Клеркенвельські оповіді

Розділ четвертий Оповідь ерудита

Через п'ять днів після смерті Радульфа Страго можна було побачити, як чернець Вільям Ексмю заходить до крамниці книготорговця на узвозі Патерностер; ченці були частими гостями на цій вулиці, адже книгарні торгували псалтирями та часословами, а також канонами та доктринальними постановами. Цей книготорговець спеціалізувався на церковних пісенниках із їхніми кіріє[26] та секвенціями,[27] і хоча більшу частину товару розкупили — авжеж, Страсний тиждень! — він сподівався, що Сім Скорбів Богородиці поновлять інтерес до алілуй. Крім того, у квітні люди прагнули вирушити в паломництва У нього торгівля йшла гарно за будь-яких обставин — зокрема тому, що він підробляв писарем і додавав нові свята до священних книг. Однак коли Вільям Ексмю з'явився у дверях у своїй просторій чорній мантії, торговця на місці не було. Емнот Галінґ, ерудит, зайшов одразу після нього; на ньому був капелюх, вкритий відлогом, і на вході він стукнувся ним об одвірок і збентежено відступив назад. Економ уже стояв за прилавком; Роберт Рафу перевіряв міцність ланцюгів, у які книги були закуті в цілях безпеки, різко смикаючи їх на себе. Потім до крамниці зайшов іще один громадянин — судячи з його вбрання, заможний Франклін; Ґарет Бартон володів землями на тому боці річки в Саутворку й був фригольдером багатьох місцевих заїздів для паломників та інших мандрівників.

Тут чоловічий голос гукнув: «Сходьте! Сходьте!» Четверо пошепки привітали одне одного фразою «Бог тут», а потім зійшли кам'яними сходами до підвалу книгарні.

Вони опинились у кімнаті восьмикутної форми з кам'яною лавою попід стінами; перед східною стіною височів великий кам'яний престол, а посередині приміщення стояв дерев'яний стіл. Тут уже зібралося чимало інших чоловіків і жінок, але приглушене мурмотіння відразу стихло, щойно Вільям Ексмю наблизився до східного престолу. Його аудиторія зайняла місця на низькій кам'яній лаві.

— Це був гідний початок, Річарде Мароу, — мовив він без усяких формальних преамбул.

Тесляр підвівся на ноги і схилив голову.

— Всього тільки одна свічка й трохи чорного пороху.

— Добре сказано, Мароу, добре сказано. Хіба не знаєш вірша: «Ми віднайдемо Єрусалим зі свічниками»?

Тепер подав голос Франклін Ґарет Бартон:

— Ораторія була лише завісою, створеною, аби тільки бути порушеною. Як і всі обіцянки фальшивих ченців. Усі їхні індульгенції, молитви, граматки — все це диявольські облуди, вигадані самим батьком брехні.

Роберт Рафу вирішив уставити своє слово:

— Молитви здатні допомогти мертвим не більш, аніж подих людини здатен зрушити велике судно.

Тему підхопив Вільям Ексмю:

— Грошолюбні прелати й вікарії проводять усе життя в нічній пітьмі. їхній зір сповнився темряви й диму, отож вони повні сліз. Що таке єпископ без багатства? Episcopus Nullatensis. Єпископ Анідешний. Що роблять вони зараз, окрім як тремтять перед шаленою черницею Клеркенвеля? — Це викликало загальний сміх. Усі присутні чули про те, як сестра Клариса постала перед консисторським судом[28] за звинуваченням у проголошенні лжепророцтва, але була негайно звільнена на вимогу народу, що зчинив гамір і волання під стінами суду. — Ці прелати — німі дурні в пекельному царстві, німі собаки, що не гавкають у лиху годину.

Якась жінка вигукнула:

— Вони моляться Діві Брехоматері! Вони вшановують Фому Дурійського!

— їхні будівлі не завдають ані зла, ані добра чоловічим душам, — мовив Ексмю, — але вони можуть обігріти чоловіче тіло, якщо їх підпалити. Воску, витраченого на їхні свічки, вистачило б, аби освітити шлях усім бідним людям і їхнім тваринам.

Усі присутні належали до «вірних» — або, як їх іще назвали, «благочестивих», «передбачених» чи «передречених». Їх було небагато, але вони мали багато імен: у Парижі звалися «apostoli»[29] чи «innocentes»,[30] у Кельні — розумними, а в Реймсі — «humiliati».[31] Вони вірили, що їхня секта існує з Христових часів й що їхнім першим проводирем був брат Христа; вони були переконані, що є істинними послідовниками Спасителя і входять до таємної церкви або спільноти спасенних, яку ймeнyвaли «Congгegaciosolumsalvandorum».[32] Boни вiдкидaли всі обряди та вірування традиційної церкви, засуджуючи їх як атрибути бога цього світу, що зветься Люцифером. Вони вважали, що папа є поплічником диявола, потопаючи у гріху, мов тварина в гної; прелатам і єпископам також судилося повік горіти в пеклі. Церкви були для них палацами Каїна.

Вони звалися «innocentes» або «передбаченими», тому що як істинним послідовникам Христа їм було відпущено всі гріхи. Кожне з них несло у собі частку слави Христової, а їхні дії були цілком зумовлені духом Божим. Вони могли брехати, чинити перелюб чи вбивати людей — без ніяких розкаянь. Якщо хтось із них пограбував жебрака чи відправив когось на шибеницю, йому (або їй) нічого було боятися; душа, чиє тілесне життя було забране, однаково поверталася до свого начала. Передречені могли віддаватися содомії чи лягати з будь-яким чоловіком або жінкою; вони ж бо мусили сповна задовольняти потяги своєї природи, інакше ризикували втратити свободу духу. Вони могли заслужено вбити будь-яку дитину, зачату внаслідок їхніх дій, і кинути її в воду мов черв'яка, без усілякої сповіді; адже дитина теж поверталася до свого начала.

Вони зустрічалися таємно, невеличкими конвентиклями,[33] тому з усіх єретиків їх уважали за найнебезпечніших. Не далі як півроку тому єпископат видав наказ, що забороняв «сходи, конвентиклі, зібрання, союзи, конфедерації та змови» проти Святої Церкви.

Свої імена вони розкривали тільки одне одному і часто не віталися при випадковій зустрічі на вулиці. Передречені були настільки впевнені у своїй святості, що завзято прагнули кінця світу. Ексмю повідомив їм, що великий Антихрист буде фран-цисканцем-відступником; наразі йому було двадцять років, і він мав з'явитися в Єрусалимі наступного року. Помазанцем, тобто другим Христом у Судний день, буде один із них, передбачених; він буде тим Сином Чоловічим, про якого говориться в Апокаліпсисі. Він уже спив крові Христової і своїм явленням звільнить Бога від його страждань через створення світу, він буде зватися «Christ imperator et deus».[34]

Декілька місяців тому в підвалі книгарні Ексмю розповів їм про низку знамень. «Є багато різних знаків, які являться перед тим днем, — сказав він їм, — за якими ми остаточно знатимемо, що цей день близько, а не далеко. Серед них будуть такі знаки або прикмети, що їх проголошує Христос у Євангелії, коли мовить: «І будуть ознаки на сонці, і місяці, і зорях». Ви маєте розуміти, що Христос говорить не тільки про чудеса, котрі можна побачити на видимих планетах перед нашими очима, але й про примарні ознаки фатального пришестя, які є вельми тонкими для розуміння».

Тож у наступні тижні він говорив про з'єднані кола та про п'ять ран Лондона. Так само, як кров убитої дитини заволає, коли її не прикрити, тож і кров Христова є видимою лише тоді, коли з неї зняти облудний покров світу. «Ми мусимо вдруге розіп'ята Його на древі, аби Його образ покрив собою все творіння. Христосові в Його смертній погибелі було нанесено п'ять ран; ми мусимо нанести п'ять смертельних ударів по п'ятьох різних місцях плотської церкви, якою є церква сього світу. Звідки п'ять? Бо це образ усього сущого. П'ять радостей. П'ять почуттів. Ми маємо тримірний всесвіт, потрійні обрії землі, повітря та моря, але мусимо додати до них час і простір, що вони є ангелами Божими. Отже — п'ять. Це було оголошено мені словами, що є обраною піснею перед Богом, світочем у нашому житті, медом на згорьовану душу. Коли на Лондоні буде написано вогняні круги, се буде вірною ознакою, що смерть увійшла в ворота. Що суд близько».

Отже вів переконав їх, що п'ять лондонських церков або святинь мусять бути вражені вогнем і смертю. Тільки в такий спосіб можна буде наблизити Судний день.

Ерудит Емнот Галінґ залишив конвентикль і прямував Міхуровою вулицею до свого помешкання в Бевіс-Маркс. До комендантської години лишалося зовсім трохи часу; останні вуличні торгівці пакували свої скрині й ящики, і в останніх променях сонця фруктівники та вафельники намагалися втелющити свій товар перехожим, які поспішали додому. Він пройшов повз трактир під назвою «Поборники», звідки донеслися слова «корона» та «мир»; хмільні відвідувачі сперечалися щодо рішення короля Річарда відпливти до Ірландії незважаючи на погрози з боку Генріха Болінґброка, висланого до Франції. Але Емнота не хвилювали такі справи; він дивився на події цього світу з нудьгою, що межує з неприязню. Що йому той король? Мов соломинка на підошві.

Він купив собі вафлю за фартинг і, вгризаючись у хрустку скоринку, поставив собі питання: «Якою є тривалість цієї ночі?». Він навчав себе геометрії, або мистецтва метрики. Цього дня сонце було в 21-му градусі та шести мінутах від Тельця — гарний день для сухожиль і серця. Всім відомо, що світ було створено на весняне сонцестояння і що Бог створив людину в квітні; отже ця пора мала чимало магічних властивостей. Але чи гарною буде ця ніч для дослідів? Під час комендантської години Емнот займався алхімією, ретельно зачиняючи всі вікна в своєму будинку чорними завісами, щоби ніхто не побачив гарячого вугілля. Саме він виготовив порох і приніс його Річардові Мароу до зеленого сараю попід монастирськими стінами.

«Це гарний порох, — сказав він тоді — Береш дві унції калієвої селітри та півунції самородної сірки, потім змішуєш їх у ступці з червоним оцтом. Запахло сіркою? Тоді додаєш нашатир і натрієву селітру, перемішану з дрібним вугіллям. Звідси чорнуватий відтінок. Висушуєш у череп'яному полумиску над слабким вогнем, а коли добре просохне, товчеш, доки не отримаєш отакий дрібний порох. Він такий крихітний, що його можна просіяти крізь решето! Найкраще вугілля для цієї справи — липове».

Те саме вугілля Емнот використовував і в своїх пошуках алхімічного золота. Він був чоловіком не скупим. Завзятим — так, і щиро зацікавленим, але не жадібним. Не мав уявлення про земні речі й, мов легендарна саламандра, жив лише у вогні своєї фантазії. Він вичислив, що в момент його народження сонце стояло в Близнюках із незначним відхиленням у бік Рака; це був період піднесення Юпітера, отже Емнот був упевнений, що його життя буде присвячене студіям і навчанню. Таким чином, вартість золота його не цікавила; його тішив сам пошук як такий. Як один із передречених, він вірив, що має унікальне благословення в усіх своїх намірах, і не сумнівався у своїй здатності добувати золото з простіших речовин. Це було тільки питання міркувань і розрахунків, зведення всіх світових сил до однієї системи. Коли сонце старішає і в своєму гарячому нахиленні входить до Рака та тьмяніє, тоді починається праця. Коли сфери були співвіднесені з його тілесними флюїдами, коли елементи основної матерії були кальциновані та відновлені пропорційно двадцяти восьми домам, що належать до місяця, тоді промениста година ввійде в його перегінний куб.

Емнот полюбляв числа та послідовності. Він пробував винайти геометрію для пересувань голубів у дворі під своїм помешканням; він вираховував вірогідність удвічі зустрити одного й того самого незнайомця на певній вулиці; він удивлявся у нічне небо й намагався оцінити відстань поміж усіма дев'ятьма сферами. Ось чому його так глибоко переконав змальований Вільямом Ексмю образ кіл, що являли собою частину більшого кола; це узгоджувалося з усіма його думками та здогадками. Емнот Галінґ був завжди завзятим і завжди діяльним; він облизав із пальців яйце та сир і збіг нагору сходами.

Щось притаїлося в кутку, чекаючи на нього.

— Га! Ти хто? Чому ти сидиш тут у темряві?

— Се я. Габріель.

Габріель Гілтон, ювелір за фахом, був кузеном Емнота. Вони разом ходили до школи при храмі Св. Антонія на Голковій вулиці, після чого Габріель зайнявся батьківською справою, а Емнота відправили до Оксфорда. Покровителем Емнота був покійний єпископ Ілайський, який за різними ознаками дійшов висновку, що хлопець належить до передречених, і виховав його відповідним чином. У родині Емнота прозвали «оксенфордським ерудитом»[35] і часто глузували з його блідого обличчя та худорлявої фігури; багато хто казав, що він стрункіший навіть за свого коня. Утім він був розумним і дотепним. Саме він ознайомив Габріеля Плтона із властивостями каменів, що той продавав. Він повідав йому, наприклад, що діамант треба завжди носити ліворуч, адже його сила зростала на північ, тобто ліву сторону світа. Якщо зберігати смарагд із маленькими камінцями та поливати травневою росою, він ростиме. Аметист надає стійкості й мужності. Сапфір оберігає кінцівки від ушкоджень. Агат захищає носія від злих снів, заклинань і марень лихих духів. Якщо рубін зіткнеться з отрутою чи зіллям, то стане вологим і спітніє. Він також навчив Габріеля, що всі ці камені можуть втратити свої достоїнства через гріховність і нездержливість тих, хто їх носить.

— Яким вітром тебе занесло сюди, кузене? Давно я вже тебе не бачив. — Емнот стиснув кузена за плече. — Швидше. Заходь. Знімай свою накидку. Сідай. — Аж тут він звернув увагу на обличчя Габріеля. — Тобі завдали шкоди?

— Так. На мене насувається лихо. Я певен.

— Сідай.

— Емноте, ти дуже добре знаєшся на слизькій науці? — Його рука ходила вверх і вниз, наче він трусив невидимі кістки. — Тобі відомо про сновидців і геомантів?

— Я науковець, Габріелю, а не чаклун. Сідай-но.

— Втім ти казав, що в зорях записано смерть кожного ясніше за будь-яке скло.

— Це так. — Він помовчав. — Тебе вразила хвороба?

— Така, що її не зцілить жоден лікар. — Габріель опустився на низеньку дерев'яну табуретку, але потім одразу підвівся й підійшов до вікна. — Я зневірився.

— Не кажи так, Габріелю. Навіть промовляти ці слова — великий гріх.

— Але в мене велике горе. — Він дивився на вулицю внизу. — Я відзначений.

Тоді він почав свою розповідь. Він спочивав у своїй домівці на Ромашковій вулиці, коли раптом почув якийсь шум у кімнаті зверху. Він розібрав поступ кількох людей, а також голоси; очевидно, там велась якась розмова, але слова були настільки тихими й неясними, що він нічого не зрозумів. Вони зливалися в низький нерозбірливий гул, що нагадав йому шум міста, як його чуєш із ланів. Він тихесенько лежав на своєму матраці, аж раптом дуже гучно чхнув. Розмова нагорі стихла, і на мить повисла повна тиша. Потім пролунали чиїсь кроки, і двері верхньої кімнати з грюкотом розчинилися. Габріель почув, як двоє мерщій збігли сходами, і тут, на його жах, хтось почав стукотіти йому в двері. Стукіт продовжувався, допоки Габріель не міг більше терпіти; він підкрався до дверей і притулився до них вухом. Тоді почув чиєсь тяжке дихання, гучне й напружене. Він повільно відімкнув двері, підняв засув і визирнув назовні. Там нікого не було.

Емнот не втримався від втручання:

— То за дверима були безкровні й безтілесні?

Габріель розпитав сусідів, але ніхто нічого не чув і не бачив увесь вечір; сама кімната була нежилою, давно покинутою на хробаків і павуків. Габріель викинув би цю історію з голови — адже, як він сказав Емнотові, «чоловік може померти від уяви». Але два дні по тому він прямував Ромашковою вулицею до своєї крамниці на Форстеровому провулку, коли раптом його охопило дивне відчуття, наче за ним хтось стежить. Він обернувся, але не побачив нікого, крім торгівців і звичних мешканців району. Йому здалося, ніби почув, як хтось гукає: «Обезглавимо його!», але серед загального гомону то міг бути всього-на-всього чийсь виклик «Славимо його!». Він також запам'ятав, що цієї миті посеред дороги кінь став на дибки і скинув свого наїзника у рів із водою та сміттям.

По дорозі на роботу наступного ранку на тому самому відтинку вулиці йому знову видалося, ніби за ним хтось стежить; потім хтось поклав руку йому на плече, але коли він перелякано обернувся, то нікого не побачив. Відтоді його багато разів на тій вулиці охоплював цей страх.

— Це жахливіше за всіх чудовиськ, — сказав він Емнотові.

— Коли він навалюється на тебе?

— На світанку. А потім знову близько комендантської години. Ще я іноді чую поступ у кімнаті зверху.

— Ти можеш подумки прикинути, хто це може бути?

— Ні. Не можу.

— Кажуть, що душі тих, хто зрадив друзів або гостей, потрапляють у пекло, а їхні тіла продовжують жити.

— Але ж тіл немає. Вони не мають форми чи наповнення.

— Це здається мені дивним і чудовим. Схоже, що вони від цього світу, але їх не можна побачити в ньому.

— А втім вони більш загрозливі, ніж жорстокі вуста. Емнот підвівся зі стільця та став поруч із Габріелем коло вікна в останніх виблисках світла.

— Дай мені поміркувати. Якщо їхній гнів пробуджує в тобі такі напади дрижаків, то вони мають вплив, подібний до нестерпного жару чи морозу. Кажуть же, що там, де тривалий час бушувало велике полум'я, досі лишається відчуття теплоти. Чи не може так бути й у твоєму випадку?

— Як це?

— Можливо, вони є істотами з часів поза людськими спогадами. — Оповідь кузена стурбувала Емнота і з іншої причини: ці невидимі зустрічі були немовби примарним відбитком передречених, які збиралися в таємних місцях. Химерні пригоди Габріеля пробудили в ньому давнішні побоювання переслідування й арешту. — Наче туман, що складається з розпорошених хмар, вони можуть бути спогадом про минулі речі.

— Якщо це так, Емноте, то вони заподіяли мені безмежної шкоди.

— Або ці люди йдуть іншим шляхом. Що як вони попереду нас?

— Тобто ще не народжені? Нащо їм приходити до Ромашкової вулиці?

— Авжеж. Твоя правда. Тож вони мусять бути сумною ознакою минулого. — Думки Емнота відволіклися на образ, явлений Вільямові Ексмю: взаємопов'язані кола, що переймаються природою одне одного, доки вже неможливо визначити, де закінчується одне і починається інше. Він подумав про круглі краплі легкого дощу, або туману, або роси, що зливаються в одне ціле. Варто лише зазирнути достатньо глибоко в кола, і все налагодиться.

— Хоч би яким шляхом вони не йшли, я вкрай на них розлючений.

— Адже вони мертві, Габріелю.

— Один із них доторкнувся до мене, Емноте.

Емнот підійшов до маленького буфета, витяг звідти глазурований глечик і налив два келихи вина. На поверхні плавали хлібні крихти, й він повиловлював їх пальцем.

— Воістину глибокою є пітьма ся. Тому Давид і каже: «Abissus abissum invocat». Безодня кличе до безодні.

Габріель поглянув на нього з жалем.

— А ти так і лишаєшся чоловіком ученим, як я бачу. Довершено шляхетний ерудит.

— І саме як ерудит я дам тобі свою пораду.

— Сходити до черниці?

— Ні в якому разі не ходи до тієї відьми. Переїдь зі своїх кімнат _ і обминай Ромашкову вулицю.

Габріель Гілтон таки послухався свого кузена. Він зняв три кімнати в Качиному провулку й ніколи більше не ступав на Ромашкову вулицю; вона стала, як він висловився, «нехожим місцем».⁶ Однак почасти він знехтував порадою Емнота. Він чув, що сестра Клариса збирається навідати невільниць у Монетному дворі, біля Лондонського Тауера. У призначений день він чекав біля задньої брами й, коли вона наблизилася, простяг до неї руки у звичному благальному жесті.

— Звільни мене, — мовив він. — Звільни мене, люба сестро, зі світу страждань.

Клариса побачила його красиве обличчя і темні очі, які ще більше потемнішали від поневірянь.

— Що в тебе за біда? — З нею прийшла тільки інша черниця, сестра Бригітта, і вона жестом наказала тій не наближатися.

Тоді Габріель Гілтон розповів їй про духів, що його переслідують. Вона закусила губу й похитала головою в явному сум'ятті.

— Поголос приносить багато таких оповідей. Лондон охоплений великим заворушенням духів. Вони бачать пришестя якогось лихого дня. — Потім вона поцілувала свій палець і торкнулася ним його щоки. Він здивовано відсахнувся, але вона всміхнулася йому. — Ти боїшся мене — чи моєї статі? З мого вбрання ти бачиш, що я вірна Богові. Тож чому лякатися мене?

У нього закралася підозра, що черниця глузує з нього.

— Я не боюся ані тебе, ані будь-якої жінки на землі. Вона поклала палець йому на лоба.

— На твого кузена чекає велика втіха і розрада.

— На Емнота?

— Його ведуть до світла. За його спиною інші, вони підганяють його до блаженства.

— Емнот — чоловік відлюдний. Він учений ерудит.

— Слухай, що я кажу. Він мусить іти своїм шляхом без страху. Ексмю — його вірний друг. Скажи йому, що не можна слабнути чи вагатися. Ти передаси йому мої слова?

— Звичайно. Якщо ти так бажаєш.

— Бажаю. — 3 цими словами вона залишила його і зникла за ворітцями в'язниці.

Разом із багатьма іншими громадянами Габріель спостерігав, як вона зійшла на кам'яну брилу на подвір'ї, розкинула руки, мов розіп'ятий Христос, і звернулася до вузеньких ґрат, за якими жили ув'язнені жінки. Вітер із річки був таким сильним, що до нього долітали лише уривки фраз. «Я в кайданах. Я в путах. Це тіло — моя в'язниця. Мої очі — то ґрати мої». Потім вона заговорила про день, коли всі двері буде відчинено, а всі замки — розбито.

Зсередини тюрми не доносилось ані звуку, але раптом за одним віконцем виникло бліде обличчя. З розкритого рота вирвався крик:

— Облудна відьмо з пекла! На тебе чекає багаття! Коли гнилі плоди падають на землю, собаки ними гребують!

Сестра Клариса розвернулась і спустилася з кам'яної брили. Вона покликала до себе сестру Бригітту, разом вони пішли з в'язниці Монетного двору. Вона пройшла повз Габріеля Гіл-тона, але не звернула на нього уваги. Він помітив, як вона прошепотіла щось своїй супутниці й голосно розсміялася. Хіба веселість Клариси не була доказом того, що її благословив Бог? Роздумуючи над цим питанням, він, однак, вирішив не казати кузенові про її напуття. Як учив його батько, краще не плутати небо з землею.