Клеркенвельські оповіді

Розділ перший Оповідь абатиси

Дама Агнеса де Мордон сиділа біля вікна своєї келії, дивлячись на сади Обителі Марії у Клеркенвелі. До неї абатисою була її тітка, тому вона несла фамільну відповідальність не тільки за довірені їй душі, але і за територію. Сад звався «Форпарадіс», тобто «Поза Раєм», але цього лютневого ранку в ньому панувала справді едемська атмосфера. Він мав трикутну форму, на честь Святої Трійці, з трикутними клумбами по сторонах. їх поєднували між собою три стежки, вимощені тридцятьма трьома плитами; три мури круг саду, кожен тридцять три фути заввишки, було збудовано на трьох шарах каміння — гальці, кремені та вапняку. Навколо вишневого деревця росли лілеї, символ Воскресіння, квітковою мовою нашіптуючи абатисі знайомі слова: «Праведник розцвіте, мов лілея, перед очима Божими».[5] Дама Агнеса тяжко зітхнула. Хіба міг би хто-небудь принести більше нещастя цьому домові? Хіба міг би хто додати жару вогнищеві, радості раєві чи болю пеклу?

Поза садовими мурами, на відкритих ланах, що простяглися до самої річки, їй було видно солодівню з голубником, звичну будівлю для возів та торф'яний сарай попід стайнями. На західному березі річки Фліт стояв млин, а на протилежному — особняк із мазаними стінами та солом'яним дахом, що належав управителеві монастиря. Млинар та управитель вели довгу судову тяжбу щодо прав на річку, яка текла між ними. Вони часто плавали на баржах із гирла Фліта по Темзі до Вестминстера, щоби подати свої аргументи черговому судді чи баристеру, але жодного рішення прийнято не було; проїзд на баржі коштує два пенси, поділився якось із Агнесою баристер, але закон коштує чоловікові всього. Абатиса спробувала було втрутитись, але "її відговорили; зокрема, її економка зауважила, що з тим же успіхом можна розкидати гроші поміж бур'янів.

Із кухні, що на тому боці галереї, до неї доносилися запах пари та брязкіт мідних тарілок під хліб із яловичиною, що їх мили для трапези після утрені. Невже світ завжди лишатиметься таким аж до Судного дня? Ми — наче краплі дощу, що скісно падають на землю. її мавпочка, відчуваючи меланхолію хазяйки, залізла абатисі на плечі й почала бавитись із золотим кільцем, підвішеним на шовковій нитці у неї між грудей. Абатиса заспівала їй нову французьку пісеньку, «Jay tout perdu mon temps et mon labour», a потім дала погратися з горіхом.

Вона потрапила до Обителі Марії ще в дитинстві та якимсь чином і досі зберігала трохи розгублену стриманість юної дівчинки. Проте інколи бувала збудливою та запальною, пишаючись своєю високою посадою, мов дитина. Деякі молоді черниці пошепки казали, що на День побиття немовлят їй слід би стояти поруч із хлопчиком-єпископом. її келія була завішана зеленими гобеленами, а вікна вкривали штори зеленого оксамиту. Вважалося, що зелений колір є приємним для духів підземного світу. Розумна людина, казала вона, не будитиме криницю. Клеркова криниця була прямо за монастирським муром, за кілька футів од лазарету, й шанувалась як священне місце.¹[6]

У таку ранкову годину вона пила або гіпокрас,[7] або кларет — солодке вино заспокоювало її шлунок, що став надто чутливим унаслідок випробувань, які нещодавно припали на її долю. Чутки про дивні події в монастирі вже досягли таверн Іст-Чіпа та рибних лотків на П'ятничній вулиці; хоча ніхто не переповідав Агнесі цих досить плутаних пліток, вона відчувала незвичну тишу навкруг і почувалася ніяково. Вона вмокнула палець у вино з медом і дала його мавпочці посмоктати.

— Перший пальчик — чоловічок, — промурмотіла вона дитячим голосочком, на який ніколи б не наважилася при людях. — Другий — лічець, бо ним користуються лікарі. Наступний зветься довганем. Ось цей — торкач, або лизун. Бач? Ним я можу торкнутися твого носа. — У двері гучно постукали, й вона квапливо підвелася на ноги. — Хто стукає?

— Ідонея, мадам.

— Заходь іменем Божим, Ідонеє.

Намісниця абатиси, літня черниця з обличчям грубим і рябим, мов шмат пересоленого м'яса, вже сама відчиняла двері. Вона віддала поспішний уклін, але було очевидно, що ледь стримує збудження.

— У неї почався напад. Вона розмовляє інакшим голосом, аніж її справжній.

Агнеса, як завжди, подивилася на нелюбу Ідонею з жалем. — Вона бореться з Господом.

Обидві розуміли, хто така «вона». Божевільну черницю Клеркенвеля, сестру Кларису, було зачато й народжено в тунелях під монастирем.

— Де вона зараз?

— У писаному покої.

Горе вже приходило до Обителі Марії. Певні черниці під управлінням Жоєзи де Мордон, тітки Агнеси, здійняли гучний скандал, користуючись тим, що болячки абатиси заважали тій тримати свою паству під наглядом.

За двісті ярдів од монастиря стояв уславлений пріорат Св. Івана Єрусалимського, обитель лицарів-госпітальєрів.[8] Масивне скупчення кам'яних будівель, каплиць, садів, скверів, сажалок, дерев'яних хатинок та флігелів, що простяглося від Смітфілда на півдні до Фліта на заході, то була давня установа, чия святість підсилювалася зібранням реліквій, подарованих кількома папами; серед них були: фіал молока з грудей Діви Марії, шматок парусини з човна Св. Петра, перо з крила Гавриїла та крихти помножених хлібів і рибин. Не так давно одна крапля молока Богоматері повернула зір і мову сліпонімому з народження-чоловікові. Пріорат був церквою та готелем для мандрівників, а також лікарнею та великою фермою, але двадцять років тому він знеславився своєю розпустою. За словами кардинала-легата, присланого папою для розслідування, там оселилися «нервові й демонічні веселощі» вкупі з «танцями та хтивими грищами».

Всі погоджувалися, що це була насамперед провина молодих черниць. Багато хто зауважив, із якою завзятістю вони перетинали Клеркенвель, аби сповідатися священикам, що мешкали в пріораті, й невдовзі стало ясно, що сповідь не є їхньою головною метою. Келар пріорату сказав абатській кухарці, що хтось бачив, як черниці танцювали й грали на лютнях; як він висловився, «диявол танцював на їхніх головах». Деякі черниці повісили собі на шиї намистечка з дзвониками, через що кухарка прозвала їх «чортячими коровами». Казали, ніби господиня новеньких черниць зі співчуття викинула свою лозину та приєдналася до своїх підопічних у цих пустощах. Відсутність кількох юних черниць на вечірні та повечірні також не лишилася непоміченою. Дама Жоєза де Мордон страждала на параліч і ніяк не бажала зрозуміти серйозність подібних донесень.

Але зрештою безлад набув таких масштабів, що пріор Св. Івана був змушений замовити секретну аудієнцію з єпископом Лондонським. Єпископ одразу ж вирушив із офіційним візитом, нагадавши пріорові рядки: «і зa злом їхніх учинків верни їм заслужене ними», та особисто допитав кожну черницю в абатстві Св. Марії. Під час цих бесід виявилося, що поміж ченцями й черницями справді спостерігалося чимало бігання стрибання й літання, не кажучи вже про задирання й зазирання. Але були й інші відхилення. Деякі черниці зізнались у таємних зустрічах із монастирськими служниками в будівлі для возів та пекарні; навіть сама церква стала місцем побачень. Громадяни часто казали, що черницям притаманний потяг до втіхи, аж ось народний поговір отримав остаточне підтвердження. В результаті кухаря, брамника, садівника та пастуха було звільнено, а заблудних черниць із ганьбою відправили до інших монастирів. Якщо вірити єпископові, він сподівався, що коли їх буде розсіяно, їхній розпал охолоне.

Одначе найскандальніше відкриття було зроблено пізніше, коли завідувачка лазарета, сестра Еглантина, повідомила про систему підземних ходів між пріоратом і абатством. їх було споруджено ще до заснування двох обителей, і встановити їхнє первісне призначення було неможливо, але останніми роками вони використовувались як зручний засіб пересування для тих, хто не бажав бути поміченим нагорі. У таємному донесенні єпископа, надісланому в Рим, також повідомлялося, що певні немовлята, народжені від незаконного шлюбу черниць і ченців, утримувались у цих катакомбах, допоки доростуть до такого віку, аби без ґвалту приєднатися до життя відповідних релігійних закладів. Такою дитиною й була Клариса, чия поведінка наразі так турбувала спокій Агнеси де Мордон.

Кара Божа не примусила на себе чекати. У рік народження Клариси, 1381-й, виснажене військо Уота Тайлера[9] штурмом здобуло пріорат Св. Івана і спалило його дощенту; самому пріорові відтяли голову на Клеркенвельській луці На тлі палаючого вогню черниці з Обителі Марії вивели до повстанців Жоєзу де Мордон як символ своєї слабкості та безпомічності «Діва оберігає нас!» — вигукнули вони Тайлерові.

Він розсміявся й вітально змахнув капелюхом; його пір'я вже було вмочене в крові пріора. Черниці побоювалися зґвалтування, але зазнали лишень декількох гучних масних жартів. Абатство пощадили, але за три місяці літня абатиса померла від апоплексії. Останніми її словами були: «Він зняв голову швидше, ніж одягнув капелюха».

Агнеса де Мордон поправила вуаль і плат, аби вони як слід закривали лоба, довгою стрічкою прив'язала свою мавпочку до основи стільчака та, підхопивши патерицю, вслід за сестрою Ідонеєю рушила кам'яними сходами до їдальні Перш ніж говорити з сестрою Кларисою, вона хотіла переконатися, що всі інші перебувають у спокої. Вона знайшла черниць за трапезою. Сестра Бона, субканторка, зачитувала вголос із «Містичної лози», патякаючи про п'ять дарувань — слух, зір, нюх, дотик і жування. Коли ввійшла Агнеса, вона затнулась, а всі інші підвелися з-за столів.

Черниці, звичайно, дотримувались обітниці мовчання і тільки жестами прохали передати їм сіль чи пиво; щоби попрохати солі, наприклад, треба було накрити великий палець лівої руки великим пальцем правої. Проте Агнеса підозрювала, що до її прибуття в їдальні можна було почути притишене мурмотіння, що поки сестра Бона мірно й повільно читала трактат, присутні час од часу шепотіли «sic» або «non».[10] Якби якась із монашок попалась, їй би довелося трапезувати в монастирському підвалі разом із немічними та недоумкуватими, але під ганьбою дами Агнеси всі зберігали декорум. Абатиса пропливла повз них, ледь помітним кивком дякуючи присутнім за їхню шанобливість, але не втрималася від того, щоби скоса глянути на сестру Бериллу, котра широко всміхнулась у відповідь. Звичайно, всміхатися — не гріх, надто Священне Письмо вчить, що всі ми будемо радісні в раю, але вираз обличчя Берилли розлютив Агнесу; то була лють дитини, недопущеної до гри.

Сестра Ідонея м'яко ступала позаду. Коли вони вийшли з їдальні через бокові двері, вона послизнулася на бруківці. — Не слід ходити в мокрому взутті, — Агнеса ледве стримувалась, аби не порснути сміхом. — Каміння тут воістину карколомне.

Вони пройшли через клуатр[11] до писаного покою — невеличкої кімнати поряд із капітулом, яку скарбнича використовувала як свій кабінет.

Сестра Клариса стояла в кутку, схрестивши руки на грудях.

— Де ж ошатні плаття, де м'яка білизна, де мавпочка, що грається з кільцем? — Абатиса промовчала — Агнесо, ти зачнеш од святого й народиш п'ятого євангеліста. — Хоча Кларисі було всього вісімнадцять, у її голосі вже відчувалася невмолима владність.

Агнеса спіймала себе на тому, що починає тремтіти.

— Послухай, василіску, я відправлю тебе нести покуту серед прокажених Сент-Джайлза.

— А я навчу їх слів Ісуса-квіткаря.

— Неправда. Ти — оповідачка диявола.

— Хіба то диявол розповідає мені про короля? Хіба то диявол пророкує його руїну?

— Свята Богородице! Матір брехні!

Усе почалося зі сну, чи то видіння. Три місяці тому Клариса впала в гарячку та, будучи прикутою до ліжка, повідала лазаретниці, що бачила біса в образі знівеченого й украй ветхого манекена, який ходив дорміторієм[12] і торкався ліжка кожної черниці. По тому він обернувся і мовив до Клариси: «Запам'ятай кожне місце, сестро, бо я відвідаю їх усі». В іншому сні (чи то видінні) Клариса кинулася на біса й побила його кулаками; він лише розсміявся й вислизнув із її рук, кажучи: «Вчора я потурбував твою сестру канторку набагато більше, але вона мене не била». Почувши про цю дивну зустріч, сама канторка дуже обурилась і зажадала від Агнеси, щоби та вишпетила Кларису перед усією общиною в капітулі.

Натомість Агнеса запросила юну черницю до свого покою.

— Знаєш, — почала вона, — існує три види сновидінь. По-перше — somnium coeleste,[13] тобто небесний вплив. Але твій вітер не віє з цього боку.

Клариса розсміялась уголос.

— Очистіть мене ревенем, мадам.

— Далі йде сновиддя, що випливає з somnium naturale[14] і тілесних флюїдів. Третій вид — somnium animale,[15] тобто сходження духів. Ти можеш сказати мені, Кларисо, який із цих видів твій? — Черниця похитала головою. — Ти знаєш, що у тебе в голові — сови й мавпи? — Клариса продовжувала мовчати. — Ти сниш про короля Річарда?

— Так. Я сню про проклятих.

Агнеса проігнорувала її небезпечну відповідь.

— Інколи сновидіння називають зустріччю. То що ж являється тобі?

— Я — сестра дню і ночі. Я — сестра лісам. Вони являються мені.

— Ти варнякаєш, мов дитина.

— Ах, у такому разі мені варто піти до темниці під абатством.

Дама Агнеса перетнула покій і дала їй ляпаса. Мавпочка почала вищати й мимрити, і раптом абатисі страшенно захотілося спати.

— Я благаю Бога надати мені достатньо мудрості, щоби дійти істинного рішення. А тепер іди.

Тієї ночі сестра Клариса підвелася з ліжка й розридалась, ніби її картала якась незрима сила. Щосили впираючись, вона мимовіль рушила з дорміторію до церковних хорів, наче хтось тягнув її за собою. Вона лягла на сидіння й почала говорити глухим голосом. Під той час туди вже збіглося багато переляканих черниць, серед яких були лазаретниця та намісниця абатиси, котра наступного ранку переказала почуте дамі Агнесі. «Він пробудить руйнівника водою. Не мине п'яти років, як прийде такий неврожай через повені й негоду, що настане голодомор. Тож попередив він мене. Коли побачиш невчасне сонце та голови двох ченців, і служка матиме владу, і помножиться увосьмеро. Тоді прийде смерть, і Дейві-землекоп помре з відчаю». Нашестя «смерті» сталося всього дев'ять років тому, тож пророцтво Клариси так нажахало черниць, що дві з них не втрималися від сліз. Решта з острахом побачили, як Клариса підібрала рясу та при всіх поклала руку собі на піхву з криком: «Перший дім неділі належить сонцеві, а другий — Венері». Потім вона знепритомніла, і її віднесли до лазарету, де вона пролежала шість днів.

В абатстві здійнялася смута. Абатиса простяглася перед головним престолом і провела кілька годин за беззвучною молитвою; її підопічні тим часом зібралися в капітулі, де впівголоса обговорювали, чи ця візитація була викликана гріхами общини. Вони шептали такі слова, як «фантазія», «химера», «фантазм», «омана», але дехто висловлював думку, що сестра Клариса дійсно була натхнена згори і що її слова — справжні пророцтва.

За два вечори після подій на хорах абатиса звернулася до абатського священика, молодого бенедиктинця на ім'я Джон Даклінґ. Він знався на хірургічному мистецтві; за його власними розповідями, він знався на всіх мистецтвах.

— Можна розкрити їй на лобі вену, це допомагає від шаленості, — пояснив він дамі Агнесі.

— А хіба не в скронях?

— Вони годяться лише від мігрені. Бачте, головний шлуночок мозку розташований отут. — Він постукав себе по лобі, гладенькому, як у самих черниць. — Це чільний осередок уяви, що отримує будь-які фантазійні явища. Чи відомо вам, що мозок є білим, мов полотно митця? Такий колір дозволяє йому вбирати в себе плями рації та розуміння.

— Хіба не правда, що всі вени беруть початок у печінці?

— Певна річ. — На мить він ніби замислився. — Але там різати не можна. Там забагато плоті, мадам. Забагато плоті.

Дама Агнеса всміхнулася.

— Та ми навряд чи знайдемо багато матерії в її мозку, Джоне.

— Це вірно. Дайте бідній сестрі сухарів із вином перед кровопусканням. Потім переріжте вену якимось золотим інструментом. Таке правило. Спустивши кров, огорніть її блакитною тканиною та подбайте, щоби навколо її ложа все теж було блакитним. Вона має обов'язково спати на правому боці, а в її нічному ковпаку треба зробити дірку, щоби випари могли виходити. — Замість того, щоб стояти зі схиленою головою та сованими під рясу руками, він закрокував туди-сюди покоєм абатиси.

Агнеса, однак, вирішила проігнорувати його нечемність, адже справа була терміновою.

— А що, — спитала вона, — як її флюїди збунтують?

— Від корчів гарно допомагає шавлія. Звідси вираз: чому чоловікові вмирати, як усадку шавлія? Дайте ій шавлії, змішаної з калом горобця, дитини та собаки, що їсть лише кістки.

— Я подумувала очистити її чемерицею.

— О ні. Чемериця — рослина гірка й жорстока; вона така гаряча й суха, що вживати її треба з величезною осторогою. Атож, мені доводилося бачити людей настільки млявих од чемериці, що їх можна було прийняти за мертвих.

Дама Агнеса ставила всі ці запитання, оскільки побоювалася, що сестра Клариса відмовиться від кровопускання і її доведеться приборкувати. А будь-яке насильство неминуче викличе галас і збудження поміж черниць. Проте Клариса не заперечила ні словом. Вона повелася цілком послужливо, наче раділа можливості стати об'єктом медичного догляду. Духовному санові не дозволялося проливати кров, тому до абатства викликали місцевого лікаря Губерта Джонкінса, який знався на всіх кров'яних мистецтвах. Він усадив Кларису на пересувний стільчик, розставив їй ноги та обережно розрізав вену. Вона не розмовляла й не ворушилася, лише усміхнулась, коли той підніс фіал до її лоба; він акуратно надавив на вену, и вона ніжно подивилася на нього, при цьому випустивши гази, сморід яких сповнив увесь покій. Завершивши роботу, поляпав її по голові.

— Можливо, разом із кров'ю ви втратите частину споминів, — сказав він їй. — Розчісуйтеся щоранку гребенем зі слонової кістки, бо ніщо не відновлює пам'ять краще. Волоські горіхи шкідливі для пам'яті. А ще цибуля. Тож уникайте їх. Не ночуйте вдома у рудоволосої чи червонолицьої людини.

— На те є сестра Ідонея, — мовила Клариса.

Лікар не зрозумів, що вона має на увазі, та обернувся до монастирського капелана, який стояв у кутку.

— У неї біла шия — ознака блудства, — прошепотів він. — Ви чули її гази?

Однак попри всі застережні заходи Губерта Джонкінса, тієї ночі Кларисі не спалося. Вона прокинулась у час утрені та на очах у всіх, хто зібрався на хорах, почала мести церковний неф, пророкуючи нищення й руїну самого монастиря. Також вона вигукувала, що всі церкви в Англії буде потрощено та стерто з лиця землі.

Чутки про її пророцтва незабаром вийшли за абатські мури й досягли міста, де в часи неспокійного правління слабкого, нікчемного короля її віщуванням із готовністю повірили. Деякі називали її шаленою черницею Клеркенвеля, але багато хто шанував її як блаженну. Єпископський екзорцист провів із нею кілька бесід, але вона справила на нього враження особи роззявкуватої та суперечної.

— Милість Матері Христової протнула мені серце, — сказала вона йому одного разу. — Вона явилась мені та звеліла заспівати «О Alma Redemptoris mater».[16]

— Але дама Агнеса каже, що тобі сняться лише прокляті Принаймні, так ти їй сказала.

— Я не можу більше обговорювати цю тему. Я вчу свою пісню, але не знаю нотної грамоти.

І вона знову почала волати до Покутниці.

Під час іншої зустрічі вона передрекла вогонь і меч, але наступної ж миті заголосила про прийдешню благодать. Екзорцист не зміг розтлумачити її слів; єдиною його порадою було зачинити її в монастирі та в жодному разі не дозволяти залишати його стіни.

Через три тижні після замітання церкви на вулицях заговорили про черговий надзвичайний випадок. Раптом в абатстві почули гучні та протяжливі крики канторки. Коли всі збіглися до капітулу, де вона стояла, то побачили кількох черниць, які лежали на підлозі, розкинувши руки у формі хреста; навкруг по колу стояли дерев'яні та кам'яні фігурки Діви з запаленими свічками між ними. Монашки глухими голосами виспівували антифон «Media vita in morte sumus»; канторці здалося, що вони співають сумнозвісний гімн «Revelabunt celi miquitatem ludi», котрий використовувався як закляття. Тому вона й закричала. Тоді одна черниця підвелася на ноги та жбурнула у своїх допитливих і переляканих сестер свічкою; інша тричі вкусила світоч із оситняку на знак прокляття. Побоюючись що невдовзі вся община стане одержимою, абатиса наказала замкнути всіх винуватиць у підвалах.

Саме наступного після цього неприємного інциденту ранку дама Агнеса де Мордон увійшла до писаного покою з сестрою Ідонеєю та назвала Кларису «матір'ю брехні».

— Ти завдала нам багато прикрості, — продовжила вона. — Немовби поміж нами пробігайся свині.

Клариса пильно подивилася на груди Агнеси.

— Кільце на черниці — мов кільце у свинячій рийці.

Абатиса стримала бажання огріти дівчину по голові.

— Ти оступаєшся у словах своїх, Кларисо. Ти хибиш.

— Ні. Я на твердій землі.

— Тоді молися про своє спасіння, донько моя.

Тут Клариса впала на коліна.

— Благаю Марію, Святу Богородицю, аби п'ять ран її единородного Сина явилися знову.

Агнеса глянула на неї з неприязню. Вона підозрювала, що в поведінці юної черниці криється чимало хитрощів, але довести цього не могла.

— Вони з'являться у п'яти ранах міста, коли воно буде піднесено в благодать.

— Ти мовиш із темниці.

— У Лондоні буде п'ять вогнів і п'ять смертей. — 3 цими словами Клариса, не підіймаючись із колін, почала співати: -

На настійні прохання дами Агнеси Роберт Брейброк, єпископ Лондонський, викликав Кларису до свого палацу в Оль-дерменбері. Роберт був церковником, що розбагатів на бенефіціях, дужим і рум'яним чоловіком, який славився своїми нападами ярої люті. Він змусив черницю чекати в кам'яній комірці біля великої зали, куди, годиною пізніше, її привели до нього на аудієнцію. Він умочував пальці в миску з трояндовою водою.

— Ось та юна черниця, що роджае великі словеса. Oh, ma dame, il faut initier le peuple aux mystères de Dieu.[17] Така твоя пісня? Залиште нас.

Двоє каноніків, що привели її, поспішно залишили залу. Вони стояли під дверима в коридорі з того боку, але не чули розмови — тільки один раз до них донісся сміх.

Коли єпископ і монашка вийшли, рука Роберта Брейброка лежала в неї на шиї.

— Розумна дитина чекає, — сказав він їй.

— Розумна дитина знає власного батька, — відповіла вона.

— Пам'ятай, Кларисо, тепер твій батько — я.