Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

«Гетман будет в братстве не так, как крымской хан; не будем тесноты никакие чинить»

Шукаючи шляхи виходу з тієї кризової ситуації, у яку дедалі більше скочувалася козацька Україна, гетьман Хмельницький ще на початку березня 1653 р. відіслав до Стамбула представницьке посольство. Як засвідчив тогочасний османський хроніст Наїма, Богдан доручив своїм повноважним представникам засвідчити в турецького султана Мехмеда IV факт взяття під протекторат Війська Запорозького, а також привезти в Україну атрибути султанської зверхності. Реалізація такої дипломатичної процедури долучала б Гетьманат до сфери впливу Високої Порти. Відповідно й напад на українські землі розцінювався б як напад на саму імперію.

Реагуючи на прохання української сторони, турецьке керівництво відіслало до Чигирина «велике» посольство на чолі з Мехмед-агою. Посол привіз Хмельницькому грамоту великого візира Мустафи. Там повідомлялося, що султан, милостиво зваживши на клопотання гетьмана, погоджується виявити Військові Запорозькому свою високу ласку й взяти його «в підданство і покровительство». Крім грамоти візира, Мехмед-ага привіз гетьманові також атрибути влади залежного від Порти васала — булаву, бунчук, кафтан і знамено. Згідно зі свідченнями генерального писаря Івана Виговського, Хмельницькому запропонували протекторат на суттєво кращих умовах, аніж навіть кримському ханові. Обов'язки ж Війська Запорозького після прийняття протекції Мехмеда IV мали б зводитися до наступного. Передовсім гетьманський уряд мав би передати Порті від управління й розміщення свого гарнізону місто Кам'янець-Подільський, яке мало б стати не лише місцем розташування османської адміністрації, а й уособлювати собою зверхність султана над Україною. Крім того, як плату за покровительство й опіку над Україною Гетьманат повинен був щорічно сплачувати данину в розмірі десяти тисяч золотих і десяти тисяч волів й овець. Мілітарна складова османської протекції мала втілитися в участі козацького війська у війнах, які б провадила Порта.

Але перш ніж ухвалювати доленосне рішення, варто було все добре зважити. А зважувати було що... Адже з тексту грамоти й з розмов з послом було зрозуміло, що Порта планувала захищати нового васала від неприятелів винятково силами своїх причорноморських васалів — Кримського ханства та інших орд, що кочували землями Північного Причорномор'я. За таких умов Хмельницький і просить посла зачекати з укладенням угоди, покликаючись на несприятливий для переговорів час. А сам намагається розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. І, як показав розвиток українсько-російських взаємин у наступні місяці, це йому блискуче вдається.

Ще 22 квітня 1653 р. на аудієнції в царя українські посли Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський вкотре безуспішно ставлять питання про прийняття Війська Запорозького під протекцію царя та надання військової допомоги в боротьбі з Польщею. А от коли 20 червня до Москви надходить інформація від путивльських воєвод про наміри Порти взяти Україну під свій протекторат, уже 22 червня Олексій Михайлович звертається до Богдана Хмельницького з грамотою, вперше пропонуючи «вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поношеніе». А двадцять восьмого червня думний дяк за дорученням царя оголошує стрілецькому війську попередження про можливість близьких воєнних дій. Утім початку бойових дій царським ратникам довелось чекати ще майже цілий рік.

«Чтоб их не отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану». Українське питання в рішеннях Земського собору 1 жовтня 1653 р.

Якраз у той час, як в Україні розгорталася Жванецька кампанія, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, на 1 жовтня 1653 р., до Москви було закликано представників усіх соціальних верств, що мали право давати царю поради щодо ведення державних справ. Цього разу предметом «ради» мали стати справи «литовські» і «черкаські», тобто ті, що були пов'язані зі взаєминами з Великим князівством Литовським, яке уособлювало собою всю Річ Посполиту, та Україною.

Більш розгорнуто предмет нарад було викладено вже на самому Соборі, коли після урочистого богослужіння до Грановитої палати, де проходили засідання, «государь царь и великий князь Алексей Михайлович всеа Русии самодержец, пришед от празника от покрова пресвятые Богородицы». Отоді-то його учасникам спочатку об'явили «литовского короля и панов рад прежние и нынешние неправды, что с их стороны делаютца к нарушенью вечного докончанья», а по тому відкрили карти й в українському питанні: «Также и запорожского гетмана Богдана Хмельницкого присылки обьявити, что они бьют челом под государеву высокую руку в подданство».

Розкриваючи ворожість дій керівництва Речі Посполитої щодо особи царя, зокрема в допущенні неправильного вживання царських титулів, царські канцеляристи апелювали до історії, нагадуючи зміст «докончальных грамот великого государя царя и великого князя Михайла Федоровича всеа Русии самодержца и Владислава короля польского и великого князя литовского», у яких було написано: «...быти им обойм, великим государем, меж себя и их государским детем и наследником в братцкой дружбе, и в любви, и в соединении». Зокрема, згадувалось про заборону Владиславу IV та його спадкоємцям послуговуватися титулами царя й великого князя всієї Русі та повноправне використання цих титулів лише з грамотах і зверненнях Михайла Федоровича і його нащадків. І якщо російська сторона строго дотримувалась «вечного докончанья», то керівництво Речі Посполитої ще в часи королювання Владислава IV порушила його, не контролюючи правильність написання царських титулів як в грамотах, що виходили з королівської канцелярії, так і в листуванні місцевої коронної адміністрації. Практика зневаги царської честі, стверджувало оточення Олексія Михайловича, продовжилася й за королювання Яна Казимира. Висновок же з усього цього робився однозначний: «...учинилось то к нарушению вечного докончанья с королевские стороны. А з государевы стороны вечное докончанье во всяких мерах и по ся места здержано крепко и нерушимо».

А обґрунтувавши порушення саме Варшавою умов «вічного миру», що відповідно розв'язувало руки царській владі у справі денонсації мирної угоди, учасникам собору було запропоновано до розгляду друге питання порядку денного — розгляд клопотань гетьмана Хмельницького та всього Війська Запорозького щодо взяття їх під «високу царську руку». Мотиви звернення української сторони були представлені передовсім у площині релігійних переслідувань православних християн у Речі Посполитій.

Заслухавши інформацію уряду Олексія Михайловича з приводу образ царської честі, а також кривд та переслідувань православних християн в Україні, бояри цілком прогнозовано погодилися з висловленими аргументами та проговорили: «...за честь блаженные памяти великого государя царя и великого князя Михайла Федоровича всеа Русии и за честь сына его государева, великого государя царя и великого князя Алексея Михайловича всеа Русии, стояти и против польского короля война весть».

Водночас, аргументуючи правильність ухваленого рішення, учасники собору також звертали увагу на небезпеку переходу України під протекцію турецького султана: «Чтоб их не отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану». І саме ця загроза, вочевидь, і була визначальною при ухваленні доленосного рішення.

«Государево дело делать во всем по ево, государеву, указу». Посольська місія боярина Бутурліна в Україні

Після того як скликаний за наказом царя Олексія Михайловича до Москви на 1 жовтня 1653 р. Земський собор цілком прогнозовано одностайно ухвалив рішення про прийняття гетьмана Богдана Хмельницького й усього Війська Запорозького під «високу царську руку», а також про розрив «вічного миру» та початок війни з Річчю Посполитою, офіційна урядова нота з оголошенням Яну II Казимиру війни з Москви до Варшави була відправлена лише 31 грудня 1653 р.

Увесь цей час залишалося невирішеним питання щодо умов переходу Війська Запорозького під «високу царську руку» та відповідно характеру взаємин Козацької держави з урядом Олексія Михайловича. Утім повноважне — так зване «велике» — посольство в Україну вирядили вже 9 жовтня. Причому навіть не підготувавши необхідних інструкцій та не вручивши вірчих грамот поставленому на його чолі боярину, царському дворецькому, наміснику тверському Василю Васильовичу Бутурліну. Усе це було відправлено вже згодом, навздогін посольству.

Разом з Бутурліним до України було виряджено й ціле гроно високих царських сановників: окольничих, стольників, князів, стряпчих, а також служителів нижчого рангу — піддячих, товмачів, «собольників», сторожів...

Для того аби членам посольства легше було виконати покладені на них дипломатичні доручення, царським дипломатам було виділено «в запас соболи». Окремою статтею видатків було позначено «государево жалованья» вищим церковним ієрархам Київської митрополії (зокрема, Київському митрополиту, Чернігівському єпископу, архімандриту Печерському), а також — «в монастыри, и к соборным церквам протопопам на милостыню». «Собольний запас» був призначений і для того, аби полегшити збір в Україні важливої для російських інтересів інформації («от проведыванья вестей»), існував навіть спеціальний прейскурант «от проведыванья вестей кому что в почесть дати».

Продемонстрований при відправці з Москви до України великого посольства поспіх, вочевидь, можна пояснити великим бажанням залагодити справу з українським гетьманом раніше, аніж дійде до офіційного оголошення війни Польщі. Проте далеко не завжди бажання співпадають з дійсним станом речей. Так і цього разу шлях з Москви до Переяслава виявився набагато тривалішим, аніж на це сподівалися думні чини і дяки Посольського приказу. Причому затримки були викликані як важко прохідною дорогою в складних погодних умовах кінця осені — початку зими, так і складнощами політичного характеру.

Доволі дивні й абсолютно не передбачувані затримки почалися ще на землях, підвладних московському цареві. І справа тут полягала не лише в традиційних і позачасових російських бідах — бездоріжжю та розхлябаності. Хоча й вони були присутні. Так, уже на кордоні з Україною Бутурліна наздогнала звістка про те, що царський прапор і текст промови, яку він мав виголосити перед гетьманом і старшиною, йому вже відправили. Однак... у дорозі через дощі й вологість вони зазнали непоправних пошкоджень — «А знамя, которое ныне к ним послано, немного попортилось, письмо поисщеплялось». Отож цар був вимушений віддати наказ про виготовлення нових клейнодів. У тому випадку, якби не вдалося отримати нових клейнодів до прибуття великих послів в Україну, їм наказувалось «государево дело делать во всем по ево, государеву, указу», а українському гетьману пояснити їхню відсутність і пообіцяти від імені царя «прислати новое знамя». Коли ж клейнод встигне наздогнати посольство ще в дорозі, то їм наказано «гетману дать новое знамя, а про старое знамя не обьявляти и привести ево назад к Москве».

Досить неприємна прикрість сталася й з булавою, відправленою Олексієм Михайловичем Богдану Хмельницькому. З неї, невідомо за яких обставин, зникло декілька коштовних камінців. Відновлювати клейнод послу довелось негайно, причому з власної кишені (щоправда, по поверненню до Москви Бутурліну було відшкодовано ці збитки).

Уже прибувши на самий кордон з Україною, до міста Путивль, 23 листопада 1653 р. Бутурлін вирядив «за рубеж до Києва и до Белые Церкви» поддячого Якова Портомоїна «да с ним 3-х человек путивльских казаков», наказавши йому вирушати в дорогу «наскоро, не мешкая нигде ни часу». Перед піддячим і його товаришами було поставлено завдання «едучи дорогою до Києва, в черкаских городех, и приехав и в Києву разведывать тайным обычаем накрепко: Богдан Хмельницкой ещо ли стоит в обозе или из обозу пошол, и где стоит». Крім того, лазутчики мали з'ясувати, чи табір Хмельницького вже залишив кримський хан, а якщо залишив і повернувся до Криму, то чи не залишилися при гетьману татари. Боярина також цікавили результати осінньої кампанії та місцеперебування польського короля Яна Казимира й литовського гетьмана князя Януша Радзивілла. Окремо акцентувалася увага на з'ясуванні політичних результатів протистояння 1653 р.: чи вчинив король з Хмельницьким і з ханом якусь угоду й чого можна «вперед меж ими чаять?.» Тобто російська сторона до останнього моменту перестраховувалась і намагалася напевне з'ясувати стан справ в Україні, аби не потрапити в дипломатичний конфуз.

Проте, аби продовжити шлях, Бутурліну не довелося очікувати на повернення Портомоїна: за кілька днів до Путивля з України прибув царський гінець, котрий супроводжував посольство стольника Родіона Стрешньова. Ось від нього боярин довідався й про стан справ в Україні, і про відсутність якихось небезпек і загроз для успішного продовження місії. Утім наказ про перетин українського кордону царський боярин так і не віддав, оскільки не отримав з Москви необхідних царських грамот й клейнодів для Хмельницького. Отож відправлений з-під Жванця назустріч Бутурліну полковник Іван Федоренко застав його 3 грудня ще по той бік кордону, у Путивлі, як, власне, і Яків Портомоїн, котрий 7 грудня повернувся із зібраною особисто в Україні інформацією.

У дорогу «велике посольство» вирушило лише 20 грудня. Двадцять другого грудня уповноважені царя «за рубеж пришли в черкасской городок в Карабутов». Наступного дня в Карабутові в церкві Миколи Чудотворця було влаштовано урочисте богослужіння. Як занотував до свого статейного списку Бутурлін, заледве вони наблизилися до наступного за Карабутовим українського міста Красного, як назустріч їм виїхав тамтешній городовий отаман Матвій Філонов «з знаменем, а с ним казаков человек со 100 и больши на конех». А коли царські люди перетнули міську межу, тут їх зустріли «священницы в ризах со кресты, и с иконами, и со святой водой, и всем городом с великою радостию». У соборній церкві, куди попрямувало посольство, «пели „достойно есть“, и ектенью говорили, и молили Бога о государском многолетнем здоровье».

У наступні дні «радість велика» ширилась уже іншими українськими містами й селами, через які прямувала російська делегація. Її зустрічали то місцеві полковники, то сотники й городові отамани, котрих супроводжували кінні козаки з прапорами, а в містах і містечках обов'язково чекали представники кліру з хрестами, образами й святою водою. Усе вказувало на те, що український гетьман доклав чимало зусиль до того, аби дисциплінованістю козаків і набожністю всього українського люду справити на гостей гарне враження й таки довести розпочату справу до логічного завершення.

Під вечір 31 грудня повноважне посольство царя наблизилося до Переяслава. За п'ять верств від міста його зустрів місцевий полковник Павло Тетеря, котрий проголосив зворушливу промову зі словами вдячності на адресу «благоверного с благоверных и благочестивого с благочестивих государя царя и великого князя Алексея Михайловича». На підході до міста царських дипломатів козаки вітали пострілами з самопалів, а міську громаду представляли війт і місцевий протопіп Григорій, котрий також на честь гостей з Москви виголосив вітальну промову. У кафедральному соборі Переяслава протопіп провів урочистий молебень за царя та його родину. Після чого по виході Бутурліна «со товарищи» з церкви на їхню честь знову було влаштовано салют з гармат, встановлених на замку.

По прибутті до Переяслава на переговори з гетьманом Хмельницьким боярину довелося чекати цілий тиждень. І причина такої затримки, варто сказати, була досить поважна. Богдан, повернувшись із Жванецької кампанії, нарешті отримав можливість з належними християнськими почестями провести в останню путь тіло свого старшого сина Тимоша, котрий ще кілька місяців перед тим загинув на молдавській землі. А вже після траурних церемоній гетьман ще на деякий час затримався на дніпровському перевозі поблизу Домонтова, оскільки річка вкрилася кригою, але крига не достатньо зміцніла, аби втримати на собі карету гетьмана. Затримка Богдана на Дніпровському перевозі тривала близько тижня. Згодом ця обставина дасть поживу творчій уяві письменників і поетів, котрі розгледіли в домонтівських очікуваннях гетьмана своєрідний внутрішній Рубікон, здолати який Хмельницькому не відразу вистачило сил. Погані передчуття й тривоги нібито закривали зазвичай рішучому Богдану шлях до Переяслава. Утім жодних документальних натяків з цього приводу не існує, а політичні реалії, що втілилися в постановах Кам'янецької польсько-кримської комісії кінця 1653 р., простору для маневрування Хмельницькому не залишали. Отож, Переяславський шлях, можливо, і лякав своєю непередбачуваністю, але на той момент був для гетьмана та його соратників чи не єдиним...

Скільки ж рад відбулось у Переяславі 8 січня 1654 р.?

До Переяслава Хмельницький прибув пізно ввечері 6 грудня. Наступного дня до міста приїхали генеральний писар Війська Запорозького Іван Виговський та інші вищі козацькі старшини. Увечері 7 січня відбулася перша неформальна зустріч Богдана, котрого супроводжували Виговський і Тетеря з боярином Бутурліним. На ній і було узгоджено процедуру проголошення переходу України під протекцію царя, що мала відбутися вже наступного дня.

Ближній царський боярин запропонував провести процедуру передачі гетьману царської грамоти у дворі тієї садиби, де він зупинився на постій. Після чого в соборній церкві міста політичний акт прийняття України під царську зверхність мав би отримати закріплення відповідною присягою, а вже по її завершенні, пропонував Бутурлін, він пожалує Хмельницького царською булавою та прапором. Акт передачі царських клейнодів й увінчає Переяславський церемоніал. Гетьман проти такого сценарію розвитку подій не мав жодних заперечень. Єдине, що він до нього додав, так це пропозицію про скликання вранці наступного дня старшинської ради, на якій він волів би ознайомити полковників зі своїм наміром «учинитися під високою царською рукою». Решта пунктів програми — вручення грамоти царя, приведення старшини до присяги та передача царських клейнодів і пожалувань — мали залишитися в силі.

Ранок 8 січня розпочався за сценарієм, узгодженим гетьманом Хмельницьким з боярином Бутурліним напередодні. «С утра рано» український гетьман закликав до себе на раду «полковників, суддів, військових осавулів», котрі на тій раді «под государеву высокую руку поклонилися». Щоправда, вже на цій старшинській раді (у статейному списку великого царського посла її називають «таємною радою») несподівано виринула ідея щодо скликання ще однієї ради — Генеральної, яка мала відбутися на міському майдані Переяслава вже... пополудні 8 січня.

Зрозуміло, що процедура скликання подібного роду зібрання вимагала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснажливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по домівках і перебувало за сотні верств від Переяслава. У місті та його околицях перебували лише місцеві козаки та запрошені Хмельницьким на раду вищі козацькі старшини. Отож, уже за визначенням скликана в Переяславі на другу половину 8 січня рада не могла бути Генеральною. Але питання постають не лише щодо рівня представництва майбутньої ради, а й, власне, самої доцільності її скликання. Адже востаннє гетьман збирав Генеральну раду аж 1651 р.! Після цього, остаточно пересвідчившись у її громіздкості та неефективності при вирішенні важливих питань державного життя, Хмельницький радився лише з членами більш мобільної, керованої й ефективної старшинської ради.

Кому зі старшин прийшла в голову ідея скликання начебто Генеральної ради — невідомо. Можна лише висловити певні здогадки щодо мотивації цього вчинку. Вочевидь, у такий спосіб гетьманський уряд, по-перше, прагнув відбити бажання поляків продовжувати воювати з Військом Запорозьким, яке відтепер мало сильного союзника, а по-друге, продемонструвати всій Україні та її сусідам факт міжнародного визнання розриву козацтва з польським королем. Але поза тим о другій годині дня за наказом старшини почали бити в барабани, закликаючи козаків і переяславських міщан на раду.

Переяславська рада, ставши культовим сюжетом радянської історичної науки, настільки міцно увійшла в офіційну радянську ідеологію, стару шкільну освітню літературу, красне письменство, живопис, кінематограф і тому подібне, що, здається, не має й потреби про неї говорити — і так все зрозуміло. Але виявляється, що не все... Насамперед, оцінюючи історичну достовірність більш чи менш відомих картин, присвячених переяславським сюжетам 1654 р., варто пам'ятати відому настанову Козьми Пруткова стосовно того, чи можна довіряти напису, здається, на клітці слона, якщо там сидить якась інша істота... Так і тут, відомі монументальні образи загального торжества українського народу, звернутого до Хмельницького та Бутурліна, не відповідають дійсності вже хоч би тому, що на Генеральній раді — де власне вирішувалось питання об'єднання — царський боярин... присутнім не був! Увесь цей час, поки тривали старшинська, а згодом і Генеральна рада, царський боярин залишався на заїжджому дворі.

Так само не можна вірити й твердженню відомого козацького літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачитував статті договору з царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш відомого історика Миколи Костомарова і витворив цілу історіографічну традицію. Насправді ж Богдан не міг цього зробити вже хоч би тому, що до цього часу не лише не було укладено українсько-російського договору, але й навіть не розпочато переговорів щодо його змісту — ось такою виявилася специфіка союзу 1654 р.

Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголошення доцільності укладення союзу саме з московським царем, а не якимись іншими володарями, які закликали Україну до себе. Згідно з інформацією статейного списку боярина Бутурліна про перебіг його дипломатичної місії в Україну (джерелом цієї інформації був спеціально виряджений на раду лазутчик з числа офіційної делегації царя в Україну), Богдан Хмельницький, ставши посеред козацького «круга під бунчуком, разом з суддями, осавулами, полковниками і писарем», звернувся до учасників ради з такою промовою. Барвисто змалювавши негаразди шестилітнього життя «без государя в нашей земле», сповненого «безпрестанных браней и кровопролитий з гонителями и врагами нашими, хотящими искоренити Церковь Божию, дабы имя руское не помянулось в земли нашей», гетьман, подібно до київського князя Володимира Великого, коли той 988 р. обирав для Русі релігійну віру (принаймні, як це було записано в офіційній літописній версії), запропонував товариству обрати собі государя з чотирьох можливих претендентів: турецького султана, кримського хана, польського короля й московського царя. Представляючи кожного з кандидатів, гетьман нібито охарактеризував перших двох як «бусурманів», під владою котрих «братия наша, православнии християне греки, беду терпят и в каком суть от безбожных утеснении»; про короля й говорити не потрібно було, оскільки козаки й так знають, що польські пани «лучше жида и пса, нежели християнина, брата нашего, почитали». Відтак всі компліменти випали на адресу царя: «А православный христианский великий государь царь восточный єсть с нами єдиного благочестия греческого закона, єдиного исповедания, єдино есми тело Церкви православием Великой Росии, главу имуще Иисуса Христа».

Зрозуміло, що після такого представлення учасники ради одностайно почали вигукувати: «Волим под царя восточного, православного, крепкою рукою в нашей благочестивой вере умирати, нежели ненавистнику Христову, поганину достати!» По тому полковник переяславський Павло Тетеря, «ходячи в кругу, на все стороны спрашивал: „Вси ли тако соизволяете?“» І на це запитання старшини та учасники ради одностайно вигукували: «Вси единодушно». Завершення ж зібрання Богдан Хмельницький резюмував наступним чином: «Буди тако! Да Господь Бог наш укрепит под его царскою крепкою рукою!» На що, як записано в статейному списку боярина Бутурліна, «народ по нем, ecu единогласно, возопил: „Боже, утверди! Боже, укрепи! Чтоб есми во веки вси єдино били!“»

У якій мірі можна довіряти такому пастельному викладу історії загальної Переяславської ради 1654 р. — питання дискусійне. Надто вже все було неприховано стилізовано під літописну традицію Древньої Русі... Але навіть з цього стилізованого опису, складеного за наказом царського боярина, проступають обриси явища, яке можна класифікувати як прояви зустрічі різних цивілізацій, різних світів і відповідно ментальний конфлікт цих світів.

Отож і не вписуються в ідеальну картину загальнонародного торжества 8 січня 1654 р. події, що стались у соборній церкві Переяслава, куди гетьман і посол прибули після того, як Бутурлін по завершенні Генеральної ради (варто зауважити — також на заїжджому дворі) передав Хмельницькому царську грамоту Олексія Михайловича. Адже коли українське та російське духівництво, що прибуло разом з Бутурліним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужіння з нагоди приведення гетьмана Хмельницького та всього Війська Запорозького під зверхність царя, виявилося, що напередодні сторони... забули домовитися про саму процедуру скріплення угоди присягою.

Хмельницький і старшина, опираючись на знання практики укладення міждержавних угод і, можливо, навіть більше спираючись на практику приведення шляхти Речі Посполитої до послушенства королю, де монарх і піддані кожен зі свого боку давали обітницю не порушувати взятих зобов'язань, були переконані в тому, що слідом за виголошенням українською стороною тексту присяги або навіть перед цим аналогічну обітницю складе від імені Олексія Михайловича й російська сторона. Але в зовсім іншій політичній культурі був вихований царський боярин. Бутурлін заявив, що в Московській державі ніколи такого й не було, щоб цар присягав перед своїми підданими. Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього приводу, і Хмельницький, залишивши там царську делегацію, разом із вищою старшиною пішов до будинку полковника Тетері, щоб скликати там уже третю за день козацьку раду, цього разу — старшинську.

Як занотував до свого офіційного звіту Бутурлін уже з цього приводу, гетьман і полковники про те, як чинити далі, радилися «многое время». Увесь цей час царське посольство нервово очікувало в соборі. Нарешті зі старшинської ради до собору прибули посланці гетьмана — полковники переяславський Павло Тетеря та миргородський Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складення Бутурліним присяги за царя. Й оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде такого немає, щоб монарх присягав своїм підданим, тут же в стінах собору таки виникла коротка політологічна дискусія. Тетеря й Лесницький, варто зауважити — шляхтичі за походженням, вказали на добре відому їм практику політичного життя Речі Посполитої, де королі, перш ніж піддані визнають їхню владу, клянуться зберігати в непорушності права своїх підданих. Однак, на думку царського посла, такий приклад не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше, є «невірними», по-друге, «не самодержцями», а по-третє, «на чому присягнуть, все рівно того не дотримають».

Не певні, що висловлені аргументи вдовольнили українську сторону. Але, безумовно, переконали її в тому, що ситуація, яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час працював, про яку вже було оголошено на раді як доконану справу, могла розладнатися остаточно. Зрозуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чигирин, ані Москву, адже на той час уряд Олексія Михайловича вже також встиг оголосити війну Польщі. Потрібно було негайно шукати вихід із скрутної ситуації. І його було знайдено в тому, що гетьман і старшина таки погодилися принести присягу цареві. А боярин Бутурлін, зі свого боку покликаючись на слово Олексія Михайловича, завірив їх у тому, що цар невідмінно підтвердить усі ті права і вольності, якими Військо Запорозьке володіло перед тим. Цими обіцянками й довелося задовольнятися Хмельницькому та його дорадникам. А скільки в них було щирої правди, а скільки лукавства — міг показати лише час.

По тому гетьмана й вищу козацьку старшину до «віри цареві» привів архімандрит Преображенський Прохор, котрий супроводжував царське посольство, а допомагав йому в цьому прибулий з Москви протопіп Андрій та переяславський протопіп Григорій.

Розмова союзників після повернення з собору та вручення гетьману царського прапора, булави та символічного одягу — ферезеї, а також привезених з Москви соболів були нетривалими. Надто вже багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а попереду проглядалися не менш важкі переговори щодо наповнення обіцянок, даних царським боярином, реальним змістом. А ще попереду було й творення Переяславського міфу про «історичну закономірність і всенародне волевиявлення», про безконфліктність узгодження позицій сторін і про беззастережну та безумовну відданість Богдана курсу на «возз'єднання України з Росією». Щоправда, це вже зробили надто запопадливі нащадки. Тепер же, як справедливо підмітив Михайло Грушевський, ані Хмельницький, ані його соратники не відчули тієї доленосної значимості моменту, що її згодом вигадають історики. Цього дня гетьману нарешті вдалося долучити до війни з Польщею сильного союзника. І в цьому він вбачав значний успіх.

«Государь вольностей у вас не отимает». Переяславські переговори 9—10 січня 1654 р.

Найголовніший урок, який, вочевидь, Богдан Хмельницький виніс із переяславських подій, що сталися на початку зими 1654 р., полягав у тому, що добре готуватися слід не лише до війни, а й до укладення братерства із союзником. Адже перипетії, пов'язані з принесенням присяги представниками царя, а згодом підняття в ході переговорів 9—10 січня 1654 р. чимало таких питань, які були не зайвими, створювали вельми неприємні для української політики прецеденти.

Так, на українсько-російських переговорах, що проходили у Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьман і старшина (принаймні про це свідчать звіти глави російської делегації боярина В. В. Бутурліна, котрого, зважаючи на його зацікавленість якомога привабливіше зобразити власні дипломатичні успіхи в Україні, не можна визнати неупередженим інформаційним джерелом) порушили чимало таких питань, які являли собою рудименти політики козацького автономізму, не відповідали потребам часу, а тому були не лише зайвими з огляду на загальнодержавну репрезентацію керівництва Війська Запорозького, але й створювали досить небезпечні прецеденти для майбутніх відносин з царем. Зокрема, за свідченням Бутурліна, 9 січня Хмельницький заявив послам: «Чтоб великий государ указал с городов и мест, котрые поборы наперед сего сбирали на короля и на римские кляшторы и на панов, сбирати на себя государя». Не заперечував гетьман і проти намірів царського уряду надіслати воєвод, крім Києва, до інших «знатних» міст України, де б царські представники могли б «судити і радити».

Згодом, уже під час вироблення проекту міждержавної угоди, Хмельницький відмовиться від цих пропозицій — що пролунали чи то справді від нього, чи, можливо, від когось з його оточення або ж взагалі були ініційовані російською стороною. До заключних документів переговорного процесу 1654 р. вони так і не увійшли. Але залишились зафіксованими в матеріалах переговорів, і вже згодом на них покликатиметься російська сторона, намагаючись змусити українських державних мужів піти на поступки в тій чи іншій сфері. А чи не востаннє до матеріалів Переяславських переговорів 1654 р. апелюватиме навесні 1722 р. (тобто майже аж через сімдесят років!) російський імператор Петро І, шукаючи правових підстав для запровадження в України власної державної інституції — Малоросійської колегії, яка начебто створена замість тих самих воєвод, проти присутності яких в Україні гетьман Хмельницький не відразу ж почав заперечувати...

А ще (вже по завершенні офіційних перемовин) 12 січня до царського боярина прибула делегація шляхтичів, котрі долучилися до визвольних змагань козацтва і тепер посідали впливові уряди в козацькій службовій ієрархії, — генеральний писар Іван Виговський, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний, переяславський полковник Павло Тетеря-Моржковський, миргородський полковник Григорій Сахнович-Лесницький. Від імені шляхетської верстви вони звернулися до Бутурліна з проханням дати їм письмове підтвердження права володіти їхніми «маетностями по-прежнему». За відсутності такого письмового підтвердження, переконували старшини царського боярина, «стольникам де и дворяном в городы ехать не для чево, для того что всем людем в городех буде в сумненье».

Покликавшись на відсутність відповідного доручення Олексія Михайловича, Бутурлін відмовився брати на себе будь-які письмові зобов'язання, пообіцявши лише натомість, що «государь вольностей у вас не отимает, и в городех у вас указал государь до своего государева указу быть попрежниму вашим урядником и судитца по своим правом и маетностей ваших отнять государь не велит».

Але тут, крім ще одного запевнення царського посла в непорушності прав, вольностей і майна українського люду після переходу під високу царську руку, важливим є той факт, що високопоставлена шляхта Війська Запорозького намагалась за спиною гетьмана задовольнити власні станові потреби на перемовинах з представником царя! А це не лише підважувало гетьманську владу, яка мала уособлювати собою політичну волю Війська Запорозького, а й створювало вкрай небезпечні прецеденти сепаратного звертання представників різних соціальних верств і груп козацької України безпосередньо до царя. Гіркі наслідки від такої практики українське суспільство повною мірою пожинатиме вже в роки Руїни...

«В начале изволь, Твоє Царское Величество, подтвердити права и вольности наши войсковые, как из веков бывало в Войске Запорожском»

Переговори з посольством Олексія Михайловича, що відбувалися 9—10 січня 1654 р. в Переяславі, носили попередній характер, на них лише «намацувалися» ті важливі питання, що мали скласти основу договірних взаємин Українського Гетьманату з правлячою в Російській державі династією Романових, зверхність якої над Україною гетьман Хмельницький і Військо Запорозьке визнали напередодні на Переяславській раді.

У тому, що взаємини Гетьманату з Олексієм Михайловичем мали базуватися саме на двосторонній договірній основі, українська сторона не сумнівалася навіть у критичні для козацької України дні й місяці другої половини 1651 р., що настали після важкої поразки українського війська під Берестечком. Тоді, у серпні, на переговорах з посланцем російського царя і гетьман Хмельницький, і генеральний писар Виговський заявляли про свій намір їхати до Москви та домовлятися, на яких умовах переходити під зверхність Олексія Михайловича та дати за своїми підписами відповідне «договірне письмо».

І хоча згодом, уже на початку 1654 р., процедура переходу козацької України під «високу царську руку» відбулася за дещо іншим сценарієм, у якому відразу було проголошено акт переходу Війська Запорозького під протекцію Олексія Михайловича, без закріплення на письмі відповідної угоди, ані українська сторона, ані російські представники не заперечили саму ідею укладення такого договору. Боярин Бутурлін, перебуваючи в Переяславі, від імені Олексія Михайловича запросив українського гетьмана до Москви, аби виробити договірні умови та отримати їхнє затвердження в царя.

А ось для того, аби українським уповноваженим було з чим їхати до Москви (спочатку було вирішено, що делегацію очолить не гетьман, а генеральний писар Іван Виговський), гетьманському уряду потрібно було добряче попрацювати. Адже досвід перемовин з Бутурліним у Переяславі наочно продемонстрував: багато з того, що є очевидним у перетрактаціях з комісарами польського короля, у російської сторони викликає внутрішній спротив — надто вже різними були політичні культури станової монархії Речі Посполитої та самодержавної царської влади в Російській державі.

У середині лютого 1654 р. Богдан Хмельницький скликає ряд старшинських рад, спочатку в Чигирині, згодом у Корсуні, на обговорення яких виносить питання характеру та змістового наповнення договору Війська Запорозького з московським царем. І хоча прямої інформації про перебіг цих нарад не збереглося, наявні опосередковані свідчення дозволили Михайлу Грушевському дійти висновку, що дебати учасників чигиринсько-корсунських старшинських зібрань були доволі гострими, а висловлені на них позиції сторін часто-густо не просто відмінними одна від іншої, а просто непримиримими. Це певною мірою й зашкодило виробити концептуально цілісний проект угоди.

Підґрунтям же розходження інтересів старшини стало те, що старшинський корпус, як і саме козацтво загалом, формувався з декількох джерел. І в ньому були представлені як вихідці з православного шляхетського стану, так і «старовинне» козацтво, а також представники селянства та міщанства. Зрозуміло, що така соціальна неоднорідність позначалася як на рівні політичної культури різних відгалужень козацтва, так і на пріоритетності їхніх нагальних потреб. Адже для одних було важливим досягти високого рівня політичної суб'єктності Гетьманату (решту прав і соціальних привілеїв вони, як шляхтичі, вже мали). Для інших передовсім ішлося про те, аби їх ніхто не намагався знову присилити до виконання повинностей на користь пана чи царя, а також не допустити реставрації дореволюційних соціальних порядків, що б частково влаштувало їхніх опонентів зі шляхетського табору.

Утім варто віддати належне укладачам проекту українсько-російської угоди — їм врешті-решт вдалося досягти певного балансу інтересів різних соціальних прошарків і виробити документ, який передбачав застереження загальнодержавних прав на зовнішньополітичній арені, недоторканості політико-адміністративного та соціально-економічного внутрішнього укладу, а також містив гарантії для окремих соціальних верств, прошарків і навіть певних рангів українських адміністраторів тощо. Хоча, зрозуміло, потреба в такому балансуванні поміж різноспрямованими інтересами суб'єктів тогочасного політичного життя козацької України все ж негативно позначалася на концептуальній цілісності документа, внісши до нього, поряд зі справді життєво важливими положеннями державного спрямування, ряд норм, які були зайвими, зважаючи на високу державну репрезентацію Гетьманату, яка збереглася й після переходу козацької України під протекцію царя.

Загалом проект українсько-російського договору, що постав в результаті старшинських нарад, містив у собі 23 статті. Найголовніші з них декларували ідею зовнішньої незалежності Гетьманату, що насамперед проявилася у праві вільного вибору гетьмана як глави держави, керівника уряду та головнокомандуючого українського війська. Крім того, за козацькою Україною зберігалося право зовнішньополітичних зносин з іноземними державами (у разі з'ясування в ході них відомостей, що зачіпатимуть інтереси царя, гетьманський уряд брав на себе зобов'язання інформувати про це Москву). Окремо декларувалася недоторканість внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого українського населення та окремих його соціальних станів і груп.

Російська сторона повинна була надати військову допомогу проти Польщі та сприяти у втриманні від війни керівництва Кримського Юрта. За це гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов'язувався сплачувати йому щорічно данину (у попередньо визначених і фіксованих розмірах), так як це робили правителі Трансільванії, Молдавії та Волощини на користь турецького султана.

Крім цих питань, що справді мали принципову вагу, до проекту було внесено ще цілий ряд дрібних положень, що перекочували до нього з тексту Зборівської угоди козацтва з польським королем 1649 р. Зважаючи на принципово інший характер взаємин Гетьманату з царем, вони були абсолютно недоречними і не можуть сприйматися інакше, як певні рудименти політики козацького автономізму, від якої Хмельницький і його оточення вже давно відійшли, поставивши перед собою мету унезалеження України. Проте, незважаючи на певні слабкості проекту, він загалом справляв непогане враження і, за умови прийняття всіх його положень урядом Олексія Михайловича, міг стати основою для розбудови взаємовигідних і міцних стосунків сторін.

Сімнадцятого лютого 1654 р. гетьман Хмельницький завізував український проект, і повноважна делегація Війська Запорозького на чолі з досвідченими дипломатами й високими козацькими урядниками — генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею — повезла його до Москви. І якщо проголошення в Переяславі союзу з Російською державою, що відбувався у формі протекції Олексія Михайловича над Україною, по суті, було формальністю, то українсько-російський договір, що мав постати за результатами переговорів у Москві, важив для майбутньої долі Української держави дуже багато.

«Указал государь, и бояре приговорили: быть так по их челобитью». Договір 1654 р.

Українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним під стіни Москви прибуло 11 березня (відповідно 21 березня за новим стилем) 1654 р. Дванадцятого березня відбувся його урочистий в'їзд у царську столицю, 13 — урочиста аудієнція в царя Олексія Михайловича за участі царських бояр і думних чинів. Того ж дня розпочалися переговори Тетері та Богдановича-Зарудного з урядом Олексія Романова, інтереси якого представляли: один з найстарших царських бояр Олексій Микитович Трубецькой, голова останньої російської делегації в Україну боярин Василь Васильович Бутурлін і начальник Посольського приказу думний дяк Алмаз Іванов. У ході цих переговорів українські посли виклали принципове бачення умов угоди, окреслене гетьманською інструкцією від 17 лютого 1654 р. Ряд питань, зокрема щодо впровадження царських воєвод в українські міста та збір податків з місцевого населення, було ініційовано російською стороною. Крім того, обговорювалися питання майбутньої військової співпраці, а також міжнародної ситуації в регіоні.

Чотирнадцятого березня на прохання російської сторони українські посли представили свої пропозиції в письмовому вигляді, тобто по суті подали виготовлений в Корсуні та Чигирині проекти від 17 лютого. Упродовж наступних декількох днів спільних конференцій не було, російське керівництво обмірковувало подані пропозиції. Для остаточного вирішення справи було скликано боярську думу, у засіданні якої брав участь й Олексій Михайлович. Саме на ній було ухвалено постанови по кожному із запропонованих пунктів за формою: «Государ указал и бояре приговорили».

Більшість з цих резолюцій схвалювали пропозиції уряду Богдана Хмельницького. Негативними були царські резолюції щодо фінансових взаємин сторін. Як пригадуємо, гетьман волів сплачувати цареві за його покровительство та військову допомогу певну сталу щорічну данину, так як це відбувається у стосунках турецького султана з трансільванським князем чи молдавським господарем. Натомість Олексій Михайлович звелів, аби всі податки з української людності збиралися на його користь і під контролем його представників. А вже з царської казни мали виділятися кошти на утримання війська, козацької адміністрації, ведення зовнішньополітичної діяльності тощо.

Ще одна резолюція негативного змісту стосувалась сфери зовнішньополітичної діяльності. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. А ось уряд Олексія Михайловича звелів інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими». Вочевидь вже апріорі до останніх було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Турецької імперії, із якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати.

Крім того, російська сторона детально аргументувала й свою відмову від виплати козакам царського жалування: мовляв, і так доводиться дуже багато тратитись на підготовку до війни з Польщею.

Допоки уряд Олексія Михайловича обмірковував український варіант угоди, Тетеря та Богданович-Зарудний переважно розважалися. Так, 15 березня вони брали участь у військовому параді-огляді солдатських і рейтарських військ; 18 березня — були на урочистому обіді, влаштованому на честь царських іменин. Коли ж послам стало відомо про характер царських резолюцій, вони звернулись із суплікою до Посольського приказу, у якій просили переглянути деякі з цих постанов. Прикметне, що найбільше їх занепокоїла відмова царя від виплатити жалування козакам. Аргументуючи свою позицію, Тетеря й Богданович-Зарудний наголошували на тому, що то «не так іде про гроші Війську Запорозькому, як про царську славу». Акцент було зроблено політично грамотно, і уряд Олексія Михайловича пообіцяв таки відшукати можливості прислати в Україну по четвертині угорського золотого на кожного козака, який потрапив до 60-тисячного козацького реєстру.

Прощальна аудієнція української делегації в царя відбулася 19 березня. Утім, виїхати з Москви вона змогла лише через тиждень — увесь цей час приказні дяки готували царські жалувані грамоти гетьману та Війську Запорозькому та залагоджували інші, менш важливі, але також необхідні при відпуску посольства формальності.

Тоді ж було остаточно відредаговано текст угоди, що тепер складалася з одинадцяти статей й отримала в історичній літературі за часом своєї появи назву Березневі статті 1654 р. Іноді з вуст непрофесійних істориків можна почути, що вже сам факт зменшення кількості статей в угоді з двадцяти трьох до одинадцяти свідчив про демонстративну незговірливість російської сторони, що відкинула більшу частину запропонованих гетьманським урядом договірних постулатів. Насправді ж, як щойно зауважувалось, офіційна Москва не підтримала лише дві принципові пропозиції Чигирина, що стосувалися сфери зовнішніх відносин і фінансів. Суттєве ж зменшення ж кількості статей договору пояснювалося тим, що договірні умови було ліпше згруповано за змістом, відтак було ліквідовано повторюваність близьких тем у кількох різних статтях.

Саме цей документ — названий у літературі Березневими статтями 1654 р., що за логікою речей мав бути виготовлений у двох примірниках, — і безслідно зник, як в українському, так і в російському варіантах. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається лише чернетка договору, із якої десь між 20 і 27 березня начисто переписували текст угоди. Саме з цієї чернетки й було зроблено відомі публікації тексту українсько-російського договору 1654 р. Відсутність ж оригіналу документу залишила для істориків неозоре поле для висловлення власних дослідницьких гіпотез, побудові умоглядних концепцій, на підставі яких нерідко з'являлися й свідомі політичні інсинуації чи відверті інтелектуальні спекуляції.