Клеркенвельські оповіді

Розділ дев'ятнадцятий Оповідь продавця індульгенцій

Hа розі вулиць Вуд-стрит та Чіпсайд росте велетенський дуб, відомий як Батогове дерево. На нього понавішували маленькі амулети для замирювання самого дерева, а також для благословення його добродійників «даром старого віку», тобто мудрості. Птахи Лондона полюбляли це дерево й тіснилися на його гілках, адже тут було безпечно: жодна дитина не кине в них камінням та не приготує на них пастку, навіть за допомогою петлі з кінського волоса сніжного зимового дня. Вважалося, що птахи співають латиною та грецькою, а їхні пісні тривали не довше, ніж висловлювання Ave Maria.[99]

За кілька ярдів від цього дерева стояв продавець індульгенцій лікарні Святого Антонія, Умбальд Ардернський. Він також був відомий як скарбничий, або громадський слідчий, але його головною роллю був продаж папських прощень, чи індульгенцій, за гроші. Індульгенції відправляли всі гріхи просто у полум'я чистилища і тому дуже цінувались. Із собою він носив ще й реліквії на продаж, а також пляшки зі святою водою та ліки від різних недуг; він був справжнім торговцем Церкви.

Хоча Умбальд уже багато років не заходив до святилища, він завжди був у вбранні паломника. Він стояв під деревом у волохатій шерстяній робі, прикрашеній маленькими дерев'яними хрестиками; поверх каптура надягав великий круглий поярковий капелюх, із крис якого звисали пляшечки зі святою олією, черепашки молюсків, свинцеві фігурки з різних святих місць та мініатюрні копії ключів од Риму. Він стискав посох із залізним наконечником, який був обмотаний червоною тканиною, а при боці носив торбу та чашу. У торбі був його «дозвіл» на торгівлю у цьому районі, а також посвідчення від лікарні Святого Антонія, що він може працювати від її імені. До його каптура було прироблено маленькі дзвіночки, які дзеленчали, коли він вигукував на розі вулиці.

— За значками на моєму капелюсі видно, що я був у Римі та Єрусалимі, у Кентербері та Компостелі. О Єрусалиме! Єрусалиме! Я бачив місце, де бичували нашого Христа. Воно відоме як «тінь Бога». А поряд з ним стоять чотири колони, з яких постійно капає вода, і деякі люди кажуть, що це вони смерть Христа оплакують. У місці під назвою Голгофа після Ноєвого потопу знайшли голову Адама, знак того, що гріхи Адама мають бути спокутувані у цьому самому місці. Я бачив гробницю, куди Йосиф Аримафейський поклав тіло Христа після того, як зняв його з хреста, і дехто каже, що це місце — пуп землі. Поблизу розташоване джерело, що виходить із райської ріки. О Єрусалиме! Усі ті, хто не може плакати, можуть навчитися від мене! Нашому старому світу приходить кінець, адже це його останній вік.

Був тринадцятий день вересня, наступний після Дня святого Михайла. Мешканці Лондона вже чули, що Генріх Болінґброк відвідав Річарда у Тауері та змусив його відмовитися від трону. Одні стверджували, що його під страхом тортур та смерті змусили відректись од влади; а інші заявляли, що він зробив це добровільно, щоб урятувати країну від подальшого кровопролиття та війн. Хай там які були б обставини, Умбальд Ардернський не міг не скористатися неспокійними часами.

— Бог не спить! — викрикував він. — Коли із пагорбів піде дим, Вавилону настане кінець.

Священик церкви Святого Албана, що стояв на іншому кінці Вуд-стрит, перейшов дорогу та став навпроти нього.

— Продавцям індульгенцій не можна проповідувати. Своїм очевидним обманом вони роблять лихо!

Умбальд кинув на нього різкий погляд.

— Ти старий дурень. Твій одяг важкий, а язик легкий. Якби ти нічого не говорив, тебе можна було б сплутати із філософом. Дай мені спокій.

Лікарня Святого Антонія, що розташовувалась на Треднїдл-стрит та до якої продавець індульгенцій був прикріплений, була старою установою. Вона складалася з порожньої церкви, яку перетворили на порожню залу з колонами, де у центральному та бокових нефах розміщувались ряди ліжок; із каплиці на одному кінці та з їдальні і дортуару для священиків, які були розміщені навколо двору. У сусідніх кварталах вона була відома як «дім умираючих». Це була добра назва для лікарні, де вважали, що турбота про душу головніша за турботу про тіло. Звісно, вона існувала за рахунок подарунків і спадщин, але прибуток од продажу індульгенцій також охоче приймався.

— Якщо людина, сповнена гріхів, прийде до мене та заплатить за свої гріхи, — казав Умбальд, — я звільню її від них. Ось підтвердження моїх повноважень, — продавець індульгенцій витягнув листок веленевого паперу з великим ініціалом «І», прикрашеним малюнком, на якому мавпи здиралися серед плюща. — Якщо хтось дасть сім шилінгів лікарні Св. Антонія, того я обдарую відпущенням гріхів на сімсот років. Я уповноважений на це самим папою, — він згорнув папську буллу та обережно поклав її до торби; далі дістав маленький шматочок кістки. — Це священна реліквія Одинадцяти Тисяч Дів Кельна. Помийте цю кістку у джерелі, і вода з нього вилікує вас. — Стара жінка, що продавала пиріжки, перехрестилась, але Умбальд проігнорував її: в неї й чотирьох пенсів не було, не кажучи вже про сім шилінгів. — Нехай вівця чи корова, що кишать глистами, вип'є цю воду, і вони будуть здорові. Рани та корости будуть повністю відмиті, — двоє чи троє перехожих зупинилися, зацікавлені річчю, що має такі чудодійні властивості, але Умбальд уже поклав кістку до торби. Такий у нього був спосіб збирати натовп.

Не встиг він почати розповідь про наступну реліквію, як побачив знайомого. Помічник настоятеля церкви Святого Варфоломія перейшов вулицю та повернув за ріг; Умбальд одразу ж упізнав Вільяма Ексмю: вони познайомилися на великому святі, що було влаштоване на честь «днів любові» лікарень Лондона. Він також вважав його ворогом, оскільки саме Ексмю впровадив перевірку зібраних продавцями індульгенцій пожертвувань для їх установи; саме Ексмю наполягав на системі точного підрахунку. Умбальд був зараз зобов'язаний вести підрахунок усіх тих, кому він продав індульгенції, що зменшувало його шанси на власний заробіток.

Ексмю чекав на розі вулиці; від поглядав на всі боки вулиці Чіпсайд і постійно то засукував, то розправляв рукава свого одягу. Умбальд припустив, що він прийшов у зазначений час Отже, хто, окрім Емнота Галінґа, може підійти до нього? Умбальд знав цього ерудита в обличчя, адже він знав усіх відомих людей міста. Вважалося, що Галінґ практикує чорну магію, а свої знання спрямовує проти блага церкви. Чому ж зараз він перебуває у супроводі помічника настоятеля?

Умбальд узяв свій капелюх, словами «Нехай Бог змилується та подарує вам легку смерть» привітав кількох людей із натовпу, що зібрався навколо нього, і повільно пішов у напрямку рогу вулиці. Продавець індульгенцій зупинився під Батоговим Деревом та прислухався.

— Чому ти захотів зустритись у такому людному місці? — Ексмю навіть не дочекався привітання «Бог з нами!».

— На нас тут не звернуть уваги» — відповів Емнот Галінг. — І я маю багато чого тобі повідомити.

— Про що саме?

— Про такого собі Томаса Ґантера.

— Ґантера? — Ексмю був здивований черговим згадуванням цього лікаря, але він не подав виду. — Хто такий Ґантер?

— Він практикує медицину у Баклрсберрі. Я розмовляв із ним під час обіду. Але він знає все, — і Емнот-Галінґ розповів Вільяму Ексмю про розмову в харчевні Роджера Верського.

— Чиї імена назвав лікар? — спитав його Ексмю.

— Законника. Вавасюра.

Ця новина знову стурбувала Ексмю, але йому знову вдалося приховати свої почуття.

— Цей лікар, Гантер, простий балакун. І до того ж, боягуз.

— У харчевні він розповів мені про п'ять кіл.

— Емноте Галінґ, тримай язика за зубами та не висовуйся.

— Я йому нічого не сказав. Але він знав про пожежу в церкві Сент-Майкл-лє-Керн, хоча вона ще не сталася. Звідки він це знає? Він не один із приречених.

— Тихіше, заспокойся. — Ексмю ретельно обмірковував ситуацію. — Подумай, які у цього Ґантера можуть бути наміри. Його воля незаконна.

— І що це значить?

— Він бажає нашої смерті.

— Але ми не можемо померти.

— У духовному сенсі — ні. Але нашу роботу на землі ще не закінчено. Його розмови мають припинитися. Треба покласти край його жовчності.

— Але він завжди був добрим до мене.

— Він замилює тобі очі, Емноте. Повір мені. Його пастки сіють тільки смерть.

Вони вирушили вздовж Чіпсайда в напрямку стапелів; продавець індульгенцій більше не міг непомітно стежити за ними.

— Емноте, чи відомо тобі, що коли нам хтось заважає, то на ньому буде Боже прокляття?

— Богові не потрібно проклинати його. Він уже достатньо проклятий. — Між ними виникла напружена тиша. — Так що там робити?

— Тобі — поки що нічого. У мене є для тебе інше завдання.

— Стосовно?

— Майлз Вавасюр. Він турбує мене. Він дізнався про нашу святу віру. Майлз підслуховує під дверима. Він притулився до землі, наче жайворонок, що вмирає, чи налякане курча. Він законник. Якщо ти вийшов із такого гнізда, тобі ніколи не забракує слів. Він базікає. Він шепоче. Йому треба закрити рота. Його гомін потрібно вгамувати. Ти ерудит. Ти знаєш французьку. Vous estes sa morte. Ти маєш не тільки загнуздувати коня. Ти маєш приборкати його навічно.

Емнот насторожився.

— За кого ж мені тремтіти: за себе чи за нього?

— Вбити означає бути вільним. Ми стоїмо над законом. Ми — царина любові. Коли любов міцна, вона не знає закону, — це була встановлена доктрина приречених, яка означала: вони можуть безкарно вбивати стільки, скільки цього вимагатиме їхній інстинкт або настрій; потім вони сповнювалися божественного подиху всіх істот та ставали священними. Бог убивав своїх створінь щомиті. Але приречені не могли вбивати заради прибутку або через злобу; отже, справа Майлза Вавасюра була сумнівною. — Емноте, я знаю, ти відданий душею і тілом. Чи відома тобі якась таємна та смертельна отрута?

— У мене є засоби, за допомогою яких я можу…

— Благаю Бога, щоб ти використав їх якомога скоріше. Нехай Господь буде з тобою. — Ексмю завзято почухав руку, — Я покладаюсь на Бога. Але на тебе покладаюся ще більше.

— Саме цього ви й бажаєте?

— Обріж повідь і відпусти його.

— Отже, я маю принести йому смерть?

— Господь із нами, — Ексмю підвів очі до неба. — Ходімо. День швидко минає.

На широких вулицях здіймався вітер, і вони, закутавшись у плащі, швидко вирушили в напрямку собору.

Продавець індульгенцій повільно йшов по Вуд-стрит, розпочинаючи знайому тужливу пісню: «О Єрусалиме! Єрусалиме! Де жаль? Де покора?» але для Емнота Галінґа та Вільяма Ексмю все це було не більше ніж завивання вітру.

Тільки-но Ексмю повернувся до своєї келії у монастирі Св. Варфоломія, він дістав перо та пергамент; у мерехтливому світлі лойової свічки недбало написав листа, що призначався Томасу Ґантеру, помешкання над вивіскою у вигляді ступки на Баклерсберрі, біля церкви Св. Стефана в Уолбруці. «Вітаю тебе, мій надійний та любий друже, — він попросив Ґантера зустрити автора цього листа у лісі біля Кентістоуна, на світанку, — щодо різних значних справ, які стосуються тебе, а саме: вогонь загрожує деяким церквам Лондона. Там на тебе чекатиме звістка від друга, котрий поділиться із тобою думками з приводу справи, що стосується твоїх інтересів і безпеки. Більше я писати не буду; але маю намір написати тобі ще раз, після нашої зустрічі, й навести справжні докази того, що я тобі передам. Хай Бог тебе боронить. Nota bene: Я обрав ліс Кентістоун через те, що там напевно нас ніхто не почує та не помітить. Упізнаєш мене, як побачиш».

Він покликав гінця та вручив йому пені за доставку листа, суворо наказавши доповісти адресатові, що лист відіслав незнайомець.