Казка про недотепного Короля

Глава VII. Граки

Наступного ранку прийшов Чарівник до Головного Радника та говорить: «Мені потрібні граки».

— Цього в нас вдосталь, — запевнив Пройдисвітський.

Вийшли вони з палацу та пішли до лісу. Ліс був такий густий й зарослий, що бліді, сонячні промені, не досягаючи землі, губилися у розлогому, щільно переплетеному між собою гіллі. Хоча тоді й було літо, однак у темній лісовій гущавині, тягло могильним холодом і вогкістю. Довкола стояла гнітюча, гробова тиша. Ані звір не пробіжить, ані птах сполоханий не злетить. Лише час від часу спокій порушував сухий хрускіт зламаних під черевиками гілок. Довго крокували Пройдисвітський з Чарівником звивистою, зарослою папороттю стежкою, часом продираючись через чагарник ліщини й обходячи кремезні, моховиті стовбури повалених дерев. Нарешті непроглядні хащі розступилися й вони опинилися на галявині, залитій ласкавим сонячним світлом.

— Це тут, — сказав Головний Радник.

Чародій витягнув з кишені чарівну паличку, змахнув нею й промовив закляття: «Омана дезінформо». Тієї ж миті здійнявся шалений вітер. Ожив ліс, зашумів. Залопотіло усе навкруги. Злетіла каркаючи зграя граків у небо та закружляла величезною, чорною, живою хмарою над галявиною. Хмара безперервно здійснювала стрімкі підйоми та спуски, змінюючи траєкторії, форми та швидкість.

Вона завмирала, витягалася в довгий, вузький еліпс, стискалася до краплі, збивалася в клубок, або оберталася наче вихор, а потім розсипалася й птахи полетіли на всі боки. Розлетілися граки по всьому королівству. Весь день вони каркали про старанність, смиренність та мужність Короля. І не було нікого, хто б цьому не повірив.