Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

«У Івана — плахта, а в Насті — булава»? Україна в «післяполтавську» добу

Події осені 1708-го посилили недовіру Петра І до козацької старшини. Отож, скажімо, зважившись на генеральний бій зі шведами під Полтавою, монарх повідомляє про своє рішення всіх російських командирів, але з застереженням: «...объяви о сем гетману, но только то, что к нему писано, с него посылаю к вам копию, а что атакованіе непріятеля от нас будет, не объявляй, дабы не пронеслось, но секретно сіє дело держи».

Хоча, справедливості заради, треба сказати, що, попри довіру Петра І до Мазепи, ще у червні 1708 р. він розпорядився приставити до гетьмана свою довірену особу — стольника Федора Протасьєва, доручивши «всегда бать при нем, господине гетмане, и когда б он, гетман, в поход с войском пойдет, идти с ним, не остався». З огляду на перехід Мазепи на бік Карла XII покладене на нього завдання Протасьєв не виконав, отож в першій половині 1709 р. вже при новому українському регіментарі, Іванові Скоропадському, у статусі «міністра», приставленого «как бы для надзирания его, гетмана, поступков», бачимо підполковника князя Василя Долгорукого. Щоправда, невдовзі князь отримав призначення їхати послом до Данії, а при гетьманському уряді з'явився ближній стольник Андрій Ізмайлов. Відразу після Полтавської битви було й офіційно оформлено існування нової контролюючої інституції. Указ царя від 18 липня 1709 р. закріпив існування при гетьманові інституту царського резидента, в обов'язки якого покладалось і слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманату, і контролювати зовнішньополітичні акції гетьмана, і наглядати за дотриманням останнім процедури призначення на старшинські посади та звільнення з них. Видана ж 27 липня таємна інструкція зобов'язувала резидента «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и старшине и в полковниках никакой шатости к измене и возмущению народу не было, и разведывать того накрепко всякими способами».

Для запобігання «зради» резидентові дозволялось у разі потреби використовувати два піхотні полки російської армії, введені до нової гетьманської столиці Глухова восени 1708 р., а також інші драгунські полки, розквартировані в Україні. Особлива увага зверталась на виявлення «в разговорах и во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к стороне великого государя доброжелательны и какого уряда достойны». Надалі повноваження резидентів уточнювались і доповнювались. Таємна інструкція 1718 р. зобов'язувала резидента серед іншого й таке: «...со временем и пристойным образом внушать народу малороссийскому, что царское величество содержит их при милости своей при данных им привилегиям, а что им от полковников и старшины бывают тягости, то чинят они собой, о том царскому величеству не ведомо», інакше він обов'язково «их милостиво оборонил бы».

Спершу, коли ще існувала загроза військового конфлікту з Туреччиною, а на українських кордонах стояли війська гетьмана Орлика, уряд Петра І хотів у будь-який спосіб зняти суспільну напругу, спричинену запровадженням нового інституту. Зокрема, резидентові було суворо заборонено привертати увагу до своїх владних повноважень. У вересні 1710 р. князя Ізмайлова навіть відкликали з України за те, що він підписав разом із гетьманом «увещивательную» грамоту до запорожців. Утім надалі від такої обережності Москва відмовилась. І наступник Ізмайлова, стольник Протасьєва, свідомо переймав гетьманські повноваження, що породжувало ситуацію двовладдя. Скажімо, куземинський сотник В. Павленко, покараний Генеральним судом за тяжкі злочини «изнурание чести рейментарской, подзор грошоробства, людськое забойство, чарованіе матері» сидінням прикованим за шию до гармати впродовж семи тижнів, звернувся з апеляцією до царського представника та отримав від нього полегшення покарання, що логічно викликало осуд полчан злочинця.

Запровадження інституту резидентів не лише ставило гетьманський уряд під контроль царської влади, а й суттєво обмежувало його повноваження, породжувало відчуття двовладдя. Появу царського представника в гетьманській резиденції українське суспільство зустріло негативно. У лютому 1710 р. київський генерал-губернатор Д. М. Голіцин доносив канцлеру, що гетьманський посланець до Москви в розмові з колишнім чигиринським сотником Невінчаним, крім інших «крамольних» речей, говорив і таке: «что наши и за вольности? Министр, который при гетмане, всякое письмо осматривает».

Обмеженість влади гетьмана Скоропадського, що особливо виразно помічалась на тлі гетьманування його «самодержавного» попередника гетьмана Мазепи, породжувала в українців не лише невдоволення, а й злу іронію. Саме в цей час уходить у вжиток примовка «У Івана — плахта, а в Насті — булава», маючи на увазі наявність більших владних можливостей вольової гетьманші Анастасії порівняно з її «уплахтованим» чоловіком з гетьманським званням. Утім не вина гетьмана була в тій дивній владній ситуації, що запанувала в Гетьманаті після Полтави. Чи принаймні не лише його одного в тому була провина. Адже діяльність царських резидентів, спрямована на приниження гетьманської влади, була генетично пов'язана з офіційним курсом Російської держави, сформульованим в 1710 р. вже згаданим Д. М. Голіциним: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом... Когда народ узнаєт, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двоє придут с ложью, а суровости им не будеш показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться».

«На их место определить добрых и верных». Кадрова політика Петра І в Україні

Урядова програма щодо Україні передбачала також активну кадрову політику. Скажімо, київський генерал-губернатор пропонував звільнити зі старшинських урядів козаків, «которые били в измене, и произвесть на их место тех, которые хотя малую службу государю показали». Крім того, він вважав доречним, щоб «во всех порубежных городех были полковники, несогласные с гетманом, если будут несогласны, то дела их все будут нам открыты». Зокрема, він пропонував змістити з полкових урядів полтавського і корсунського полковників. На потребу кадрових змін у старшинському корпусі Гетьманату звертав увагу уряду фельдмаршал Б. П. Шереметьєв, який радив негайно звільнити відразу чотирьох полковників — стародубського, лубенського, ніжинського та прилуцького. А стольник Ф. Протасьєв пропонував власні кадрові зміни в Полтавському, Гадяцькому та Ніжинському полках. Але в умовах загострення взаємин із Туреччиною такі втручання у внутрішні справи Гетьманату видавалися російському урядові «непристойными и небезопасными». До того ж, як зазначав граф Г. Головкін, «не знаєм заочно, кого на их место определить добрых и верных».

Примирення з Туреччиною, яке нейтралізувало загрозу російським інтересам із південного та південно-західного напрямів, дало змогу царській адміністрації бути радикальнішими у взаєминах із Україною. Насамперед було узаконено втручання російських представників у кадрову політику Гетьманату. Царський уряд від 22 січня 1715 р. встановив такий порядок заміщення старшинських вакансій, який дозволяв російському резидентові контролювати цей процес. Насамперед гетьман мав змістити з урядів старшин, «которые были в какой измене». При заміщенні вакансій полковники, полкова старшина та сотники могли вибрати лише 2—3 претендентів на уряд («людей заслуженных и неподозрительных в верности»), і вже з них гетьман проводив призначення, «усматривая, кто з них к тому уряду годнее быть может, и которые всегда были к нам, великому государю, во всякой верности». Обов'язковим атрибутом елекції було приведення новообраної старшини до присяги цареві, що мало проходити за участі резидента Протасьєва.

Але навіть такий, вкрай поблажливий до інтересів Москви указ часто-густо порушували представники... саме владних структур Російської держави. Нехтуючи нормами нею ж установленого закону, російська влада призначала на старшинські посади в Україну своїх довірених осіб прямими указами та вказівками Кабінету Петра І та Сенату. Нерідко гетьман дізнавався про нове призначення на старшинську посаду вже після публікації відповідного указу в Москві та Петербурзі. Саме таким чином урядом було призначено генерального суддю І. Чарниша, на полковництво — М. Милорадовича, на сотництво — Ф. Требинського, Г. Милорадовича та багатьох інших. 1719 р. вперше на полковий уряд Гетьманату призначили російського офіцера — сина царського вельможі й зятя українського гетьмана Петра Толстого.

Чи не найбільш трагікомічно у цьому зв'язку виглядав випадок з призначенням навесні 1715 р. за прямим указом Петра І сотником Новгород-Сіверської сотні Ніжинського полку Федора Лісовського. Перед тим, 1709 р., Лісовського — також з ініціативи царя — було поставлено протопопом у Гадячі. За кілька років протопопства він встиг натворити стільки проступків і злочинів («богомолец наш не токмо по смертних, певних убійствах, самовольных окалеченіях людських и безсовестных окривавленіях, при всечастних погибельних перехвалках, неправилного свого не поправует поступку, леч ясно, явно, без стида и страха божія, злодейством бавячися»), що тамтешній полковник Іван Чарниш «по требованию всей гадяцкой громади» просив такого «бодрого до коней и волов чужих, богомолца» прибрати з міста, оскільки сил уже немає більше зносити його безчинства. Зважаючи, що під час проведеного розслідування з'ясувалось, що духовна особа в числі інших своїх проступків і злочинів має гріх «двоєженства», Петро І був вимушений піти назустріч вимогам церковного життя та дозволити забрати у свого протеже протопопство, винагородивши його натомість «хлібним місцем» сотника в заможному Новгород-Сіверському. Чим неабияк принизив гетьмана Скоропадського, добре знайомого з попередніми «геройствами» горе-протопопа.

«Не Мазепа проклятий Іуда, а нинішній гетьман проклятий Іуда, що не стоїть за Украйну і москалі її розоряють»

Історія зберегла декілька промовистих згадок про таке сприйняття суспільством гетьманування Івана Скоропадського. Зокрема, улітку 1715 р. російська влада неабияк сполошилась через справу Федора Стичинського. Її суть полягала в тому, що 27 червня 1715 р. під час урочистого молебна в сотенному місті Чернігівського полку Сосниці з нагоди річниці Полтавської битви челядник чернігівського полковника Стичинський, відмовляючись йти до церкви, говорив такі «крамольні» слова: «Чого ви святкували, за що Богові дякували?» Коли ж місцеві жителі наївно повторили завчену фразу: «За те, що цар побив шведа і проклятого Іуду Мазепу», Стичинський в серцях вигукнув: «Не Мазепа проклятий Іуда, а нинішній гетьман проклятий Іуда, що не стоїть за Украйну і москалі її розоряють. А як буде наш полковник (Павло Полуботок. — Авт.) гетьманом, не так постоїть він за Україну, і москалі її не будуть розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковнику бути гетьманом, і нам, слугам його, віддають поваг більше гетьманських».

За ці слова челядника побили батогами й вислали до Сибіру. Утім у Москві, проводячи слідство у цій справі, засумнівались — чи своїм розумом Стичинський до цього додумався? Чи, можливо, і справді в оточенні Полуботка ведуться розмови, що балансують на межі зради цареві? Отож за результатами слідства й Полуботку вказали стримувати своїх слуг від подібного роду висловлювань, оскільки це кидає тінь на його власну репутацію.

«Слинного сала по розсмотренію». Чому царю не смакувало українське?

Сьогодні, звичайно ж, досить складно встановити кулінарну істину: подобався чи не подобався Петру І смак українських продуктів, зокрема сала, і чи допускав він його появу за свій обідній стіл. А ось ставлення зодчого Російської імперії до українського сала в сенсі політичному реконструювати зовсім не складно, оскільки архіви зберігають досить цікаві документи, які проливають світло на цю «делікатесову» сторінку українсько-російських взаємин.

Як відомо, на початку XVIII ст. Україна-Гетьманщина все ще залишалася автономним тілом в межах Російської держави, зберігаючи самобутність політичного устрою як у плані розвитку законодавчого поля, так і моделі розвитку соціально-економічних відносин та функціонування політико-адміністративної системи. Досить самобутнім шляхом розвивалася в цей час й українська торгівля. Второвані за часів зверхності польських королів торговельні шляхи до Вроцлава, Гданська, Кролевця Прусського по завершенні лихоліть Руїни знову стали основними напрямами розвитку українського експорту та імпорту. Щоправда, ще наприкінці XVII ст. Петро І чинить спробу їхньої кардинальної переорієнтації. Після здобуття в османів (як виявилось — на певний час) Азова, він видає указ, де в категоричній формі наказує українським купцям йти з товарами до щойно відвойованого міста, а в інші міста не заходити. Проте завдати реальної шкоди українським експортерам цей указ не встиг, оскільки дуже швидко російський монарх втратив інтерес до південного напряму, звернув свій погляд на Захід, а Азов турки повернули собі.

На західному напряму успіху довелося чекати досить довго. Натомість дуже швидко під тягарем непомірних військових витрат приходить у занепад господарство країни. Аби максимально мобілізувати ресурси на потреби військового відомства, монарх розпочинає своєрідну «заповідну» війну з власним купецтвом, впровадивши цілий реєстр так званих заповідних товарів, торгівля якими стає винятковою державною монополією. (Отож, «війна з помідорами» російського керівництва на початку XXI ст. має свою сумну передісторію.)

Після провалу антимосковського виступу гетьмана Івана Мазепи 1708 р. уряд Петра І бере в українських справах ще більш рішучий курс, спрямований на те, аби, згідно виразу одного зі сподвижників царя графа П. Толстого, «Малую Россию к рукам прибрати». Спочатку провадяться певні політичні нововведення, а з початком 1714 р. черга доходить і до економічних перетворень. З цього часу Гетьманщина стає ареною навколоторгівельних баталій, у ході яких і з'являється. «сальна» проблема.

Як видно з указу Петра І Сенатові від 30 січня 1714 р., російська влада з певним побоюванням ставилася до перспективи брутального втручання у справи українського купецтва — вельми свіжими були ще спогади про виступ гетьмана Івана Мазепи 1708 р. Значно менше сумнівів на цей рахунок мав цар Петро І, котрий вказував сенаторам на даремність їхніх «побоювань заборонити для тамтешнього вільного народу» вивозити деякі товари на звичні для них західні ринки. Вельми цікавою була й аргументація «прорубувача вікна в Європу» щодо правомірності такого кроку. Зокрема, він посилався на створений ним же кількома роками раніше прецедент: «...ибо когда Рига была за Шведами, тогда из черкасских городов, а именно из Стародуба и из других знатных городов как пеньку, так и прочіе товары в Ригу возить било заказано, а велено возить к городу Архангельску, того для и ныне заказать мочно...» До розряду таких «заповідних товарів» Петро І відніс насамперед воловий юхт і пеньку, а крім того, також й українське сало чи, точніше, лій, які «кроме пристаней наших, не возити (как о том можете выраземеть из указу к гетману) и никуда не отпускати».

На основі побудованого на такій «залізній» аргументації розпорядження царя, 6 квітня 1714 р. Сенат видав указ, яким законодавчо закріпив заборону на вивіз з України, крім названих лою, пеньки та юхту, також поташ, смольчуг, воску, конопляної олії, льняного сім'я, щетини, клею, ревеню, смоли, кав'яр. Київський генерал-губернатор князь Д. М. Голіцин в листі до гетьмана повідомляв про механізм реалізації нового закону: «...с общаго с Вашего Превосходительства согласія велено мне в пристойных местах учредить заставиы чтоб конечно никуды инуды, токмо в пристани его царского величества, стоящія на Балтическом море, помянутые товары возили». За порушення закону передбачалося суворе покарання аж до конфіскації всього майна купця на користь царської скарбниці.

У наступні роки список заборонених до вивозу товарів невпинно зростав. Паралельно з цим офіційний Петербург забороняв ввіз панчіх і «каразей», золотих і срібних ниток, шовкових тканин, німецької парчі, вовняних сукон, полотна, тютюну, гральних карт тощо. І якщо без увезених в Гетьманщину матерій та предметів розкоші українські купці якось ще уявляли собі своє життя, то уявити купецьку гарбу без жодного шматочка сала — не могли фізично. Тим паче що царська адміністрація, покликана впроваджувати закони про «заповідні товари» в життя, саме таким чином ставила питання: жодного шматка цього стратегічно важливого продукту не повинно було вислизнути за межі держави.

Як видно з історичних матеріалів початку XVIII ст., боротьба за збереження «сального духу» на возах українських купців проходила як у намаганнях нелегально обійти накладені царським урядом заборони, так і легально добитися їхньої відміни, принаймні в найбільш безглуздих заборонах (як-то заборону на провезення свинячого сала чи м'яса в невеликих кількостях на прохарчування в дорозі). Про масштаби нелегального вивозу «сального потенціалу держави» можна скласти уяву з численної кореспонденції з цього приводу від російського канцлера графа Г. Головкіна чи київського генерал-губернатора князя Д. Голіцина до українського гетьмана. Зокрема, уже в травні 1714 р. Г. Головкін у листі до І. Скоропадського з неприхованим роздратуванням констатував, що українські купці з багатьма забороненими до вивозу товарами все ж знаходять засоби, щоб вивести їх на західноєвропейські ринки, а тому, на його думку, варто було «в пристойних местах на границах поставить заставы».

Особисту відповідальність за дотримання в Україні закону про «заповідні товари» цар Петро І поклав на київського генерал-губернатора, отож той також вельми переймався цією проблемою, оскільки до нього доходила інформація, що «многіе товары увозят за границу», а це могло «быть взыскано на мне». Генерал-губернатор зі свого боку наполегливо радив гетьману «прислать персону добрую, кому ехать по Днепру и по Десне и по иным пристойным местам, и указы обьявлять с посланым моим обще, чтоб торговые люди с заповедными неуказными товари воровски мимо больших шляхов за границу никуда не отьезжали».

При реалізації законів про «заповідні товари» в Україні виникли додаткові проблеми, що не були характерними для російської практики, а випливали з недостатньої конкретизації зазначених указів, а також відмінностей, які існували між тогочасними українською та російськими мовами. Зокрема, з поданих 1718 р. гетьманом Скоропадським на ім'я царя пунктів про різні першочергові потреби українського населення серед іншого читаємо й таке: «Тут же предкладаю Вашому Величеству лихо українських купців, яке їм діється... коли хто з тих українського народу купців, їдучи за границю, візьме для свого прохарчування свинячого мняса, яке у нас називається салом, то через те, що лій по великоруськи теж називається салом і є заповідним товаром, се теж заставщики від тих людей через саму назву відбирають». Зважаючи на такі надужиття царської адміністрації, гетьман прохав, аби центральна влада законодавчо вирішила цю проблему і «купцям їдучи за границю... можна було брати і згадане сало».

Невідомо, як довго тяглася б і чим закінчилася б історія з салом українських свинок, але в цей час у розвиток конфлікту вельми вчасно для української сторони втрутилися інтереси великої політики. До 1714 р. торгівля з Україною давала значний зиск купцям, що мешкали у Вроцлаві, який тоді перебував під владою імператорів з дому австрійських Габсбургів. Штучні перепони, поставлені російським урядом на шляху українських купців на західні ринки, боляче вдарили по майнових інтересах вроцлавських торгових людей, які за таких умов звернулися за допомогою до цісарського уряду. Враховуючи ту обставину, що Петро І був кревно зацікавлений у налагодженні стосунків з Габсбургами, дипломатичні інтервенції австрійських урядовців не могли ігноруватися російською владою. Мабуть, саме на цій сприятливій для українських інтересів хвилі і з'являється сенатський указ, згідно з яким українським купцям дозволялося брати з собою по 100 єфимків «на всякой воз» (до того тверду австрійську валюту відбирали, а за маловартісні російські мідні гроші за кордоном не можна було нічого ні купити, ні оплатити будь-яку послугу), а також «свиного сала по розсмотренію». Гетьману Скоропадському з цього приводу було відправлено з колегії іноземних справ відповідну грамоту.

Ось так сприятливо для української сторони закінчилася ця історія, щоправда, поки що лише для «не товарного» сала. Невдовзі, 1723 р., під тиском з боку Відня російський уряд погодився на відміну заборони на вивезення з України і «товарного» сала, а також юхту, воску, щетини. Товари ж, що мали найбільшу питому вагу в українському експорті до 1714 р., а саме коноплі, льон і селітра, залишалися й надалі «товарами заповідними». Відміна заборони на їхній вивіз і стане головною турботою останнього козацького правителя України-Гетьманщини гетьмана-господарника Данили Апостола наприкінці 1720-х — початку 1730 рр.

Щоправда, навіть після повного скасування дії законів 1714— 1718 рр. історична пам'ять про них надовго збережеться в Україні. Так, навіть рівно через 50 літ по тому українська шляхта згадає про них у відомому «Прошеній малоросійского шляхетства і старшин, вмести з гетманом, о восстановленіи разных старинных прав Малороссіи», поданому на ім'я імператриці Катерини II 1864 р. Таким чином, навряд чи справу з салом українських свинок можна віднести до розряду курйозів історії розвитку українсько-російських стосунків, швидше, тенденцій, що знаходять своє підтвердження й понині.

«От Полуботка правленню надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой»

Після недопущення Петром І до гетьманської булави на виборах 1708 р. полковник Павло Полуботок упродовж наступних десяти з лишком років усю свою впертість, кипучу енергію й інтелект спрямовує на активну адміністраторську та господарську діяльність. Неабиякою підмогою в розвитку господарства Павла Леонтійовича стала й щедрість до нього російської влади. Аби хоч якось підсолодити гіркоту втрати шансів на отримання булави, ще будучи в Глухові 24 листопада 1708 р., Петро І надав Полуботку «за его к Нам, Великому Государю, верные й усерднорадетельние служби» цілий ряд сіл, які раніше належали племіннику гетьмана Мазепи полковнику Івану Обидовському. У грудні Полуботок одержав від царя «в вечное владение... местечко Любеч с перевозом на Днепре Любецким й Лоевским с озера, с приселками всеми», а також інші маєтності, що перед тим були власністю гетьмана Мазепи та генерального писаря Пилипа Орлика.

Не обмежуючись царськими пожалуваннями, полковник активно скуповував землі, не цураючись при цьому ані «изменничьих маєтностей», ані ґрунтів, що належали збіднілим козакам. Осаджував на них слободи, засновував гути, будував млини, поташні буди, гуральні й винокурні. Син свого часу, типовий представник старшинської верстви, що стрімко перетворювалась на нове українське панство, Полуботок, шукаючи матеріальної вигоди, подеколи не зупинявся й перед насильством по відношенню до рядового козацтва чи селян або ж службовим зловживанням. Загалом Полуботку в Україні належало близько 3200 селянських дворів, а його володіння розлягалися на терені насамперед Чернігівського, а також Лубенського, Гадяцького, Ніжинського, Сумського й Охтирського полків. Водночас Полуботок залюбки займався комерцією. Відомо, зокрема, що він контролював і навіть намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах усього Чернігівського полку, іноді здійснював масштабні торговельні операції за участі польських купців. Загалом же неабиякий підприємницький талант і наполегливість Полуботка у досягненні мети роблять його чи не найбагатшою людиною тогочасної України.

Коли на початку 1722 р. гетьман Скоропадський почав лагодитись до вояжу до старої Білокам'яної столиці Російської держави і нової затуманеної і поки що заболоченої столиці Російської імперії, власне, саме для святкування перемоги Петра І у війні зі Швецією та проголошення народження нової імперії, тимчасово управління Гетьманатом передав чернігівському полковнику.

Перебуваючи в Москві та Петербурзі, Скоропадський безуспішно намагається добитись позитивних резолюцій сенаторів і самого імператора на підготовлені ним клопотання «Про загально малоросійські потреби». Натомість наприкінці квітня 1722 р. Петро І «обнадіяв» старого гетьмана звісткою про наміри запровадити в гетьманській столиці, Глухові, російської владної інституції — Малоросійської колегії, котра на місці зможе заразом вирішити всі проблеми. Ясна річ, що запровадження Малоросійської колегії було не просто порушенням усіх попередніх українсько-російських угод (так званих гетьманських статей), які регулювали характер взаємин Гетьманату та російської влади ще з часів Богдана Хмельницького. Задумані Петром І нововведення фактично перекреслювали автономію краю загалом. Це добре розумів Скоропадський. Отож і намагається будь-що переконати імператора в недоречності задуманої реформи. Та дарма: Петро І залишається непохитним. Шістнадцятого травня він, голослівно покликаючись на деякі пункти так званих просительных статей Богдана Хмельницького від 17 лютого 1654 р., нібито піклуючись про своїх «малоросійських підданих», видає офіційний маніфест про заснування в Україні Малоросійської колегії. Гетьман, отримавши таке приниження, перебороти власні емоції не зумів і щойно по поверненні з Москви в Україну 3 липня 1722 р. його не стало.

Провівши гетьмана до Гамаліївського монастиря, де його тіло знайшло останній земний притулок, 4 липня генеральна старшина й полковники зібрались на раду і до проведення нових гетьманських виборів доручили управляти Україною в ранзі наказного гетьмана Павлу Полуботку. Наказний відразу ж заходився надзвичайно активно виконувати гетьманські повноваження. Насамперед Полуботок докладає немалих зусиль, аби в умовах міжгетьманства запобігти неминучим соціальним і політичним заворушенням. Для цього в полки розсилаються накази запобігати соціальним виступам, а передовсім старшинам і державцям уникати зловживань своїм становищем у стосунках з підлеглими й підданими. Розпорядження Полуботка набуло особливої ваги, оскільки імператор Петро І, запроваджуючи Малоросійську колегію, серед іншого своє рішення вмотивовував тими непорядками й зловживаннями, що мають місце в Гетьманаті.

Для того щоб вирішити проблему системно, наказний гетьман розпочинає реформування устрою Гетьманату, зосереджуючи свою увагу передовсім на поліпшенні організації українського судочинства. Дев'ятнадцятого серпня Полуботок видає універсал, яким зобов'язує полкові й сотенні судові інституції ліквідувати стягнення при розгляді справ так званих накладів, що являли собою по суті узаконену форму хабара суддям. Крім того, гетьман закріплює в судочинстві Гетьманату побутування принципу колегіальності розгляду судових справ. Загалом ця норма практикувалась у козацькому судочинстві віддавна. Інша справа, що останнім часом по мірі посилення влади полкової й сотенної старшини над своїми підлеглими цей принцип дедалі більше нехтувався, підмінюючись одноособовим рішенням місцевих полковника або сотника. Отож Полуботок забороняв розглядати судові справи одноосібно, наказуючи чинити це «в присутності й іншої старшини тамошнії, а також безурядових козаків, тільки б чесних і розумних осіб, котрих до тієї справи спеціально назначити належить».

Судова реформа передбачала й суттєве поліпшення формалізації судового процесу. Козацьке судочинство, що зародилось на Січі, під час воєнних походів було абсолютно вільне від усіляких формальностей. І якщо раніше це сприймалось як перевага, то за часів розбудов у Європі регулярних держав це справляло враження відвертого анахронізму. Найбільш очевидні прояви цього анахронізму й намагався ліквідувати Полуботок. Зокрема, він категорично заборонив чинити судочинство на самому нижчому, сільському, рівні в «шинкових дворах, при пиятиці, за якою досконале і зріле в справах розмірковування бути не може». Надалі сільські отамани мали потурбуватись, аби судові розгляди проводилися в спеціальній «судовій ізбі» й обов'язково «неп'янственним, але тверезим і совісним розумом людей жалобливих». Щодо судів вищої інстанції — сотенного і полкового рівнів — то тут встановлювалась чітка ієрархія і відповідно до неї мали здійснюватись апеляційні дії. Аби застерегти права позивача й забезпечити йому можливості для обжалування несправедливого присуду вводилась обов'язкова фіксація розгляду судової справи у спеціальних книгах, з яких кожен міг отримати витяг, необхідний для подачі касаційної скарги. Для поліпшення діяльності Генерального військового суду Полуботок запровадив інститут так званих асесорів, які обирались з-поміж підготовленої старшини і бунчукового товариства у полках і певний час мали спільно з генеральним писарем розглядати подані до вищої судової інстанції Гетьманату справи.

Загалом же запровадженні наказним гетьманом заходи вирізнялись системністю і були покликані суттєво поліпшити стан справ в українському судочинстві, а відтак і зняти надмірну соціальну напругу в суспільстві, що спекулятивно використовувалась російською владою.

Будучи переконливим прибічником міцної гетьманської влади як запоруки процвітання Гетьманщини, Полуботок наполегливо добивається від російської влади дозволу на проведення нових гетьманських виборів. Статус наказного гетьмана не дозволяв повною мірою забезпечувати керованість українськими справами та гарантувати надійний захист українській автономії, яка через реформи Петра І була під загрозою. Проте, якщо реалізація починань Полуботка у сфері судочинства чи адміністрування зустрічали спротив з боку російської влади, то його заходи стосовно організації нових гетьманських виборів — розбивались вщент об мур політики Петра І щодо України.

Інструментом ж реалізації цієї політики був президент Малоросійської колегії бригадир російської регулярної армії Степан Лукич Вельмінов. Адже Сенат, отримавши з України звістку про смерть Скоропадського, розробив комплекс заходів, спрямованих на забезпечення російських інтересів в автономному краї через впровадження Малоросійської колегії в адміністративну структуру Гетьманату. Відтак повідомлення генеральних старшин про обрання Полуботка наказним гетьманом у Сенаті особливого ентузіазму не викликало. Навпаки, обер-прокурор Сенату Іван Скорняков-Писарєв з цього приводу зауважив: «От Полуботка правлению надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой». Що мав на увазі обер-прокурор — не ясно. Але шлях до гетьманства наказному було перекрито. А ще гірше, що логіка вчинків російської влади пояснювалась не тим, що її не влаштовував Полуботок на уряді гетьмана, а неприйнятним був сам цей уряд. Раптова смерть Івана Скоропадського надала Петру І шанс значно радикалізувати реформу державного устрою Гетьманату. Тим паче що в імператора вже був досвід реалізації такої політики: після смерті патріарха Московського Адріана 1701 р. він заборонив проведення нових виборів патріарха і замість нього запровадив спочатку Монастирський приказ, а згодом Святіший Синод, остаточно ліквідувавши тим самим незалежність духовної влади від світської. Усе вказувало на те, що подібний алгоритм дій було обрано й для України.

«Вот я вас согну так, что и другие треснут». Російський бригадир у боротьбі з українськими автономістами

Однак відразу оприлюднювати свої плани в Україні російська влада не стала. Відтак відверто нехтувати волею генеральних старшин і полковників Сенат не наважився, і на позір погодився з результатами цих виборів. Щоправда, в офіційних листах з Москви чи Петербурга жодного разу Полуботка так і не було титуловано наказним гетьманом — лише чернігівським полковником. Була в офіційній реакції Сенату на повідомлення старшин з Глухова ще одна важлива деталь: сенатори, дозволяючи Полуботку спільно з генеральними старшинами «Малую Россию до избрания нового гетмана ведать и всей той Малой России управление чинить», разом з тим зобов'язували їх «во всех делах и советах и посылках в Малую Россию универсалов иметь сношение и сообщение с президентом Вельминовым». А тим часом сам Вельмінов отримав нові інструкції, які зобов'язували його рішуче взятись за оволодіння всією повнотою влади в Гетьманаті.

Отож, бригадир Вельямінов, прибувши до Глухова, відразу почав демонструвати зверхність своєї влади над місцевою, вимагати від наказного гетьмана й генеральних старшин звітності у фінансових справах тощо. Бригадир зобов'язав Генеральну військову канцелярію надсилати йому для ознайомлення геть усі універсали й листи, які виходять у полки. На всі засідання генеральної старшини обов'язково потрібно було запрошувати Вельямінова та членів присутності Малоросійської колегії. Аби придушити в самому зародку можливий спротив козацької старшини, бригадир розіслав по всіх українських полках своїх довірених осіб із закликом до рядового козацтва й поспільства безбоязно скаржитись на свою старшину й державців, обіцяючи зі свого боку повний захист і сприяння.

Прагнучи стримати навальний наступ на українську автономію Малоросійської колегії, Полуботок відмовляється виконувати розпорядження нахабного бригадира, які принижують гідність української влади, а сам тим часом наполегливо апелює до Сенату з приводу протиправних, на його погляд, дій та розпоряджень президента колегії. Наказний вправляється у казуїстиці, закидаючи Сенат і Кабінет Його Імператорської Величності скаргами на протиправні дії Вельмінова в Україні, доводячи їх посиланнями на відповідні положення гетьманських статей чи попередніх указів і розпоряджень імператора.

З початку бригадир Вельямінов не звернув уваги на протидію з боку наказного гетьмана. Коли ж під час чергового звернення до Полуботка з наказом Вельямінов отримав чергову відмову опонента, котрий умотивовував своє рішення тим, що дії бригадира виходять за межі повноважень, окреслених у маніфесті Петра І про заснування Малоросійської колегії від 16 травня 1722 р., президент колегії спересердя і вигукнув свою сакраментальну фразу: «Я вам указ! Что вы такое предо мной? Ничто! Вот я вас согну — так, что и другие треснут. Государь указал переменить ваши давнины и поступать с вами по-новому».

Попри нерівність сил Павлу Полуботку все-таки вдалось відчути смак перемоги. За тривалої відсутності в Петербурзі Петра І, котрий на чолі військ улітку 1722 р. вирушив на Північний Кавказ, наказному гетьману вдалось таки відшукати в царському оточенні «найслабшу ланку» і, вхопившись за неї на певний час, приструнити бригадира Вельямінова, заборонивши йому зверхньо ставитись до українських старшин і, що головне, руйнувати державний уклад Гетьманату. І, як це не фантасмагоричне звучить, тим, хто виступив на захист українських давнин, був сумнозвісний в Україні погромом Батурина восени 1708 р. генерал Меншиков. Знаючи про неймовірну слабкість князя в питаннях особистого збагачення за рахунок державної казни, Полуботок виявив йому сприяння під час межування його маєтностей в Україні. У відповідь Меншиков допоміг наказному гетьману отримати в Сенаті позитивні резолюції на подані ним клопотання «в загально малоросійських потребах».

Задобрений підтримкою наказного гетьмана у вирішенні власного майнового інтересу, Меншиков у надісланому до Глухова листі запевнював «и впредь оное патронство на народ малороссийский оказывать». І це неабияк надихнуло Павла Леонтійовича. Проте повернення імператора з походу розставило все по своїх місцях. Прибувши до Москви в другій половині лютого 1723 р., президент Малоросійської колегії представив проект поглиблення реформи устрою Гетьманату, який отримав схвальні відгуки в Сенаті. А шістнадцятого квітня після особистої зустрічі президента колегії з імператором було видано указ, який перетворив Малоросійську колегію з контролюючої установи Російської держави, розміщеної в Україні, на власне місцеву владну інституцію. Зокрема, колегія отримувала право безпосередньо зноситись з місцевими органами влади Гетьманату, причому могла це робити і «мимо генеральной старшини». Натомість наказний гетьман і генеральна старшина позбавлялись права надсилати в полки будь-які розпорядження, не узгодивши їх попередньо з колегією. Підтверджувались усі заведені Вельміновим збори й податки. Крім того що в полкових містах напередодні з'явились російські коменданти, передбачалась можливість призначення російських офіцерів безпосередньо козацькими полковниками.

Указ від 16 квітня був грубим порушенням автономії Гетьманату. Власне, з цієї автономії залишалась лише бліда тінь. Отож, остерігаючись можливого вибуху невдоволення українського суспільства, передовсім старшинської верстви, у російських владних колах розробили складну модель реалізації указу. У відповідності з нею оприлюднення відбувалось поетапно: спочатку оголошувались положення, які могли сподобатись широким козацьких верствам, оскільки обмежували всевладдя старшини, а вже згодом спливали деталі, які стосувались практично кожного. Водночас, з Петербурга надійшов до Глухова наказ гетьману Полуботку, генеральному судді Івану Чарнишу і генеральному писарю Василю Савичу прибути «для ответа» до столиці імперії.

«Как всем известно, что со времен первого гетмана Богдана Хмельницкого, даже до Скоропадского, все гетманы явились изменниками»

Поки Полуботок і генеральні старшини долали шлях з Глухова до Петербурга, 23 червня 1723 р. імператор видав новий указ, що стосувався українських справ. Цього разу Петро І був вельми відвертий у своїх намірах і безпощадний в аргументах: «Как всем известно, что со времен первого гетмана Богдана Хмельницкого, даже до Скоропадского, все гетманы явились изменниками, то и надлежит приискать в гетманы весьма верного и известного человека, о чем и имеем мы непрестанное старанне; а пока оный найдется, для пользы вашего края определено правительство, которому велено действовать по данной инструкции; и так до гетманского избрания не будет в делах остановки, почему о сем деле докучать не надлежит». Тобто імператор фактично ліквідовував гетьманський уряд. Більше того, смертельно небезпечним відтепер ставало саме нагадування про проведення нових гетьманських виборів.

Тим не менше 6 серпня під час особистої зустрічі з Полуботком, Савичем та Чарнишем Петро І демонстрував неабияку привітність до козацьких зверхників, і це підбадьорило наказного. Попри декларовані імператорським указом заборони, 13 вересня він подав нові чолобитні, де серед іншого містилося прохання «вместо Малороссийской коллегии учинить генеральний суд в седьми персонах». Як стверджував автор «Чернігівського літопису», подача чолобитної неабияк роздратувала Петра, і з того часу «бачили монарха розгніваним». За його наказом Полуботка, Савича та Чарниша почали викликати на допити в Таємну канцелярію. Тим часом Теофан Прокопович передав імператору донос чернігівського єпископа Ірадіона з приводу нібито таємних контактів наказного гетьмана з гетьманом Орликом, коли той приходив разом з татарськими ордами в околиці Києва, під Васильків. Аби розслідувати обставини справи, Петро І віддав наказ про відрядження в Україну лейб-гвардії майора Олександра Румянцева.

Коли ж 10 листопада гонець з України передав імператору колективну чолобитну від імені всього Війська Запорозького щодо відміни запроваджених Малоросійською колегією нововведень і, що саме головне, надання дозволу на проведення нових гетьманських виборів, Петро прийшов у неймовірну ярість й «изволил приказать своими устами з великим гневом взять под караул обретающуюся в Петербурге генеральную старшину и всех, кто им ассистовал». Виконуючи імператорський наказ, 10 листопада («по полночи в 11 часу») начальник Таємної канцелярії генерал-майор О. І. Ушаков особисто доставив у Трубецькой каземат Петропавлівської фортеці Полуботка та ще п'ятнадцять козацьких старшин — генерального суддю Івана Чарниша, генерального писаря Василя Савича, полкового суддю Григорія Граб'янку, наказного полковника Петра Корецького, військового канцеляриста Миколу Ханенка та інших.

«Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани». Скарби гетьмана — уявлені та справжні

Більше року тривали допити Полуботка в Петербурзі. Щоб розширити коло звинувачень проти гетьмана, імператор таки вирядив в Україну майора Румянцева, котрому доручалось не лише взяти під варту співучасників Павла Леонтійовича, провести допити його рідних і близьких, а й усіляко заохочувати подачу проти нього доносів. Емісар мав попередньо «обнадежить» потенційних донощиків, «чтоб без всякой опаски ехали для обличения Полуботка». Риторика Румянцева в Україні мала переконливо свідчити про те, що дорога додому Полуботку закрита назавжди. Одним з доказів цього, вочевидь, мало служити й призначення на місце Павла Леонтійовича полковником до Чернігова російського офіцера Михайла Богданова. Ще більш «переконливим» Румянцев був тоді, коли провів найбільшу з часів погрому 1708—1709 рр. чистку старшинського корпусу Гетьманату. За його результатами майже половина старшин втратила свої уряди. Під варту було взято останніх членів гетьманського уряду — генерального осавула Якова Лизогуба і генерального хорунжого Василя Жураківського, а крім того, миргородського полковника Данилу Апостола, військового канцеляриста Петра Валькевича, сотників Семена Галецького, Костя Криштофенка та інших.

Особливо прискіпливим Румянцев був у розслідуванні справи про таємні зносини Полуботка з Орликом. Аби виявити хоч якийсь слід у цій справі, майор звернувся за допомогою до київського генерал-губернатора князя Ю. Трубецького. Проте все виявилось, марним.

Не змогли довести вину наказного гетьмана і слідчі Таємної канцелярії. На допитах Полуботок тримався гідно, наполегливо повторював, що до Орлика нікого не направляв і сам не мав з ним зустрічей. Не допомогли петербурзьким слідчим і такі аморальні методи слідчої роботи, як використання при розслідуванні справи духовної сповіді смертельно хворої людини. Автору вдалось виявити у слідчій справі Полуботка доповідну записку капелана Петропавлівської фортеці, де він звітував про свої намагання — згідно з отриманою раніше інструкцією — з'ясувати в ході сповіді обставини цієї заплутаної історії, але Павло Полуботок, перебуваючи вже на смертному одрі («и в самой же тяжкой болезни», як наголошував духівник), заперечував факт таємних зносин з опальним гетьманом.

Смерть Павла Полуботка 18 грудня 1724 р. зняла з нього тяжкі обвинувачення й закрила судову справу. За місяць по тому, у січні 1725 р., помер й імператор Петро І. А ще за місяць вже його наступниця на троні імператриця Катерина І спеціальним указом закрила судове провадження і щодо інших козацьких старшин, взятих під варту разом з Полуботком або ж у процесі судового розслідування його справи. Викликаних Румянцевим з України свідків для обвинувачення наказного гетьмана відпустили додому. Тих же, хто знав про наміри і дії Павла Полуботка та вчасно не доніс про них російській владі, «били батогами нещадно», після чого також дозволили повернутись на батьківщину.

Тіло ж наказного гетьмана знайшло свій вічний спочинок у Петербурзі, на Виборзькій стороні, на цвинтарі при церкві Святого Самсона Прочанолюбця. Як злу іронію долі можна сприймати той факт, що церкву було збудовано 1709 р. на честь перемоги Петра І в Полтавській битві...

Але у випадку з непересічними історичними постатями нерідко трапляється так, що смерть фізична далеко не завжди означає кінець впливу особистості на перебіг історії. Саме така доля випала і нашому герою. У часи національного пробудження середини XIX ст. ім'я Павла Полуботка стає символом незламності українського духу, твердості у відстоюванні прав своєї милої Вітчизни. Відомий український історик Микола Костомаров стверджував, що у другій половині XIX ст. портрет Полуботка прикрашав чи не кожну селянську оселю Лівобережної України. Причому зазвичай художній образ сивовусого старшини доповнював текст фрагменту монологу, нібито виголошеного наказним гетьманом перед Петром І: «Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани, що мене кинуть у похмуру темницю на голодну смерть, та мені все одно: я промовляю від імені своєї Вітчизни і добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого рідного краю».

Інша легенда, що передавалась Україною з вуст в уста, гласила про те, що нібито вже смертельно хворого гетьмана навістив у казематі Петропавлівській фортеці Петро І, вмовляючи прийняти лікаря і порятувати своє життя. На що Полуботок гордо відповів: «Ні государю, ти не в силах уже повернути мені життя, яке згасає, скоро Петро і Павло стануть на одній дошці перед Всевишнім. Він і розсудить їхні діла».

Упродовж століть передається легенда про казкові скарби, які нібито гетьман передав через свого сина на зберігання до Лондона, до банку Ост-Індської кампанії. Перекази гласили, що спроби повернути золото чинив уже Петро І та його наступники. Від середини XIX ст. претензії на скарб гетьмана стали заявляти численні нащадки Полуботка. А 1908 р. в місті Стародубі 350 його нащадків навіть провели спеціальний з'їзд щодо вироблення спільної позиції з повернення скарбів на батьківщину. За результатами з'їзду було сформовано і відправлено на Британські острови повноважну делегацію в складі 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років користування банком грішми Павла Полуботка. А за підрахунками претендентів на спадок сума ця мала складати небагато-немало аж 213 млн рублів! У середині 1950-х рр. розшуком вкладу Павла Полуботка зайнявся спеціальний орган — Ін'юрколегія СРСР. У черговий раз увага громадськості до цієї теми акумулювалась на зорі української незалежності, на початку 1990-х. Спочатку про мільйони Павла Полуботка (а точніше, за підрахунками зацікавлених фахівців, нині мова йде вже про суму на внеску в 16 млрд фунтів стерлінгів) заговорили представники патріотичних сил, а згодом і влада незалежної України. І цього разу згадали про важливу умову повернення гетьманських коштів — вклад може повернутись лише у незалежну Українську державу.

Як ставитись до тих легенд і міфів, які за декілька століть оповили славне ім'я Павла Полуботка? Якщо оцінити їх з точки зору професійної історичної науки, то у них, звичайно ж, більше ірраціонального й емоційного, аніж документально підтвердженого достовірного матеріалу. Свого часу мені доводилось уважно вивчати судову справу гетьмана, і виявити хоч би якийсь натяк на інтерес уряду Петра І до вкладу Полуботка в іноземний банк не вдалось. А зважаючи на те, що й імператор, і «пташата гнізда його» були вельми винахідливим у вишукуванні чужих коштів на свою користь, чи не є вже сам факт цього достатнім аргументом, аби скептично поставитись до перспективи неймовірного збагачення нащадків Полуботка? Так само і тексти розлогих промов, які нібито виголошував український гетьман перед російським імператором, знаючи характер останнього, виглядають не надто правдоподібно.

Утім історична постать це не лише певний набір дій і чеснот. Це ще обов'язково певний вчинок, який вивищується над сірою буденністю сучасників, а тому відповідним чином сприймається нащадками. Нерівний двобій Павла Полуботка з всесильним і брутальним Петром І однозначно підпадав під таке визначення. Отож і в пам'яті наступних поколінь українських патріотів він вкарбувався саме у такий спосіб: як визначний український гетьман, патріот, котрий жертовно приніс власне життя на вівтар утвердження української ідеї. І саме цей приклад жертовності і є справжній скарб, який гетьман заповів нащадкам.

Золота осінь козацької державності. Ще одні вибори без права вибору, та гетьман, котрому немає альтернативи

Після того брутального наступу на козацькі права й вольності, що його вчинив Петро І, українська автономія, здавалося, доживає останні свої дні. Проте доля розпорядилась інакше. У січні 1725 р. несподівано помирає Петро І, ніби підтверджуючи своєю смертю легендарне пророцтво смертельно хворого гетьмана Полуботка: скоро Петра і Павла розсудить Вишній суд. Силою обставин дружина імператора Катерина І, котру він був ладен зі світу зжити, посідає імператорський трон. За її спиною постійно точиться боротьба придворних партій за доступ до влади. А тим часом над імперією нависає загроза нової війни з Оттоманською Портою. Війни, яку Росія за тих умов аж ніяк не могла собі дозволити.

Неймовірне хитросплетіння загальноросійських інтересів та інтересів окремих кланів при дворі надає Україні шанс зупинити руйнацію козацької державності. Спершу допомога прийшла звідти, звідки її, здавалось би, годі було чекати — від зловісного для України князя Меншикова. «Світлійший», прагнучи зміцнити власну політичну міць у Петербурзі, стає ситуативним союзником українських автономістів і підтримує ідею відновлення гетьманства. В умовах лібералізації урядового курсу з ув'язнення виходять члени гетьманського уряду, полковники й сотники. З берегів Неви навіть лунає обіцянка відновити в Україні Гетьманат.

Тим часом навесні 1727 р. в опалу до імператора Петра II, котрий зійшов на російський престол по смерті Катерини І, потрапляє князь Меншиков. За якийсь місяць фактично перша особа держави перетворюється на безправного висланця. Проте, на щастя, і після опали князя ідея реставрації Гетьманату не занепадає. У другій половині липня Іноземна колегія підготувала формуляр гетьманської присяги та «особливые секретные пункты» царському представникові при гетьманському уряді. З цього пакету документів особливої уваги заслуговують таємні пункти-інструкції, адже вони розкривають зміст акту реставрації Гетьманату та висвітлюють механізм реалізації проекту. Зокрема, в «особливых секретных пунктах» було зазначено, що задекларовані урядом обіцянки повернути українському народові право «выбрать по прежнему гетмана и старшину» було написано лише «для лица». Насправді ж імператор виказав «соизволение быть гетманом миргородскому полковнику Данилу Апостолу». Виходячи з цього, якщо резидентові стане відомо, що «некоторые из того народа о ином ком намерение имели в гетманы обират, в таком случае ему того предостерегать и путь к тому предуготовить, чтоб, конечно, ево, Данила Апостола, а не иного кого в гетманы народ избрал». Якщо ж він не зуміє переконати виборців віддати свої голоси за миргородського полковника, автори інструкції наказували «то собрание под каким пристойным претекстом остановить и писать Е. И. В. в Коллегию иностранных дел». Отже, ішлося не про реставрацію давніх прав українського суспільства, а про призначення офіційним Петербургом на посаду гетьмана Апостола, при збереженні видимості вільного волевиявлення учасників елекційної ради.

Утім тривожитись з приводу результатів волевиявлення російській владі не було підстав. Надто вже авторитетним і шанованим серед козацтва був полковник Апостол, аби хтось міг з ним конкурувати. Достатньо буде сказати, що перед тим, як взяти до рук гетьманську булаву, Апостол понад сорок років був полковником у Миргороді. Випадок унікальний для історії Гетьманату. Отож, жовтнева Генеральна рада 1727 р. одностайно підтримала кандидатуру Данила Апостола.

В особі Апостола Україна отримала авторитетного й шанованого старшину, вмілого адміністратора й доброго господарника. Попри похилий вік новий гетьман активно починає відтворювати каркас козацької держави, помітно зруйнований діями Малоросійської колегії. В Україні знову запрацював повноцінний гетьманський уряд, проведено ревізію земельного фонду, наведено лад у судочинстві. Апостол, котрий любив і вмів господарювати (був одним з найбагатших старшин Лівобережжя, але при цьому не мав проти себе судових тяжб, чого не можна сказати про багатьох його сучасників), добивається від російського уряду відміни обмежень на експорт товарів з України, клопочеться, аби паспорти на виїзд за кордон українським купцям видавала українська влада тощо. Наводить лад у бюджеті автономії. Піклується про поліпшення матеріального становища Києво-Могилянської академії.

Апостолові навіть вдається відтворити щось подібне на новий українсько-російський договір (Іван Скоропадський гетьманував упродовж майже 14 років без нього). Прибувши на початку 1728 р. до Москви на коронацію імператора Петра II, гетьман подав так звані Статейні пункти, що мали регулювати взаємини сторін в політичній, економічній та духовній сферах. Розгляд гетьманських пропозицій та обмін думками з приводу їхнього змісту тривали аж до кінця серпня, коли врешті імператор підписав «Рішительні статті». «Статті» проголошували збереження традиційних козацьких прав і вольностей. За козацтвом зберігалося право вільної гетьманської елекції, яка, утім, мала відбуватися лише з дозволу імператора та за присутності його представника, а крім того, новообраний регіментар обов'язково мав приїздити за підтвердженням своїх повноважень до російської столиці. Гетьман отримав право на зовнішньополітичні зносини з сусідніми Польщею та Кримом, щоправда, чинити він це мусив обов'язково з відома імператорського міністра. У сфері кадрової політики гетьман міг затверджувати своєю владою нижчу козацьку адміністрацію, а ось кандидатів на посади генеральних старшин і полковників старшина обирала з-поміж себе, але затверджував їх імператор.

Найбільшим же позитивом від отримання Апостолом «Рішительного указу» було те, що тепер, на відміну від доби Петра І, Україна-Гетьманщина мала правовий акт, що регулював стосунки сторін, а тому можна було сподіватися на уникнення брутального порушення російським керівництвом українських «давнин».

«Гетьману надалі бути не мислиться, а бути Правлінню в шести персонах». Друге скасування гетьманства російською владою

Коли наприкінці січня 1734 р. до Петербурга надійшла звістка про смерть гетьмана Данила Апостола, надзвичайна нарада Кабінету міністрів прийняла ухвалу: «Гетьману надалі бути не мислиться, а бути Правлінню в шести персонах». Щоправда, у виданій Війську Запорозькому та всьому «малоросійському народові» грамоті урочисто декларувалися наміри імператриці Анни Іоанівни й надалі зберігати в непорушності права і вольності Війська Запорозького, закріплені привілеями, наданими царями гетьману Богдану Хмельницькому та його наступникам. Більше того, навіть в інструкції новому владному органу, що переносився в державне тіло Гетьманату, — цьому самому «Правлінню в шести персонах» — його запровадження публічно трактувалося як крок тимчасовий, покликаний забезпечити справне управління в умовах міжгетьманства.

Проте насправді ця заява була лише пустослівною декларацією. Адже в таємній інструкції призначеному головою цього органу князю Олексію Шаховському Анна Іоанівна наголошувала, що Правління гетьманського уряду є інституцією не тимчасовою, а такою, що має назавжди замінити собою гетьмана.

Щоправда, враховуючи попередні помилки, зокрема відчуженість Малоросійської колегії петрівської доби від української влади, до складу Правління гетьманського уряду було включено, крім трьох російських чиновників — генералів О. Шаховського і І. Баратинського та полковника Гур'єва, три українських генеральних старшини — генерального суддю Михайла Забілу, генерального осавула Федора Лисенка та генерального підскарбія Андрія Марковича. Під час засідань Правління його членам було наказано «бить в равенстве», при цьому українська старшина мала сидіти з лівого боку стола, а російська — з правого. Але в дійсності рівність була лише формальна. Фактично ж вона порушувалась вже хоч би тим, що фактичним главою Правління гетьманського уряду став не український старшина, а російський можновладець — князь Шаховський. І саме останній отримував з Петербурга різного роду доручення російського уряду, у тому числі й таємні, та організовував на свій розсуд їхню реалізацію в Україні.

«Москалики-соколики, поїли ви наші волики, А вернетесь здорові — поїсте й останні корови». Україна в Російсько-Турецькій війні 1730-х рр.

Початок Російсько-Турецької війни 1735—1739 рр. було покладено походами армій фельдмаршала Б. Мініха під Азов та генерал-лейтенанта М. Леонтьєва на Крим, що розпочалися наприкінці літа 1735 р. При цьому українці відразу ж відчули, що за прагнення Російської імперії розширити свої межі їм особливо доведеться заплатити немалу ціну...

До складу 44-тисячної армії генерала Леонтьєва було включено й полки Гетьманату, а також козацькі полки зі Слобожанщини та запорозькіх козаків, які лише перед тим, у березні 1734 р., повернулись на Запорожжя, облаштувавши неподалік від Чортомлика, на півострові, що омивався правим рукавом рік Дніпро та Підпільна, так звану Нову Січ (поблизу нинішнього с. Покровського Нікопольського р-ну).

Як і наприкінці XVII ст., під час Кримських походів князя В. Голіцина російська армія втратила чимало часу на підготовку до походу і в степ вступила лише на початку жовтня. А вже в середині місяця розпочалися проливні дощі, після яких ударили незвично ранні й сильні морози, які паралізували подальше просування військ. На скликаній Леонтьєвим військовій раді було ухвалено припинити похід. Незважаючи на відсутність великих битв в ході кампанії, загальні втрати армії генерала Леонтьєва склали близько 9 тисяч, головним чином тих солдатів і козаків, які загинули на зворотному шляху від перемерзання й хвороб. Крім того, одні лише козаки з Гетьманщини через нестачу кормів втратили 12 тисяч коней.

Так само вкрай невтішними були й результати походу фельдмаршала Мініха під Азов. Утім весною наступного року саме йому було доручено очолити похід на Крим. Цього разу в похід вирядили вже 95-тисячну армію. До походу було залучено 16 тисяч козаків-гетьманців (щоправда, більшість з них не мали коней, були погано озброєні, а чимало — дезертирували), а також слобідських козаків та 3,5 тисяч запорожців. Для російського командування важливою була участь останніх, адже вони добре знали топографію Північного Причорномор'я і були незамінними при проведенні розвідувальних операцій та визначенні маршрутів пересування військ. Саме запорозькі козаки в травні 1736 р. першими перейшли Сиваш і на чолі з кошовим отаманом Іваном Малашевичем здійснили розвідку боєм у тилу ворога. Через деякий час запорожці розгромили орду нуреддин султана (одного з заступників кримського хана) й захопили його прапор, бунчук і булаву.

У другій половині травня армія Мініха підійшла до Перекопської укріпленої лінії, і після кількаденних сутичок з кримськими татарами вторглася на півострів. По мірі просування російських військ в напрямку Бахчисарая кримці не вступали у відкритий бій, а, супроводжуючи російський табір, вдавались до дрібних сутичок, очікуючи на шанс увірватись у його середину. Крім того, кримський хан намагався відтіснити супротивника подалі від запасів питної води та продовольства та фуражу. У середині червня російські війська наблизились до Бахчисарая.

Шістнадцятого червня корпус генерал-майора Рєпніна, у складі якого перебувало близько тисячі запорожців, вступив у татарську столицю Бахчисарай. Ось як високо російський командувач Б. Мініх оцінював дії українців: «...они на марше в неприятельской земле всегда впереди имелись».

Обернувши на попіл Бахчисарай і Султансарай, російська армія була змушена знову повернутися в Україну. До відходу спонукали як непідготовленість військ до проведення бойових операцій у гірській місцевості, так і значні людські втрати, до яких спричинили не стільки бойові операції, скільки нестача води та продовольства. Загальні втрати армії Мініха склали не менше 30 тисяч чоловік. Особливо великими були втрати серед козацького війська, про яке фельдмаршал турбувався найменше, вважаючи, що гетьманці даремно лише хліб їдять, не приносячи ніякої користі.

Втрати України від війни значно виросли на початку наступного року, коли Кримська Орда прорвала пограничні захисні лінії й вторглася на територію Полтавського та Миргородського полків. За декілька днів ґрасування на півдні Гетьманщини татари вбили або захопили в полон близько 7 тисяч людей, спалили декілька сотень сіл і хуторів, вивели чимало худоби, завдавши загальних збитків на суму близько 350 тисяч рублів.

Невдачі минулих років не похитнули віри російського командування у свій загальний успіх, і навесні 1737 р. було розпочато підготовку до нової кампанії. Цього разу планувалось спрямувати армію генерал-фельдмаршала П. Лассі — усього близько 50 тисяч на Кримський півострів, а ще 70 тисяч військ на чолі з фельдмаршалом Б. Мініхом кинути на оволодіння турецької фортеці Очаків. Українські козаки були долучені до армії Мініха. Російська армія мала у своєму розпорядженні понад 60 гармат, але в неї не було спеціальних штурмових споряджень — драбин, стінобитних машин, засобів подолання ровів і валів. Унаслідок цього штурм призвів до величезних людських жертв. У сторони, яка нападала, за таких обставин взагалі було дуже мало шансів на успіх. Але, на щастя, їм допоміг випадок. Ядро випадково влучило в пороховий погріб у фортеці, і турки в паніці кинулися до кораблів. Скориставшись з цього, російські та українські війська увірвалися в Очаків. Взяття Очакова коштувало 24 тисячі життів російських солдатів і 5 тисяч українських козаків.

Гостра нестача продовольства та фуражу, а також епідемії хвороб змусили Мініха вже 5 липня вивести війська з Очакова, залишивши в ньому 8-тисячний гарнізон. Відхід головних сил армії прикривала запорозька кіннота. При відступі армії загинуло ще декілька тисяч вояків і близько 40 тисяч коней і волів, реквізованих на потреби армії в Україні. Більш успішно і, що головне, з меншими втратами розвивався похід військ генерал-фельдмаршала Лассі на Кримський півострів, де йому вдалося задати відчутної поразки ордам хана Менглі Ґерая, зруйнувати другу кримську столицю Карасу-Базар та з мінімальними втратами відійти в російські степи.

На наступний рік російське командування запланувало черговий похід на південь. Готуючись до нього, Мініх наказав реквізувати в населення Гетьманщини 46 тисяч волів, мобілізувати 15 тисяч козаків для участі в поході та викликати додатково 50 тисяч селян для несення обозної служби. Мобілізація 1738 р. остаточно руйнувала господарство Лівобережної України. Ще восени попереднього року відомий російський державний діяч, кабінет-міністр Артемій Петрович Волинський, прямуючи Лівобережжям, так змалював стан справ в Україні: «Аж до самого свого в'їзду на Україну я навіть не уявляв собі, як сильно вона спустошена і яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано на службу, що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати самий край... Багато ланів не засіяно, бо немає кому працювати та й немає чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено під час походу, а лишилося, то тепер забирають. У самому лише Ніжинському полку взято 14 тисяч волів, а що з інших полків забрано, про те не маю докладних відомостей».

Похід 1738 р. в черговий раз пройшов за звичним сценарієм: одна російська армія увійшла на територію Кримського півострова, зруйнувала Перекоп та ряд інших укріплень, і через відсутність належного тилового забезпечення була змушена повертатися назад. Тим часом величезна російсько-українська армія (усього близько 108 тисяч вояків) під командою Мініха була спрямована на оволодіння турецькою фортецею Бендери на Дністрі. Але зустріч зі свіжими турецькими військами та пошесть чуми змусила поспішно відводити війська на українські землі. Під час відходу російської армії її тили прикривали запорозькі та гетьманські козаки. В одному з найбільш запеклих ар'єргардних боїв, коли на колону російсько-українських військ напала 20-тисячна татарська орда, загинув генеральний бунчужний Семен Галецький та відомий козацький літописець гадяцький полковник Григорій Граб'янка.

На роки війни випадає і так зване полоніння льоду в південних полках Гетьманату, коли за наказом головнокомандувача російської армії Б. К. фон Мініха щорічно взимку мобілізовувалася величезна кількість людей з числа селян і міщан, яких примушували рубати кригу на Дніпрі, щоб перешкодити переправі татар. Таке прорубування ополонок було неймовірно тяжкою роботою, а до того ж безглуздою. Адже з посиленням морозів місце, розчищене від криги, знову швидко замерзало.

Лише перенесення російським командуванням бойових операцій на землі Молдавії наступного року та завдані там турецьким військам поразки принесли Росії перевагу над противником. Так, розбивши 17 серпня 1739 р. неподалік Хотина 90-тисячну турецьку армію під командою сераскира Велі-паші, російські війська майже без опору оволоділи Хотинською фортецею, а 1 вересня — вступили до Ясс. Активну участь у кампанії брали українські козаки. Зокрема, своєю доблестю уславились козаки Миргородського полку, очолюваного полковником Василем Капністом. За наказом російського командування Капніст здійснив глибокий рейд по ворожих тилах, імітуючи підготовку до переправи головних сил у напрямку Бендер. Спроби кримського хана, котрий вирядив проти Миргородського полку досить великі сили, перехопити Капніста успіху не принесли. А ось користь від цього рейду для головних сил армії Мініха, котрим вдалося безперешкодно форсувати Буг, була значною.

Успіхи російсько-українських військ стурбували керівництво Австрії, яке 12 вересня уклало сепаратний мирний договір з Туреччиною. Після цього Росії більше нічого не залишалося, як 29 вересня 1739 р. підписати з турецьким урядом Белградський мирний договір. Договір, що став ганьбою для російської сторони. У відповідності з ним Росія по суті поверталася до своїх попередніх рубежів. За умовами договору, до Росії відходило лише місто Азов (Азовські укріплення Туреччина мала право знищити), а також за нею визнавалися права на землі, що споконвічно перебували у віданні запорозьких козаків.

Людські ж втрати й матеріальні збитки від війни були колосальними. Так, лише російська армія втратила в ході війни понад 100 тисяч солдат. Лівобережна Україна, що впродовж усієї війни була найближчим тилом російської армії, зазнала збитків на колосальну як на ті часи суму — 12 млн рублів. Величезними були матеріальні збитки від постою на українських землях 75 російських полків, з яких 23 були кінними. Крім їхнього утримання, з українського населення було стягнуто провіанту та фуражу на суму понад 170 тисяч рублів, які так і не було повернуто. Ще близько 150 тисяч рублів втратила Гетьманщина від реквізицій на потреби російської армії коней і волів. До стройової та обозної служби за роки війни російським командуванням було залучено 157 тисяч козаків та 205 тисяч селян, із яких близько 34 тисяч загинуло. Війна вкрай негативно позначалася на господарському розвитку України, підірвавши її матеріальні сили та занедбавши сільськогосподарське виробництво. Саме в ту пору українці вилили свій жаль за втраченим у ході реквізицій російською армією майном словами пісні:

Пастух, президент Академії наук, гетьман, граф і камергер. Неймовірна гра долі Кирила Розума

Після того як на початку 1740-х рр. на російський трон сходить Єлизавета Петрівна, урядовий курс щодо українських справ помітно лібералізується й це відбивається як на статусі автономії, так і становищі українського населення. Завдячуючи прихильності Єлизавети до вихідця з України, відомого в російській історії як фаворит імператриці та її таємний чоловік граф Олексій Розумовський, донька Петра І щиро захоплювалась усім українським: народним характером, традиціями, співами тощо. Ще більше її симпатії зросли після подорожі 1744 р. до Глухова, Козельця, Києва та поклоніння Печерським святиням. Українська старшина й народ радо вітали її приїзд й неодноразово висловлювалися за те, аби відновити давні права і вольності. Восени 1746 р. Єлизавета повідомляє про свій намір реставрувати в Україні гетьманську форму правління. Указ з цього приводу імператрицею було підписано 5 травня 1747 р., а урочиста церемонія гетьманських виборів, на яких булава цілком прогнозовано потрапила до рук брата фаворита імператриці Кирила Розумовського, відбулася 22 лютого 1750 р.

Офіційний титул гетьмана Лівобережної України в 1750— 1764 рр., відомого державного і політичного діяча козацької України та Російської імперії, президента Російської (Петербурзької) академії науку 1746—1765 рр., графа і сенатора Російської імперії Кирила Розумовського (1728—1803) включав цілу купу гучних звань і почесних найменувань: «дійсний камергер, лейб-гвардії Ізмайловського полку полковник, обох російських імператорських орденів Святого Апостола Андрія і Олександра Невського, також польського ордену Білого Орла і голштинського Святої Анни кавалер» і тому подібне. Щоправда, у дитячі та юнацькі роки суспільний статус майбутнього українського правителя визначався значно скромніше — пастух батьківської та громадської череди на хуторі Лемеші (никі — село Козелецького району Чернігівської обл.). Але, завдячуючи карколомній кар'єрі старшого брата Олекси, котрий не лише зумів отримати шляхетне прізвище «Розумовський» (від народження брати носили козацьке — Розуми), стати графом і взяти таємний шлюб з донькою Петра І імператрицею Єлизаветою, Кирило не пройшов, а просто промайнув усі щаблі соціальної драбини Російської імперії.

Ставши несподівано для себе в шістнадцятилітньому віці графом, майбутній гетьман вирушив в освітню подорож Європою. Мандруючи під опікою ад'юнкта Петербурзької академії наук Григорія Теплова кращими європейськими науковими центрами (Берлін, Кенігсберг, Данциг), Розумовський здобув хоч і поверхову, але досить широку європейську освіту. І вже в травні 1746 р., маючи всього лише вісімнадцять літ від роду, Кирило, у котрому було «усмотрено особливою способность и приобретенную в науках искусность», очолив Академію наук. А кількома роками пізніше, на початку березня 1750 р., на Генеральній раді в Глухові з великою урочистістю та дотриманням належного традиційного церемоніалу двадцятидвохрічного Розумовського було заочно обрано на гетьманство. Імператриця Єлизавета Петрівна з цієї нагоди присвоїла йому черговий військовий чин генерал-фельдмаршала та в придворній церкві в Петербурзі вручила гетьманські клейноди.

Незважаючи на театральний бік організованого імператрицею лицедійства, Розумовський у політичному сенсі виявився не такою вже й безпомічною іграшкою в руках офіційного Петербурга, як на це сподівалося оточення Єлизавети Петрівни і, власне, як про це писало чимало російських та й вітчизняних істориків. У роки його гетьманування Україна, поза всяким сумнівом, переживала своє останнє у XVIII ст. політичне, господарське та культурне піднесення. Причому в спадок від свого попередника — «Правління гетьманського уряду» — гетьман отримав цілком розладнаний державний організм. Отож, уже перше уважне знайомство з українськими справами переконало Розумовського в необхідності проведення радикальних перетворень. Вихований при петербурзькому дворі й поєднаний родинними зв'язками з найвищою російською аристократією завдяки одруженню з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, звичайно ж, гетьман бачив майбутнє України як частини Російської імперії. Але такої частини, де б і надалі шанувалися місцеві права та звичаї, а також були створені умови для господарського піднесення краю та культурного розквіту його народу.

Насамперед Розумовський взявся за проведення судової реформи. За задумом гетьмана, реформа була покликана не тільки створити струнку систему судових установ, але й забезпечити належний правопорядок. З цією метою універсалами 1760 і 1763 рр. скасував судові повноваження Генеральної військової канцелярії, передавши виняткові повноваження вищого апеляційного органу і вищого суду до Генерального військового суду. У кожному з десяти полків Гетьманату було створено станові шляхетські суди — земські, ґродські і підкоморські, діяльність яких регламентували відповідні положення Литовських Статутів.

Водночас істотних змін зазнала структура державного управління. Тут гетьману вдалося, хоч і на короткий час, перебрати на себе прерогативу призначення полковників — глав місцевих органів влади, яких з часів Петра І визначали в Петербурзі. Крім того, Розумовський відновлює практику регулярного скликання старшинських рад, на засідання яких виносяться найважливіші питання державного життя. Вносячи в політичне життя гетьманату елементи публічності, прозорості прийняття рішень, гетьман виношував плани поступового конституювання шляхетського сейму як станово-представницької установи Гетьманату. Прагнучи активізувати господарське життя, гетьман скасовує внутрішні мита й добивається дозволу на вільну торгівлю українських купців за межами Російської імперії. Проаналізувавши збитки, що приносить краю надмірне поширення винокуріння, гетьманський уряд залишає право на реалізацію цього промислу лише за «владельцами і козаками, котрие свои грунти і лісниє угоддя імєют».

На увагу заслуговують і реформи Розумовського в царині освіти та культури. За усталеним звичаєм гетьман надавав передусім значну підтримку Києво-Могилянській академії. За часів його правління в 1752, 1763 і 1764 рр. розроблено інструкції, покликані осучаснити зміст навчального процесу в стінах академії. Однак зупинити інспіровану церковними ієрархами трансформацію Києво-Могилянської академії в суто духовний заклад йому не поталанило, і гетьман дедалі більше проймався ідеєю створення в Україні нової, цілком світської системи освіти, яка б складалася з університетів і гімназій. 1760 р. з'являється проект заснування Батуринського університету, котрий мав повністю відповідати тогочасним європейським стандартам. Інший університет передбачалося відкрити на базі Києво-Могилянської академії, яка повинна була увійти до його складу на правах богословського факультету. З огляду на незадовільний стан книгодрукування в Україні, неабиякого значення набувала пропозиція заснувати при університетах, а «где запотребно судишся і при гімназіях», друкарень для друкування книжок, як церковного, так і світського змісту.

Нарешті, неабиякий державотворчий зміст гетьман вкладав у розбудову гетьманської резиденції в Батурині. Тут, на мальовничому схилі річки Сейм, петербурзький архітектор, англієць за походженням, Чарлз Камерон на гетьманське замовлення збудував розкішний палац в стилі класицизму, а італієць Рінальді заклав довкола парк. До проектування «національних строєній» були залучені також найвідоміші на той час у Російській імперії придворні майстри — Квасов, Аксамитов і Старцев. У Батурині гетьман зібрав одну з найкращих в російській імперії бібліотеку, слава про яку дійшла і до Європи. На посаді гетьманського бібліотекаря більше п'ятнадцяти літ служив виписаний з Франції фахівець. Переповідали, що Розумовський навіть виношував плани запросити на посаду завідувача бібліотеки відомого французького просвітителя Жан-Жака Руссо. Атмосфера національного піднесення сприяла пожвавленню інтересу до української історії, розгортанню творчого пошуку письменників і митців, зрештою сформувала цілу генерацію політиків й інтелектуалів.

«Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах». Проекти ушляхетнення України

Намагання зробити з Батурина «маленький Петербург» логічно перегукувалося із заходами Розумовського стосовно законодавчого виокремлення української аристократії, народженої з козацької старшини. Остання ж, відчуваючи підтримку гетьмана, восени 1763 р. скликає в Глухові старшинський з'їзд, маючи на меті законодавче закріплення й розширення автономії Гетьманату.

Наочне уявлення про те, як сприймала тогочасна українська еліта становище України в складі Російської імперії у середині XVIII ст., демонструє полемічний віршований твір «Разговор Великороссии с Малороссией», написаний сином козака Стародубського полку Семеном Дівовичем 1762 р. У поемі висувалася принципово важлива на той час ідея — Україна (Мала Росія) не ввійшла до Великої Росії як її складова частина, а, зберігаючи свої «вольності», і далі залишалася рівноправною з нею країною, визнаючи лише владу царя як спільного монарха:

Результати гострих дебатів, що розгорнулися восени 1763 р. на з'їзді козацької старшини, було вміщено в двох петиціях, поданих на ім'я нової імператриці Катерини II. Одна з них, складена від імені гетьмана, старшини, шляхти, усього Війська Запорозького. та українського народу, наголошувала на добровільності українсько-російського об'єднання, яке базується на запевненнях російських монархів не лише дотримувати непорушно всі ті права і привілеї, що їх отримало козацтво від литовських князів і польських королів, а й значно розширяти їх. Відтак і порушувалося клопотання, аби імператриця своїм указом ствердила всі ці права, привілеї, вольності та звичаї. Конкретні ж пропозиції стосувались підтвердження прав на вільний вибір гетьмана, затвердження компетенції Генеральної ради, заснування університетів в Батурині та Києві, гімназій і друкарень по всій Україні, а також про виведення російських військ з українських земель тощо. По суті, ішлося про відновлення договірного характеру українсько-російських стосунків, зруйнованого Петром І.

У другій петиції порушувалось питання збереження гетьманської влади за династією Розумовських. Пропонувалось на випадок смерті гетьмана вибрати на його місце одного з його синів «достойнішого». Однак ідея щодо запровадження в Україні спадкової гетьманської влади була ініційована доволі незграбно й спричинила спротив частини української шляхти.

«Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла». Ліквідація Гетьманату Катериною II

Катерина II також видавала себе за щиру прибічницю ідеї освіченого правління. Однак в системі російського освіченого абсолютизму не існувало простору для розвитку освіченого гетьманату в Україні. Отож і відомості про політичні настрої української старшини та шляхти, що доходили з Глухова, вкрай стурбували петербурзьку владу. Катерина II — переконана прибічниця жорсткої централізації влади в імперії — негайно викликала Розумовського до Північної Пальміри для з'ясування обставин справи.

Незважаючи на те що український гетьман, залишаючись полковником Ізмайлівського полку, взяв активну участь у насильницькому поваленні Петра III та зведенні на трон Катерини II, наприкінці лютого 1764 р. Катерина змусила Розумовського підписати «добровільне» зречення гетьманства. А російській адміністрації в Україні імператриця віддала наказ: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й неможна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як із чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки з лісу». А ще імператриця наказувала: «Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла».

Саме під знаком реалізації «накреслень» імператриці й пройшли останні десятиліття XVIII ст. Однак, на щастя, перетворити українців з «вовків» на «ягнят» Петербургу так і не поталанило. І відбулося це значною мірою завдяки здобуткам політичного й культурного піднесення, що його пережила Україна в роки освіченого гетьманування Кирила Розумовського — графа, камергера, генерал-фельдмаршала, президента Петербурзької академії наук, але передусім щирого українського патріота.

Після відставки Розумовського, маніфестом від 10 листопада 1764 р. Катерина II офіційно ліквідувала гетьманський уряд в Україні, а управління нею передала новоствореному імперському органу — Малоросійській колегії. Колегія складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох українських старшин. Поруч з нею діяв Інститут малоросійського генерал-губернатора, котрий і був визначений «головним малоросійським командиром». За указом імператриці цю надзвичайно важливу посаду обійняв один з найбільш талановитих її адміністраторів — граф Петро Олександрович Румянцев (до слова, саме його батько — Олександр Румянцев, — як пам'ятаємо, допомагав Петру І «розчищати» в Україні поле для реформаторської діяльності Першої Малоросійської колегії 1724 р.). Імператорський наказ зобов'язував Румянцева «старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ цілком відмінний від москалів».

В Україні Румянцев провів наступних 25 літ свого життя й загалом успішно виконав покладене на нього завдання. Перебираючи владу до своїх рук, граф намагався не стільки зруйнувати стару політико-адміністративну систему, скільки підпорядкувати її своїм владним інституціям. Першою була поглинута Генеральна військова канцелярія, на яку були зорієнтовані всі державні установи Гетьманату. Згодом було підпорядковано Генеральний військовий суд, який «головний малоросійський командир» реорганізовав в окремий департамент Малоросійської колегії. По тому в окремі департаменти колегії було перетворено й інші вищі органи гетьманського правління — Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу та Канцелярію генеральної артилерії. Відтепер усі вони перебували під контролем прокурора Малоросійської колегії й були змушені щомісяця звітувати перед ним про стан справ у відомстві та засвоювати характерні для російського діловодства норми та порядки.

Запровадження на теренах колишнього Гетьманату, згідно з указом імператриці Катерини II 1781 р., нових адміністративно-територіальних одиниць — Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв — було останньою ланкою в довготривалому процесі адаптації місцевого адміністрування до загальноімперських зразків. Адже перед цим на землях Лівобережної України ліквідовувався полково-сотенний устрій, а території колишніх десяти полків ділились поміж заснованими трьома намісництвами. На чолі намісництв стояли призначені безпосередньо імператрицею намісники. Усі три лівобережні намісництва складали Малоросійське генерал-губернаторство, на чолі якого було поставлено все того ж графа Румянцева. Тим часом землі Півдня України після ліквідації гетьманства були поділені між Новоросійською губернією та Вольностями Війська Запорозького Низового. Ліквідація ж Війська Запорозького Низового 1775 р. дозволила розподілити землі, що належали Кошу, між Новоросійською та Азовською губерніями. А сім років по тому, 1783-го, обидві губернії об'єднали в Катеринославське намісництво.

Ось так від колишньої автономії Української козацької держави не залишилось і сліду. Хіба що українські правні кодекси зберігали свою силу в судах на землях України аж до початку 30-х рр. XIX ст. А ще народ зберіг у своїй пам'яті згадки про Козацьку державу, про Гетьманщину — як про справжню «золоту добу» української історії, повернутись у яку прагнули й в XIX, і в XX ст.ст.