Клеркенвельські оповіді

Розділ чотирнадцятий Оповідь мірошника

Кок Бейтман, мірошник Клеркенвельского жіночого монастиря, стояв на колінах у правому трансепті церкви Гроба Господнього. Він щойно доправив два. надцять мішків із борошном парафіяльному священикові цієї церкви: той погодився виступити у ролі третейського судді у суперечці мірошника з судовим приставом через ту частину Фліту, яка пробігла між ними. Судовий пристав, зі свого боку, презентував йому мастифа, позаяк священик поскаржився на горлодерів і чоловіків у масках, які зліталися до Ньюгейтської в'язниці, наче їм там медом помазали.

Млин на березі Фліту стояв менш ніж на милю від міських воріт, і Кок Бейтман часто заганяв свій візок за стіни. Для нього це було місто джерел і річок. Він із часом так звик до звуків води, яка біжить під колесами його млина, що вони дорівнювалися для нього звукам світу. Він лягав спати під плескіт води, а коли прокидався, ЇЇ музика продовжувала грати у його вухах. Отже, він був добре знайомий із різким, квапливим звуком Фліту й старанно та навмисно порівнював його з іншими річками міста. Він упізнавав ніжний плескіт Фалькона, що шелестів крізь очерет; нервовий і легко збудливий Вестбурн, потайні джерела якого відправляли у мандри конкуруючі потоки; повільний і важкий Тайберн, який вився крізь болота; легкий Уолбрук, що ковзав по каменях і гальці; і сам Фліт, сильна та швидка центральна течія якого бігла, наче зітхаючи, крізь місто. І звичайно ж, залишалася ще й Темза — велична, багатоголоса, однієї миті — темна й бурхлива маса, а іншої — мерехтлива смуга світла.

Чи- саме цю річку було зображено у вітражі з деревом Євсеєвим, що над північним нефом, розписана мідянкою, на чиєму березі стояв, піднявши руки, святий Еркенвальд?[80] Священик наполягав, аби Кок Бейтман неодмінно помилувався цим щойно встановленим шедевром роботи Жанкіна Глазьєра, який жив у Кріпплгейті.

— Чи пам'ятаєш ти, — спитав він тоді мірошника, — ту сліпучу зірку три роки тому, яка незмінно підіймалася на північному заході?

— Велику палаючу штуку? Так, дуже добре пам'ятаю. Вона зменшувалась, аж поки не стала маленькою, наче горішок.

— Так ось, ця зірка є у вітражі!

Там вона і була і палала на склі, де Річард II стояв на колінах перед фігурою Івана Хрестителя. Поміж них завивалися гілки дерева Євсеєвого; на центральному стеблі, який виходив із тіла сплячого Євсея, у порядку зростання розміщувалися Давид і Соломон, Пречиста Діва й Icyc розіп'ятий, а над ними було зображено Ісуса у славі. Після меси, для освячення вітражу, двоє молодих братів, які зрослись у голінковій кістці, дуже мило проспівали гімн на честь Діви Марії — Mater salutaris.

Кока Бейтмана особливо цікавила фігура короля: він був загорнений у червоно-білу мантію, а на голові в нього красувалася велика золотава корона. Мірошник колись бачив короля зблизька — коли Річард обідав із абатом монастиря госпітальєрів у Клеркенвелі, в таверні «У святого Івана». Король приїхав туди під великим золотим балдахіном, аби відсвяткувати відновлення великої зали монастиря, спаленої Уотом Тайлером та його армією халамидників. Мірошник тоді ще помітив, як король поводиться — неначе тільки-но зійшов зі сторінок Псалтиря. На ньому був такий одяг, який зазвичай називають мантія, і вона сягала його колін; вона була багряного кольору, а прикрашали її геральдичні лілії, вишиті перлинами. Горностаєве шапку короля було оздоблено золотими літерами, а на ногах у нього були черевики з білої шкіри, що кріпилися срібними ланцюжками до шовкових панчох, що на колінах. Навіть коли з ним привіталися братерським поцілунком, він залишився байдужим. Його мовчання, схоже, вимагало мовчання й від інших, тому церемонія пройшла, як і очікувалося, в абсолютній тиші. Складалося враження, ніби сам час зупинився. Коку Бейтману здавалося, що Річард не молодий, але й не старий, а щось на кшталт однолітка із цим світом. І у вітражі він начебто залишився таким самим; через п'ять століть, через проміжок часу, уявити який не зможе ніхто з нині живих, він усе ще стоятиме на колінах, стриманий і шанобливий.

Коку Бейтману було важко зрозуміти нинішні труднощі короля. Як цей зразок священного порядку може зазнавати бід і змін? Мірошник, як і всі інші, добре знав новину про скрутне становище Річарда. Тільки п'ять днів тому Річард здався на милість Генріха Болінґброка. Слова Генріха вже розійшлися вулицями й тавернами Лондона: «Мілорде, я прийшов раніше, ніж ви очікували, і я скажу вам, чому так сталося. Кажуть, що ви занадто суворо правили своїми людьми, і вони незадово-лені. Якщо Господь буде не проти, я допоможу вам правити краще». Відповідь короля також знали всі: «Якщо це втішить вас, мій справедливий кузене, то втішить і нас»/ Утім, деякі чутки додавали до цієї розмови певні деталі. Річард нібито повернувся до герцога Глостерського і сказав: «Бачу я кінець днів своїх».

Король зовсім не був популярним у Лондоні. Достатньо зазначити, що платформу, на якій перевозили його портрет під час параду на честь літнього сонцестояння, освистали. За два роки до того він видав наказ, аби податок на- вовну й шкіру виплачували впродовж усього життя, а ще — кинув до в'язниці шерифа за те, що той погано виконував свої обов'язки. Ходили також чутки, ніби він мав намір ввести нові податки на купців, аби дістати грошей на військові кампанії в Ірландії та Шотландії. Саме в Ірландії він перебував, коли стався теперішній бунт Генріха на півночі Англії. Король ставав усе більш автократичним. Серед його підданих ширилися чутки про те, що він збудував собі трон у Вестмінстер-Холі, «де він сидів після обіду й до самісінької вечерні, ні з ким не розмовляючи, але не зводячи очей із присутніх. І коли він на когось дивився, той, незалежно від його статків чи положення в суспільстві, мав негайно опуститися на коліна».

Утім, Кок Бейтман неодноразово захищав короля. Натура його була схильною до благоговіння й цікавості, і він багато думав про велич. Саме таке благоговіння переповнювало його, коли він дивився у нічне небо та його сфери, що обертаються. Він став на коліна перед Євсеєвим деревом і почав молитися: Beata viscera Mariae Virginis. Благословенним будь лоно Діви Марії. Quae portaverunt aeterni Patrius Filium. Але тут його відволікла заблудла думка: «Яке виносило Сина Одвічного Отця», — як це лоно Діви могло умістити в собі самого Господа? Як Діва могла виношувати божественність? Як та могла ховатись у плоті людській?

Дочка мірошника Джоанна нещодавно народила позашлюбну дитину, і він звернувся до сестри Клариси із проханням порадити Джоанні, що ж робити далі. Молода черниця на сьогодні стала найважливішим джерелом авторитету в монастирі, багато в чому завдяки збентеженню дами Агнеси де Мордон, і до Клариси навіть приходили делегації городян із проханням дати раду їх цивільним справам. Абатиса відіслала петицію до єпископа Лондонського Роберта Брейброка, благаючи — чи, скоріше, вимагаючи, — щоб сестру Кларису відіслали до іншого релігійного закладу, де вона викличе не більш як «plus petits dissensions»;[81] але єпископ досі не виніс остаточного рішення з цього питання. Він, схоже, був дуже схильний підтримати цю черницю. Утім, задля того щоб навчити її покорі, дама Агнеса наполягла, щоб Клариса продовжувала виконувати певні принизливі господарські завдання. Так, вона мила підлогу в трапезній і дортуарі за допомогою швабри та дерев'яного відра; вона мила миски й ополоники після обіду й сушила їх на сонці. Мірошник знайшов її, коли вона лущила горіх на столі на козлах, що в монастирській кухні; на ній була біла вовняна сукня, товста й м'яка, а також білі бавовняні чепчик і покров.

— Поможи вам Господь, — привітався він.

— Чи не так ми тепер відповідаємо жебракам, Бейтмане, коли не збираємося давати їм милостиню?

— Ну, що ж, сестро Кларисо. Бажаю вам якомога більше душевного комфорту і втіхи перед лицем Господа. Це вам більше до вподоби?

— Достатньо. Сядьте-но біля мене й розповідайте. Давно я вас уже не бачила.

Отже, певний час вони вели бесіду щодо незначних подій на млині та у монастирі. Потім Клариса провела по його руці горіховою шкаралупою.

— Ви прийшли до мене, щоб порадитися стосовно справи своєї доньки. Чи не так?

Її питання не здивувало мірошника, оскільки він давно вже підозрював, що черниці пліткують поміж себе щодо очевидного стану його доньки.

— Я думала про це, — зазначила Клариса, не дочекавшисьод нього відповіді, — і ось якого висновку дійшла. Коли Діва Марія носила під серцем дитину, чи хтось знав чи здогадувався, хто насправді її батько?

— Напевно, всі вважали, що це має бути Йосип, сестро.

— Але ж у клеркенвельскій п'єсі Йосип заперечує це, — мірошник ніяк не міг уторопати, на що ж натякає Клариса. — Якби Марія почала розповідати, що її запліднив сам Господь, хто б повірив їй? Отже, вона б стала посміховиськом. Розумієте, Бог любить принижених. А ми, бідолашні жінки, постійно стаємо такими.

— На що ви натякаєте?

— Посуньтеся ближче, я скажу вам це на вушко. Я бачила Питання щодо Марії. Genna Marias[82] було відкрито мені золотими буквами, коли я спала. її взяли до храму як священну жрицю, марйам,[83] і там вона злучилась із верховним жерцем Авіатаром. Чивамвідомо, щолатиноюозначає meretrix?[84] — Як мірошник дізнався пізніше, це означало «повія» чи «проститутка». Але він уже достатньо почув і зрозумів зі слів сестри Клариси, щоб відчувати серйозне зворушення: на нього ніби вилили повне відро нечистот.

— Приведіть Джоанну до мене, — наказала черниця. — Вона стане моєю любою сестрою у Христі. Я проллю амброзію в її душу.

Він щось пробурмотів про швидке народження дитини і залишив черницю й далі лущити горіх на кухні. Він здогадався» що всі її висловлювання були найчистішою єрессю, іде вирішив нічого не говорити. Черниця ходила дивними стежками, і з цього часу він поклявся уникати її товариства. Йому зовсім не хотілося, щоб її богохульства заплямували і його.

Стоячи на колінах перед Євсеєвим деревом у церкві Гроба Господнього, він почув якесь шарудіння у сусідньому нефі. Якийсь молодик присів перед боковим вівтарем, присвяченим святим Кузьмі та Дем'яну, і, здається, потихеньку просувався до нього; він начебто щось ховав під плащем. Кок Бейтман спочатку подумав, що молодик повзе до хреста, але той несподівано підвівся й швидко попрямував до західних дверей. Пролунав несподівано гучний вибух; корогви й скатерки навколо вівтаря спалахнули, і перед ракою запалало несамовите полум'я. Воскове зображення Агнця Божого розтануло миттєво.

Через два дні Вільям Ексмю привів до цієї церкви Гамо Фулберда. У церкву Гроба Господнього з монастиря Св. Варфоломія Великого у Смітфілді можна було легко дістатися пішки, і вони перетнули ринок, не промовивши ані словечка. Одначе звуки, які видавали звірі, наповнили Гамо тривогою, так що він затулив вуха долонями. Коли вони вже підійшли до сходинок, Ексмю прошепотів йому: «Я покажу тобі місце дії. Ходімо всередину». Гамо повільно підіймався сходами, дивлячись на стерте каміння.

Вони ввійшли через західні двері, і Ексмю провів його до вівтаря Кузьмі та Дем'яну.

— Ось тут ти й підпалиш усе, — сказав він. — Я намалюю тобі знак. Ось тут.

Навколо вівтаря підлогу покривали відполіровані плити, і Ексмю дістав гострий ніж для вирізання свинцевих сувенірів, які купували пілігрими, що приходили до св. Варфоломія; він став на коліна й ретельно вирізав коло на одній із плит, таке тонке, що воно губилося серед візерунку з ромбів.

— Ти пильнуєш, Гамо? Не можна робити таку справу абияк, навмання.

Гамо, сповнений поганого передчуття, дивився на Агнця Божого над вівтарем.

— Клин треба вбити сюди, «- і Ексмю вирізав іще одне коло. — 3 маленької іскри розгориться велике полум'я.

Після вибуху двоє чи троє людей заскочили до церкви; вони кричали й гукали на допомогу. Одна жінка викрикувала: «Зруйнували! Зруйнували!» Гамо Фулберд уже прокладав собі шлях сходинками й волав: «Тривога! Тривога! Рятуйся, хто може!» Це був ритуальний крик, що попереджає про небезпеку, який він видавав, наче був безневинним свідком пригоди.

Мірошника вибух занадто здивував, аби говорити чи робити щось; він інстинктивно підвів очі на Євсеєве дерево — ~ на щастя, вітраж уцілів. Одначе тільки-но він побачив, як Гамо вискочив із церкви, підвівся з колін і заверещав: «Он він! Он він! Це він!» Урешті-решт, він першим помітив злочинця і тому мав підняти галас.

Він теж вискочив із церкви слідом за Гамо і побачив, як той повертає за ріг провулку Сепульхр-еллей; він крикнув: «Хапай його!», давши сигнал усім, хто поряд, і побіг за Гамо, який уже проскочив Пиріжковий ріг на перетині вулиць Гілтспер-стрит і Кок-лейн і опинився на відкритому просторі Смітфілду. До гонитви долучилися ще два городянина і, охоплені азартом, вигукували: «Хапай! Хапай!» і «Відлупцюймо його!». Гамо на цей час уже добіг до рядів, де продавали свиней, і збив з ніг продавця вафель; на хвилинку затримався, розмірковуючи, а потім щодуху помчав повз биків і волів до воріт монастиря Св. Варфоломія. Тут Кок Бейтман здогадався, куди той подінеться далі: він хотів забігти до церкви і тоді вимагатиме притулку. До них у цій несамовитій гонитві приєдналися ще й торговець вафлями та коновал; останній зняв шкіряний фартух і розмахував ним над головою. їхні крики змішувались із звуками овець та великої рогатої худоби, так що здавалося, нібито увесь ринок бере участь у великих заворушеннях.

Гамо все ще чув їх, коли прослизнув через ворота, побіг мощеною доріжкою і щосили штовхнув великий портал самої церкви; щодуху промчав нефом, а потім, хапаючи ротом повітря, важко опустився на підлогу перед головним вівтарем. Прислонився головою до холодного каменя й заплакав. Він відчував запах каменя навколо себе: той пахнув забутими речами, цей первісний камінь, добутий із грунту стародавнього моря. Весь світ було зроблено із каменя.

Викликали констебля й сторожа Фаррінгтон-Візаут і повідомили їх про серйозний і зухвалий злочин проти правопорядку в церкві Гроба Господнього. Вони, в свою чергу, звернулися до Крістіана Гаркіка, олдермена, який у той самий час працював не покладаючи рук на митниці, де служив контролером вовни. Його повідомили, що правопорушник вимагає притулку в церкви. Вони також проінформували його щодо того, що пріор Св. Варфоломія особисто знав обвинуваченого: останній начебто це певний Гамо Фулберд, ілюстратор на службі монастиря.

— То він клерк? — спитав їх. Гаркік.

— Ні в якому разі. Він не сповна розуму.

— Тоді його можна повісити, — і Гаркік подивився на док, де якраз розвантажували кілька кораблів. — Утім, мілорду єпископу, мабуть, більше сподобається аутодафе.

У цей час перед церквою зібралося вже чимало народу; всі ці люди були готові затримати Гамо, щойно він вийде із церкви, чи схопити його, якщо він намагатиметься втекти потайки. Всі вони добре знали правила щодо церковного притулку: поки хлопець залишається в церкві, жодна людина не має права перешкоджати будь-кому, бажаючому принести підозрюваному їжі чи води. Він може перебувати під захистом церкви до сорока днів, а коли цей термін вийде, архідиякон зможе наказати йому йти геть. Однак упродовж цього періоду, якщо Гамо висловить таке бажання, він зможе залишити країну, давши присягу ніколи до неї не повертатися.

Як тільки Гамо звернувся з проханням надання притулку, пріор викликав Вільяма Ексмю і найстаршого з ченців до загальної зали.

— Нас спіткав буревій негараздів, — заявив Ексмю, щойно він зайшов до зали. — Як так сталося, що хлопчик опинвся серед мерзенних єретиків?

— Тим, кому не можна гуляти містом, доводиться гуляти лісом.

— Тобто, отче?

— У ньому завжди сиділо якесь дикунство. Його було народжено для горя.

— А тепер, — пробурмотів старий чернець, наче побоюючись, що його хтось підслухає, — він перетворився на дикого звіра, на якого може полювати всяк кому заманеться.

— А чи відомо вам, що саме він сказав, коли прохав притулку? — пріор прикусив губу.

— І що ж? — тієї ж миті спитав Ексмю. Йому раптом стало гаряче.

— «Господь вирішив, що я маю постраждати. Отже, це мій дім», — пріор перехрестився. — Бідолашний хлопчик. Слухайте. Ви їх чуєте? — Він відчинив дверцята на задній стіні зали; знадвору було чутно галас: люди співали й кричали. — Мабуть, у всьому винен якийсь поганий нахил вісі Сатурна, — пріор вірив у дієвість впливу зірок і планет. — У мене погане передчуття. Може, хтось іще тут, в абатстві, готує змову?

— Та ні, — знову поспішив відповісти Ексмю. — Я лоларда за милю чую. Інших тут нема. Гамо сам заварив цю кашу.

— Тоді як він примудрився дістати грецький вогонь?

— Він добре навчений ремісництву, отче. Я бачив, як він робив дивні пристрої.

— Це правда? Що ж, він спричинив численні біди. І чому я дожив до того, аби побачити, як оскверняють моє абатство?! Дні мої вже полічені. Голова моя вже вкрита снігом, — пріор позіхнув і почав ходити по кімнаті. — Ми відпустимо йому гріхи, а потім переконаємо піти звідси з власної волі.

— Якщо він піде, — зазначив старий чернець, — то його піддадуть тортурам. Мабуть, він навіть загине від них.

Ексмю посміхнувся і витер рота рукою.

— Зрозуміло, він зазнає неприємностей, а не райського блаженства.

Пріору почав уриватися терпець.

— Якщо він вчинив святотатство, тут йому не місце.

— Він може заявити про свою невинність, отче.

— Він має піти звідси. Інакше наші душі опиняться під загрозою. Як можемо ми давати притулок палієві церков? Це навіть уявити неможливо.

— Залиште його ненадовго, — наполягав Ексмю. — Дозвольте переночувати біля вівтаря. Можливо, сонце поверне йому розум.

— Я в цьому не певен. Але дайте йому ячмінного хліба й води з джерела. Нехай відпочине на самоті. Ми побалакаємо з ним уранці.

Вільям Ексмю був збентежений і розлючений. Йому ніколи б не спало на думку, що Гамо може вимагати притулку та повернутися до монастиря Св. Варфоломія у такий відкритий спосіб; хлопець нагадав йому скаженого собаку, який щодуху мчить до своєї будки. Якщо пріор вислухає його сповідь, він може розповісти геть усе.

Отже, пізніше, у тиху годину між вечернею та останнім богослужінням дня, Ексмю тихесенько пройшов камінними сходами, що з'єднували спальню і церкву; у будь-якому разі, ніяких церковних обрядів проводити не можна, поки Гамо залишається коло вівтаря. Він підійшов до хлопця, який давно вже спостерігав за ним, широко розкривши очі.

— Привіт, Гамо. Як справи?

— Погано. Я пролив кров, — він, здавалося, й досі був захеканий, наче щойно втік од переслідувачів.

— Ти у розпачі?

— Здається, так.

— Май терпіння, Гамо. Печалі цього світу минають швидко. Вони проходять, наче тіні на стіні.

— Казати легко. А от терпіти це…

— Давай продовжуй. Жалій себе. Але поміркуй ось над чим. Ти дуже погано мені прислужився. Невже не можна було закінчити справу, не здіймаючи весь цей галас? — на це Гамо нічого не відповів. — Ти що, язика проковтнув? Ти німий, наче камінь навколо. — Тут хлопець почав стиха плакати. Ексмю рукавом витер йому очі — чисті й довірливі, наче у дитини. — У твоїй душі сидить заноза, але я її витягти не можу.

— Ти забрав ключі від мого світу, — прошепотів хлопець.

— Чи я в цьому винен? Невже це я все зіпсував? Знаєш, легше примусити дощ не йти у квітні, ніж допомогти тобі не збитися зі шляху. Ти у розпачі, Гамо. Від сьогодні й назавжди я даю тобі спокій. — Хлопець дивився на нього не змозі приховати свій жах. Адже він завжди тінню ходив за Ексмю та явно не очікував такої несподіваної відставки. Мабуть, саме тому і побіг до монастиря Св. Варфоломія — щоб сховатися за спиною Ексмю. Але захисник несподівано полишив його напризволяще. — Доля вже кинула за тебе жереб, Гамо.

— Тобто у всьому винна доля?

— Звичайно ж, першопричина всього — Господь Всемогутній, оскільки Він і є причиною всього. Утім, твій ворог — саме доля. — Ексмю посміхнувся. — Скажи, чи до вподоби тобі мерзотна в'язниця життя?

— Я б залюбки залишив цей світ.

— Тоді дозволь, я трохи допоможу тобі, — Ексмю несподівано дістав із-за пояса довгий кинджал і простромив ним серце Гамо. — Тихіше! — прошепотів він на вухо хлопцеві. — Відпочинь. Усе скінчилося. — Він витягнув кинджал і повернув його на місце.

Упевнившись у смерті Гамо, Ексмю обережно підійшов до центрального входу і відімкнув його. Він прочинив двері так, щоб ті, хто стояв на вулиці й спостерігав за церквою, з часом помітили б слабеньке мерехтіння світла в церкві. Будь-хто з них мав можливість увійти й убити Гамо просто перед вівтарем.