Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Давид проти Голіафа. Провокування гетьманом Дорошенком війни з Варшавою

Війна берегів, що з утвердженням 1663 р. на Правобережжі та Лівобережжі осібних гетьманів набула особливо кривавих масштабів, поволі, але невпинно занапащала ідею самої визвольної війни козацтва. Жертви цієї безглуздої війни невпинно множились, а конфлікт заходив усе далі й далі. Козацька держава була поділена по Дніпру, міста і села лежали в руїнах, визвольна енергія вигасала. Немаловажну, якщо не визначальну роль в ескалації конфлікту відігравала та обставина, що внутрішнє протистояння в Україні значною мірою було спричинене впливом зовнішнього фактору. До протиборства Росії і Польщі за Україну з початком 1660-х рр. активно долучається Кримський ханат. У ще більш запеклу і кровопролитну боротьба трансформується з кінця 1660-х рр., коли у війну поволі втягується й Османська імперія.

Утім залучення Порти до конфлікту несло в собі й певні позитивні політичні моменти: її міць можна було спробувати використати для того, аби не допустити розчленування України Варшавою та Москвою. Хоча, зрозуміло, були в цьому й чималі ризики...

Першим скористатись із нових можливостей спробував правобережний гетьман Петро Дорошенко, котрий 9 грудня 1666 р. спільно з татарським ханом Аділь Ґераєм під Браїловом розгромив 10-тисячне коронне військо під командою полковника Себастьяна Маховського. Сучасники тих подій відразу ж почали порівнювати Браїловський погром із катастрофою Речі Посполитої, що сталась у травні 1648 р. під Жовтими Водами. І для такого порівняння, визнаємо, були вагомі причини.

Варто сказати, що Петро Дорошенко, прийшовши до влади на Правобережжі восени 1665 р., певний час намагався вибудувати свою політику з опертям на допомогу Речі Посполитої. Утім, Польсько-Литовська держава, перебуваючи в цей час в глибокій внутрішній кризі, викликаній збройним виступом опозиції, намагається вирішити свої власні проблеми за рахунок козацтва. Зокрема, на кінець 1666 р. добігали мирні переговори з Москвою, на яких Варшава погодилась на розподіл України по Дніпру. За таких умов, зважаючи на успіхи на переговорах з Оттоманською Портою, Дорошенко наважується на повний розрив з Річчю Посполитою.

Аби не допустити цього, польське керівництво і вводить на Поділля 10-тисячне військо на чолі з полковником Маховським. Маючи у своєму розпорядженні 8—10 тисяч козаків і понад 15 тисяч татар, у ніч з 8 на 9 грудня Дорошенко здійснює блискавичний марш під Браїлів, де розмістив на спочинок війська полковник Маховський, й атакує супротивника. У жорстокому бою, що розгорівся на світанку, козаки й татари стяли 17 корогв кварцяного війська, змусивши решту до втечі. Під час переслідування частина жовнірів загинула, а частина — у тому числі і сам Маховський — потрапила в полон. Радість переможців була подвоєна й тим, що саме полковник Маховський навесні 1664 р. організовував судилище й страчував колишнього гетьмана Івана Виговського, а по тому жорстоко придушував козацькі виступи на Правобережжі.

Розправившись з коронними військами під Браїловом, Дорошенко на чолі козацьких полків і частини Кримської Орди вирушив здобувати польські фортеці на Правобережжі, передовсім найліпше укріплену Білоцерківську твердиню. Інша ж частина Орди була занепокоєна стягненням «союзницької плати». Нею мав стати ясир, зібраний з коронних земель Речі Посполитої. Проте, оскільки до власне польських земель було далеко, татарські чамбули пішли шляхом найменшого спротиву — напали на міста й села Подільського, Волинського і Руського воєводств. Окремі ж татарські загони проникали аж до Овруча на Поліссі, Зборова на Поділлі та Глинян у Галичині. Загальні втрати переважно українського населення (можливо, дещо перебільшені) сягали понад 100 тисяч! Невиправні людські втрати породили серйозні проблеми для реалізації намірів Дорошенка добиватись визволення України з-під влади польського короля і російського царя. Стало очевидним, що, покладаючись на допомогу Кримського ханату, необхідно мати серйозні гарантії власної безпеки від сюзерена хана — Оттоманської Порти.

«Усім козакам некорисний Андрусовський торг»

Процес замирення Російської держави з Річчю Посполитою після війни за Україну 1654—1664 рр. (саме в ці роки тривала активна фаза протистояння) мав свою тривалу історію. Уперше російська сторона пішла на переговори з комісарами Яна II Казимира ще восени 1656 р., сподіваючись об'єднати зусилля двох держав для боротьби зі Швецією. Утім користі від Віленського перемир'я для Москви виявилось замало, а стосунки з Богданом Хмельницьким були зіпсовані серйозно. Коли за десять років по тому сторони знову почали намацувати підґрунтя для примирення, роль держави, проти якої Москва й Варшава були готові дружити, уже відігравала Оттоманська Порта. Мало того що Стамбул дедалі активніше почав цікавитися справами в центрально-східній частині Європи, ще й до царської і королівської столиць доходили поголоски про налагодження стосунків з Османами гетьмана Петра Дорошенка. А це — на випадок війни з Османами — створювало величезні проблеми як для Москви, так для і Варшави.

За таких умов Москва, демонструючи свою добру волю, пішла на поступки Варшаві у справі територіальної належності Інфлянтів (Лівонії та Ліфляндії), а рада сенату Речі Посполитої ухвалила поступитися російській стороні в інших спірних питаннях. При цьому Ян II Казимир наказав своїм уповноваженим на перемовинах комісарам укласти мир на тих умовах, що їх пропонує уряд Олексія Михайловича, аби лише в ньому була стаття про військовий союз з Росією, спрямований проти татар, козаків і Порти.

Тридцятого січня 1667 р. в селищі Андрусів, поблизу Смоленська, перемир'я було підписано. Згідно з умовами договору, польська сторона погодилася на передачу цареві Смоленського воєводства, Чернігівщини, Сіверщини, Стародубщини, лівобережної частини Київського воєводства і на два роки Києва (до 15 квітня 1669 р.). Під владою короля залишалася правобережна частина Гетьманщини, населення якої цар «звільняв» від присяги «на підданство». Запорозька Січ потрапляла під спільний протекторат царя й короля. За втрачені шляхтою маєтності на теренах Лівобережної України царський уряд зобов'язувався сплатити компенсацію в сумі мільйона злотих (близько 200 тисяч рублів). У військовій сфері договір закріпив положення, що передбачало координацію дій обох держав у боротьбі з агресивними діями Кримського ханату та Оттоманської Порти.

Попри тимчасовий характер задекларованих в Андрусівському договорі положень і перегляд значної частини з них у наступні роки, перемир'я зафіксувало на міжнародно-правовому рівні важливі зміни в системі міжнародної взаємодії Центрально-Східної Європи, визначальною рисою якої стало поступове посилення позицій Російської держави та, натомість, занепад впливів Речі Посполитої. Перемир'я викликало негативну реакцію керівництв Австрії, Франції, Голландії, Англії. Але, зрозуміло, найбільш негативно Андрусівський договір був оцінений як на Правобережжі, так і на Лівобережжі України. Адже саме коштом українських інтересів відбувалася ця геополітична трансформація. І саме в угоді 1667 р. вперше в міжнародному акті було зафіксовано принцип поділу території Української козацької держави навпіл по Дніпру. Отож і не дивним було означення суті події, сформульоване відомим козацьким літописцем Самійлом Величком: «На всім козакам невигідному Андрусівському торгу».

Під враженням інформації про укладення угоди гетьман Дорошенко вже 1 березня 1667 р. звернувся до козаків з універсалом, закликаючи їх готуватися до війни, бо «про нашу шкуру йде торг». А по тому, у середині травня, вирядив до Стамбула посольство, доручивши йому порушити перед султаном клопотання про прийняття України під турецьку протекцію.

Кардинальним чином вплинули новини з Андрусова й на розвиток подій на Лівобережжі, де врешті-решт «прозрів» щодо намірів Москви в Україні «вірний царський підніжок» Іван Брюховецький.

«Мова йде не про ремінчик, але про цілу шкуру нашу». Війна з Москвою на Лівобережжі

У січні 1668 р., на свято Богоявлення, гетьман Брюховецький скликає полковників і генеральних старшин в Гадяч на старшинську раду. На ній царський ближній боярин заявляє, що «ганебні» Московські статті 1665 р. він підписав під примусом, що Москві не можна ні в чому вірити, що укладений царем з польським королем договір спустошить Україну та загубить усю старшину козацьку, а відтак прийшов час розірвати стосунки з Москвою та, разом з правобережним гетьманом Дорошенком, під протекцією турецького султана добиватися возз'єднання козацької України спільно. Спершу вищі козацькі старшини Лівобережжя сприйняли слова свого гетьмана як спосіб перевірити їхню благонадійність, і не більше. Отож і довелось Івану Мартиновичу брати до рук хреста й на ньому присягати в щирості свого доленосного задуму. І вже після цього й козацькі старшини присягнули на святому хресті в усьому підтримувати свого гетьмана й допомагати йому в справі визволення козацького краю.

Учасники ради ухвалили рішення позбутися московської військової присутності без кровопролиття. Передбачалось, що спершу воєводам дадуть можливість вивести залоги ратників з українських міст, а коли вже ті не погодяться виконати ультиматум, козаки візьмуться за зброю.

По завершенні ради делегація на чолі з генеральним обозним Микитою Безпалим відправляється до Стамбула із завданням просити султана про взяття Лівобережного Гетьманату під свою протекцію й оборону. Передбачалось просити в Мехмеда IV, аби він визнав Брюховецького «князем Руським в Києві; а жити б йому в підданстві турецькому як і князь семигородський». Водночас посли лівобережного регіментаря поспішили за допомогою і до резиденції правобережного гетьмана, до Чигирина, і в столицю кримського хана, до Бахчисарая. Реагуючи на «прозріння» Брюховецького, наприкінці січня Дорошенко скликав у Чигирині старшинську раду, аби повідомити на ній присутніх про ухвали лівобережної старшини. Участь у раді беруть також представники Запорозької Січі, Кримського ханства, посланці гетьмана Брюховецького, а також... єпископа Мефодія, котрий помирився з гетьманом якраз напередодні його доленосного «прозріння».

Затіяна Брюховецьким гра була вкрай ризикованою і могла закінчитися, так і не розпочавшись. Отож єпископ Мефодій радив йому бути максимально обережним: «...для Бога не оплошайся, милість твоя. Як бачу, мова йде не про ремінчик, але про цілу шкуру нашу». Конкретно ж владика радив пильно слідкувати за діями нового начальника Посольського приказу Лаврентія Ордина-Нащокіна, котрий, на думку духовної особи, приводив на те, «аби вас, гуртом з нами, взявши за шиї, ляхам видати». Утім, надовго приховати свої плани від царських воєвод в Україні Брюховецькому все ж не вдалося. Витік інформації стався через ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий розповів про таємну старшинську раду, що відбулася на Богоявлення в Гадячі, ніжинському воєводі, а той поспішив оповістити старшого царського воєводу в Україні — воєводу київського Петра Васильовича Шереметьєва.

Хто знає, чи повірив би Шереметьєв цим лихим для російських інтересів чуткам, якби інформація з Ніжина не підтвердилась з інших джерел. Так, прилуцький воєвода Кирило Загряський доповідав Шереметьєву, що міщани і поспільство прилуцьке «чинятца непослушны и по переписным и окладным книгам в твою великого государя казну денежных и хлебных и всяких доходов, по наученью асаула Йвана Маценка, не плотять и впредь платить не хотят». У деяких містечках і селах Прилуцького полку всі міщани і сільський люд повписувались у козаки, так що й податків немає з кого збирати. Висланих воєводою ратних людей для збирання податків в царську скарбницю «уездные люди хотели тех посыльных его солдат убить». Коли ж воєвода поскаржився прилуцькому полковнику Лазарю Горленку на масове покозачення місцевого люду, яке обезкровлює царську скарбницю, то полковник, не особливо криючись, прямо відказав йому, що сам гетьман наказав записувати в козаки всіх, хто лише забажає. З усього цього воєвода робив доволі невтішний висновок: «...от прилуцких жителей чает всякого дурна и шатости».

Украй неспокійно в цей час було і в Миргородському полку. Тамтешній воєвода стольник Михайло Приклонський доносив, що «многіе мещане написались в казахи, и на нынешний год по окладным книгам денег и хлеба и медвеных доходов в великого государя казну не дают, и впредь давать не хотят, и целовальников побивают». Крім того, як доносив воєвода, до Миргородського полку із Запорозької Січі прибув загін запорожців, і це вносило неабиякий розбрат серед місцевого товариства: «Запорожские казаки откупщиков били и ранды и погреба разорили и пограбили и тепер те ранды, которые были отданы на откуп, стоят пусты». А ще воєводі вдалося вивідати в однієї з миргородських міщанок про наміри козаків побити московських ратних людей разом з воєводою. Про наміри лівобережних козаків спільно із запорожцями всіх московських ратних людей разом з воєводами вибити з українських міст доносили Шереметьєву і московські купці, що прямували до Києва через Глухів і Кролевець.

Восьмого лютого 1668 р. на Лівобережжі стався вибух. Цього разу антимосковське повстання розпочалось із Гадяча. Тамтешній воєвода Євсевій Огарьов, стривожений грізними новинами, що носились Лівобережжям, довго добивався зустрічі з гетьманом, а коли останній врешті його допустив на розмову, то ошелешив сенсаційною новиною: воєвода, разом з царськими ратниками, має негайно покинути гетьманську резиденцію та вийти загалом з українських земель. У противному разі — на всіх них чекала смерть. Утім рядові козаки такої миролюбності своїх старших не зрозуміли, і в Гадячі кров таки пролилася. Як розповів царським воєводам у Севську прапорщик-німець Індрик Єганов, у Гадячі було вбито понад 70 царських стрільців, близько 30 вдалося втекти, але чимало з них померли дорогою внаслідок отриманих під час тієї розправи ран. Ще 50 солдат було вбито. А «начальних людей и лутчих служивих людей близько ста тридцяти чоловік вислав Брюховецький в колодках на сорока підводах, а куди вислав, того він не знає».

Складається враження, що такий початок антимосковського виступу значно збентежив гетьмана. Як доносив німецький волонтер на царській службі, містом ширилися чутки, що Брюховецький двічі намагався втекти зі своєї гетьманської резиденції, але «чернь і міщани, і козаки його стережуть, й з міста не випускають».

Два дні по тому, 10 лютого, Брюховецький розіслав Лівобережжям універсали, у яких пояснив причини, що змусили його виступити проти царської влади. Головний наголос при цьому він робив на лицемірному задумі Москви разом з Польщею, котрі, учинивши між собою мир, замислили «Украйну отчизну нашу милу розоряти, пустошити і в ніщо перетворити». Гетьман також звертав увагу на власному миролюбстві: москалів «не бажали з міст українських шаблею виганяти, без кровопролиття задумали до московського рубежу в цілості доправити». Але, стверджував регіментар далі, «вони, москалі, самі закриту в собі злість об'явили на збиток народу нашому і мирно дозволеною собі дорогою не пішли, а почали війну». Зважаючи на цю обставину, Брюховецький і закликав українську людність, «взявши Бога на допомогу», дружби з москалями більше не мати, а свої міста від них звільнювати. Зі свого боку гетьман обіцяв надавати всіляку допомогу повсталим, а заразом й обіцяв підтримку Кримської Орди, частина якої нібито вже була готова через Остап'є йти походом на Московію.

Окрім Гадяча, ще на початку лютого антимосковське повстання вибухнуло в Чернігівському полку, де його очолив лише перед тим обраний на уряд Іван Самойлович. До середини місяця царські залоги виявились заблокованими також у Глухові, Новгород-Сіверському, Ніжині, Переяславі, Стародубі та інших лівобережних містах. На радість Брюховецькому, добровільно здалися царські воєводи в Прилуках, Сосниці, Батурині, Глухові. Натомість криваві сутички стались у Миргороді й Лубнах, проте і там перемога була на боці повсталих. Не менш драматично розгортались події й в Новгород-Сіверському. Полковник Олександр Урбанович, котрий виконував обов'язки тамтешнього воєводи, відхилив пропозиції козаків добровільно вивести ратників з міста, хоча ті звертались до нього «многижды», обіцяючи зберегти всім їм життя. Коли вже козакам вдалось увійти в місто, вони знову прислали на перемовини трьох сотників. Але воєвода не лише не пристав на висловлені пропозиції, а й наказав учасникам переговорів розстріляти з мушкетів, а потому відкрив гарматний обстріл по місту, спричинивши в ньому пожежу. Отож, коли повсталі почали вриватись у замок, сподіватись на пощаду полковнику не доводилось. Відтак він з шаблею наголо рубався з нападниками, поклавши біля себе більше десяти козаків, аж поки один з козаків не пристрелив воєводу з мушкета. Але перед цим Урбанович встиг полоснути шаблею і власну дружину по вусі і по плечу, і від отриманих ран на момент взяття замку вона була вже при смерті.

Надзвичайно виснажливі бої тривали в районі Остра. Колишній вірний підданий царя й опонент гетьмана Брюховецького Василь Дворецький, котрого царські воєводи тепер називали не інакше як «вор и изменник Васка Дворецкий», спільно з тогочасним київським полковником — якимось Михайлом Івановичем, підійшли до Остра, де розміщувалась царська залога, і «чинили приступы жестокие».

Довідавшись про антиурядові заворушення на Дону, Брюховецький надіслав спеціальне послання отаману Степану Разіну з пропозицією об'єднати зусилля в боротьбі за свої права і вольності супроти московської тиранії. Повідомляючи донським козакам про своє рішення розірвати з царем, Брюховецький у притаманному йому барвистому стилі писав: «Москва, побравшись з ляхами, постановила православних християн, на Украйні живучих, усякого віку і малих отроча мечем витинати и викорінити, в слободах людей, таких же православних, захопити і як бидло в Сибір вигнати, славне Запорожжя і Дон розорити і в кінець загубити, щоб на тих місцях, де славні війська православні на Запорожжі і на Дону обрітаються, від кривавої праці хліба споживаючи, там в дикі поля обернути хочуть для звіриного життя».

Масове розгортання антимосковського повстання призводить до того, що вже на другу половину березня 1668 р. майже все Лівобережжя було звільнено від московської військової присутності. Втримати оборону царським військам пощастило лише в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі. Особливо незадоволеним був гетьман тим, як вдалося втримати царським ратникам Ніжинський замок. І справа тут не лише в його добрих спогадах про Ніжинську раду 1663 р., на якій йому вдалось стати гетьманом Лівобережжя, а в тому, що причиною невдачі антимосковського повстання в місті стала поведінка ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий завчасно попередив ніжинського воєводу стольника Івана Івановича Ржевського про підготовку козаками виступу. Воєвода вжив необхідних застережних заходів, і коли повсталі спробували було захопити тамтешній замок, то зазнали чималих втрат і відступили.

Навесні 1668 р. антимосковські настрої поволі перекидаються й на терени Слобідської України, де повстання очолює ще один спочатку соратник, а згодом опонент гетьмана Брюховецького Іван Сірко.

Тим часом весняне бездоріжжя до пори до часу стримувало й воєнну активність Москви на Лівобережжі. Відправлений проти Брюховецького бєлгородський воєвода князь Ромодановський надовго застряв в облозі прикордонного містечка Котельви, розташованого в Гадяцькому полку. Брюховецький готувався прийти на допомогу обложеним, але виступати в похід без підкріплення з Криму не наважувався. І лише після прибуття татар Челі-бея регіментар виступив під Котельву, тоді ще не знаючи, що правобережний гетьман Дорошенко з військами також уже перейшов Дніпро і стоїть неподалік, за Опішнею.

«Забит правильно». Остання рада гетьмана Брюховецького

Попри першу хвилю успіху, що супроводжувала виступ Брюховецького проти Москви в лютому — березні 1668 р., розвинути його далі не вдавалось. Доволі скромними були результати дипломатичних звернень до Порти та Криму. Неабияку небезпеку для Брюховецького становила й таємна дипломатія Дорошенка, котрий, попри заклики до Брюховецького возз'єднати Гетьманати навіть ціною особистого зречення гетьманської булави, насправді справу вів таким чином, аби булаву відібрати якраз у Брюховецького. І на біду останнього, Дорошенко мав доволі серйозну підтримку в середовищі лівобережної старшини.

Найбільш активно на Лівобережжі Дорошенка підтримував колишній чернігівський полковник, а наразі генеральний осавул Дем'ян Ігнатович (Многогрішний). У польських архівах збереглися цікаві листи Ігнатовича до Дорошенка, з яких стає зрозумілим, що вже з березня 1668 р. осавул Брюховецького від імені лівобережної старшини висловлювався за те, аби правобережний регіментар прибув на Лівобережжя, бо до його милості «всі полки схиляються». При цьому Ігнатович закликав Дорошенка не йняти віри Брюховецькому, бо той «звик на неправді стояти». Автор «Літопису Самовидця» стверджував, що не лише один Ігнатович почав «свою приязнь отміняти» по відношенню до Брюховецького «й до Дорошенка посилати, обецуючися оного за гетмана приняти», а й інші старшини діяли в такому ж дусі. Так само й ніжинський протопіп Симеон Адамович конфіденційно сповіщав російську владу, що «полковники всі стали писати до Дорошенка, що його хочуть прийняти за гетьмана, а Брюховецького не хочуть».

Упродовж квітня — травня 1668 р. таємні контакти лівобережних старшин за спиною свого регіментаря з правобережним гетьманом тривають, а завершується ця історія наприкінці травня вступом гетьмана Дорошенка на чолі військ на лівий берег Дніпра. Війська Дорошенка форсували Дніпро в районі Кременчука і розбили табір поблизу Говтви. Залишивши при собі близько двох тисяч козаків, решту товариства правобережний регіментар розіслав Лівобережжям не стільки для розвідки, скільки для того, аби схиляти лівобережців під свою булаву. І варто зауважити, акція дала вражаючий результат. Першими на вірність Дорошенку присягнули сотні Лубенського полку. Згодом до них почали долучатися козаки Миргородського, Полтавського й Переяславського полків.

Довідавшись про рух Брюховецького до Котельви, Дорошенко виступив у верхів'я річки Говтви навперейми своєму опоненту. Здається, звістка про перебування правобережного гетьмана на Лівобережжі заскочила Брюховецького зненацька. Відчуваючи недобре, лівобережний регіментар спробував вчинити тиск на опонента через кримців. Як свідчив протопіп Симеон, Брюховецький, «як провідав, що тут вже є Дорошенко, в кручину дався, і став просити Орду, щоб тому Дорошенку наказали на свій бік повернутись». Але правобережний гетьман, котрий уже перебував під протекцію султана, зумів віднайти переконливіші аргументи на перемовинах з представниками Челі-бея, й останній, попри складену перед тим з лівобережним гетьманом обопільну присягу в Гадячі, схилився на бік його супротивника.

Коли 7 червня Брюховецький на чолі лівобережних військ й частини Орди прибув до Зінькова, Дорошенко прислав до нього послів, котрі висунули вимогу добровільно скласти з себе гетьманські повноваження та здати «булаву, знамено, бунчук і гармати». У відповідь Брюховецький посланців Дорошенка наказав закувати в окови. А вже наступного дня до Зінькова прибув з військами сам гетьман Дорошенко. При наближенні правобережних військ татари Челі-бея розступилися, відкриваючи полкам Брюховецького дорогу для атаки супротивника, але «все військо Брюховецького гукнуло, старшина і чернь, що ми за гетьманство битися не будемо». Одночасно товариство кидало гнівні вигуки на адресу свого гетьмана, стверджуючи, що «він їм доброго нічого не зробив, тільки війну і кровопролиття розпочав». Слідом за цим найактивніші заколотники кинулись грабувати майно гетьмана: «...в ту ж мить побігли на його Брюховецького вози і всі животи його розграбували, намети порвали». Тим часом якихось двоє лівобережних сотників схопили свого регіментаря і силоміць потягли до намету гетьмана Дорошенка.

Петро Дорошенко, побачивши врешті в очі свого опонента з Лівобережжя, почав дорікати бідоласі за те, що він перед тим так жорстко відписувався йому і відмовлявся добровільно скласти гетьманські клейноди. Брюховецький, що перед тим ніколи за словом у кишеню не лазив, тепер перебував в заціпенінні й жодного слова так і не вимовив.

Те, що відбулося далі, у подачі джерел завжди супроводжується зауваженням «бутто», «начебто». Після гробової мовчанки Брюховецького, що настала після запитань Дорошенка, останній помахом руки «бутто» наказав козакам прикувати невдачливого царського боярина до гармати — покарання, варто сказати, доволі поширене в козацькому судочинстві й до того ж не надто суворе. Утім наелектризована попередніми подіями юрба зрозуміла цей знак інакше: «...в той же нас взяла його безбожного Брюховецького, як непотрібного раба, й почала шарпати, одяг на ньому різати, і дрюччям, дулами, чеканами і рогатинами, як пса скаженого, до смерті забивали і голого покинули».

На виручку лівобережному правителю кинувся лише давній побратим гетьмана — заслужений запорожець Чугуй, котрий вийшов із Запорозької Січі разом з Іваном Брюховецьким і залишався при ньому впродовж всього часу його буремного гетьманування. Але сили виявились відверто нерівноцінними, і шансів на порятунок свого гетьмана в Чугуя не було.

Згідно з іншою версією, Брюховецький потрапив до рук Дорошенка після того, як лівобережні козаки поєдналися з військом правобережного гетьмана, а чигиринський сотник Савка, виконуючи наказ свого старшого, доправив тепер уже колишнього лівобережного гетьмана в табір свого переможця. За цією версією, Дорошенко був нібито зовсім непричетний до смерті Брюховецького, оскільки той загинув від рук серденят, коли спробував було втекти.

Прикметне, що особливого суспільного сум'яття смерть Івана Брюховецького на Лівобережжі не викликала. Хоча Петро Дорошенко, побоюючись нездорових інстинктів наелектризованого насильством натовпу, завбачливо виїхав на ніч з табору. Загалом же, не по-християнськи безжальна, але лапідарна й влучна реакція на смерть лівобережного гетьмана сучасника-літописця, котрий записав так: «Забит правильно», мабуть, відображала настрої, що панували з цього приводу в Україні.

Глухівський компроміс 1669-го

Жахлива смерть Івана Брюховецького — як би це блюзнірські не звучало — відкрила перспективу возз'єднання козацької України. На Генеральній раді, куди прибули як правобережні, так і лівобережні козаки, гетьманом обох боків Дніпра проголосили найбільш гідного на той час кандидата — Петра Дорошенка.

Возз'єднання козацької України стало тріумфом політики Дорошенка. Утім, уже в середині липня, довідавшись про вторгнення польських корогв на терени Східного Поділля, гетьман з більшою частиною військ відійшов на Правобережжя, доручивши командування на Лівобережжі наказному гетьману Дем'яну Ігнатовичу. На середину серпня наступ поляків було успішно відбито, але саме в цей час претензії на гетьманську булаву висунув запорозький писар Петро Суховій. Виступ Суховія підтримав кримський хан Аділь Ґерай. Для Дорошенка ситуація ускладнювалася ще й тим, що у другій половині вересня перейшли у наступ російські війська воєводи Григорія Ромодановського. Після того як царський воєвода спалив Ніжин та оволодів Черніговом, в Ігнатовича після кількох місяців безуспішних спроб зупинити наступ не залишалось іншого виходу, як запросити в Москви мир. Наказний присягнув на вірність цареві, а наприкінці грудня на старшинській раді його було проголошено повноправним гетьманом.

Затвердження нових умов договору Війська Запорозького з царем було винесено на Генеральну раду, скликану на початку березня 1669 р. в Глухові. Найбільше суперечок викликала вимога української сторони вивести з Лівобережжя царські війська на чолі з воєводами, яких за гетьманування Брюховецького ввели майже до всіх великих лівобережних міст. Обґрунтовуючи необхідність такого кроку, старшина наводила численні факти зловживань із боку царських ратних людей, брутального та жорстокого поводження з місцевим населенням, доводила, що саме діяльність воєвод спричинила українсько-російську війну. Натомість Ромодановський залякував старшину агресивними намірами сусідніх правителів, перед якими Україна без царських військ залишиться зовсім беззахисна.

Вирішальну роль у дебатах відіграла присутність у Глухові численного російського військового контингенту, введеного туди за наказом царя «для обереганья на Раде». Як написав із цього приводу в своєму статейному списку воєвода Ромодановський, козацька старшина, хоч і стояла на своєму «крепко», змушена була щодо більшості суперечливих питань погодитися на поступки царському представникові. Після цього 6 березня Ігнатовича проголосили гетьманом, привели до присяги цареві й обдарували привезеними з Москви булавою, бунчуком та корогвою. По тому ухвалили й новий українсько-російський договір, який підтвердив денонсацію Московських статей 1665 р., які викликали різкий спротив української сторони. Новий договір — так звані Глухівські статті — став своєрідним компромісом для обох сторін. У чому ж полягала його компромісна суть? Зокрема, значно зменшився перелік міст, у яких могли перебувати російські залоги, — Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав та Остер. Вкрай важливо й те, що відтепер — на відміну від умов, визначених договором 1665 р., — воєвод позбавляли права адміністративної та судової влади над некозацьким населенням Гетьманату. Було ліквідовано також їхні фіскальні функції в Україні, адже третя стаття Глухівського договору реанімувала у фінансовій сфері стан справ, юридично встановлений угодою 1654-го. Формально всі податки з українського населення збирали на царське ім'я, але робила це місцева українська адміністрація, зосереджуючи кошти у військовій скарбниці Війська Запорозького.

У сфері ж зовнішньої політики Москва, відмовившись повертати гетьманові право на незалежні контакти з іноземними правителями (гетьманський уряд вимагав хоча б відповідного права щодо Польщі та Криму), бо через це бувають «многіе ссоры», утім погодилася внести в угоду пункт про обов'язкову участь українських представників на засіданнях російсько-польських комісій, на яких обговорюватимуть українські справи.

У дусі постанов 1659 р. вирішували й питання про особливості гетьманської елекції. Військові Запорозькому забороняли позбавляти гетьмана булави без спеціального дозволу царя, хіба що причиною невдоволення товариства була «зрада» українського регіментаря.

Звичайно ж, Глухівський договір не відновив початкові умови, зафіксовані угодою 1654 р. У загальних рисах він лише відтворив умови договору осені 1659-го. І якщо восени 1659 р. такий варіант взаємин видавався козацькій старшині образливим і став підґрунтям для активізації антимосковських настроїв, то на весну 1669-го він здавався коли не привабливим, то принаймні цілком прийнятним.

Османський еялет на землях України в часи правління короля-українця

Наприкінці 1671 р. султан Мехмед IV надіслав Речі Посполитій офіційне оповіщення про початок війни на захист свого скривдженого васала гетьмана Дорошенка та «козацького народу». У середині серпня наступного року більш ніж 100-тисячна османська армія підступили під Кам'янець-Подільський. Незадовго до того, 8 липня, гетьман Дорошенко в битві на Батозькому полі завдав нищівної поразки пропольському гетьману Михайлу Ханенку та коронним корогвам, які його супроводжували. Після цього польські війська поспішно вийшли з теренів Брацлавщини. А ще за деякий час після десятиденної облоги командування залоги Кам'янець-Подільського запросило миру. Коли ж султан відправив армію під командою Каплан-паші, татарські орди на чолі з Селім Ґераєм та козаків Петра Дорошенка на здобуття Львова, деморалізоване керівництво Речі Посполитої запросило в султана миру. Ганебного для шляхетського гонору миру.

Мирну угоду було укладено 18 жовтня в галицькому містечку Бучач (нині Тернопільської обл.). У ній керівництво Речі Посполитої, мало того що брало на себе зобов'язання щороку сплачувати Порті данину в розмірі 22 тисяч червоних золотих (дукатів), так ще й уперше визнало незалежність «Української держави в давніх кордонах». Щоправда, до складу Української держави під протекцією султана мали входити лише Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина), землі ж Західного Поділля безпосередньо включалися до складу Османської імперії.

Демонструючи світу нові межі свого панування, султан Мехмед IV відбув урочистий п'ятничний намаз у соборній мечеті Кам'янця-Подільського, яка ще кількома днями раніше була римо-католицьким кафедральним собором. Після цього падишах призначив до нової провінції кадія (суддю), заснував три доброчинних заклади (вакфи). Колишній очаківський губернатор Галіль-паша був призначений губернатором провінції, яку турки назвали еялетом Каманіча-Подолья. Сім церков було перетворено на мечеті, засновано дві школи і одне медресе. Проведено перепис нерухомості. У місто прибували мобілізовані державою мусульманські переселенці, і їм за переписом роздавалася власність тих міщан, які вирішили кинути місто. Польська та руська знать залишила провінцію, а все населення було оголошено султанськими підданцями — реайя. На Поділлі було організовано чотири санджаки з центрами у Кам'янці, Барі, Язлівці та Меджибожі.

Як злу іронію можно розцінювати той факт, що створення османського еялету на українських землях не лише припало на часи правління короля, у жилах котрого текла й українська кров, а й стало прямим наслідком його бездарного правління. Мова йде про Михайла Корибута Вишневецького (1640—1673) — сина популярного серед шляхти своїми кривавими розправами над повсталими українськими козаками князя Яреми Вишневецького, нащадка легендарного козацького лицаря Байди Вишневецького. Сам особисто Михайло Корибут не мав ані належних власних заслуг перед Річчю Посполитою, ані потрібної підготовленості й вишколу, ані харизми чи сили характеру. Навпаки, був людиною хворобливою, розбещеною і не готовою до активної й продуктивної державної діяльності. І чи не єдиним його достоїнством було те, що міг вільно говорити кількома іноземними мовами. Проте, як досить влучно спостерегли уважні поляки, на кожній з цих мов він міг сказати до ладу дуже мало...

Як виявилось, правління Михайла Корибута видалось короткочасним для нього особисто та нещасливим для держави. Негаразди розпочались ще на етапі сходження на королівство — коронаційний сейм виявився зірваним. Так само зірваними виявились і три з п'яти наступних вальних сеймів Речі Посполитої, скликаних Вишневецьким. Прорахунки на зовнішньополітичній арені (зокрема, неприкрите зближення короля з австрійськими Габсбургами) призвели до вибуху війни з Оттоманською Портою. До неї Річ Посполита виявилась не готовою, а авторитет короля, чи, точніше, його відсутність, не сприяли швидкій мобілізації наявних у державі сил.

Дослідники зазначають, що лише передчасна смерть короля вберегла Річ Посполиту від вибуху нової громадянської війни. Доля ж османського еялету на українських землях вирішилась лише наприкінці 1690-х рр. На той час довголітня збройна боротьба між Оттоманською Портою та її християнськими супротивниками виснажили сили обох ворожих таборів, й у кожному з них більшало діячів поміркованих поглядів, котрі виступали за припинення війни. Власне, ще наприкінці 1680-х рр. керівництво Високої Порти розпочало мирні переговори з представниками Речі Посполитої, Венеції та Ватикану. Проте через неготовність Стамбула повернути Варшаві землі Правобережної України переговори зайшли у глухий кут. У серпні 1692 р. турецькі дипломати спробували укласти сепаратний мир з Річчю Посполитою, обіцяючи військову допомогу королю в його можливій війні з Росією за втрачені території. Існують свідчення того, що Ян III Собеський пристав на ці заманливі пропозиції. Утім розмінною картою знову мали стати українські землі, і в останній момент султан порахував такий мир принизливим для себе, і переговори знову були зірвані. Тим часом становище османів після розширення «Священної ліги» ставало все більш загрозливим, і 2 грудня 1699 р. турецька делегація врешті-решт пішла на поступки: «Висока Порта з цього часу зрікається прав на Поділля й Україну, і гетьмана українського, який був призначений і зараз у турецькій стороні перебуває, скасовує».

Швидкоплинна переяславська велич гетьмана 1674-го: ціна возз'єднавчої авантюри Івана Самойловича

Скориставшись війною Османської Порти з Річчю Посполитою, цар Олексій Михайлович і його васал — лівобережний гетьман Іван Самойлович на початку 1674 р. вчинили спробу прилучити Правобережжя до Лівобережного Гетьманату. Самойлович, «скупивши полки», наприкінці січня спільно з воєводою Ромодановським форсував Дніпро і розгорнув наступ на Правобережжя. Разом з Ромодановським у похід вирушили також Харківський і Острогозький полки, а також вибрані сотні інших слобідських полків. Загалом вдалося мобілізувати доволі значні сили —.близько 80 тисяч вояків. Користуючись чисельною перевагою, нападники з Лівобережжя швидко оволоділи Бужином, Криловом, Воронівкою, Боровицею, Мошнами, Трипіллям, Фастовим. Тим часом передовий загін у складі Ніжинського, Чернігівського, Прилуцького, Стародубського, Гадяцького і Переяславських полків спільно з російськими військами під командуванням окольничого Петра Скуратова здійснили марш під Чигирин, намагаючись зненацька оволодіти гетьманською столицею Дорошенка.

Чигиринська фортеця вистояла. А ось при наближені лівобережних військ до Канева назустріч їм вийшов генеральний осавул Дорошенка Яків Лизогуб, здаючи місто на волю переможців. Так само добровільно владу гетьмана Самойловича визнали козаки Черкаського та Канівського полків. Союзники Дорошенка, кримські татари, закрились було в Лисянці, але внаслідок повстання місцевих козаків і міщан були частково стяті, а частково взяті в полон. У полон потрапив і брат правобережного гетьмана — полковник Григорій Дорошенко. Після цього під владою гетьмана Дорошенка залишились лише добре укріплені Чигирин і Паволоч. А Самойлович, здавалось б, об'єднав під своєю булавою обидва береги Дніпра.

Зважаючи на досягнуті успіхи, 17 березня Іван Самойлович, за узгодженням з князем Ромодановським, скликав у Переяславі Генеральну раду Війська Запорозького «обох берегів Дніпра». Її учасники цілком прогнозовано одностайно підтримали проголошення Самойловича гетьманом «обох берегів Дніпра». На раді було ухвалено й новий варіант українсько-російського договору. Власне, він нічим суттєво не різнився від попереднього, узгодженого при сходженні Самойловича на уряд гетьмана Лівобережного Гетьманату. Єдине, що змінювалось, — так це кордони гетьманської держави, які тепер переносились за Дніпро.

Проте повноправним зверхником всієї козацької України Самойлович став лише на папері. Для того аби мрія стала реальністю, потрібно було доводити свої претензії в збройній боротьбі з гетьманом Дорошенком і його протектором турецьким султаном. А наткнувшись на опір під Чигирином, головні сили російсько-українських військ ганебно завернули на Лівобережжя. Щоправда, уже на початку літа Самойлович і Ромодановський знову з військами підійшли до Чигирина. Взявши місто в облогу, вони два тижні бомбардували Чигиринський замок. Але й цього разу здобути фортецю знову так і не змогли. Утім походи Самойловича і Ромодановського за Дніпро марно не минулись. Їхні авантюрні дії спровокували велику війну в Україні. Турецьке військо, що стояло табором під Яссами і готувалось до походу в Польщу, було повернуто на українські землі й спрямовано в напрямку Чигирина, на допомогу османському васалу гетьману Дорошенку.

Іван Сірко, яким ми його не знаємо: війна з Москвою, сибірська неволя, різанина одноплемінників

У вже старій — радянській — історіографії чи не єдиним винятково позитивним персонажем складної й часто-густо контроверсійної історії України другої половини XVII ст. був легендарний кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Саме він був і непримиримим опонентом гетьманів-зрадників; і на противагу останнім нібито ніколи не вступав ані в які союзи з татарами, турками чи поляками. Утім, як відомо, навіть на Сонці є плями. Що тоді вже говорити про історіографічні міфи, що були безпосереднім продовженням ідеологічного втручання держави в наукову працю істориків...

Отож, що ми знаємо про козацького героя напевне, чи майже напевне. Народився Сірко, ймовірніше за все, на Брацлавщині, у родині дрібного православного шляхтича. Був щедро наділений військовими талантами. Виділявся безмежною хоробрістю, честолюбством і сталевою волею. Був глибоко релігійною людиною. У побуті вирізнявся скромністю. Дивував сучасників — як козаків, так і шляхту — своєю цілковитою байдужістю до міцних напоїв.

Утім при такому букеті всіляких чеснот, далеко не завжди доблесний запорозький лицар виявляв політичну далекоглядність і державну розважливість. Часто-густо сміливі військові акції запорожця несли політичні втрати для Української держави. Так, зокрема, було в липні 1659 р., коли він після Конотопської битви вдарив на Крим, змусивши кримського хана — на той час союзника гетьмана Виговського — спішно повертатись на батьківщину, не дозволивши Гетьманату забезпечити хоч якісь політичні дивіденди від значної військової звитяги. А виправа запорожців Сірка на Крим восени 1667 р. — якраз у розпал Підгаєцької кампанії! — коли на півострові, за дещо емоційним повідомленням сучасника, неушкодженими лишились «тільки собаки й коти», вирвала в гетьмана Дорошенка таку необхідну для унезалеження Гетьманату перемогу над коронними військами.

Крім цих найбільш промовистих, були в багатій на події біографії Івана Сірка й інші випадки, коли він своїми діями чи то свідомо, чи несвідомо грав супроти українських інтересів. А були й такі, що ламали стереотипи щодо любові кошового до московських порядків. Як же інакше оцінювати його геройства на Слобожанщині наприкінці 1660-х. Із Запорожжя на Слобожанщину Сірко перебрався в середині 1660-х рр. Причиною відходу колишнього прославленого кошового отамана із Січі став задавнений конфлікт із лівобережним гетьманом Брюховецьким. Утім, коли на початку 1668 р. той підняв антимосковське повстання, найпершим, хто підтримав його виступ поза межами Гетьманату, став саме харківський полковник Сірко.

Осередком козацького виступу на Слобожанщині стала резиденція Сірка, слобода Мерефа. Повсталі вбили тамтешнього російського приказного дяка й, скориставшись відсутністю у краї основних сил розквартированого там Бєлгородського полку, рушили на завоювання нових територій. На початку березня приказні служителі Російської держави були знищені на Торських соляних озерах, у містах Цареборисові, Мацьку, Валках. Повстанці попалили хлібні припаси та зруйнувала фортецю у Змієві. Сірко на чолі окремого загону спробував захопити Харків, проте безуспішно. Коли ж проти Сіркового загону виступили російські війська воєводи Льва Ситіна та вірні цареві слобідські козаки, харківському полковнику нічого більше не залишалось, як спішно вийти на Лівобережжя. У травні Сірко знову спробував пробитись до Охтирки, проте зазнав поразки й відійшов під захист військ гетьмана Дорошенка. Разом із полковником на Правобережжя переселилась і значна частина Харківського полку.

У черговий раз поява Сірка, що ламала стереотипи його історіографічного представлення, мала місце вже навесні 1672 р. Перед цим у березні лівобережна старшина відсторонила від влади Дем'яна Ігнатовича. Ігнатовича від влади було усунуто не на козацькій раді, а потайки уночі. Після цього пошуки достойного претендента на гетьманську булаву затяглись на доволі тривалий час — аж до середини червня. І цією обставиною вирішив скористатись Сірко. Адже він був чи не найзаслуженіший козацький старшина не лише на Запорожжі, а й у всій козацькій Україні, встиг не лише багато років урядувати на Січі, а й обирався полковником і в Гетьманаті, і на Слобожанщині. Утім серед лівобережних козацьких старшин він був усе ж «зайдою».

А тому, скориставшись із безпечності Сірка, коли він без належної охорони, лише в супроводі свого зятя Івана Сербина та декількох козаків, вирушив із Запорожжя на переговори з царським воєводою Григорієм Ромодановським до Курська, полтавський полковник Федор Жученко влаштував у Нових Санжарах засідку, заарештував його і доправив під караулом до Батурина. Свої дії полтавські старшини пояснювали нібито прагненням запобігти «смуті і розколу між народом окраїнним». Висунуті звинувачення вартували того, аби кошового з Батурина якнайшвидше спровадили до Москви, а звідти його шлях проліг на заслання до Сибіру.

Утім сибірське заслання Сірка виявилось нетривалим. А звільнення Сірка з неволі ламає ще один стереотип: щодо його непримиримості відносно короля. Насправді кошовий мав добрих приятелів у Варшаві, і ті через короля почали тиснути на уряд Олексія Михайловича в справі звільнення невільника. Запорозьке товариство також надіслало до Москви листа, де клопоталось, аби «наш вождь добрий і правитель, бусурманам страшний воїн, Іван Сірко до нас був відпущений, бо такого іншого польового воїна і бусурман гонителя у нас немає». Враховуючи загрозу нового татарського вторгнення в Україну та перебіг польсько-турецької війни, царський уряд у грудні 1672 р. повернув Сірка із Сибіру.

А вже в червні 1674 р. в житті Сірка трапилась ще одна доволі цікава подія. Тоді генеральний осавул правобережного гетьмана Петра Дорошенка, Іван Мазепа на чолі невеликого посольства був направлений з дипломатичним дорученням до Кримського ханства. Але під час цієї поїздки він потрапляє у полон до запорозьких козаків. Причиною його затримання було вороже ставлення січовиків до гетьманування Дорошенка. Розгнівані запорожці хотіли вбити Мазепу, однак Сірко заступився за нього. При цьому він нібито промовив такі пророчі слова: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може він нам і нашій вітчизні надалі згодиться». Січовики прислухалися до прохання отамана.

Аби вже завершити картину опису маловідомого Сірка, варто пригадати й історії Сіркової помсти своїм колишнім землякам, що трапилась улітку 1675 р. Самійло Величко розповідає, що саме в цей час Сірко на чолі величезного 20-тисячного запорозького війська ходив на Крим. Вдосталь нагулявшись кримськими просторами та захопивши чималу здобич, кошовий, повертаючись в Україну, вивів з татарської неволі тисячі земляків. Діставшись Перекопа, Сірко, за давнім козацьким звичаєм, благословив колишніх невільників на щасливе повернення до рідних домівок. Утім частина з цих визволених бранців, близько трьох тисяч українців і так званих «тумів» (осіб змішаної українсько-татарської крові), виявили бажання повернутись назад до Криму, де вони обзавелись сім'ями, господарством, певними соціальними зв'язками. За це безкомпромісний запорожець наказав стяти їм голови, супровівши свій наказ такими словами: «Простіть нас, брати. А самі спіть тут до страшного Господнього суду. Це краще, ніж би мали розмножуватись у Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без святого хрещення погибель».

«Паде, паде Украйна тогобочная малоросийская... аки Вавилон». Чигиринські походи та Чигиринські оборони другої половини 1670-х

Випущений Іваном Самойловичем «переяславським возз'єднанням» 1674 р. джин війни впродовж наступних кількох років ніяк не бажав заспокоюватись і все множив, і множив кількість жертв трагічного суперництва Московського царства та Османської Порти за українські землі. З осені 1676 р., уже після зречення гетьманом Дорошенком булави на користь Самойловича, ішла інтенсивна підготовка до оборони російськими й українськими військами Чигиринської фортеці. За наказом Самойловича на Лівобережжі активно заготовляли селітру, порох, ядра, виробляли й лагодили зброю, запасались харчами. Одночасно розпочалось і зміцнення фортифікаційних споруд у Чигирині. На допомогу гарнізону з Лівобережжя прибув полк Григорія Коровки-Вольського. Комендантом фортеці було призначено німецького офіцера на царській службі генерал-майора Афанасія Трауерніхта, котрий привіз із собою досвідченого військового інженера, також німця за походженням Якова фон Фростена. Як фахівця з «турецького питання» у Москві активно використовували колишнього васала Мехмеда IV Петра Дорошенка. Отож, коли на початку серпня Ібрагім-паша Шайтан на чолі війська, що за різними відомостями становило від 50 до 90 тисяч вояків, прибув до Чигирина, аби, здобувши його за три-чотири дні, продовжити шлях на Київ, як на це розраховувало турецьке командування, реалізувати задумане було нереально.

Чигиринська фортеця, як вельми образно висловився гетьман Самойлович у листі до царя Федора Олексійовича, туркам «костомахою поперек горла стала». Кількаденні навальні штурми на розташований на горі замок успіху не принесли. Тоді нападники вирішили зробити підкоп під горішнє місто. Проте, натрапивши на масив дикого каменю, зупинили безперспективні роботи. Десятого серпня до турецького табору прибув кримський хан Селім Ґерай з Ордою. Сімнадцятого серпня Ібрагім-паша кинув війська на генеральний штурм. Під вечір османці підірвали підкоп неподалік пошкодженої Спаської вежі, й у нього хлинули передові загони. Утім і цього разу наступ захлинувся. Двадцятого серпня, зім'явши татарську кінноту на березі Тясмина, у місто увійшов передовий загін гетьмана Самойловича, очолюваний полковником Яковом Корицьким. А двадцять четвертого серпня розпочалась битва військ гетьмана Самойловича з татарами на Бужинській переправі. Наступного дня на допомогу гетьману підійшов воєвода Григорій Ромодановський, натомість позиції кримців підсилив Ібрагім-паша зі всіма спагі (кіннота) і з добірними яничарами. Тим не менше в ніч на 27 серпня козакам Самойловича і ратникам Ромодановського вдалось переправитись на правий берег і закріпитись там. Результат Чигиринської кампанії відтепер було вже не важко передбачити. На світанку 29 серпня Ібрагім-паша віддав наказ про відступ.

Поразка під Чигирином боляче вдарила по престижу Високої Порти. Російський купець Федір Яковлєв доносив з Молдавії у Москву, що тамтешнє населення «зело о том радуется, что со стыдом, будто собаку, выгнали из-под Чигирина с Украйны Ибрагима-пашу». За виявлену під Чигирином недбалість Ібрагіма-пашу за наказом султана ув'язнили. Селіма Ґерая було скинуто з влади в Криму.

Утім усі розуміли, що похід 1677 р. був лише першим актом великої драми. І дійсно, розправившись із нікчемними командирами, Мехмед IV наказав стратити захоплених у полон козаків і стрільців прямо перед своїм палацом і оголосив підготовку до нового походу.

Серйозність планів Порти щодо повернення собі Чигирина поставили перед Москвою складну дилему: чи варто боротися за нього, якщо на Правобережжя претендує польський король, з яким конче потрібно було шукати замирення? В оточенні нового царя Федора Олексійовича дедалі більше схилялись до того, аби дощенту зруйнувати Чигиринську фортецю та позбавити султана приводу до нового виступу.

Принципово інші позиції відстоював гетьман Іван Самойлович. Для нього, як і більшості козаків, Чигирин залишався символом Української козацької держави, збереження якого дозволяло сподіватись на об'єднання її Правобережної і Лівобережної частин у майбутньому. Відтак у листах до Москви гетьман відстоював позицію щодо необхідності зміцнення фортеці, стягнення туди боєздатних військ. Коли ж російська сторона почала наполягати на своєму, Самойлович з притаманною йому твердістю заявив, що коли руйнувати Чигирин й лишати той край туркам, то варто відразу сказати всім в Україні, що вони цареві не потрібні як піддані, «бо в Україні звичай такий: чий Київ і Чигирин — того й вони, козаки, підлеглі». За такі різкі слова гетьмана з Москви пожурили. Проте від наміру здавати Чигирин без бою — відмовились.

Мехмед IV, виряджаючи в Україну свою армію (за різними відомостями нараховувала від 90 до 140 тисяч вояків), наказав великому візиру Кара-Мустафі-паші, котрому було доручено очолити армію, здобути Чигирин за десять днів. На що Кара-Мустафа заприсягся: «Якщо не візьму фортецю, то накажи мене стратити».

Разом з османським військом до Чигирина йшов і невеликий козацький загін гетьмана і князя сарматського Юрія-Венжика Хмельницького. Особливої довіри у візира до цього васала султана не було: розвідники доносили гетьману Самойловичу, що Хмельницького «візир тримає при собі близько, й навколо нього влаштовано безперервний караул. Їздити йому нікуди, крім візира, не дозволяється, а до візира їде за наказом і за караулом... і радий він був би з цієї проклятої неволі вийти, а не може».

Дев'ятого липня Кара-Мустафа привів своє різноплемінне військо під Чигирин. Увечері 10 липня під міські ворота Чигирина під'їхав турецький роз'їзд, який укинув у місто ультиматум Кара-Мустафи. У ньому візир був не по-східному лаконічний: вимагав негайної здачі фортеці, інакше всі будуть «посічені, в полон захоплені, віддані до рабства». Не отримавши від захисників фортеці відповіді, на штурм пішли 17 хоругв серденгестів («безпощадних»), їхні фланги прикривали спагі, згодом штурм підтримали списоносці та яничари. У нападі взяли участь так багато охочих, що він справляв враження генерального штурму. Утім вибити козаків і стрільців з фортеці не вдалось.

У наступні дні османці готували підкопи, закладали вибухівку. Напередодні штурмів місто шквально обстрілювали з гармат. У шанцях перед муром було скупчено три тисячі смертників. Тим не менше місяць такої виснажливої шарпанини успіху Кара-Мустафі не приніс. Так само безрезультатними виявились і бої з головними українсько-російськими силами на Бужинській переправі через Дніпро.

На початку серпня військам Ромодановського і Самойловича вдалось оволодіти Стрільниковою горою поблизу Тясмина, і здавалось, що ця перемога забезпечить загальний успіх кампанії. На військовій раді у візира паші радилили йому негайно відступати, інакше «загине переможне військо і честь держави стратимо». Утім Кара-Мустафа наказав переформувати пошарпані війська, замінив командирів, котрі не зуміли надихнути воїнів на перемогу, і наказав продовжувати атакувати Чигирин.

Тим часом Ромодановський і Самойлович, зробивши гарний заділ, не наважились на рішуче продовження. Головні сили закрились табором на березі Тясмина, очікуючи з Москви наказ про штурм турецько-татарського табору. Сприятливий час було втрачено. Десятого серпня турки розпочали свій штурм фортеці. Уранці наступного дня, підірвавши чотири підкопи, у проломи фортечної стіни кинулись яничари. Не маючи змоги втримати долішнє місто, в ніч на 12 серпня українські війська перебрались у замок. Проте перед світанням надійшов наказ воєводи Ромодановського про припинення оборони. Перед тим як залишити Чигиринську фортецю, її останній комендант, Патрик Гордон, наказав набити порохом важкі гармати і підпалити замок. Відтак вихід царських стрільців і українських козаків з Чигирина був підсвічений загравою велетенської сили, а коли османці і татари вийшли на Замкову гору, те, що постало перед їхніми очима, фортецею назвати було важко.

Зважаючи на неймовірну шану, яку козаки складали столичному місту гетьмана Богдана, а також той пієтет і сакральність, які плекала духовна і світська влада Гетьманату напередодні Другого Чигиринського походу, втрата міста, його, по суті, знесення османами з лиця землі, були сприйняті в Україні надзвичайно болісно і з величезною тривогою. Цілковито фаталістичні мотиви, обумовлені втратою Чигирина, пізніше будуть акумульовані в пророцтві учасника тих подій Самійла Величка: «Паде, паде Украйна тогобічна малоросійская, козацько-руська з многими міцними градами і весями, аки той стародавній великий град Вавилон!»