Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

«Гетманство запорожское, шляхетство и староство, которое твоей милости в Украйне полюбитца». Реакція Варшави на Переяславську угоду

Перехід Війська Запорозького під протекцію московського царя та відповідно поширення російських впливів на землях, на яких перед тим володарювала еліта Корони Польської і які безпосередньо межували з теренами Османської та Габсбурзької імперій, зачіпав державні інтереси багатьох суб'єктів східноєвропейської політики, а відтак змусив запрацювати складні механізми, що регулювали складну систему регіональної взаємодії. Щоб не ускладнювати для себе ситуацію, як українське, так і російське керівництва впродовж зими — весни 1654 р. проводять активні дипломатичні заходи. Власне російське керівництво ще за часів проведення Земського собору 1653 р. ухвалило рішення про відправку посольств у Європу, які б повідомили «християнським і бусурманським» правителям про «неправди» польського короля та закликали їх до участі в антипольському союзі. Конкретно посольства мали відвідати «Священну Римську імперію германської нації» (Австрію), Французьке, Шведське і Датське королівства, Голландську й Венеціанську республіки. Крім того, Москва вирішила зав'язати дипломатичні контакти з васалами польського короля — правителями Курляндського герцогства і Бранденбурга. А також спробувати переманити на свій бік васалів турецького султана — Молдавське і Волоське князівство. Надзвичайно напружена боротьба розгортається в цей час поміж Гетьманатом і Російською державою з одного боку та Річчю Посполитою — з другого за Кримське ханство. Усі суб'єкти тогочасної зовнішньополітичної взаємодії добре розуміли важливість будь-що перетягти на свій бік Високу Порту. Одним словом, і в Чигирині, і в Москві, і у Варшаві були свідомі того, що успіхи чи поразки на дипломатичному фронті значною мірою визначатимуть результати майбутньої війни поміж Російською та Польсько-Литовською державами за Україну.

Зрозуміло, що найоперативніше на нові зовнішньополітичні реалії зреагувало керівництво Речі Посполитої, адже саме проти нього було спрямовано вістря нового військово-політичного союзу. Ян II Казимир про присягу Війська Запорозького московському цареві довідався десь близько 11—12 лютого 1654 р. І хоч окремі дослідники припускають, що такий розвиток подій не став для офіційної Варшави несподіваним, адже тривожна інформація просочувалася з України вже давно, подальші дії королівського уряду переконують у протилежному. Так, уже 13 лютого на таємній нараді в короля розглядали можливості провести цілий комплекс заходів, які нейтралізували б негативні наслідки Переяслава. За результатами обговорення король підписав універсал, закликаючи козаків залишитися вірними Короні Польській і не приймати слідом за «зрадником» Хмельницьким протекції царя. Взамін польське керівництво було готове запропонувати Військові Запорозькому (якщо воно продемонструє свою вірність!) «все, що вони захочуть, — хоч би навіть і відновлення Зборівських пактів».

А поки козаки думали над пропозиціями короля, наприкінці лютого підрозділи коронної армії, очолювані гетьманом Станіславом Потоцьким «Ревери», почали наступ на Брацлавщину. Не покладаючись винятково на бога війни, Потоцький звернувся з листом до полковника Івана Богуна. Полковник не брав участі в Переяславській раді, що й давало польському керівництву надію «перетягти» його на свій бік. В адресованому Богуну листі Потоцький від імені Яна II Казимира пропонував у разі збереження вірності Речі Посполитій надати йому «гетманство запорожское, шляхетство и староство, которое твоей милости в Украйне полюбитца», а козакам, що за ним підуть, — збереження всіх попередніх прав і вольностей. Після Яна II Казимира та Станіслава Потоцького із закликами відмовитися від присяги цареві й повернутися в королівське підданство до козаків звернувся й литовський гетьман князь Януш Радзивілл. Апелюючи до генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського, полковника ніжинського Івана Золотаренка та інших найвпливовіших українських старшин, князь закликав їх переконати Хмельницького укласти мир із Річчю Посполитою, запевняючи при цьому, що польський король готовий до суттєвих поступок українській стороні.

Намагаючись протидіяти агітації з польської сторони, Хмельницький «во все полки и городы» надіслав старшині й місцевій адміністрації директиву, «чтоб с нашей сторони люде не передавалися, обнадеживаючи тем, что нам вдвоє болши его царское величество надал вольности, нежели король». Зауважимо, що дії гетьмана були відверто популістськими, адже цар на той час цих самих «вольностей» поки не закріпив... Отож, за таких складних обставин Хмельницький у березні 1654 р. всіляко квапив уряд Олексія Михайловича якомога швидше підтвердити права та вольності Війська Запорозького, аби мати врешті змогу оголосити мешканцям України та «всьому світу християнському» про високу царську милість. В іншому ж разі, стверджував Богдан, «аще бо их твоє царское величество не обвеселит и не пожалают тем всем, учнут что дурного мислити».

Пригадуючи «ті всі великі часи, коли могли хліб і сіль разом їсти, як брат з братом». Дипломатична боротьба за Крим

Особливе місце в дипломатичних планах Посольського приказу Московської держави посідало Кримське ханство, керівництво якого пов'язувало з козацьким гетьманом давня дружба й військова співпраця. Утім, усі добре розуміли, що Переяславські домовленості Хмельницького цю дружбу можуть всерйоз підважити. Отож, кримський напрямок став у цей час для української дипломатії пріоритетом.

Для українського керівництва йшлося якщо не про збереження братерських відносин з Кримським Юртом, то принаймні про утримання Орди від переходу у ворожий табір. Й аби не спровокувати загострення відносин із Кримом, український гетьман чимало зусиль докладає до того, щоб в оточенні хана не склалося уявлення про Переяславські домовленості Війська Запорозького з представниками царя як про вияв антикримських настроїв. А ще Хмельницький просив уряд Олексія Михайловича заборонити донським козакам чинити виправи на Чорне море, аби не дратувати тим самим Іслама III Ґерая.

Але, варто визнати, для того аби заспокоїти Крим, зроблених Чигирином кроків було явно замало, і навіть після цього на переговорах з ханським урядом польська сторона, порівняно з керівництвом Війська Запорозького, була в значно ліпшому становищі. Адже об'єктивно складалася ситуація, за якої саме Москва й була тим чинником, що найкраще міг поєднати Варшаву та Бахчисарай. Для польського керівництва війна з Олексієм Михайловичем ставала неминучою, а для ханського уряду похід на російські землі був надзвичайно важливим як з огляду на можливості поліпшити матеріальне становище татарських мурз, так і в контексті реалізації завдання щодо підняття політичного авторитету Ґераїв, вкотре помстившись за заволодіння Москвою Казанським й Астраханським ханствами.

Двадцять восьмого січня 1654 р. уряд Яна II Казимира відсилає Яна Шумовського в посольство до Трансільванії, зобов'язуючи його переконати Дьєрдя II Ракоці стати посередником у взаєминах Варшави зі Стамбулом у справі розриву союзу між Ісламом III Ґераєм та Богданом Хмельницьким. Кілька днів по тому — 31 січня — аналогічна інструкція пишеться у Варшаві й для посла, який мав відвідати й Молдавське князівство. Зокрема, він мав переконати господаря, «яким страшним є той союз козаків з татарами». Отож, заради спокою обох держав молдавський господар, на тверде переконання варшавських політиків, мусив докласти зусиль, аби «через слуг своїх і приятелів у Порті...» шукати можливості впливу на султанський уряд у цьому питанні.

Тим часом перша після Переяслава зустріч Богдана Хмельницького з кримським достойником Келембет-мурзою в Корсуні, де український гетьман повідомив, що він разом із Військом Запорозьким «учинились під государевою високою рукою навіки», як слушно завважує чимало дослідників, відбулася дуже спокійно. Татарські мурзи, які разом із Келембет-мурзою перебували в Корсуні, заявили, що «вони з ними будуть невідступні й на ляхів на весну з ними йти готові, і в дружбі з ними будуть на віки».

У збереженні дружніх українсько-кримських відносин, варто зазначити, надважливу роль відігравала позиція офіційного Стамбула. І це в Чигирині добре усвідомлювали. Отож, відразу після переяславських переговорів із російською стороною Богдан Хмельницький відіслав посольство в столицю над Босфором. В історичній літературі по-різному тлумачать кроки української дипломатії у відносинах із Портою — аж до твердження про наміри гетьмана прийняти після московської ще й турецьку протекцію. Та аналіз тогочасної дипломатичної діяльності Чигирина переконує в тому, що мета місії була значно скромніша: через Стамбул вплинути на офіційний Бахчисарай та втримати його від інтервенції в Україну на боці польського короля. Крім того, за підтримки Стамбула Хмельницький планував повернути й втрачені позиції в Придунайському регіоні. Згідно з інформацією австрійського та трансільванського резидентів, українські політики шукали шляхи для порозуміння з урядом Мехмеда IV у справі колишнього молдавського господаря Василя Лупу, який, прагнучи повернути владу, плів інтриги в Бахчисараї. Відсторонення ж тодішнього господаря Стефана Ґеорґіци суттєво послабило б впливи Речі Посполитої в Придунайському регіоні, натомість давши змогу українському правителеві відновити втрачений вплив.

Дев'ятнадцятого березня 1654 р. до столиці над Босфором прибув посол короля Мартин Бєґановський, котрий і надав інформацію про зміст українсько-російських домовленостей, підтвердивши слова копіями отриманих від молдавського господаря важливих документів, що компрометували українського гетьмана та змушували Високий диван всерйоз поставитися до загрози нової військово-політичної комбінації. Зокрема, Бєґановський передав копію царської грамоти, привезеної в Молдавію російським посольством Гаврила Самаріна, де йшлося про перехід у царське підданство Війська Запорозького та висловлювалось сподівання, що невдовзі воєвода Стефан за прикладом Богдана також складе присягу Олексію Михайловичу. Годі говорити, що для турецького керівництва перспектива поширення московських впливів на Балкани була зовсім неприйнятною. Тож дискредитований зв'язками з Богданом Василь Лупу потрапив до стамбульської в'язниці, а шанси української дипломатії на успіх в турецькому напрямі геть змаліли.

Тим часом ставлення еліт Кримського півострова до можливого розриву з Військом Запорозьким і зближення із Річчю Посполитою не було однозначним. Слова візира Сефер Ґазі-аґи з приводу переяславських домовленостей — «коли так учинив, то вже й йому буде кінець», — висловлені на адресу українського гетьмана в присутності посла польського короля, відображали лише одну з панівних на той час у Бахчисараї точок зору. І в той час як керівництво Речі Посполитої декларувало свої наміри укласти антимосковський та антиукраїнський союз із Кримом — уряд Іслама III Ґерая далі докладав зусилля, аби союзницькі відносини з Військом Запорозьким зберегти. Така поведінка хана була продиктована передусім вимогами опозиції, що хотіла зберегти стару приязнь із козаками. По-друге, таким чином хан намагався запобігти морським вторгненням запорозьких і донських козаків у Чорне море. Найприйнятнішим для офіційного Бахчисарая було рішення про спільний кримсько-польський похід на Росію за участі Війська Запорозького або щонайменше гарантування його (Війська) нейтральної поведінки. Польське ж керівництво хотіло спрямувати головні сили Орди на війну з російськими військами, аби в цей час силами коронних військ і за підтримки татар воювати з козаками в Україні. Оскільки кримське керівництво не хотіло розпочинати війну з Москвою без серйозної підтримки союзників безпосередньо на російських землях, а Варшава не планувала переносити туди свої бойові операції, не змусивши перед тим Військо Запорозьке денонсувати угоду з царем, польсько-кримські союзники ухвалили компромісне рішення — змусити спочатку козаків повернутися в підданство до Яна II Казимира, а вже по тому розпочинати спільні акції на російських територіях.

Сімнадцятого червня 1654 р. до Варшави прибув ханський посол Сулейман-аґа, який передав королю проект майбутнього «вічного договору» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Згідно з ним, обидві сторони давали слово не нападати на землі одна одної; король мусив платити ханові щорічні «упоминки», а хан натомість зголошувався «як проти московського царя, так і проти віроломних козаків і селян з усіма Ордами або разом, або окремо, якою буде воєнна потреба, [виступити] і знищувати бунтівних козаків і непокірних селян, які не хочуть повернутися до давнього підданства, а також віроломного московита». Іслам III Ґерай обіцяв не приймати послів від російського царя та українського гетьмана, а також не укладати з ними мирних угод без відома польського короля. Аналогічні зобов'язання брав на себе і Ян II Казимир. Сулейман-аґа передав також вимогу хана: у наступній війні проти Росії всі відвойовані міста перейдуть до Речі Посполитої, а здобич і території Казанського та Астраханського ханств отримає кримський хан.

Віднайдена модель польсько-кримського союзу влаштувала обидві сторони, отож 10 липня у Варшаві в урочистій атмосфері присягу на вірність укладеному договору склали король і сенатори з одного боку, а також ханський посол Сулейман-аґа — з другого. Юридичну силу договір мав набути вже після присяги Іслама III Ґерая та найвпливовіших татарських мурз. Для фіксації присяги до Бахчисарая поїхав Маріюш Яскульський. Але місія, запланована як суто церемоніальна, обернулася для офіційної Варшави тривожною несподіванкою. Тридцятого червня раптово помер Іслам III Ґерай. Довкола кримського трону спалахнула гостра боротьба, наслідками якої вирішив скористатися гетьман Хмельницький. Упродовж липня — серпня українське керівництво провадить активні переговори з татарською елітою. І варто зауважити, результати цих переговорів здавалися українській стороні настільки втішними, що в середині серпня гетьман вже цілковито вірив, що йому вдасться зберегти українсько-кримські взаємини непорушними. Оптимізму Хмельницькому додавав і виступ у першій половині серпня 1654 р. ногайських татар на підтримку козаків.

Але останнє слово залишилось за Високою Портою. А для Стамбула стимулом для антиросійських — а відтак і антиукраїнських — настроїв на півострові стали повідомлення про значні військові успіхи Москви та її нових союзників на території Великого князівства Литовського влітку 1654-го. За таких умов наступник покійного Іслама III Ґерая — його брат Мехмед, проголошений 25 серпня в Стамбулі новим ханом під іменем Мехмеда IV Ґерая, ще дорогою з Туреччини до Бахчисараю 15 жовтня скликав у Перекопі засідання дивану, на якому декларував збереження зовнішньополітичного курсу попереднього ханського уряду, у тому числі й щодо бачення польсько-українсько-російського конфлікту. За результатами дивану наступного дня відіслали лист Янові II Казимиру, у якому повідомляли про рішення надіслати йому найближчим часом Орду на допомогу.

До Хмельницького ж відіслали посольство Тохтамиш-аґи з грамотами нового хана, де містилися вимоги розірвати союз Війська Запорозького з Москвою. У відповідь на ультиматум хана Богдан різко заявив, що здивований намірами кримського керівництва зламати присягу на братерство, та повідомив, що, мобілізувавши все Військо Запорозьке, чекатиме на кордоні від Мехмеда IV Ґерая «більш приятельського листа». Намагаючись переконати Бахчисарай переглянути агресивні наміри щодо Війська Запорозького, гетьман нагадував про сім років братерської співпраці козаків і татар, коли вони «разом хліб і сіль їли, уклавши дружбу». Аналогічного за змістом листа від Хмельницького отримав і візир Сефер Ґазі-аґа, у якому також містився заклик пам'ятати «ті всі великі часи, коли могли хліб і сіль разом їсти, як брат з братом».

Але поспішно скликаний за наказом Мехмеда IV Ґерая диван, ознайомившись із відповіддю на ультиматум хана, підтвердив наміри воювати з козаками. Дванадцятого листопада хан присягнув на кримсько-польському договорі. Проте, що цікаво, навіть в умовах татарського наступу кримське керівництво далі вело переговори з російськими послами, що перебували на той час у Бахчисараї. Та якщо досі Москва робила спроби отримати військову допомогу Кримського ханства в боротьбі з Річчю Посполитою, то тепер, як видно з додаткових інструкцій Посольського приказу послам у Криму, першочерговим завданням для уряду Олексія Михайловича стає нейтралізація Орди в новій війні. Проте з трьох складників Посольського приказу: отримання нової «шерті» (присяги вірності) від Мехмеда IV Ґерая; включення до її тексту нової титулатури царя; та поширення кримських зобов'язань про ненапад на українські землі — російські дипломати змогли лише підтвердити в хана присягу про збереження миру з Росією. Причому в тексті грамоти з'явилося принципове уточнення: замість центральної формули «шерті» («будемо недругу вашому недругом, а другу другом») кримська сторона висловилася так: «і будет будете ви». А це недвозначно свідчило про умовність зобов'язань, узятих ханською адміністрацією.

«Білоруський фронт» російсько-польської війни за Україну

Українська революція середини XVII ст. через свій розмах і глибину спричинених суспільно-політичних, соціальних, ідеологічних та ментальних змін справила відчутний вплив і на сусідній, близький в етнічному та релігійному плані білоруський етнос. Уже перші звістки про перемоги козацького війська спричинюють на білоруських теренах хвилю селянських виступів проти панівних там соціально-економічних відносин і всевладдя польської та литовської адміністрацій. Налякана цим польська шляхта з тривогою писала до Варшави: «В тому разі коли це зло й надалі буде поширюватися, варто очікувати повторення й тут жахів козацьких війн». Але відсутність козацьких традицій у Білорусі не дає місцевому населенню змогу повторити в себе український сценарій. Білоруські партизани йдуть у ліси, здійснюють звідти вилазки проти місцевої адміністрації та шляхти, але на такі перемоги, як в українських козаків, виявляються неспроможними.

Не маючи достатніх сил, Хмельницький також не може надати білорусам дієву військову допомогу. Коли ж в другій половині 1653 р. справа доходить до узгоджень майбутніх спільних з Москвою стратегічних завдань у війні проти Речі Посполитої, Хмельницький пропонує план спільного наступу на Велике князівство Литовське. Гетьман запевняє, що, тільки-но цар візьме Україну під свою протекцію, він негайно поширить у Могильові, Орші та інших білоруських містах звернення до місцевого населення, яке, за твердим переконанням гетьмана, відразу виступить проти Литви. У такий спосіб цар отримає ще близько двісті тисяч війська!

Запевнення українського керівництва були зацікавлено сприйняті в Москві. І після оголошення війни Речі Посполитій саме білоруські землі російське командування визначає головним театром бойових дій. До слова, на війну з Річчю Посполитою Москві вдалося мобілізувати чи не найбільшу за всю попередню історію держави армію. На терени Великого князівства Литовського було скеровано три царські армії. Причому головні сили сформовані з елітних частин: Государев полк, Великий полк, Передовий полк, включали в себе сорок одну тисячу ратників, й очолював їх особисто Олексій Михайлович.

Готуючись до наступу на Смоленськ, Олексій Михайлович наказує Хмельницькому відіслати туди й козацьке військо. Залучення українських військ до бойових операцій в Білорусі, крім військово-стратегічних, мало ще й очевидні політичні підстави: Олексій Михайлович із оточенням сподівалися, що присутність козаків у складі військ царя сприятиме промосковським настроям у середовищі місцевого православного населення, а відтак — полегшить процес відвоювання цього краю в поляків та литовців.

Царський наказ до Чигирина про вихід корпусу в складі 18 тисяч козаків на допомогу царським військам у Білорусі було вислано в першій половині травня 1654 р., а вже 15 червня наказний гетьман Іван Золотаренко доповідав із Новгород-Сіверського цареві, що, за наказом гетьмана Хмельницького, він «с войском своим, которого прибрали есмя 20 000 конных и пеших, с пушками и с запасом пушечным» вирушив у похід на білоруські землі. Тим часом вже 4 червня до царя надійшла звістка про заволодіння його ратниками Дорогобужа. За тиждень було здобуто Невель. Наприкінці місяця впав Полоцьк, ще за кілька днів — Рославль. Упродовж липня — серпня царські війська здобули Мстиславль, Друю, Оршу, Шклов. Невдачею закінчилися лише спроби здобути потужну Смоленську фортецю, попри те що під Смоленськ прибув сам Олексій Михайлович.

Козацькому корпусові на чолі з наказним гетьманом Золотаренком на Білорусі також вдалося досягти неабияких успіхів. Уже впродовж другої половини літа — початку осені українські козаки здобули Гомель, Режицю, Жлобин, Рогачов, Горвал, Чечерськ, Пропойськ, Новий Бихов, а також взяли в облогу важливий стратегічний вузол у Верхньому Подніпров'ї Старий Бихов. Крім таланту стратега й військового організатора, наказний гетьман проявив себе на теренах Білорусі як досвідчений політик, державний діяч і дипломат. Вступ козацької армії до Білорусі активізував тут соціальну боротьбу, викликавши хвилю масового покозачення місцевого населення. Корпус Золотаренка поповнився численними білоруськими козаками-неофітами.

Цікаво, що уряд Олексія Михайловича, готуючись до війни з Річчю Посполитою, допускав можливість сформувати спеціальні військові підрозділи з місцевого населення. За цією програмою влітку 1654 р. було сформовано білоруський козацький полк на чолі з місцевим шляхтичем Костем (Косткою) Поклонським. Цією обставиною й можна пояснити відносну толерантність на першому етапі царського уряду до покозачення білоруського населення та його приєднання до корпусу Золотаренка, який після кровопролитних боїв істотно зменшився. Отож Москва дозволила наказному гетьманові висилати від себе «товарища», щоб той «козаков из уездов высылав и вольных людей прибирав».

Але швидко стало помітно, що через соціальну привабливість гасел визвольної боротьби українського народу, демократичність організації козацького життя та соціально-економічну практику Української держави царський уряд має в особі Війська Запорозького серйозного конкурента в прагненні приєднати білоруські землі. Військові успіхи Золотаренко хотів доповнити не меншими за розмахом політичними акціями. Гетьман хотів скористатися стихійними процесами покозачення місцевого населення, яке симпатизувало козацькому устрою, не лише для того, щоб поповнити свої поріділі в боях підрозділи, а й щоб установити на теренах Білорусі такий, як і в Україні, політико-адміністративний устрій, козацький присуд, подібні соціальні відносини. Адже політична програма українського керівництва передбачала утвердження Української гетьманської держави як спадкоємиці княжої Київської Русі. А це означало й володіння землями, розташованими на північ від Прип'яті, де проживало православне руське населення. Зважаючи на це, уряд Хмельницького радо приймає під свій покров білоруську шляхту, сприяє становленню козацтва на південно-східних білоруських землях.

У міру того як українська політика в Білорусі набирала все виразніших державницьких обертів, різкішою ставала й реакція Москви на неї. У вересні 1655 р. з'являються нові царські титули — «великий князь Литовський і Білої Русі». Цим самим Москва показала, яким бачить майбутнє відвойованих у Речі Посполитої земель. У цьому контексті дедалі категоричніше з уст представників царської адміністрації лунають вимоги локалізувати військову присутність Війська Запорозького в Білорусі, не втручатися козацькій адміністрації в справи місцевого самоврядування, припинити покозачення білоруського населення. Таку вимогу, крім політичних міркувань, було продиктовано й приватними інтересами російських поміщиків. Адже вступ до козацького війська як засіб досягнення особистої волі та певного матеріального добробуту здавався дуже привабливим не лише пригнобленому литовською шляхтою білоруському селянину, а й підневільному російському кріпакові. Унаслідок цього до царя та його воєвод посипалися скарги від російських поміщиків на своїх підданих, які, покинувши власника, записалися «до полку черкас».

Спершу Золотаренкові, який мав і могутню військову силу, і високий авторитет у Війську Запорозькому, вдається впевнено відстоювати українські інтереси на білоруських теренах. У взаєминах із царем та його воєводами наказний гетьман намагався не йти на конфронтацію, був щедрим на вірнопідданські заяви та компліменти Олексію Михайловичу. Водночас українські інтереси він відстоював твердо та послідовно. Скажімо, ще 7 серпня 1654 р., отримавши повторний наказ із царської ставки залишити під Гомелем частину війська та піти з рештою козаків під Оршу на допомогу князеві Черкаському, Золотаренко негайно відписує Олексієві Михайловичу, запевняючи, що готовий виконати царську волю. Та надалі, попри постійний тиск із царського боку, наказний гетьман цілий тиждень наполегливо штурмує Гомельську фортецю, доки 13 серпня таки здобуває її. Але й після цього Золотаренко не поспішає виконувати царський наказ, обмежившись тим, що відсилає на допомогу Черкаському тисячний корпус на чолі зі своїм братом, наказним полковником ніжинським Василем Золотаренком. Особисто ж після взяття Гомеля наказний гетьман у Білорусі вирушає під Чичерськ, згодом під Новий Бихов, а вже після його здобуття — під Старий Бихов, аби таким чином закріпити за Гетьманатом стратегічно важливий регіон Посожжя та Верхньої Подніпрянщини.

«Не можна було розгледіти, кого рубали: хто наш, а хто ворог». Немилосердна січа на «Дрожи-полі»

Військові історики давно звернули увагу на ту обставину, що наприкінці 1654 — початку 1655-го, тобто в час, коли коронні війська Речі Посполитої під орудою гетьмана Станіслава Потоцького за допомогою Кримської Орди безжально пустошили Брацлавщину, завжди енергійний і рішучий гетьман Хмельницький демонстрував нехарактерну кволість і нерішучість. Довго очікуючи на допомогу царських військ воєводи Василя Борисовича Шереметьєва, гетьман дозволив спустошити Шаргород, Брацлав, буквально знести з лиця землі Бушу, Деміївку, Лисянку, Котаржин, оволодіти Вінницею, Чечельником, Іллінцями.

По тому Потоцький, не володіючи інформацією про плани Хмельницького, спрямував коронні війська та Орду під стіни Умані, пояснюючи свої дії в листі до Яна Казимира наступним чином: «...багато залежить від того, чи буде Умань здобута... якщо Господь Бог дозволить знести Умань, вже не матиме неприятель на цій стороні Бугу чим нам опонувати, аж до самого Дніпра». П'ятнадцятого січня під стіни міста прибули головні сили поляків і татар, які відразу ж розпочали облогу Уманської фортеці, де закрились вісім тисяч козаків на чолі з полковником Іваном Богуном.

Лише за два дні до того, 13 січня, гетьман Хмельницький, врешті-решт дочекавшись підходу царських військ, разом з воєводою Шереметьєвим вирушив на підмогу козакам Богуна. Увечері 19 січня українські й російські війська, рухаючись у напрямі Умані, підійшли до Охматова. І тут раптом виявилось, що шлях для подальшого просування війська надійно перекрили польські й татарські війська. Завчасно довідавшись про марш Хмельницького й Шереметьєва, коронний гетьман зумів блискавично перекинути війська з-під Умані навперейми супротивнику. Цей маневр виявився абсолютною несподіванкою для українського гетьмана, розвідка якого допустилась цього разу нічим не виправданої безпечності. Отож, навальна атака польської і татарської кінноти застала Богдана зненацька, коли той мирно куняв у санях.

Розгорівся жорстокий бій. Скориставшись із фактору несподіванки, нападники прорвали захисні порядки і вдерлись у середину українсько-російського табору. Український літописець Самовидець стверджував, що козаки оборонялись не лише «стрільбою, а й голоблями з саней». Лише самовідданість приречених на смерть козаків і царських ратних людей дозволила вибити нападників з табору і знову зімкнути його оборонні лінії. Утім втрати були страшними. Особливо великими були жертви серед царського війська, воякам якого випало першими зустрічати ворожий напад. Щонайменше дев'ять тисяч ратників загинули на Охматівських полях. Під час нападу полякам і татарам вдалось захопити близько 20 гармат, 300 бочок пороху. Польські жовніри по тому неабияк гордилися здобутими царськими прапорами «з вишитими зображеннями святих і прикрашених з великою майстерністю золотом».

Врешті-решт під гарматним вогнем ворога українцям і росіянам все ж вдалось звести укріплення, використовуючи для цього навіть задубілі на морозі трупи людей і коней. До ранку робота була завершена. І, оглянувши зміцнений табір, польське командування не наважилось вести війська на штурм. Зважаючи на люту стужу, що запанувала на той час в Україні, Потоцький сподівався, що мороз стане йому ефективним союзником й обложенці без їжі, води й тепла довго не протримаються. Утім, ані українським козакам, ані царським ратникам цього разу затятості також не бракувало. А тим часом Богдан Хмельницький за допомогою золота зумів знеохотити татарських мурз до продовження війни і, заручившись їхньою обіцянкою не переслідувати українсько-російські війська, у бойовому порядку став відводити полки з цього нелюдськи жорстокого, студеного «Дрожи-поля».

Ближній царський боярин Василь Борисович Шереметьєв через те, що «як бився на Дрожи-полі, поганих людей послухав, службу свою втратив», впав у немилість царя і впродовж усього 1655 р. був «неудел». Ще більш жорстоко була покарана українська людність, що не по своїй волі перетворилася на «плату» татарам за допомогу Речі Посполитій в цій кампанії. До середини лютого на Брацлавщині було зруйновано 50 міст і містечок, жителів яких було забрано як ясир до Криму.

Загалом же в ході кампанії, за визнанням воєводи Тишкевича (можливо, дещо перебільшеного), лише в межиріччі Південного Бугу та Дністра було знищено 270 міст і сіл, понад 200 тисяч осіб забрано в ясир. Нічого подібно ані перед тим, ані після того Україна не знала.

«Доки козацька шабля зайшла, доти також мусить бути й козацьке панування». Українська перспектива в світлі шведського Потопу Речі Посполитої

На весну 1655 р. розклад сил у Центрально-Східній Європі почав кардинально змінюватися. Важливі зрушення були зумовлені передусім військово-політичною активізацією Шведського королівства, на чолі якого став молодий та амбітний Карл X Ґустав. Король, який лише щойно перед тим вступив на шведський трон, оголосив війну польському королеві, і ця війна відразу ж прославила його як великого полководця.

У битві, що відбулася 15 липня 1655 р. під Уйсьцем, велико-польське посполите рушення не зуміло втримати навальний шведський наступ і після п'ятигодинного бою капітулювало. Причому умови капітуляції включали в себе не лише військові аспекти справи, а й політичні, великопольська шляхта визнавала зверхність шведського короля над Познанським і Калішським воєводствами. Підписана великополянами уйсьцька капітуляція відразу ж витворила в Речі Посполитій принципово нову політичну реальність. Отож, коли за кілька днів новина про уйсьцькі події донеслася до Варшави, королівський двір у паніці не знав, що й чинити. Найбільше, що вдалося за таких умов вигадати, так це звернутися за допомогою до Відня. Причому відплатою Габсбургам за допомогу мала стати... польська королівська корона, щоправда, вже після смерті бездітного Яна II Казимира.

На початку серпня король залишив Варшаву і на чолі 12-тисячного війська пішов далі в глиб своєї держави, а король шведський 8 вересня 1655 р. без бою зайняв столицю Корони Польської — Варшаву. Трохи менше ніж за тиждень, 16 вересня, відбулася битва під Жарновом. Після прибуття до табору Яна II Казимира шляхетського ополчення з Малої Польщі за кількісними показниками сили сторін стали приблизно рівними. На боці Карла X Ґустава була солідна перевага в артилерії, а також у загальному моральному стані війська, що за всю кампанію на польських землях жодного разу так і не відчуло гіркоти поразки. Переваги супротивника коронне командування спробувало компенсувати несподіваною стрімкою атакою. Утім рясний вогонь шведської артилерії зупинив польський наступ. А кинута в слушний момент в бій Карлом X Ґуставом шведська кіннота змусила супротивника до відступу. Відступу, що дуже скоро став набирати для Речі Посполитої фатального характеру. Лише потужна злива, що пролилася в цей час над Жарновом, порятувала коронне військо і шляхетського ополчення Речі Посполитої від цілковитого знищення. Вирватися на волю вдалося лише частині військ, яка і супроводила вкотре побитого короля до Кракова. Решта жовнірства визнала зверхність над собою короля Карла X Ґустава. Учасники шляхетського ополчення після принесення присяги шведському монарху були відпущені шведами по домівках, а найпідготовленіші жовніри регулярного війська — завербовані на службу до шведського короля.

Спочатку Ян II Казимир мав намір до останнього боронити Краків — давню королівську столицю, місце, де покоївся прах усіх польських монархів. Проте плани невдовзі змінилися: оборону давньої столиці Корони Польської було доручено коронному обозному Стефану Чарнецькому, а тим часом Ян II Казимир у супроводі королеви й сенаторів залишив межі своєї держави та попрямував до Сілезії (Шльонська) — теренів, що перебували під владою імператора Священної Римської імперії німецької нації. Зрозуміло, що після від'їзду короля з власної держави моральних дух його підданих загалом і жовнірства зокрема впав ще більше. Отож, коли шведська армія підійшла під стіни Кракова, відразу розпочалися розмови про капітуляцію краківського гарнізону. Після падіння Кракова в давній польській столиці символічно присягу вірності перед Карлом X Ґуставом склали представники семи коронних воєводств, у тому числі й Київського, Волинського, Руського. За деякий час ряди перебіжчиків до шведського табору поповнили коронні жовніри на чолі з польним гетьманом Станіславом Лянцкоронським. А 28 жовтня присягу вірності щведському королю склав і великий коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький. Таким чином, на осінь 1655 р. переважна більшість коронних земель визнала владу шведського монарха, а Річ Посполита — як окрема й суверенна держава — опинилася на межі зникнення.

Трагічні для польського народу події так званого шведського потопу безпосередньо впливали на перебіг визвольних змагань українського козацтва. Адже кожна нова звістка, що доносилась із заходу про чергову перемогу шведів над поляками, додавала гетьманському уряду впевненості в успіху його боротьби за повне звільнення з-під влади Яна II Казимира. Тим паче що Карл X Ґустав, готуючись до майбутньої війни, ще 9 січня 1655 р. написав листа українському гетьманові Богдану Хмельницькому, яким заклав підвалини для майбутньої військово-політичної співпраці.

Договір Війська Запорозького з московським царем 1654 р., як пам'ятаємо, не містив заборони на проведення українським гетьманом зовнішньополітичної діяльності. Тож його взаємини зі шведським королем, про які він, до речі, завчасно повідомляв уряд Олексія Михайловича, з формально-правової точки зору однозначно не могли розцінювати як вияв сепаратизму. Вступ Шведського королівства у війну проти Речі Посполитої та блискучі перемоги шведів на першому етапі війни, здавалося б, мали значно спростити завдання Росії перемогти Варшаву. Та давнє суперництво зі Швецією, а також мотиви її вступу до воєнного конфлікту — усе це змусило московських політиків довго зважувати переваги й недоліки нової міжнародної реальності й не поспішати з оцінкою політичних процесів у регіоні. З огляду на це уряд Олексія Михайловича навесні 1655 р. затримує й не пропускає до Чигирина посередника в українсько-шведських справах Данила Грека. Такий вчинок московського керівництва, без сумніву, непокоїв українського гетьмана. Він намагається переконати Москву в зиску, який можна отримати від союзу зі шведським королем. У листі до Москви від 2 квітня Хмельницький: «Ми вже від чотирьох літ з королевою свейською о приязні договір чинимо, щоб на тих неприятелів — ляхів нам помогла... зичимо не лише аби зі Свеї, але і з інших країв тих неприятелів... войовано».

Та попри запевнення Хмельницького щодо обопільної користі від розвитку контактів зі шведським урядом, висловлені в листах до царя, Москва не допустила українське посольство до Швеції. Офіційне пояснення царської адміністрації було таким: оскільки між Росією та Швецією відбувається обмін «великими посольствами», відправа гетьманом свого окремого посла видається недоцільною.

Проте вже перший рік союзницьких відносин із Москвою переконливо засвідчив Чигирину, що російські інтереси далеко не завжди збігаються з українськими. І неймовірні успіхи Карла X Ґустава на теренах Корони Польської спонукають Хмельницького надалі менше зважати на вказівки з Москви. Не довго вагаючись, він пристає на пропозиції короля шведського укласти угоду про дружбу та взаємодопомогу. Її в середині серпня 1655 р. передав українському правителеві шведський посол Отто Юлій Торкват під мурами Кам'янця-Подільського, де той керував облогою міста. Реагуючи на пропозиції шведського короля долучитися до війни з Яном II Казимиром, гетьман відразу ж вислав Карлу X Ґуставу запевнення в тому, що, «полишивши облогу міста і самого Кам'янця, найближчим часом підемо спішно на Львів і там чекатимемо вказівок вашої королівської милості». І справді вже 24 серпня Хмельницький разом з царськими військами, що також перебували під Кам'янцем, «прямо під Львів і Глиняни пішли», а в середині вересня розпочали облогу міста. З пізніших заяв українського керівництва можемо дізнатися про справжні мотиви такого поспішного рейду на захід: козацька шабля мала визначити межі козацького панування, а військова кооперація зі шведами — допомогти «визволити Україну свою руську».

Проте сподівання Богдана на ефективну співпрацю зі Шведським королівством восени 1655 р. не справдилися. Легкість, із якою шведське військо просувалося польськими землями, аж ніяк не сприяла встановленню рівноправних і обопільно вигідних союзницьких взаємин короля з Військом Запорозьким. Карл X Ґустав не завойовував Польщу, а радше вона добровільно йому піддавалася. Польські міста, шляхта, магнати присягали шведському королеві «як протектору Польського королівства», що гарантувало збереження його цілісності. Та не такими були плани Хмельницького. Він сподівався скористатися слабкістю супротивника, добитися, «щоб неприятелі ляхи вже цього літа всі пропали».

Переконливо про серйозність цих намірів української сторони свідчать дії козацького війська на Галичині восени 1655 р. Розгромивши 29 вересня війська великого коронного гетьмана Станіслава «Ревери» Потоцького під Городком, Хмельницький розпочав облогу Львова й, водночас, відіслав сильний українсько-російський експедиційний корпус під командою наказного гетьмана Данила Виговського та воєводи Петра Потьомкіна до Вісли. Цей корпус заволодів Любліном, дійшов до Пулав і Казимира Дольного. Поява українських військ спільно з царськими ратниками на власне коронних землях Речі Посполитої, у безпосередній близькості до польської столиці, викликала неабияку тривогу як із боку поляків, так і шведів. Отож цілком очевидно, що за умов, які склалися на середину жовтня 1655 р., укладення з Військом Запорозьким формального союзу, який визнавав би існування молодої держави, втрачало для шведів будь-який сенс. В очах польської шляхти воно однозначно свідчило б про нехтування монархом взятих на себе зобов'язань. І такий крок був неприпустимим для Карла X Ґустава, адже принципово змінив би ставлення місцевої шляхти та всього населення до нього. Крім того, серйозним фактором стримання на шляху встановлення українсько-шведських відносин була Москва. Як писав з цього приводу активний учасник українсько-шведського діалогу Ієронім Радзейовський у листі до Карла X Ґустава: «Якби ще хоч не було з ними московітів, то я б ще мав деяку довіру до козаків, а так боюсь, що ця спілка може наробити багато замішання й тривоги».

Зіткнувшись ось з такими проблемами в справі налагодження військово-політичної співпраці зі Шведським королівством, Хмельницький був змушений ухвалювати непрості рішення. З одного боку, українське керівництво неодноразово декларувало свій намір закріпитися на Західній Україні. Чого лише вартує заява генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського, зроблена під час переговорів з представниками львівського магістрату: «Доки козацька шабля зайшла, доти також мусить бути й козацьке панування!» Але з другого боку, спроби закріпитися на Галичині неминуче спровокували б конфлікт зі Шведським королівством. Аби не допустити такого сценарію розвитку подій, українське командування, отримавши від мешканців Львова суто символічну контрибуцію, наприкінці жовтня 1655 р. припиняє облогу міста та вже вдруге в історії (уперше, як пам'ятаємо, таке трапилось восени 1648 р.) повертає війська з Галичини на Подніпров'я.

«А без воєвод в черкаських городах бути негоже». Складні питання українсько-російських взаємин 1656—1657 рр.

Дипломатичні непорозуміння між Чигирином і Москвою щодо ставлення до шведсько-польської війни, а перед тим конфлікти на білоруських землях недвозначно вказували на загальну тенденцію до охолодження українсько-російських взаємин. Прикметне, що поголос про непорозуміння в середовищі союзників дійшов і до правителів сусідніх держав. Зокрема, уже 19 серпня трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці писав, що «московіт твердо стискає Хмельницького, кається (той. — Авт.) зараз у своїй клятві; прагнучи свободи, отримав він ярмо — і більше, ніж було під Польщею». Вторив йому і молдавський господар: Хмельницький «не радіє московському товариству, хотів би відійти і перейти на шведський бік».

Навесні 1656 р. уряд Олексія Михайловича чинить спробу виправити ситуацію, зрозуміло, з огляду на свої інтереси — через встановлення контролю за діяльністю гетьмана. Красномовним свідченням цьому стала місія Ларіона Лопухіна в Україну. У його посольському наказі, серед іншого, ішлося про введення воєводської форми правління в козацькій Україні, бо «без воєвод в черкасских городах быть непригоже». До того ж це мали бути не лише начальники військових гарнізонів ратних людей, а й представники царської адміністрації, з певними розпорядчими функціями щодо місцевого, некозацького, населення: «...жилецьких всяких людей учнут оберегать, а в обиду никому не дадуть и расправу учнут чинить добрую».

Хмельницького ж в цей час бентежило інше — повідомлення про можливе російсько-польське зближення. Уперше це донеслось з уст царського посланця до Варшави Федора Зикова в середині травня, а вже на початку червня надійшла офіційна царська грамота, де було викладено позицію уряду Олексія Михайловича щодо примирення з Річчю Посполитою та намірів із нею «в совете жить». Бажання офіційної Москви з Річчю Посполитою «в совете жить» докорінно міняло розклад сил якщо не в усій Європі, то принаймні у центрально-східній частині Європейського континенту, причому не в тому напрямі, який виглядав бажаним для гетьманського уряду. Отож і реакція українського керівництва на повідомлення про початок війни зі Швецією та наміри царського уряду укласти мир із Річчю Посполитою була різко негативною. Аби завадити впровадженню в життя нового курсу, улітку Хмельницький активно листується з Москвою, переконуючи царя та його оточення в помилковості обраного курсу та застерігаючи їх, що «коли нині ляхам пощастить і шведа вигонять», то король і шляхта невідмінно відмовляться від узятих на себе мирних зобов'язань і «всі землі на віру православну та на державу його царської величності будуть схиляти».

Але в Москві до застережень Хмельницького не прислухалися. Хоча, як засвідчив подальший розвиток подій, прогнози українського гетьмана виправдалися повністю. Навіть більше, уже під час наради Яна II Казимира з сенаторами, що відбулася на початку літа 1656 р., очевидною стала недовговічність польсько-російського зближення. Адже, хоч учасники наради одноголосно висловилися за примирення з Москвою, але за умови, яка навряд чи влаштовувала оточення Олексія Михайловича, — повернення козацької України в підданство до польського короля.

Тим часом на переговорах, розпочатих 22 серпня 1656 р. в селищі Нємєжі під Вільно, проявилися дві протилежні тенденції: прагнення сторін налагодити воєнне партнерство в умовах посилення позицій Швеції та водночас небажання йти на будь-які територіальні поступки на українських та білоруських землях, адже їх кожна зі сторін бажала бачити в межах своєї держави. Польська сторона вимагала повернути всі втрачені за роки війни землі, у тому числі Смоленськ та Україну, а також компенсувати завдані втрати. Російські ж представники вбачали основу для взаємного порозуміння у визнанні Варшавою факту належності території України та Великого князівства Литовського до держави московських царів.

Українська сторона, отримавши з Москви запрошення на переговори, висунула вимогу, аби до Гетьманату входили «володіння давніх князів руських». Як компромісний варіант пропонували встановити рубежі по Бугу, «а за рікою Бугом міст і повітів Малої Росії, Волині і Поділля, заселених і порожніх, де були раніше міста, Польська Корона нехай не займає, не засідає і свого війська польського чи найманого — туди не посилає». На випадок, якщо не вдасться зберегти старі кордони, гетьман пропонував вжити заходи, які гарантували б захист того українського населення, що перебуватиме під владою польських королів. Зокрема, пропонували ліквідувати унію, передати православним общинам всі захоплені уніатами церкви та церковні маєтки, забезпечити право на безперешкодне виконання всіх обрядів, звільнити православне духівництво від податків і повинностей. Крім того, вимоги українського уряду стосувалися й гарантування політичних прав православної шляхти — безперешкодного допуску до всіх посад та урядів Речі Посполитої, вільного користування привілеями.

Зрозуміло, що зіткнення діаметрально протилежних інтересів сторін робило проведення переговорів безперспективним. Після кількох днів безрезультатних розмов представник короля зробив категоричну заяву про наміри припинити переговори, якщо царські представники й надалі відмовлятимуться йти назустріч у питанні щодо розмежування земель у Великому князівстві Литовському та Україні. Щоб вийти з глухого кута, російська сторона запропонувала усунути суперечки через акт династичної унії — обрання царя спадкоємцем бездітного Яна Казимира. Цей варіант був теоретично ймовірним, але вже навіть з огляду на несумісність політичних культур двох суспільств — абсолютно нереальним. Висловлена пропозиція викликала заперечення як з боку комісарів Яна II Казимира, так і віденських посередників, котрі мали свої види на польську корону. Отож представники Фердинанда III почали тиснути на Варшаву, щоб вона пішла на поступки в територіальних питаннях, зокрема щодо належності земель у Білій Русі, але була твердою й непоступливою у питанні королівської елекції, перекривши будь-які шляхи до польського трону російському цареві. Утім польські дипломати не пристали на це, а натомість запропонували Москві компромісний варіант елекції, що передбачав сходження на польський престол після Яна II Казимира царевича Олексія Олексійовича, а не самого царя.

До такого повороту сюжету вже не була готовою російська сторона. Після кількох днів безплідних суперечок боярин Одоєвський віддав наказ про призупинення дипломатичної місії. Росіяни почали згортати свої намети. Усвідомлюючи катастрофічність війни Речі Посполитої на два фронти, польсько-литовські комісари доклали максимум своїх дипломатичних умінь і зусиль для того, аби втримати Одоєвського «со товарищи» під Вільно. Ними було запропоновано варіант, який передбачав взяття певного тайм-ауту на переговорах, упродовж якого дипломати могли отримати додаткові інструкції від своїх урядів.

Очікування на нові інструкції затягнулося більш ніж на місяць. Лише 19 жовтня було розпочато нові дискусії на основі нових наказів, отриманих дипломатами від своїх урядів. Нову якість розмовам у Нємєжі надавали ті поступки, на які погодився Ян II Казимир та сенатори Речі Посполитої. Зокрема, останні погодилися на обрання Олексія Михайловича на трон Польсько-Литовської держави, але за умови, що остаточне рішення з цього приводу ухвалить — згідно з традицією Речі Посполитої — сейм. Взамін на цю поступку в оточенні короля сподівалися отримати від російської сторони поступок у розв'язанні територіальних суперечок на теренах Великого князівства Литовського та в Україні, а також підтримку ідеї скликання собору православного й римо-католицького духівництва для вирішення питання об'єднання християнських церков.

Російська сторона в умовах розгортання протистояння зі Шведським королівством «проковтнула» запропоновану польсько-литовською делегацією версію царської елекції на королівство — чи то не знаючи достеменно, наскільки непередбачуваними можуть бути наслідки сеймування в Речі Посполитій, чи то й не особливо переймаючись такими далекими перспективами. Значно послідовнішою була позиція Одоєвського щодо вирішення територіальних суперечностей. Царський посол навідріз відмовився поступатися територіями ще перед скликанням вального сейму, як того бажали комісари короля.

Третього листопада було підписано трактат, який лише встановлював перемир'я між Росією та Польщею. Припинення воєнних дій спиралося на попередню згоду сторін щодо елекції російського царя на польський трон. Передумовою до вступу Олексія Михайловича на трон після смерті Яна II Казимира мало стати підписання спеціальних пактів-конвенцій, де цар мав гарантувати всі права та привілеї католикам Речі Посполитої, а також обіцяв виконувати владні повноваження в Польсько-Литовській державі особисто, а не через свого наступника.

«Медовий місяць царської вірності закінчився»? Курс на Фейєрвар і Стокгольм

Виходячи зі змісту досягнутих на Віленських переговорах 1656 р. домовленостей, територіальних втрат козацька Україна не зазнала. Утім, російсько-польські переговори все ж стали серйозною дипломатичною поразкою України. Крім того що Москва проігнорувала застереження гетьманського уряду та пішла на примирення з Яном II Казимиром, вкрай болісним для політичних амбіцій Хмельницького був і факт недопущення його послів за стіл переговорів. Усе це разом і вимагало від українського гетьмана адекватних кроків у відповідь. Батько тогочасного генерального писаря, а в недалекому майбутньому гетьмана Івана Виговського — Остап Виговський у розмові з російськими воєводами свідчив, що Хмельницький, довідавшись про виявлену його послам у Вільно зневагу, «яко шалений, котрий ума оступився, заволав і мовив: вже, дітки, про те не печальтесь: треба відступити від руки царської величності, а підемо туди, куди всевишній Владика накаже йти — не лише під християнським государем, але й бусурманом, як треба буде».

Звичайно ж, як справедливо зауважують дослідники, у свідченнях Остапа Виговського було немало тонкого політичного розрахунку. Його син, Іван, подумки вже тримав у своїх руках гетьманську булаву, що ось-ось мала випасти з рук важко хворого Богдана Хмельницького, і батько, ось так барвисто описуючи шал нинішнього гетьмана та протиставляючи йому виваженість свого сина, його вірність клятві, принесеній Олексію Михайловичу, торував йому шлях до цієї самої булави, заручаючись підтримкою царя. Польський історик Януш Качмарчик стверджує, що Богдан Хмельницький спокійно сприйняв інформацію про події у Вільно, адже вже понад рік чекав нагоди розірвати «нещасливу для козацтва угоду з царем», і тепер він цю нагоду отримав. Близьку за змістом оцінку давав і американський дослідник Джордж Вернадський, який вважав, що переговори завершилися лише тимчасовим перемир'ям. Це, на його думку, не зашкодило Україні, тож згодом гетьман заспокоївся, хоча підозра в нього залишилася, а «медовий місяць царської вірності закінчився».

Хмельницький, як пам'ятаємо, від початку негативно сприйняв перспективи війни царя зі Шведським королівством. Ще перед Віленським з'їздом гетьман у листі до київського воєводи Андрія Бутурліна з тривогою зазначав: «Чули ми, військові люди й. ц. в. й з шведами вже задор учинили — бозна, як то воно далі піде». Більше того, він прямо попереджав про наміри українського керівництва проводити власний зовнішньополітичний курс: «Ми, вважаючи незручним в таких обставинах роздражнювати на себе всіх сусідів, волимо мати собі за приятелів, ніж за неприятелів». І справді, загроза зовнішньополітичної ізоляції Війська Запорозького та ігнорування Москвою позиції Чигирина щодо напрямів міжнародної політики стимулюють гетьманський уряд скоригувати свій курс. І вже в жовтні 1656 р. гетьман підписує договір про дружбу з представниками трансільванського князя, що конституював встановлення військово-політичного союзу між двома державами, у відповідності з умовами якого сторони зобов'язувалися: надавати одна одній військову допомогу; завчасно повідомляти в разі потреби про агресивні наміри третьої сторони; виявляти неприязнь до держав, вороже налаштованих до союзника; таємно не порушувати умов договору.

Крім так званої ассекурації, яка проголошувала загальні засади функціонування союзу, Дьєрдь II Ракоці намагався нав'язати українській стороні ще й так звані кондиції, які деталізували зміст угоди. Але проблема полягала в тому, що запропоновані угорцями умови ставили Військо Запорозьке в залежне від трансільванського князя становище. Спроба нав'язання кондицій зустріла різко негативну оцінку з боку гетьманського уряду Богдана Хмельницького.

Загалом варто зауважити, що шлях до формалізації союзницьких стосунків Гетьманату з Трансільванським князівством був дуже й дуже непростим. Адже, хоч сторони й об'єднувало бажання спільно воювати з Яном II Казимиром (щоправда, переслідуючи при цьому різні завдання й цілі), але було чимало й роз'єднуючих чинників. Передусім налагодженню рівноправних союзницьких стосунків заважала надмірна честолюбність князя Дьєрдя II Ракоці. Незважаючи на очевидну мілітарну перевагу Війська Запорозького над Трансільванською державою, князь волів трактувати гетьмана Хмельницького не як рівного собі володаря, а як залежного від себе правителя. Дьєрдь II Ракоці, характеризуючи устрій козацької України й порівнюючи його з устроєм Трансільванії, звертав увагу на те, що «ми є абсолютний володар — ніщо, крім смерті, не може змінити нашого становища, і правимо ми персонально. У них же справа стоїть інакше: збереження гетьманства або зміна його залежить від доброї волі підвладних, і гетьман не має персональної влади». І вже на цій підставі він вважав себе таким правителем, що стоїть на щабель вище за значно могутнішого у військовому відношенні Богдана Хмельницького.

Цікаво, що на невідповідність декларованих трансільванським правителем політичних претензій щодо України та реального стану справ звертали увагу іноземні спостерігачі, які справедливо зауважували, що за своєю військовою потугою Ракоці може зрівнятися хіба що з деякими впливовими козацькими полковниками, але аж ніяк не із самим гетьманом...

Окрім різного роду церемоніальних непорозумінь, серйозним каменем спотикання виступали й територіальні претензії трансільванського князя на землі Галичини, які Хмельницький сприймав як сферу свого впливу і, навіть більше, потенційний територіальний набуток козацької України. Суттєво ускладнювала становище української сторони на переговорах щодо майбутнього західноукраїнських земель та обставина, що шведський король, будучи зацікавлений у посиленні позицій протестантських правителів у Європі, підтримував саме територіальні претензії кальвініста Ракоці, ігноруючи прагнення свого потенційного союзника Хмельницького. Аби схилити Дьєрдя II Ракоці до антипольського воєнного союзу, шведський король погодився передати йому Белзьке та Руське воєводства, частину Поділля, а також Перемиську та Сянокську землі, на які претендувало керівництво Війська Запорозького. Передбачаючи негативну реакцію Хмельницького на ці домовленості, Карл X Ґустав доручив своєму послові Ґотару Велінґові якимось чином пом'якшити невдоволення козацької старшини від передачі трансільванському князеві Червоної Русі, населення якої сповідувало «грецьку віру».

Знаючи про такі серйозні територіальні запити трансільванського князя та їхню підтримку з боку шведського монарха, Богдан Хмельницький проігнорував прислані в першій половині 1656 р. пропозиції Карла X Ґустава щодо укладення шведсько-українського союзу, натомість запропонувавши зачекати з вирішенням справи, «доки засвітить бажане літо».

Гетьман, будучи досвідченим дипломатом, розумів, що інколи найбільше, що може зробити корисного державний діяч для своєї країни, так це... нічого не робити. Вступ у війну проти Швеції Російської держави, що з дня на день мав стати реальністю, неминуче мусив був вплинути на позицію шведського короля. І так воно, власне, і сталося. В умовах воєнного протистояння з Москвою на переговорах з представниками гетьмана Хмельницького шведське керівництво стає значно поступливішим. Це можна пояснити інтересом шведів укласти військово-політичний союз із козаками. Скажімо, уже в травні 1656 р. Карл X Ґустав писав Хмельницькому, що виникли нові обставини: «Порушивши заприсяжену угоду, без усяких приводів, великий московський цар з Лівонії спрямував проти нас військо». Тому Карл X Ґустав пропонував якнайшвидше надіслати повноважних послів оформити приязнь. У звіті державній раді 17 липня 1656 р. король категорично заявив: «Що стосується козаків, то ми маємо намір спробувати їх з московітами роз'єднати, чим би була досягнута для нас вигода».

Перший план поділу Речі Посполитої та участь у ньому України

Тим часом ще 11 серпня 1656 р. розпочалися шведсько-трансільванські переговори про воєнно-політичну співпрацю. Тривали перемовини понад три місяці й завершилися 6 грудня укладенням Раднотського договору. Завважмо, що договір виходив за межі звичайної двосторонньої угоди, бо передбачав принципову зміну конфігурації політичних сил Центрально-Східної Європи. Згідно з досягнутими домовленостями сторін, Річ Посполита як суб'єкт міжнародної політики мала перестати існувати. Насамперед остаточно відійти в історію мала Люблінська унія 1569 р., що завершила об'єднавчий процес між Короною Польською та Великим князівством Литовським. Останнє мало продовжувати свій історичний шлях як окреме державне утворення, а ось землі Корони Польської підпадали під владу раднотських союзників. Зокрема, Карл X Ґустав мав отримати Пруссію, Куяви, північну частину Мазовії, Жмудь, Інфляндію та Курляндію. Курфюрст Бранденбурзького маркграфства Фрідріх Вільгельм І отримував Великопольщу. За литовським князем Богуславом Радзивіллом «зарезервувалось» Новогрудське воєводство. За українським гетьманом закріплювалися Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. А під владу трансільванського князя мали перейти решта коронних земель, у тому числі й давня польська столиця Краків з належними до нього землями Малопольщі, а також західноукраїнські воєводства Корони Польської, на які також претендував і уряд Хмельницького.

Відразу після підписання трактатів із представниками Дьєрдя II Ракоці один зі шведських послів Ґотар Велінґ отримав наказ Карла X Ґустава на від'їзд до Чигирина. Наказ зобов'язував посла довести до відома керівництва Війська Запорозького готовність шведського короля визнати за гетьманом три колишні воєводства Речі Посполитої — Київське, Чернігівське та Брацлавське. Що ж до західноукраїнських земель інструкція містила завуальовану дипломатичну відмову: «...коли світлий пан гетьман, окрім цих великих земель і володінь, якими він володіє, бажає прилучити до своєї території ще якісь інші частини Русі, його королівська величність не має проти цього нічого, і навіть щодо тих, які він дозволив окупувати князеві трансільванському, король обіцяє докласти всіх старань, щоб по-приятельськи без ніякої образи й без порушення присяги налагодити цю справу з князем трансільванським, і справедливі бажання п. гетьмана задовольнити».

Москва була однією з небагатьох європейських країн, яка висловила рішучий протест проти Раднотських домовленостей. Посол Олексія Михайловича поставив трансільванському князеві Дьєрдю II Ракоці вимогу вивести війська з Польщі, погрожуючи інакше виступити на захист поляків. Одночасно царські війська перейшли в наступ в Інфляндії, надаючи цим дієву військову допомогу Польщі. Хмельницький же, навпаки, 10 січня 1657 р. надіслав на допомогу трансільванському князеві експедиційний корпус на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем. Такі дії відверто суперечили умовам Віленського перемир'я Російської держави та Речі Посполитої і недвозначно свідчили про повне його ігнорування українською стороною.

У той же час на переговорах зі шведським послом козацька старшина наголошувала, що «з трансільванським князем та з обома господарями — молдавським і волоським, утворено союз», сповіщала про надання в допомогу Ракоці сильного козацького війська на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем, проте нібито відбувалося це все «не на основі нового союзу з ним, але тому, що довідалися про його союз з королем». Але від підписання угоди на запропонованих Карлом X Ґуставом умовах козаки відмовилися. Згідно зі звітом Велінґа, приєднання Війська Запорозького до Раднотської коаліції та підписання союзної угоди зі шведським королем було можливим лише за умови визнання за гетьманом «права на всю стару Україну або Роксолянію, де була грецька віра і мова ще існує — до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею». Посол був переконаний, що, коли б він мав таку декларацію, скріплену підписом і печаткою Карла X Ґустава, «то можна було б легко покінчити з союзом». Утім шведський посол такої декларації не мав — отож й угода підписана не була. На неї сторонам довелося чекати ще близько року.