Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

«Ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя». «Вічний мир» 1686-го та Коломацька змова 1687-го

Переговори між Російською державою та Річчю Посполитою щодо завершення стану війни за Україну та укладення мирного договору тривали впродовж 1670-х — першої половини 1680-х рр. Головним каменем спотикання на шляху укладення угоди була доля Лівобережної України та Києва, які Варшава безуспішно вимагала повернути собі. У той же час загроза османського наступу змушувала сторони до об'єднання зусиль держав у боротьбі зі спільним ворогом. Починаючи з 1684 р. Ян III Собеський, австрійські Габсбурги, правителі Венеції і Ватикан наполегливо схиляли Москву до вступу в антиосманську «Священну лігу».

За таких умов 9 лютого 1686 р. до Москви прибули польські комісари, котрі й поставили свої підписи під «вічним миром» між Російською державою та Річчю Посполитою. Договір 1686-го у принципових своїх моментах повторював домовленості, досягнуті 1667 р. в Андрусовому та модифіковані в ході наступних російсько-польських комісій і з'їздів. Зокрема, уся територія Лівобережної України та Чернігово-Сіверщини мала «навічно» перейти під владу царя. Король остаточно відмовлявся і від Києва з навколишніми землями (Трипілля, Васильків, Стайки). Запорозька Січ, яка за домовленостями 1667 р. перебувала під протекцією обох монархів, тепер переходила під зверхність царя. Значну частину придніпровських правобережних земель, колишніх володінь гетьмана Петра Дорошенка, було оголошено «пусткою», отже воля не могла належати жодній стороні. Росія ж за набуті території повинна була сплатити Речі Посполитій 146 тисяч рублів компенсації. Керівництво Польсько-Литовської держави брало на себе зобов'язання слідкувати за тим, або православне населення на землях короля не зазнавало утисків з боку католиків і вірних об'єднаної (уніатської) церкви. Москва зі свого боку зобов'язувалась розірвати взаємини з турецьким султаном і кримським ханом та виступити проти Криму війною.

Одним словом, обидві сторони в більшій чи меншій мірі були задоволені підписаною угодою. Обманутою себе відчувала лише українська сторона. Адже закріплене договором розчленування України між сусідніми державами створювало серйозну перепону на шляху до об'єднання українських земель. Отож, як опозиційно доносили в Москву недруги Івана Самойловича, довідавшись про умови договору, гетьман вибухнув гнівом: «Не так буде, як Москва з поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрібно!» І дійсно, якщо справедливою є інформація офіційного звернення великого коронного канцлера Михайла Огінського до Москви, то «ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем».

Публічне обурення Самойловича умовами «вічного миру» вдало використала опозиція в середовищі найвищої козацької старшини. Її вже давно бентежило непомірне посилення влади гетьмана, зростання його авторитаризму та визрівання умов для заховання гетьманської влади в родині Самойловичів. А тут ще й після безславного завершення князем Василем Голіциним походу на Крим Москва метушливо шукала цапа відбувайла для прикриття ганьби, що її накликав на свою голову фаворит цариці Софії. Отож, коли до царської столиці доправили донос на Самойловича, відповіді довго чекати не довелось. З Москви поступив наказ гетьмана заарештувати та вислати для проведення розслідування в російську столицю.

Тим часом 25 липня 1687 р. в козацькому таборі на березі ріки Коломак було скликано Генеральну раду, на якій гетьманська булава перейшла до рук Івана Мазепи. Тут же було узгоджено й новий варіант угоди Війська Запорозького з царем — так звані «Коломацькі статті». Новий варіант українсько-російського договору в принципових положеннях повторював зміст попередніх угод. Водночас до тексту було внесено ряд цікавих доповнень. Зокрема, аби контролювати діяльність гетьманського уряду, передбачалось розміщення в гетьманській резиденції полку московських стрільців, утримання якого покладалося на плечі українського населення. Крім того, декларувалась можливість вільного переходу з українських міст на територію Росії, водночас заперечувалась можливість зворотних міграцій для осіб, що не належали до привілейованих груп населення. А ще статті містили й екзотичну норму, яка зобов'язувала українську владу сприяти до поєднання українського люду з російським в нерозривну єдність... через шлюби та різними іншими способами.

«Золотий кафтан на соболях», або Неприступний Крим князя Голіцина

Ганьба невдачі походу на Крим, перекладена на голову гетьмана Самойловича, вартувала йому не лише булави, а й волі — за звинуваченнями у зраді його вислали до Сибіру. А от справжнього винуватця — князя Василя Васильовича цариця Софія наказала зустріти в Москві як тріумфатора. Горе-полководця нагородили похвальною грамотою, пожалували «золотим кафтаном на соболях» вартістю в 500 рублів, золотим кубком, новими маєтностями тощо. Але в Москві добре розуміли: тріумфатор є, а перемоги — немає... Отож впору було готувати чергову виправу доблесного князя на Крим.

І справді, у вересні 1688 р. було видано указ про підготовку до походу. Реалізуючи його, уряду вдалось мобілізувати чи не всі наявні фінансові ресурси держави і спорядити в похід фантастичне за своєю кількістю військо — 112 тисяч царських ратників (у тому числі й слобідських козаків), на допомогу якому мало виступити й 50-тисячне військо гетьмана Мазепи. Призначений знову головним воєводою, князь Голіцин намагався будь-що уникнути цієї сумнівної честі. Утім цариця Софія у своєму бажанні бачити свого фаворита справжнім переможцем була непохитною.

У березні 1689 р. з Севська військо князя Голіцина виступило у похід. Весняне бездоріжжя суттєво затруднювало просування обозу. Для просування війська вперед нерідко доводилось будувати через річки і болота мости й гаті. Двадцятого квітня на березі ріки Коломак до нього долучились українські війська. А вже 11 травня Голіцин і Мазепа дійшли до ріки Каїрки, поблизу Перекопу. Звідси царський воєвода частину військ спрямував до турецької фортеці Іслам-Кермен, аби не допустити удару турецьких військ з флангу, а на чолі решти полків рушив на Перекоп.

Військо кримського хана Селіма Ґерая в очікуванні неприятеля розбило табір на Каланчаку. На допомогу кримцям з Азова виступило 50-тисячне татарське військо. У першій битві з передовим татарським загоном, яка відбулась 14 травня, перемогу святкував князь Голіцин. За два дні на ратників Голіцина і козаків Мазепи у Чорній Долині чекали вже головні сили Селіма Ґерая. Початок бою склався на користь татар, які навально атакували російські й українські війська. Застосування останніми артилерії дозволило переломити хід битви. Хан віддав наказ відходити за Перекоп.

Слідом за Ордою 20 травня до Перекопу підійшли й російсько-українські війська. Утім іти на штурм фортеці, за якою заховались не лише війська з Криму, а й усіх татарських орд, що кочували від Азова до Буджака, Голіцин не наважився. Війська були стомлені важким переходом через степ, на який несподівано рано впала люта спека, до того ж закінчувались запаси води і продовольства. Князь з радістю пішов би на переговори з ханом. Але Селім Ґерай не виявляв до них зацікавленості. Урешті-решт після денних роздумів Голіцин знову віддав наказ про відступ.

Московське військо не зрозуміло такої нерішучості князя. Ширились чутки про підкуп ханом царського вельможі діжкою золотих талярів. Утім це були лише зловтішні вигадки. Реалії ж полягали в тому, що татари знову підпалили степ і військам, що відступали, втрат завдавали не лише татарські стріли, голод і спрага, а й їдкий дим. Але попри такі об'єктивні перепони на шляху до Криму другої ганьби Голіцину в Москві вибачити вже не могли... Першою жертвою відплати стала покровителька князя — цариця Софія, котру в серпні 1689 р. відсторонили від трону та закрили в монастирі. А слідом за Софією впав в опалу і князь Василь Васильович. Причому не лише він, а і його син Олексій, котрих позбавили боярських чинів, конфіскували майно та вислали на заслання в Архангельську губернію.

Іван Мазепа — життя «за» царя

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи, як пам'ятаємо, потрапила в липні 1687 р., коли в результаті змови генеральної старшини було скинуто з гетьманства Івана Самойловича, а вибір фаворита тодішньої російської правительниці Софії князя Василя Голіцина впав на добре освіченого й по-європейськи вихованого генерального осавула (князь і сам вважався чи не найпершим європейцем у кремлівських палатах!).

Прямо з військового табору, де проходили гетьманські вибори, Мазепа на чолі вірних йому полків вирушив рішуче приборкувати заколоти, що, як гриби після рясного дощу, проростали майже в усіх лівобережних полках. Водночас гетьман звернувся з універсалами до своїх прибічників, наказуючи їм не чинити самосудів, не мститись бунтівникам, а доходити правди й справедливості судом і злагодою. З метою втихомирення пристрастей Мазепа припинив роздачу в приватні руки земель, що належали державі, заборонив козацькій старшині переобтяжувати своїх підданих податками і примусовими роботами. Аби продемонструвати серйозність намірів щодо наведення в Україні порядку, гетьман навіть відібрав маєтності в декількох державців з Полтавщини, здирства яких було доведено судом.

Тим часом, поки Мазепа утверджував свою владу в Україні, у Москві відбулися доленосні зміни. У результаті палацового перевороту цариця Софія втрачає владу, і її назавжди закривають у монастирській келії. Слідом за цим в опалу потрапляє і її фаворит князь Голіцин. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Тим паче що якраз на дні цього кардинального оновлення ландшафту владного олімпу Російської держави випав його візит до Москви. Однак у таких непевних умовах українському регіментареві не лише вдалося втриматися при владі, а й навіть суттєво зміцнити власні позиції.

Гетьману під час зустрічі з молодим російським царем Петром І вдалося завоювати його повну довіру. Зважаючи на тісні контакти Мазепи з опальним Голіциним та патологічну підозрілість Петра, факт просто неймовірний. До того ж вкрай важко переоцінити його значення не лише для особистої долі Мазепи, а й України в цілому. Завдячуючи довірливим стосункам з царем, гетьману вдалося суттєво зміцнити державну владу в Україні. Москва істотно послаблює свій контроль за діями гетьманського уряду, а, крім того, відтепер старшина має дбати не про те, як вислужитися перед царськими урядовцями, а яким чином зарекомендувати себе з ліпшого боку в Україні. Чи не вперше за роки перебування під владою московських царів український гетьман відчуває себе повноправним правителем підвладної йому землі. Піднесення статусу гетьманської влади відбивається на зовнішньому вигляді гетьманської столиці: у Батурині розбудовується гетьманський двір, який сучасники порівнювали з кращими дворами Європи, зокрема варшавською резиденцією королів. Мазепу, згідно з монархічними канонами, оточують гетьманські дворяни, впроваджується пишний придворний ритуал.

Численні доноси на гетьмана, які в минулі часи могли коштувати йому не лише влади, а й голови, тепер губляться в нетрях бюрократичного апарату або ж повертаються до Батурина тому, проти кого вони спрямовувались. Вельми показовою у цьому відношенні стала справа генерального судді В. Кочубея та полтавського полковника І. Іскри, донос яких на гетьмана обернувся їх же прилюдною стратою. А Мазепа не лише не втратив особистого кредиту довіри царя, а й отримав нові пожалування та нагороди. Чи не достатньо переконливою ілюстрацією високого положення гетьмана в державній ієрархії Росії є той факт, що найвищу державну нагороду — Орден Андрія Первозванного — Іван Степанович отримав 1702 р. в числі перших кавалерів, а точніше, другим у державі, випередивши при цьому навіть самого царя Петра!

«Населення Козацької України живе у добробуті й приспівуючи»

Вісімнадцятий вік мав усі шанси, аби увійти в історію України як своєрідний «золотий вік». Адже на той час одійшла в минуле похмура доба жорстоких воєнних конфліктів, громадянських війн та іноземних інтервенцій, що дістала в сучасників промовисту назву — «Руїна». Пора, коли «задля срібла й злата, — як із сумом писав Самійло Величко, — не тільки кожен дав би виколоти собі око, а й брата і отця свого не пощадив би...» Канули в Лету й спустошливі турецькі походи на давню гетьманську столицю. Поволі стихала й загроза татарських нападів. Особливо після того, як у 1680—90-і рр. козацькі полки спільно з російськими військами здійснили ряд походів в Пониззя Дніпра, здобувши там татарські фортеці та збудувавши там власні.

Українська козацька держава, народжена за часів Козацької війни середини XVII ст., зважаючи на цілий ряд чинників як внутрішньо українських, так і зовнішніх, на жаль, не змогла ствердитись на мапі Європи як повноцінний державний організм — із власного внутрішньою й зовнішньою політикою, незалежним політичним проводом. Протиборство потужних сусідів за право включити українські землі до складу своїх держав завершилось поділом українських територій по Дніпру і поверненням одних з них до складу Речі Посполитої, інших — закріпленням за Російським царством, ще інших — оголошенням рукотворною пустелею, де не мали права селитись ані колишні тамтешні мешканці, ані прибувати новосели. Козацька державність зуміла вціліти лише на теренах Лівобережжя. І саме сюди після знищення в середині 1670-х рр. Правобережного Гетьманату почали масово переселятись найбільш енергійні козаки, міщани й селяни з Правобережжя. Російське керівництво, спробувавши спочатку в кінці 1650-х, а згодом у середині 1660-х рр. звести українську автономію нанівець і наразившись при цьому на два вибухи українсько-російської війни 1658—1659 та 1668 рр., у березні 1669-го погодилось на конституювання компромісного характеру українсько-російських взаємин.

Утихомирення воєнних конфліктів, відносний соціальний спокій, приборкання охлократичних виступів і проявів отаманства серед козацької старшини — усе це сприяє економічному й культурному піднесенню козацької України на рубежі XVII — XVIII ст. За короткий час відроджуються зруйновані міста й села, обробляються родючі землі, бурхливо розвиваються освіта, наука, мистецтво. Накопичення заможними козаками й міщанами матеріальних цінностей сприяє розвитку містобудування. Не лише гетьман, а й полковники, полкова й сотенна старшина, багаті купці споруджують величні храми, зводять канцелярії, школи. На культурній мапі Європи утверджується особливий архітектурний стиль — козацьке бароко, чудові зразки якого й донині прикрашають Київ, Чернігів, Переяслав, Полтаву, Козелець й інші міста Лівобережної України.

Як тільки вщухли лихоліття Руїни, молодь з українських земель відновила давній звичай здобувати чи завершувати вищу освіту в чужих краях, у визнаних освітніх центрах Європи. Бурхливу освітню й наукову діяльність розгорнула Києво-Могилянська академія, що, як і раніше, перебувала в центрі культурно-освітнього життя не лише України, а й усього православного світу. 1701 р. Академія отримала підтвердження свого високого статусу, уперше закріпленого ще 1659 р. королем Яном II Казимиром, і з боку російського царя Петра І. Швидкими темпами розвиваються книгодрукування, малярство й письменництво.

На чужоземців, які мандрували українськими землями на зламі століть, Гетьманат справляв враження висококультурної країни. Наприклад, посол датського короля Юль Юст, подорожуючи Україною, занотував до свого щоденника: «Населення Козацької України живе у добробуті й приспівуючи». Чистота, чепурність українців, їхні гарні оселі нагадували послу його власну вітчизну — Данію.

Важливі позитивні зрушення спостерігаються на рубежі століть і на Правобережжі, яке найбільше постраждало за часів іноземних інтервенцій і внутрішніх чвар другої половини XVII ст. і на кінець 1670-х рр. являло собою справжню пустку. До того ж, як пам'ятаємо, керівництва Речі Посполитої, Росії і Отаманської Порти, не маючи змоги закріпити ці землі за собою, надали їм статусу рукотворної пустелі. Проте вже з початком 1680-х рр. енергійний Ян III Собеський намагається будь-що повернути втрачені у війнах з Османською імперією українські землі. Король видає універсал, згідно з яким козакам колишніх правобережних полків дозволялось селитись навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви. Козацтво ж, піднімаючи край із руїн і господарського занепаду, воліє побудувати тут власне «панство», яке лише б формально залежало від влади короля, а у своїй суті наслідувало модель політичної організації, яка утвердилася в Україні в результаті революції середини XVII ст. На колонізованих землях відроджується традиційне козацьке самоврядування, поширюється козацьке судочинство, для вирішення важливих поточних суспільних проблем скликаються козацькі ради.

Чужа війна. Українське козацтво в боротьбі Москви за вихід на Балтику

«Імпульсивний і свавільний Петро І, — зазначають сучасні російські історики, — не хотів жити, як його предки — „по старине“, він жадав змін. Не знаючи, з чого почати, як реформувати Росію, цар під виглядом простого дворянина Петра Михайлова зі свитою офіційних послів 10 березня 1697 р. вирушив у складі Великого посольства (1697—1698) до Голландії, яку полюбив заочно, слухаючи розповіді приятелів-моряків та корабельників». І, вже повернувшись на батьківщину, вражений величчю європейського життя, цар почав примусове гоління борід, обрізування полів немодних при європейських монарших дворах довгополих кафтанів й інше «чудіння», яке нащадки наречуть «рубанням вікна в Європу».

Утім, аби увійти таким дивним робом — не через двері, а крізь вікно — у таку милу й жадану царевому серцю Європу, Петру потрібно було спершу її завоювати, примусити Європу й себе полюбити. Тим паче що спроба залучити європейські держави до союзу з Росією у війні на Сході, з Оттоманською Портою, яку цар уже розпочав під Азовом — а саме це завдання стояло перед «Великим посольством», — була успішно провалена. Отож від планів завоювання Східної імперії довелось відмовитись, і, оскільки воювати дуже вже кортіло, новий ворог був швидко знайдений. Ним стало Шведське королівство. Чому воно? Крім того що воювати хоч з кимось-то потрібно було, а з Швецією, як власне і з будь-яким іншим сусідом, у Росії були давні територіальні суперечки й претензії, чи не головну роль тут відіграла й особиста приязнь Петра І до польського короля Августа II Сильного. Під час особистої зустрічі монархів у містечку Рава-Руська король прямо зачарував царя своїми антропометричними даними (не дарма ж він отримав офіційний епітет до титулу — «Сильний»), а крім того молодістю, енергією, амбіціями та, врешті, бажанням воювати! А якщо взяти до уваги, що перед тим, як зайняти — до слова за допомогою Москви — польський трон, Август II був курфюрстом Саксонії, то й ворог у нього вже був на примітці — шведський король Карл XII, який вельми успішно приміряв до себе грізне звання Лева Півночі. Зростання впливів Швеції на Півночі Європи цілком закономірно боявся також король Данії Фредрика IV. Відтак немає нічого дивного, що курфюрст Саксонії і король Данії були не проти залучити до союзу проти Швеції російського царя. Останній також з готовністю відмовився від ідеї продовження війни з Портою та розпочав підготовку до війни зі Швецією.

У лютому 1700 р. саксонські полки Августа II окупували шведську провінцію Ліфляндію (Лівонію). Місяць по тому армія датського короля атакувала землі союзника Швеції герцога гольштинського Фредрика. Росія поки що відкрито не втручалась у конфлікт, побоюючись активізації дій з боку Порти. І лише після того, як на початку серпня зі Стамбула надійшло повідомлення про укладення миру, Москва розірвала стосунки зі Стокгольмом й оголосила Карлу XII війну. Російські війська перейшли кордон і почали облогу фортеці Нарви (нині на території Естонії). У Європі розпочалась війна, що тривала з перервами аж до 1721 р. й отримала промовисту назву Великої Північної війни.

Парадоксально, але на момент вступу Росії у війну в Петра було достатньо підстав, аби не робити цього. Для власної ж безпеки. Справа в тому, що, зненацька атакований супротивниками, Карл XII у травні 1700 р. висадив потужний десант у передмістях Копенгагена, змусивши тим самим датського короля вийти з війни. Отож швидко й вигідно залагодивши справи з Датським королівством, Карл XII без перешкод перекинув свої війська на російських фронт, і 19 листопада під Нарвою завдав нищівної поразки армії Петра І, яка, до слова, чисельністю значно переважала шведів.

Після перемоги під Нарвою в Карла XII був шанс добити Росію остаточно. Але цього разу доля вже всміхнулась цареві. Шведи перенесли головний удар на землі Речі Посполитої, і це надало шанс Петру І спробувати мобілізувати власні сили та взяти реванш. Активну участь у спробах царя реваншуватися були змушені брати й українські війська. Спочатку на допомогу російській армії було відправлено Полтавський полк, слідом за ним Чернігівський, ще через деякий час Ніжинський та два сердюцьких полки. Загальне командування 12-тисячного козацького війська було доручено небожеві Івана Мазепи наказному гетьману Івану Обидовському. Однак не встигло це військо дійти до Нарви, як поступило повідомлення про трагічну участь російської армії. Корпус Обидовського влився до складу російської армії, що відступала до Пскова, і, незважаючи на відсутність безпосередньої воєнної загрози, козацькі полки в умовах суворої російської зими, відсутності провіанту, зимової одежі та фуражу зазнали важких втрат. Крім того, серед козаків зростало невдоволення і внаслідок вкрай неприхильного ставлення російських офіцерів до іррегулярних козацьких підрозділів. Врешті-решт, після раптової смерті наказного гетьмана в лютому 1701 р. козаків було відпущено на батьківщину.

Незабаром на їхнє місце було відправлено 7-тисячний корпус під командою гадяцького полковника Михайла Боруховича. Тоді ж, на початку року, Петро І наказав Мазепі особисто привести на північ Росії значне козацьке військо. Щоправда, за деякий час цар відмінив свій наказ, воліючи, аби гетьман пильнував спокій в самій Україні. На чолі ж 17-тисячного козацького війська у складі Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського і двох компанійських полків було поставлено миргородського полковника Данила Апостола. Саме йому випало одним з перших відчути смак перемоги над шведами. У грудні 1701 р. в битві під Ерестфером значною мірою саме завдяки вмілому і швидкому маневруванню полків Апостола російському генералові Б. Шереметьєву вдалось розбити загін шведів на чолі з Шліппенбахом. Українські козаки відзначились як під час герцю зі шведським авангардом, так і на заключному етапі битви, організувавши вдале переслідування розбитого неприятеля.

У наступні роки походи козаків тривали і надалі. Зокрема, восени 1702 р. козаки Чернігівського полку на чолі з Юхимом Лизогубом брали участь у здобутті шведської фортеці Нотебург (колишньої новгородської фортеці Орєшек, перейменованої Петром І на Шліссельбург, нині під Санкт-Петербургом), Дерпта (нині м. Тарту в Естонії) та Нієншанца у гирлі Неви, де 16 травня 1703 р. цар заклав Петропавлівську фортецю, навколо якої згодом виросла нова столиці Російської імперії — Санкт-Петербург. Ще одна частина козацького війська під командою стародубського полковника Михайла Миклашевського в цей час воювала проти литовських військ на теренах Білорусі, брала участь у здобутті Старобиховської фортеці. А на початку 1704 р. за наказом Петра І гетьман Мазепа висилає на допомогу королю Августу II на землі Речі Посполитої спочатку 5-тисячне козацьке військо, а навесні того ж року вступає на Правобережну Україну на чолі головних сил. Цього разу під його стягами перебувало вже до 40 тисяч військ.

«Диявол його сюди несе. Всі мої плани перевернув». Чому Карл XII попрямував на Москву через Полтаву?

Зважаючи на багаторічну «дружбу» Івана Мазепи з Петром І, справжнім громом з ясного неба стала для царя та його оточення звістка про перехід восени 1708 р. гетьмана на бік запеклого ворога Петра І — шведського короля Карла XII. Звичайно ж, більш як двадцятилітня державна служба гетьмана під владою царя, його високе становище та бездоганна репутація не могли прояснити мотивів цього кроку. Абсолютно очевидно, що діями семидесятилітнього сивочолого правителя керували й не особисті, приватні мотиви. Усе вказувало на те, що рішення про кардинальну зміну шляху розвитку України давалося гетьману непросто і йшов він до нього довго.

Спонукальними мотивами виступали тут та неймовірно висока ціна, яку українське козацтво платило за реалізацію геополітичних намірів Петра, зокрема й участь у Великій Північній війні, і господарське розорення краю внаслідок війни та втручання царя в економіку та торгівлю України, і плани ліквідації української автономії, про які як сам цар, так і його підручні, вже не особливо приховуючись, вели мову з кінця 1705 р. Не останню роль відіграли й міркування міжнародного плану: шведський король завдав відчутної поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію і Саксонію, скинув з королівства в Польщі союзника Петра Августа II і впритул підступив до кордонів Гетьманату. Чи мав право Мазепа за таких умов піддавати нападу Карла XII українські землі й відстоювати ціною життів українських козаків абсолютно чужі національні інтереси, виконуючи великодержавні плани Петра? Навряд чи. Особливо зважаючи на той факт, що ці самі інтереси України царя цікавили найменшою мірою. Отож гетьман вирішив уникнути участі в непотрібному кровопролитті, задекларувати політичну підтримку шведському королю, котрий перебував у зеніті слави і перемога котрого над Москвою видавалася найбільш вірогідним результатом протистояння двох гігантів.

Після того як восени 1700 р. шведська армія під Нарвою завдала нищівної поразки військам Петра І, Карл XII допустився фатальної помилки, спрямувавши головні свої зусилля на боротьбу проти польського короля і курфюрста саксонського Авґуста II Сильного, надавши тим самим діяльному російському цареві час для того, аби створити нову армію і вже нею спробувати реваншуватись. І поки шведи впродовж наступних кількох років воювали у Польщі, російські війська зуміли здобути добре укріплені шведські фортеці Нієн, Нотеборг, Нарву, Дерпт, заснувати свої міста і фортеці і в такий спосіб міцно утвердитись на Балтиці. Отож, коли Карл XII, позбавивши Августа II польської корони, вирішив врешті покарати і його союзника Петра І, з'ясувалось, що зробити це можна лише за умови остаточної перемоги над супротивником. Шведський канцлер граф Карл Піпер резонно зауважував, що вигідний мир з Росією можна укласти лише в Москві. Але, щоб цього досягти, потрібно було здобути царську столицю.

Шлях із Саксонії на Москву міг пролягати через Псков, Новгород і Твер, і тоді король міг сподіватись на підтримку своїх військ, розташованих у Литві, Естляндії і Курляндії. Проте йому довелось би здобувати добре укріплені Псковську і Новгородську фортеці, а ще мати справу з суровим кліматом і бездоріжжям. Набагато перспективніше виглядав східний похід через Смоленськ. Такий шлях був не лише найкоротшим, але й не перекривався потужними російськими фортецями. Розбивши в липні 1708 р. під Головчином на Білорусі 39-тисячну царську армію, шведські війська здобули переправи через Дніпро й рушили на Москву.

Петро І після битви під Головчином усіляко уникав великих боїв. Натомість запропонована ним тактика спаленої землі, коли на шляхах просування шведів знищувався увесь провіант і фураж, а населення заганялось у ліси, виявилась ефективною. До того ж літо видалось вельми холодне й дощове. Стомлене переходом військо, якому бракувало провіанту, рухалось повільно й невпевнено, зазнаючи дрібних нападів російських військ. За таких умов амбітний Карл XII ухвалює рішення змінити маршрут руху й іти до цілі через Брянськ.

Аби забезпечити ліпші, ані ж у Білорусі, умови просування, король висилає на Сіверщину війська генерала Лягеркрона. Проте той заблукав у білоруських лісах і вийшов до важливих стратегічних пунктів Сіверщини Мглина і Почепа лише після того, як там встигли закріпитись російські війська генерала Іффлянда. Дезорганізований Лагеркрон, повертаючись назад, не здогадався вступити в інше стратегічно й політичне важливе місто — полковий центр Стародуб, населення якого було готове відчинити перед шведами міську браму. Тим часом 28 вересня російські війська, прокравшись непоміченими густими білоруськими лісами та болотами, поблизу села Лісного атакували шведський корпус генерала Левенгаупта, який мав завдання доправити королеві підкріплення й багатий обоз. Жорстока битва тривала з ранку до пізнього вечора й лише сутінки та рання для тієї пори року хурделиця порятувала шведів від повного розгрому. Тим не менше, з 12—15 тисяч вояків генерала Левенгаупта до Карпа XII зуміли пробитися лише близько 6 тисяч, без обозу та артилерії. Після цього Карпові XII більше нічого не залишалось, як повернути ще далі на південь, на землі Українського Гетьманату.

Гетьман Іван Мазепа розпочав налагоджувати стосунки з союзниками шведського короля ще з 1704—1705 рр., відколи стала очевидною військова перевага Карла XII над своїми супротивниками, а в оточенні Петра І, занепокоєного максимальною мобілізацією всіх наявних ресурсів на боротьбу зі всесильним королем, стали обговорювати плани залучення на цю важливу справу в повному обсязі й українських ресурсів.

Вочевидь, за задумом гетьмана, налагодження таких контактів могло уберегти Україну від фатальної участі на випадок повної перемоги Швеції й виникнення в Карла XII бажання віддячити своєму союзнику на польському троні королю Станіславу Лещинському коштом українських земель. Сподівався Мазепа й на серйозні вигоди на випадок розгортання шведського походу на Москву. Адже шведи, знаючи про прихильність козацького гетьмана й старшини, не мали б вводити на українську територію свої війська, а сміливо рухатись на схід.

Утім усі ці розрахунки української сторони були зруйновані ухваленим під тиском обставин рішенням Карла XII йти на Москву через Україну. Такий поворот справ неминуче тягнув за собою не лише прихід на українські землі шведських військ, але й — російських. То ж не дарма гетьман Мазепа, довідавшись про вступ Карла XII в Україну, у серцях вигукнув: «Диявол його сюди несе. Всі мої плани перевернув. Війська великоросійські за собою в Україну впровадить на неминучу її руїну і нашу погибель!»

«Братія, прийшла наша пора». Гетьман проти царя

Незважаючи на тверде бажання мати при собі якомога більше козацького війська, на початок осені 1708 р. сили гетьмана Мазепи були мізерно малими. Адже за наказом російського командування близько 3 тисяч козаків послали в Польщу на допомогу Київському та Білоцерківському полкам, 6 тисяч — на Білорусь, під Пропойськ, ще 3 тисячі — до Смоленська. Під повним контролем російського командування перебували й сіверські полки. Безпосередньо під командою регіментаря перебували лише козаки Лубенського, Миргородського й Прилуцького полків, загалом близько 5 тисяч. Проте відмовлятись від задуманого було вже пізно, і 25 жовтня 1708 р. на березі Десни Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: «Братія, прийшла наша пора; воспользуемося представившимся случаем: отомстим москалям за их долговременное насилие над нами, за все совершенныя ими жестокости и несправедливости охраним на будущия времена нашу свободу і права козацкіе от их посягательств! Вот когда пришло время свергнуть с себя ненавистное ярмо и сделать нашу Украйну страною свободною и ни от кого независимою». А виголосивши промову, гетьман повів війська на з'єднання з Карлом XII.

Двадцять шостого жовтня українські війська зустрілись із шведським авангардом полковників Гілленштірна і Хіллса. Увечері 28 жовтня Мазепа прибув до табору Карла XII. По тому відбулась урочиста аудієнція українського гетьмана в короля, на яку він прибув на коні, у супроводі генеральних старшин і полковників. Перед ним несли булаву, а позаду — бунчук як символи гетьманської гідності. Під час першої зустрічі з Карлом XII Іван Мазепа виголосив латиною коротку промову, закликаючи монарха бути милосердним і не тримати зла на українців, які мусили не за власною волею воювати проти шведів. По тому відбулась тривала розмова з королем, узгодження планів на майбутнє.

Проте плани українсько-шведської співпраці почали пробуксовувати вже з самого початку їхньої реалізації, а загалом кампанія стала чи не класичним зразком того, як грандіозний задум може обернутися фатальним фіаско...

Від'їжджаючи до табору шведського короля, гетьман Мазепа залишив у своїй резиденції в Батурині більше трьох тисяч вояків — чотири сердюцькі полки й окремі сотні Лубенського, Миргородського й Прилуцького полків, під загальною командою сердюцького полковника Дмитра Чечеля, осавула Генеральної військової артилерії Фрідріха Кенігсека й батуринського сотника Дмитра Нестеренка. Батуринський гарнізон отримав завдання боронити гетьманську столицю й розміщену в ній Генеральну військову артилерію, очікуючи на повернення гетьмана разом зі шведськими військами. Шведська армія вирушила на допомогу оборонцям Батурина 30 жовтня. Утім її рух сповільнився при форсуванні Десни. Крім того, шведський полковник Гіллерштірн ремствував і стосовно незбагненної неквапливості руху військ, що, як виявилось згодом, призвело до фатальних наслідків.

Тридцятого жовтня в с. Погрібки, що на Десні, відбулась воєнна рада російського командування, на якій ухвалили рішення йти на приступ Батурина. І вже наступного дня під стінами гетьманської резиденції з'явилось близько десяти тисяч кінноти генералів О. Меншикова і М. Голіцина. На вимогу Меншикова беззастережно здати твердиню захисники Батурина не пристали. Утім, аби виграти час, вступили у переговори, висунувши загалом нереальні передумови припинення оборони. І це дало підстави російському генералу в листі до Петра І стверджувати, що «ни малой склонности к добру в них не являєшся, и так говорят, что хотят до последнего человека держатца». Уранці 1 листопада Меншиков віддав наказ про початок обстрілу Батурина. А в ніч на 2 листопада російські війська з двох боків рушили на приступ фортеці й після двогодинного бою («о 2 часу пополуночи») несподівано легко оволоділи гетьманською резиденцією.

Достеменно невідомо, що стало причиною такої короткочасної оборони: чи загалом слабкість оборонних мурів гетьманської резиденції, чи суттєва перевага російської сторони, чи зрада окремих козацьких старшин, натяки про яку містять тогочасні джерела. Значно більше певності є в документах щодо тотального знищення Батурина. Анонімний автор Лизогубівського літопису з сумом писав: «Много там людей пропало от меча... много ж на Сеймі потонуло людей, утікаючи через лід ще некріпкий, много і погоріло, крившихся по хоромах, в льохах, в погребах, в ямах, де паче подушились, а на хоромах погоріли».

І справді, захисників столиці та її мирних жителів, у тому числі жінок і дітей, переможці показово для остраху всієї України жорстоко покарали — за різними відомостями загинуло від 6 до 15 тисяч. Жорстока розправа над гетьманською столицею вповні вписувалась у промовистий наказ Петра І: «А Батурин в знак изменникам (понесе боронились) другим на приклад зжеч весь».

У наступні місяці, за словами очевидця, царські слуги козаків, «запідозрених у прихильності до Мазепи, вишукували по домах і віддавали на різні тортури: колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати та рубати голови». Французький посол у Москві з жахом доносив у Париж: «Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців».

Жорстоко розправившись із прибічниками гетьмана, Петро І водночас демонстрував неприховану щедрість щодо його опонентів, роздаючи їм майно та землі «мазепинців». Вельми показовим у цьому відношенні є приклад священика з Новгород-Сіверського монастиря Афанасія Заруцького, котрий ще недавно писав хвалебні оди на честь Івана Мазепи, тепер же у вірші «на злобу дня» гнівно картав гетьмана за «зраду». Авторський гонорар Заруцького, який він отримав від Петра І, склала... ціле село з підданими!

У другій половині листопада 1708 р. підручні Петра влаштували імітацію страти українського правителя, віддавши в руки ката опудало, що мало символізувати Мазепу. На дев'ятини після символічної страти одночасно в храмах Москви та Глухова (куди за наказом царя було перенесено гетьманську столицю) було інсценоване анафемування гетьмана, яке відтоді понад 200 років проголошувалося по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого посту аж до її урочистого зняття гетьманом Павлом Скоропадським 10 липня 1918 р.

«Этот очень хитер, может Мазепе уравниться». Вибори без вибору 1708 р.

Ще за часів облоги Батурина, 1 листопада, цар видав указ, яким зобов'язав козацьку старшину прибути на раду до нової гетьманської столиці — Глухова, аби обрати нового гетьмана. Спочатку Петро І мав намір привести на гетьманство миргородського полковника Данила Апостола, котрий, як він добре знав, свого часу ворогував з Мазепою. Утім виявилось, що Апостол на чолі частини свого полку перебуває... разом з гетьманом у таборі шведського короля. Відтак потрібно було шукати нового кандидата. Тим часом на раду до Глухова 6 листопада прибули лише двоє полковників — стародубський Іван Скоропадський та чернігівський Павло Полуботок. Переяславський і Ніжинський полки представляли наказні полковники, полтавський полковник Іван Левенець волів очікувати, яка сторона виявиться сильнішою, і на раду не прибув. Решта полковників була разом з Мазепою. Відтак і вибір претендентів звузився до двох кандидатур — Скоропадського й Полуботка.

Скоропадський сприймався в Москві як креатура Мазепи, котрий «его постановил и обагатил», а тому не видавався надто певним кандидатом. Адже невідомо, з ким би був Скоропадський, якби шведські війська замість того, аби блукати лісами Сіверщини, вчасно прибули до Стародуба, випередивши в цьому російську кавалерію...

Чому Полуботок відрікся від свого гетьмана та прибув до Глухова на заклик царя? Однозначної відповіді на це питання російські сановники не знали. Так само і наявні історичні джерела не містять підказок з цього приводу. Можемо лише припускати, що, зважаючи на серйозні конфлікти Полуботків з Мазепою в минулому, Іван Степанович не поспішав розкривати перед Павлом Леонтійовичем карти своєї небезпечної гри. А коли Полуботку про неї стало відомо, часу для переходу на бік Карла XII вже не залишилось. Але, як би там не було, на Глухівській раді 1708 р. переважна більшість козаків воліла бачити своїм регіментарем саме полковника чернігівського. Навіть суперник Полуботка в боротьбі за булаву полковник Скоропадський, відмовляючись від регіментарства, вказував на Павла Леонтійовича як на найбільш гідну кандидатуру.

Утім вирішальне слово на раді належало російській владі. А цар Петро був категоричним: на гетьманство поставити Скоропадського, оскільки Полуботок «очень хитер, может Мазепе уравниться».

«Изменническое гнездо разорено и искорено!» Російсько-шведське змагання за Запорозьку Січ

Готуючись до вирішальної битви, і російський цар, і його супротивник шведський король наполегливо шукали союзників. Зокрема, Карл XII та Іван Мазепа активно зносилися з Османською Портою і Кримським ханатом, схиляючи їх до вступу у війну, намагались нав'язати стосунки з бунтівними донськими козаками і кавказькими народами. Проте найактивніше розвивались контакти із Запорозькою Січчю. Попри те що формально впродовж усього гетьманування Мазепи Січ перебувала в його підпорядкуванні, шанси на залучення низового товариства на свій бік у гетьмана були не такими вже й великими. Адже попередні кроки Мазепи, що йшли у фарватері політики царського уряду й були спрямовані на встановлення контролю за діяльністю Коша, не сприяли зростанню його популярності серед січовиків. До того ж активну боротьбу за Січ розгорнув і Петро І, засилаючи на Запорожжя своїх посланців, обдаровуючи старшину і товариство царським жалуванням і бойовими припасами. До агітації запорожців було залучено навіть настоятеля Києво-Межигірського монастиря Ірадіона Жураковського, що й не дивно — Петро активно використовував церкву у власних політичних інтересах.

Спершу все вказувало на те, що Січ залишиться нейтральною у цій війні. Адже одна частина, переважно старшого та заможнішого, козацтва виступала за збереження лояльності до царя, інша, молодша і політично радикальніша, на чолі з Костем Гордієнком, була готова вибачити Мазепі його попередні помилки та підтримати в прагненні звільнитись з-під влади Петра І. Врешті перемогу здобули прибічники Гордієнка. На початку березня 1709 р. в Переволочній відбулись переговори гетьманських послів — генерального судді Василя Чуйкевича, генерального бунчужного Федора Мировича й чигиринського полковника Костя Мокієвського з Гордієнком і запорозькою старшиною, а вже 12 березня військова рада на Січі ухвалила підтримати гетьмана Мазепу. Двадцять шостого березня в Диканьці відбулась зустріч Гордієнка з Мазепою, а наступного дня кошовий відбув аудієнцію в Карла XII у Великих Будищах. Ще за день між Січчю, гетьманом Мазепою та королем Швеції було укладено союзну угоду, що містила зобов'язання сторін продовжувати боротьбу з Петром І до остаточної перемоги та звільнення Гетьманату й Січі з-під його влади. Разом з Гордієнком на війну виступило понад 8 тисяч запорожців.

Крім військових дивідендів, вибір запорожців міг мати важливі політичні наслідки. Адже історично склалось так, що січові впливи були надзвичайно сильними на півдні Гетьманату, зокрема в Полтавському полку. Відтак, довідавшись про вибір Коша, до виступу приєднались козаки Переволочної, Келеберди, Нехворощі, Маячки, Царичанки, Нових Санджарів тощо. Князь Г. Долгоруков на початку квітня доповідав цареві, що Гордієнко «яд свой злой» намагається перекинути й на Правобережжя. І для того аби втримати тамтешніх козаків від виступу, командування було змушене перекинути драгунський полк князя Г. Волконського з Києва до Чигирина.

Після того як запорожці під орудою кошового Гордієнка вийшли на Полтавщину, на Чортомлицькій Січі залишилась незначна частина січовиків, які обрали собі за старшого Петра Сорочинського. В оточенні царя Сорочинського вважали за «самого доброго чоловіка» і сподівались, що з його приходом настрої січового товариства зміняться кардинально. Аби переконати січовиків воювати на боці царя, за наказом російського командування миргородський полковник Данило Апостол (пізно восени 1708 р. старшина за нез'ясованих донині обставин повернувся в табір Петра І) вислав на Січ «добрих козаків», які замолоду козакували на Низу та навіть обирались курінними й кошовими отаманами. Але попри щедрі подарунки, які вони привезли товариству, послів Апостола було прикуто до гармат, а листи, які вони привезли на Січ, переправлено до Гордієнка.

Втративши можливості політичними методами впливати на запорожців і розуміючи стратегічну важливість Січі, російське командування вирядило на розорення «изменнического гнезда» з Києва вниз по Дніпру три піхотних полки під командою полковника Петра Яковлєва, допомогу якому мав надавати компанійський полк Гната Галагана. Дорогою на Січ полковник Яковлєв захопив і знищив містечка Келеберду, Переволочну, Новий і Старий Кодак. У середині квітня російські війська були вже на Запорожжі. Ураховуючи, що кошовий Сорочинський на той час перебував у Криму і січовики сподівались, що він ось-ось приведе на допомогу кримських татар, січова старшина з готовністю вступила в переговори з Яковлєвим, намагаючись затягнути час. Проте задум було розкрито і полковник повів полки на штурм Січі.

Перший штурм було успішно відбито. Яковлєв втратив близько 300 солдат. Але саме тоді до Січі прибув зі своїм полком козацький полковник Галаган, у розпорядженні котрого перебували й виділені генерал-майором Г. Волконським драгуни та якого запорожці сприйняли за так своєчасно приведену Сорочинським допомогу. Вони необачно зробили вилазку — і цим скористались нападники. Згідно з іншими версіями, роль Гната Галагана в здобутті Січі була ще більш важливою, оскільки він замолоду козакував на Низу та добре знав усі сильні й слабкі сторони січових укріплень, а також потаємні ходи, якими можна було б їх оминути.

«Изменническое гнездо разорено и искорено!» — з пафосом доносив на початку травня цареві князь Меншиков. Із Січі вдалось вирватись лише незначній частині козаків. Переважну ж більшість запорожців було ув'язнено, а «знатнейших воров», читаємо в донесенні того ж Меншикова, — страчено. Для того аби втримати цей стратегічно важливий пункт під своїм контролем, за наказом царя Меншиков розмістив в Кам'яному Затоні близько півтисячі піхоти й драгунів, зобов'язавши їх пильно слідкувати за тим, аби запорожці не повернулись на Чортомлик. Тим часом в Україні розпочалося справжнє полювання на запорозьких козаків. Шістнадцятого травня Петро І видав маніфест, яким наказував тих запорожців, які добровільно склали зброю й погодились зректись козацьких прав, поселяти в Гетьманаті як простих посполитих, решту ж — затримувати, ув'язнювати й страчувати.

«Тріщать, бряжчать шаблюки голі, грім із гармат заклекотів». Полтавська битва

Улітку 1709 р. майбутнє Європи великою мірою залежало від того, як завершиться протистояння Росії та Швеції, епіцентр якого перемістився на південь Гетьманату, під Полтаву. Чому саме Полтава стала місцем вирішального герцю? Невелика Полтавська фортеця була на перетині важливих стратегічних шляхів — на Правобережжя і Польщу, на Запорожжя, Крим і Причорномор'я і врешті на Дон і Москву. Перебуваючи в Полтаві, Карла XII міг належним чином зустріти підкріплення від короля Станіслава Лещинського і генерала фон Красау, війська якого перебували на польських землях. З Полтави зручно було підтримувати контакти з Бахчисараєм, Стамбулом і Доном, схиляючи їх до вступу у війну проти російського царя, а у випадку їхньої згоди — ефективно взаємодіяти з ними. Ще більше зросло значення Полтави після переходу Запорозької Січі на бік Карла XII. В Україні віддавна побутував вислів, що полтавці із запорожцями живуть «як муж з жоною», а відтак можна було сподіватись і на прихильне ставлення полтавчан до союзників запорожців — шведів.

До того ще восени 1708 р., коли гетьман Мазепа перейшов на бік шведського короля й вирішувалось питання лояльності козацької старшини до царської влади, полтавський полковник Іван Левенець — єдиний з тих, хто не був разом із Мазепою, — на скликану царем Глухівську раду не прибув. Гетьман надсилав до Полтави своїх посланців, схиляючи його до відкритої підтримки свого виступу. Проте Левенець після певних вагань усе ж визнав владу нового гетьмана. На початку грудня до Полтави було введено нову російську залогу (понад 4 тисячі вояків), а комендант фортеці полковник А. Кєлін мобілізував близько 3 тисяч місцевих козаків. І тому, коли врешті на початку квітня 1709 р. Карл XII спрямував на Полтаву свої війська, здобути фортецю не пощастило ані переговорами, ані штурмами. Першого травня розпочалась облога Полтави, яка розтяглась на два наступних місяці, надавши Петрові І можливість зосередити власні сили й належним чином підготуватись до вирішальної битви, якої російське командування уникало ще з початку осені 1708-го.

Наважитись на проведення генерального бою Петра І змусило тяжке становище Полтавського гарнізону, змученого тривалими штурмами й різними диверсіями супротивної сторони, у яких діяльну участь брали запорожці Гордієнка. Двадцятого червня фельдмаршал Б. Шереметьєв перевів головні сили російської армії на правий берег Ворскли, розпочавши тим самим завершальну стадію підготовки до Полтавської битви.

Під Полтавою цар зумів зібрати вельми потужне військо: 61 батальйон піхоти, 24 драгунських полки, а також козацькі полки гетьмана Івана Скоропадського, яким було доручено прикривати фланг головних сил. Усього до бою було мобілізовано понад 50 тисяч. Російське командування обрало доволі вигідні позиції, які значною мірою нівелювали переваги шведської армії, яка полюбляла атакувати широким фронтом, маючи змогу своїм активним маневруванням ставити супротивника у вкрай незручне становище. Цього ж разу табір російської армії притискувався до Ворскли, через яку було наведено мости, попереду була лише невелика рівнина, закрита з лівого боку густим лісом, у глибину поле майбутньої битви також обмежувалось лісистою місцевістю. Таким чином, можливості маневрування були доволі обмеженими. Аби ще більше стиснути вільний простір, за наказом Петра І попереду російських позицій було споруджену лінію укріплених редутів.

У розпорядженні Карла XII під Полтавою було 23—24 батальйони піхоти та 41 ескадрон кавалерії. Разом близько 25 тисяч чоловік. Ще близько 6 тисяч чоловік утримували облогу Полтави та прикривали переправи через Ворсклу. Більша частина запорозьких козаків Гордієнка й гетьманських військ Мазепи була приділена до резерву й прикривала шведський обоз і лівий фланг головних сил. Ще одна частина запорожців разом зі шведами продовжувала облогу Полтави, аби не дати змоги військам Полтавського гарнізону вдарити у тил армії Карла XII. Найбільш слабким місцем шведської армії була майже повна відсутність артилерії та припасів до неї. У той час як у розпорядженні Петра І було 72 гармати, Карл XII мав лише 4, і то до них бракувало припасів. Відтак, плануючи майбутній бій, король мусив шукати можливість перемогти ворога без використання артилерії.

Крім того, напередодні битви, під час нічної рекогносцировки місця майбутнього бою, король зазнав поранення в ногу й не міг особисто керувати ходом бою, доручивши командування фельдмаршалу Реншільду. Бій було намічено на 29 червня. Карл XII волів би зачекати ще деякий час, сподіваючись на прихід підкріплення від Станіслава Лещинського та генерала фон Красау. Натомість вночі 26 червня королю повідомили, що 28 червня до Петра І має підійти 40-тисячне військо калмицького хана Аюки, і під впливом цього повідомлення на світанку 27 червня Карл XII дав наказ про атаку супротивника.

Шведи розпочали бій наступом чотирьох піхотних колон, за якими рушила кіннота. Перший акт великої драми — найбільшої військової поразки шведської армії за всю історії Швеції — розгорівся перед лінією російських редутів, де наступ супротивника зустріла кавалерія під командою генерала О. Меншикова. Після півторагодинного бою російська кавалерія відступила. Проте радість шведів з цього приводу була передчасною: їхнє подальше просування було зупинене шквальним артилерійським і рушничним вогнем з редутів. Побачивши значні втрати своїх військ, Карл XII наказав фельдмаршалу Реншільду обійти оборонну лінію з флангу. Частина шведських військ змістилась ближче до лісу. Однак тут на них чекала вже російська кавалерія, і пройти далі не вдалось. Частина ж передового загону під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса взагалі втратила орієнтири й стала легкою здобиччю російських військ. Очевидець цих подій зі шведського боку пізніше з жахом пригадував, як вояки Упландського полку «лежали купою, ніби попадали один на одного чи їх хтось накидав, і ворог завзято сік їх списами, багнетами, мечами по всьому, що можна було розрубати, незважаючи на те, чи то були живі, чи мертві».

Шведське командування було змушене відвести війська до Будищанського лісу, аби перешикуватись і готуватись до нового штурму. Близько 9 години ранку розпочалась гарматна стрілянина з обох боків, а по тому війська рушили назустріч один одному. Вийшовши на лінію картечного вогню, шведи несли неймовірні втрати, але стійко продовжували наступ. Як барвисто описав О. Пушкін (у перекладі Є. Гребінки):

Під час усього бою, незважаючи на поранення, намагався бути в гущавині подій і Карл XII. Короля возили на спеціальних ношах, запряжених двома кіньми. Удар ядра розбив ноші короля, і він впав на землю. Утім Карл XII знайшов у собі сили, пересів верхи на коня і, оголивши шпагу, закликав війська до відчайдушної атаки. Мужність короля належним чином оцінили його піддані й ще з більшим заповзяттям кинулись в атаку. Їхній удар по центру російських позицій був таким потужним, що розташований там 1-й батальйон Новгородського піхотного полку не витримав і почав відступати. Виникла реальна загроза прориву шведських військ на позиції російської артилерії. Доля битви висіла на волосині.

Прорив вдалось закрити силами 2-го батальйону новгородців, у контратаці яких брав участь особисто Петро І. Водночас кавалерійські частини генералів Боура і Меншикова вдарили з флангів. Шматок картечі смертельно поранив коня Карла XII. Король упав на землю і від болю знепритомнів. На заклик фельдмаршала Реншільда «Рятуйте короля!» гвардійці винесли закривавлене тіло Карла XII з поля бою. У рядах шведів почалось замішання. Наступна російська хвиля, підсилена артилерійськими залпами, зім'яла центр шведської армії, де розміщувалась найбільш боєздатна, загартована в походах шведська піхота. Почався загальний відступ армії Карла XII. Російське військо прорвалось у табір короля і на одинадцяту годину ранку бій було закінчено.

У полон до росіян потрапило близько 3 тисяч шведських вояків, у тому числі й фельдмаршал граф Реншільд, перший міністр граф Піпер, багато інших заслужених генералів і офіцерів. Убитими під Полтавою Карл XII втратив близько 10 тисяч вояків. До рук Петра І потрапила вся казна шведського монарха, королівська канцелярія, 264 шведських прапорів і штандартів. Втрати російської сторони становили 4500 чоловік убитими й пораненими.

Здобута під Полтавою Петром І перемога винесла його на вершину слави. Авґуст II Сильний був повернутий на польський трон. Знову реанімовано союз Росії, Саксонії, Данії та Речі Посполитої. Швеція після отриманої поразки вже більше так і не змогла відновитись. Козацька ж Україна, змушена воювати по обидві сторони барикад, не лише понесла подвійні людські втрати, а й була приречена на вкрай тяжкі політичні наслідки, що втілились у подальшому занепаді української державності.

Катастрофа під Переволочною

Навздогін за Карлом XII і гетьманом Мазепою цар вислав кінноту генерала Меншикова і козаків гетьмана Скоропадського. Тому, хто зможе взяти короля в полон, Петро І пообіцяв генеральський чин і 100 тисяч золотих. Утім Меншиков забарився з виступом, і це дозволило принаймні вберегти від ганьби шведського короля й українського гетьмана.

З-під Полтави залишки шведської армії подались у напрямку Переволочної, аби там форсувати Дніпро й шукати порятунку вже на Правобережжі. Однак військові історики були схильні вважати, що для шведів було б доцільніше, перейшовши Ворсклу, іти до Криму. Власне, саме кримський напрям був і обраний Карлом XII для порятунку решток своєї армії, але пролягти він мав правим берегом Дніпра. Сам же король за умовлянням Мазепи рушив до Бендер, аби звідти ефективніше схиляти до союзу турецького султана.

При форсуванні Дніпра неоціненну допомогу шведам надали запорозькі козаки, які вправно майстрували плоти, а для переправи короля й гетьмана відшукали декілька рибацьких човнів. У ніч на 30 червня спочатку гетьман Мазепа, а згодом король зі своїм півторатисячним почтом переправились через Дніпро. Командування шведськими військами було покладено на генерала Левенгаупта. Саме він мав забезпечити переправу військ на Правобережжя і вихід у Крим. Утім наступного дня, коли Меншиков і Скоропадський підійшли до Переволочної, генерал продемонстрував незрозумілу пасивність і нехарактерну для нього нерішучість. Замість того аби організувати оборону військ, прославлений генерал, котрий перед виграв близько 60 боїв і битв, влаштував голосування: продовжувати боротьбу чи капітулювати. І врешті таки здав армію у полон. Під Переволочною до Меншикова без бою потрапило в полон 10—16 тисяч шведів.

Стосовно долі запорозьких і гетьманських козаків, які не встигли долучитись до гетьмана Мазепи і кошового Гордієнка, то в узгодженому сторонами акті капітуляції про неї... ніхто не здогадався потурбуватись. Отож, на захоплених козаків статус військовополонених не розповсюджувався. І саме під Переволочною козаків загинуло більше, аніж під час битви під Полтавою. Утім саме вони і чинили найбільший спротив...

Не допустити корупції в Україні. Військо без держави, Конституція — для майбутнього

Уникнувши полону під Переволочною, Карл XII, гетьман Мазепа та кошовий Гордієнко на чолі невеликого війська 1 серпня 1709 р. прибули на землі Молдавії, що перебували під владою султана, до Бендер, в околицях яких — з дозволу турецького уряду — облаштували власні резиденції. Зважаючи на непевність ситуації на землях Речі Посполитої та активні намагання Петра І захопити свого ворога в полон, Карл XII не міг вільно продовжити шлях до Швеції і був змушений провести на підвладних султанові землях майже п'ять років. Гетьман же Мазепа терпів «гостинність» османців набагато менше. Уже з осені 1708 р. здоров'я 70-літнього українського правителя почало стрімко погіршуватись. Ще більше занедужав Мазепа після важкого переходу до Молдавії і тих небезпек, які чатували на нього від російських військ. Адже, навіть випустивши своїх ворогів на землі, що перебували під владою султана, Петро І не полишав надій на те, аби здобути їх. Десятого, чотирнадцятого й двадцять сьомого липня цар адресує владі Отаманської Порти три ноти, вимагаючи їхньої видачі. І хоч Порта не погоджувалась видати емігрантів, небезпека існувала й надалі. Відчуваючи наближення смерті, Іван Мазепа наказав спалити документи, які йому належали, висповідався перед священиком, якого спеціально доставили з Ясс, і в ніч з 21 на 22 вересня тихо помер у селі Варниця, що поблизу Бендер.

Після смерті гетьмана справа обрання його наступника через низку причин затяглася аж на декілька місяців. Найпершим кандидатом на гетьманський уряд серед козацького загалу сприймався небіж покійного Андрій Войнаровський. Таке високе становище молодого шляхтича, котрий не мав аж так багато заслуг перед Військом Запорозьким, пояснювалось волею Івана Мазепи. Прагнучи до утвердження в Україні спадкової влади і не маючи власних синів, Мазепа готував до відповідальної місії успадкування влади спочатку іншого свого небожа — ніжинського полковника Івана Обидовського. Проте після загибелі останнього в роки Великої Північної війни був змушений переключити свою увагу на Войнаровського. Утім добре відомий у європейських салонах блискучий світський лев Андрій Войнаровський не вияв бажання звалювати на свої плечі важку ношу гетьмана на еміграції й обмежився лише успадкуванням майна знаменитого дядька (чим, до речі, завдав чимало прикрощів козацькій старшині, позбавивши її фінансових ресурсів для організації козацького життя на чужині). Отож, старшина намагалась повернути успадковані Войнаровським кошти на користь Війська Запорозького, справедливо наголошуючи на залученні до гетьманського скарбу й коштів державних. Та Карл XII, до котрого сторони звернулись як до третейського судді, визнав пріоритет приватних майнових інтересів гетьманового небожа перед інтересами козацького загалу.

Коли стало відомо, що ані обрати Войнаровського на гетьманство, ані повернути успадкованих ним коштів не вдасться, козаки висунули дві кандидатури: представника відомої в козацькій Україні старшинської родини Горленків — полковника прилуцького Дмитра Горленка та генерального писаря в уряді Івана Мазепи — Пилипа Орлика. Полковника Горленка підтримували здебільшого старші за віком і за своїм службовим становищем козацькі старшини — генеральний обозний Іван Ломиковський, член генерального суду Клим Довгополий та інші. Довіру генеральному писарю Орлику висловлювали молодші, а відтак і більш енергійні лідери української еміграції — генеральний бунчужний Федір Мирович, наказний полковник полтавський Григорій Герцик, Федір Нахімовський та інші. На Генеральній раді 5 квітня 1710 р. на гетьманство було обрано Пилипа Орлика.

Обираючи Пилипа Орлика на гетьманство, генеральна старшина та кошовий отаман разом з усім Військом Запорозьким уклали з ним «Договір і постанову» — відомі в літературі під назвою «Пактів і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького». Часто-густо Конституцію 1710 р. називають першим конституційним документом Нового часу, що з'явилась за два десятиліття до народження батька Конституції США Джорджа Вашингтона та майже за сто років до подій Великої французької революції. Утім, типологічно документ 1710 р. все ж відноситься не до конституційних актів у їхньому модерному розумінні (сформованому вже під впливом подій Великої французької революції), а до характерних для політичної культури Речі Посполитої пактів-конвентів, що укладалися в часи елекції між претендентами на коронацію та станами республіки. Але поза тим поява у квітні 1710 р. «Пактів і Конституції» безперечно подія неординарна. Адже ні до цього часу, ані опісля нічого подібного створено не було.

Якщо говорити про функції пактів-конвентів, то однією з головних є обмеження влади монарха, недопущення ним порушення прав підданих, недопущення проявів його самодержавства. Аналогічна за своїм змістом і навіть формулюванням ідея закладена і в Конституцію 1710 р. У статті 6 ідеться якраз про недопущення «невластивого гетьманському урядуванню... самодержавства», що «його неслушно й безправно» привласнили собі деякі гетьмани Війська Запорозького. Цілком вписується в трактування документів 1710 р. як своєрідних пактів-конвентів і вмонтування до них положень, присвячених формуванню напрямків зовнішньої політики Гетьманату, які мусив реалізовувати гетьман. Друга, третя і четверта статті обумовлюють непорушність кордонів Гетьманату, протекторат Шведського короля над Україною, «приязнь сусідську» з Кримським ханатом, звільнення запорозьких земель від московської влади.

Найбільше місця в документі відведено забезпеченню гармонізації стосунків у середині козацької України. Перепоною для розвитку гетьманського самодержавства мав стати принцип колегіальності вирішення важливих проблем, допущення до повноцінного управління державою козаків: «...ясновельможний гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про й загальне добро і про всілякі публічні діла... мають радитися зі всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити». Механізм реалізації цього надважливого принципу крився у впровадженні в практику державного життя Гетьманату інституту генеральних рад, що мали обов'язково скликатися тричі на рік: на Різдво, на Великдень і на Покрову.

Обмеження гетьманської влади передбачалося й у сфері судочинства, де регіментар позбавлявся права одноосібно вирішувати справи козацької старшини, а лише через Генеральний військовий суд. Інституцією, що була покликана обмежити самовладдя гетьмана у фінансовій сфері, мали стати генеральні підскарбії.

Новаторство проявлялося й у запровадженні інституту генеральних радців — «...з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибраній за гетьманською згодою». Крім участі у вирішенні генеральних справ, генеральним радникам відводилася поважна роль й у структурі полкового управління: «...сильні будуть разом із паном полковником городовим доглядати порядків і ними спільною радою управляти, постаючи за кривди й утяження людські».

Окрема стаття документа присвячувалась боротьбі з «корупцією»: «Оскільки всілякі утяження та здирства вірним людям походять найшвидше від владолюбних накупнів, які не покладаються на свої заслуги, прагнучи неситою пожадливістю для свого приватного пожитку військових та посполитих урядів, зваблюють гетьманське серце корупціями і завдяки цьому втискуються без вільного обрання понад слушність та право чи на полковничі уряди, чи на інші посади — щодо цього конечно постановляється, щоб ясновельможний гетьман не заводився жодними, хоч і найбільшими датками та респектами, нікому за корупції полковничих урядів та інших військових та посполитих начальств не давав і насильно на них нікого не встановлював, але завжди як військові, так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами».

Не менш актуально звучало й положення щодо необхідності проведення ревізії земельного фонду («військових добр»). Конституція постановляла перевірити за допомогою спеціально обраних комісарів, кому належать військові землі, з тим аби згодом Генеральна рада вирішила, «кому годне належить, а кому не належить військові добра і маєтності тримати».

Загалом же варто зауважити, що проблеми, озвучені творцями в Конституції 1710 р., справді були актуальними для державного життя Гетьманату. Пропозиції щодо їхнього вирішення в одних випадках базувалися на традиції, в інших — носили чітко виражений новаторський підхід. Чи були шанси для успішної їхньої реалізації на практиці (у випадку сприятливої зовнішньополітичної кон'юнктури) — вочевидь, були. Проте шлях до реалізації положень, які зачіпали життєві інтереси чималої частини козацької старшини, однозначно був доволі важким і потребував чималої політичної волі гетьманського уряду та провідної старшинської верстви.