Клеркенвельські оповіді

Розділ дванадцятий Оповідь економа

— Прииде молодість, і люди не рахуватимуть років. Настане справедливість, і в неї не буде жодної брудної плями, — був переддень свята врожаю, останній день липня. — Буде здоров'я, і ніхто не хворітиме. Настане спокій, і ніхто більше не знатиме втоми. Прийде достаток, і ніхто не терпітиме нужду. Надійде благословення без лиходійства, — Вільям Ексмю звертався до приречених людей у стилі, який він витончено створив для них.

Він похвалив Ґарета Бартона за те, що той пришпилив до дверей Si quis?[74] Вісімнадцять Висновків; убивство писаря стало непередбачуваним щастям, адже світло від його смерті дозволяло читати ці слова навіть у темряві.

— Шлюзові ворота відчинено, — казав він їм, — і все йде вперед. Коли візерунок із п'яти ран буде закінчено, тоді ми побачимо день виклику і страшенного нещастя, день темряви й імли, день високих хмар і урагану, день сурми і шуму. Він прийде у величі своїй; тобто оточений світлом, втішний для друзів і близьких своїх. Але куди ми тепер спрямуємо свій по ляд? Долю треба доправити до Гроба Господнього.

«Гробом Господнім» зазвичай називали церкву Святого Гроба Господня поблизу Ньюгейта; це була найбільша парафіяльна церква в усьому Лондоні, хоча і стояла вона неподалік од славетної в'язниці Ныогейт. Ньюгейт мала такий поганий вплив на здоров'я, що, базікають, навіть щури повтікали звідси; вона здобула дивну владу над цим районом і сморід із неї линув по вулицях і проникав у будівлі як постійна ознака тюремної лихоманки. Від неї аж кістки боліли. Інколи тут було чути крики ув'язнених, і весь район прозвали «виїзна сесія». Не дивно, що церква поблизу Ньюгейта отримала ім'я Гроба Господнього, — але з цієї могили ніхто б не зміг воскреснути.

— Але повернімося до тексту, — продовжив Ексмю. — Все добре, що добре закінчується. Перші дві рани було відкрито. за допомогою Господа Всемогутнього. Тепер, за його ж допомогою, перейдемо до третьої. Каплиця чудово палала від рук людських; але тут треба буде залучити машину, — і він продемонстрував їм рукопис, назва якого була «Книга вогню для спалювання ворогів», де роз'яснювалися засоби створення balle de fa[75] y який викличе великий вибух Порожнисту свинцеву сферу наповнювали порохом, а потім огортали шкірою; отриманий м'яч клали у коробку чи камеру, де розміщували заряд і яку тримав клин. Достатньо було прибрати клин, і — раптом — грецький вогонь розповсюджувався по церкві. Небезпеки майже не було. — Утім, ви знаєте, — продовжував Ексмю, — що ми вічні, як відомо Богу. Ми — materia prima,[76] яку було створено із самого початку існування світу. Жодне зло не може причепитися до нас. Роберт Рафу, Господь із нами! Його воля — щоб ти взяв на себе головне керівництво цією справою.

Економ зітхнув і подивися на інших, наче шукаючи в них милосердя.

— Я гадав, що в мене ще є час…

Вільям Ексмю побачив острах на обличчі Роберта Рафу і зрадів. Він зробив правильний вибір.

Після того як приречені розійшлися, він разом із Рафу повернувся до спільної стайні, де груми наглядали за їхніми кіньми.

— Не тривожся, Роберте. Господь не залишить тебе, — він прискіпливо подивився на економа. — Ти ж не тривожишся?

— Чи місяць зроблений із шкіри телят?

— Це важке запитання.

— Важке, наче залізо.

— Але його можна трохи пом'якшити.

— Ти про що?

— Що зроблено, те зроблено. Якщо черевик не налазить на ногу, його можна скинути, — Ексмю настромив наживку на гачок і тепер відійшов убік.

— Ніхто не може зняти з мене цей важкий тягар, окрім мого доброго друга, — Рафу зупинився посеред вулиці — Якщо долю мою визначено наперед, то я вклоняюся перед нею· але я можу послугувати нашій вірі й у інший спосіб, — тепер мова його була значно палкішою. Як і зазвичай, на ньому був каптур, але він раптом скинув його. — Якби мені б судилося загинути саме так, це б викликало чимало галасу, і справу почали б неодмінно розслідувати. Економ Св. Павла — то висока посада…

— Я знаю.

— Обов'язково буде скликано суд, і він затягнеться надовго, — Рафу відійшов на крок, аби дати дорогу двом чоловікам із драбиною. — Чи висловиш ти мені свою волю в цьому питанні?

— Знаю я одного хлопця. Такого собі Гамо. Він один із простих творінь Божих, без жодної клепки в голові. Його можна вмовити віднести механізм до церкви Гроба Господнього і натиснути на кнопку. Тоді твоєму розуму буде легше?

— О так.

— Атож ти маєш переговорити із ним. Зустріньмося сьогодні ввечері, перед заходом сонця.

Ексмю від самого початку знав, що економ забажає ухилитися від завдання, яке отримав. Незважаючи на хоробру віру людини приреченої, Роберт Рафу мав полохливу натуру, і його було легко відмовити. Він був єретиком, але ж не мучеником. Ексмю вже вирішив, що йому доведеться пожертвувати Гамо. Хлопець забагато знав. Побоювання Ексмю за останні дні значно посилилися — з тієї самої миті, як він дізнався, що Гамо ходив до черниці Клеркенвелю. Ексмю знав це через те, що йому все розповів судовий пристав із Дому Св. Мари, його знайомий, який був прикрашений дарами (а саме, полотном і гончарними виробами) із крамниці абатства. Ексмю не знав, що там сталося між хлопцем і черницею; але підозрював, що багато чого. Вони обоє були дітьми темряви, позашлюбними дітьми, і, поза сумнівом, співчували одне одному, хоча й тримали це у таємниці. Якби ж Гамо згадав смерть зубодера, чи сказала б вона йому, що чоловік іще живий? Чи Гамо попрохав її відпустити йому гріхи? Чи зрадив він приречених людей? Чи не підслухав він раптом таємну справу щодо церкви Домінус-черч? Піт проступив по всьому тілу Ексмю, гарячий і їдкий, поки не захолов; піт просто лив із нього, наче йому хотілося розчинитися.

Насправді ж, хлопець і черниця мало що сказали одне одному. Таємниця їх життя була завелика і не викликала бажання розпатякувати. Черниця знала про походження Гамо і попрохала в нього благословення. Це сильно вразило його, але не встиг він промурмотіти щось у відповідь, як вона притиснула палець до його губ.

— Не з твого рота, — сказала вона. — 3 твоєї самітності.

— Звідки ви мене знаєте? — спитав він нарешті.

— Твоя печаль — це ангел, і я його бачу. Ти не знаєш, чому прийшов у цей світ.

— А ви?

— Мене сюди викликали, Гамо Фулберде.

Деякий час вони посиділи мовчки.

— Є одне місце, яке зветься поле Токіна, — сказав він. — Величезне пусте поле, тільки…

— Де ти ходиш по землі й плачеш? Це і є місце твого зачатті, — вона нахилилася до нього й доторкнулася до його коліна. — Гамо, дехто каже, що Господь дав життя через забудькуватість чи байдужість. Що Творіння вже набридло Йому. Інші говорять, що Він дозволив людству розмножуватися, щоб перехитрити демона, наче гравець, який складає в купку свинцеві жетони в азартній грі. Чим більше душ, тим важча праця заманювання їх у пастку.

— Мене, схоже, таки заманюють туди. Є одна людина, на ймення Вільям Ексмю…

— Тихо. Я його знаю, — і знову між ними запанувала тиша. — Англійською, Гамо, ми кажемо, що відчуваємо розум людини, маючи на увазі те, що розуміємо її намір чи плани. Коли задуми його ховаються у темряві, коли їх важно зрозуміти, ми кажемо: «Я не відчуваю його розуму». Але це не той випадок. Я відчуваю твій розум.

— Як це тобі вдається, коли я й сам не можу його відшукати?

— Відчуй його.

— А якщо я не можу його відчути? Все ховається в темряві, — і, промовивши це, він її полишив.

Тепер Ексмю планував свою долю. Якщо Гамо вдасться підпалити церкву Гроба Господнього, він перетвориться на розшукуваного злочинця; якщо ж його схоплять під час скоєння злочину, Ексмю звинуватить у всьому черницю. Якщо Гамо судилося померти… ну, що ж, тут або пан, або пропав. Нужда не знає закону. І тому він запропонував економу поспілкуватись із Гамо того ж вечора, у сутінках, на березі Фліту.

Роберт Рафу їхав уздовж Темзи до місця зустрічі Жінки городян набирали в річці воду для домогосподарства чи прали одяг, як вони це робили зроду-віку. Діти роздягалися й пірнали у річку; через їхній пронизливий вереск Рафу ніяковів. Біля води стояли дві-три групки іноземних купців, заглиблених у серйозну розмову. Але Рафу не треба було наближатися до них, щоби зрозуміти вираз їхніх облич чи жести. Останні кілька днів Генріх IV Болінґброк проїхав по всій півночі й набрав собі велику армію; доглядач Англії на час перебування Річарда в Ірландії, Йорк, здався йому на милість у парафіяльній церкві Берклі. Тиждень тому король Річард нарешті висадився на берег Уельсу, але великої підтримки він надати не міг. Чи зійдуться вони в одній великій битві? Купці непокоїлися через свої кораблі, які вже прямували до Лондонського порту. Один із них плюнув на землю, але Рафу здалося, що чоловік плюнув на нього. Він поквапився на північ, до Клеркенвеля.

Коли він дістався до шафранових полів на західному березі Фліту, то побачив Вільяма Ексмю, який тримав за руку якогось парубка і, здавалося, вмовляв його на щось. Ексмю помітив Рафу і помахав йому. Юнак стояв спиною до Рафу і дивився на стрімку воду річки.

— А ось і Рафу, — мовив Ексмю. — Один із добрих людей Рафу спішився, і вони заглибились у розмову.

Ексмю поклав руку Гамо на потилицю.

— Я розповів Роберту Рафу, що ти годишся для цієї справа не гірше за будь-якого з моїх хлопців. Це ж правда, чи не так?

— Вільям Ексмю каже, Гамо, що ти людина віддана.

Гамо перевів погляд із одного чоловіка на іншого, та нічого не промовив.

Його мовчанка розлютила Ексмю.

— Та що на тебе чекає у цьому світі? Ти вже втратив цноту, — хлопець мовчав. — Зубодер гниє собі потихеньку в землі. Якби б я вирішив видати тебе, ти б поплатився за це життям.

І тут Гамо посміхнувся. Це була посмішка пізнавання. Раптом він побачив обрис своєї долі. Він побачив, як геть усе павутиння його життя виблискує перед його очима. Те, що здавалося складним, раптом стало простим; те, що було тьмяним, стало прозорим. Черниця розповіла йому, що її покликали. 1 це також було його призначенням. Він має примиритися зі своею тяжкою долею — от і все. Він прийшов у цей світ для того, щоб страждати, і має з радістю прийняти це. Більше казати було нічого.

— Ось бачиш, — зазначив економ. — Ти вже підбадьоривсь. Господь буде милосердним до тебе, і все буде добре.

— Цей хлопець тихий, наче ягня, яке впізнало свого господаря, — сказав Ексмю. — Настав час, давно настав час віддячити мені за все те добро, що я зробив для тебе. І я благаю Господа, Гамо, щоб ти довів цю справу до належного кінця.

Гамо пішов од них і ще раз поглянув на течію Фліту, який впадає до Темзи, перед тим як досягти відкритого моря.

— Що ж, — зазначив він, — хоч-не-хоч, а попливеш, якщо за підборіддя тримають.

Економ їхав назад, до собору Св. Павла, у піднесеному настрої. Ще б пак, адже він здихався важкого та небезпечного завдання, через яке запросто міг загинути чи покалічитись. Якби його 6 схопили, то на нього безперечно чекали б Munis, чи мури навколо, чи ув'язнення. Як людина приречена, знав, що він — частина дихання й існування Божого, але це знання постійно зазнавало болісного досвіду плоті, в якій він зараз відбував свій термін. Роберт Рафу був людиною практичною, чи «корисною», як це зветься за каноном; утім, його вдале керування справами собору завдячувало байдужості й навіть огиді. Він зневажав вірування Церкви. Знав, що її прощення та інші дурниці можна купити чи продати на вулиці Ломбард-стрит так само просто, як можна купити чи продати корову на ринку Смітфілд. Перебування в чистилищі купити так само легко, як пиріжок за два пенси на Соупер-лейн. Що ж до таїнства святої меси, ну, маленька мишка з'їсть облатку, але користі з цього не отримає. Так зване священне вино геть провисло й смерділо, так само як і свята вода, яка занадто довго простояла перед цим.

Він під'їхав уже до самих воріт собору, коли раптом побачив яскраве світло смолоскипів, що їх винесли надвір; кілька служок і каноніків зібралися надворі й прискіпливо оглядали щось, що лежало на землі. Розмовляли вони голосно: через збудження чи то через острах, економ зрозуміти не міг. Він спішився і підійшов до них своєю звичайною тихою ходою. У землі, в кількох ярдах од північних дверей, з'явилась яма чи лощина. Настоятель послушників підійшов до нього й промурмотів: «Якась дитина впала. І раптом земля розійшлась, і ми побачили…» Рафу підійшов ближче до ями і розгледів обрис неглибокої могили. Унизу була труна, схожа на античну, близько восьми футів у довжину. Верхня її частина вже розклалась, і в ній можна було впізнати величезний скелет. На перший погляд йому здалося, що цей скелет мав би належати якомусь велетню, з тих, що блукали землею ще до Потопу. Втім, біля його правого боку лежав невеличкий келих, оздоблений візерунком, а стегна його прикривав шматок тканини — чи то шовку, чи то полотна. На лівому боці явно були залишки того, що колись називалося єпископським посохом. Але що ж це за велетень-єпископ? Рафу пильніше вдивився в порох навколо стегнової кістки тіла; там у світлі смолоскипів виблискувало металеве кільце. Він ліг на землю й опустив руку в яму. Коли він витяг перстень, то відразу ж помітив, що смарагд у центрі був прикрашений дивним візерунком: п'ятьма колами, вписаними у коло.