смердючу й захаращену кімнату, передумала і віддала перевагу добірним прокльонам. Інші читачі газети подумали, що наближаються вибори, тому в ЗМІ знову полізли мармизи кандидатів. У кожному разі, ідея фонтана й розгорнутий на широку ногу піар не залишили нікого з ведмедівців байдужими.

Наступного дня на площі зібралося чимало роззяв, які із затінку спостерігали за кволенькою — з похмілля — роботою гробаря, допомагаючи йому хто порадами, а хто й зловтішними кпинами. Ще через два дні вийшло інтерв'ю з мером на місцевому телебаченні, яке додало куті меду. До того ж натхненну промову Золтана Бартока журналісти проілюстрували фотографією фонтана де Треві у Римі. Ця картинка настільки розбурхала уяву містян, що якийсь дідусь навіть розгледів у одній із римських фонтанних скульптур бородатого батька мера, Еміла Бартока, і пов'язав це з тим, що роботи розпочав саме гробар Ичі. У підсумку поповзла міська чутка про марнославного сатаніста-мера, який хоче перепоховати свого батька в самісінькому центрі Ведмедева, на центральній площі, під сімсотрічним дубом. Міському голові довелося через два дні знову давати телеінтерв'ю, в якому він спростував чутки й ще раз розповів схильним до перебільшень ведмедівцям ідею Фонтана Єдності. Щоправда, цього разу журналісти обійшлися без ілюстрацій, у кадрі промовляла лише товста, спітніла й лиса пика міського голови, тож інсинуації поволі вщухали. На закріплення «Зоря Ведмедева» ще раз присвятила чотири шпальти темі фонтана, а в місті з'явився білборд із зображенням карти Європи з жирною точкою Ведмедева в центрі. Внизу яскравими літерами і курсивом розповзався напис: «Ведмедів уже ніколи не буде таким, як раніше. Фонтан Єдності — нова сторінка нашої європейської історії. Міський голова Золтан Барток і команда ентузіастів».

Хоч із першим скандалом і вдалося швидко впоратися, «ентузіастам» аж ніяк не подобалося, що півміста стовбичить на центральній площі, сантиметр за сантиметром оглядаючи роботу Ичі. Тому було вирішено огородити клумбу з гробарем і дубом високим парканом. А щоб громадяни не образилися, їм пояснили, що паркан покликаний захистити їх від небезпечних робіт. Відтак довелося створити місце небезпечних робіт, тож міський голова розпорядився пригнати під дуб старий колісний екскаватор із комунального підприємства. Оскільки ж пальне давно вкрав директор згаданого підприємства, то екскаватор на потіху всьому місту тягнула двійка коней, яких батогом підганяв циганчук Мітя.

Коли залізний динозавр із давно минулої епохи опинився під дубом, а навколо виросла огорожа, ажіотаж із приводу фонтана пішов на спад, але тепер почав обурюватися Ичі. Зокрема, він наполягав, щоб екскаватор таки долучили до робіт, резонно аргументуючи, що залізним ковшем легше і швидше копати яму в непробивній, майже гірській породі. Мер не мав нічого проти, але пального давати не захотів, згадавши, що майновий бік справи обіцяли залагоджувати Ікар і Геній Карпат. Ті у відповідь сказали, що це міф, буцімто екскаватор копає швидше за людину. Крім того, він працює занадто шумно, а це заважатиме мешканцям і роботі самої міської ради. Барток із Ичі розреготалися. Тоді Геній Карпат вхопився за останню рятівну соломинку:

— Ичі, — довірливо проказав він, по-дружньому поклавши руку на плече гробаря. — Сам подумай: це центральна площа старого міста, яке, ти й сам знаєш, знаходиться в центрі Європи. Тут починалися й закінчувалися війни, через ці місця проходили тамплієри, лицарі, королі і купці, а їхні коштовності падали в землю. Тепер у тебе є шанс їх знайти, адже до тебе тут ще ніхто не копав. А якщо рити екскаватором? Ти ніколи й не помітиш у ковші золоту каблучку чи діамант, або, ще гірше, понищиш якийсь скарб. Краще довбай собі лопатою й киркою: воно, може, й повільніше, але ж є шанс стати багатим!

— Ага, хуятим! — спохмурнів Ичі. — Ви мене тут не дуріть. Я думав, ми компаньйони, а ви за старе. Мене в дитинстві тато вже пробував так заохотити квасолю лущити: ти, казав, синку, чисти, там у кожному відрі є стручок з цукерками! Я перелущив тоді сім відер, пальці до крові стер, а замість цукерків — залупа! Так що везіть пальне, почнемо по-серйозному працювати, а то ми й до зими лопатою тут не впораємось!

Довелося таки компаньйонам заправити екскаватор, після чого робота й справді пішла не до порівняння швидше. Невдовзі яма на центральній площі Ведмедева сягнула триметрової глибини. Тепер мав початися другий етап робіт: над ямою слід було поставити навіс із ринвами, щоб жоден дощ не залив і таким чином не завалив майбутній тунель. За це завдання взялись утрьох Ичі, Ікар і Геній Карпат, а Тису була відведена роль постачальника обідів, які готувала для всіх Марічка. П'ятий з «компанії ентузіастів», міський голова Золтан Барток, тим часом відлучився з міста у відпустку.

За кілька днів під дубом виріс добротний навіс у формі чотирикутної парасольки, з усіх боків підперезаний бляшаними ринвами для стоку дощової води. Нарешті, вже в другій половині червня, майже через місяць після початку робіт, почалася ключова третя фаза проекту, про яку жителі Ведмедева не повинні були дізнатися: копання по горизонталі. Зорієнтувавшись за шпилем церкви, Ичі рушив поволі у потрібному напрямку. Оскільки порода й далі була міцною, а швидкість копання лопатою смішною, довелося провести в яму електричну лінію, до якої гробар підключив відбійний молоток з товстим наконечником. Ичі втискав молоток у землю, той її дробив і обвалював, залишалося тільки накидати її у відро, щоб потім драбиною винести нагору, до вантажівки.

Але носіння драбиною знову сповільнювало роботу. Тунель, попри всі нарікання й обурення Ікара та Генія Карпат, потребував нового механізму: пристрою, яким було б зручно і швидко піднімати на поверхню вириту землю. Пристрій обрали найдешевший: до гілки дуба прикріпили колесо, через яке перекинули канат. Ичі до одного його кінця прив'язував відро, а за другий тягнув, піднімаючи таким чином вантаж нагору. Коли ж той опинявся над поверхнею землі, гробар чіпляв свій кінець каната за спеціально забитий у дно гак, після чого піднімався нагору драбиною і висипав землю у вантажівку. Робота йшла б швидше, якби хтось інший приймав відра і висипав їх, але після короткої наради було вирішено, що залучати ще одного робітника буде небезпечно: може розбовкати — і тоді епохальному проекту кінець.

Незважаючи на всю примітивність праці, тунель усе ж розростався. Тепер вантажівка від'їжджала — для конспірації щоразу на іншу околицю — кожного дня. Здається, це стало можливим ще й тому, що Ичі нарешті пройнявся ідеєю, а робота почала приносити йому задоволення. Ще б пак: уже наприкінці червня тунель просунувся метрів на десять, набуваючи розмаху й вимагаючи подальших новацій. Раз на три дні Ичі прокладав підземну електричну лінію, щоб живити відбійний молоток і підвісний ліхтар. Це було творіння його рук — і після банальних могил від цього перехоплювало подих. Тунель тепер скидався на шахту, почав видовжуватися, а кожен рух гробаря досяг машинальної досконалості й абсолютної ефективності.

З кожним новим ударом молотка, піднятою лопатою й винесеним відром Ичі все більше розпирало від гордості; він собі здавався титаном, який довбає незворушну скелю — і та піддається, слухається його рук, змінює свою форму під його натиском. У голові гробаря зринали все нові й нові порівняння, екзальтованість яких зашкалювала, але які йому було важко висловити, бо не мав — як інший мрійник, Тис — доброї освіти, та ще й був закритим у собі мовчуном. Тільки вперед і вперед заглиблювалася його постать у сирому, прохолодному просторі тунелю; це була територія його самотності й перша справді творча, можливо, найголовніша в житті праця.

Що тунель пройшов уже через усю площу Миру й сягнув її краю, Ичі зрозумів, коли під час роботи наштовхнувся відбійним молотком на щось дуже тверде й монолітне — це був підмурок храму. «Як добре, що ми все врахували, й наш тунель пройде під церквою, а то могли б узяти зависоко і впертися просто в фундамент», — самовдоволено усміхнувся гробар і натиснув на курок молотка. Той почав дробити, заглиблюючись у землю під каменем. Ра-а-а-аз — і перше відро наповнене, два-а-а-а-а-а — друге відро готове, три-и-и-и-и — і в очах Ичі раптово потемніло, ніздрі забило глиною й пилом, а груди придавило пекельно важким тягарем, немов ціла церква впала й покарала гробаря за таке зухвале святотатство.