Казка про недотепного Короля

Глава VIII. Змії

Наступного ранку прийшов Чарівник до Головного Радника та говорить: «Мені потрібні змії».

— Отруйні? — запитав Радник й отримавши ствердну відповідь, повів чародія на пустовище до старої занедбаної криниці. Колись давно там був дерев’яний двоповерховий павільйон, але під час грози в нього влучила блискавка й він згорів, а кам’яна криниця залишилася. Відтоді там все буйно поросло кущами та високою травою. Пройдисвітський відшукав криницю й обережно відсунув прогнилі дошки з оголовка. З шахти повіяло їдкою цвіллю та прілістю.

— Це тут, — сказав Головний Радник.

Чарівник нахилився й зазирнув в лякаючу, чорну глибину. Однак води він унизу не побачив. Дно кишіло гнучкими, слизькими, довгими, чорними, мерзотними гадюками. Вони звивалися, перепліталися, шипіли та здіймали голови, облизуючи повітря вузькими, роздвоєними язиками.

Чародій витягнув з кишені чарівну паличку й доторкнувшись нею до криниці, промовив закляття: «Зомбус пропагандум».

Закляття багаторазово віддалося луною в колодязі. Зміїне кубло пороззявляло пащі та роздратовано закопошилося. Повиповзали гадюки на поверхню, піднялися на хвости й звиваючись, загойдалися в повітрі з боку на бік. Завершивши свій страхітливий танець, змії розповзлися на всі боки.

Одна гадюка пробралася в королівські покої та поки монарх приміряв новенькі сині черевики, заповзла йому за комір. Як тільки Король не стрибав і не вивертався, і вже майже витрусив її з сорочки, але змія все ж встромила свої отруйні довгі зуби йому в спину. Отрута обпекла наче вогонь.

— Рятуйте! — заверещав від жаху Король не своїм голосом. — Я помираю!

У голові йому запаморочилося й перед очима попливли химерні плями. Сприйняття дійсності лякаюче змінилося, все викривилось і з’явилася… надзвичайна легкість. Отямився Король, дивиться на себе в дзеркало. Начебто все те ж саме, що й було. Те саме смертне тіло з вусами й чубом, однак щось суттєво перемінилося у середині. Придивився добре до свого дзеркального відбиття Король і побачив у глибині очей власну винятковість, вищість та глибоку мудрість. Якщо навіть сам монарх повірив у цю нісенітницю, то що вже говорити за простих людей. Рознесли змії отруту брехні по всьому королівству. Вони заповзали в оселі та нещадно кусали всіх кого знаходили, навіть кошенят і цуценят. Коли настав ранок, в королівстві не було нікого, хто б не вірив в «особливу роль» і мудрість Короля.