Карбід

Розділ четвертий, тривожний, бо герої опиняються в тупику

Тис прокинувся з важкого й липкого алкогольного сну, коли машина зупинилася біля закинутої будівлі колишньої колгоспної ферми. На задньому сидінні мовчав насуплений Геній Карпат. Сутеніло, світло фар виривало з темряви будинок і собачу будку, біля якої несамовито гавкав пес. Ікар посигналив — і з будинку вийшла темна постать.

Коли фари освітили її обличчя, Тис упізнав Ичі. Троє змовників вийшли з автомобіля, Ікар із Мірчею попростували назустріч господарю обійстя, натомість учитель історії спритно зник з освітленої смуги, й уже за мить десь збоку почулося дзюрчання і голосний видих задоволення. Простата не давала про себе забути. За мить, на ходу поправляючи штани й застібаючи блискавку, Тис уже прямував до інших.

— Доброго вечора пану господарю! — протягнув учитель руку до Ичі, а сам усміхнувся так широко, що золотий зуб аж зблиснув на світлі.

— Спочатку руки йди помий, — відрубав кремезний господар. Тис витер руку об піджак, продовжуючи усміхатись, і протягнув її знову. Ичі не поступився: — Я ж сказав, помий, а не витирай об свій брудний піджак. Кран там, справа від хатніх дверей.

Тис слухняно сховав долоню в кишеню і, немов нічого не сталося, почвалав у бік будинку. Коли він повернувся, вже тривала розмова:

— А платити скільки будете? — недовірливо, з-під лоба, подивився Ичі на Генія Карпат.

— Платити? Ну, не знаю, як за звичайний робочий день. Ми ще не думали про це. Та й запрошуємо ми тебе на рівних до нашого проекту, можеш стати акціонером. Тис, наприклад, усе це вигадав і заварив, це його внесок. Ікар закупить реманент, усілякі лопати, каски, тачки і все інше, — Мірча виразно глянув на Ікара, той побуряковів і сковтнув слину, на обличчі його спалахнуло невдоволення. Тим часом румун продовжував: — Я теж щось закуплю, крім того, кришуватиму все це, не дозволю ментам і владі пхати носа. А ти, Ичі, можеш вкласти в проект свою роботу, а коли ми почнемо отримувати прибутки, тоді й заробиш — свій власний і, головне, постійний відсоток. Таке ось акціонерне товариство, всі в долі.

— Їбав я таке товариство й постійний відсоток. Мені краще щодня платіть, все одно з цього нічого не вийде. Я волію мати своє при собі вже, а не ловити синиць у свинарнику.

— Ей, ей, не гарячкуй, — вступив у розмову Ікар. — Усе буде гаразд, ніхто тебе не образить і не ошукає. Ми тут, бо поважаємо тебе й віримо в тебе.

— А я вірю в гроші, краще — авансом.

— Ичі, будуть гроші, буде навіть аванс. Скажи просто, берешся за роботу, виконаєш її від початку й до кінця? Тут важливо, щоб це був лише ти. Одна людина, яка зробить усе. Нам зайві вуха й очі не потрібні.

— Беруся, чого ж не взятися, якщо заплатите. Але заходьте в дім, негоже стояти надворі, коли розмова серйозна.

Тис прислухався до їхніх переговорів, розуміючи, що Ичі вже в курсі його ідеї й цілого проекту. І це йому не подобалося. Навіщо до такої епохальної справи, яка може вплинути на долю цілого континенту, залучати цього горбаня? Хіба не могли б вони втрьох — Тис, Ікар, Геній Карпат — самі все зробити, копаючи по черзі? Для чого їм Ичі, цей бридкий старий гробар, життя якого складається з копання могил на Партизанській і вечірньої пляшки за упокій небіжчика? І так день у день. Ох уже ці мільйонери, зовсім не хочуть працювати своїми білими ручками, а кожна нова пара мозолястих рук загрожує викриттям і провалом усього проекту!

Компанія увійшла до будинку. Скромний інтер'єр складався з тумби зі старим телевізором, на якому височіла перекособочена саморобна антена, ліжка на пружинах, як у літніх дитячих таборах, дерев'яного столу з чотирма табуретами зовсібіч, старої шафи й умивальника в кутку. Згори звисала лампа в дивовижно багатій, як на цю кімнату, люстрі — з багатьма кришталевими висюльками й дзеркальцями для заломлювання світла. Тису ця лампа здалася знайомою, але згадати звідки — він не зміг.

Ичі був простою й тупою робочою силою, руками, якими Ікар і Геній Карпат хотіли виконати всю брудну фізичну роботу. Він для неї надався якнайкраще, адже тільки й знав, що копати. Кремезний, сильний і страшний — так мав би виглядати хрестоматійний гробар у кожному містечку, а в Ведмедеві він таким і був. Фізична вада — величезний горб на спині, відлякувала від нього людей і робила чоловіка об'єктом нищівних жартів дітей. Кожен клас у Ведмедеві, доходячи на уроках зарубіжної літератури до вивчення «Собору Паризької Богоматері», починав обзивати гробаря Квазімодо. Ичі звик до цих образ ще змалку, тому тепер не злився і навіть не обертався, коли чергова ватага хлопчаків починала кричати йому в спину: «Квазімодо, Квазімодо, де твоя Есмеральда, уже закопав?». Чоловік не сердився, а терпляче чекав: попри потворність, Бог подарував йому богатирське здоров'я, тож у свої майже шістдесят він почувався все ще молодим і всемогутнім. За довгі роки життя він устиг закопати не одного з тих, що з нього нещадно глумилися, і — як не соромно це визнати — відчував неабияке задоволення, коли об гріб чергового жартівника гупала перша лопата важкої, вогкої землі.

Але вчитель історії ніколи його Квазімодо не називав, оскільки у них, в учительській, гробаря між собою називали не інакше, як Ичі-хуй-ти'-в-пличі. А все через те, що добрячих двадцять років тому, на зорі української Незалежності, один учень на уроці української мови голосно заперечив учительці, коли та сказала, що в нашій мові немає слів, які починалися б на літеру «И». «Як це нема?!», — обурився учень-правдоруб. Учителька, Пресікаєнко Степанида Іллівна, упокой зі святими, Господи, її душу, спочатку подумала, що малий уже десь устиг нахапатися цих дурнуватих новомодних тенденцій, які пропонували еміграційні українські мовознавці, мовляв, має бути ирій та инший, а не вирій та інший. Але учень випередив учительку, викрикнувши: «А як же Ичі-хуй-ти'-в-пличі? Хіба це слово не на «и» починається?». Клас зайшовся реготом, а вчителька посиніла від злості, траснула малого указкою по писку, аж йому губа роз'юшилася. Учень розревівся, а клас почав сміятися ще голосніше. На гамір зайшов директор, якому Степанида Іллівна й пояснила всю ситуацію. Як завжди в Україні, справедливість опинилася на боці того, хто б'є й має бодай якусь адміністративну перевагу. Директор підійшов до учня, вліпив йому потиличник і підсумував: «По-перше, Ичі — не українське, а угорське ім'я. По-друге, не пличі, а плечі, і тоді воно не римується. А по-третє, завтра в школу прийди з батьками, поговоримо про твій поетичний талант, розумнику. А зараз — тиша і продовжуйте урок!».

Наступного дня малий прийшов у школу з батьками, які замість того, щоб захистити сина й здійняти скандал через його побиття, принесли коробку шоколадних цукерок і пляшку коньяку. Батько довго вибачався за поведінку сина, жалюгідно плазуючи перед директором і розхвалюючи школу. Наприкінці, коли вибачення вже були прийняті, він усе одно ще раз прогнувся, узявши вину на себе: «Розумієте, насправді це я винен, бо кілька тижнів тому в нас були гості, і ми згадували нещодавно загиблого однокласника, ну і, ясна річ, у цьому контексті виник Квазімодо, його потворність, всі ж його побоюються і не хочуть одного разу опинитися під його лопатою. Ось я й розповів, що пам'ятаю його ще з дитинства, коли ми хлопчаками кричали йому услід: «Ичі, хуй ти в пличі!», а малий бешкетник, вочевидь, підслухав ту розмову й фразу запам'ятав. Воно ж завжди так, до дітей усе найгірше ліпиться».

Інцидент вдалося зам'яти, але малому він надовго закарбувався в пам'яті — мабуть, перш за все через публічне приниження, коли з нього сміявся весь клас. Тому учень, а звали його Святослав Конар, вирішив за будь-яку ціну довести всім, що він римувати таки вміє. З поетами завжди так: усі ці вірші виринають із невичерпного джерела дитячих травм, принижень і комплексів. Святослав почав писати з кожної нагоди і — батькам та вчителям на подив — у нього навіть цілком непогано виходило. Настільки незлецьки, що часто старші просили його нашкрябати якийсь віршик до чергового ювілею завуча чи Дня перемоги. Проте справжнім планом підступного й злосливого поетика була, звісно ж, помста. Помста за приниження — і слава. Зрештою, поети тільки цього й прагнуть.

Через три роки після скандалу з іменем гробаря Святослав Конар у шкільному коридорі підійшов до Степаниди Іллівни й вручив їй учетверо складений аркуш. «Це мій вірш, який я присвятив Вам. Вибачте ще раз за все, що між нами було поганого, я хочу засвідчити Вам свою безмежну повагу і вдячність, адже саме Ви посіяли в моїй душі любов до рідного слова, саме Ви, Степанидо Іллівно, відкрили колись мій скромний талант, який нині цвіте на ниві української мови й літератури», — в очах учня горів непідробний вогник доброти, а щокою котилася скупа юнача сльоза. Святослав, як і кожен професійний поет, був лицеміром і брехуном. Тільки вчителька дізналася про це пізніше. А спочатку вона на радощах влетіла в учительську кімнату, де з криками: «Послухайте, ну ви лишень послухайте це!» — прочитала колегам вірш. Усі розчулилися і почали нахвалювати учня, якого виховала — за їхніми тодішніми словами — педагог від Бога. Вчителі одностайно пророкували Святославові Конару славу й безсмертя на гарячому лоні української поезії, яке уособлює Степанида Іллівна Пресікаєнко.

Як виявилося пізніше, метафора про лоно була напрочуд точною. Проте помітили це вже читачі обласної газети «Молодь Закарпаття», куди горда вчителька надіслала вірш свого вдячного учня. Газета опублікувала творіння молодого й перспективного поета під заголовком «Учительці від Бога — Пресікаєнко Степаниді Іллівні — від вдячного учня, поета й уродженця щедрої на таланти закарпатської землі Святослава Конара». Вірш звучав так:

Невідомо, хто із читачів обласної газети «Молодь Закарпаття» першим пов'язав прізвище учительки з творчістю Івана Величковського і — йдучи за потоком асоціацій — здогадався окремо прочитати перші літери кожного рядка. Але, мабуть, ніхто, крім героїні вірша та його талановитого автора, не зрозумів, чому в утвореній фразі на місці літери «И» стояла літера «І» — як і заповідала кілька років тому мудра Степанида Іллівна, б'ючи малого указкою по писку. Це був момент вишуканої й солодкої помсти: поет навіть не сподівався, що вчительці стрелить у голову опублікувати його шедевр у газеті обласного центру. Він насолодився б і тим, що Степанида Іллівна сама розшифрувала його послання, або й просто би потішився з її обмеженості та власної винахідливості — у разі, якби не розшифрувала. А так успіх його навіть приголомшив. Особливо приємно було слухати ще кілька місяців історії про те, як навіжена, розхристана й розпатлана вчителька бігала від одного кіоску преси до іншого, намагаючись скупити весь тираж. Звісно, намарне, а містом ще довго гуляла історія про задерикуватого поета, який із першої ж публікації став обласною знаменитістю. Святослав Конар, звичайно, отримав трохи на горіхи від батьків, але вони виявилися не настільки суворими, бо все місто й усі знайомі родини — попри позірний осуд — захоплювалися малим і хвалили. Йому довелося перевестися в іншу школу, але учень не закинув писання віршів — і справді став відомим поетом. Утім, як це часто буває з юними даруваннями, Конар помер молодим від алкоголізму й зневіри в майбутнє людства. Степанида Іллівна пережила свого кривдника і навіть показала себе взірцевою християнкою, коли прийшла на його похорон. За якийсь час Ичі змахнув лопатою і над нею, але випадок цей ще довго згадували в місті, а в школі його не забули й досі.

Із ліричних спогадів Тиса вирвав дзенькіт чарок, які гробар розкладав на столі. Учитель водномить пожвавішав і почав знову прислухатися до розмови.

— Ну гаразд, ідея справді цікава і, в принципі, реальна, але де саме ви хочете копати? — запитав Ичі, розливаючи смердючий самогон у чарки. Всі переглянулись, і на мить запала тиша.

— Чесно кажучи, місця ще немає, — Ікар першим перехилив у себе чарку, взяв квашений огірок і спочатку голосно його занюхав, а потім так само голосно хрумнув. Тис, який побачив, що хтось уже п'є, хильнув навздогін і аж очі закотив від задоволення. — Про місце мусимо порадитися всі разом. Треба вибрати тихе й зручне. Мені здається, що добре було б копати на цвинтарі, біля Мірчі: ніхто б не дивувався, що ти, Ичі, кожного дня там ходиш і працюєш. Там узагалі мало зайвих очей. Ще й Мірча поруч живе, всі необхідні інструменти й механізми ми б могли зберігати в його сараї.

— Та ну, цвинтар не годиться. Так, це тихе місце, але він занадто далеко від кордону, тоді наша праця розтягнеться на роки, — сказав Мірча й випив.

— Ет, воно насправді добре, та й не дуже, — задумливо протягнув Ичі, знову розливаючи самогон. Тис сприйняв його рух як заклик до дії, тому одразу ж випив. Господар подивився на нього з осудом і ще раз налив у його чарку. — Цвинтар — дійсно місце тихе, але я не впевнений, що нам треба це робити саме в тихому місці. Роботу такого масштабу важко приховати. От куди ми будемо виносити землю? Навпаки: на мою думку, ховатися нам не треба.

— Тобто як це не ховатися? — вперше вступив у розмову Тис.

— Мій досвід показує, що найбільш таємні речі треба робити у всіх на виду. Тоді більше шансів, що ніхто ні про що не здогадається. Наприклад, перед розпадом імперії ведмедів я працював сторожем у нашому міському будинку культури, — сказав гробар і ковтнув порцію. Тис підвів голову, подивився на люстру і згадав, звідки вона йому знайома. Висіла колись у будинку культури, надавала йому урочистого вигляду. Від розгадки таємниці вчителю потепліло на серці, й він випив. Ичі ж продовжував: — Так ось, пам'ятаю, як каґебешники цілим містом сновигали, шукаючи місце, де мали відбутись установчі збори міської організації Народного Руху. Перетрясли квартири всіх антисовєтчиків, облазили клуні й гаражі, перевірили колгоспні приміщення й навіть проінспектували всі спортзали шкіл, але не додумалися, що установчі збори відбудуться у найцентральнішому і найбільшому залі міста — будинку культури.

— Ну так, — погодився Геній Карпат, — таке нахабство мало кому на гадку спаде. І не з пальця ж висмоктана народом бувальщина про контрабандиста, який улітку приїздив велосипедом на кордон у сандалях, шортах і футболці, а на задньому багажнику його ровера металічною пружиною були притиснуті дозволені дві пачки цигарок. Митники не могли зрозуміти, що ж відбувається, адже немає сенсу возити всього дві пачки: заробляєш десяток гривень, а вбиваєш цілий день. Проте й обшукувати його не було сенсу, бо він просто не мав де сховати іншу контрабанду. Після кількох десятків ходок із двома сміховинними пачками до нього підійшов начальник митниці й пообіцяв, що дозволить йому три місяці перевозити все що заманеться, хай лише контрабандист зізнається, в чому полягає його трюк. І тоді той сказав, що возить в Угорщину зовсім не цигарки, а велосипеди, щоразу повертаючись додому пішки. Під носом у всіх робив свою справу, а ці захланні тупаки в мундирах так нічого й не зрозуміли!

— То що ви в такому разі пропонуєте, мушкетери? — спитав Тис, закохано поглядаючи на пляшку.

— Думаю, треба копати на самому кордоні, це максимально близько й зручно, — після хвилі роздумів відповів Ичі.

— Та ні, копати на кордоні — це вже перебір. От рухівці ж не пішли проводити збори в сам будинок КҐБ, правда? — Геній Карпат розтягнув паузу, випив, а потім, кривлячись від огиди, випалив: — Треба копати в центрі. У нас же у Ведмедеві центр — це ніякий насправді не центр, він знаходиться майже на околиці, близько до кордону. Це ідеальне місце. Тільки треба вигадати причину, якісь будівельні роботи чи що, аби ми могли спокійно копати, та що там копати — бурити землю й вивозити її звідти вантажівками у всіх на очах!

— Смілива ідея, але, здається, геніальна! Наливай, Ичі, наливай, справу вирішено!

Господар розлив залишки пляшки по чарках, всі цокнулися й випили, а Ікар продовжив:

— Завтра зранку всі йдемо до мера, він мій друг, ми його легко переконаємо. Геніальна ідея, геніальна! У центрі, у всіх на виду, з дозволу мера! Хо-хо, геніально!