Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Чи можна увійти двічі в одну й ту саму річку? Переяславська рада 1659-го

Нищівна поразка царської армії під Конотопом породила далекосяжні сподівання в Чигирині. Конотопські тріумфатори плекали сподівання пройтись маршем до царської столиці й покарати московітів за їхні надмірні апетити в Україні. Проте реалізувати задумане Виговському та Мехмеду IV не вдалось. І перший гвіздок у домовину гетьманських планів убив не хто інший, як козацький відчайдуха — кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Сірко несподівано вдерся на Кримський півострів, звично для нього відбив ясир з України та захопив у полон кримців, пограбував татарське майно. Щойно ханові доповіли про нові геройства Сірка, як він відразу кинувся навперейми ворогу, нещадно грабуючи й знищуючи підданців свого союзника. Зрозуміло, що ні про який спільний похід на Москву вже не могло бути й мови.

Більше того, показово жорстокі каральні акції Мехмеда IV на Лівобережжі фактично обумовили політичну смерть його союзника — гетьмана Виговського. Уже за два місяці після блискучого ратного тріумфу під Конотопом Виговський втратив гетьманську булаву. У середині вересня 1659 р. військова рада, що відбулась поблизу містечка Германівка, на Київщині, позбавила Івана Виговського булави, а вже близько 23—24 вересня в Білій Церкві відбулася нова рада, яка проголосила новим гетьманом Юрія Хмельницького.

Обравши Юрія гетьманом — не так за його власні заслуги, як сподіваючись завдяки самому прізвищу помирити політичних супротивників, які остаточно пересварилися після смерті Богдана Хмельницького, — оточення нового регіментаря намагається не конфронтаційно вибудувати власну політику як щодо російського, так і польського монархів. Тогочасний польський експерт з українських справ Станіслав Потоцький, звітуючи перед королем про ситуацію в козацькій Україні, зазначав, що оточення молодого Хмельницького прагне досягти власних цілей, «обманюючи і лякаючи Вашу Королівську Милість царем, а царя Вашою Королівською Милістю». І справді, гетьманський уряд, декларуючи свою вірність гадяцькому курсові, прагне водночас поновити союзницькі взаємини з царем.

Спираючись на досвід відносин з Москвою та намагаючись не повторити допущених помилок, старшина ретельно готується до українсько-російських переговорів і до їхнього початку виробляє свій проект. Переважно він повторював зміст пропозицій Богдана Хмельницького від 17 лютого 1654 р. Зроблені ж доповнення мали гарантувати суверенні права Гетьманату, не допустивши конфліктів, що виникали у взаєминах з російською стороною в ході реалізації угоди. Скажімо, поряд із вимогами надати Війську Запорозькому гарантії непорушності його вольностей та прав, уточнювалось, що присутність царських воєвод мала бути обмежена лише Києвом. Якщо ж із міркувань воєнної доцільності їх введуть в інші українські міста, ратні люди царя — підпорядковуються гетьманові. Ще раз підтверджувалось право Війська Запорозького на вільну, ніким не обмежену гетьманську елекцію, а також власну зовнішню політику. Будь-яка кореспонденція, що надсилалась з України в російські державні структури, обов'язково мала візуватися гетьманським урядом.

Та Москва мала принципово відмінні міркування з цього приводу. Під час зустрічі з представником гетьманського уряду князь Трубецькой відмовився навіть брати до уваги український проект, мотивуючи своє рішення тим, що в ньому «многое написано вновь сверх прежних статей, которые даны прежнему гетману», і запропонував перенести обговорення умов майбутнього союзу на загальну козацьку раду. Зрозуміло, що російській стороні було вигідно апелювати до волі всього козацького товариства, нівелюючи при цьому роль автономістично налаштованої козацької старшини.

Уже питання вибору місця проведення Генеральної ради викликало неабияку напругу. Усі чудово розуміли, що приїзд Трубецького на Правобережжя, у давню козацьку столицю Трахтемирів (на цьому й наполягав гетьманський уряд), змусить російську сторону бути поступливішою на переговорах. Натомість проведення ради в Переяславі, оточеному царськими полками, зробить вразливішою позицію Хмельницького. Усвідомлення важливості перемоги в цій «географічній» полеміці провокує ситуацію, за якої напруга зростає настільки, що Трубецькой вдається навіть до прямих погроз гетьманському уряду скористатися воєнною силою. Погодившись на поступку в цьому питанні, оточення гетьмана втратило загалом контроль над ситуацією...

Двадцять сьомого жовтня в Переяславі відбулася Генеральна рада, на якій князю Трубецькому вдалося не лише відхилити проект, запропонований українською стороною, а й нав'язати цілий ряд положень, які суттєво обмежували український суверенітет у порівнянні з тими межами, що їх визначав договір 1654 р. Під виглядом так званих Прежних статей Богдана Хмельницького гетьману було нав'язано сфальшовані положення угоди. Зокрема, російська сторона змінила процедуру проведення гетьманських виборів. Якщо раніше козацтво мало право вільного вибору й було зобов'язане лише інформувати царя про його результати, то відтепер для того, аби легітимізувати свою владу, новообраний гетьман повинен був обов'язково їхати в Москву, де йому цар мав вручити жалувану грамоту та гетьманські клейноди. Гетьману ж заборонялося без дозволу царя починати війну чи уклади мир з будь-якою державою, надавати кому-небудь військову допомогу, позбавляти влади полковників і вищих козацьких старшин без санкції загальної козацької ради. Як новообраний гетьман, так і вся старшина були зобов'язані обов'язково складати присягу вірності московському монарху. За відмову від її принесення передбачалася смертна кара. Було також заборонено зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду без відповідного на те указу царя. Крім того, було внесено положення про підпорядкування українського духівництва московському патріарху.

Загалом же другий Переяславський договір істотно понижував статус Гетьманату. Якщо за нормами угоди 1654-го Українська держава зберігала за собою права політичної автономії, то тепер її статус можна охарактеризувати лише як автономію адміністративну.

«Всегда от старшини и полковников был поносимый и стужаемый». Важкий початок гетьманування молодого Хмельничченка

Грубий диктат князя Трубецького змусив гетьмана Хмельницького погодитися на суттєві поступки російській стороні й втратити таким чином багато владних прерогатив. Та цей крок, як і можна було передбачити, не стабілізував суспільно-політичну ситуацію в Україні. Як і не призвів до зростання промосковських настроїв у козацькому середовищі. Навпаки, згідно з твердженнями Величка, Хмельницький за виявлену в Переяславі поступливість у питанні «премененія в некіих клавзулех пактов отеческих Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах всегда от старшини и полковников был поносимий и стужаемый».

На кінець року оточення гетьмана спробувало виправити становище, відіславши до Москви посольство, котре мало поставити перед царським урядом вимогу денонсувати відразу цілий ряд пунктів угоди 1659-го, що обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини. Зокрема, посли мали вимагати виведення воєвод із залогами ратних людей з усіх українських міст, за винятком Києва та Переяслава; поновлення попередніх повноважень гетьманської влади (у тому числі й права на власну зовнішню політику); гарантію обов'язкової участі української делегації на переговорах російських дипломатів із польськими комісарами; скасування пунктів про підпорядкування Київської митрополії московському патріархові; ліквідацію судового імунітету, наданого «проти давнього звичаю військового» тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві; водночас надання амністії старшинам, які активно співпрацювали з гетьманом Іваном Виговським. Та Московські переговори 1660 р. стали для української сторони провальними: на більшість вимог гетьманського уряду переглянути зафіксовані в договорі норми з'явилися негативні резолюції царя: «быть таку как написано». Тим часом у липні в Україну вступає 40-тисячна татарська Орда, аби разом з коронними військами атакувати царську і козацьку армії.

Готуючись до нової війни з Річчю Посполитою і Кримським ханатом, цар призначає в Україну «головним воєводою» боярина і князя Василя Борисовича Шереметьєва. Знайти гіршого кандидата навряд чи вдалося б. Мало того що Шереметьєв у сприйнятті козацтва заплямував своє ім'я безжальним переслідуванням полку Нечая на білоруських землях і, загалом, запам'ятався своїми відвертими козакофобськими висловлюваннями. Так ще й прибувши в Україну, уже під час першої зустрічі з гетьманом, дозволив собі образити молодого Хмельницького хамсько-саркастичним висловлюванням: «Этому б гетману гусей пасти, а не войском командовать!»

У середині липня воєвода скликав у Василькові воєнну раду, на якій запропонував такий план стратегічних дій. Військо Запорозьке поділялось на дві частини, одна з яких, очолювана переяславським полковником Тимошем Цицюрою, спільно з військами Шереметьєва виступала проти поляків на західному напрямі, друга ж, під командуванням гетьмана Юрія Хмельницького, мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об'єднанню татар із коронною армією. Разом із Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командуванням же київського воєводи було десь 60 тисяч ратників. Ніжинський та Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Васютою Золотаренком вирушили на північ, на білоруські землі. Ще два козацькі полки — Канівський та Черкаський — висунулись на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, який мав майже 10 тисяч запорожців і 5 тисяч «охотників» Івана Сірка, «промисел чинити над татарами».

Такий план мав на меті вберегти від усіх несподіванок також з південного напрямку. Водночас надмірне дроблення Війська Запорозького послаблювало головне угрупування на чолі з Шереметьєвим, а також не гарантувало успіху армії Хмельницького на випадок зіткнення зі значними силами кримського хана. А крім того, як виявилось уже згодом, поки війська готувались до виступу в похід, Кримська Орда встигла прийти в Україну та об'єднатись з коронними військами. Відтак похід армії гетьмана на південні кордони Гетьманату був лише безглуздо витраченими часом і силами, яких так бракувало військам Шереметьєва в боях під Любаром і Чудневом. Окрім огріхів воєнно-стратегічного характеру, план закладав міну уповільненої дії й в сенсі політичному, протиставляючи «вірні цареві» лівобережні полки сумнівно-лояльним правобережним полкам, переданим під зверхність гетьмана Хмельницького. В останнього ж, до слова, перед виступом у похід з'явилось немало приводів для відважування лояльності по відношенню до царя. Мало того що Москва принизила гетьмана своїм тиском на переговорах у Переяславі, нехтуванням прохань на Московських переговорах, зневажливими словами царського воєводи, так ще й сам Олексій Михайлович демонстрував повне ігнорування клопотань Хмельницького особистого плану.

Справа в тому, що в жовтні 1659 р. в російський полон потрапив полковник Нечай, котрий, як пам'ятаємо, був одружений на рідній сестрі Юрія Хмельницького. У подружжя лише щойно народився син, і гетьман, «зважаючи на сльози сестри рідної», кілька разів звертався до Посольського приказу та особисто до Олексія Михайловича з проханням звільнити колишнього білоруського полковника, а також його брата Юрія і ще кількох козацьких старшин, яких утримували в ув'язненні на території Російської держави, обіцяючи взяти їх «на сумнене». Та щоразу Москва зберігає олімпійський спокій і ніяк не реагує на клопотання зверхника над Військом Запорозьким. Уже вирушаючи в похід, Хмельницький 15 липня надсилає до Москви чергове прохання з цього приводу. До того ж на відміну від попередніх разів гетьман пише досить категорично: «...так многожды о Йване Нечае до вашего царского пресветлого величества писал, а никогда не могу счастливим быти, чтоб получить желаемое; чаю, то писанье мое до рук вашего пресветлого величества не доходило, или также верными и желательными услугами моими на особную милость заслужити не могу». Відповідь царя цього разу також була відвертою. У грамоті від 31 серпня московський монарх, перерахувавши «провини і злочини» Нечая (у тому числі й «найголовніше» — «нам, великому государю, изменил и полскому Яну Казимеру королю присягнул»), відмовлявся відпустити гетьманського свояка на волю доти, поки не завершиться війна з Річчю Посполитою.

Годі говорити, що така «царська милість» неабияк «підбадьорила» молодого регіментаря перед походом, де на нього чатували небезпека і навіть загроза самому життю.

Слободищенські жахіття Хмельницького

У похід на західноукраїнську землі воєвода Шереметьєв рушив лише на початку вересня. Тоді вже 31 серпня під Чорним Островом Кримська і Білгородська орди об'єдналися з коронними військами й вирушили в напрямку Старокостянтинова. Тож Васильківський план було зірвано вже на самому початку кампанії. Після ж вступу царських військ на терени Східної Волині союзникам вдалося надійно перекрити шлях на Захід, змусивши противника спинитися на підступах до містечка Любар. Під Любаром воєвода мав понад 30 тисяч російських ратників і 20 тисяч козаків-задніпровців. Противник мав десь 25 тисяч польських жовнірів і шляхти (разом із челяддю) та 40 тисяч ординців. Крім того, Шереметьєв залишив у Києві залогу на чолі з воєводою князем Козловським, «щоб між правобережними козаками не було зради», а на Лівобережжі — значні сили під командуванням бєлгородського воєводи князя Ромодановського, на якого було покладено завдання пильнувати південні кордони від можливого нападу татар. За потреби їх також можна було використати на головному театрі бойових дій.

Під час боїв 15—16 вересня певна перевага була на боці коронних військ і татарських орд. Згідно з відомостями польської сторони, коронні війська мали близько 60 убитих і 100 чоловік поранених, тоді як втрати супротивника сягали майже півтори тисячі чоловік. І ось тоді до поляків доходили чутки про непорозуміння в таборі Шереметьєва, про те, що воєвода, не довіряючи козакам, наказав російським воякам про всяк випадок підготувати шанці також із тієї сторони, яка прилягала до козацьких полків. Реагуючи на цю інформацію, до козаків із закликом переходити на сторону польського короля та прийняти його опіку та покровительство звернувся український магнат, генерал артилерії Стефан Немирич, брат покійного першого та водночас й останнього канцлера Князівства руського Юрія Немирича. У наступні дні напруження в російсько-українському таборі не спадало, і 25 вересня лівобережні козаки вже відкрито погрожували Шереметьєву відступом. Надані воєводою обіцянки великої грошової винагороди після щасливого завершення кампанії трохи заспокоїли козаків, але не надовго. А тому він віддав наказ про відхід військ на північний схід. Але військам вдалося подолати лише кілометрів двадцять, коли поблизу Чуднова їх заблокували поляки та Орда.

Довідавшись про скруту, у яку потрапили лівобережні полки, Хмельницький звернувся з закликом до воєводи Ромодановського йти на порятунок обложеним. Проте воєвода відмовився без спеціального указу з Москви рушати в похід. За таких умов не прагнуло форсування подій і гетьманське оточення. Отож Хмельницький не став наближатися до Чуднова, а розташував свій табір за 20 км на схід від нього, поблизу містечка Слободище.

Не надто активні дії українського гетьмана дозволили польському командуванню розробити хоч і не надто хитрий, але, мабуть, єдино можливий за тих умов план — нейтралізувати супротивника по частинах. Тоді як коронний гетьман Потоцький із головними силами пильнував за табором Шереметьєва, польний гетьман Любомирський перед світанком 7 жовтня на чолі дев'яти тисяч вибраної кінноти, 1200 піхотинців, 500 драгунів і 20 тисяч татар здійснив блискавичний перехід під Слободище та атакував козацький табір. Динамічна та кровопролитна битва не принесла полякам очевидної переваги. Проте значні втрати української сторони у війні, що проходила не за їхнім сценарієм, а під диктатом доволі брутального й зверхнього у ставленні до козаків воєводи Шереметьєва, остаточно знеохотили правобережну старшину продовжувати похід. Крім значних людських втрат, марш Любомирського засвідчив і повну безвихідь у воєводи Шереметьєва, котрий не зміг завадити польським гетьманам зняти з поля бою значні військові сили й спрямувати їх під Слободище.

Тим часом польська сторона розпочала акцентовану пропагандистську кампанію, закликаючи правобережних козаків повернутися в підданство свого «природного пана». За тих непевних умов малодосвідчений український гетьман розгубився й самоусунувся від виконання своїх обов'язків, навіть дав обітницю в разі успішного завершення кампанії прийняти чернечий постриг. У старшинському оточенні Хмельницького дедалі гучніше лунали заклики до порозуміння з польською владою. Утім вирішили все ж чекати на об'єднання з Шереметьєвим в таборі під Слободищем, не пробиваючись до Чуднова. Коли ж спроба воєводи 14 жовтня прорвати кільце облоги провалилась, Хмельницький вислав до польських гетьманів полковника Дорошенка з повідомленням про готовність Війська Запорозького розпочати мирні переговори.

«Люди близькі, а в недалекому минулому — товариші по борні». Чуднівське дежавю 1660-го

Розпочинаючи мирні переговори з польською стороною, козацький посол Петро Дорошенко як попередню умову висунув вимогу забути всі давні образи та кривди. Польське командування, пам'ятаючи про небезпеку об'єднання військ Юрія Хмельницького з боярином Шереметьєвим, послів від Війська Запорозького зустріло й розмовляло з ними як із «людьми близькими, а в недалекому минулому — товаришами по борні, народженими в межах одного й того ж королівства», засвідчувало «милість королівську» та своє щире бажання укласти з козаками тривалий і справедливий мир. Крім того, комісари запевнило правобережну старшину, що не може бути й мови про порушення давніх прав і вольностей, наданих Війську Запорозькому польськими королями. Делегація від Війська Запорозького сприйняла сказане комісарами «дуже спокійно і з повагою». Та коли мова зайшла про узгодження позицій сторін щодо змісту угоди про примирення, на зміну церемоніальним зворотам прийшли гострі й напружені дебати. Зокрема, козацькі посли наполягали на тому, щоб при затвердженні старих привілеїв Війська Запорозького було збережено чинність Гадяцької угоди, яка «давала їм більше свободу ніж дозволяли старі права», наполягала, «аби і вона також у цілості і в кожній деталі залишалася непорушною, адже була затверджена присягою короля й Речі Посполитої».

Згідно з досягнутими умовами, козацький зверхник брав на себе зобов'язання відступити від царя, припинити будь-які контакти з Шереметьєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ними в переговори й не мати товариських взаємин. Щоб якнайшвидше відібрати міста й фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ мав негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши при коронному гетьмані декілька полків, аби ті разом із польською армією та кримськими ордами взяли участь в остаточному розгромі Шереметьєва. Коли б капітуляцію московських військ затягнули на довший час, Хмельницький мав мобілізувати на допомогу Речі Посполитій усе Військо Запорозьке.

Що ж стосується подальшої долі наказного гетьмана Цицюри, в угоді домовилися пробачити всі його провини, але за умови, що він разом із козаками негайно покине табір воєводи й спрямує проти нього зброю. Аби уникнути непотрібного пролиття козацької крові, Хмельницький таємно вислав Цицюрі універсал, повідомляючи про укладення мирної угоди з польською стороною та наказуючи перейти на бік короля, замість того щоб даремно загинути в обложеному таборі. Проте уникнути кровопролиття все ж не вдалось. Цицюра, аби не наразитись на помсту з боку Шереметьєва, свій задум щодо об'єднання з Хмельницьким тримав у глибокій таємниці. Отож і відданий ним уже під час бою з поляками і татарами наказ про прилучення до супротивника козацтво не могло зрозуміти. У війську вчинилось замішання. Частина козаків пішла за своїм зверхником, частина повернулась до табору. А в результаті це спричинило величезні людські втрати. Трагічні ж враження від побоїща, що тоді вчинилось під Чудневом, вкрай негативно налаштували лівобережних козаків щодо Чуднівських домовленостей гетьмана Хмельницького.

«І старшина, і козаки, і чернь хитаються, а говорять, хто буде в силі, того де і ми, Черкаси». Україна поділена: версія початку 1660-х

Першого листопада 1660 р. боярин Шереметьєв від імені царя підписав акт про капітуляцію царських військ. За ним Москва відмовлялася від усіх претензій на Україну. Царські військові залоги мали вийти з Києва, Переяслава, Ніжина та Чернігова, залишивши при цьому у фортецях усю наявну артилерію, порох та воєнні припаси. У відповідь польська сторона гарантувала всім російським військам, що перебували на території України, у тому числі й армії Шереметьєва, вільний вихід до Путивля чи якого-небудь іншого прикордонного міста Московської держави. Кримське ханство, згідно з досягнутими домовленостями, повинно було отримати від Москви 600 тисяч талярів викупу. Запорукою виконання урядом Олексія Михайловича взятих військовим командуванням зобов'язань мали стати 20 сановних заручників, які залишалися в татар. Крім того, як заручники залишилися головнокомандуючий російською армією ближній боярин царя князь В. Б. Шереметьєв, а також ще вісім бояр і 300 офіцерів і солдат. На волю вони мали вийти відразу ж після того, як усі царські війська залишать територію України.

Стосовно ж подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі залишалися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю і вийти з табору росіян, віддавшись на волю коронних гетьманів, котрі своєю чергою гарантували їм життя і здоров'я. Утім, на практиці вийшло зовсім не так, як планувалось. Кримська Орда, незважаючи на письмові зобов'язання сторін, тут же накинулася на обеззброєних козаків, втішаючись з можливості легко здобути багатий ясир. Коли ж козаки спробували знайти захист у таборі свого вчорашнього союзника, царські ратники, які все ще залишалися при зброї, зробити їм це не дозволили. Наслідки цього інциденту виявилися по-справжньому трагічними. Згідно з повідомленнями очевидця тих подій, на той час шотландського офіцера на службі в польського короля Патрика Гордона, у результаті татарського нападу приблизно 9 тисяч козаків, тобто майже всі, хто залишався в таборі київського воєводи, потрапили до татарського полону. Причому здобутий у такий доволі легкий спосіб ясир в умовах ранньої і надзвичайно суворої зими, що настала вже в листопаді 1660 р., так і не дійшов до невільницьких ринків Кримського півострова — переважну більшість козаків смерть спіткала ще в Дикому полі. Не варто, мабуть, і говорити, наскільки ця трагедія знеохотила козацтво, особливо лівобережне, до підтримки чуднівського курсу гетьмана.

Тим часом і російське керівництво вирішило знехтувати безпекою ближнього боярина царя та ще цілого грона представників московської знаті, котрі як заручники гарантували виконання чуднівської капітуляції. Царським військам наказ про вихід з України видано не було, натомість воєводи двох найбільших форпостів Сіверщини — Чернігова та Ніжина — зразу ж привели ввірене їм під нагляд населення до присяги на вірність Олексію Михайловичу. У бажаному для Москви напрямі повів справу і залишений Юрієм Хмельницьким наказним гетьманом Лівобережної України Яким Сомко, котрий закликав бєлгородського воєводу князя Ромодановського, аби той «з ратними людьми в черкаські міста йшов велелюдно для того, щоб в черкаських містах великими ратними людьми хитання залякати».

Хитання й справді були доволі значними. Скажімо, у Ніжинському полку переважна більшість побоювалася можливого наступу поляків та їхніх союзників — татар. Царські воєводи з тривогою доповідали в Москву, що лубенський полковник Степан Шамлицький, «і старшина, і козаки, і чернь хитаються, а говорять, хто буде в силі, того де і ми, Черкаси». А тому були певні, що коли Олексій Михайлович не надішле в Україну додаткові військові контингенти, то «з козаками буде недобре». І дійсно, щойно в грудні на Лівобережжя вступили правобережні полки й татарські загони під командою наказного гетьмана Петра Дорошенка, як полковники полтавський, лубенський і гадяцький визнали владу гетьмана Хмельницького. Отож царські воєводи, оцінюючи ситуацію, що склалась у цей час на Лівобережжі, з тривогою писали до Москви: коли Олексій Михайлович не надішле в Україну додаткові військові контингенти, то «з козаками буде недобре».

«Розумний і статечний» Сомко, впливовий Золотаренко чи «цікавий у річах» Брюховецький? Хто виявиться найспритнішим у гонитві за булавою

З осені 1660 р. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко. Козацькі літописці не скупилися на компліменти на адресу «розумного і статечного» свояка Богдана Хмельницького (останній був одружений у першому шлюбі з рідною сестрою Сомка). Самовидець, характеризуючи наказного, звертав увагу і на його військову доблесть: з ворогами бився, «не щадячи здоровя своего» і війську був «добрим приводцею». Так само і Григорій Граб'янка відзначав, що був він «воїн храбрий и смелий, уроди, возраста и красоты зело дивной».

За своїм соціальним походженням Сомко належав до міщан. Але на теренах Середнього Подніпров'я станові перепони між міськими обивателями та козаками були вельми умовними. Відтак і Яким ще до вибуху Української революції мав досить тісні стосунки з козацтвом. Поза всяким сумнівом, цьому сприяли і тісні родинні зв'язки з козацькою реєстровою старшиною через посвоячення з Богданом Хмельницьким. Слідом за стрімким злетом шурина, суттєво зміцніло становище й Сомка, котрий посів поважне місце в гетьманському оточенні. У документах першої половини 1650-х є згадки про Сомка як про сотника Переяславської полкової сотні. Неодноразово згадується він і в числі тих старшин, котрих гетьман запрошував до участі у важливих старшинських радах. А ось у роки гетьманування Виговського Сомко перебував в опозиції до влади. Більше того, певний час був змушений переховуватися на Дону, проводячи торгівельні операції серед тамтешнього козацтва. Зрозуміло, що сходження на гетьманство небожа Юрія знову повернуло Сомка на вершину владного олімпу Гетьманату: він призначається і наказним полковником переяславським, і наказним гетьманом Лівобережжя.

Після укладення Хмельницьким Чуднівської угоди Сомко, як уже зазначалось, відмовився визнавати її правомірність і справу на Лівобережжі повів таким чином, аби втримати край під зверхністю царя. І тут вельми складно встановити, що диктувало Сомкові саме таку лінію поведінки: соціальні інтереси чи політичні амбіції або ж тверезі оцінки співвідношення сил в регіоні, соціальних симпатій та антипатій лівобережного козацтва. Єдине, що не викликає сумнівів, так це те, що перед наказним певний час усе ж стояла дилема: до якого прилучитися берега — польського чи московського. Інакше не пішов би серед царських воєвод розголос про наміри Сомка зрадити царя й напасти зі своїми козаками 22 жовтня на царських ратників, що перебували в Переяславі.

Успішно відбивши взимку та навесні 1661 р. наступ правобережних полків, підсилених коронними військами та Кримською Ордою, наказний гетьман спромігся навіть здійснити вилазку на Правобережжя, а також навернути на бік царя південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький, Миргородський і Полтавський. Після цього наприкінці квітня Сомко скликав в селі Бикові, що під Ніжином, козацьку раду, аби отримати санкцію лівобережного козацтва на закріплення за собою гетьманських повноважень.

Учасники ради у своїй більшості підтримували кандидатуру Сомка, у той час як представники одного з найбільших лівобережних полків — Ніжинського — відстоювали кандидатуру свого полковника Василя Золотаренка. Як можна зрозуміти з дій і заяв Золотаренка, політичні програми опонентів мало чим відрізнялися одна від одної. Обидва виступали за автономний статус Війська Запорозького під зверхністю царя. Майже тотожними були і їхні уявлення про модель соціальної організації Гетьманату. Подібними були навіть шляхи сходження на вершину політичної влади на Лівобережжі — через родинну близькість до гетьмана Хмельницького (Богдан у своєму третьому шлюбі був одружений на сестрі Золотаренка). Отож, у політичному плані Сомко та Золотаренко не були політиками-антагоністами, а в соціальному представляли інтереси близьких за походженням регіональних еліт. Причина ж конфлікту крилася в особистих амбіціях претендентів, а також у суперництві регіональних еліт Переяславщини та Сіверщини за пальму першості в лівобережній частині Гетьманату.

Утім, повною мірою зрозуміти феномен Золотаренка, якому підтримка лише одного полку дозволила піти всупереч волі решти полків, не можна, якщо знехтувати підозрою в тому, що за спиною доволі посереднього в політичних здібностях ніжинського полковника стояв не хто інший, як ніжинський протопіп Максим (Филимонович). Чому пересічний протопіп мав таку політичну силу? Розгадка крилась в його особливих стосунках з Москвою. Ще під час Білоруського походу 1654—1656 рр. протопіп зумів налагодити тісні взаємини з московськими політиками, засвідчити свою безмірну відданість Олексію Михайловичу й стати persona grata в Москві. Ще більше отець Максим зміцнив свої позиції в придворних колах під час подій, пов'язаних із антигетьманським повстанням на Лівобережжі 1659 р. Після цього ніжинський протопіп стає «вухами й очима» російського уряду в Україні. А на початку 1661-го, аби нейтралізувати вплив на Лівобережжя митрополита Київського Діонісія Балабана, який перебував у тісних стосунках з польським королем, уряд Олексія Михайловича вдається до рішучого й водночас ризикованого кроку: тодішній виконувач обов'язків місцеблюстителя московського патріаршого престолу митрополит Крутицький Пітірім висвячує ніжинського протопопа під іменем Мефодій на єпископа Мстиславського й Оршанського та відразу ж проголошує місцеблюстителем Київської митрополії!

Висвячення отця Максима в Москві на єпископську кафедру, що належала до підпорядкованої патріарху Константинопольському Київської митрополії, з багатьох причин було неканонічним. Але, як свідчить текст грамоти царя до Константинопольського патріарха, політичні мотиви для Москви були настільки важливі, що виправдовували порушення будь-яких канонічних норм. Згідно з твердженнями Олексія Михайловича, треба було висвятити на єпископство місцевого клірика, який міг би козаків «на істину направити». Тобто Москва свідомо взяла курс на «вирощення» в Україні такого лояльного цареві духовного лідера, чий вплив поширився б і на політичну сферу. І отець Максим, чи тепер уже єпископ Мефодій, з готовністю взявся приміряти на себе обладунки царського наглядача за Україною. А биківський ексцес якраз і став «пробою пера» в новому для владики чині.

Тим часом козацькі лідери Лівобережжя після зриву Биківської ради прагнули якомога ефективніше скористатися часом, аби зміцнитися політично й закріпити саме за собою претензії на гетьманство. У другій половині року з'являється відразу кілька доносів на Сомка, написаних його конкурентами в боротьбі за булаву, де містились звинувачення в «неминучій думі» завдати «велику шкоду цілості всього православ'я», «до решти народ наш малоросійський загубити, зносячись заодно з безбожним зрадником з Хмельницьким».

І саме в цей час серед голосів, спрямованих на дискредитацію наказного гетьмана Лівобережжя, чи не найгучнішим стає голос кошового отамана Запорозької Січі Івана Брюховецького. На відміну від Сомка та Золотаренка, Брюховецький забрався на гребінь політичного протистояння в козацькій Україні не завдяки родинним зв'язкам, а винятково через власні таланти та сприятливий збіг обставин. Історичні джерела надзвичайно скупі на інформацію про походження та молоді роки Брюховецького. Першу документальну згадку про нього зустрічаємо лише 1649 р. — у реєстрі Війська Запорозького. Там він записаний як військовий слуга гетьмана — «Мартинець Хмельницького». Таке несолідне ім'я дало підстави дослідникам припустити, що Іван Мартинович походив із соціальних низів, а також зводити його роль у роки Хмельниччини до такого собі кімнатного слуги гетьмана. Та це не так. За дорученням гетьмана Брюховецький неодноразово виконував важливі дипломатичні завдання. Виконання ж дипломатичних місій свідчило, як мінімум, про знання послом латини (тогочасної офіційної мови дипломатії) та правил світського етикету. Шляхетне походження виказує і його служба при гетьманському дворі. Не забуваймо про те, що Богдан Хмельницький прагнув заснувати власну правлячу династію, а відтак і передача Брюховецькому справи виховання Юрія — згідно з задумом гетьмана, у майбутньому українського монарха — свідчила як про високий рівень довіри харизматичного українського зверхника до до свого слуги-шляхтича, так і про відповідний рівень освіченості й вихованості останнього.

Коли Іван Виговський після смерті Богдана перебрав гетьманську владу до своїх рук, а Юрія відправив продовжувати навчання, Брюховецький супроводжував гетьманича до Києва. А коли опозиційно налаштовані до Виговського старшини звертаються до Юрія, аби він став знаменом у боротьбі з ненависним кланом Виговських, Брюховецький їде на Запорожжя агітувати січовиків підтримати свого вихованця. Посольська місія на Січ увінчалась успіхом: низовики підтримали кандидатуру молодого Хмельничченка в боротьбі за гетьманську булаву, у Виговського владу спільними зусиллями відібрали та передали її Юрію.

Щоправда, після такого успіху Брюховецький не повертається в гетьманську Україну в надії на щедру винагороду свого вихованця. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тонке розуміння людської психології та вміння грати на людських слабинках — усе це дало змогу майбутньому гетьманові швидко завоювати авторитет на Запорожжі, де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего Войска Низового». І вже десь наприкінці вересня 1659 р. січове товариство вперше обирає Брюховецького своїм кошовим. Коли ж восени наступного року гетьман повертається під владу короля, Брюховецький, «помня своє обещание, к ним пристать не захотел и возы свои отпустил на Переяславль, а сам поехал прямо на Лохвицу», де мав зустріч з царським стольником і воєводою князем Борисом Мишецьким, а звідти попрямував до царської столиці. Візит Брюховецького до Москви, його запевнення у вірності козаків присязі цареві, небажанні йти за своїм гетьманом, котрий зрадив царя, був належним чином оцінений царським оточенням. Із Москви він повернувся зі знаками царської милості — жалуванням і зброєю для запорожців. А коли в середині року на Лівобережжі розгорнулась відчайдушна боротьба за гетьманську булаву, лідер запорозького козацтва активно до неї долучається і навіть стає її незаперечним фаворитом.

«Берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний». «Чорна рада» 1663-го

Включившись у боротьбу за гетьманську булаву, Брюховецький починає енергійно розкривати перед представниками Москви «зрадливі наміри» Сомка. Причому якщо Сомко та Золотаренко могли дискредитувати один одного винятково з позицій критики політичної лояльності опонента, то Брюховецький активно послуговувався арсеналом соціальної критики старшинської верстви, котра, на шкоду інтересам рядового козацтва, перебрала до своїх рук важелі політичної та соціальної влади. Брюховецький у властивому йому барвистому стилі писав: «...кгды же уже як кабаны позаживили и не знають, что з скарбами діяти, для которых то они чинять через все лета доходы арендованные, млиновые и всякие пожитки брали Сомко на войско, а жалованье их царського величества по старому и завше доходило и иншой більш причины не мають, только тая привата их уводит, же за гетьманством гоняются».

Намагаючись перетягти на свій бік єпископа Мефодія — «богомольця царського» (як називали місцеблюстителя на той час в офіційній кореспонденції з Москви), кошовий гетьман засилає листами митрополичу резиденцію, переконуючи місцеблюстителя ні в якому разі не довіряти Сомкові, оскільки той «морочить усіх гірше цигана». Наказного гетьмана він називає не інакше як «зрадник». Стверджує, що той, разом з іншою городовою старшиною, у погоні за гетьманством до решти зруйнує Україну. Не обмежуючись самою лише дискредитацією свого супротивника, кошовий вдається до вельми вдалого з огляду на нагальні потреби його політичної гри ходу — ратує, аби в Україні взагалі ліквідували інститут гетьманства, а управління краєм довірили кому-небудь з московських вельмож, хоч би царському окольничому князеві Федору Михайловичу Ртищеву: «...нам не про гетьманство треба піклуватися, тільки про князя малоросійського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок був ліпший і береження».

Позиція Брюховецького в очах Москви виглядала ще більш привабливо на тлі тієї принципової позиції, яку зайняв Сомко. Про незалежність позицій лівобережного гетьмана виразно свідчила його політика в економічній сфері, зокрема в питанні обігу російських мідних грошей. Як відомо, уряд Олексія Михайловича запровадив маловартісні мідні гроші, і це спровокувало бунти в Москві. Цими ж грошима російське керівництво планувало розплачуватися на Лівобережжі за отримані царськими ратниками провіант і фураж. Зрозуміло, що це виглядало як неприкритий грабіж українських купців, і гетьман розпорядився таких грошей не брати, чим накликав на свою голову гнів царських воєвод. Так, дяк Посольського приказу Іван Пєсков доповідав у Москву, що Сомко, як тільки «учинив себе гетьманом дурість свою показав», наказавши, «щоб в усіх містечках мідних грошей не брали і не торгували ними».

Бєлгородський воєвода князь Ромодановський зі свого боку скаржився, що Сомко в категоричній формі поставив вимогу: «...з Гадяча і з інших міст воєвод вивести». Крім того, як видно з інших джерел, Яким Сомко пропонував відмінити передбачений угодою 1659-го судовий імунітет козацьких старшин, котрі користувалися особливою ласкою царя, а також заборонити полковникам взаємини з царською адміністрацією «мимо гетмана». Було запропоновано створити інститут постійного царського представництва при гетьманові, аби регіментар міг оперативно приборкати будь-які прояви свавілля з боку окремих полковників. А якщо б хтось не бажав втихомирюватися, гетьман міг скарати його на смерть: щоб «дивлячись на те, іншим не кортіло».

Отож, коли 6 лютого 1663 р. Олексій Михайлович видав указ про скликання на Лівобережжі Генеральної ради для обрання гетьмана та інших «государевих справ», Москва свій вибір уже зробила. І ставка була зроблена не на Сомка чи Золотаренка, а на Брюховецького. Відтак варто було лише кошовому заявити, що він побоюється їхати до Ніжина на раду із-за загрози нападу з боку вірних Сомкові козаків, як йому було виділено для охорони загін царських ратників. А Олексій Михайлович у власноручному листі до воєводи Ромодановського промовисто зазначив: «...берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний».

Якщо вірити реляції князя Данила Степановича Велико-Гагіна, офіційного уповноваженого царя при обранні гетьмана на Генеральній військовій раді (відомій в літературі як «Чорна рада»), скликана на 17 червня 1663 р. в околицях Ніжина рада пройшла чинно, без ексцесів, у відповідності з царським указом. Насправді ж гетьманське обрання разюче різнилось із тією ідилічною картиною, яку намалював у своєму посольському звіті царський окольничий. Вибори відзначалися неабиякою напругою, були відмічені численними ексцесами та протистояннями, у тому числі й силовими протиборствами — із застосуванням зброї та людськими жертвами. І, як зазначає анонімний автор «Краткого описания Малороссии», лише після кривавої бійні на раді 17 червня, коли наказний гетьман Сомко висловив царському окольничому своє роздратування ситуацією та навіть пригрозив поскаржитись з цього приводу самому государеві, князь Велико-Гагін, «оскорбившись», наказав Сомку, Золотаренку «с товарищи их явитись», а коли ті «как скоро пришли, тот час коне и оружне и одежду от оних поотбирано, а самих с людми их за караул взято». І власне, уже після цього і «намалювалась» ідилічна пастораль — Велико-Гагін з єпископом Мефодієм і зі свитою, «под охраной протазанщиков», вийшли на середину козацького кола. Туди ж вступив і Брюховецький у супроводі вірних йому полковників, сотників, отаманів й осавулів. А як тільки шикування завершилися, Брюховецького відразу ж проголосили гетьманом: «...обрали тихо и безмятежно всеми волными гласы...»

«А старшини жупани кармазиновіе на серяги миняли». Соціальна революція літа 1663-го?

Переконлива перемога, здобута прибічниками Івана Брюховецького на раді під Ніжином, неминуче мала позначитися на характері суспільно-політичних відносин на Лівобережжі та принципових засадах взаємовідносин Лівобережного Гетьманату з Москвою. Адже мало того, що в погоні за булавою претендент щедро роздавав карт-бланш запорожцям, єпископу Мефодію, представникам царського уряду, рядовим козакам і посполитам Лівобережжя, обіцяючи в разі перемоги переглянути існуючий механізм влади, обмежити всевладдя старшини, стримати майнові апетити новонародженого панства тощо. Задекларований Брюховецьким курс на реанімацію інституту загальної, або «чорної» Генеральної ради — як найвищого розпорядчого органу Війська Запорозького, — зруйнував і до того не вельми тривкий спокій у суспільстві, сприяв подальшій ескалації охлократичних настроїв. А крім того, посилив становище місцеблюстителя Київської митрополії та представників уряду царя Олексія Михайловича в Україні.

Найпершими ж ознаками зміни політичного клімату в лівобережній частині Війська Запорозького стало кардинальне оновлення персонального складу старшинського корпусу, насамперед його горішньої частини. Уже 18 червня за наказом окольничого Велико-Гагіна було взято під варту наказного гетьмана Якима Сомка, полковників ніжинського Василя Золотаренка, переяславського Опанаса Щуровського, чернігівського Оникія Силича, київського Семена Третяка, іркліївського Івана Папкевича, лохвицького Степана Шамрицького, прилуцького Дмитра Чернявського, а також військових писарів Хому Тризнича та Михайла Вуяхевича, сотника Івана Горобея, осавулів Семена і Прокопа Калуженських та інших старшин. У поясненні, відправленому до Москви, необхідність арешту старшини мотивувалася тим, щоб вони «за Дніпро не пішли» і звідтіля «на черкаські міста війною не прийшли». Із чинних старшин на момент проведення Ніжинської ради полкові уряди зберегли за собою лише ті, які засвідчили Брюховецькому свою приязнь ще з осені 1662-го: гадяцький полковник Василь Шиман-Німанський, миргородський Павло Апостол (Царенко) та полтавський Дем'ян Гуджол. Кардинальним чином обновився й персональний склад генеральної старшини. За незначними винятками, перші ролі в оточенні Брюховецького стали відігравати люди, які до того часу або зовсім не були відомі широкому козацькому загалу, або перебували на другорядних ролях.

Проте обставини, за яких Брюховецький прийшов до влади, диктували ситуацію, за якої новообраний регіментар не міг обмежитися лише кадровими змінами в старшинському корпусі, навіть якщо вони були вельми радикальними. Логіка розвитку подій вимагала нових екстраординарних кроків, ініціатором яких далеко не завжди й був гетьман. Так, скинення козацької старшини з урядів супроводжувалося небаченим раніше вибухом насильства з чітко вираженим антисоціальним забарвленням. Самовидець констатував, що «при котором настановливаню полковников много козаков значних чернь позабивала. Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено, а старшина козаки значніє, яко могучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли».

Стихійні насильства і грабунки сп'янілих від безкарності учасників Чорної ради супроводжувалися і санкціонованою російською владою реквізицією майна та відчуженням земельної власності в заарештованих у Ніжині старшин, у результаті чого «тих зась полковников, которіе у замку ніжинском зоставали у вяземо, усе пожаковали, и в домах мало що зостало». Поголоски про погроми в Ніжині швидко поширилися по Лівобережжю, і саме під враженням від них населення Переяслава збиралося втікати від вольниці Брюховецького на Правобережжя. Не менш тривожними були влітку 1663-го настрої й в інших лівобережних містах, особливо там, де старшина напередодні Чорної ради відкрито декларувала свою підтримку діяльності наказного гетьмана.

Небачене раніше загострення соціальних антагонізмів, розправи над найвпливовішими представниками лівобережної правлячої еліти та стрімкий злет доти невідомих представників козацького загалу дали підстави дослідникам 1930-х рр., коли особливо модними були категорії класової боротьби та революційних перетворень як рушіїв соціального прогресу, класифікувати події літа 1663-го як соціальну революцію. На думку історика-марксиста С. Яворського, саме тоді відбулися націоналізація землі, анулювання привілеїв на приватну власність на землю, введення обліку на селянське майно й інвентар, створення складного державного апарату з управління виробництвом і розподілення продуктів споживання на засадах воєнного комунізму. Проте наявний історичний матеріал не підтверджує цих, доволі оригінальних трактувань. Скажімо, Самовидець зауважував, що «забойство три дні тривало», а після цього «заказ стал, жебы юже правом доходил, хто на кого якую кривду міет». Не зустрічаються й згадки про масовий характер відчуження в майна і землі в старшини.

Загалом же, ґрунтуючись на повідомленні літописця, можна з впевненістю стверджувати, що реальні наміри новообраного регіментаря були менш масштабні та радикальні, натомість у них було значно більше прагматизму, сконцентрованого навколо завдання утримання гетьманської булави у своїх руках. Зокрема, задовольнивши свій електорат безкарними кількаденними грабунками (зовсім необов'язково, що вони тривали три дні, адже літописець міг назвати це число як своєрідну метафору — з поваги до жанру свого твору), надалі гетьман вдається до ряду політичних акцій, спрямованих на те, аби, з одного боку, остаточно приборкати опозицію, а з другого — стабілізувати ситуацію в краї та вивільнитися від обтяжливої за нових політичних умов опіки своїх покровителів і прибічників.

«Буде все так, як було при Виговському». Неочікувані метаморфози гетьмана Брюховецького

Першою такою політичною акцією став розподіл Ніжинського полку на три полки — Ніжинський, Стародубський та Глухівський. Визначальним мотивом при цьому було прагнення гетьмана за рахунок отриманих вакансій винагородити старшинськими урядами своїх «безурядових» прибічників. Але не менш поважний мотив крився в міркуваннях політичної доцільності. Адже ніжинська старшина тривалий час перебувала в опозиції до Брюховецького як претендента на гетьманство. Розділивши полк на три територіальні одиниці, гетьман тим самим прирівнював його до решти лівобережних полків у територіальному відношенні та підривав підґрунтя для консервації особливих політичних претензій ніжинської старшини.

Повертаючись же з-під Ніжина на південь Лівобережжя, Брюховецький «роспустил новопоставлених полковников, тих которіе з ним з Запорожжа вишли, но усіх столечних городах, придавши каждому полковникові по сто чоловіка козаков, которим по усіх полках жупани давано». Розквартировуючи запорожців по полкових містах Лівобережжя, гетьман також вирішував декілька завдань. Передусім у такий спосіб він матеріально винагороджував своїх прибічників, котрі звели його на гетьманство. Адже, крім того, що запорожцям «по усіх полках жупани давано», вони, користуючись покровительством гетьмана, «з млинов сами розміри брали и куди хотіли оборо чали». Ясна річ, що присутність при поставленій Брюховецьким полковій старшині загонів запорожців паралізувала спротив скинутих з урядів старшин та зміцнювала авторитет нової влади. Але, що не менш важливо, розквартирувавши запорожців по всьому Лівобережжю, гетьман тим самим звільнявся від їхньої опіки в гетьманській резиденції, діставав можливість проводити власну політику, а не бути маріонеткою в руках «дейнеків», які винесли його на гребінь влади й сподівалися, згідно з традицями, що існували на Січі, ділити з ним цю владу.

Переконливим підтвердженням, що саме таким чином Іван Мартинович прагнув визначити місце своїх учорашніх союзників, служить той факт, що в статтях, переданих у Москву через воєводу К. Хлопова, він порушував перед царем клопотання стосовно заборони низовикам зноситися з царським урядом безпосередньо, минаючи гетьмана: «...щоб запорожці їздили про все до нього, гетьмана, а без гетьманського дозволу до Москви б не їздили». Тобто новообраний регіментар, що перебрав владу до своїх рук, передовсім уміло маніпулюючи гаслами обмеження старшинського всевладдя та гетьманського авторитаризму, добивався того, чого свого часу прагнув досягти гетьман Виговський. Намагання наслідувати Виговського вбачається і в інших діях Івана Брюховецького — не даремно ж дещо пізніше лівобережний правитель заявляв, що «буде все так, як було при Виговському».

Прагнення гетьмана зміцнити свою владу змушує його «забути» і про свої взяті напередодні елекційної ради зобов'язання щодо розширення меж міського самоврядування, гарантування міщанам невтручання козацької адміністрації в справи, віднесені до компетенції магдебургій, тощо.

В окрему, досить важливу і вкрай делікатну проблему суспільно-політичного життя Гетьманату виливається питання взаємин гетьманського уряду з православною церквою. Отримавши під час переделекційних перегонів важливу допомогу від духівництва, зокрема тієї її частини, яку очолював місцеблюститель Київської митрополії, Брюховецький, зважаючи на надані напередодні обіцянки, на перших порах свого гетьманування змушений демонструвати особливу приязнь як по відношенню до єпископа Мефодія, так і духівництва загалом. Так, зразу ж по завершенні Ніжинської ради він видає ряд універсалів, якими підтверджує старі та надає нові майнові пожалування цілому рядові лівобережних монастирів: Максаківському, Макошинському, Лубенському, Мгарському, Чернігівському, П'ятницькому, Канівському тощо. Водночас Брюховецький намагається позбутися втручання єпископа Мефодія у світські справи. Так, уже 17 серпня гетьман під час розмови з воєводою стольником Хлоповим висловив побажання, щоб Олексій Михайлович з метою «учинення в цьому краї міцності людям і містам, аби прислав до Києва зі своїх богомольців кого-небудь в митрополити»! Вбивчою для свого вчорашнього союзника й покровителя була аргументація цього клопотання: «...у цих краях духовний чин навчений латинської грамоті і в них, латинських, є прозяб велика, скільки до церкви християнської не прилучаються, скільки до римського костьолу, а Мефодію єпископу митрополитом бути не можна; якщо він учиниться митрополитом, то буде в Малоросії неспокій».

У другій половині вересня він відправляє до Москви генерального обозного Івана Цесарського та київського полковника Василя Дворецького, доручивши їм допровадити козацьких старшин та ігумена Мгарського монастиря Віктора Загоровського, які визнали себе винними у співпраці зі «зрадником» Якимом Сомком. Одночасно гетьман зобов'язує послів під час переговорів з начальником Малоросійського приказу боярином Петром Михайловичем Салтиковим від імені гетьманського уряду порушити питання про призначення Київським митрополитом московського церковного ієрарха. Більше того, вони мали рекомендувати керівництву російського зовнішньополітичного відомства не відпускати з Білокам'яної дітей нинішнього місцеблюстителя, оскільки він має намір одружити Луку на полячці, аби отримати багатий посаг (старший син єпископа Мефодія, Лука, перебував у Москві ще з 1659 р., а молодший — Костянтин був переправлений батьком на навчання влітку 1663-го). Посли повинні були акцентувати увагу на користолюбстві єпископа Мефодія, зокрема на привласненні ним коштів, виділених царем на ремонт Софійського собору в Києві, а також намаганні вплинути на пом'якшення вироку Якиму Сомкові та Василю Золотаренкові в надії отримати від них щедру матеріальну винагороду. Через послів гетьман інформував московські кола й про те, що напередодні Ніжинської ради місцеблюститель нібито вимагав від нього, аби він подарував йому табун коней чи... одружився на його доньці, а «за це єпископ учинить його на раді повним гетьманом, а самому єпископу бути б київським митрополитом».

«Через одні ворота впускали поляків, а через інші — московітів». Дивна війна на Лівобережжі 1663—1664 рр.

Допоки на Лівобережжі звучали останні акорди довготривалої і вельми драматичної п'єси під назвою «Вибори гетьмана», на правому березі Дніпра завершувалась підготовка до широкомасштабного воєнного вторгнення на «Задніпров'я». Чому широкомасштабного? Тому що на відміну від попередніх років, коли під проводом якогось полковника в ранзі наказного гетьмана Дніпро форсували переважно по декілька правобережних козацьких полків, поміч яким надавали відділи татар або ж, в окремих випадках, одна-дві коронні хоругви, цього разу очолити похід лаштувався особисто король Ян II Казимир. А під свої знамена монарх мав намір зібрати всі наявні на той час у Речі Посполитої сили — і коронні війська, і литовські полки та корогви, і козацькі полки правобережного гетьмана Тетері. Сподівався король уже звично для практик попередніх років скористатись і військовою допомогою Орди.

Цього разу кінцевим пунктом призначення для королівського походу на Схід була визначена не Правобережна Україна, як це було в 1648, 1649, 1651 чи 1654 та 1655 роках, і навіть не «Задніпров'я» (саме ця назва вживалась поляками для означення Лівобережжя України), а — Москва. Саме в царській столиці або на підступах до неї король мав намір прийняти капітуляцію російської сторони. Звичайно ж, доля українських земель, зокрема Лівобережжя, мала також вирішитися в результаті цієї війни. А ще Лівобережжя мусило прийняти на себе тягар розгортання театру польсько-російського воєнного протистояння. І це породжувало вкрай серйозну проблему для Брюховецького та його поки що не зміцнілої гетьманської влади. Тим часом 5 серпня 1663 р. Ян II Казимир, перебуваючи вже у Львові, проголосив початок походу супроти Московської держави, покликаного, як було сказано в королівському універсалі, вирвати з московських рук Україну — «цю зіницю ока Польської Корони». І вже наступного дня 34—35-тисячна армія (разом з військовими слугами) виступила в похід. Марш королівського війська правобережними теренами протікав доволі швидко. У середині вересня джерела фіксують перебування короля в Шаргороді, наприкінці місяця — у Брацлаві, а 8 жовтня — уже в Білій Церкві. Тринадцятого жовтня відбулася воєнна рада. Її учасники відхилили пропозицію Стефана Чарнецького завдати удару по Києву та вирішили негайно форсувати Дніпро та йти на Задніпровську Україну. При цьому вони дослухались до пропозицій гетьмана Павла Тетері й ухвалили таке рішення: головним силам на чолі з королем Дніпро форсувати трохи нижче Києва, у районі Ржищева, аби потім рухатись на Бориспіль, а далі вздовж Десни до Остра.

У складі головної королівської армії, що нараховувала до 20 тисяч коронних жовнірів, було також долучено 12-тисячний козацький корпус під командою наказного гетьмана Івана Богуна та близько чотирьох тисяч татар під орудою нураддина Мехмед Ґерая. Для забезпечення тилів і гарантування спокою на Правобережжі тут було залишено полковника Себастьяна Маховського з коронними військами, а також правобережних козаків з Чигиринського, Канівського, Київського і Брацлавського полків. Ще одна група військ під командою коронного хорунжого Яна Собеського (близько чотирьох тисяч жовнірів) та придані йому три козацькі полки на чолі з правобережним гетьманом Павлом Тетерею та частиною татар під орудою Сефер Ґерая, переправившись на лівий берег Дніпра, мали йти в південні полки Лівобережжя, аби навернути тамтешнє товариство і посполитий люд під владу короля та гарантувати в такий спосіб від несподіваного нападу тили головних королівських сил.

Виступаючи на Лівобережжя, Ян II Казимир видав королівський універсал до української шляхти, наказуючи їй ставитись до своїх підданих і козаків, що на той час мешкали в їхніх маєтностях, якомога толерантніше та лагідніше. І, як видно з листування гетьмана Брюховецького з воєводою Ромодановським, у середині — другій половині жовтня королівські універсали активно поширювались лівобережними теренами, завдаючи лівобережному регіментарю додаткового головного болю.

До пори до часу серйозного опору такій поважній військовій силі, що рухалась під королівським стягом, на Лівобережжі ніхто не чинив. Отож, уже 20 листопада король зупинив війська в Острі на відпочинок. Перерва в русі була необхідна й для того, аби мороз покрив льодом річки і зміцнив шляхи, що в умовах осіннього бездоріжжя були вкрай непридатними для руху армії. Тим часом на півдні Лівобережжя військам Собеського та Тетері на початку листопада вдалося оволодіти Кременчуком. Упродовж листопада — першої половини грудня вдалося опанувати Манжелією, Говтвою, Миргородом, Остап'їм, Балаклією, Коваленками, Лубеньками, Райсанкою, Переволочною, Біликами. Відбилась лише залога Кишеньків, яку очолював наказний полковник Степан Красна Башта.

На початку грудня Тетеря разом з Собеським приступили до гетьманської резиденції свого опонента — до Гадяча. Окрім коронних жовнірів і козаків правобережних полків, під командою правобережного гетьмана й коронного хорунжого перебували також загони татар і відділи німецької піхоти. Хизуючись цією поважною силою, гетьман Тетеря почав засилати мешканців міста «многими прелестные листы, чтобы они здались», а коли ті не захотіли прислухатися до його закликів, почав нищити околиці гетьманської резиденції. Утім, простоявши під Гадячем два дні й «видя гадицких жителів крепкое стоянье, от Гадича отступили, а около города посады все повыжгли». Усього ж «від Кременчука до Гадяча» було захоплено 52 міста і містечок, а 12 населених пунктів, які вчинили опір, спустошено. Після безуспішної спроби оволодіти гетьманською резиденцією Брюховецького правобережний гетьман і коронний хорунжий скерували війська до Ромен. А здобувши місто, рушили в напрямку Прилук, на шляху оволодіваючи Лохвицею, Лубнами, Барвою. Прилуки також не встояли перед нападниками.

Тим часом воєвода руський Стефан Чарнецький розпочав широкомасштабну пацифікаційну кампанію на півночі Лівобережжя. За його наказом війська вдалися до штурмування й облог Монастириська, Ольшанки, Ніжина, Носівки, Бобровиці. Здобуття міст супроводжувалось безкарними грабунками жовнірами їхніх мешканців. По мірі розгортання каральних акцій коронного війська посилювався й опір місцевих гарнізонів і жителів міст. Так, на оволодіння Салтикової Дівиці — «великого й людного міста», яке обороняла козацька залога під командою сотника Трикача, — пішло п'ять днів. Вельми значними були й людські втрати королівського війська — при штурмах загинуло два полковники, чотири підполковники, один майор, чимало капітанів і понад 300 жовнірів. Як з трагічним сарказмом зауважував один з учасників тих штурмів шляхтич Ян Дробиш Тушинський, не один жовнір «попрощався з цим світом, така вже то була Дівиця неприступною». Після того як місто вдалося здобути, розлючене жовнірство його зрівняло з землею. Згідно з інформацією, розміщеною на початку наступного року в паризькій «Gazette de France», гетьмани Потоцький і Чарнецький начебто й намагалися зупинити цей акт вандалізму своїх підлеглих, але не зуміли опанувати фурій, що накрили в цей час коронних жовнірів.

По декілька днів довелось витратити, аби здобути Сосницю, Нові Млини, Кролевець. Четвертого січня Чарнецький з'явився в околицях Батурина. Але здобути місто не вдалося, і коронний регіментар відійшов до Обмачева. Уже наступного дня під Батурином з'явились війська на чолі з самим Яном II Казимиром. Утім і ця спроба оволодіти містом завершилась провально. Розгніване командування коронних військ з-під Батурина кинулось під Короп, захисники якого стримували натиск сил ворога, які переважали, упродовж трьох днів. Але найбільше проблем виникло зі здобуттям Глухова. Під стінами Глухова воєвода руський залишив армію майже на три тижні, спричинивши великі втрати в живій силі та ще більшою мірою завдавши непоправної шкоди моральному духу жовнірства, а за великим рахунком і загубивши всю справу.

Чим далі тривала облога Глухова, тим очевиднішою ставала перспектива провалу плану здобуття Москви. Тим паче що мова йшла не лише про неспроможність коронного війська здобути Глухівську фортецю. Дивну пасивність демонстрували і правобережні козаки під орудою наказного гетьмана Івана Богуна. Перед тим правобережцям вдалося здобути ряд лівобережних міст і містечок, але по мірі того, як дії коронних військ набували все більш чіткого забарвлення каральної акції, на що на початку кампанії не було й натяку, войовничий запал правобережних козаків згасав на очах. Під час спроб оволодіти Глуховом, як зауважував сучасник подій Веспасіан Коховський, «козаки ледаче атакували водяну браму, лише кричали і в повітря стріляли». Один з учасників королівської виправи на Лівобережжя — український шляхтич А. Незабитовський — з жалем відзначав, що «після невдалого штурму Глухова почало розходитися зло» лівобережними теренами, маючи на увазі перехід на бік гетьмана Брюховецького цілого ряду міст і містечок, що перед або добровільно здалися на милість королю, або визнали його зверхність над собою за результатами застосування сили. Вельми влучно й метафорично висловився про ту дивну ситуацію сучасник Веспасіян Коховський, котрий зауважив, що ціла низка лівобережних міст тоді «через одні ворота впускали поляків, а через інші — московітів; поляків, котрі безтурботно розташовувались у них, зрадливо з московітами били — що аж жодного містечка не було взятого чи ні, щоб воно не було полите польською кров'ю і щоб шкоди якоїсь військо в нього не зазнало...».

Сімнадцятого лютого 1664 р. Ян II Казимир скликав вище командування коронних військ і вищу правобережну козацьку старшину на воєнну раду, на якій було за звинуваченням у зраді чи то заарештовано, а по тому розстріляно, чи то відразу вбито під час арешту наказного правобережного гетьмана Івана Богуна. Останньому поляки закидали таємні контакти з лівобережними козаками, саботаж при облозі Глухова та навіть передачу його захисникам важливої інформації й боєприпасів. Насильницька смерть прославленого козацького ватажка започаткувала собою цілий ряд трагічних випадків, що в близькому майбутньому матимуть місце вже на теренах Правобережжя, виступаючи таким собі траурним акордом воєнної кампанії кінця 1663 — початку 1664 рр.

За кілька днів по тому було знову скликано раду, на якій ухвалили, що король відбуває до Могильова, Чарнецький з коронними військами стає «на лежі» вздовж Десни, поміж Сосницею та Остром, а литовські війська розквартировуються в районі Стародуба та Трубецька. На раді мова йшла про відновлення походу з початком весни. Але говорилось це радше для декларацій, насправді ж всі добре розуміли, що «дивна війна» завершується ганебним відступом...

«Ніколи ще Україна не палала таким страшним бунтом, як тепер». Содом і Гоморра на Правобережжі початку 1660-х

У часи глухівської облоги стала очевидною нескореність коронній владі Правобережжя, де з новою силою розгорався рух опору. Полковник королівських військ Себастьян Маховський, залишений тут королем із завданням утримувати край у покорі, писав із Городища, що вся Україна «повстала отут в тилу короля. Козаки, що були там, два полки, пішли на той бік Дніпра, після чого всі, що там жили, приєдналися до Брюховецького і Ромодановського». Під враженням новин з правого берега Дніпра король вирядив на підсилення Маховського гетьмана Тетерю «з великою частиною своїх людей» та полк піхоти під командою генерал-майора Врангеля.

Вишукуючи призвідців антиурядових виступів, Маховський і Тетеря вдаються до жорстких каральних дій. Найперше під варту було взято та заслано до Варшави духовних лідерів повсталих — митрополита Київського Йосипа Нелюбовича-Тукальського та архімандрита Гедеона (колишнього гетьмана Юрія Хмельницького). Наступною жертвою стає ще один колишній гетьман, а нині київський воєвода й сенатор Речі Посполитої Іван Виговський. Проте ані арешти духовних лідерів, ані страта колишнього гетьмана не зупинили розгортання антиурядового повстання. У найближчі дні та тижні полум'я визвольної боротьби огорнуло Мліїв, Городище, Кам'янку, Смілу, Жаботин та інші міста і містечка Правобережжя. Якоюсь мірою розвитку виступу сприяв і прихід на Брацлавщину запорозьких козаків під орудою Івана Сірка. Але переважно все ж ішлось про стихійні виступи доведених до відчаю війною та воєнними поборами, а також спробами реставрації дореволюційних порядків правобережних козаків, міщан і селян.

Тим часом 23 березня до мешканців Правобережжя з універсалом звернувся Іван Брюховецький. У ньому лівобережний гетьман сповіщав про поразку королівської армії на Лівобережжі та закликав правобережців до об'єднання. Зокрема, регіментар пафосно заявляв, що король польський, «з'єднавшись з бусурманськими силами, так і не довів своєю хитрістю народ російський до занепаду; чого він прагнув. Але злякавшись могутніх військ його царської пресвітлої величності, які з нами разом, з вірним його царської пресвітлої величності Військом Запорозьким, за віру християнську, і за церкви божі, і за весь народ православний, озброївшись проти короля, йдуть прямо на нього, з великим соромом і від усіх навколишніх монархів доганою з України вийшов». Аби ще більше посилити емоційний вплив на своїх адресатів на правому березі Дніпра, Брюховецький переповідав «певні чутки» з приводу того, що під час форсування королівськими силами Дніпра і Десни «переправи на багатьох місцях у гроби перетворилися, так само і шляхи різні лядським трупом покрилися і кров'ю їх ворожою политі були».

Поки гетьман Брюховецький готувався до переправи на правий берег Дніпра, Чарнецький наприкінці березня 1664 р. прибув до Білої Церкви. Звідси воєвода руський, залишивши на допомогу Маховському і Тетері кільканадцять хоругв, сам почав енергійно викорінювати «сваволю» повсталого люду та приводити його до послушенства королю. Тим часом запорозькі козаки під проводом Івана Сірка виступили в напрямку столиці правобережного Гетьманату — Чигирина. На початку квітня неподалік Крилова загони Сірка об'єдналися з царськими ратниками під командою воєводи Григорія Косагова і запорожцями, що прибули із Запорожжя на чолі з наказним кошовим Сацьком Турівцем. Аби не випробовувати долю, правобережний гетьман Павло Тетеря разом з полковником коронних військ Себастьяном Маховським поспіхом припинили облогу Вільховця та поспішили на захист Чигирина. Слідом за ними до гетьманської резиденції потягнувся з військами і Стефан Чарнецький. Спочатку воєвода руський скерував війська до Корсуня, який йому вдалося опанувати без бою, а вже по тому рушив на об'єднання з Тетерею і Маховським. На початку квітня неподалік Чигирина, у Бужині, Чарнецькому вдалося взяти в облогу Івана Сірка.

У середині квітня Брюховецький на чолі 7—8 тисяч лівобережних козаків і майже п'яти з половиною тисяч ратників воєвод Петра Скуратова і Василя Кикіна форсує Дніпро та втручається в ту запеклу війну «всіх проти всіх». В авангард Брюховецьким було відправлено лубенського полковника Григорія Гамалію, який уже вкотре за останній час зайняв Черкаси. Самовидець стверджував, що посланий гетьманом з-під Сокирної до Черкас «Гамалієнко, полковник лубенський, з войском, увійшовши до міста, його зрабовал и спалив», а мешканці інших правобережних міст, у тому числі й Чигирина, «узявши пострах, присилали (посланців. — Авт.), здаючися гетману Бруховецкому».

Проте не всі на Правобережжі радо переходили на бік лівобережного гетьмана. Літописець Самовидець, розповідаючи ж про невдачу Брюховецького під Чигирином, зауважував, що були міста, мешканці яких відразу ж здавались йому без спротиву, навіть закликали його війська до себе, але були й такі, «которіе дали знати до Чернецького. Где Чернецькій прислал килка корогвей жолніров у Чигирин, с котрими чигиринци противко гетмана Бруховецкого мужнє стали и килка недель боронилися, любо немало приступов било, также и гранатами докучали».

Правобережний гетьман Тетеря в листі до коронного канцлера Миколая Пражмовського так з жахом описував той стан, який огорнув Правобережжя на початку літа 1664 р.: «Ніколи ще Україна не палала таким страшним бунтом, як тепер; роздмуханий з усіх боків, він запалав над моєю головою. І Запорожжя, і задніпровська вольниця, і Сірко, і силами, й серцями з'єднавшись в околиці з Брюховецькиму підняли війну проти його величності... на загибель вітчизни. До такої міри вони заразили міста прагненням свавілля, що привести до тями їх можна, хіба що доклавши величезних зусиль...»

Поволі втрачали керованість правобережні козацькі полки, товариство яких все більше демонструвало солідарність з антиурядовими виступами «ребелії». Ще більше падав бойових дух і в самому коронному війську. Належна платня жовнірам вчасно не поступала, коронні командири за першої-ліпшої нагоди прагнули покинути терени палаючого вогнем Правобережжя. Немало клопотів мав гетьман Чарнецький і з татарами. Аби втримати своїх союзників в Україні, коронне командування віддавало на пограбування їм цілі містечка, як, наприклад, це сталося з бунтівним Стебловом. Але татарським мурзам цього здавалось замало, і Чарнецькому доводилось їх задобрювати й додатковими щедрими грошовими подарунками.

Гетьман, воєвода, сенатор і «промотор всіх нинішніх бунтів в Україні». Катарсис Івана Виговського

Втрата Іваном Виговським гетьманської булави на військовій раді під Германівкою у вересні 1659 р. не стала для нього переходом в забуття. Адже він і надалі залишався сенатором Речі Посполитої та київським воєводою, щоправда, останнє звання мало під собою небагато реальної влади, оскільки Київ і більша частина належного до нього воєводства перебували під контролем Російської держави. Крім того, Виговський і надалі зберігав вплив на частину козацької старшини Гетьманату. Доволі важливою була його роль і в духовному житті Україні — не обмежуючись своїми давніми тісними зв'язками з Луцьким братством, він уписався і до Львівського православного братства.

Доволі активну участь брав Виговський і в підготовці та проведенні кампанії 1660 р., у результаті якої було розбито й змушено до капітуляції російську армію воєводи В. Б. Шереметьева, а Юрія Хмельницького змушено до розриву з царем і переходу під зверхність короля. Більше того, коли під враженням пережитого під Слободищами Юрій вирішує відмовитись від гетьманської булави, саме кандидатура Виговського виглядала як найбільш реальна для того, аби перехопити гетьманську владу. Проте цього не сталось. І як би це не дивно звучало, саме керівництво Речі Посполитої зробило все від нього залежне, аби Виговський — гетьман, який восени 1658 р. повернув козацьку Україну до складу Речі Посполитої, — не повернувся до влади в Україні восени 1660-го. Надто вже незалежним видавався Виговський Варшаві. Отож, на гетьманстві було залишено слабкого Юрія Хмельницького, а Іван Виговський отримав можливість спробувати реабілітувати себе і виправити допущені помилки в інший спосіб.

Упродовж 1660—1664 рр. екс-гетьман наполегливо відстоює застереження за козацькою Україною особливого автономного статусу в Речі Посполитій, виступає за реанімацію Гадяцької угоди. Крім того, проводить активну зовнішньополітичну діяльність, шукаючи підтримки українській справі у керівництва Оттоманської імперії, Кримського ханату, придунайських князівств.

На початку 1664 р. на Правобережжі вибухає протипольське повстання, очолюване Дмитром Сулимою, Семеном Височаном, Скиданом, Іваном Сірком. За його ж лаштунками одним з ініціаторів і координатором виступу є Іван Виговський.

Польська влада про роль Виговського в поширенні антиурядових виступів довідалась уже на початку весни. Аби передчасно не злякати Виговського, правобережний гетьман Павло Тетеря і командир польських військ в Україні полковник Себастьян Маховський запросили його до Корсуня, нібито для участі у воєнній раді. А вже по прибутті воєводи до Корсуня 16 березня оголосили про справжні мотиви виклику і взяли під варту. Попри те що Виговський як сенатор Речі Посполитої не підлягав суду військового трибуналу, саме останній засудив його до смертної кари.

Тіло колишнього українського правителя було перевезено його дружиною Оленою Стеткевич з Корсуня на Галичину і поховано з усіма належними почестями в тамтешній православній святині — Скиті Манявському. Невдовзі по смерті чоловіка померла й пані Олена, тіло якої також знайшло вічний спочинок у цьому ж Скиті. Аби якось нівелювати негативне враження від скоєного беззаконня, гетьман Тетеря особисто клопотався перед сеймом Речі Посполитої стосовно збереження за сином Іваном Виговського Остапом спадкових маєтностей — «аби хто в нього, сироти, не відібрав його дідицтво». Утім це не зупинило маховик анти-польського і антигетьманського повстання, що вже влітку наступного року примусило Павла Тетерю до втечі з України.

«Ныне на Украйне... ничего доброго нет, всяк в свой нос думает». Сум'яття 1665-го

З початком зими 1665 р. ситуація на Правобережжі починає стрімко загострюватися. Правобережний гетьман Павло Тетеря, інформуючи короля про стан справ в Україні, зазначав: «Я тримав і втримав Україну королю, стратив сто тисяч та інші виношу клопоти, прикрості і кручини; тримав те гетьманство виключно для інтересу ЙКМсті і не раз уже відпрошувався з того уряду. Дам і решту, що маю, аби тільки бути вільним від того гетьманства клопітливого і небезпечного».

Свою нехіть до збереження влади гетьман пояснював тим, що «по багатьох містечках часто чуються голоси: „гукнемо ще раз“ і потроху вибухають бунти». Причини ж загострення кризи Тетеря вбачав і у «звиклій козацькій сваволі, що панів мати не хочуть», і в примусових реквізиціях коронним військом у місцевого населення провіанту та приписів, і в безправ'ї та непевності становища місцевого населення, на яке кожний сейм накладає нові податки. Чи не єдину можливість втримати Україну за королем і не допустити розповзання тут опозиційних настроїв Павло Тетеря вбачав у тому, щоб затягнути сюди татар «без яких жодним способом і в Україні і у війську ЙКМсті обійтися не можна». Проте гетьман вповні усвідомлював загрозу польським інтересам з боку Криму — «аби не схилили татари козаків до себе. Лише хан один є нам приятель, інші всі зичать війни з Польщею».

Варто зауважити, що зростанню антипольських настроїв у Криму сприяла інформація стосовно змісту польсько-російських переговорів, що проходили у Львові, оскільки на них російська сторона запропонувала розглянути можливість укладення союзу, спрямованого проти Швеції, Порти та Криму. Гостре невдоволення демонструвала кримська еліта й щодо виведення коронних військ з України, адже це було опосередкованим свідченням згортання зусиль Речі Посполитої в боротьбі з північно-східним сусідом.

Виведення коронних військ з України мало вкрай негативні наслідки не лише для збереження непорушності польсько-кримського союзу, а й загалом для інтересів Речі Посполитої в Україні та особистої долі гетьмана Тетері. Після того як військова присутність Варшави на Правобережжі обмежилася двохтисячним контингентом, зосередженим в основному в Білоцерківській та Корсунській фортецях, антипольське повстання з новою силою розгортається на Поліссі та Південній Київщині, перекидається на Брацлавщину, Південну Волинь та Подільське воєводство. Втративши в Україні будь-яку підтримку, у другій половині червня 1665 р. Тетеря залишає терени України та виїжджає до Польщі. В Україні ж розгортається боротьба за осиротілу гетьманську булаву не на життя, а на смерть. Чи не найвагоміші шанси її здобути були в полковника Дрозда та генерального осавула Дорошенка.

Впливовий серед козацтва полковник і претендент на гетьманську булаву Василь Дрозд (Дрозденко) походив, імовірно, з Сіверщини. Принаймні саме тут, у містечку Ольшанське Ніжинського полку, на початку 1650-х рр. Дрозд уперше був обраний козаками на старшинство — уряд городового отамана. Утім, через свою неспокійну, а можливо, і дещо авантюрну вдачу, козак не міг надовго затриматись у відносно спокійному українському регіоні. І на початку 1656 р. вже бачимо його на білоруських землях, під командою полковника Нечая. Згодом Дрозд перебирається на Подністров'я, де в 1664 р. стає одним з організаторів і лідерів антипольського повстання, розвиток якого влітку наступного року змусив правобережного гетьмана Павла Тетерю відмовитись від гетьманства і втікати до Польщі. Після втечі Тетері Дрозд реально претендує на булаву гетьмана Правобережної України.

Утім, у тій розрусі, що сталась у краї, у нього був вельми серйозний суперник — Петро Дорошенко. Дорошенко був представником одного з найшановніших в Україні козацьких родів. Достатньо буде сказати, що його дідом був один з найвідоміших козацьких гетьманів першої половини XVII ст. Михайло Дорошенко. Петро був серед тих козаків і старшин, які разом з Хмельницьким наприкінці 1647 р. подалися на Запорожжя і вже наступного року розпочали повстання, що вилилося у визвольну війну українського народу. У другій половині 1650-х на посадах чигиринського та прилуцького полковників Дорошенко виявляє себе не лише як вправний дипломат і військовий діяч, але й здібний адміністратор, веде переговори з польськими, московськими, турецькими та шведськими дипломатами. 1658 р. серед інших підписує союзний Гадяцький трактат з Польщею. Виконуючи обов'язки генерального старшини, Дорошенко зарекомендував себе справжнім козацьким лідером.

Понад два місяці Дрозду вдавалось відбиватись від натиску військ Дорошенка, засівши зі своїм полком у Брацлаві. Після капітуляції 15 жовтня 1665 р. полковника перевезли під вартою до Чигирина. У травні наступного року Дрозд спробував утекти від Дорошенка до лівобережного гетьмана, сподіваючись за допомогою російських військ перемогти свого суперника. Утікачу вдалось навіть викрасти гетьманську булаву Дорошенка, але уникнути кари не пощастило. На шляху до Брюховецького Дорошенко перехопив Дрозда, а присуд військового суду був суворим — смертна кара.