Клеркенвельські оповіді

Розділ сьомий Оповідь монастирського капелана

— Що є правдою, а що — химерою? — Дама Агнеса де Мордон щойно поставила це запитання Джонові Даклінґу, монастирському капеланові, який виколупував у себе з-під нігтя дрібку екскретів. — Мер вважає її вірнішою за камінь у мурі, але ж вона слугує його цілям, підбурюючи народ проти єретиків. Король відплив до Ірландії, і мер почувається самотньо. Тож Клариса замилює йому очі. — Оскільки це був день Вознесіння Господнього, свічники монастирської церкви увито квітами; за традицією, Джон Даклінґ теж прикрасив голову квітковим вінком. — Надто вона охоче ридає.

— Такий у неї організм, — сказав він.

Монастирський капелан розглядав зображення паломництва на полях псалтиря, що його розкрила абатиса: лицар і сквайр радісно їхали верхи поміж хмаринок із підписами. Через фразу «Ascendit Deus in jubilatione»[55] їхала монахиня, а за нею рухалася ще одна.

— Я в цьому не впевнена. — Агнеса говорила дуже суворо. — Під усім цим маскарадом вона — мов весела кобилиця.

— Певно, дехто вважає її навіженою.

— О ні. — Дама Агнеса відвернулася від вікна й подивилася на капелана. — Вона користується завуальованою мовою, але вона не навіжена.

— Тоді хай Бог пошле їй кращих слів.

Джон Даклінґ був присутній при допиті сестри Клариси єпископським капеланом два вечори тому.

— Я не сокіл, — сказала тоді Клариса. — Мене не заманиш принадою під пальцем.

— Я не пропоную тобі дарів, сестро. Я пропоную тобі вірний шлях до покути.

— У чім мені каятись? У тім, що я почула слово Боже? Ви сидите на кафедрі, але я сиджу між Його ніг. Він торкається моєї голови. Він торкається моїх вух. Він торкається моїх очей. Він торкається мого рота. — Вона провела пальцем по губах.

Джон Даклінґ відвернув погляд.

— Але з тебе виходить більше отрути, ніж цукру, Кла-рисо. — Капелан розмовляв із нею пошепки, ніби їхня розмова була небезпечною. — Чому ти говориш про пожежі та вбивства в місті?

— Тому що бачу вогонь і порох. Тому що бачу супутників, що ховаються за облудними машкарами, обидва чужинці, вільні від міста. Тому що бачу велику біду.

— Добре! Добре! Ти роз'ятриш увесь Лондон.

— Що ж, пане капелане, краще бути попередженим, аніж беззбройним. Між міськими мурами сотня церков. Жодну з них не обмине лихо. А ти віриш мені, Джоне Даклінґу? — Вона обернулася до монастирського капелана, підняла плат і показала йому свого лоба. Це був знак вірності, але він похитав головою.

Тепер він загаявся, перш ніж одірвати очі від псалтиря й поглянути на Агнесу де Морд он.

— Поки що не доведено, що вона брехуха чи підозріла особа. Майте-но терпіння, мадам. Вічко за вічком плететься пальто, аж нарешті воно готове. Так само, частка за часткою, все стане ясним.

— Спостерігай за нею. Слідкуй за нею. Стережи її, мов собака кістку.

— Головне, щоб я її не покусав.

— О, вона сама кого завгодно покусає. Стережися, Джоне Даклінґу. Хай вона сама сплете свою мотузку — і сама себе повісить.

Сестрі Кларисі виділили покій у монастирському пансіоні (за наказом Роберта Брейброка, єпископа Лондонського), де їй постійно прислуговував чернець, водночас як сторож і як захисник. Йому дали сусідній покій, але їм було дозволено разом молитися в священні години. Цей праведник, Бранк Монгорей, раніше служив сповідником і читцем молитов у парафії Св. Гробниці та вважався знавцем усіх справ «не від світу сього». Було, однак, неясно, оселили його з Кларисою як шпигуна чи як компаньйона; не виключено, що потайки його влаштовували обидва варіанти. У будь-якому разі, абатиса побоювалася, що Клариса зачарує його.

Бранк Монгорей відчинив вікно у покої черниці, насолоджуючись травневим повітрям. Він був на першому поверсі, над свинцевим баком, яким птахи користувались як купальнею. За баком притаївся Джон Даклінґ, якому було чути кожне сказане слово.

— Ти чув сьогодні вранці дрозда, Бранку? — Це був дзвінкий голос черниці, тепер відомий багатьом у місті — Кажуть, що як людина хворіє на жовтуху й побачить жовтого дрозда, то людина видужає, а птах помре. Хіба це не жорстоко?

— Людина має безсмертну душу. А птах — ні.

— Хто може сказати напевно? Dieu est nostre chef, il nous garde et guye.[56]

Даклінґ уперше чув, щоби вона розмовляла англо-норманською; чомусь це здалося йому доказом її дволикості. Бесіда на цьому не припинилась, але чернець і черниця відійшли од вікна; Даклінґу вдавалося розібрати лише окремі слова, доки аж він почув, як вона скрикнула: «Коли настане день Семи Сплячих?». Потім вона вигукнула; «Deus! Cum Merlin dist sovent veritez en ses propheciez!»[57] To були напрочуд дивні слова для юної черниці: Мерлін був лишень бісом, котрому поклонялися недалекі жителі пустищ і боліт. Він чув, як Бранк Монгорей щось тихо відповідає. Чи можливо, що вони замислюють змову проти всього святого?

Тоді сестра Клариса почала високим голос приспівувати: «Властителі сліпі, а люди злі пішли, геть-чисто смертю замели, а правди не знайшли». Даклінґ про себе повторював її слова, аби краще запам'ятати. «Де був розум, стало віроломство, де кохання — блудство, святі дні проїли обжери, зло чинять кавалери».

Колись він знав одного юнака, що завжди стояв на розі П'ятничної вулиці та Чіпсайду і маячив тільки отакими віршами; врешті-решт його забрали та закували ланцюгами в бедламі. Він був богемським королем, а місцеві мешканці називали його багнюцьким королем. Потім його випустили з бедламу з відповідною розпізнавальною міткою, але він із відчаю втопився в Темзі.

У покої черниці запалили свічку, бо почало смеркати. Даклінґ сковзнув у тінь. Він чув, як Клариса сказала: «Хай його виготовлять у чоботаря з кривою спиною, біля шлюзу на Коров'ячому хресті».

Якраз коли інші черниці збиралися на вечірню, Даклінґ почув чиїсь кроки на сходах до пансіону. То була Клариса. Вона, закутана у темну мантію, пропливла повз нього через газон по бокових воріт; він намагався не потрапити їй на очі, але пішов услід за нею, коли вона відчинила ворота й поспішила вуличкою до Фліта. Там повернула й пішла вздовж річки в бік міста. Взагалі це було негідне місце для черниці, якій схотілося прогулятися наодинці. Цей берег Фліта славився бурлаками та волоцюгами, а також служив місцем зустрічей для жінко-подібних чоловіків, так званих веселунів.

Клариса проминула дерев'яні хатинки та невеличкі валуни, покидьки та просяклі водою рештки старих човнів, доки аж дісталася мосту біля Коров'ячого хреста. На тому боці річки здіймався Шафрановий пагорб; там любили збиратися лудильники, які розкинули свій табір аж до Гоклейської ями. В тихих водах Фліта відбивалося світло їхніх багать і смолоскипів, а у повітрі лунав стукіт молотків та обушків. Поза мурами не було комендантської години.

Даклінґ тримався так близько до Клариси, як тільки наважувався, але вона зупинилась. Вона стояла біля кам'яного скиту відлюдника з мосту. Він подумав, що вона просто дає милостиню, але, наблизившись до маленької оселі, почув тиху розмову черниці з анахоретом.

— А висота Мойсея?

— Дванадцять футів і вісім дюймів, — відповіла Клариса.

— А Христа?

— Шість футів і три дюйми.

— Богородиці?

— П'ять футів і вісім дюймів.

— Св. Фоми Кентерберійського?

— Сім футів без одного дюйма.

Потім відлюдник допоміг їй зійти зруйнованими сходами до берега річки й сісти в маленький ялик, на кшталт тих, що ходили між Ламбетом і Вестмінстером. Даклінґ чув плюскіт весел і бачив, як човник повільно пливе вниз по Фліту в бік темного міста й Темзи. Фліт тут був повільним, але його тихість була оманливою. В річці було повно незбагненних речей — від дохлих собак Смітфілда до відходів свічкарів. Подекуди вона була глибокою й бурхливою, а подекуди більше скидалася на багнюку чи болото, ніж на ріку. Вона славилася своєю небезпечністю для дітей та п'яниць, чиї тіла часто знаходили в брудних водах або заростях очерету.

Джон Даклінґ ступив на міст і раптом почув якесь зітхання чи шепотіння в воді. Воно було просто в нього під ногами, тільки й чекаючи, щоби простягти до нього руки, і він перелякано повернув назад. Пробігаючи повз скит, він почув, як його кличе тоненький голосок.

— Високошановний брате, хай буде тобі велика нагорода в святості твоїй. Чи принесеш ти пожертву заради Христа? — Скит смердів давнім потом, яким просякло каміння.

— Тут була одна черниця. Сестра Клариса. Знаєш про неї?

— Сюди жодна черниця не приходила, пане священику. Жодна черниця не може сама залишити обитель свою. Ти що, зовсім новачок? Чи в тебе під каптуром волосся?

— Я бачив, як вона тут сіла в човен і відпливла.

— Геть! Геть! Я про це нічого не знаю! — Відлюдник, якому було не більше тридцяти, був одягнений у брудну сорочку, що доходила йому до колін; наразі він почав сильно битися потилицею об стіну. — Геть! Геть!

Монастирський капелан повернувся тим самим шляхом попід Флітом до Обителі Марії; він відчинив бокові ворота й рушив через газон до пансіону та клуатру позаду. У покої черниці досі горіла свічка, і, підійшовши ближче, він чітко почув низький голос Бранка Монгорея, що доносився з розчиненого вікна. А потім — хай це й було неможливо — відповідь сестри Клариси. То був її дзвінкий ясний голос. Джон Даклінґ щойно бачив, як вона попливла вниз по Фліту в напрямку Темзи. Як вона могла досі бути тут? Чи він бачив нічне чортеня? Такі істоти нерідко оселялися в монастирях та інших Божих місцях; але чому воно прибрало личину черниці? Раптом він почув, як вона співає: «О діво чиста і прекрасна». І тут його накрив один дивовижний спогад.

Три роки тому він був сповідником тюрми Вільшаної вулиці, стародавньої місцевої в'язниці, де утримувалися найстрашніші злочинці перед повішенням. Цю небезпечну працю було накладено на нього як єпитимію єпископом Лондонським після того, як його визнали винуватим у непристойних взаєминах із заміжньою парафіянкою. Сама в'язниця складалася з двох сполучених склепистих камер, збудованих на глибині семи футів, із апертурою в даху замість входу; по обидва боки вздовж усього приміщення тяглися кам'яні лави, а на помості на земляній підлозі під західною стіною було закріплено шість велетенських залізних кілець. Саме тут Джон Даклінґ побоюючись сипняку, вперше розмовляв із риботорговцем Річардом Гадоном, котрий задушив трьох дітей. Гадон зізнався у своєму злочині в шерифському суді, а позаяк він не вмів читати й, отже, не міг прохати помилування як духовник, його засудили до повішення на місці вбивств, біля верфі Темної вежі.

За день до своєї смерті він повідав Джонові Даклінґу in secreto confessione,[58] що бачив, як його рідна мати задавила власну новонароджену дитину та віднесла її в кошику до Темзи. Навіть після того мати била й шмагала його; вона вважала, що коли він уперше розкрив рота, щоб закричати, в нього ввійшов диявол. Він зізнався Даклінґу, що тільки раз за все життя знав утіху — коли мати присипляла його піснею, що починалася: «О діво чиста і прекрасна».

Іще цікавішим було те, як саме Гадон полишив це життя. Коли його витягли з кам'яної в'язниці й прив'язали до хури, щоби проволокти з Вільшаної вулиці до верфі Темної вежі, він розкрив рота й заспівав. Коли його тягли по кривій бруківці, він співав «О діво чиста і прекрасна» сильним і красивим голосом.

Даклінґ вибрався з пансіону та швидко попрямував через клуатр, але й там до нього доносився спів черниці. Тільки коли він увійшов до свого покою, йому спало на думку, що, можливо чернець Бранк Монгорей співав її голосом: