Клеркенвельські оповіді

Розділ дев'ятий Оповідь мажордома

Абатиса Агнеса де Мордон стала біля головної брами монастиря й зітхнула. Вона обернулася до мажордома Освальда Ку з виразом ярої люті, що лише трішки пом'якшувався ямочкою на її підборідді.

— Ні в якому разі не пускайте їх до наших сараїв! Тільки погляньте на них! Гидка, мерзотна шахрайня! Вони вже посцяли на солому, якою ми збиралися вкрити церкву.

Вона втупилась у робітників, що будували Ноїв ковчег на луці. Був другий день містерій, які щороку влаштовувалися в Клеркенвелі протягом тижня Тіла Господнього під наставництвом і наглядом гільдії парафіяльних секретарів. Біля самого ковчега було зведено поміст, а вивішений на ньому задник зображував фасад Ноєвої оселі. Вона дуже скидалася на купецькі будинки Чіпсайда, за винятком гойдалки, що стояла перед задником.

Поза, сценою чинилася метушня: актори готували ролі. Ной і Ноєва дружина минулого ранку грали Адама і Єву; а тепер змінили білі шкіряні костюми на більш звичний одяг — халати й сукні.

— Полегше, Діку. Полегше! — Ноєву дружину грав секретар церкви Св. Михайла з Олдгейта; він крізь сміх терпів, поки костюмер прив'язував йому пару накладних грудей. — Дуже туго, я дихати не можу.

— Ти здіймаєш чималий рейвах для такої маленької жінки. Волосся одягай сам. — Перука Ноєвої дружини скидалася на велику жовту швабру, але секретар зі Св. Михайла шанобливо підніс її над головою.

У возі з костюмами були маски з наклеєними на них зірками й блискітками, стьожки, капелюхи, камзоли та паперові стрічки, а також різноманітні накладні бороди й дерев'яні мечі Парафіяльний секретар зі Св. Олафа, який грав Ноя, спирався на віз, присьорбуючи густий ель зі шкіряної фляги.

— Відригнеш мені в лице, — попередила його Ноєва дружина, — познайомишся з моїм кулаком.

— Це необхідно, господине. Коли в моєму шлунку порожньо, я не маю сил.

Хамові та Яфетові фарбували обличчя жиром і шафраном, а Бог тренувався ходити на дибах по берегу Фліта. На краю луки вже зібрався натовп. Деякі обмінювалися жартами з теслярами, що лазили по ковчегу та ставили щоглу.

Один із акторів вигукнув щось непристойне, й абатиса затулила вуха руками.

— Ах, грішне життя. Aufer a nobis iniquitates nostras.[61] — Мажордом перехрестився і спитав дозволу повернутися до складу. — Так. Покиньте цей діл марнославства. — Одначе лама Агнеса лишилася спостерігати за тим, як прибувають глядачі; дерев'яні трибуни були заповнені видатними візитерами — серед них лицар Джеффрі де Каліс та заступник шерифа, — а народ сідав на луці. А потім, о дев'ятій годині цього останнього ранку травня, можна було почути, як вона бурмоче собі під ніс: — Що ж воно таке насувається?

До криниці під'їхав чоловік у тугому червоному костюмі та гостроверхому червоному капелюсі; його кінь був споряджений у червоне, а сідло розшите бубонцями.

— Ге-гей! Гей! — гукнув він і зачекав, допоки вляжеться гул. Він був секретарем із Св. Бенета Фінка, але більшість лондонців знали його як розпорядника процесій, адже він уже багато років готував клеркенвельські вистави. Славився своєю веселістю; мабуть, був навіть занадто веселим, бо його очевидне й невичерпне щастя викликало в інших почуття неповноцінності й ніяковості. — Ге-гей! Гей!

Усі затихли.

Це був ясний ранок, і сонце виблискувало на позолоченій масці Бога, який вийшов і став перед глядачами на своїх дибах; він був одягнений у білі шати, розшиті золотими сонцями, а його руки піднесені у вітанні. Він дивився просто перед собою, понад головами натовпу, на лави дерев'яних трибун, де сиділи міські сановники.

Секретар із Абатської церкви Марії, що виконував цю роль, славився своїм жорстким і впертим норовом. Одного разу він звинуватив дитину в святотатстві за грання в футбол посеред нефа та скасував усі церковні служби на цілий тиждень; він притяг хлопця до єпископського суду, вимагаючи його відлучення, але єпископ вчинив мудро і зняв звинувачення. Втім у ролі Творця він немов підкорив собі численних громадян в аудиторії. Авжеж, він-бо грав гнівне божество зі Старого заповіту. Маска доповнювала й підсилювала його голос.

Високий речитатив Бога ввергнув аудиторію в тишу, що межувала зі страхом; але настрій було зненацька порушено дитячим вигуком: «Пустіть! Пустіть! Іде актор!». На відкриту ділянку між ковчегом і сценою виїхав хлопець верхи на віслюку.

Насправді хлопець, що грав Яфета, був кур'єром і посланцем у секретарській залі в Гарлікиті. Він мав прізвисько Куля і часто змагався зі своїми колегами з інших гільдій — Бігунцем із шовковиків, Швидконогом із бакалійників та Статурою із рибників — у перегонах лондонськими вулицями. Куля славився зухвальством і дотепністю, які він так вдало використовував у ролі Яфета, що можна було подумати, ніби він грає роль міського юнака. Наразі до нього звертався віслюк:

На це Яфет відповів: «Та поцілуй мене в дулу, ішаку». Це була лише перша з багатьох грубощів, якими обмінювалися хлопець і віслюк за ходом вистави, причому кульмінацією стала спроба хлопця пізнати віслюка ззаду. Дама Агнеса забрала ченців, що дивилися п'єсу та, сиплячи погрозами, загнала їх до монастирських воріт.

Увесь цей час Бог залишався перед глядачами, виблискуючи своєю позолоченою маскою в перших літніх променях. Урешті-решт хлопець поїхав геть під гучні оплески та вигуки «Давай, Куля!». Потім, мов за сигналом, на помості з'явився Ной. Парафіяльний секретар зі Св. Олафа, Філіпп Дрінкмілк, ретельно вивчив мистецтво перевтілення, перед тим як узяти роль Ноя. Його батько й досі працював декоратором при міських процесіях, і Філіпп завжди ходив з ним на великі маскаради та інші свята, якими відзначався річний цикл міста. Так сталося, що на початку 1382 року було найнято трупу мандрівних акторів для в'їзду в Лондон молодої нареченої короля Річарда, Анни Богемської; відповідно, батько Філіппа Дрінкмілка мусив зробити їм маски для різних страстей. Акторів за міський рахунок поселили у Замковому заїзді на Рибній вулиці, й разом із батьком Філіпп побував у їхній, як вони казали, «перевдягальні». Особливо він пам'ятав, як до півсмерті перелякався, коли до нього з ревінням наблизився ведмідь, і з яким полегшенням побачив людське обличчя під шкурою. «Ласкаво просимо, — мовило обличчя. — Якщо тебе тут не загризуть пацюки, то точно загризуть воші».

Він познайомився з цим чоловіком, якого звали просто Герберт і який, на превелику втіху всієї трупи, підпалював свої гази на Рибній вулиці. Герберт показав Дрінкмілку тринадцять знаків руки, що виражають різні почуття, і вісім знаків обличчя. Також він роз'яснив йому символіку кольорів; жовтий означає ревнощі, білий — цноту, червоний — гнів, синій — вірність, а зелений — зрадливість. Гарний актор завжди носив кілька кольорів одночасно, таким чином роблячи свій виступ вельми витонченим і цікавим. Під його наставництвом Філіпп Дрінкмілк став природним мімом; він вивчив діалог «Грімалкін, наш кіт» і дуже швидко опанував усі необхідні жести й вирази. У маленькій ризниці Св. Олафа він виконував складні поклони та хитромудрі танцювальні па; іноді починав крутитися серед кімнати, наспівуючи уривки новітніх пісень.

У ролі Ноя, однак, він набрав утомленого вигляду; він розкрив долоні, тримаючи їх паралельно землі, та скособочився всім тілом. Його обличчя стало віддзеркаленням душі: очі підведені догори, рот напіввідкритий. На ньому була синьо-кармінова хламида; він торкався синього на знак своєї вірності та кармінного на знак свого страху, тоді як у сполученні ці два кольори символізували страждання. Коли Бог відвернувся від натовпу й постав перед ним, він простягся долілиць на сцені.

Тим самим мірним речитативом, що нібито виходив із якогось джерела поза всілякою мовою чи співом, Бог наказав Ноєві збудувати ковчег і притулити в ньому по парі кожного звіра та птаха на землі. Те, що ковчег і так височів серед луки на очах у глядачів, не мало ніякого значення; у маленькому Клеркенвелі сплелися минуле, сучасне і майбутнє. Присутні в аудиторії достеменно знали, що перед ними відбуватиметься, але були незмінно здивовані та зацікавлені виставою. Наразі вони розсміялися, коли Ной звернувся до Бога переляканим і тремтким голосом. Було очевидно, що він тремтить не з поваги до присутності божества, а зі страху перед гнівом дружини.

Тим часом Ноєва дружина качалася на гойдалці; навпроти неї підіймалася й опускалася одна з її «кумоньок». Це був комічний елемент, вигаданий майстром процесій, тож пелени їхніх суконь час од часу задирались, виставляючи напоказ брудну білизну; обидві тримали фляжки й мімічно зображували палку сварку. Ноєва дружина сповзла з гойдалки й зайшлася чухати обличчя своїй кумоньці, на що глядачі вибухнули реготом. Побачивши Ноя, котрий повагом ішов у її бік, вона поправила сукню, ніби готуючись до бою.

Освальд Ку, мажордом, пішов на склад іще до початку містерії; один із візників поскаржився на якість цвяхів, і Ку хотів власноручно зважити й заміряти їх. Також у нього було доручення від дами Агнеси. Він убрав попсовану солому і, якраз коли Ной з дружиною почали битися, обережно й тихесенько прокрався за сцену. Він не хотів заважати акторам, але був переконаний, що робітники вкрали в нього дошки для будівництва свого ковчега. Він огледів їх у пошуках монастирського знака — лані, накресленої червоними чорнилами. Нічого не знайшовши, перетнув луку по краю, тримаючись поза полем зору акторів і глядачів, і трохи спустився Токарською вулицею. Тут він помітив дещо на Чорнолюдній алеї; воно підпирало стіну, але наразі підвелося на повний зріст і обернулося до нього. Було жахливішим за будь-якого дракона. Воно мало ноги ящера, крила птиці та обличчя малої дівчинки; воно впилося кігтями у своє обличчя і з криком чкурнуло від нього по алеї. Він ясно чув гул натовпу на Клеркенвельській луці, коли воно бігло повз рибник і кегельбан. Що то було за чудовисько? Освальдові Ку не спало на думку, що то міг бути один із акторів у костюмі — може, в ролі одного з Люциперових бісів. Натомість він умить упізнав образ прокляття й осуду. Він був певен, що бачене ним обличчя належало сестрі Кларисі.

Вісім місяців тому він пішов за нею на лани; там не раз шукав її і чекав на неї. Коли він побачив, як Клариса виходить із млина з двома мішками, то запропонував свою поміч. Говорячи, він щиро дивився на неї, і, відмовляючись од його допомоги, вона опустила очі.

— Що ж, сестро, як ся маєте?

— Добре, хвала Богові.

— Вам до вподоби таке життя?

— Я не знаю іншого, майстре Ку.

— Правда. З самого дитинства… — Він загнувся, не наважуючись продовжити. Потім усі роки мовчання насіли на нього, і він не зміг більше стримуватись. — Я знав твою матір, Кларисо.

— Ніхто не знав її. — Вона перехрестилась і втупилася в багнисту землю під ногами. В дитинстві Агнеса де Мордон сказала їй, що її знайшли покинутою на сходах капітулу.

— Це неправда, — мовив він якомога ніжніше. — Вона колись була серед нас.

— Що ти хочеш цим сказати? Де серед нас?

— Вона належала до ордену.

— Звідки тобі це відомо, Освальде Ку?

— Я тоді був другим приставом монастиря. Я був молодим. Молодим і палким. її звали Алісон. — Він повагався. — Вона була канторкою. Вона померла в пологових муках. — Він закрокував геть, аж потім повернувся, захеканий. — Ти часом не пам'ятаєш катакомби?

Їй доводилося чути Історію про катакомби ще в дитинстві, вона часто гадала, чому інші черниці ставляться до неї, мов До якоїсь непринадної частини самого монастиря. Вона дійсно пригадувала якісь кам'яні покої, що здавались їй таємними. Вони були сповнені волання і гніву. Камінь викликав у неї асоціації зі слізьми та несправедливістю.

— Я був молодим, як я вже сказав. Ми з твоєю матір'ю… ну, то була помилка. Просто випадок. — Він злягався з Алісон понад Флітом. Він досі з жахом згадував, як його тонкий шкіряний «покрівець» луснув і його сім'я вилилось у піхву юної черниці.

— Я була плодом її утроби? — Клариса залишалася дуже спокійною.

— Ти з мого сімені.

— Але ти не взяв мене. І не визнав.

— Як я міг? Я тут служив.

— Значить, ти мене не любив. — Вона досі не виявляла ніяких почуттів.

— Любив, Кларисо? Та я тебе не знав. Але я спостерігав, як ти ростеш у стінах. Черниці часто бували жорстокі з тобою.

— Я знаю. Я була ознакою гріховності.

— Я страждав із тобою, коли тебе били свічниками. Втім я радів, коли чув, як ти співаєш «О altitudo»[62] на вечірні. Тоді я пишався тобою. Ніхто не знав, що я твій батько. У твоєму народженні звинуватили ченця-госпітальєра. Тому я повсякчас розхвалював тебе перед дамою Агнесою. Я досі щоно молюся за твою душу Богові та громаді святих.

— Можеш приберегти свої молитви для себе. Я не маю в них потреби. — Клариса з віддихом опустила мішки з борошном. — Віднесеш їх до кухні? — тільки й мовила вона.

Вона пішла в поле, допоки переконалася, що він не може її побачити. Тоді вона лягла в траву й почала бити кулаками в землю. При цьому шепотіла: «Люба матінко, впусти. Впусти мене». Саме наступного дня їй явилося перше видіння.

Коли Освальд Ку побачив змія з дитячим обличчям, то убоявся в ньому примари скоєного ним зла. Він вирішив простежити за химерою, хоча й був певний, що вона не має справжньої зовнішньої форми.

Мажордом проминув рибник, у водах якого майнув його власний винуватий образ, і вийшов на порожній лужок для гри в кеглі. Шум аудиторії в декількох ярдах на північ ставав дедалі гучнішим. Він завернув за ріг — і став мов укопаний. Сестра Клариса та чернець, Бранк Монгорей, вели серйозну розмову. Чернець відступив назад, аби щось заперечити, а черниця піднесла руки, немов у молитві. Єдині слова, що Ку міг розібрати, були «Ірландія» та «щедроти», але він не розумів їх сенсу. Після зізнання в полі він не розмовляв із донькою, а при випадковій зустрічі вона завжди уникала його погляду. Іноді йому здавалося, що її голоси та пророцтва були способами не спілкуватися з ним. Наразі вона глянула на нього, й він почув, як вона промовила, мов уві сні: «Noli me tangere».[63] Він ступив за ріг і закрокував назад Токарською вулицею.

Коли він повернувся до луки, двоє синів Ноя, Хам і Сим, показували мальовані зображення тварин, що буцімто заходили до ковчега. Він помітив двох єдинорогів, двох мавп і двох вовків, а також безліч безіменних істот. Потім з'явилися Ной і Яфет із парами справжніх тварин — двома коровами двома вівцями, двома биками, двома віслюками та двома кіньми — і провели їх крізь отвір у дерев'яному фасі ковчега. Мажордом пильно придивлявся до них, адже то могла бути монастирська худоба. Тоді кілька теслярів почали хилитати ковчег туди-сюди, а поза ним робітники підняли писані задники з бурхливими морськими хвилями й почали їх трясти. Нарешті підняли широченну стрічку, обклеєну фарбованим пір'ям, — вона мусила зображати веселку — і Бог знову вийшов на своїх дибах.

Освальд Ку розкрив було рота, коли в натовпі почалось якесь ворушіння й пролунали пронизливі вигуки та свист. Деякі глядачі вибігли з аудиторії з криками «Ідоли!» та «Образи диявола!». Один із них підбіг до Бога та, жахаючи всіх присутніх, повалив його з диб. Інший зірвав золочену маску з Божого обличчя та розтоптав її ногою, гукаючи: «Сучий лицемір!». Мажордомові здавалося, ніби в цю мить натовп став єдиною істотою з однією метою. Люди кинулися на порушників містерії. З криками «Лолері» та «Антихрист!» нападників повалили додолу й почали бити. Одного чоловіка жахнули молотом поміж плечей, а потім ударили в лице рукояттю меча; іншого штрикнули довгим кинджалом, так званим мізерікордом, і він миттєво сконав.

Буча закінчилися так само швидко, як і почалась, але тільки двоє лолардів лишилися в живих; їхні кістки були переламано, а їхні тіла скривавлено, хоча вони ще дихали. їх поспіхом вкинули до в'язниці, де вони невдовзі померли від свои поранень. Це був єдиний випадок за весь той страшенний рік, коли хтось бачив лолардів.