Клеркенвельські оповіді

Розділ двадцять перший Оповідь пастора

Джон Ферур читав молитви у каплиці Вестмінстерського палацу. Він був людиною побожною, середніх літ, протягом вісімнадцяти років служив священиком та духівником у Генріха Болінґброка. Був він і священиком у Тауері 1381 року, за часів Селянського повстання, і тоді зберіг життя юному Генріхові.

П'ятнадцятирічний Болінґброк ховався у замку Бошам, в одному із тих кам'яних «апартаментів», які зазвичай відводилися шляхетним в'язням, а Ферура відправили заспокоїти його та надати йому ради.

— І Давид про це свідчить, — сказав він йому, — у наступному рядку: Laqueum paraverunt pedibus mets. Вони заманили мене у пастку. Ти маєш бути дуже обережним. Давид іще каже: «Я замкнувсь у своєму болю, допоки той шип іще у мені». Проте його можна витягти.

— Нащо всі ці балачки про Давида, коли перед тобою Генріх, який страждає?

Із вузьких вікон, крізь які може пройти хіба що стріла. священик та втікач побачили, як повстанці біжать до Тауера. Приховані механізми не дозволяли навіть опустити міст до Тауера, проте дехто з повстанців так жадав потрапити до будівлі, що просто поплив через рів. Усередині залунали крики тривоги, а потім — про допомогу. Хлопчик-король Річард уже вирушив у путь до Майл Енда, щоб розпочати переговори з ватажками повстанців; за його відсутності у Тауері безконтрольний натовп кинувся грабувати та вбивати тих, хто залишився. Ферур чув важку ходу того, хто підіймався крученими сходами замку Бошам. Він зняв пишно прикрашений камзол Болінґброка та розрізав його ножем на клапті лахміття. Потім зробив кілька брудних відмітин шматочком вугілля на горлі та руках хлопця. Болінґброк застогнав і закрив обличчя руками, ніби був у змозі таким чином стерти його. На підлозі камери лежав солом'яний матрац; Ферур наказав йому лягти туди та молитись. «Покладися на милість Божу», — то було все, що він промовив перед тим, як відчинити товсті дерев'яні двері та вийти на кам'яну кліть. Звідти лунало ревіння, в якому не можна було ані слова розібрати, а через декілька секунд з'явився високий чоловік із мечем у руках й у старому пошарпаному камзолі. Ферур підніс руки:

— Бережи тебе, Господи! Ми чекаємо на вердикт!

— Кого ви тут тримаєте? — До чоловіка з мечем приєднались іще двоє повстанців та стали пильно дивитися на Болінґброка, який усе ще лежав на матраці.

— Що це тут за маленьке мишеня?

— То син бідного чоловіка, ув'язненого за наказом самого короля. Батько його полишив цей світ, а хлопчик хворий. Підійдіть, подивіться на його хворобу.

Вони не стали наближатися.

— Хвороба смертельна?

— Як і в усіх. Чума.

— Вбити його було б милосердям.

— Панове!.. — здається, він обрав саме ті слова, бо вони трохи підбадьорили халамидників. — Подумайте добре. Уявіть, який жах ви накличете на себе, допустивши вбивство, який це гріх перед очима Небес, ви відкидаєте Бога. Ходіть, — священик виставив перед собою руку, проте вони зробили крок назад. — Наблизьтеся до ліжка. Вбийте ягня. Створіть у своїх серцях гнійну купу гріха. А потім убийте мене, бо я не відпускатиму вам гріхи. Кров обпікатиме вам руки. Та запам'ятайте це. Ніхто не зможе сказати вам, коли ваші оголені душі зустрінуться з Творцем.

Його красномовство вразило їх. Вони сплюнули на підлогу, подивились одне на одного, а потім відступили до сходів.

Так Джон Ферур почав служити духівником у молодого Болінґброка.

Він слухав голос Генріха під час сповіді протягом інтриг та повстань, миру та війни. Він слухав його шепіт про жадібність та хіть, про гордощі та ревнощі. Він зґвалтував молоду дівчину; вбив, озлоблений, свого компаньйона. Але незважаючи на все це, до такого Ферур готовий не був. Лише дві години тому його володаря проголосили королем Англії у парламенті.

Він чув, як Генріха вітали, коли він покидав Вестмінстер-хол. У той момент Ферур притиснув до грудей чотки, перебираючи ті намистини, допоки йому не запекло кінчики пальців. Генріх здобув трон шляхом повстання та завоювання, а не за Божественним правом. У цьому він, звичайно, не зізнався, проте буркотів щось священику про занепад королівства та погані закони Річарда. Він говорив духівнику про свій обов'язок, проте ніколи і не згадував про користь чи амбіції. Але Ферур спромігся зазирнути йому в душу і знав, які там глибини гріха. Та чи не втрапить він сам у тенета смертного гріха, якщо приховає все це? Чи не дав він мовчазне благословення новому королеві, тим самим порушивши закон Божий?

Хтось став навколішки поряд з ним. Він відчув стурбованість та гріх. Хто ж то був, кому дали дорогу охоронці Генріха? Він обернувся і впізнав Майлза Вавасюра, баристера, який працював на Болінґброка у декількох складних справах про дарування лену та вдовиної частини спадку.

— Я розгублений, отче. Я такий самотній, як і під час свого народження.

— Чи хочеш ти зберегти свої слова in secreta confessione?

— Хочу. Нехай мій останній час стане найкращим.

— Benedicite fili ті Domine, — перед тим як слухати сповідь, він опустив на очі капелюха. — Чи відверте твоє каяття?

— Так, отче.

— Чи охоплює тебе скорбота через те, що ти — проклятий грішник?

— Так, отче.

— Чи віриш ти, що Христос пробачить тобі та буде милостивий до тебе?

— Вірю.

— Далі — чи даєш ти слово, що будеш шукати прощення і виправишся, роблячи богоугодні справи?

— Так, отче.

— Тоді сповідайся, сину мій, із відкритим серцем.

— Мій святий та благочестивий отче, — Вавасюр нахилив голову, — я спільно дію із лихими людьми.

Баристер тоді розповів священику про приречених. Він розповів про їх ватажка, Вільяма Ексмю, помічника настоятеля монастиря Св. Варфоломія. Він стверджував, що не міг раніше нічого сказати через їхню дружбу із Ексмю. Однак він нічого не згадував про угруповання, відоме як Dominas, що внесло розбрат і блюзнірство в життя королівства, аби забезпечити перемогу для нового короля.

Того ранку, йдучи до Вестмінстер-холу, щоб узяти участь у дебатах, Вавасюр не мав наміру сповідатись. Але біля загальної зали його зупинив ерудит Емнот Галінґ, який біг за конем і кричав:

— Вас узяли в полон вороги, яких ви не бачите!

Він притримав коня.

— Це ж як?

— Присягаюсь, я кажу правду, сер Майлз. Одна людина готує змову проти вас!

— Ти серйозно чи це такий дурний жарт?

— Серйозніше не буває.

— То про кого ти говориш?

— Про Вільяма Ексмю.

— Ексмю? Але ж він…

— Член вашої таємної організації? Так я і думав.

Після того, як баристер спішився, Емнот Галінґ розповів йому про зв'язок між Ексмю та людьми, що зустрічались у круглій вежі.

— Дружба — то не вада, — мовив Вавасюр, — і на кожний доказ має бути принаймні два свідки.

— Ви глибоко знаєтеся на законі, мені відомо, проте істина лежить глибше. Ексмю попрохав мене організувати вашу смерть за допомогою отрути. Він не довіряє вам більше свої sécréta secretorum.[100]

— Лев завжди сидить у засідці.

— Але ж він не лев. Він найманий вбивця, що завжди носить кинджал за пазухою. У нього дурні помисли. Я його добре знаю.

— Скажіть мені, ви — один із приречених?

— Тож ви про нас знаєте? — Баристер коротко кивнув. — Це все винаходи Ексмю. Він грає і за тих і за сих.

Тепер Емнот Галінґ знав напевно те, що раніше підозрював: Ексмю веде приречених до пастки, за наказом якихось високопосадовців, і дуже скоро зрадить їх. Клерк і за себе теж боявся: він не мав ніяких сумнівів — Ексмю зробить так, що його заарештують за підозрою у вбивстві Вавасюра. Ексмю сам оголосить йому мат.

— Дайте мені відповідь іще на одне запитання, — похмуро попрохав його Вавасюр. — Навіщо Ексмю планувати мою смерть?

— Він підозрює, що між вами і таким собі Ґантером, лікарем і базікою, існує зв'язок.

— Але ж лікар мертвий.

— Що? Як це так?

— Його тіло знайшли у Фліті. Хтось підло зарізав його.

— Дух його змінив місце свого перебування?

— Ось що кажуть ваші нові люди? — Баристер не став чекати на відповідь. — Той, хто понівечив його, втік. Слідів не залишилося.

— Вірте мені, сер, це справа рук Ексмю. Він намагатиметься повісити це вбивство на вас. У вас є п'ять почуттів — от і скористайтеся ними. Він планує знищити вас, і ця смерть пречудово відповідає його намірам.

Саме у цей момент баристер, побоюючись за своє життя, вирішив виказати Ексмю духівнику Генріха Болінґброка.

Він не міг сподіватися на аудієнцію із самим Генріхом, не так скоро після захоплення влади; але він міг попрохати Ферура передати королю цю доповідь із уст в уста. Тоді Вільяма Ексмю заарештують разом із іншими приреченими. Можливо, Вавасюр навіть заслужить подяку від нового короля за те, що викрив заколот приречених; таким чином, історія про Dominus залишиться під сукном — і король, безперечно, вирішить за краще тримати її у цьому надійному місці й надалі.

— Благаю вас од щирого серця. — бурмотів баристер Ферурові, який щойно вислухав його сповідь, — пильно вислухайте мене, донесіть до нашого лорда Генріха мої відверті слова. Я повіряю себе Господу, перебуваючи у великій розгубленості, знеславлений усіма цими хибними звинуваченнями та злодіями.

— Я перекажу все це нашому шановному панові, та з Божою допомогою він поведеться з ними усіма так, що кожен отримає по заслугах. У ці смутні часи король має знати, хто йому друг, а хто — ворог.

— Звісно ж.

— Усе це я більше нікому не скажу, окрім нашого пана. А що ж до тебе, Майлзе Вавасюр?

— Цим я закінчую, бо нічого більше не можу зробити. Облишу це на віки вічні.

— Чи відчуваєш каяття?

— Я щиро каюся в тому, що у часи минулі я пішов шляхом невірним, темним, скелястим, важким і нескінченним.

— Чи щирий ти та відвертий, коли говориш так?

— Та висіти мені на найближчому суку, як я брешу!

— Можеш тепер увійти у вічне сяйво раю.

— Це дорожче за гроші, — баристер відчув значне полегшення та важкувато підвівся з колін.

— Так, але дещо спільне із грошима є — наприклад, форма кола, яка символізує нескінченність, та ще благословенний вид нашого короля, що на них зображений, — він зам'явся на мить. — Принаймні, майбутнього короля.

— Як його милість?

— Не бачив із того часу, як його проголосили. Проте не турбуйся. Одразу, як поговорю із ним, я пошлю тобі вісточку про те, на чому стоїть світ, — священик підвівся з колін і зітхнув — нібито з приводу того, на чому нині стоїть світ. — Стережися, коли йдеш містом, та не ходи один. Ексмю ще не знайшли, ці бюрократи й далі стоятимуть на заваді. Туман не розсієш вітрилом. Пам'ятай заради Бога, що ті приречені — люди небезпечні, які можуть тобі серйозно нашкодити.

— Отче, тоді дай мені те, за чим я прийшов сюди, — відпусти мені гріхи.

Ферур знову зітхнув і зняв каптур. Вони стояли віч-на-віч. Священик якусь мить вдивлявся у вічі Вавасюра, затим прицмокнув губами, ніби його мучила спрага. Пошепки він наклав єпитимію, під час чого Вавасюр гучно схлипнув. Потім він різкою манерою перехрестив лоба баристерові.

— Ego de absolvo,[101] - мовив священик, коли Вавасюр пошепки почав каятись.

Коли все скінчилося, Ферур узяв Вавасюра за руку:

— На все воля Божа. Ходімо на свіже повітря.

Вони вийшли з каплиці й покрокували мощеним двориком.

— Ох і великий сьогодні місяць, благослови його, Боже.

Баристер не відповів — він уже обміркував природу своєї єпитимії, яка примусить його покинути знайомі місця. Джон Ферур відправив його здійснити паломництво до Єрусалима, залишивши все майно та власність позаду, існувати під час тієї тривалої подорожі він мав на милостиню, беручи із собою лише хламиду, ґирлиґу та порожній мішок. Адже він промовчав, коли влада була у розпачі, і мав заплатити за це.

Ферур уже чув про приречених, іще тоді, коли про цих найбільших єретиків стало відомо із Антверпена та Кельна. Одначе про їхню діяльність у Лондоні він чув уперше. Безсумнівно, серед жителів міста вони перетягли на свій бік певних людей, але їхні імена, як і кількість, залишалися невідомими. А той Ексмю — лише маріонетка у руках диявола. Та чому Господь дозволив єретикам діяти, як їм заманеться? Чи Він знав усе наперед і то була Його воля? Проте якщо все було визначено наперед, то спасіння не буде, вони не отримають милосердя Божого. Людство прокляте навіки. Одного разу священик розповів Генріхові Болінґброку про зірку, що вела трьох правителів зі сходу до Ісуса — то могла бути їх віра, яку вони і втілили у хрещенні.

— Таїнство хрещення лежить на сході, бо саме там устає сонце, — розповідав він тоді, — бо саме там уперше настав день милості Божої після ночі первородного гріха.

Проте зараз у світі панували сутінки, і важко було зберегти ясність зору. А що, як і гріх пішов од Господа, творця всього сущого? Тоді і приречені могли стати знаряддям Господа нашого. Можливо, Господь створив також і душі грішні та прокляті.

— Господи, на Тебе покладаюся, — пробурмотів він у холодне повітря, — не похитни моєї віри.

Перший осінній туман клубочився у дворі перед палацом. Вестмінстер звели на місці, де колись були болота, та сам палац збудували на острові «от loco terribili».[102] Воно і зараз залишалося жахливим, сповнене всіх пристрастей та ревнощів людей, які борються за владу; ніколи туман та морок не полишали цього місця. Проходячи двором, Джон Ферур зіткнувся з одним із людей Генріха, Перкіном Вудрофом, який того дня погрожував Річардові смертю.

— Досить відпочивати, — сказав Перкін Джонові після того, як вони привітались. — Маємо починати будувати.

— Час знищить усе рано чи пізно.

— Чому ж ви, сер Джон, такі пригнічені? Мали б радіти. Завтра ще не настало.

— Проте потім воно перетвориться на вчора.

— Вам розум запаморочився, мій добрий священику. То цей туман потрапив до ваших думок. — Перкін підступив ближче до нього. — Піклуйтеся про те, щоб він не заволодів і думками Генріха. Воля його має бути справедливою та сильною. Людина, яка приносить йому гаряче вугілля, щоб розпалити вогнище, має долати всі перешкоди.

— Я допомагатиму йому й робитиму все, що в моїх силах. Христос із тобою.

Проте священик у глибині душі вірив у те, що й Генріха Болінґброка обтяжували крамольні думки. Коли недогарок починає куріти, то світ уже не залишається ясним і породжує Ще більше й більше диму. Тут він перечепився через булижник та впав на землю, де певну мить і пролежав, страждаючи від сильного болю.

— Ну що ж, ти впав, як і все людство, — сам Генріх Болінгброк допоміг йому підвестися. — Ходи обережніше.

— Ви справжнє втілення милості після падіння, сер.

— Кажуть, нібито туман — це гниття хмари. Проте мені здається, що він іде від самої землі.

— Гниття, я певен. Для мене це — алегорія гріха.

— Добре сказано. — Генріх поплескав свого духівника по спині. — Не можна забувати про свої вади. — Його гаряче дихання змішувалось із туманом. — Ти стережеш мою свідомість. У цей тріумфальний день поговорімо про справи духовні.

— Спочатку я маю розповісти вам дещо інше, сер: це стосується вас, і справа дуже й дуже серйозна. На нас чекають важкі часи.

Тепер туман поплив над рікою та заполонив обнесене стінами місто¹⁹.