Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

«Проклята справа», або Рубікон у Красному

Зборівський мир 1649 р. вичерпав себе уже на кінець 1650-го. Чи не останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Яна II Казимира, стала Молдавська виправа Війська Запорозького влітку 1650 р., що засвідчила повне ігнорування гетьманом Хмельницьким накинутих на нього обмежень у визначенні власної зовнішньої політики. Розв'язка ж настала лише влітку наступного року, коли на полях неподалік Берестечка зійшлись очолювана особисто королем коронна армія та посполите рушення з одного боку та козацьке військо, повсталі селяни і міщани спільно з кримськими татарами — з другого.

Але, перш ніж сторони зійшлись у двобої, кожна з них пройшла тривалий шлях підготовки до великої війни. Війни, як вони сподівались, переможної. Але перемога могла мати лише одного господаря, а жертв вимагала чимало...

Прешим важливим кроком прибічників збройного розв'язання «козацької проблеми» на шляху підготовки нової війни, покликаної вдовольнити жадобу помсти за поразки Речі Посполитої минулих років та теперішні знущальні витівки Хмеля, мав стати скликаний на грудень 1650 р. вальний сейм. Зміну політики Речі Посполитої щодо «козацького питання» віщувало багато прикмет й ознак. Однією з них стала смерть на початку серпня великого коронного канцлера Єжи Оссолінського, котрий в оточенні Яна II Казимира відігравав роль такого собі генератора ідей політичного порозуміння з козацтвом. Своїм авторитетом і впливом на державні справи канцлер стримував прибічників ідеї збройного приборкання козацтва від невиправдано агресивних дій. Наступником же Оссолінського на уряді великого канцлера став його принциповий політичний опонент — холмський біскуп Анджей Лєщинський.

Сейм 1650-го, враховуючи небезпеку, що нависла над державою, ухвалив рішення збільшити чисельність коронного війська до 36 тисяч, а литовського — до 15 тисяч осіб. І відразу ж по завершенні його роботи Ян II Казимир видав «перші віці на посполите рушення», тобто офіційне оголошення мобілізації шляхетського ополчення. А тим часом коронні й литовські гетьмани одержали наказ протягом шести тижнів покінчити з козаками. Реалізовуючи сеймові постанови, польний коронний гетьман Мартин Калиновський 10 січня 1651 р. розіслав накази коронним жовнірам на кінець місяця зібратися трохи західніше Кам'янця-Подільського, аби невдовзі виступити «проти бунтівного хлопства». А вже з початком лютого польний гетьман спрямував війська на Бар, щоб уже звідти атакувати терени, де громадилися «свавільники» — колишні козаки й повсталі селяни, що не потрапили до визначеного Зборівською угодою 40-тисячного козацького реєстру, але, користуючись покровительством брацлавського полковника Данила Нечая, повертатися до стану послушенства своїм панам наміру не мали.

Аби перекрити Калиновському шляхи на терени Східного Поділля, Нечай у порушення Зборівської угоди перейшов визначену лінію розмежування та здобув замок у містечку Красне. Крім того, полковник істотно зміцнив козацькі залоги в Мурафі, Стіні, Шаргороді, Ямполі. Головною своєю квартирою на порубіжжі Нечай визначав Красне, куди з Шаргорода були перевезені козацький обоз й артилерія. Сюди ж мали прибути з військами вінницький полковник Іван Богун та уманський полковник Йосип Глух.

Утім завершити задумане брацлавський полковник не встиг. У ніч з 9 на 10 лютого 1651 р., отримавши від полоненого козака інформацію про перебування полковника Нечая з невеликим загоном козаків у містечку Красне, Калиновський направляє туди полк під командою Станіслава Лянцкоронського, аби той поквитався з одним з найбільш непримиримих ворогів Речі Посполитої — «гетьманом свавільців» і «першим гультяєм» (як його звично називали місцева коронна адміністрація та шляхта, що постраждала від рішучих і непередбачуваних дій брацлавського полковника). На світанку 10 лютого, коли передові загони коронних військ наблизилися до стін Красного, козацька варта помилково сприйняла їх за козацькі роз'їзди, що поверталися з нічної розвідки, і неприпустимо близько підпустила до міських укріплень. Коли ж помилка була виявлена, виправити її вже не було часу. Коронні жовніри рвучкою атакою оволоділи міською брамою та увірвалися до сонного міста. У ході бою, що розгорівся на вулицях Красного, Данило Нечай отримав смертельну рану, і найбільше, що вдалося зробити захисникам міста у тій метушні, так це вивезти тіло улюбленця козацької сіроми та закритися в міському замку.

Обраний на місце Нечая наказним полковником, Григорій Кривенко, попри складні обставини, зумів належним чином зорганізувати оборону замку. Отож кинута Лянцкоронським на його здобуття німецька піхота зазнала величезних втрат. Аби підбадьорити власних жовнірів, Калиновський, котрий також прибув до Красного, наказав кінноті спішитися й особисто повів її на штурм замкових укріплень. Штурм успіху не приніс. Проте, коли вже наступної ночі частина козаків спробувала непомітно залишити замок, у полі вона натрапила на коронний роз'їзд і в бою з ним майже повністю загинула. Переслідуючи ж решту козаків, які намагалися повернутися під захист замкових укріплень, коронні жовніри зуміли вдертися до фортеці та розправитися з її захисниками. Майже всі козаки, що супроводжували Данила Нечая до Красного — а це, по суті, був кістяк Брацлавського полку! — були винищені. Саме ж місто було вщент спалене. Водночас значними були й втрати супротивної сторони. Коронна армія під стінами Красного, на його замкових укріпленнях та на вулицях втратила близько тисячі жовнірів.

Штурмом Красного Мартин Калиновський перевів Річ Посполиту через отой умовний Рубікон, що відділяв мир — нехай крихкий, непевний і суперечливий — від війни. Війни, яка, як виявиться вже невдовзі, стане однією з найжорстокіших і найкривавіших в історії українсько-польських збройних конфліктів.

Зломивши опір захисників Красного, Калиновський невдовзі зумів зайняти також Мурафу, Шаргород, Чернівці, Ямпіль. Спроба оволодіти Стіною, де обороною керував козацький сотник Іван Александренко, а допомогу козакам надавали ватаги опришків, успіху не мала. Й аби не множити власні жертви, польний гетьман вдовольнився обіцянкою обложених сплатити викуп та скласти присягу вірності Яну II Казимиру. Не так пощастило мешканцям одного з важливих торгових і ремісничих центрів Східного Поділля — Ямполя. Коли жовніри воєводи Лянцкоронського вдерлися До міста, вони нещадно вирізали більше тисячі місцевих жителів, а також грецьких, молдавських і турецьких купців.

Для того аби не допустити ще більших жертв і подальшої здачі позицій, потрібно було енергійно виправляти ситуацію, терміново збільшуючи козацьку присутність на теренах, що потрапили в епіцентр зимової фази кампанії 1651 р. Або ж сподіватися на диво чи лицарське щастя тих козацьких полководців, які по смерті Данила Нечая ще залишались у розпорядженні Хмельницького на огорнутій полум'ям війни Брацлавщині. Так воно, власне, і сталося: екстремальність ситуації дозволила яскраво загорітися зірці нового козацького героя — полковника Івана Богуна. Допоки козацьке військо під орудою Богдана Хмельницького впродовж лютого 1651 р. повільно рухалося з Чигирина до Білої Церкви, аби там увібрати в себе мобілізовані козацькі сили й виступити назустріч ворогу, гетьман Калиновський виряджає частину коронних військ на здобуття Вінниці, щоб таким чином опанувати Брацлавщиною в повному обсязі. У ніч на 1 березня полк коронного обозного, брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського підступив до Вінниці, де перебував з полком Іван Богун. Утім, повторити сценарій подій, що мали місце під Красним, коронному командуванню не вдалося. Успіхів досягнути воєводі під Вінницею не пощастило, а втрати були великими.

Залишивши під Вінницею близько тисячі поранених і хворих жовнірів, польське військо поспіхом відійшло спочатку до Бару, а згодом попрямувало до Кам'янця-Подільського. Переслідуючи неприятеля, козаки полковників Богуна та Глуха, на допомогу яким незабаром підходять і головні сили Хмельницького, оволодівають Браїловом, Баром, Хмільником, Шаргородом, Меджибожем та іншими містами й містечками Східного Поділля. З-під Меджибожа в ніч з 7 на 8 травня гетьман відправив кінний корпус, що складався з 8—10 тисяч козаків і кількох тисяч татар, під Кам'янець, аби гам завдати остаточної поразки Калиновському. Однак останньому вдалося відірватися від переслідування та вивести свої полки на з'єднання з коронною армією, що її збирав за наказом короля на Галичині, неподалік Сокаля, коронний гетьман Миколай Потоцький. Утім навіть уникнувши переслідування козацьких військ, Калиновський у поході на Брацлавщину втратив за місяць боїв близько шести тисяч жовнірів та всю артилерію. Ті ж з вояків Калиновського, котрим вдалося вирватися живими з Брацлавщини, називали цей похід не інакше як «проклятою справою».

«Був ранок. Був туман. Було сто тисяч війська». Відвага та жертовність Берестецької битви

Зіткнувшись із загрозою польського наступу, Хмельницький, окрім мобілізаційних заходів у середині козацької України, був змушений значно активізувати пошуки союзників поза її межами. Упродовж усієї першої половини 1651-го він демонструє неймовірну активність на зовнішньополітичній арені, намагаючись утягнути в конфлікт з Варшавою керівництва Оттоманської Порти та особливо Російського царства. Утім бажаного результату Богдану досягти знову не вдалось. На початку червня з Москви до Чигирина прибув митрополит Назаретський Гавриїл у супроводі царського піддячого Григорія Богданова, від котрого український гетьман й довідався про рішення Олексія Михайловича не допомагати Яну II Казимиру в його війні з козаками. Але ж Хмельницький сподівався на царську допомогу у війні проти Речі Посполитої! Про таку допомогу Україні цар ані Богданова, ані владику Гавриїла повідомляти не уповноважував.

Відмова Москви надати Війську Запорозькому допомогу надзвичайно болюче вдарила по планах Хмельницького. Наскільки важливим в контексті реалізації далекосяжних гетьманських планів було отримати допомогу від православного царя, можна побачити вже хоч би з того, що навіть після того, як стало остаточно зрозуміло, що Олексій Михайлович не надасть допомоги, за розпорядженням Богдана в козацькому таборі поширювалися чутки, нібито Російська держава таки надішле козакам давно очікувану допомогу. Отож коло вкотре замкнулося, і Богдану, готуючись до вирішального двобою з ворогом, можна було сподіватися лише на татарську допомогу.

Фаза активної підготовки Речі Посполитої до вирішальної битви з повсталим козацтвом розпочалась із середини березня, коли Ян II Казимир видав у Варшаві детальні інструкції про способи мобілізації посполитого рушення та вирушив зі столиці на схід, у райони, де мала відбуватися концентрація військової сили Речі Посполитої та її підготування до майбутньої війни. Крім мобілізації шляхетського ополчення, влада Речі Посполитої приділила прискіпливу увагу підготовці до війни регулярних коронних військ. Напередодні вирішальної битви було сформовано дев'ять полків кінноти, до складу кожного з яких входило по кільканадцять хоругв. А крім того, регулярне військо включало в себе близько шести тисяч піхоти, півтори тисячі рейтар і тисячу драгунів. Питому вагу в королівській армії становили добре вишколені на полях битв Тридцятилітньої війни німецькі найманці. Загалом польські історики обраховують кількісний склад армії, яку Ян II Казимир повів улітку 1651 р. в Україну, у 70 тисяч вояків, із яких понад половину (близько 40 тисяч) становили мобілізовані до посполитого рушення шляхтичі.

Перебуваючи в Любліні, Ян II Казимир провів деякі символічні акти, що мали надихнути шляхту та регулярні війська на бій з ворогом. Зокрема, папський нунцій в Польщі та Литві архієпископ Адріанопольський Джованні де Торрес у костелі Святого Яна висвятив королівський меч на майбутню війну та подарував монарху облямовану хутром горностая шапку. Бойовий дух жовнірів були призвані підносити майже 400 католицьких капеланів. Прибув до королівського табору також ігумен Холмського василіанського монастиря Якуб Суша в супроводі значного почту уніатського духівництва та з іконою Богоматері Холмської. Саме нею уніатський владика благословлятиме жовнірів на битву з «безбожниками-козаками».

Попри те що після зборівського замирення на волю були відпущені з татарського полону обидва коронні гетьмани, головне командування Ян II Казимир взяв особисто на себе. Наскільки це було виправдано з точки зору суто військових резонів — сказати важко. Скоріш за все, ішлося про моральний бік справи. Адже сучасники відзначали той факт, що минулорічні гіркі поразки Речі Посполитої в протиборстві з Військом Запорозьким залишили по собі вельми тяжкі спомини у свідомості коронних жовнірів. Як писав у квітні 1651 р. один зі шляхтичів: «...обидві сторони, тобто наша і Хміль, готуються одна проти одної, то на нас тремтить шкіра».

А що, власне, міг протиставити королівській армії в літній частині кампанії 1651 р. Богдан Хмельницький, аби «не обманути» тремтіння шляхетської шкіри? Спішно проведена гетьманом мобілізація дала свої результати. Загальну чисельність української армії на початку літньої фази війни 1651 р. дослідники обраховують у межах 70—100 тисяч осіб. Утім, за словами самих козаків, з-поміж цієї величезної сили «досить доброго, спорядженого і навченого війська» у Богдана було не більше сорока тисяч. Решту становили козаки-неофіти — учорашні міщани чи селяни, які могли надати козакам допомогу при несенні обозної служби чи навіть веденні оборонних боїв під прикриттям валів чи мурів, але у відкритому бою, бою «на полі», користь з них була мінімальною.

Польські розвідники доповідали командуванню, що «військо у Хмельницького дуже велике, бо майже поголовно всі селяни вийшли на війну». Утім існують свідчення й того, що подеколи мобілізаційні заходи носили примусовий характер. Так, за свідченням ігумена одного з православних монастирів Чернігово-Сіверщини, козаки забирали до війська чи не все чоловіче населення краю, залишаючи в домівках лише стариків і молодь. «А ружья у них, — продовжував ігумен, — у ково что єсть. Иные де мужики пошли з рогатинами, а иные с топорами».

Головні свої сили в літній фазі кампанії 1651 р. український гетьман вирішив висунути на прикордоння Волині та Східної Галичини, аби в такий спосіб мати змогу виманити королівську армію в ці заболочені місця, що б суттєво нівелювало переваги добре навченої польської кінноти та водночас дозволило б козацькій армії мати за собою надійний тил — добре укріплену Збаразьку фортецю. Не володіючи інформацією про стратегічні задуми ворога, Хмельницький вирішив атакувати королівське військо на марші, не даючи можливості супротивнику правильно згрупувати свої сили та використати в такий спосіб переваги регулярних кінних підрозділів.

Так воно, власне, і могло статись, якби Ян II Казимир і коронне командування строго дотрималось того плану, який виник після форсування в середині червня 1651 р. річки Стир. Згідно з ним, армія мала 17 червня виступити в напрямку Дубна, аби вже там очікувати на прибуття шляхетського ополчення з великопольських воєводств Корони Польської. Але в останню мить, коли війська вже шикувалися в похід, обережність Яна II Казимира взяла гору, і він дав відбій команді на виступ, аби ще раз все ретельно розвідати: де Хмельницький, де Іслам III Ґерай, де їхні передові роз'їзди? Власне, саме оця пауза з виступом у похід і вберегла королівські війська від повторення жахіть, які випали на голову жовнірів Яна II Казимира під Зборовом влітку 1649 р. Король залишив армію під Берестечком, заборонивши будь-кому під страхом смертної кари виступати без особливого на те дозволу з табору. Отож, коли на світанку 18 червня об'єднане козацьке та татарське військо наблизилось до Берестечка, там на нього вже чекало заздалегідь підготовлене до битви вишикуване вздовж рички Стир фронтом майже на цілих п'ять кілометрів коронне військо. Відтак цього разу про фактор несподіванки від маневру для Хмельницького й Іслама III Ґерая не йшлося, швидше навпаки: це вони були неприємно здивовані готовністю ворога їх збройно зустрічати.

Перший день боїв точився доволі мляво й не дав переваги жодній зі сторін. Козаки й татари намагалися відрізати супротивника від пасовиськ, аби спровокувати нестачу фуражу у ворожому таборі. Значно динамічніше й кривавіше протікала січа наступного дня. Дев'ятнадцятого червня, коли до Берестечка підтягнулися основні сили кримців, перевага була на боці українського гетьмана та кримського хана. Особливо відчутною вона стала в другій половині дня. Кинуті в бій полки брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського й подільського Станіслава Потоцького потрапили в критичне становище. Їм на допомогу поспішили полки коронного гетьмана Миколая Потоцького й коронного маршалка Єжи Любомирського, згодом — литовського підканцлера Льва Саніги. Але досягти бажаного коронному командуванню не поталанило, і воно було змушено давати команду на вихід з бою коронних частин, інакше все могло б закінчитися справжньою катастрофою. А так на вечір козакам і татарам вдалося лише взяти в лещата польський табір і змусити годувати коней лозою і дубовим листям, оскільки пасовиська були відрізані повністю.

У ніч з 19 на 20-е до козацького табору врешті підоспіла піхота, яку до світанку Хмельницький встиг переправити через річку Стир і прилеглі до неї болота. Після цього Богдан уже міг кинути в бій понад сто тисяч вояцтва! Утім, у п'ятницю 20 червня битва розпочалася лише пополудні, оскільки зранку над полем стояв надзвичайно густий туман, який унеможливлював будь-яку координацію військового маневрування. Водночас, туман, який заважав розпочати битву від світання, надав час для продуманого вишиковування наявних сил. Отож у горнило протистояння було кинуто й кінноту, і піхоту, і вдало використано артилерію. Зайнявши своїми полками центр і правий фланг, український гетьман віддав лівий фланг татарам. Окремі татарські загони підсилювали й козацьку кінноту. У центрі своєї побудови, на узвишші, Хмельницький наказав спорудити укріплений табір із сполученими між собою ланцюгами возами.

Не менш ретельно підготувалися до майбутньої січі й коронні жовніри. Досвідчений артилерист, генерал Зиґмунд Пшиємський вишикував королівську армату таким чином, що під її обстріл потрапляли і центр, і лівий і правий фланги ворога. Там же, у центрі бойового шикування, були поставлені піхотні полки під командою князя Богуслава Радзивілла та генерал-майора Кшиштофа Хубальда, кінні хоругви списоносців і рейтар, хоругви шляхетського ополчення. Командування центральним угрупуванням військ взяв на себе особисто Ян II Казимир. На правому фланзі під командуванням коронного гетьмана Миколая Потоцького було зосереджено основну частину посполитого рушення, а також регулярні полки Лянцкоронського, Любомирського, Конєцпольського і Сапєги. Лівий фланг теоретично було віддано під командування польного гетьмана Мартина Калиновського, і він міг диспонувати полками Яреми Вишневецького й Станіслава Потоцького, а також частиною посполитого рушення. Фактично ж, як переконують результати досліджень польських істориків, лівим крилом королівської армії командував войовничий князь Ярема Вишневецький, і це значною мірою визначало активність цієї частини війська в ході битви, що розгорілася невдовзі.

Отож, коли близько десятої години ранку туман над Берестечком розвіявся, перед учасниками цієї кампанії постала справді грандіозна і смертельно велична панорама майбутньої битви, вціліти в якій могло пощастити небагатьом. І коли туман розвіявся остаточно, зіткнення справді було настільки потужним і безпощадним, що, за свідченням польського учасника, півгодини все було «у вогні, не можна було нічого чути, лише гук... з ручної стрільби і гармат, так що ми вже думали, що звідтіля ніхто живим не повернеться». Хоча спочатку битви сторони начебто якось знехотя в неї вступали, кожна сторона намагалася виманити супротивника на себе, аби порушити його бойове шикування й тим самим отримати тактичну перевагу. Козацькі і татарські гарцівники всіляко намагалися вибити зі стану спокою своїх опонентів, але король суворо заборонив реагувати на будь-які провокації. Так тривало майже до четвертої години дня, і в оточенні Яна II Казимира навіть велися розмови про те, аби перенести бій на наступний день. Але саме в цей час не витримали нерви князя Вишневецького, котрий через свого гінця висунув вимогу про дозвіл на атакування ворога. Король не став перечити, і битва почалася атакою лівим флангом, де воєвода руський з нелюдською відвагою кинувся на козаків. Слідом за полками, що були під командою Вишневецького, у бій втягнулися й інші частини.

Справді, ініціатива в ході бою декілька разів переходила від однієї сторони до іншої. На полі бою множились гори трупів. Утім 20 червня до перемоги були все ж трохи ближчими коронні жовніри, а не козаки. Кинуті королем в атаку по центру підрозділи німецької піхоти та рейтар, маючи за собою потужну вогневу підтримку королівської артилерії, почали продавлювати козацький центр оборони. Заклики Хмельницького про допомогу, адресовані кримському хану, результатів не давали. Окремі джерела вказують на те, що начебто Хмельницький в цей час примчав до ставки хана, докоряючи йому за ненадання козакам дієвої допомоги. Іслам Ґерай же якось непереконливо пояснив свою пасивну поведінку наближенням байраму — важливого релігійного свята мусульман.

Ось на такому тлі й сталася подія, що, як виявиться уже згодом, стане кульмінаційним моментом літньої кампанії 1651 р. Як оповідатиме вже згодом великий литовський канцлер Альбрихт Радзивілл, «один з наших, помітивши під лісом велику білу хоругву, сказав, що там перебуває хан, і порадив королеві випалити туди із зарядженої гармати. Так і вчинили, і якийсь знатний татарин, що стояв поблизу хана, від гарматного залпу впав з коня. Увесь той величезний натовп варварів повернувся і кинувся до втечі, так що наша кіннота, коли варвари в паніці втікали, ледве могла досягнути їх зброєю». За іншими відомостями, по ханському намету начебто було випущено декілька гарматних ядер. Одним з них було поранено в ногу самого Іслама III Ґерая, іншими — вбито нуреддина Крима Ґерая та поранено ще ряд татарських мурз. Усе це разом нібито й спровокувало віддачу ханом наказу про вихід Орди з бою.

Утім переконливіше виглядають твердження тих істориків, які доводять, що розповідь про поранення хана та значні людські жертви серед його оточення є не більше як гарним міфом, покликаним прикрити ганебну реальність. Насправді ж, у напрямку кримського правителя 20 червня було прицільно випущено лише одне ядро, яким було вбито ханського прапороносця та обкурено самого Іслама III Ґерая. І цього виявилося досить, аби хан панічно кинувся на пагорб, а звідти — у напрямку Вишнівця. Слідом за ханом розпочалася втеча всіх його підданих. До рук поляків потрапив обоз хана, у тому числі ханський намет, бунчуки більшості чамбулів, дорогі тканини та коштовності.

Оголення в результаті втечі Орди лівого флангу оборони поставило козацьку армію в катастрофічне становище. Аби переконати хана повернутися під Берестечко навздогін йому кинувся Хмельницький з кількома старшинами. Але хан не лише не прийшов на допомогу своїм союзникам, а й, захопивши із собою гетьмана, почав відходити на південь. Щоправда, за деякими відомостями, Хмельницькому таки вдалося вмовити Іслама III Ґерая повернути Орду на поле бою. Різняться лише деталі цієї справи. За однією версією, хан був готовий повернути все татарське військо під Берестечко і лише проливний дощ, який густо впав на голови кримцям, збунтував мурз проти рішення свого правителя та змусив його відмовитися від свого наміру. За іншою версією, на допомогу козакам Іслам III Ґерай вислав 20 тисяч кримців, яких супроводжував генеральний писар Війська Запорозького Іван Виговський. Але, пройшовши лише 20 верств, татарські мурзи кинули напризволяще свого проводжатого та повернули до ханського обозу.

Після цих подій у королівському таборі панувало неймовірне піднесення — жовніри не припиняли всю ніч славити Бога за його допомогу в приборканні свавільців, а Ян II Казимир, перебуваючи в стані крайнього нервового перенапруження, цілу ніч не злазив з коня.

Природно, що в козацькому таборі запанувала зовсім інша атмосфера. Украй важливим було те, що козацькій старшині, навіть без гетьмана, вдалося організувати ефективну оборону табору, відійшовши під щільним артилерійським обстрілом королівської артилерії до річки Пляшівка, притоки Стиру, де болото й хащі створювали природний захист козацьким тилам. За ніч, що минула після фатальних подій 20 червня, козакам вдалося укріпити свій табір, і, коли на ранок наступного дня коронне командування було готове мало не голими руками брати свого переможеного супротивника, виявилося, що козаки були здатні відбити не одну атаку ворога. Отож, аби не множити жертви з власного боку, королівське оточення ухвалило рішення відмовитися від штурму козацьких укріплень, а здобути їх облогою.

За відсутності Богдана, в умовах жорсткої блокади козацького табору супротивником, украй важливо було втримати у війську дисципліну і керованість. Кинувшись навперейми хану, Богдан залишив старшим над військами полтавського полковника Мартина Пушкаря. Через день, 22 червня, наказним гетьманом козаки обрали кропивнянського полковника Филона Джеджалія. Спроба наказного гетьмана в ніч на 25 червня атакувати ворога успіху не мала. Отож наступного дня Джеджалію довелось випробувати інших способів: він вислав до королівського табору на перемовини послів — полковників Михайла Крису та Матвія Гладкого. Під час реалізації своєї посольської місії полковник Криса перейшов на бік короля, передавши при цьому цінну інформацію про становище обложених і запропонувавши шляхи розгрому козацького табору. Своїми діями Криса не лише завдав серйозних збитків обороноздатності козацького табору, а й вкрай негативно вплинув на морально-бойові якості козацького війська. Невпинно зростало недовір'я поміж знатним козацтвом та козацькою черню й новоприлученими до військового товариства вчорашніми селянами й міщанами. Останні побоювалися, що слідом за Крисою й інша статечна козацька старшина спробує вимолити собі прощення в короля за рахунок козацької голоти та поспільства. У ніч на 30 червня козацьке товариство обрало на місце Джеджалія полковника Івана Богуна.

Новий наказний гетьман було спробував на чолі двох тисяч вибраних кінних козаків прорвати кільце ворожої блокади. Але ця важлива з воєнної точки зору акція принесла вкрай негативні наслідки. Козацька чернь сприйняла військові приготування Богуна як прояв змови козацької старшини. У таборі зчинилася паніка. Скориставшись з неї, коронні жовніри зуміли увірватися в середину нього та завдати козакам надзвичайно відчутних втрат. Лише за один день загинуло близько 8 тисяч козаків. Богуну неймовірними зусиллями таки вдалося організувати прикриття відходу козацьких військ. Кількатисячний козацький ар'єргард ціною свого життя стримав навальний наступ противника, а тим часом основні сили разом з артилерією покинули обложений табір. Зважаючи на складний рельєф місцевості, на якій розгорталася евакуація козацького табору, враховуючи потребу в подоланні трьох переправ, втрати козаків були величезними: за одними джерелами, вони склали приблизно чотири тисячі чоловік, а за іншими — близько восьми. Невмирущою славою вкрили себе кілька сотень козаків, котрі на одному з острівців посеред боліт і проток Пляшівки організували відчайдушну оборону. Попри величезну перевагу ворога, вони відмовились скласти зброю й здатися на милість переможців. У нерівному бою всі козаки загинули, викликавши своєю мужністю захоплення навіть у ворога.

У здобутому козацькому таборі під Берестечком коронні жовніри знайшли чимало вогнепальної зброї, гармат і пороху, 20 козацьких корогв, одну гетьманську булаву, скарбницю гетьмана, документи Генеральної військової канцелярії. До рук переможців потрапив посол турецького султана. А ще в таборі було знайдено прострілене стрілою тіло митрополита Корінфського Йоасафа, котрий супроводжував Богдана Хмельницького в поході й загинув під час атаки коронних жовнірів.

Попри перемогу, здобуту під Берестечком, Ян II Казимир не міг почуватися тріумфатором у повному розумінні цього слова. Адже королю не вдалося досягти головного — остаточно приборкати козацьку війну. Десяти днів героїчної оборони козацького табору було достатньо для того, аби нівелювати політичний резонанс від переконливої воєнної перемоги. Головним козацьким силам вдалося вийти з табору й уникнути повної капітуляції. Тим часом Хмельницький проводив спішні мобілізаційні заходи в Україні.

Для того аби продиктувати повсталому козацтву умови повної капітуляції, було необхідно йти в глиб козацької України. Король звернувся до шляхти із закликом не покидати військо і разом з регулярними частинами коронної армії продовжувати переможну кампанію. Але сенатори, які передали королівський заклик посполитому рушенню, заледве порятували своє життя ганебною втечею від розлючених шляхтичів. Навряд чи після пилявецької ганьби хтось зі шляхти все ще легковажив козацькою потугою. Проте продемонстрована козаками, здавалось би, у безнадійних ситуаціях заповзятість і хоробрість остаточно знеохотила ополченців до продовження війни. Згромаджена під Берестечком шляхта пригрозила Яну II Казимиру рокошем і через свого маршалка оголосила, що далі в Україну не йтиме. Королю нічого більше не залишалося, як розпустити посполите рушення, передати командування регулярними військами коронним гетьманам, а самому повернутися до Варшави. У глиб України Миколай Потоцький і Мартин Калиновський повели коронне військо, що нараховувало у своєму складі десь близько 30 (за іншими відомостями — 20) тисяч жовнірів.

«Неуважний полковник» чи «відважний лицар» Мартин Небаба? Сіверський театр кампанії 1651 р.: Гомель, Сож, Ріпки...

Катастрофічність ситуації, у яку потрапила козацька Україна після поразки під Берестечком, посилювалася й тими обставинами, що склалися влітку 1651 р. на північно-східних кордонах Гетьманату, на теренах Чернігово-Сіверщини. Власне вже із зими на кордоні козацької України з Великим князівством Литовським панувала доволі напружена, нервова атмосфера, що виливалась у збройні сутички сторін. На початку ж червня козаки глибоко проникнули на терени Великого князівства та взяли в облогу Гомель, надавши цьому очікуванню великої війни ще більшого драматизму та напруги.

Утім здобути Гомель відразу не поталанило, і за кілька днів безуспішного стояння під містом чернігівський полковник Мартин Небаба наказав негайно «вдень і вночі повертатися назад». Причину такого рішення дослідники вбачають у прагненні реалізувати курс на досягнення політичного порозуміння з Янушем Радзивіллом, отож і небажанні дратувати в цей час литовського гетьмана. Але Радзивілл, отримавши напрочуд дружелюбні листи як від Богдана Хмельницького, так і Мартина Небаби із закликами до припинення військових дій, палкими запевненнями у своєму доброзичливому ставленні й щирому бажанні зберегти мир в їхніх стосунках і надалі, просто перехитрив своїх візаві. На очах козацьких послів, котрих було затримано в таборі польного гетьмана на цілих два тижні, литовське військо начебто відправилось на Смоленщину, а тим часом ішла інтенсивна підготовка до війни з військами полковника Небаби.

Буквально за декілька днів по тому литовські хоругви вторглись на Овруччину, зайняли Народичі, Норинськ і почали реально загрожувати козацьким військам, що в районі Лоєва прикривали переправи через Дніпро. Десь близько 20 червня Януш Радзивілл остаточно погодив з Яном II Казимиром план операції на теренах Чернігово-Сіверщини. Згідно з його концепцією, частина війська під командою стражника Великого князівства Литовського Григорія Мирського мала форсувати Дніпро і Сож, знешкодити козацьку залогу в гирлі Сожу й забезпечити тим самим комфортну переправу головним силам литовської армії під Лоєвом. Тим часом артилерію та піхоту польний литовський гетьман відправив з Річиці човнами вниз по Дніпру, а кінноту спрямував суходолом. Уранці 26 червня тритисячний загін Мирського зненацька напав на козацьку залогу (остання налічувала лише триста козаків) та оволодів плацдармом на берегах Сожу. Декілька козаків із Созької залоги, котрим вдалося вирватися на волю, повідомили Небабу, що на лівий берег Дніпра «прийшли ляхи, але їх небагато».

Саме ця інформація, переконані дослідники, мимохіть ввела чернігівського полковника в оману щодо чисельності супротивника, спровокувавши його на поспішні та необдумані кроки, що в кінцевому результаті призвели до трагічних наслідків. Не організувавши належної рекогносцировки, за словами Самовидця, «старший козацький Небаба, полковник чернігівський, порвавшись несправне, скочив противко тому війську справному, котрого зараз те військо литовське зломило, і багато козаків порубано». Відтак у сучасників і нащадків могло дійсно скластися враження про легковажність та самовпевненість полковника, який став жертвою прикрих обставин.

Двадцять шостого червня литовські війська раптовим ударом вибили козаків з-під Лоєва й взяли переправи під свій контроль. Аби зарадити ситуації, Мартин Небаба з 12—15-тисячним військом кинувся зі свого табору під Ріпками назустріч Мирському. Але погано спрацювала козацька розвідка, і виявилось, що неподалік Ріпок вже розміщені головні сили гетьмана Радзивілла.

Коли Небаба підоспів під Ріпки, кількісна перевага була на боці козаків. Отож, якби вдалося швидко розправитися з військами авангарду, а вже по тому вдарити по головних силах князя Радзивілла, які щойно розпочинали форсування Дніпра, литовська армія могла потрапити в справді критичну ситуацію. Але битва під Ріпками в багатому послужному списку Радзивілла, безумовно, має бути занесена до числа його найбільших тріумфів. У тих екстремальних умовах, що 26 червня 1651 р. склалися для литовського гетьмана, він обрав чи не єдино правильне рішення: скориставшись із фактора раптовості, Радзивілл тими силами, які вже форсували річку, несподівано вдарив у фланг війська Небаби. Цим самим вдалося відрізати частину козацького війська на чолі зі старшиною, і Мартину Небабі довелося битися в оточенні. Усе відбувалося так динамічно, що справа навіть не дійшла до використання вогнепальної зброї — чутно було лише шабельний передзвін та передсмертний стогін нещасних. У бою полягло близько 3—4 тисяч козаків, дехто потрапив у полон і після допиту був страчений.

У бою загинув і сам козацький полковник, здивувавши всіх неймовірною мужністю та самовладанням: втративши під час бою праву руку, Мартин Небаба перехопив шаблю лівою й рубався так доти, доки не загинув. Збереглися не лише розповідь очевидця про останні хвилини життя прославленого козацького старшини, а й опис того, який він мав вигляд у цей час: одягнутий був у «жупан атласовий зелений, коштовний панцир, поверху лосина шкіра з золотим гудзями й таким же шнурком», мав «шаблю в оправі, перстень на пальцю і хрест золотий». У жупані знайшли сім тисяч золотом, які дісталися переможцю. Вражений лицарською звитягою козацького полковника, князь Радзивілл «велів поховати Небабу і висипати велику могилу».

Безпечність чернігівського полковника, що спричинила значні жертви серед ввірених йому козаків та й призвела до його трагічної загибелі в битві під Ріпками, дала привід козацькому літописцеві, що заховав своє справжнє ім'я під псевдонімом Самовидець, назвати нашого героя не інакше як «того самого Небабу, неуважного полковника».

«Безбожні єретики церкви Божі попалили». Здобуття Києва князем Радзивіллом

Перемога гетьмана Радзивілла під Ріпками відкривала литовському війську дорогу в глиб України. Давши своїм жовнірам трішки відпочити, Януш Радзивілл, як написав у своєму літописі Самовидець, по тому «знову переправивши за Дніпр, потягнул на Киев».

Для оборони давньої княжої столиці Русі та духовного осередку православної України Хмельницький залишив Київській полк під орудою Антона Ждановича. Трохи згодом, уже після поразки під Берестечком, гетьман особисто відвідав Київ і видав наказ втримати місто за будь-яку ціну. І, уже прямуючи до Корсуня, Богдан вирядив на допомогу Ждановичу Уманський і Білоцерківський полки, повторивши свій наказ будь-що втримати «столечне» місто на Дніпрі.

Чи легко було Ждановичу виконати наказ Хмельницького? Звичайно, війська в його розпорядженні було немало. Але не забуваймо, що в Києві козацька старшина завжди почувалася не надто певно. На відміну від центрів південних староств Київського воєводства — Корсуня, Переяслава, Богуслава чи Чигирина, де козацтво здавна було домінуючою силою, у самому центрі воєводства його позиції були відверто слабкими. Не будучи певним за надійність своїх тилів, полковник Жданович поводився вельми пасивно, нерішуче. Було видно, що активності київському полковнику не додавала й та позиція, яку зайняли влітку 1651 р. вищі православні владики на чолі із Сильвестром Косовим. Київський митрополит спільно з архімандритом Києво-Печерського монастиря Йосифом Тризною звернулися до Ждановича з настійливим проханням відмовитися від боротьби зі значними силами литовської армії, аби не спровокувати тим самим жертв серед козаків і місцевого православного люду, а також не допустити руйнувань у Києві. Церковні владики переконували козацького старшину в тому, що їхні звернення до польного гетьмана литовського із закликами до милосердя та запевненнями в тому, що всі вони «і духовного і світського всяких чинів люди, у підданстві і в усій його королівській волі бути бажають», обов'язково знайдуть відгук у серці Радзивілла.

Реагуючи на такі ініціативи митрополита, Жданович залишив оборонні рубежі на північних підступах до Києва та підійшов під стіни міста. Тим часом, отримавши звістку про наближення литовської армії, київські міщани масово почали покидати місто. За словами Самовидця, кияни масово сплавлялися вниз по Дніпру «ку Переяславслю, Черкасом і к іним містам коло Дніпра».

Отож при наближенні литовців козацькій старшині помічників у відбитті супротивника відверто бракувало. Спершу передовим силам литовського війська вдалося оволодіти й пограбувати Межигірський монастир у Вишгороді. А вже в ніч на 26 липня литовські війська відразу з трьох боків пішли на штурм Києва. Під час нічного штурму міста козакам вдалось втримати оборону. Але бій показав ненадійність київських захисних укріплень. І полковник Жданович після нетривалих роздумів віддав наказ про відступ з Києва.

По відходу з міста козаків митрополит Сильвестр, печерський архімандрит Йосиф, київський війт Андрій Ходика, київські бурмистри й райці, аби уникнути жертв і руйнувань, надіслали до литовського гетьмана своїх гінців, повідомляючи про беззахисність Києва та благаючи про милість до його мешканців. Надії на позитивні результати свого звернення до польного литовського гетьмана духовним і світським начальним людям Києва вселяла та слава, яка супроводжувала Радзивілла — лицаря шляхетного, котрий свято шанує кодекс лицарської поведінки. Отримавши від київських начальних людей запрошення до беззахисного міста, що віддавало себе у його владу, князь, тим не менше, не поспішив відразу вступати до Києва. Одні дослідники вбачають причину такої неквапливості польного литовського гетьмана в його побоюваннях потрапити нічної пори до засідки. Інші ж схильні пояснити поведінку Радзивілла його честолюбністю й безмірним гонором.

Адже, коли вранці наступного дня князь таки вступив до Києва, цей акт було обставлено за всіма канонами найпишнішого середньовічного церемоніалу: князь в'їжджав до столиці через руїни Золотих Воріт, перед ними на нього чекав київський війт з ключами, там же перебували й інші «батьки» міста, а також вищі церковні ієрархи на чолі з митрополитом Київським Сильвестром Косовим і печерським архімандритом Йосифом Тризною та «усім духовним чином». Війт із писарем поклали князеві під ноги міські корогви та передали символічні ключі від міської брами. По тому вони заново склали від імені всіх киян присягу вірності королю Яну II Казимиру. Після цього процесія рушила до Святої Софії, де митрополит Київський з усім священним собором відслужив на честь литовського князя урочистий молебень.

Незважаючи на всі виявлені киянами знаки пошани до князя Радзивілла, а також його вроджену шляхетність і пошанування правил чесного ведення війни, порятувати Київ від безчинств збройного люду все ж не вдалось. Після кількох днів спокійного постою в місті литовське військо взялося за звичні в таких випадках грабежі й мародерства. До того ж якісь «свавільники підпалили задля грабунків Київ, де згоріло понад дві тисячі будинків і кілька церков». Найбільше пожежі бушували 6 і 7 серпня. Не виключено, що підпали влаштовували козаки-диверсанти, щоб у такий спосіб помститися завойовникам і «викурити» їх із Києва. Утім більш імовірно, що вогонь пускали саме литовські жовніри, намагаючись у такий спосіб замести сліди своїх грабежів міщанських осель і культових споруд православних громад.

«Олена Прекрасна» української історії: трагічна розв'язка романтичної історії

У попередніх главах книжки, де мова йшла про початок повстання під проводом Богдана Хмельницького, уже побіжно згадувалось про молоду й вродливу шляхтянку Мотрону, котрій судилось стати таким собі яблуком розбрату поміж двома вже немолодими удівцями: чигиринським підстаростою литовським шляхтичем Даніелем Чаплинським та сотником Чигиринського реєстрового полку Богданом Хмельницьким. Згадували й про щасливу розв'язку цієї історії, що втілилася в шлюб Богдана і Мотрони, освячений наприкінці 1648 р. авторитетом самого патріарха Єрусалимського Паїсія.

Ця романтична історія, що була тісно переплетена з перебігом важливих політичних, військових і соціальних подій, мала своє несподіване та, варто зауважити, не менш захопливе продовження. Щоправда, продовження це було менш романтичним і мало трагічну розв'язку. Хоч і цього разу історія не була позбавлена й політичного присмаку. Отож, ішов 1651 р. З початком весни Богдан Хмельницький на чолі війська вирушає на Волинь, куди висувається також і польська коронна армія та шляхетське ополчення на чолі з королем Яном II Казимиром. Сторони готуються до вирішальної битви, і саме в цей час з Чигирина донеслася звістка про подружню зраду цієї «Олени Прекрасної» українсько-польської війни середини XVII ст.

Різні джерела по-різному розкривають обставини тієї заплутаної й аморальної справи. Так, польський мемуарист Станіслав Освенцім переповідав цю, за його словами, «смішну історію» так, як він її почув з вуст Яна II Казимира під час вечері напередодні Берестецької битви. Король же втішався з того, що гетьманша закохалась в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таємний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго. Аж поки гетьман не виявив пропажі барилка з червоними золотими. Спочатку подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похід на Литву, прихопив його з собою на нагальні військові потреби. Однак, отримавши від гетьманича запевнення щодо власної непричетності, віддав наказ про таємне розслідування цієї справи. У ході цього розслідування й випливла інформація не лише про причетність управителя до цього викрадення, а й про його адюльтер з панною гетьманшею. Розгніваний Богдан, довідавшись про цю брудну справу, звелів обох винуватців роздягти догола і, зв'язавши одне до другого, повісити. Так, принаймні з неприхованою втіхою й гомеричним сміхом, розповідав своїм наближеним король. Очевидно, що розповідь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таємних коханців, була стилізована саме «для сміху» і навряд чи вповні відповідала реаліям.

Натомість литовський канцлер Альбрихт Радзивілл у своєму описі був значно стриманішим і менш емоційним. Крім того, згідно з його версією, пропажу золота виявив Тиміш Хмельницький. Він же і вислідив злодія, довідавшись уже в ході слідства й про його аморальні зв'язки зі своєю мачухою, котру, за наказом батька, і повісив разом з ключником на одній шибениці.

Інформація ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Даніеля Чаплинського до своєї колишньої дружини, у якому містилася інструкція з приводу того, як можна приховати викрадені у Хмеля скарби, а його самого — отруїти. За дорученням гетьмана, справу насправді розслідував Тиміш. І саме йому начебто вдалося знайти викрадене золото та викрити спільників гетьманші. Після чого Мотрону, а також її матір і ще п'ятьох чоловік було страчено.

Тобто, за такої інформації, причина трагедії полягала не стільки у факті подружньої невірності Мотрони (якщо вона й була насправді), скільки у наявності розгалуженої шпигунської мережі в оточенні гетьмана, до функціонування якої якимось чином була залучена й гетьманша. Але, абсолютно очевидно, що романтична історія про степову «Олену Прекрасну», із-за котрої розгорілася не менш, а навіть більш кривава, порівняно з Троянською, війна між Україною та Річчю Посполитою, потребувала також романтичного завершення. А що може бути більш романтичним, аніж нове кохання «Олени Прекрасної», нехай навіть й аморальне...

«Прийшов кінець такому сатані». Безславна смерть шляхетського вождя

Спекотливе й криваве літо 1651 р. в українській історії відмічене, крім згаданих вище знаменних військових, політичних, сімейних акцій і подій, ще однією небуденною сторінкою. Невдовзі після битви під Берестечком, 10 серпня 1651 р., пішов з життя один із символів того величного кривавого протистояння, що розгорілося в Україні в середині XVII ст., — «князь на Вишнівці, Лубнах і Хоролі», воєвода руський, староста гадяцький, канівський, ново-тарзький, перемишльський, пряжницький, неформальний лідер найбільш войовничого крила шляхти Речі Посполитої Ярема Вишневецький.

Князь Ярема, котрому на той час виповнилося лише 38 років і який був у розквіті сил, переповнювався амбітними планами, палав жадобою помсти своїм смертельним ворогам і просто політичним опонентам, перебуваючи разом з коронною армією в Палоччі, несподівано захворів і за декілька днів вигас. Нагла смерть воєводи вкрай негативно відбилася на моральному стані коронних жовнірів. Як з тривогою засвідчив очевидець тих трагічних подій, «досі невідома причина раптової смерті, й боїмося, чи не отрута його скосила.... Відразу того ж дня 20 серпня (за новим стилем. — Авт.) об одинадцятій перед полуднем, за звичаєм, побачивши швидку смерть, вийняли з нього нутрощі».

Утім, розтин тіла покійного не підтвердив підозр, що князеві недруги допомогли покинути йому цей світ. Зійшлися на тому, що фатальний кінець зумовило банальне харчове отруєння: «З'їв огірків, після того напився меду, чим зіпсував шлунок, і в нього почалася гарячка».

В Україні князівську смерть сприйняли як містичну відплату за віровідступництво й ламання материнської обітниці. Відразу поповзли чутки, що мати небіжчика — Раїна Могилянка (двоюрідна сестра митрополита Київського і всієї Русі Петра Могили) перед своєю передчасною смертю нібито страшною материнською клятвою заповіла, аби її син довіку залишався вірним вірі предків. Князь Ярема ж, як пам'ятаємо, ослухався матері й цю віру зрадив, перейшовши на католицизм.

Відкидаючи ж містику, дослідники сходяться на тому, що причиною смерті одіозного українського магната стала страшна спека, що панувала тоді в Україні, та спричинена нею епідемія дизентерії, яка нещадно косила коронне військо. Коронні жовніри, просуваючись з-під Берестечка в напрямку Білої Церкви, потерпали від нестачі продовольства. Згаданий вище львівський підкоморій Войцех Московський так описував той плачевний стан, у якому перебувало коронне військо на своєму шляху від Берестечка до Білої Церкви влітку 1651 р.: «Повсюди жахливе безлюддя й спустошення... хліба жодними зусиллями не можна дістати, немає ні людей, ні млинів». Серед жовнірства лютував «страшний і невимовний голод». Рядові вояки ставали подібними до мумій. Мясковський із жахом писав, що досі жодного разу у своєму житті не ставав свідком таких апокаліптичних картин, коли люди були змушені їсти коняче «стерво», часом навіть сирим, а за одне лише коняче стегно панове лицарі були готові повбивати один одного...

А ось відома українська поетеса Ліна Костенко в романі «Берестечко» відгукнулася на смерть демонізованого вже за життя князя Яреми таким чином:

Дванадцятого серпня в Паволочі відбувся похорон князя Вишневецького. Наступного дня коронні війська вирушили далі на схід, у напрямку Трилісів. Тіло ж одного з найзаможніших українських магнатів й одного з найвпливовіших політичних діячів Речі Посполитої було відправлено до Польщі. Тут, у місті Кельце, воно було Муміфіковано та виставлене в крипті римо-католицького кляштору Святого Хреста. Щоправда, проведена 1980 р. судово-медична експертиза поставила під сумнів відповідність чоловічих останків, що зберігаються нині в крипті кляштору Святого Хреста, та тіла князя Яреми Вишневецького. Якщо це так, то відразу ж виникають запитання: а де ж покоїться справжній прах князя? коли відбулася підміна? чим вона була викликана?

На сьогодні це не єдині нерозгадані загадки Вишневецького. Українські історики й досі не можуть дійти згоди й у питанні, як сприймати князя: як властиво українського історичного персонажа, пов'язаного з Україною не лише славою своїх героїчних предків, а й значними власними заслугами, скажімо, у господарському освоєнні лівобережних українських теренів, в обороні краю від татарських нападів тощо, чи все ж, як героя тепер уже сусідньої держави, у межах якої розгорталася його політична й військова діяльність, спрямована, до речі, на захист інтересів саме цієї держави?

Писаний кров'ю Білоцерківський мир

У відповідності з Білоцерківською мирною угодою, укладеною 18 вересня 1651 р., територія, на яку мали поширюватися козацька юрисдикція та козацьке адміністрування, відтепер обмежувалася лише Київським воєводством. Удвічі, порівняно зі Зборівською угодою 1649 р. (тобто до 20 тисяч осіб), зменшувалася чисельність козацького реєстру. Впорядкування реєстрового війська мусило розпочатися негайно протягом двох наступних тижнів, а закінчитися до Різдва Христового. Окремо в угоді застерігалося, що до двадцятитисячного козацького реєстру буде включено якнайменше козаків з Києва — «як міста столичного і судового».

Шляхта Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, а також старости відразу після укладення угоди отримували право «вступати у володіння своїми маєтками і одразу брати під свою владу всі доходи, корчми, млини і судочинство» — або особисто, або через своїх довірених осіб й урядників. Угодою було передбачено, що зі збирання податків зі своїх підданих дідичі й ті, хто володів маєтками на ленному праві, мали зачекати до тих пір, доти не завершаться роботи зі впорядкування козацького реєстру та переселення вписаних до реєстру козаків у королівщини, розташовані на теренах Київського воєводства.

Передбачалося, що коронні війська Речі Посполитої не будуть розквартировуватися й нести службу в тих містах Київського воєводства, де будуть реєстрові козаки, а нестимуть вони свою службу лише в Брацлавському і Чернігівському воєводствах. Утім навіть там до завершення впорядкування реєстру та переселення звідти реєстрових козаків до воєводства Київського введення коронних військ не відбуватиметься — «аби не доходило до жодних заколотів».

Білоцерківська угода 1651 р. суттєво підважувала прерогативи гетьманської влади. Зокрема, Ян II Казимир залишав Чигирин гетьману Хмельницькому; так само і його наступники мали володіти на ленному праві Чигиринським староством, допоки обійматимуть гетьманський уряд. Проте відтепер запорозькі гетьмани мали перебувати під владою коронних гетьманів й обов'язково, вступаючи на найвищий у Війську Запорозькому старшинський уряд, мусили бути затверджувані королівськими привілеями. Кожний з них, стаючи гетьманом, повинен «дати присягу у вірнопідданстві Його Королівській Милості і Речі Посполитій». Усі полковники й старшини Війська Запорозького мусять призначатися за поданням гетьмана запорозького Його Королівської Милості. Гетьманові та його наступникам заборонялося підтримувати зовнішньополітичні стосунки — як з Кримським Юртом, так і з іншими «сторонніми панами». Наразі ж Хмельницький мусив «привести Орду до послуг Його Королівській Милості і Речі Посполитій». А якби запорозькому гетьманові зробити це не вдалося, то він має вважати хана за неприятеля та боронити від Орди «границі разом з Військом Його Королівської Милості».

На відміну від Зборівської угоди, ні про яке знесення унії чи надання православним владикам місця в сенаті вже й не згадувалося, а лише містилася не зовсім конкретна теза стосовно того, що «релігія грецька, також собори, церкви, монастирі і колегіум київський повинні лишатися при попередній свободі, згідно з стародавніми правами». Договір передбачав і реституцію церковного майна, але записані в ньому формулювання — «Якщо хто під час теперішнього сум'яття випросив у власність якийсь маєток церковний або належний духівництву, то таке право власності ніякої чинності мати не може» — радше застерігали майнові права римо-католицьких чи уніатських релігійних громад, а не православних.

Заперечувала угода й заборону євреям повертатися в козацьку Україну та займатися тут орендаторською діяльністю. Відтепер євреї були вправі мешкати як у королівщинах, так і в шляхетських маєтках та вести там звичну для себе діяльність, у тому числі й тримати оренди.

Отож загалом, як бачимо, Білоцерківський договір принципово відрізнявся від попередніх домовленостей Війська Запорозького з королем і Річчю Посполитою. Фактично він зводив українську автономію нанівець, ігнорував факт існування Української держави й таким чином повністю виштовхував проблему її політичного визнання керівництвом Речі Посполитої за межі власне політичного порозуміння. У Хмельницького не залишалося зовсім способів політичного впливу на Варшаву, і він силою обставин був змушений ще більш послідовно проводити політику, спрямовану на повний розрив з королем і Річчю Посполитою.

Програно битву, але не війну. Козацька Україна після берестецького катарсису

Трагічна розв'язка Берестецької битви та вкрай важкі умови Білоцерківського договору 1651 р. породили в козацькій Україні ситуацію, близьку до катастрофи. Польська шляхта, яка за аналогією з відомим класичним висловом з історії європейської, нічого не забула, але нічому не навчилася, намагалася негайно відновити свої володільницькі права у своїх українських маєтностях та реставрувати «на східних кресах» дореволюційні порядки. Натомість українське козацтво та поспільство за останніх три роки вже встигло добряче відвикнути від «послушенства» дідичам і коронним урядникам та відчуло принади життя за козацького урядування. А крім того, жертви та моральні втрати, понесені обома сторонами в цій надзвичайно кривавій війні, що точилася практично весь цей час, провокували відчуття помсти та жадобу реваншу як в одних, так і других. Отож, коронній шляхті й урядникам навіть після того, як гетьман і козацька старшина поставила свої підписи під Білоцерківською, по суті, почесною капітуляцією, годі було сподіватися на заспокоєння козацької сіроми України, а українським обивателям не варто було очікувати теплоти та привітності в процесі реставрації дореволюційних порядків новими-старими владцями. Навпаки, ситуація складалася таким чином, що цей процес неминуче мав бути надзвичайно болісним і драматичним, а його фінал важко було навіть й уявити.

Епіцентр напруги спершу сформувався на теренах Брацлавщини, де згідно з умовами Білоцерківського миру взагалі не було передбачено існування козацького устрою. Уже наприкінці вересня 1651 р. на Брацлавщини то тут, то там вибухають збройні сутички місцевих козаків і покозачених міщан і селян з підрозділами коронних військ та шляхетськими слугами, посланими дідичами для відновлення їхніх володільницьких прав в українських маєтностях. Коли ж великий коронний гетьман Потоцький, ігноруючи заклики Хмельницького «не надто надокучати простим людям», дати йому змогу «заспокоїти чернь», увів на Брацлавщину додаткові контингенти військ, місцеве населення почало масово покидати віками насиджені місця та шукати ліпшої долі деінде. Унаслідок цього цілі міста й села Східного Поділля за короткий час обезлюдніли майже повністю.

Вкрай неспокійно було також на Київщині й Чернігівщині, де коронна влада фіксувала напади на місцеву адміністрацію та уповноважених шляхти, що нерідко закінчувалися трагічними наслідками. У перших числах жовтня козаки Чернігівського полку зібралися під Любечем на раду, за результатами якої вислали полковника Степана Подобайла до Хмельницького з проханням дозволити їм не виконувати умови Білоцерківського договору й надалі проживати у своїх домівках.

У відповідь на демарші чернігівців київський воєвода Адам Кисіль вимагав від українського гетьмана стратити полковника Подобайла та негайно забезпечити умови для повернення в козацьку Україні шляхти, котра б допомогла вгамувати «дике звірство своїх підданих».

Утім неповагу до духу й букви Білоцерківського договору демонстрували не лише «дикі піддані», а й їхні не менш «дикі» пани. Адже попри вписані в угоду застереження щодо негайного вступу шляхти й урядників у свої володільницькі та владні права в Україні, шляхтичі чи особисто, чи через своїх довірених осіб почали відразу ж повертатися на українські землі, перешкоджаючи переселенню реєстрових козаків на відведені угодою для себе терени, грабуючи козацьке майно та вимагаючи від місцевого люду негайної покори дідичам. Наскільки поширеною була така практика — видно вже хоч би з того, що головний командир коронних військ в Україні польний гетьман Мартин Калиновський був змушений навіть видати спеціальний універсал до шляхти Київського воєводства з наказом припинити чинити насильства козакам і тим самим провокувати спалахи збройного протистояння.

Одночасно й український гетьман, аби не випустити ситуацію з-під контролю, вдається до показових каральних санкцій. За його наказом чернігівського полковника Подобайла було взято під варту, а до Чигирина на всяк випадок було стягнуто чотири козацькі полки, у вірності козаків яких Богдан не мав сумнівів. З листопада 1651 р. Генеральна військова канцелярія почала масово видавати гетьманські універсали, звернуті до селян і міщан, у яких містилися заклики терпляче зносити «цю неволю від панів».

У відповідь на поспіх коронної влади в справі реалізації постанов миру 1651 р. та потурання їй з боку гетьманського уряду рядове козацтво та поспільство, якому в нових умовах сподіватися на збереження козацьких прав і вольностей не доводилося, починає все активніше бунтувати й проти коронних властей, і проти власного гетьмана. Багато козаків полишили свої домівки й подалися на Запорозьку Січ, гуртуючись до походу на Чорне море. Чорноморська виправа, зрозуміло, могла суттєво ускладнити стосунки Хмельницького з Оттоманською Портою та спровокувати вторгнення на українські землі Кримської Орди.

А на кінець листопада в Корсунському полку спалахує антигетьманське повстання. Приводом до нього стали дії гетьманської адміністрації щодо складання нового козацького реєстру. Якраз під час скликаної білоцерківським полковником Михайлом Громикою, якого було відряджено з цією метою до Корсуня, полкової ради, яка мала дати добро на виключення з компуту «зайвих» козаків, скинутий перед тим Хмельницьким з полковництва Лук'ян Мозиря закликав розправитися з «гетьманськими посіпаками». Його заклик отримав миттєву реакцію товариства: Михайла Громику козаки розтерзали, викинувши його бездиханне тіло в річку, а наказного корсунського полковника було люто побито. Не цілими пішли з ради й інші прибічники гетьмана. На полковництво було повернуто Мозирю, а до Чигирина вислано суворе попередження припинити виписувати заслужених козаків з реєстру. Виступ корсунських козаків підтримало й товариство сусіднього Білоцерківського полку.

Невідомо, як події розвивалися б далі, якби гетьман не почав діяти рішуче й жорстко. До Корсуня було відправлено з військами генерального осавула Демка Лисівця, котрий заарештував полковника Мозирю та за вироком воєнного суду стратив. Тим часом призначеному на його місце полковником Кілдеєву було доручено виявляти всіх, хто допомагав Мозирі чи навіть співчував його діям, та кожного такого засуджувати на смерть — «для прикладу». Слідом за Корсунем гетьманську владу було поновлено й в Білоцерківському полку. Готові долучитися до антигетьманських виступів інші правобережні полковники — кальницький Іван Богун та паволоцький Адам Хмелецький — були змушені втихомирити запал своїх прибічників.

Тим часом уже з початку січня 1652 р. шляхта починає масово повертатися на терени Брацлавщини та за допомогою коронних жовнірів прагне повернути своїх підданих у стан покори й виконання «„звикли“ служб і повинностей», у тому числі й змусити до виконання ненависної панщини. Неабияк електризувало ситуацію в Україні й перебування на Брацлавщині великої кількості жовнірів, котрі вимагали на свій постій у місцевого населення все нових і нових стацій. Зрозуміло, це ще більше виснажувало й так доволі розорений війною люд, фактично зводило його до злидарського стану. Вельми показовим у цьому контексті є те, що навіть польний коронний гетьман Мартин Калиновський і той був змушений визнати, що в брацлавських «холопів уже й нічого взяти».

Не маючи сил більше терпіти жовнірських насильств і не бажаючи повертатися в підданський стан до своїх попередніх власників, що прямо-таки палали жадобою негайного соціального реваншу, населення Брацлавщини почало масово покидати свої обжиті помешкання та перебиратися до сусіднього Молдавського князівства. Водночас на подільському Подністров'ї великого розмаху набуває рух опришків, що ніс у собі чітке антисоціальне спрямування. Опришки нападали на шляхетські маєтності, займалися грабежами на шляхах і переправах та навіть захоплювали окремі міста й містечка.

Й ось саме під такий різноголосий акомпанемент суспільних настроїв на Правобережжі з кінця січня 1652 р. коронні хоругви починають переправлятися на Лівобережжя Дніпра — терени, де селяни й поспільство вже встигли навіть і забути, що таке підданська повинність. На Лівобережжі козацькі позиції виглядали значно міцнішими, аніж на Правобережжі, отож тут спротив реалізації білоцерківських постанов носить значно організованіший характер, його очолюють визнані козацькі лідери, козацькі старшини, що посідають (або ще нещодавно посідали) горішні позиції в полкових структурах Війська Запорозького. Так, на Чернігово-Сіверщині рух невдоволених угодою 1651 р. очолює колишній чернігівський полковник Степан Подобайло (власне, старшина незадовго до того й був позбавлений гетьманом Хмельницьким полковницького пернача, що виступав проти реалізації Білоцерківського договору). Значними силами повстанців диспонували й інші старшини — Півторакожух, Дедюля, Чорнелихо, Сахно.

На теренах Прилуцького полку (що формально, згідно з умовами Білоцерківської угоди, підлягав розформуванню) козаки не стерпіли жовнірських насильств, атакували й розбили одну з коронних хоругв. На Миргородщині антигетьманську фронду очолив місцевий полковник Матвій Гладкий. За інформацією сосницького старости, Гладкий проголосив себе гетьманом і закликав козаків, котрі не потрапили до нового реєстру, не впадати у відчай, а готуватися до нової війни «проти ляхов і Литви». Дії Матвія Гладкого активно підтримував «колишній прилуцький полковник» Семен Герасимович («Семко Іченський»).

За таких умов десь у 20-х числах квітня Богдан скликає козацьку старшину на раду до Корсуня. На ній вірний гетьману полковник Филон Джеджалій накинувся зі звинуваченнями на полковника Гладкого, що той «й інші сотники його хочуть гетьмана звести зі світу і з поляками війну почати». Аналогічні звинувачення були висунуті й проти полковника Герасимова та цілого ряду сотників. Усім їм за присудом старшинського суду було винесено смертний вирок, який до виконання було приведено вже на початку травня 1652 р. Трохи раніше «на горло» скарали й паволоцького полковника Адама Хмелецького.

Годі говорити, що козацька Україна від таких дій Хмельницького оціпеніла. І коли Богдан викликав до Чигирина «на розмову» наказного полковника миргородського, той навідріз відмовився виконувати наказ свого регіментаря, прямо мотивуючи свою відмову боязню стати наступною жертвою гетьманського гніву: «Ти нас усіх по одному чоловіку всіх повбиваєш! Коли покличеш на раду всіх козаків, тоді й я разом з козаками приїду, а сам один не поїду!»

Кривавий козацький батіг у битві під Батогом. Жорстока проза «романтичного походу» коронної шляхти

Проте в дійсності Хмельницький, приспавши своїми екзекуціями пильність коронної влади (один зі шляхтичів так образно охарактеризував поведінку Богдана навесні 1652 р.: «Хмельницький мовчить, як вовк у ямі лежить»), розпочав підготовку до збройного виступу проти умов білоцерківського приниження Війська Запорозького. Як привід до мобілізації було використано підготовку до походу — не то в межі Російської держави, не то супроти придунайських васалів турецького султана. Обидва напрямки цілком влаштовували офіційну Варшаву. Отож державні мужі Речі Посполитої, помітивши підозріле бродіння в козацькій Україні, на сполох забили не відразу. Коли ж загроза безпеці Речі Посполитої стала очевидною, часу виправляти допущені помилки залишилося небагато. Адже Хмельницький, зібравши під своєю булавою найбільш боєздатні полки, стрімко рушив з ними на Брацлавщину. Війна, на яку так нетерпляче чекало козацтво впродовж останніх півроку, стала реальністю.

Щойно перед тим сейм 1652 р. не зумів ратифікувати Білоцерківську угоду. Такий розвиток подій розв'язував Хмельницькому руки в справі її денонсації. Але Хмельницький вирішив діяти дуже тонко: не бажаючи власним виступом рвати мир з Річчю Посполитою, він обрав мішенню для козацької атаки Молдавське князівство. Формальним приводом для виступу могла бути відмова молдавського господаря Василя Лупу виконати обіцяне роком раніше та видати свою доньку Розанду за гетьманового сина Тимоша. Насправді ж, Лупу впродовж усіх цих останніх років війни Війська Запорозького з Річчю Посполитою за свої права й вольності виступав не лише союзником польського короля, а й своєрідним його агентом впливу на Близькому Сході, у владних ешелонах Оттоманської Порти. Крім того, дослідники наголошують на тому, що Лупу, по суті, шпигував за Хмельницьким, доповідаючи великому коронному гетьману Миколаю Потоцькому про усі більш-менш важливі дипломатичні кроки українського гетьмана в Стамбулі чи в Придуйському регіоні.

Похід Війська Запорозького в Молдавію таким чином міг принести Хмельницькому чималі дивіденди. Насамперед похід підбадьорив би козацтво та підняв би авторитет Богдана у війську. Крім того, український гетьман у такий спосіб міг би покарати Лупу за його віроломність і допомогу полякам. Насамкінець успішний результат походу посилював би позиції України в Придунав'ї. У разі ж виступу коронних військ на допомогу своєму союзнику провина за початок нової козацької війни лежала б не на козаках, а на коронному командуванні.

І дійсно, лавина тривожних чуток про військові приготування козаків, які навесні 1652 р. накрили Варшаву, провокують коронне командування на дії у відповідь. Гетьману Калиновському вдається переконати короля в тому, що гра Хмельницького може виявитися набагато складнішою, аніж він це вдає, і вістря майбутньої атаки можуть бути скеровані не проти Туреччини, а проти Корони Польської. Отож у другій половині травня польний гетьман з метою концентрації сил відкликає коронні війська з Лівобережжя, а сам тим часом закладає на Брацлавщині, якраз на шляху Чигирин — Умань — Могилів, укріплений табір, що мав стати місцем концентрації всіх наявних на той час у Речі Посполитій військ.

Тим часом Хмельницький на чолі декількох полків десь близько 10 травня вирушив з Чигирина в напрямку Умані. Дорогою гетьман звернувся з універсалами до козаків і поспільства, закликаючи їх повсюди знищувати шляхту в урядовців та вступати до козацьких полків. Вступ козацького війська в межі Брацлавського воєводства спричинив паніку серед місцевої шляхти та коронних урядників. Шукаючи захисту від козаків і своїх же свавільних підданих, шляхтичі разом з сім'ями й слугами потягнулися до табору Калиновського, котрий у цей час уже диспонував дванадцятьма тисячами кінноти та вісьмома тисячами піхоти.

Сам же польний гетьман очікував на швидке прибуття коронних хоругв з Лівобережжя, а також підкріплення з Польщі, отож і табір розбив, виходячи саме з цих міркувань — відверто завеликий, як для наявних у його розпорядженні 20 тисяч війська. Крім того, Калиновський не надто й потурбувався пошуком сприятливого місця для табору. Козацький літописець Самійло Величко, оцінюючи табір Калиновського, зауважував: «Став обозом (Калиновський. — Авт.) у неміцному й голодному місці поміж Ладижином і горою Батогом, яка прилягала від поля до річки Бугу». Одна зі сторін табору коронного війська прилягала до берега річки, а з флангів простягалися рови. Але польний коронний гетьман поставився вельми недбало до належного укріплення цих ровів, не сподіваючись швидких і рішучих дій українського гетьмана. Розрахунок базувався радше на тому, що саме коронні жовніри будуть атакувати супротивника й заганяти його в табір, а не навпаки. Отож, навіщо витрачати сили й час на зміцнення оборонної стійкості свого табору?

Але весняна кампанія 1652 р. козаками була проведена стрімко, майже блискавично, і, увінчавшись цілковитим розгромом ворога, в історії козацької військової майстерності стала чи не однією з найбільш довершених кампаній.

Перші татарські загони з'явилися на берегах Південного Бугу вже 19 травня, а за кілька днів річку форсували висланий Хмельницьким козацько-татарський авангард під командою гетьманового сина Тимоша. Польські джерела одностайні в тому, що Богдан при цьому остеріг Калиновського, аби він не заступав Тимошеві шлях, а дозволив вільно пройти в Молдавію. В іншому випадку — не уникнути війни. Але Калиновський, не бажаючи, аби рука юної молдавської княжни була віддана «варварові» Тимошеві (адже на руку Розанди польний гетьман також претендував), знехтував небезпекою й заступив шлях козакам на Молдавію. І коли 22 травня з коронного табору помітили невеликі сили супротивника, проти нього було кинуто в бій гусарські хоругви. Їм вдалося відкинути козацько-татарський авангард на півмилі від табору. Але невдовзі до Батога підоспіли додаткові сили татар, і статус-кво було відновлено. За результатами першого дня бою коронним військам було завдано значних втрат, а під вечір 22 травня табір Калиновського козаки й татари взяли в кільце оточення. Оцінюючи ситуацію, що склалася, командувач німецької піхоти генерал Зигмунд Пшиємський, котрий мав величезний військовий досвід, здобутий на полях битв Тридцятилітньої війни, радив польному гетьману наступного дня не відновлювати битви, а кинути сили піхоти, обозних слуг і шляхти, що прийшла з навколишніх міст, на зміцнення Батозького табору, а тим часом самому Калиновському на чолі кінноти прориватися з оточення й прямувати до Кам'янця. І, уже зібравши там усі наявні сили, повертатися під Батіг. Утім, польний гетьман злегковажив порадами Пшиємського та віддав наказ військам готуватися до бою.

Тим часом 23 травня до Батога підоспіли головні сили Хмельницького. Провівши рекогносцирування майбутнього поля бою, український гетьман відразу ж виявив допущені Калиновським прорахунки в організації табору й, відштовхуючись від них, виробив плани здолання опору супротивника. Головний акцент у веденні бою зроблено на тому, що закладений Калиновським табір не враховував реальних можливостей жовнірів його обороняти. Отож було вирішено наступати на табір з усіх боків, вишукуючи вже в ході битви найслабкіші ланки в його обороні.

Козацько-татарський наступ розпочався, судячи з інформації джерел, десь за кілька годин до заходу сонця. Очевидці того побоїща звертали увагу на той факт, що, попри надзвичайно потужний артилерійський і мушкетний вогонь з коронного табору, козаки, нехтуючи небезпекою, з такою відчайдушністю кидалися на ворожі укріплення, що пояснення їй можна було віднайти хіба що в прагненні помститися ворогу за надзвичайно болючу поразку під Берестечком. Не минуло й години, як коронні жовніри усвідомили нереальність втримання ними своїх позицій. Кінні хоругви почали відступати до річки, маючи на меті залишити табір напризволяще та самотужки рятуватися втечею. Помітивши ці маневрування, Калиновський з оголеною шаблею кинувся навперейми своїм гусарам, а коли й це не допомогло, наказав німецьким піхотинцям змусити кінноту повернутися до табору силою мушкетних залпів. На деякий час це відновило керованість війська. Проте подальші успіхи козаків і татар у розриванні не надто міцних оборонних редутів коронних військ вносили дедалі більше хаосу в дії як добре вишколеної німецької піхоти, так і цвіту польської кавалерії, зібраної Калиновським на Поділлі.

Михайло Грушевський стверджував, що за таких умов у частини обложених навіть з'явилися плани арешту Калиновського та обміну його в татар на вільний вихід з табору. Утім, навіть якщо такі плани й існували, на їхню реалізацію в ініціаторів часу вже не було. Невідомо, кому вдалося підпалити запаси сіна та соломи в таборі, і від цього вмить спалахнув чи не весь табір. Вогонь охопив намети, підступав до запасів пороху. І в тому сум'ятті козакам і татарам вдалося остаточно зломити опір коронних жовнірів й увірватися в самий центр оборони. Коронна армія вмить припинила своє існування.

Гетьману Калиновському вдалося вирватися з охопленого полум'ям табору, і в нього була нагода порятувати життя втечею. Але, почувши звістку, що неподалік нього в полон потрапив його єдиний син, Калиновський кинувся назад до табору. Пробитися до сина йому не поталанило. А потрапивши в оточення сил супротивника, які значно переважали, польний гетьман загинув, як і належало воїнові — із шаблею в руці. Стяту голову Калиновського одягли на жердину та привезли до табору Хмельницького.

Після страшного погрому під Батогом, який відразу ж почали порівнювати з ганьбою «плюгавецькою» 1648 р., у Короні Польській знову зчинилася паніка. Військо було розбите, шляхта деморалізована, керівництво країни демонструвало неспроможність ефективно кермувати державним кораблем. «Яструбів» у керівництві держави неймовірно непокоїла та обставина, що розбиті й поганьблені на берегах Південного Бугу командири не палали жадобою помсти, а рятувались втечею в глиб коронних земель.

Тим часом в Україні за результатами досягнутої блискучої перемоги козацький гетьман ліквідовує постанови принизливого й вельми обтяжливого для себе миру з поляками 1651 р. Й уже на початок липня козацький устрій і судочинство повного мірою реставруються на теренах Брацлавського, Чернігівського та Київського воєводств.

А ще Батозька битва, разом із Берестецькою, вже назавжди розвели козаків і Річ Посполиту по різні боки барикад. І якщо до тих пір війну з козаками ще можна було сприймати як таку собі «домову війну» в межах однієї держави, то тепер та велетенська лавина обопільних жертв, кривд, насильств й образ, що отримала під Батогом своє логічне підтвердження і довершення, надовго перекрила сторонам шлях до поєднання чи хоч би якогось примирення.

«Якщо Вашій Милості не хочеться поріднитися зі мною добровільно, то маємо достатньо війська, аби силою змусити це зробити». Родичання гетьмана з молдавським князівським родом

Уперше гетьман Хмельницький задекларував про свій намір одружити Тимоша з Розандою ще восени 1650 р. Саме тоді Богдан, здійснивши спільний з кримським ханом похід у молдавські землі та здобувши Сучаву й Ясси, змусив Василя Лупу пообіцяти видати свою доньку за гетьманового сина. Весілля мали відсвяткувати вже до Різдва.

Однак призначений на грудень 1650 р. шлюб Тимоша й Розанди так і не відбувся. Спершу молдавський господар, котрий не дуже то й прагнув виконувати свою обіцянку, відіслав наречену Тимоша до своєї старшої доньки Марії, під захист литовського гетьмана Януша Радзивілла. Трохи згодом (чи то з власної ініціативи, чи з подачі Лупу) Висока Порта наказала перепровадити Розанду до Стамбула. Звільнитися з почесного стамбульського ув'язнення їй поталанило лише на початку 1652 р., після чергового палацового перевороту в Надбосфорській столиці. Коли ж навесні цього року Богдан Хмельницький після дворічної перерви повернувся до ідеї одруження Тимоша, на заваді цьому, як уже зауважували раніше, спробував стати польний гетьман Мартин Калиновський. Але вже після того, як наткнуту на наконечник списа сиву голову невдахи-залицяльника принесли до намету українського гетьмана, а разом з Калиновським під Батогом безславно закінчила своє життя й переважна більшість учасників цього «романтичного походу», Богдан, повідомляючи Василя про тріумф, закінчив своє послання доволі недвозначним натяком: «Якщо Вашій Милості не хочеться поріднитися зі мною добровільно, то маємо достатньо війська, аби силою змусити це зробити...»

Оскільки в пам'яті Лупу ще надто свіжими були спогади про козацький похід 1650 р., цього разу він не став випробовувати долю та баритися з відповіддю, яка, як і слід було чекати, стала позитивною. Весілля домни Розанди та гетьманича Тимоша в Яссах відсвяткували наприкінці літа 1652 р. При цьому сам господар, за словами очевидців, на весіллі виглядав «як монарх, велич якого не можна передати словами». У вересні Хмельницький організував урочисту зустріч молодятам у Чигирині. Тут, у пишно прибраній резиденції гетьмана, у святкуванні одруження гетьманського сина Тимоша повинен був взяти участь і союзник Хмельницького — кримський хан Іслам III Ґерай. Проте з невідомих причин кримський «цар» до Чигирина не прибув. Та якби лише одне це заважало Розанді насолоджуватися щастям подружнього життя...

Тогочасний найпопулярніший у Європі часопис «Gazette de France» у випуску від 15 листопада 1652 р. інформував своїх читачів, що начебто «відразу після весілля син генерала Хмельницького, Тиміш, двічі бив свою молоду дружину, дорікаючи їй за теплі стосунки з великим візиром, коли вона була заручницею в гаремі й з ласки візира сподівалася дістати волю». Якщо вірити чуткам, які поширювалися тоді в Україні й за її межами, розчарування Тимоша викликали й весільні подарунки тестя, про фантастичні багатства котрого в Європі складали цілі легенди. Та де ж ті хвалені східні щедроти Лупу? Невже оті дві тисячі талярів і стільки ж червоних золотих, вручених зятю?

Старий український гетьман, на відміну від свого, хоч і хороброго, але недосвідченого в політичних справах сина, дивився на світ значно ширше. Згаданий вже французький часопис повідомляв, що «генерал» Хмельницький, «для якого одруження сина з донькою молдавського господаря дуже багато важило», різними способами намагався змусити Тимоша ліпше ставитись до своєї дружини.

Скупі на інформацію історичні джерела, на жаль, не дають нам змоги встановити напевне, чи існували підстави для поширення подібних чуток? А якщо так — то чи зумів Богдан переконати свого сина лагідніше ставитися до домни Розанди? Достеменно ж можна говорити про те, що одруження Тимоша з донькою європейського правителя, нехай навіть і васально залежного від Порти, пробудило в ньому не помічений раніше інтерес до європейської політики. Так, уже під час весільних урочистостей гетьманич вів розмови зі своїм тестем стосовно того, щоб той передав йому князівський стіл у Молдавії, а сам тим часом за допомогою впливових друзів українського гетьмана в Стамбулі, а якщо буде потрібно, то й військової допомоги козаків, перебрав до своїх рук господарство у Волощині (Валахії).

Тим часом зміцнення позицій Хмельницького в Придунайському регіоні після його посвоячення з Лупу викликало тривогу правителів сусідніх з Молдавією держав, передовсім Трансільванії та Волощини — Дьєрдя II Ракоці та Матея Басараба. Саме їхніми стараннями в Яссах було підготовлено змову, у результаті якої батька домни Розанди планувалося позбавити влади та вбити, а також захопити його казкові скарби. Однак якщо першу частину плану вдалося успішно реалізувати, то другу частину змовники провалили. Лупу вдалося живим і неушкодженим утекти з Ясс до Рашкова, де стояв з козацьким військом його зять Тиміш. Блискавичний марш козацької кінноти в Молдавію, нищівна поразка змовників поблизу Ясс — і трон знову повернуто Василю Лупу.

Від легкості здобутої перемоги в молодого чоловіка запаморочилася голова, і він чи то з власної волі, чи з намови тестя вступає в межі Волоського князівства. Спочатку фортуна була на боці легковажного гетьманича. Однак у момент вирішальної битви під Яловицею вчинилася страшенна буря, мокрий порох став непридатним для використання, нівелювавши тим самим перевагу влучної в мушкетній стрільбі козацької піхоти. Саме це значною мірою й вирішило невтішний для української сторони результат битви.

... Після поразки під Яловицею Лупу знову втрачає владу й рятує своє життя втечею в Україну. А тим часом його дружина й донька Розанда разом з легендарними скарбами знаходять притулок у Сучавській фортеці. Очевидно, саме поголоски про ці скарби стягують під мури Сучави 20-тисячне військо князя Дьєрдя II Ракоці та Матея Басараба. У серпні на визволення дружини на чолі восьмитисячного добірного козацького війська вирушає з України Тиміш Хмельницький. Менш ніж за тиждень гетьманич доходить до Сучавської фортеці й заходить у тил трансільвансько-волоським військам. Складається парадоксальна ситуація подвійного оточення. Адже, зважаючи на чисельну перевагу супротивника, для Тимоша єдино вірним рішенням стає завдання пробиватися до фортеці, аби допомогти обложеним у її обороні, сподіваючись тим часом на своєчасну підмогу з боку батька.

Проте до Сучави раніше за українську прибула підмога з боку Речі Посполитої. Перекинувши до міста сорок найбільш боєздатних хоругв з приданою їм артилерією, поляки розпочали масований обстріл укріплень, під час одного з яких шматок ядра смертельно поранив молодого Хмельницького. Польські літописці приписували «авторство» того фатального пострілу не кому іншому, як князю Дмитру Юрію Вишневецькому — небожу князя Яреми Вишневецького та одному з претендентів на руку домни Розанди!

Тим часом справа сімейного статусу Розанди набуває нового несподіваного повороту. Вольова дружина Лупу, домна Тодора, котра деякий час приховувала смерть зятя, аби не розохотити козаків до захисту Сучавської фортеці, згодом, коли про трагічний фінал Тимоша все ж таки стало відомо у війську, пішла навіть на те, що пообіцяла руку щойно овдовілої, до того ж вагітної домни Розанди козацькому полковнику Миколі Федоровичу, котрого козаки обрали своїм наказним гетьманом. Розанда скорилася волі мачухи. Проте навіть такий неординарний поворот сценарію вже не міг допомогти втримати оборону. Дев'ятого жовтня козаки вимушено здали фортецю ворогу. Щоправда, своєю хоробрістю вони завоювали право покинути Сучаву зі зброєю в руках, забравши з собою в Україну й тіло гетьманича Тимоша.

Разом з похоронною процесією в Україну повернулася й Тимошева вдова. Тут, у Чигирині, якраз напередодні похорону гетьманича, що відбувся 27 грудня 1653 р., Розанда народила на світ двох хлопчиків-близнюків. Разом з ними вона деякий час проживала в Суботові, згодом перебралася на помешкання до подарованого Богданом Хмельницьким Зіньківського Ключа, що на Полтавщині. А ось подальші відомості про Розанду досить непевні. Ширились чутки, що начебто 1660 р. молодший брат Тимоша, тодішній гетьман Юрій Хмельницький, видав братову дружину за французького шляхтича Анрі де Боа, котрий спочатку перебував на службі в польського короля, а згодом вступив до Війська Запорозького, прийняв православ'я та змінив своє прізвище на Андрія Антоновського. Від шлюбу з Антоновським — знову ж таки начебто — Розанда мала сина Петра. Деякий час проживала над Дністром, у містечку Рашкові. Коли до влади в Молдавії прийшов її брат Стефан, він намагався забрати сестру до Ясс, навіть присилав для цього спеціальний ескорт. Проте козаки відбили молдаван від Рашкова, і Розанда й надалі залишалася в Наддністров'ї бентежачи уяву навколишніх поголосками про її незліченні скарби. Власне, саме вони — чи то справжні, чи видумані багатства молдавської княжни — й спричинили трагічний фінал і так не вельми радісного перебування Розанди в Україні.

Під час завірюхи громадянської війни, що панувала в Україні в середині 1660-х рр., якась козацька ватага захопила Розанду в полон, вимагаючи показати їм, де заховані скарби старого Лупу. Будучи жінкою вольовою, княжна, як стверджує Самійло Величко, відмовилася ділитися добром свого батька з нападниками, сміливо заявивши їм у вічі: «Волію за ліпше, аби земля бездушна володіла скарбами моїми, аніж ви, вороги мої». Саме ці слова, на думку Величка, і стали останніми, вимовленими Розандою на цім світі. А ось історичні джерела молдавського походження переконують у тому, що Розанді все ж поталанило повернутися на батьківщину, і саме там вона провела наступні двадцять років свого життя. Аж поки під час одного з польсько-молдавських конфліктів домна Розанда не була захоплена польськими вояками в полон і не скарана на смерть — уже як невістка ненависного їм гетьмана Хмельницького.

Кров, багнюка й зрада Жванецької кампанії 1653-го

Оговтавшись від батозького погрому, Ян II Казимир енергійну підготовку до нової війни з українським козацтвом розпочав уже влітку 1652 р. Але, слідуючи сценарію 1651 р., початок війни 1653 р. було покладено зимової пори. Очолити авангардні коронні війська (усього близько восьми тисяч жовнірів), що вже посеред зими 1653 р. вирушили в Україну, було доручено надзвичайно досвідченому, вольовому й рішучому, а при цьому й надзвичайно безжальному коронному обозному Стефану Чарнецькому. І варто сказати, початок кампанії вповні виправдав містичні очікування Яна II Казимира. Чарнецькому вдалося здобути цілий ряд міст і містечок на теренах Східного Поділля — Паволоч, Борщагівка, Погребище, Животів, Самгородок, Немирів, Кальник, Балабанівка, Ягубець.

Але вже в березні 1653 р. під Монастирищами полковнику Івану Богуну вдалось спочатку зупинити наступ коронних військ полковника Чернецького на Умань, а потому й загалом витіснити нападників з Брацлавщини. Прагнучи розвинути успіх, Хмельницький у 20-х числах травня на чолі 30 тисяч вояків вирушає з Умані в похід проти короля, який збирав війська під Глинянами, у Галичині. Доргою до нього приєдналася ще 15-тисячна татарська Орда. Не зустрічаючи серйозного опору розрізнених польських гарнізонів, гетьман звільнив з-під влади короля майже все Подільське воєводство та східні райони Руського.

Неподалік Львова, у таборі під Глинянами, під королівськими стягами на початок літа 1653 р. зібралося майже сорок тисяч вояків! Щоправда, у королівському таборі панував такий безлад, що, якби Хмельницький вдарив по Глинянах, мабуть, уже ніщо не порятувало б Речі Посполитої. Але Хмельницький, за відсутності Орди, іти під Львів не наважився. Або не зміг. Адже 10 червня 1653 р. в козацькому таборі також вибухає антигетьманський заколот. Роздратовані козаки кинулись до намету гетьмана, і, здавалося, ця мить може стати фатальною в житті Хмельницького. Однак Богдан вкотре — а можливо, найпереконливіше у своєму житті! — продемонстрував харизматичність своєї натури, якомога спокійніше й лагідніше пояснюючи розпаленим жадобою помсти козакам і обставини зовнішньополітичного курсу, і причини свавільств татар. Заодно й нагадав, що саме завдячуючи його боротьбі багато з них «збагатились і вільними вчинилися». А насамкінець пообіцяв — якщо така вже воля товариства — відвести військо до Білої Церкви і вже там «ляхів дожидатися».

Згодом полковник Силуян Мужиловський, переповідаючи про цю вельми критичну ситуацію, висловлював впевненість у тому, що якби Хмель хоч би «одно слово мовив їм жорстко, думаю, було б велике лихо». А так натовп заспокоївся, гетьман зберіг не лише своє життя, а й владу. Утім, форсувати марш на Львів, звичайно ж, жодної можливості не було. Козацьке військо довелося розпустити, домовившись про мобілізацію за місяць, прикривати західні кордони було доручено кільком найбільш боєздатним полкам.

Урешті-решт, 7 вересня коронна армія підійшла під мури Кам'янця. Укріплений табір король наказав закласти у вельми зручному для оборони місці — у межиріччі річок Жванчик і Дністер, під стінами Жванецького замку. Після прибуття до табору загонів посполитого рушення з Подільського воєводства та магнатських надвірних хоругв чисельність королівської армії зросла до 40 тисяч.

Приблизно з 12—13 жовтня розпочалися збройні змагання козаків і татар з коронними військами неподалік Кам'янця. Наприкінці жовтня Ян II Казимир провів воєнну раду, учасники якої ухвалили рішення силами кінноти наступати на козацьке військо. Щоправда, з'ясувавши кількість військ, які їм протистояли, король втратив бойовий запал, так і не наважившись віддати наказ про наступ. Ще більш ускладнили становище коронної армії тривалі холодні дощі та ранні морози, що спричинили епідемії та голод. На цей час українсько-кримським військам вдалося завдати польським загонам декілька відчутних поразок, що поволі все більше деморалізовувало обложених. На початок грудня втрати польського короля становили вже близько 10 тисяч вояків, і становище його війська стало катастрофічним. Унаслідок вдалого маневрування Війську Запорозькому й Орді вдалося перекрити всі шляхи доведення продовольства і фуражу з Покуття та Кам'янця, і становище обложених стало вкрай важким. Великий коронний канцлер Стефан Корицинський з тривогою доповідав королю, що коли супротивники будуть «біля їхнього, табору стояти й не почнуть наступ, то їм усім (жовнірам. — Авт.) з голоду й нестатків доведеться помирати». Вельми поширеним явищем стало дезертирство жовнірів і шляхти, подеколи воно набирало масових організованих форм, протистояти яким командування було не в змозі.

Чи не єдиним виходом зі скрутного становища для короля стало повторення зборівського сценарію 1649 р., тобто зав'язування сепаратних переговорів з кримським ханом. І, реально зваживши свої скромні можливості, оточення Яна Казимира вирішило таким своїм шансом скористалися. Третього грудня неподалік Нового замку в Кам'янці розпочалися польсько-кримські перемовини. На запрошення хана на переговори прибула й українська делегація на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським. Утім, як з'ясувалося, їй була відведена роль пасивного спостерігача за перебігом польсько-кримського діалогу. Двосторонні ж домовленості сторін, досягнуті 5 грудня, передбачали припинення бойових дій за умови гарантування польським керівництвом виплати хану «споминків» та участі у війні Криму з Російською державою. За наполяганням Іслама III Ґерая король своїм словом гарантував козакам збереження традиційних прав і привілеїв, а також проголосив реанімацію постанов Зборівського договору. Щоправда, у дійсності угода лише в окремих положеннях відтворювала зміст договору 1649 р., ігноруючи принципові питання щодо збереження адміністративно-територіальної автономії Війська Запорозького, заборони на перебування коронних військ у Подніпров'ї, задоволення потреб православної церкви тощо. Угода передбачала негайну окупацію козацької України коронними військами, повернення туди шляхти, а відтак і поновлення дореволюційних повинностей селян і міщан. Зрозуміло, що Кам'янецький договір абсолютно не відбивав результатів Жванецької кампанії, перевага в якій була не на боці короля, а його супротивників.