Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

«Скоро вітатимемо Вас у Варшаві». Участь козацьких полків у здобутті столиці Корони Польської

Початок 1657 р., вочевидь, породжував у керівництва Гетьманату неоднозначні відчуття та сподівання. З одного — вельми свіжою залишалася образа від укладення Російською державою сепаратного за своєю суттю Віленського перемир'я. Віленський інцидент не лише демонстрував зовнішньополітичну вразливість Козацької держави, а й загалом ставив під сумнів ефективність існуючої моделі зовнішньої політики уряду Хмельницького. З іншого боку, на противагу російсько-польському зближенню прискореними темпами формувалася антипольська Раднотська коаліція, куди активно запрошували й козацьку Україну, обіцяючи при цьому неабиякі політичні зиски й територіальні набутки. Повноцінна участь Чигирина в Раднотській коаліції, звичайно ж, компенсувала б втрату інтересу Москви до продовження війни з Польсько-Литовською державою. Проте на заваді входженню України до цього об'єднання стояли як позиція царського уряду, так і принципові розбіжності в питанні належності західноукраїнських земель, на які претендувала і козацька Україна, і Трансільванське князівство. Досягнути компромісу в територіальній суперечці з трансільванським керівництвом не вдавалося, а вже одна участь у переговорах з раднотськими союзниками загострила до критичної межі взаємини з Москвою. А крім непорозумінь у цьому питанні, українсько-російські стосунки неабияк затьмарювали конфлікти на білоруських землях і вперте небажання Чигирина виконувати накинуті в березні 1654 р. в Москві обмеження гетьманського суверенітету.

Неабияку тривогу викликало й суттєве погіршення здоров'я Богдана Хмельницького. Наскільки серйозними були проблеми в цій царині — видно вже хоч би із заяви самого гетьмана, котрий в розмові з російськими дипломатами якось навіть стверджував, що близько року возить за собою на про всяк випадок домовину. Отож, усе вказувало на те, що 1657-й має всі передумови для того, аби стати для України ще одним доленосним роком її буремної історії...

Кинутий у січні 1657 р. заклик гетьмана Хмельницького спільно зі шведами та угорцями воювати Корону Польську мобілізував до походу близько 20 тисяч козаків. Загальне командування військом у поході було доручено колишньому київському полковнику й генеральному судді Війська Запорозького Антону Ждановичу, а допомагати йому мали не менш досвідчені козацькі воєначальники — полковники Іван Богун, Федір Сербин та Сулименко.

Щойно довідавшись про виступ української армії, трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці на чолі 30 тисяч вояків також вирушив у напрямку польського кордону. Утім, для угорців справи відразу якось не заладились... Незважаючи на зимову пору, у Карпатах пройшли потужні зливи, і рух військ, обтяжених обозом, став вельми важким, а нерідко й просто небезпечним. Зокрема, під час форсування Тиси крига проламилась, і чимало жовнірів пішло під лід. Разом з ними було втрачено й частину артилерії. За декілька днів по тому вдарили вже давно небачені у цих краях сильні морози. По цьому випало чимало снігу. «Здавалось, що саме небо заприсяглось із Польщею супроти Ракоці», — зауважував польський дослідник Людвіг Кубаля.

Крім випробувань кліматичних, на князя посилився дипломатичний тиск. П'ятнадцятого січня до Ракоці прибув посланець російського царя з вимогою негайно припинити похід, якщо князь бажає й надалі жити в мирі з Олексієм Михайловичем. На що Дьєрдь II відповів: «Приязнь московська мені дуже дорога, але не настільки, аби взамін за неї мав би віддавати королівство!» Підбадьорюючи ж власних вояків, князь запевнював: «Сміливим Марс допомагає... бачить Бог наше серце, і тому маємо надію на його допомогу». Рішучості правителю додавала й присутність у Семиградді (як ще називали в джерелах Трансільванію) української делегації на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним. Коли в присутності козацьких послів княгиня Ракоці впала в розпач від непевності наслідків походу на Польщу, вони її підбадьорювали такими словами: «Не печальтесь, ми йдемо разом з князем і скоро вітатимемо Вас у Варшаві, як королеву польську!»

Доволі значні випробування на шляху до Польщі терпіли й українські козаки, яким також довелось долати і глибокі сніги, і пекучі морози. По тому морози поступилися місцем відлизі, а з неба полив рясний дощ. Приготовлені для походу сани стали непридатними для продовження подорожі, отож довелося терміново лагодити вози. Урешті-решт на початку лютого поблизу Перемишля українська армія таки об'єдналась з військами Дьєрдя II Ракоці. Упродовж лютого під ударами союзників упали Ярослав, Пшеворськ, Ланцут, Стрий.

І вже тоді між українцями й угорцями пробігла перша чорна кішка. Справа в тому, що зі Стрия князь вирядив частину війська до Львова, сподіваючись не стільки силою зброї, скільки силою переконання взяти місто під свою владу. Мешканцям Львова було адресовано заклики приєднуватися до потуги трансільванського князя, спільно з котрим перебувають і «потуги шведська, козацька, мультянська та волоська», та вступати до його війська. Довідавшись про агітацію Ракоці на західноукраїнських землях, Жданович терміново сповістив про неї Хмельницького. У відповідь на це Богдан 9 березня видав універсал магістрату Львова, інформуючи львів'ян про мету перебування військ раднотських союзників на галицьких землях та заспокоюючи їх, а до того ж застерігаючи від переходу під владу трансільванського князя чи шведського короля. Не факт, що агітація Хмельницького якось вплинула на рішимість львів'ян боронити своє місто, але брами перед трансільванськими військами Львів не відкрив. Так само встояв і Самбір, і Перемишль.

Із Галичини союзники рушили до Кракова. Дорогою українсько-трансільванська армія здобула ще цілу низку містечок, сіл. Причому тріумфально йдучи на давню польську столицю, угорські й українські війська, крім військової звитяги, демонстрували неабияку жорстокість, спалюючи й плюндруючи на своєму шляху міста, села, кляштори й костели. Пояснення такої поведінки козаків могло бути лише одне: надто свіжими залишались у пам'яті звірства коронних жовнірів на Брацлавщині взимку та навесні 1655 р.

Вісімнадцятого березня союзники здобули Краків. Власне, здобувати столицю Малопольщі збройною рукою не було потреби, оскільки з осені 1655 р. місто перебувало в руках шведів. Тепер же шведський генерал Пауль Віртз, котрий командував Краківською залогою, передав місто — як це було передбачено умовами Раднотської угоди — Дьєрдю II. З давньої столиці Польського королівства шлях союзників проліг у напрямку Замостя, Любліна й Бересті, де й відбулось об'єднання з головними шведськими силами. Далі об'єднані сили швидким маршем здобули Люблін, Подлодов, Мінськ, Венгерув і Городок. Третього травня практично без опору перед союзниками капітулювала залога Бересті.

Здобувши Берестя й округу, які Хмельницький планував долучити до своєї держави, козаки Ждановича на заклик шведського короля, тим не менше, покинули регіон і попрямували на Варшаву. На марші від Берестя до Варшави дедалі очевиднішою ставала обопільна недовіра союзників один до одного: князь Ракоці не бажав слухняно виконувати накази шведського короля, натомість намагався застерегти за собою зверхнє становище по відношенню до козацької старшини, а це неабияк дратувало наказного гетьмана Ждановича та його командирів. Тим часом король Данії та Норвегії Фредерик III, використовуючи зайнятість шведського короля у воєнних акціях на польських землях, атакував свого одвічного ворога на землях Бременського князівства. Після цього Карлу X Ґуставу більше нічого не залишалося, як на чолі частини військ йти на Данію, передавши командування над рештою війська генералу Ґуставу Отто Штенбоку. Утім, навіть ослабленим цим маневром раднотським союзникам вдалося спромогтися на черговий успіх. Подолавши майже 300 кілометрів, 4 червня 1657 р. шведсько-трансільвансько-українські війська оточили столицю Корони Польської, а вже за три дні, 7 червня, варшавський гарнізон капітулював.

Взяття Варшави стало найбільшим військовим тріумфом козаків у цій кампанії. Проте, як виявилось уже незабаром, був цей тріумф останнім на цій війні.

Білорусь у складі Української держави

Раніше ми вже розповідали про те, як українські козаки на чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком, прийшовши влітку 1654 р. на землі Південно-Східної Білорусі, за короткий час досягли значних військових успіхів, намагаючись по гарячих слідах закріпити далекосяжними політичними акціями завойовані терени до складу Козацької держави. Під час облоги Старого Бихова Золотаренко отримав смертельну рану, і в грудні 1655 р. його не стало. Смерть гетьмана збіглася в часі з важливими змінами в регіоні. На кінець року в Москві визрівають привабливі — але, як засвідчила практика, цілком ефемерні — плани приєднати Велике князівство Литовське, у тому числі й Білорусь, обравши царя або його спадкоємця великим князем литовським. У контексті нового політичного курсу російського керівництва ситуацію в регіоні було тимчасово стабілізовано, бойові дії припинено. Як наслідок, у Москви відпадає потреба у військовій присутності українських військ у Білорусі.

Ось за таких умов у січні 1656 р. Хмельницький ініціює проведення в Чигирині старшинських нарад, на яких обговорюють проблеми зовнішньополітичної орієнтації Української держави в умовах Віленських домовленостей, а також ставлення до білоруського питання. Як наслідок, 29 січня Хмельницький призначає свого зятя Івана Нечая (молодшого брата широковідомого в козацькій Україні та поза її межами полковника брацлавського Данила Нечая) «нам і всьому Війську нашому зичливого и в ділах лицарських взятого от боку нашого» на полковництво в «Білую Русь до Могильова, Чаусова, Новобихова и Гомеля й інших міст, містечок і сіл там же знайдуючихся». Тобто на відміну від Золотаренка, який мав титул наказного гетьмана — іншими словами, начальника над козаками, що вирушили в похід, — Нечай отримує звання полковника білоруського, що засвідчило передовсім адміністративний характер його повноважень. Про територіальні межі, на які поширювалась влада білоруського полковника, довідуємось зі скарги, поданої Хмельницькому сотниками «полку Нечаєвого, полковника чичерськогоу чауського, чириківського та інших городов» на кривди, заподіяні могильовським воєводою. У ній вказувалось на існування в Південно-Східній Білорусі таких козацьких сотень: трьох Могильовських, Чауської, Горської, Заболотської, Богородицької, Акуменської, Городецької, Святоозерської, Слизької, Уланівської, Рогозинської, Білявицької, Чериківської, Вербіжицької, Пропойської, Заозерської, Чичерицької, Межевської і Смолицької.

Отримавши повноваження білоруського полковника, Нечай діє швидко та рішуче. Насамперед він припиняє виведення українських залог із Могильовського повіту, звідки російське командування почало витісняти їх після смерті Золотаренка. Навіть більше, силою змушує царські війська покинути підвладні йому території. І вже в січні 1656 р. царські воєводи інформують Москву, що «по присылке полковника Йвана Нечая» козаки з Кричева та Чаусів нападають на шляхетські маєтності й царських ратних людей, б'ють їх, грабують і чинять «всякое разоренье». Крім того, воєводи скаржились, полковник заохочує місцеве населення до покозачення, через що «многие места запустели». Могильовський воєвода бідкався, що Нечай витіснив із Могильовського повіту всі російські залоги, після чого розмістив там своїх козаків, зволівши місцевому населенню не виконувати жодних наказів царських воєвод. Смоленський воєвода в свою чергу доносив, що козацький полковник відмовляється вивести свої залоги з Мстиславського, Горського, Дубровенського, Шкловського та Копинського повітів.

Діяльність Нечая в Білорусі, зрозуміло, викликає неабияку тривогу в Москві. Особливе роздратування царського уряду спричинила заява козацького полковника щодо його «пановання» в Білій Русі. При перекладі «з білоруского письма» фразу було трансформовано в «государствование», і Москва розцінила таку лексему як виклик владі царя, адже «на всей Великой и Малой и Белой Руси, — як було сказано в грамоті Олексія Михайловича, — по милости Божей государствуем и пишимся государем мы, великий государ».

Тим часом ситуація в Білорусі об'єктивно сприяла зміцненню тут симпатій до козацтва. Справа в тому, що вже на початку бойових операцій у Білорусі, 30 липня 1654 р. цар законодавчо санкціонував переведення захоплених на Литовсько-Білоруському фронті полонених у підданство до російських поміщиків. Роком пізніше патріарх Московський Никон писав про намір царя поселити на своїх обезлюднених ще в так звану Смуту російських землях аж 300 тисяч полонених білорусів. І справді узаконене полювання на людей у Білорусі в цей час набрало таких неймовірних масштабів, що, скажімо, один тільки воєвода Роман Бабарикін у містечку Білому (до слова, розташованому не на католицькій чи уніатській, а на переважно православній Смоленщині!) взяв «с посаду к себе неволею ж семей з двадцать, а проголовно будет с женами и з детьми блиско за двести человек». Жвава торгівля живим товаром сприяла формуванню певного прейскуранта цін. Так, згідно з інформацією історичних джерел, вартість захопленого царськими ратниками білоруського селянина чи міщанина коливалася від 3 до 5 рублів.

Жорсткий окупаційний режим російських військ у Білорусі, насильницьке переселення місцевих селян і ремісників до Росії, примусові реквізиції та розорення господарства краю викликали тут поширення антимосковських настроїв, активізацію партизанського руху (його учасників воєводи називали «шишами», «ворогами», «изменниками»).

Незважаючи на тиск з боку Москви, з початком 1657 р. білоруський полковник мобілізує всі наявні в нього сили на взяття фортеці Старий Бихов, яка впродовж двох років успішно відбивала наступ як військ наказного гетьмана Івана Золотаренка, так і царських воєвод. Після чергового безуспішного штурму та одинадцяти тижнів облоги російськими військами на чолі з воєводою Хованським Нечай надійно перекриває комунікації противникові, чим врешті-решт змушує захисників Старого Бихова капітулювати.

Тринадцятого березня Хмельницький з неприхованою радістю сповістив Москву про цей тріумф свого полковника. Прагнучи хоч якось пом'якшити негативне враження московського керівництва від цієї звістки, гетьман не втомлювався наголошувати, що жителі міста «присягнули на ім'я Вашої Царської Величності піддалися», щоправда тут же уточнював, що биховляни мають усе ж залишитися при Війську Запорозькім... А тим часом, окрилений успіхом під Старим Биховом, Нечай ще більше активізує свою діяльність. Наступник могильовського воєводи Хованського Іван Бутурлін, якого відкликали з Білорусі — скоріше за все, через прорахунки при штурмі та облозі Старого Бихова, що й принесло успіх українському війську, — доносив у ставку Олексія Михайловича про нові прояви самоуправства з боку козацького полковника: він, мовляв, зганяє царські залоги, ставлячи натомість козацькі; його сотники записують — часто навіть силоміць — білоруських селян у козаки, чим завдають немалих збитків місцевій шляхті, яка склала присягу російському монархові; Нечай хоче, на противагу Могильову, який має царське підданство, заснувати козацький Новий Могильов у Лупулові. Крім того, Бутурлін доносив, що полковник вимагає від нього вивести свою залогу з Дашкова, погрожуючи, що інакше розгромить царських людей і битиметься з ними як із ворожою стороною.

Щоб зміцнити позиції російської адміністрації в Білорусі, уряд Олексія Михайловича призначає воєводою до Борисова боярина Василя Борисовича Шереметьєва. Досі в більшості білоруських і литовських міст, за винятком Вітебська, Полоцька та Вільно, воєводами були другорядні особи. Призначення впливового царського сановника воєводою на Білорусі мало на меті підняти авторитет царської адміністрації та продемонструвати серйозність намірів Москви щодо цього регіону. А крім того, Шереметьєв славився неабиякою брутальністю. Прибувши на нове місце служби, він відразу ж направив Нечаю вимогу заборонити сотникам заходити в шляхетські маєтки, а місцевих селян записувати в козацьке товариство. Крім того, наполягав на негайному виведенні козацьких залог із Борисовського, Шкловського, Могильовського, Оршанського та Мінського повітів «в указанное место, где им указано быть». Коли ж полковник відмовився виконувати ультиматум воєводи, покликаючись на те, що козацькі залоги розміщені в цих повітах не для боротьби з російськими ратними людьми, «но для воровання ляховського... которые крестьян до конца разорили», то Шереметьєв висунув новий, дуже «вагомий» аргумент — артилерію. Із листа Нечая від 27 серпня 1657 р. довідуємось, що той «з арматою на мести и деревни, где козаки своє наместье мают, кажет наезджати, козаков имеют и иних и вяземе держат, а иних невест девает, где в домах козацких берет».

Борисовського воєводу наслідують інші представники царської адміністрації в Білорусі: вони силою віднімають у полковника волості, у яких перебував його полк, козаків виганяють із їхніх помешкань і «подданья из их, як из мужиков, требуют, до того чюприны режут, кнутами бьют, грабят». Павло Тетеря, який у серпні 1657 р. перебував на чолі посольства в Москві, повернувшись в Україну, доповідав старшині про наміри царського уряду вивести козацьку залогу зі стратегічно важливого Старого Бихова, розмістивши на їхньому місці царських ратних людей.

Тобто все вказувало на те, що Москва не бажала миритись із розширенням території Гетьманату за рахунок білоруських земель і була готова вдатися до найрадикальніших заходів, аби змусити Чигирин піти на поступки в цьому питанні.

«А царська де величність над ним, гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє»

Незалежна політика Богдана Хмельницького на зовнішньополітичній арені, як і його роль у білоруському конфлікті, викликала не просто негативну реакцію московського керівництва, а дратувала його неймовірно. Щоб усвідомити серйозність ситуації, треба враховувати, що уряд Олексія Михайловича розглядав норми договору 1654 р. як передумову для тіснішої інтеграції України в Московську державу. Тож проявлене керівництвом Гетьманату бажання анулювати й ті нібито незначні обмеження козацького суверенітету провокувало Москву на кроки у відповідь.

Лише за першу половину 1657 р. в Україні побувало п'ять посольств, очолюваних впливовими царськими сановниками — думним дяком Аврамом Лопухіним, стольником Василем Кікіним, окольничим Федором Бутурліним, стрілецьким головою Артамоном Матвєєвим і царським дворянином Іваном Желябужським. Посольські накази та інші офіційні документи, дотичні до їхніх дипломатичних місій, засвідчили кардинальну зміну тональності політики офіційної Москви у взаєминах із Військом Запорозьким. Уже наказ стольникові Василеві Кікіну, відрядженому в Україну в лютому 1657 р., доводить, на думку М. Грушевського, що уряд Олексія Михайловича ще ніколи не брав такого «прикрого» тону у відносинах із гетьманом та його адміністрацією. Козацькій старшині закидали порушення присяги, нелояльність щодо суверена та лякали її карою Божою за неправду та відступництво від слова, даного цареві.

Найбільш повно ж засади нового московського курсу щодо українських справ відображено й в матеріалах посольства окольничого Федора Бутурліна, який відвідав Гетьманат у травні — червні 1657 р. Висловлені царським окольничим претензії зводилися переважно до зволікання з запровадженням інституту царських воєвод в українських містах, несплати податків із України в царську скарбницю, відмови надавати земельні наділи в Києві московським стрільцям та небажання привести до царської присяги гетьманича Юрія. Водночас із матеріалів посольства Бутурліна стає зрозуміло, що найбільше Москву непокоїв зовнішньополітичний курс гетьманської адміністрації — насамперед укладення союзницької угоди з Трансільванією та «злеє того что гетман и все Войско Запорожское соединились с неприятелем царского величества — Свейским Карлом Ґуставом королем».

На початку червня в Україну відбув із Москви царський дворянин Іван Желябужський. Він мав не лише зібрати інформацію про стан справ у Війську Запорозькому та з'ясувати настрої окремих станів і суспільних груп, але й провести антигетьманську агітацію, скориставшись дедалі більшими міжстановими та соціальними протистояннями, а також активно задекларувати третейські функції московської монархії в нових конфліктах. Вочевидь, місія царського дворянина в Україні не обмежувалася збором інформації, а передбачала й певні агітаційні дії. Недарма ж Іван Виговський через певний час заявив, що «перші бунти почались у війську від посланця царської величності Івана Желябужського».

Зіткнувшись із рішучістю московського керівництва в питанні зовнішньополітичної самостійності Чигирина, український гетьман, попри критичний стан здоров'я, намагається провадити послідовну політику. Скажімо, під час переговорів із окольничим Бутурліним Хмельницький відкинув усі претензії московських представників як такі, що не мають під собою реальних підстав або втратили їх унаслідок сепаратних дій Москви, що дуже зашкодило інтересам Війська Запорозького (ішлося передусім про обставини російсько-польського примирення). На вимогу московських послів розірвати взаємини зі Швецією гетьман категорично відповів: «... від Свейського де короля ніколи не буде відлучений, тому що в них дружба і приязнь і згода давня... і Шведи де люди правдиві, всяку дружбу і приязнь дотримують, на що слово дають». Цим він, вочевидь, натякав на недотримання Москвою слова про допомогу Військові Запорозькому в боротьбі з Річчю Посполитою: «...а царська де величність над ним, гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє: помирившись з Поляками, хотів нас віддати полякам у руки». Крім того, у розмові з послами гетьман гостро розкритикував зовнішньополітичну стратегію офіційної Москви: «тільки де мені, гетьману, дивно, що йому, великому государю... бояри доброго нічого не порадять: короною Польською ще не оволодів і миру довершеного ще не привели, а з іншим панством, зі Шведами, війну почали!»

Не менш різкими були й відповіді Хмельницького на вимоги російської сторони закріпити царських воєвод в українських містах, а також сплачувати Москві податки. На переговорах 10 червня гетьман заявив окольничому Бутурліну, що «судді де Самойлу і полковнику Тетері він, гетьман, не приказував і в нього на думці не було, щоб царська величність у великий містах: в Чернігові, в Переяславі, в Ніжині, велів бути своєї царської величності воєводам». Приблизно такими ж були відповіді й на інші претензії російської сторони.

Та літо 1657 р. було не найкращим часом для демонстрації незалежницьких устремлінь Чигирина. Участь українських військ у виправі князя Дьєрдя II Ракоці на землі Корони Польської вкрай загострила українсько-кримські відносини. Усередині червня проти Ракоці вийшло кілька десятків тисяч ординців, а перед тим, 7 травня, брацлавський полковник Михайло Зеленський інформував гетьмана, що хан «Днепр перешод, стоит под Конкой... Дедиш Акея имеет итти под Каменец к Ляхом, чтоб совокупитись». Тривожні дані про можливість вторгнення Орди на українські землі надходили також із інших джерел.

Ситуацію значно ускладнював і той факт, що в Гетьманаті все виразніше назріває внутрішній конфлікт. Майнова диференціація суспільства, стрімке зростання владних можливостей козацької старшини на шкоду іншим верствам населення, ігнорування соціально-економічних інтересів селянства та рядового козацтва спричиняють загострення соціальних антагонізмів, які на середину весни 1657 р. переростають в антигетьманські виступи на Запорожжі, а влітку переходять і на гетьманське військо. Через критичний стан здоров'я Богдана Хмельницького посилюється й боротьба в середовищі козацької еліти.

За таких умов гетьманський уряд змушений був пом'якшити свою позицію у взаєминах із Москвою. Саме тому Хмельницький, висловивши 10 червня рішучий протест проти претензій московського керівництва, уже за день доклав усіх зусиль, щоб дезавуювати попередні заяви. Ще активніше в цьому напрямку діяв генеральний писар Іван Виговський, який, вочевидь, у такий спосіб розпочинав боротьбу за гетьманську булаву.

Посол шведського короля Ґустав Лільєкрон, котрий прибув в Україну влітку 1657 р., щоб розірвати союз козаків із Москвою, проаналізувавши ситуацію у Війську Запорозькому, дійшов висновку про неможливість виконати покладене на нього завдання. Зважаючи на критичний стан здоров'я Богдана, шведські дипломати покладали надії на поліпшення умов для шведсько-української співпраці вже за його наступника. Та завважмо, що шведи не були надто оригінальними в своїх сподіваннях. До вірогідної зміни українського керівництва готувалася й Москва, сподіваючись нав'язати майбутньому суверенові конкретніші та жорсткіші зобов'язання, ніж ті, які мав Хмельницький. Скажімо, у червні Федір Бутурлін доповідав Олексієві Михайловичу з України, що рішенню Корсунської старшинської ради передати булаву гетьманичеві Юрію не варто надавати надто великого значення, бо «після смерті гетьмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде».

Такими були сподівання московських політиків. Не менш принадні перспективи вабили й інші зацікавлені в співпраці з Україною держави. Згідно з інформацією царського окольничого, у середині червня в Чигирині перебували, крім посольства московського царя, дипломатичні місії від шведського короля, трансільванського князя, молдавського та волоського господарів. Із інших повідомлень довідуємося, що невдовзі до гетьманської резиденції прибув і посланець турецького султана. У Варшаві завершувалася підготовка до повторного приїзду в Україну дипломатичної місії волинського каштеляна Станіслава Казимира Беневського. Інакше кажучи, усе свідчило про те, що боротьба за Україну невдовзі набуде нової, може, досі й небаченої сили.

Гетьман помер — нехай новий гетьман? Україна на переломі: виклики осені 1657-го

Перебувати на чолі козацької України Івану Виговському випало після славетного гетьманування Богдана Хмельницького, а відтак йому не так уже й складно було загубитися в променях слави свого знаменитого попередника. До того ж гетьманську булаву Виговський тримав лише з кінця літа 1657-го до початку осені 1659-го, тобто найменше з-поміж усіх козацьких зверхників за всю історію існування Гетьманату в XVII—XVIII ст.ст. Утім унікальний дар Виговського — передовсім як надзвичайно здібного адміністратора, а ще державного й політичного діяча європейського виховання та вмілого дипломата — сприяв тому, що і його ім'я поруч з Богданом Хмельницьким й Іваном Мазепою міцно вкарбувалось в аннали української історії як одного з найвизначніших володарів гетьманської булави.

Народився майбутній гетьман десь близько 1616 р. в сім'ї активного діяча Київського Богоявленського братства Остапа Виговського, що походив зі старовинного роду православної шляхти Лучичів-Виговських. Місцем народження Івана, за одними відомостями, було містечко Гоголів на Київщині (тепер с. Гоголів Броварського р-ну Київської обл.), за іншими — родовий маєток Вигов, розташований за тогочасним адміністративним поділом також на Київщині, але в правобережній, поліській її частині, що на той час входила до складу Овруцького повіту (тепер Коростенського р-ну Житомирської обл.). Освіту здобув, імовірно, у Києво-Могилянському колегіумі. Вільно володів, крім української, церковнослов'янською, польської, латинською й російською мовами. Був добре обізнаний з правознавством. Розумівся на тонкощах європейської дипломатії. Та й загалом був одним з найбільш освічених козацьких зверхників за всю історію існування Української козацької держави.

Службову кар'єру розпочав у Луцькому гродському суді. Згодом завідував канцелярією земського суду. По тому перебував на військовій службі: спочатку служив військовим товаришем у кварцяному війську, а з 1638-го виконував обов'язки писаря при поставленому на чолі Війська Запорозького, згідно з умовами «Ординації Війська Запорозького», Яськові Шемберку. За деякий час був підвищений до чину ротмістра королівського війська.

З початком Визвольної війни після нетривалих вагань Виговський пристає до повсталого народу й досить швидко стає одним з найближчих соратників Хмельницького, посідає чільне місце серед керівництва новоствореної козацької держави. Хоча, справедливості заради, варто відзначити, що початок служби Виговського у Війську Запорозькому був доволі драматичним. Під час битви з повсталими козаками на Жовтих Водах у травні 1648 р. ротмістр кварцяної корогви потрапив у полон до татар, звідки був викуплений на волю Богданом Хмельницьким. Остання обставина дала дослідникам підстави припускати, що ще перед тим прикрим для Виговського випадком він був добре знайомим і, можливо, навіть перебував у дружніх стосунках з колишнім військовим писарем і чигиринським сотником реєстрової частини Війська Запорозького. Вочевидь, саме ця дружба й стала передумовою стрімкого службового зростання Івана Виговського в службовій ієрархії Війська Запорозького, що чим далі, тим більше набувало ознак повноцінної державної структури. Отож певний час Виговський виконував особисті доручення гетьмана як приватна особа, а невдовзі, уже з початком 1649 р., посів уряд генерального писаря Війська Запорозького.

І саме на посаді генерального писаря якнайповніше розкриваються його здібності як талановитого адміністратора, тонкого дипломата, мудрого дорадника гетьмана в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. За короткий час йому вдається створити потужний орган державного управління Української козацької держави — Генеральну військову канцелярію, налагодити ефективну взаємодію з органами місцевого самоврядування. А ще очолювана Виговським канцелярія поєднувала в собі функції генерального штабу, управління розвідки й контррозвідки, міністерства закордонних справ. Дослідники відзначають також неабиякі особисті заслуги генерального писаря в становленні українського діловодства, реформуванні правопису, в утвердженні фонетичного письма, при якому звукова система відповідала літерній, тощо.

Окрім адміністративної роботи, Виговський був, звичайно ж, залучений, як і решта козацьких старшин, до участі у військових походах. Особливої особистої доблесті чи майстерності в керуванні військами Виговський не виявив, але своєю адміністративною роботою та вмілим керуванням дипломатичною службою Української козацької держави немалою мірою прислужився загальній справі. Ще кілька років по тому, улітку 1651-го, генеральний писар супроводжував Хмельницького в битві під Берестечком. Сумний фінал цієї кампанії особисто для Виговського став початком стрімкого посилення його владного впливу в Гетьманаті. Тверезість розуму й особиста відданість, продемонстровані генеральним писарем у найтяжчі для Хмельницького дні розчарувань наслідками Берестейської битви, гарантували йому практично необмежений кредит довіри з боку гетьмана. Хмельницький передає до рук Виговського вирішення найважливіших справ. Отож і не дивно, що уважні іноземні дипломати, що відвідували в цей час Чигирин, інформували свої уряди, що саме генеральний писар «володіє душею і серцем» Хмельницького й той жодної важливої справи не вирішує, не порадившись з Виговським.

Ще більше посилюється вплив Івана Виговського на вирішення державних справ в останні роки життя Богдана Хмельницького, коли важка хвороба гетьмана не дозволяла повноцінно керувати Гетьманатом і ця ноша дедалі більше переміщувалась на плечі Виговського. Отож немає нічого дивного в тому, що за таких умов і він сам, і його оточення почали всерйоз розглядати перспективу заволодіння після смерті Хмельницького гетьманською булавою.

Але на шляху Виговського до гетьманства відразу ж виникло декілька серйозних перешкод. Насамперед об'єктивно Виговські ніколи не були настільки близькими до козацтва, аби сприйматися товариством як своїми лідерами. Та й гетьманську булаву зазвичай передавали в руки тим козакам, які своєю звитягою на полі бою довели козацтву готовність посісти регіментарство. Звитяги ж Виговського розгортались головним чином у тиші канцелярських приміщень, отож про них було обізнане лише вузьке коло посвячених козацьких старшин. А крім того, шлях до гетьманської булави генеральному писареві намагався перекрити й сам гетьман Хмельницький, котрий вирішив передати гетьманство в руки свого сина Юрія. У такий спосіб Богдан, вочевидь, прагнув не лише завадити розгортанню згубної для Війська Запорозького міжусобної боротьби впливових старшинських партій за право очолити козацьку державу. Старому гетьману йшлося і про суттєве зміцнення засад козацької державності. Адже утвердження власної правлячої династії в Україні наближувало її до визнання повноцінним державним утворенням на тогочасній політичній мапі Європи.

Можливо, не останню роль у рішенні Богдана відігравали й певні його егоїстичні прагнення конвертувати власні страждання і величні звитяги в політичні дивіденди для всього роду Хмельницьких. А бажання будь-що реалізувати задумане затьмарювало йому усвідомлення очевидного — неготовності сина звалити на свої юначі плечі таку непосильну ношу. Батьківське ж засліплення перетворювало колишніх соратників і помічників на ворогів. Відтак і намагання Виговського перечити волі гетьмана обернулось для нього гострим конфліктом з Богданом і навіть ганебним приковуванням генерального писаря до гармати. Утім конфлікт невдовзі вдалося погасити чи принаймні притлумити. Навесні 1657 р. Хмельницький домігся від старшинської ради Війська Запорозького, аби та визнала Юрія спадкоємцем на гетьманстві. А для того аби задобрити старшину, до Юрія було призначено наставників-регентів, до складу яких включили й Івана Виговського.

Проте по смерті Богдана Хмельницького, що настигла його вже за декілька місяців по тому, ситуація зазнала принципових змін. Стан справ в козацькій Україні та в стосунках з її сусідами стрімко погіршувався. Необхідно було вживати ефективних заходів для виправлення ситуації, і всі при цьому добре усвідомлювали неготовність Юрія Хмельницького навіть за підтримки регентів взяти відповідальність на себе. Відтак старшинська рада обирає «до повноліття» гетьманича Івана Виговського «тимчасовим гетьманом», а Юрій тим часом мав завершити своє навчання в Києво-Могилянському колегіумі.

Гетьманувати «за» чи «проти» царя? Чи стояла така дилема перед Виговським?

Порушивши передсмертну волю Богдана Хмельницького та прийшовши ось у такий спосіб до влади, Іван Виговський у своїх перших кроках на гетьманстві намагався акцентовано послідовно продовжувати курс попередника. Передовсім це зримо проявлялось у сфері зовнішньої політики. Так само як і Хмельницький, Виговський визнає тут своїм пріоритетом раднотський курс, що втілилось у зміцнення взаємин з членами антипольської коаліції — Швецією, Трансільванією, Бранденбургом. У контексті такої політики в середині серпня Виговський підписує союзницьку декларацію з трансільванським князем, а наприкінці жовтня укладає угоду зі шведським королем.

Усіма наявними засобами Виговський намагається продовжити курс попередника й в стосунках з царем. Первісно, як видно з його заяв, він розраховував прийти до булави українського правителя не всупереч, а за допомогою царського уряду. Саме про це він говорив влітку 1657 р. послові трансільванського князя Ференцу Шебеші. Зокрема, тоді ще претендент на гетьманство ділився з послом конфіденційною інформацією стосовно того, що цар обіцяв йому віддати Україну в його руки, «щоб він нею розпоряджався».

Досить виразно простежується наступництво зовнішньополітичного курсу гетьманського уряду Виговського й в стосунках з Кримом і Туреччиною. Зокрема, розвиваючи ініціативи попередника, у другій половині вересня гетьман відправляє до Бахчисарая лист, де зобов'язується виконувати взяті Хмельницьким зобов'язання щодо відновлення українсько-кримської приязні. І саме тоді забороняє запорозьким козакам виходити з Січі на Чорне море, аби не провокувати конфлікт з турками й татарами.

Абсолютно безпідставними виглядають і твердження тих істориків, котрі переконують нас, що вже з перших днів свого гетьманування Виговський став на шлях пошуку порозуміння з Варшавою, зламавши тим самим курс свого попередника в цій царині. Уже згаданий вище посол трансільванського князя доносив з Чигирина, що новий український правитель «хоче залишитися царським підданим і хоче завоювати для царя Польщу». Отож і приїзд до Чигирина в серпні 1657 р. посла Яна II Казимира С. К. Беневського з метою відриву України від Москви завершився провалом.

Проте цілий комплекс об'єктивних і суб'єктивних чинників, що з осені 1657 р. стали визначати ситуацію в козацькій Україні та на її кордонах, урешті-решт змусили Виговського внести принципові корективи в зовнішню та внутрішню політику держави, яку йому випало очолити. Перший сигнал стосовно необхідності пошуку нових зовнішньополітичних комбінацій поступив з Москви, звідки впродовж серпня — першої половини жовтня до Чигирина один за другим прибувають декілька царських посольств з вимогами обмежити гетьманські повноваження на користь московського монарха як попередню умову для визнання Олексієм Михайловичем правомочності гетьманського обрання Виговського.

Сигнал із Білокам'яної був, можливо, найбільш виразною, але не єдиною спонукою для Виговського в зміні напрямків зовнішньої політики Гетьманату. Крім тривожних новин з Північного Сходу, значне занепокоєння викликали також повідомлення, що надходили з Заходу та Півдня. Зокрема, провал походу раднотських союзників до Польщі влітку 1657 р. суттєво підірвав політичну єдність коаліції. Трансільванський князь Д'єрдь II Ракоці, зазнавши значних втрат, був змушений підписати принизливий для себе мир із королем і вийти з коаліції. Слідом за цим електор бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм, зваблений політичними поступками польського короля, пішов ще далі — перейшов з табору союзників Швеції до її противників. А крім того, по смерті «некоронованого монарха» Великого князівства Литовського гетьмана Януша Радзивілла литовські протестанти почали стрімко втрачати політичну вагу в країні й вже не могли, як раніше, бути впливовим союзником шведського короля. За таких умов Карл X Ґустав втратив інтерес і до України, спрямував усі свої зусилля на відновлення власних владних позицій на північному побережжі Європи.

Не менше непокоїли українського гетьмана й новини, що надходили з Півдня. Кримський хан Мехмед IV Ґерай, довідавшись про кризу в українсько-російських стосунках, на початку грудня 1657 р. закликав Яна II Казимира «знести козаків», оскільки, як був переконаний, для цього «зараз є час і погода — між ними і Москвою дуже тяжкі стосунки і сваряться між собою». Водночас хан переконував і Мехмеда IV спрямувати війська, що були зосереджені на той час поблизу Адріанополя, не в Албанію проти венеціанців, а в Україну проти козаків. Причому, як видно з листа архієпископа Паїсія до царя від 8 жовтня, аргументи Мехмеда IV Ґерая бралися до уваги в надбосфорській столиці й оточення султана реально готувалося до вторгнення в Україну. Зокрема, владика був переконаний, що країну козаків буде знищено, якщо православний монарх не надасть їм допомоги.

Тим часом з дипломатичного листування Виговського з царським урядом випливає, що ця допомога, як, власне, і визнання правомочності гетьманського обрання, пов'язувалася російською стороною з поступками у справі обмеження суверенітету гетьманського уряду на користь царя. Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що Москві на чолі Війська Запорозького потрібен такий гетьман, якого, за влучним висловом самого Івана Остаповича, можна було, «взявши за хохол, за собою водити». Зважаючи ж на надто великі політичні апетити московитів та відчуваючи за собою серйозну підтримку старшини, претендент відмовився від будь-яких поступок, задекларувавши намір продовжувати політику свого попередника.

Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні Виговський скликає в Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани російської влади, гетьман ефектно зрікається влади й кладе перед учасниками ради булаву. Зараз важко встановити, наскільки він був щирим у своєму зреченні. Швидше за все, це був лише вдалий політичний хід. Його правильність підтвердив подальший розвиток подій. Козацтво не тільки повернуло йому гетьманські клейноди, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод. Аби схилити на свій бік якомога більше впливової козацької еліти, Виговський на раді заявляє про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись цілим рядом своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, суттєво порушену авторитарними методами правління Хмельницького.

Несподівані політичні ходи гетьмана забезпечили зміцнення його позицій. Отримавши повідомлення про одностайну підтримку Виговського учасниками Корсунської ради, царський уряд вперше офіційно визнає гетьманські повноваження Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько-російських відносин.

Протигетьманська опозиція в Україні та Москва: взаємодія заради чого?

Але здобута в Корсуні політична перемога в результаті для Виговського виявилася перемогою пірровою. Загравання гетьмана зі старшиною на тлі швидкого збагачення останньої й такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство провокують в Україні зростання антистаршинських та антигетьманських настроїв. На чолі цих виступів стає Запорозька Січ. І тут варто зауважити, що роль останньої в процесах українського державотворення у вітчизняній історичній літературі часто-густо надмірно ідеалізується, що не вповні відповідає історичній реальності. Адже саме лідери запорозького козацтва, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, закликаючи одночасно її керівництво суттєво обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли, будучи підданими польського короля.

Виговський, вихований у дусі шляхетської політичної культури, прагне зміцнити порядок у державі через посилення ролі нової еліти та за допомогою чіткого регламентування прав і повинностей усіх інших верств населення: шляхта й козаки мали захищати Вітчизну, селяни — орати землю й вирощувати хліб, міщани — розвивати ремесла й торгівлю. Жорсткий курс нового уряду викликає невдоволення передовсім декласованих елементів і серйозно дестабілізує ситуацію в країні. На хвилі загострення соціальних протиріч до влади рветься старшина Запорозької Січі. Кошовий отаман Січі Яків Барабані у другій половині осені 1657 р. вивів запорожців із Січі й почав грабувати хутори заможних козаків на півдні Київщини, апелюючи водночас з приводу неправомочності гетьманського обрання, що відбулося без урахування волі запорозької громади та поза межами Запорожжя.

Природа конфлікту, як видно із заяв запорожців, лежала насамперед в площині соціальних протиріч: «...розграбить и побить за то, что де они гетман и писарь и полковники и иніе начальніе люди со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборі большие и тем самим они богатеют, а им козакам ничего не дают». Проте, окрім соціальних протиріч, у процесі розвитку конфлікту Запорозької Січі з гетьманом не останню роль відігравали й політичні мотиви, а саме: прагнення січової старшини повернути Кошу роль політичного лідера, поширити його вплив на гетьманську Україну. У цьому контексті спроби Виговського заполучити гетьманську булаву спочатку на вузькостаршинській, кулуарній, а згодом хоч і на розширеній раді, але знову ж таки без участі запорожців, збурюють політичні амбіції січової старшини, котра, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в «городовій» Україні, зважується на відверту конфронтацію з гетьманським урядом.

У відповідь гетьман Виговський блокує Дніпровський Низ, аби в такий спосіб перекрити шляхи доступу на Січ бунтівних елементів з волості, а також перешкодити постачанню січовому товариству харчів і боєприпасів. Однак це не лише не втихомирило протигетьманські виступи, а й призвело до їхнього подальшого поширення в суміжних із так званими Землями Вольностей Війська Запорозького Низового південних полках, передовсім Полтавського і Миргородського. Економічною передумовою такого розвитку подій стали значні матеріальні втрати, яких зазнавало населення Полтавщини та Миргородщини від блокади Січі. А в площині політичній — залучення до заколотників старшинського угрупування так званих старинних козаків на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем, які були незадоволені стрімким посиленням за гетьманства Виговського позицій шляхетського крила нової правлячої еліти козацької України, значна частина представників якого лише нещодавно долучилась до визвольних змагань козацтва, а вже отримала такі значні дивіденди від цього, відтіснивши тим самим козацько-старшинську партію від влади.

Украй небезпечним для Виговського в цій історії було те, що запорозька старшина, ведучи проти гетьмана боротьбу, зуміла перетягти на свій бік московське керівництво. Власне, досягти цього було вже й не так складно, якщо взяти до уваги ті політичні поступки, на які Січ була готова йти. Зокрема, під час переговорів в Посольському приказі 23 листопада 1657 р. керівник січового посольства Михайло Стринжа декларував необхідність заборони гетьманському уряду провадити самостійну зовнішню політику, а лише обслуговувати потреби царської держави; висловлювався на користь того, щоб в українських містах завжди перебували царські воєводи й щоб обрання на гетьманство обов'язково узгоджувалось з Москвою.

Політична поступливість Коша, його готовність іти в цей час у фарватері московської політики дозволяють січовим лідерам заручитися підтримкою царського уряду і за його допомогою перетворитися на одну з найвпливовіших в Україні політичну силу. Оточення царя, маючи на меті передовсім не допустити продовження Виговським незалежного політичного курсу Гетьманату, що утвердився в останні роки правління Хмельницького, надало українській опозиції істотну моральну й політичну допомогу: Запорозький Кіш був визнаний правомочним суб'єктом українсько-російських взаємин, а проблема законності гетьманських виборів в Україні ув'язана з необхідністю присутності на них представників запорозького козацтва та російського царя. Отримавши ж підтримку Москви, навесні 1658 р. бунтівні настрої із Січі поширюються на Миргородський, а згодом і Гадяцький полки.

«Коло куф горілчаних засівши, вже не сподівалися відміни своєму щастю». Мало переможців — багато переможених у громадянському протистоянні першої половини 1658-го

Гостра потреба в приборканні заколоту на Січі та південних полках Гетьманату, прагнення забезпечити спокій на кордонах з Кримом на тлі провокаційних дій царських воєвод (більшість з яких відверто підтримували опозицію) змушують гетьманат шукати шляхи до відновлення українсько-кримського союзу. Адже саме військова потуга ханату була найвірогіднішим потенційним союзником гетьмана. Але після осені 1654 р. шлях у Бахчисарай для українського керівництва неминуче мав пролягти через Варшаву. Адже польсько-кримський союз в цей час зберігав свою силу, й отримати допомогу від хана, будучи в стані війні з королем, було неможливо. Отож саме кримська карта була одним з вирішальних мотивів, який спонукав Виговського до налагодження стосунків з Варшавою.

Крім того, зацікавленість українського керівництва в налагодженні стосунків з польським королем в умовах глибокої кризи у взаєминах з царем випливала також і з потреби стабілізації ситуації в країні, приборканні охлократичних настроїв у Війську Запорозькому. Статечне (так зване кармазинове) козацтво та шляхетський сегмент нової козацької еліти, тобто ті сили, які становили головну соціальну опору Виговського, отримавши в результаті революції права повноцінного «політичного народу», давно вже бажали ними вповні скористатися, перетворившись на повноцінну еліту нової держави. Москва ж при досягненні своїх політичних цілей ситуативно зробила ставку на козацькі низи та міщанське середовище, відштовхуючи тим самим їхніх опонентів — козацьку старшину та шляхту — у бік Варшави.

Маючи ж за собою татарську допомогу, гетьманський уряд переходить в наступ і наприкінці травня блокує заколотників у Полтаві. Після двотижневої облоги міста Виговський віддав наказ про підготовку до штурму. Розуміючи катастрофічність наслідків збройного розв'язання громадянського конфлікту, полковник Пушкар встановлює контакти з гетьманським урядом та висловлює готовність особисто зустрітися з Виговським і спробувати спільними зусиллями зупинити катастрофу. Однак іншими були настрої в оточенні полковника. Довідавшись про миролюбні плани Пушкаря, радикально налаштовані старшини й козаки полковника з міста не випустили і «миритися з гетьманом не веліли». Натомість козаки-неофіти, переважно вчорашні «дейнеки і гультяї з винокурень і буд», вимагали від заслуженого старшини (до слова, одного з найдосвідченіших козацьких полководців, за плечима котрого був багатющий досвід кампаній 1649 і 1651 рр.) не зважати на військову перевагу супротивної сторони та першими його атакувати.

Встояти перед натиском свого оточення Мартин Пушкар не зумів і в ніч з 31 травня на 1 червня віддав наказ про штурм табору Виговського. Захопивши гетьманців зненацька, повстанцям вдалося відбити в них артилерію та на чверть милі вибити з табору. Контрудар Виговського дещо вирівняв ситуацію, але своєчасна допомога Пушкарю з боку кошового отамана Барабаша знову віддала ініціативу в руки заколотників. Оволодівши гетьманським табором удруге та захопивши при цьому гетьманський скарб, «різні п'яниці, — пише Самійло Величко, — коло куф горілчаних засівши, вже не сподівалися відміни своєму щастю». Тим часом Виговський, котрому пощастило вирватися з оточення, зумів переформувати власні сили та привів на поле бою татарську кінноту. Розпорошені противником гетьманці, побачивши бунчук Виговського, припинили відступ і вдарили по пушкарівцях.

Цього разу Фортуна була на боці урядових сил. У бою під Полтавою Виговський спільно з Ордою знищив близько 15 тисяч повсталих. Загинув у бою і вождь повсталих козаків. Один з гетьманців відрубав голову полковника Пушкаря і, настромивши її на спис, приніс до намету Виговського. За наказом гетьмана її було відіслано до Полтави. Саме ж місто гетьман наказав спалити, «полтавських де козаков велел всех вырубить, а жон их и детей и мещан и мужиков всех отдать татаром». За підрахунками дослідників, у ході цих репресій було страчено ще понад 7 тисяч козаків, а тисячі полтавських міщан, посполитих і козацьких жінок і дітей віддано татарам у ясир як плату за військову допомогу.

Така поведінка гетьманського уряду на певний час вселяє в непокірних страх. Але в перспективі — ще більше послаблює позиції Виговського. Отож, коли проти нього незабаром підніметься нова хвиля невдоволення, захищати гетьмана виявиться нікому. Відтак, характеризуючи результати Полтавської битви 1658 р., доречним буде застосувати таку словесну форму: мало переможців — багато переможених...

«Козаки хочуть собі бути Голландією чи Швейцарією». Приваби Гадяцької унії 1658 р.

Окрім уже згаданих вище чинників, додатковим стимулом до українсько-польського зближення служило й те, що політичні реалії, які запанували наприкінці 1650-х рр. у Речі Посполитій, були вкрай сприятливі для того, аби переписати історію польсько-українських взаємин, поклавши в її основу принцип рівноправності й взаємоповаги. Справа в тому, що у Варшаві зацікавленість в українсько-польському порозумінні в цей час була не меншою, ніж у Чигирині. Причому обумовлювалась вона не лише приватними інтересами колишніх українських землевласників чи фіскальними потребами королівського двору. На цей раз потреба у розв'язанні конфлікту з Військом Запорозьким диктувалася ще рядом надзвичайно важливих для уряду Яна II Казимира обставин, як міжнародного, так і внутрішньополітичного плану. Зокрема, король впритул наблизився до проведення реформи державного устрою, спрямованої на істотне зміцнення королівської влади, через посилення позицій як монарха, так і сенату та відповідно звуження прерогатив сейму. Для того ж, щоб змусити шляхетську опозицію піти на поступки в цій вкрай важливій справі та провести проект через сейм, королю та його прибічникам потрібно було використати нові, потужні та несподівані для опонентів аргументи. У майбутніх запеклих політичних баталіях саме така роль — потужного політичного, а при певних обставинах і військового союзника короля — і відводилася Війську Запорозькому. Платою ж за допомогу якраз і могли стати далекосяжні поступки короля й Речі Посполитої козацькій Україні.

Активний учасник вироблення нової концепції взаємин з Україною воєвода познанський Ян Лєщинський у березні 1658 р. в листі до польного гетьмана Єжи Любомирського констатував: «Підгрунтям нашого благополуччя є примирення з козаками». Й аби досягти цього самого «благополуччя», воєвода закликав визнати за козаками «вольностей, на які вони заслуговують». Щоправда, польський можновладець і уявити не міг, що апетити козаків щодо меж цих вольностей будуть аж надто великими...

«Козаки хочуть собі бути Голландією чи Швейцарією» — так визначив запропоновану українською стороною концепцію угоди Лєщинський, коли ознайомився з пропозиціями гетьманського уряду. І дійсно, один з промоторів українсько-польського діалогу, вихованець декількох європейських університетів, ерудит і впливовий український магнат Юрій Немирич, що повернувся в Україну ще за життя Б. Хмельницького, а в уряді Виговського посів настільки впливову позицію, що іноземні дипломати називали його канцлером, тобто главою уряду, подорожуючи Європою, всерйоз захопився досвідом функціонування цих найбільш передових у політичному плані європейських країн — Голландії та Швейцарії — і намагався перенести його на ґрунт оновленої Речі Посполитої.

Польський король Ян Казимир потребував миру не менше, ніж український гетьман. Отож, як доповідав австрійський посол барон Франц Лізолі, на липневому сеймі 1658 р. королівська партія задекларувала готовність об'єднатися з Військом Запорозьким не на засадах підлеглості останніх, як це було раніше, а союзництва з Польською Короною на кшталт унії польсько-литовської. Так само як литвини, козаки мали отримати привілеї, власних урядовців, право вибирати послів земських на сейм і загалом «становити власне відрубне тіло в організмі Речі Посполитої».

Шостого вересня неподалік Гадяча було підписано угоду, яка, за задумом її творців, мала докорінно змінити політичний ландшафт Європи. Договір передбачав повернення України до складу Речі Посполитої, але за умови збереження за Гетьманатом політичної автономії та трансформації Польсько-Литовської держави у триєдину федерацію через створення на землях Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств Великого князівства Руського. Головна концептуальна ідея Гадяцької угоди полягала власне в тому, що замість Речі Посполитої Двох Народів (як офіційно називалася тогочасна Польсько-Литовська держава) на політичній мапі мала постати Річ Посполита Трьох Народів. Тобто відтепер федерацію мали складати не лише Корона Польська та Велике князівство Литовське, а й Велике князівство Руське.

Усі три частини федерації мали об'єднуватися особою спільно обраного короля, спільним вальним сеймом і зобов'язаннями проведення спільної зовнішньої політики та справами організації оборони держави.

Вищим органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського мали бути виборні Національні Збори. Виконавчу владу очолював пожиттєво обраний всіма станами й затверджений королем гетьман, який одночасно виступав у ролі київського воєводи, першого сенатора Великого князівства Руського і чигиринського старости. Аналогічно як і у Великому князівстві Литовському, у Великому князівстві Руському запроваджувалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія з сенаторським титулом та інші уряди. На території князівства мали діяти власна система станового судочинства та вища апеляційна установа.

Велике князівство Руське отримувало право проводити власну внутрішню політику, карбувати власну монету та організувати автономну фінансову систему. Збройні сили Великого князівства Руського формувались із 60-тисячного (за пізнішими таємними домовленостями гетьмана І. Виговського з представниками короля та за постановою вального сейму Речі Посполитої 1659 р. — 30-тисячного) іррегулярного козацького та 10-тисячного вільнонайманого регулярного війська, підпорядкованого гетьману. Коронні або литовські війська Речі Посполитої мали право вводитися на територію князівства лише тимчасово й обов'язково за погодженням з гетьманом і з перепідпорядкуванням під його командування.

Питання ведення зовнішньої політики, оголошення війни та підписання миру, а також виділення коштів на ведення війни проголошувалися винятковою прерогативою спільного для всієї Речі Посполитої вального сейму. Сенаторські посади Речі Посполитої від Великого князівства Руського мали право посідати лише представники православної шляхти. Козацька старшина Війська Запорозького отримувала можливість нобілітації королем і вальним сеймом республіки за поданням гетьмана. На території князівства церковна унія православних з католиками підлягала ліквідації, а захоплене раніше уніатами церковне майно підлягало поверненню православній церкві.

Сенаторські посади та вищі адміністративні уряди на території Руського князівства мали обіймати лише особи православного віросповідання. На його землях скасовувалась церковна унія, а православна церква урівнювалась у правах з католицькою. У спільному сеймі федерації постійні місця сенаторів отримували київський православний митрополит і п'ятеро єпископів.

Неабияку увагу гетьман Виговський звертав у цей час і на задоволення культурно-освітніх і релігійних запитів православного населення. Саме в контексті реалізації гадяцького курсу Виговський уперше добився затвердження королем за Києво-Могилянським колегіумом статусу академії, а також закріплення права відкривати в необхідній кількості школи, друкарні тощо. Наполегливо шукав він і способи досягнення міжконфесійного миру в Україні через визнання за православними прав, якими володіли римо-католики й уніати (греко-католики), планував реалізацію універсальної церковної унії, яка б ліквідувала розкол в тілі православної церкви.

Менш привабливим для широкого суспільного загалу були постанови щодо вирішення проблем соціально-економічного плану. Адже на українських землях поновлювалися дореволюційні поземельні відносини, і селяни мали повернутися до «звиклого послушенства» своїм панам. Нехтування ж витвореними в ході революції стосункам у сфері поземельних відносин, взаємин «селянин — пан», а також спроба обмеження козацького реєстру лише 30 тисячами осіб становили неабияку загрозу для реалізації українсько-польського порозуміння на практиці.

Відповідно до задуму творців угоди, вона була призвана не лише забезпечити мир у стосунках України та Польщі — при збереженні державності першої та визнання нею зверхності короля польського, — ай розпочати процес умиротворення всієї Центрально-Східної Європи. По-перше, Гадяч повертав Україні мир із Кримським ханством. По-друге, український уряд брав зобов'язання виступити посередником в укладенні польським королем миру зі своїм союзником — Швецією. По-третє, політичне врегулювання українсько-польського конфлікту позбавляло Москву приводу для продовження війни. Зрозуміло, що гетьман був свідомий того, що остання так легко не відмовиться від завойованих територій. А тому він настійливо рекомендував Яну Казимиру негайно, навіть ціною певних поступок, примиритися зі Швецією, аби силою змусити московське керівництво визнати нові реалії. Щоправда, крім тиску на Москву, Виговський допускав і можливість політичного примирення, більше того, висловлював пропозиції щодо приєднання царя до центрально-східної федерації держав. Своєрідним підґрунтям такого альянсу мала стати спільна оборона від османської загрози, про що вже давно говорили керівники Венеціанської республіки та Габсбурзької імперії. Таким чином, за умови успішної реалізації задуму Україна мала стати потужним фактором європейської системи безпеки.

«Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз». Проблеми ратифікації унії

Довідавшись же про укладення Гадяцької угоди, російський цар розіслав грамоти, закликаючи до боротьби зі «зрадником Івашкою», та відправив в Україну війська під командою бєлгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського. Під прикриттям військ воєводи проходять «вибори» гетьмана, за результатами яких новим українським регіментарем проголошується російський ставленик Іван Безпалий. Тим часом 20 грудня 1658 р. московській стороні вдалося укласти перемир'я зі Швецією, що дозволило відправити в Україну досить потужну армію, яка під командою князя Олексія Микитовича Трубецького в середині березня наступного року вторгнулась в Україну. За таких складних умов, аби вберегти крихку конструкцію українсько-польсько-литовської унії, усім сторонам потрібно було діяти одночасно й рішуче, й обережно, виявляючи залізну політичну волю та водночас в міру запобігаючи перед своїми прибічниками. Досягнути ж такого симбіозу політичних дій було вельми не просто...

Зважаючи на значні упередження й перестороги, що існували в середовищі козацтва стосовно замирення з королем, Виговський сподівався напередодні ратифікації унії виторгувати цілий ряд поступок, які б зробили документ значно привабливішим для українських інтересів. Зокрема, гетьман добивався включення до складу Великого князівства Руського, крім Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, також Волинського й Подільського й значної частини західноукраїнських земель. Чинилися й спроби посилити гетьманський провід за рахунок закріплення за гетьманом права призначати наказного гетьмана, котрий в разі смерті великого гетьмана успадкував би всю повноту влади, а також розширення прерогатив гетьманської влади у сфері поземельних відносин тощо. Висувалася також вимога збільшення кількісних показників козацького реєстру до 70 тисяч та доведення розмірів регулярного найманого війська до 10 тисяч вояків. За православними шляхтичами пропонувалося не лише закріпити виняткове право посідання державних посад на землях Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств, а й передбачити почергову ротацію з представниками шляхетського загалу римо-католицького віросповідання у Волинському, Подільському та Руському воєводствах.

Утім, зовсім інші сподівання покладали на ратифікацію противники Гадяцької угоди, що посідали чільні позиції у владних ешелонах Речі Посполитої. Варто зауважити, що шляхетський загал республіки, як і варто було очікувати, звістку про замирення короля з козаками зустрів з великою осторогою. Шляхетські лідери побоювалися, що цей зовнішньополітичний успіх Яна II Казимира призведе до посилення його влади в державі, а відтак — послаблення їхніх власних позицій. Шляхетський загал бунтував проти перспективи зрівняння у правах з козацтвом, вважаючи шляхетність даром Божим, на який не може претендувати жоден з інших соціальних станів. Особливу неприязнь виявляла шляхта Великого князівства Литовського, побоюючись того, що поява Великого князівства Руського, яке б мало набагато більший військовий потенціал, нівелює роль Литви у державних справах оновленої Речі Посполитої. Годі вже говорити про лють біскупів римо-католицької церкви, які протестували проти втручання короля в церковні справи й поступок козакам у справі ліквідації унійної церкви.

На травневий сейм 1659 р., що мав ратифікувати Гадяцьку угоду, а також виробити комплекс заходів щодо підготовки до війни з Російською державою, Виговський вирядив надзвичайно представницьку делегацію, очолювану канцлером новоствореного Великого князівства Руського Юрієм Немиричем і генеральним обозним Війська Запорозького Тимофієм Носачем. Немирича та Носача супроводжувало близько п'ятисот козаків, і, як з тривогою відзначали варшав'яни, від такої кількості козацьких шароварів польська столиця геть замайоріла...

У ході ратифікації угоди депутати сейму не лише відкинули вимоги гетьманського уряду щодо розширення території й повноважень Великого князівства Руського, а й суттєво їх обмежили. Сенатори і земські посли вилучили з угоди всі ті положення, які викликали протести шляхти та католицької церкви. Зокрема, церковна унія не ліквідовувалась, а вирішення релігійних проблем відкладалося на невизначене майбутнє. Виняткову привілею православної шляхти на посідання державних посад у князівстві було залишено лише для Київського воєводства, а у двох інших — Чернігівському та Брацлавському — посади мали обіймати поперемінно православні та католики. Вилучено було й положення про власну монету (у Києві мав бути закладений монетний двір, на якому передбачалось биття грошей однієї якості й матеріалу із королівською особою). Передбачалося, що по смерті гетьмана стани Великого князівства Руського обиратимуть не його наступника, а лише чотирьох кандидатів, з числа яких король здійснюватиме призначення.

Аби якимось чином згладити негативну реакцію української старшини від цих малоприємних нововведень, сейм затвердив нобілітацію понад 30 козаків, які відтепер ставали повноправними шляхтичами; надав цілому ряду старшин жалувані грамоти на маєтності. Проте, зважаючи на стан суспільного бродіння в Україні та подальшого визрівання конфлікту між заможною козацькою старшиною та козацькою біднотою, королівська щедрість насправді являла для Виговського та його оточення радше смертний вирок, аніж подарунок долі.

Внесені при ратифікації зміни вкрай негативно позначались на привабливості ідеї утворення Великого князівства Руського серед українського козацтва й шляхти. Ознайомившись із привезеними гінцем короля змінами до угоди, Виговський з безнадією констатував: «Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз». І дійсно, було очевидно, що гетьман прорахувався у своїх політичних комбінаціях: нова Річ Посполита трьох рівноправних народів виявилася Колосом на глиняних ногах. Колос упав, і слідом за ним мав впасти і його творець. Крім того, воістину данайськими дарами виявилися для гетьмана та його оточення щедрі королівські пожалування, якими Варшава намагалася компенсувати збитки, завдані Україні в цілому. Коли умови ратифікованої сеймом угоди та розміри отриманих кланом Виговських пільг і пожалувань стали відомі широкому українському загалу, проти гетьмана не лише знову збройно виступає до цього принишкла опозиція, а й він втрачає підтримку й серед своїх колишніх прибічників. Утім, доля розпорядилась таким чином, що, перш ніж втратити владу, Виговський мав насолодитись найвеличнішою у своєму житті перемогою...

«Густо поля встелили трупом і рідко хто втік до табору». Конотопська битва 1659-го

«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву...» Процитовані рядки історичного твору відомого російського вченого Сергія Соловйова ще десять років тому можна було б відправляти на засідання клубу «Що? Де? Коли?», будучи абсолютно певним, що навряд чи ерудитам пощастить відповісти на запитання: «Хто ж був тією страшною силою, що наприкінці 1650-х рр. в один день винищив цвіт російського війська?» І навіть підказка на кшталт: «Чи, бува, не українське військо це вчинило?» — навряд чи зменшило б ваші шанси на перемогу в грі проти членів клубу.

Упевненість у цьому вселяло хоч би те, що про цю битву, яка відбулася лише через п'ять років після «вікопомного акту возз'єднання українського народу з братнім російським народом», не згадувалося в підручниках, про неї намагалися не говорити і в науковій літературі. Вельми прикметне, що навіть у народній російській пісні «Под городом под Конотопом», де оплакується смерть російського князя-богатиря Семена Пожарського, котрому «пропели петье вечное» саме після цієї битви, жодним словом не згадується про «заслуги» православного Війська Запорозького в безславній гибелі царських ратників. Уся провина перекладається на татар, калмиків, башкир, котрі «кабы черныя ворони» насідали на православних. А поза тим саме війська гетьмана Виговського за допомогою кримського хана Мехмеда IV Ґерая влітку 1659 р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М. Трубецьким, С. Пожарським, С. Львовим.

«З тої поразки міг утекти... хіба той, хто мав крилаті коні» — так прокоментував перспективи порятунку царських ратників у битві під Конотопом український літописець Самійло Величко. А самій битві передувала героїчна оборона п'ятьома тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку взяло в облогу й штурмувало майже стотисячне царське військо. Лише покладаючись на божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати у своїх руках місто, відбиваючи постійні атаки противника, який переважав за чисельністю з кінця квітня аж до кінця червня. Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дозволила Виговському буквально по крихтах зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії.

Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз'їзд супротивника. А 29 червня, якраз в День святих Петра й Павла, Виговський на чолі своїх сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам'ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці. Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу тим, хто відступав. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін й потрапили в засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького.

Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ другої половини XVII ст. За літописними відомостями, на Конотопському полі полягло від 14 до 40 тисяч царських ратників. Сучасні російські дослідники, намагаючись применшити масштаби конотопської ганьби царської армії, оперують показниками у 3—5 тисяч. Поставити крапку в цій «війні цифр» заважає брак достовірної джерельної інформації. Але невже нині це є найважливішою проблемою? Хіба не більше важить питання, як загалом можна було довести справу до такої жахливої війни? Крім того, у російській історіографії нині є модним заняттям роздувати значення кримсько-татарського війська в Конотопській битві, натомість применшувати роль козацьких полків; риторично запитувати: що робили татари під Конотопом? Не вельми переймаючись при цьому питанням — а що, власне, царські ратники шукали на українській землі?

Під Конотопом же, до слова, у полон потрапили представники найбільш аристократичних московських родів: царські воєводи князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов та інші. Більшість із них попрямували в неволю до Криму. А згаданий уже неодноразово герой російської народної пісні князь Пожарський за наказом хана був страчений ще під Конотопом. Але причиною цьому стала не виявлена воєводою лицарська виняткова звитяга на полі бою, а, скоріш за все, брудна лайка, якою він «по-московськи» удостоїв Мехмеда IV. Як пише з цього приводу Величко, Пожарський, «розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому межи очі. За це хан роз'ятрився і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову».

Тим часом у Москві, отримавши звістку про поразку Трубецького, враз пригадали похід на царську столицю іншого гетьмана — Петра Сагайдачного. І, як писав з цього приводу Сергій Соловйові «Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...»