Кольори наших споминів

Найперше був жовтий

Чи був цей спогад одним з найперших? Мабуть, ні. Та одним із найперших колірних спогадів – так. Коли мій батько Анрі Пастуро вкрай розсварився з Андре Бретоном, я заледве мав п’ять років. Вони познайомилися в 1932 році, і близько двадцяти років, попри різницю у віці й популярності, їх пов’язувала мінлива, однак тривка інтелектуальна дружба. У повоєнні роки Бретон телефонував нам кілька разів на тиждень, часто-густо заходив у гості, на саму верхівку пагорба Монмартр, аби обміркувати з моїм батьком той чи той сюрреалістичний проект чи публікацію, залишався у нас на вечерю. Коли-не-коли приносив мені кольорові олівці й папір, який сильно відрізнявся від звичайного: він ніколи не був білий, завжди дуже цупкий або шкарубкий, неправильної форми, мабуть, узятий десь у друкарні або вирізаний із картонної обгортки. Мене як дитину, зізнаюся, цей незвичайний папір нічим не вражав. І то незважаючи на те, що Бретон іноді для забави «малював» на ньому розрізаною навпіл картоплиною: крапав на розріз чорнилом чи акварельною фарбою і ставив на аркуш паперу кольоровий штемпель, яким можна було відтискати різні хитромудрі малюнки. Бретон любив у цих відтисках шукати знайомі форми, які більше чи менше були схожі на риб, і найчастіше він тяжів до зелених тонів. У мене зберіглося чимало таких «малюнків-відбитків», якими я бавився у своєму ранньому сюрреалістичному дитинстві. Тоді я ще не знав, що в багатьох країнах для того, щоб підробити фальшиві документи, фарбу відтискають за допомогою картоплини.

Для моєї матері вечеря з Бретоном була нестерпним кулінарним іспитом. Він був дуже перебірливий у стравах і категорично забороняв використовувати певні харчі. Скажімо, в його присутності не можна подавати на стіл моркву, сардини, телячу печінку. І навпаки, він усіляко схвалював зелений горошок. Той був майже обов’язковим. Щодо пива, то це був «край непристойності» (і я цілковито поділяю його думку).

Хоч я не пам’ятаю до ладу всі малюнки, які виникали в мене на очах, образ самого Бретона закарбувався дуже чітко. Він мав три характерні особливості: був старший за мого батька, з величезною головою і на ньому був жовтий жилет. Мене лякав навіть не так його голос, який викликав у дитини радше подив і тривогу, як його голова: вона здавалася мені непропорційно великою порівняно з тілом і супроводжувалася неймовірно густою та довгою чуприною. Мій товариш Крістіан, який мешкав навпроти і бабуся якого працювала консьєржкою в нашому домі, казав, що у Бретона макітра, як у «індійського шамана». Справді, нам здавалося, що він носить маску. Для мене дивно, що біографи Бретона практично не згадують про його незвичайну голову, яка вражала своїми розмірами й рисами обличчя, голову, яка не могла не справляти враження шляхетності та сили, однак заразом лякала дітлахів з Монмартру. Може, тому Бретон так полюбляв маски...

Та найглибший відбиток у моїй зоровій пам’яті таки залишила навіть не його голова, яку можна бачити на багатьох картинах і фотографіях, а колір того незмінного жовтого жилета: матово-жовтий, гарячий, майже солодкавий, колір, який і тепер я легко можу відшукати на палітрі відтінків. Малоймовірно, щоб Бретон при мені коли-небудь знімав піджак під час вечері, це було б щось неприродне для нього. Чим був тоді, на початку 1950-x, цей жилет, який настільки вразив мою дитячу уяву? З чого він міг бути зшитий, який був його справжній колір? Зі шкіри? Чи із замші? Це був якийсь звичайний жилет із сукна або бежевої вовни, які моя пам’ять перетворила на тканину медового відтінку? Або ж це був якийсь екстравагантний предмет одягу, подібно до тих, що Бретон вдягав коли-не-коли (на палубі пароплава, що плив до Америки, Клод Леві-Строс та інші пасажири бачили, як він розгулює в «небесно-блакитному кудлатому плащі»), і який справді був яскраво-жовтого, теплого кольору? Мабуть, я ніколи цього не дізнаюся: від того часу залишилися тільки чорно-білі світлини, на відміну від кольорових спогадів, що закарбувалися в моїй пам’яті. Які кольорові метаморфози здійснила моя пам’ять з оцим звичайним предметом одягу? Чому? Щоб утримати спомин про особистість, яка не схожа на інші й трохи лякає? Або щоб зв’язати його образ із пізнішими образами, які легше улягають традиційній міфології навколо Бретона? Між нами й нашими споминами встрягають інші спогади: як ті, що належать нам, так і ті, про які нам розповіли інші люди.

Хай там як, це вже у минулому. Андре Бретон, а заразом і весь сюрреалізм завжди тепер асоціюватимуться в моїй уяві з певним відтінком жовтого. Сюрреалізм для мене завжди буде жовтим, оповитий чарами: яскравим і таємничим.

Клопіт зі смужками

Приблизно у свої сорок років я захопився смужками, їхньою історією та символікою в європейських суспільствах. У Практичній школі вищих досліджень я присвятив смужці чимало семінарських занять, з яких виникла книжка, що вийшла у видавництві «Сей» у 1991 році й була перекладена трьома десятками мов: «Диявольська матерія. Історія смужок і смугастих тканин». Однак оприлюднити це дослідження виявилося непросто: тема здалася видавництву дріб’язковою, ба навіть сумнівною. Тож упорядник серії «Біб­ліотека XX століття» історик Моріс Олендер мав докласти всіх зусиль і наполягати, щоб книжка побачила світ. Цей острах із боку керівництва великого видавництва теж є історичним фактом і чудовою ілюстрацією до книжки. У ній якраз я показую, що в західних країнах смугасті поверхні дов­гий час сприймали як щось негативне, навіть диявольське, а смугастий одяг був ознакою людей упосліджених і зневажених. Тільки в XVIII столітті з’являється «добра» смужка – символ свободи, молодості та схвалення нових ідей. У цю «добру» смужку, яка геть не скасовувала наявність «поганої», наступного століття вдягалися діти, модні франти та блазні, доки вона не заполонила пляжі, спортивні майданчики та інші місця дозвілля.

Щодо мене, то я досить рано, десь у п’ятирічному віці, спізнав гіркий досвід знайомства з «поганою» смужкою у Люксембурзькому саду. Щочетверга після полудня ми рушали туди з моєю бабусею. Вже тоді я був боязкий, сором’язливий і страждав на агорафобію. Я не насмілювався відходити від бабусиного стільця далі двадцяти метрів, тим паче що моя бабуня любила вмоститися неподалік великого центрального ставка, який в моїх очах здавався неабияк загрозливим. У принципі мене лякали всі: прокатник човнів і хижого вигляду тітки, які брали платню за стільці (на той час у Люксембурзькому саду стільці – кольору жовтої вохри – були платними); я боявся галасливих республіканських гвардійців, які щочетверга о вісімнадцятій годині завжди грали «Марсельєзу» в музичній альтанці; надто ж я лякався сторожів у темно-зеленій формі, яка мені нагадувала форму моторошних поліціантів.

Якось у квітневий або травневий четвер один зі сторожів підійшов до мене й звинуватив у тому, що я бігав по газону, що за огорожею з іншого боку ставка, тобто далі п’ятдесяти метрів од нашого з бабусею місця. Звичайно, він помилявся: я б нізащо не наважився відійти на таку поважну відстань і до того ж топтати газон за огорожею. Я був надто несміливий для цього і ніколи б не пішов на такий переступ. Сторож, безперечно, переплутав мене з якимось іншим хлопчиком, одягненим, як і я, в білу бавовняну матроску з темно-синіми смужками. В саду бігали з півсотні дітлахів, які були вдягнені у схожі однострої, простенькі відлуння хлопчачої матроської форми зразка 1900-х років. Здалеку нас було легко сплутати. Однак цей сторож таки наполягав, твердив, що у нього чудовий зір, і ніяк не хотів відступати від звинувачень, а коли бабуся прийшла на захист, він вирік страшну погрозу: «Я запроторю вас до в’язниці, і тебе, і твою бабусю». Я схопився за спідницю моєї бабусі й гірко розплакався, ужахнувшись усією душею перед цим чоловіком з побагровілою фізіономією та великими вусами, який мав на голові величезний, не за розміром кашкет. Нам довелося рятуватися втечею, але він знай розмахував свистком і гукав: «У в’язницю, в буцегарню!» Моя бабуня була надто добре вихованою, щоб лаятися зі сторожем, однак, наскільки я пам’ятаю, за неї це зробили інші люди.

У цій маленькій драмі смужка показала всю свою двоїстість, навіть двозначність. Вона виказала деякі споконвічні властивості, яким я як історик пізніше присвятив свої дослідницькі зусилля: у смужці, безумовно, виявляє себе дитинність, веселощі, гра, розвага і мінливість смислів, але водночас над нею ширяє загроза обману, слизького ризику, приниження та в’язниці. Того дня, безперечно, «погана» смужка перемогла «добру» і моя чудова синьо-біла матроска, як у справжніх моряків, не привернула до мене фортуну. Я назавжди відмовився від неї й узагалі перестав носити щось у такому стилі. Як виявилося, все тільки на краще, бо згодом, у підлітковому віці, я набрав вагу й погладшав, отож горизонтальні смужки, поза сумнівом, витягували б мій пов­нявий силует іще більше.

А щодо Люксембурзького саду, то нам довелося багато місяців обминати його боком і ходити до парку Монсурі, який був розташований від нас іще далі, до того ж виявився помпезним і нудним. Бабуся там сумувала за розмовами зі своїми сусідками, до яких встигла звикнути, а я – за сірими й рудими віслючками, які цілий день ходили й залишали після себе кавалки довкола великого газону. Триклятущий сторож!

Темно-синій блейзер

Не пам’ятаю, щоб до тринадцяти років я вдягав піджак. Ця свобода закінчилася навесні 1960 року, коли нас із батьками запросили на весілля колишньої лаборантки, яка працювала в аптеці моєї матері. Ця молода жінка багато опікувалася мною, коли я був маленьким, і завдяки їй я зміг довідатися про деякі погляди на світ і суспільство, що відрізнялися від поглядів моєї родини. Було вирішено, що з такої нагоди мені придбають сірі штани і темно-синій блейзер. Я вже раніше носив довгі штани, але піджака чи блейзера ще не мав. Купувати все це ми вирушили до магазину чоловічого одягу, найбільшого в усьому нашому передмісті на півдні Парижа, де ми тоді мешкали. Досі чую улесливий голос продавця, який іронічно зауважив: «У молодого чоловіка широкий пояс». Під цим він мав на увазі, що для свого віку в мене були товсті сідниці. Утім, із вибором штанів проблем не виникло.

Однак вони виникли з підбором блейзера, і то через мене. Мені припав до душі двобортний блейзер, в якому я трохи скидався, як мені здавалося, на «адмірала», ба навіть на пілота літака, але осоружний продавець переконав мою матір, що для нього я дещо тілистий. Отож залишався тільки однобортний, який мені геть не подобався. Не так через його крій, як через колір. Я вже встиг помітити, що в цьому магазині, хоч і вибір був чималий, однобортні блейзери для підлітків були трохи світліші, ніж двобортні. Уже тоді я міг відчувати кольори та відтінки й туманно здогадувався: якщо темно-синій не зовсім глибокий, то це не справжній темно-синій колір. Багато моїх товаришів із буржуазних родин, що були заможніші за нашу, вже носили блейзери, і я міг помітити, що синій, який пропонують мені, відрізняється від іншого синього: темнішого, насиченого, без фіалкових відтінків; одне слово, менш «вульгарного».

А щодо вульгарності підлітки мають власне розуміння. Деколи вони самі не можуть пояснити це дорослим, але вульгарне (на їхній погляд) означає щось геть-зовсім неприй­нятне. Таким був, як на мене, отой «майже темно-синій»: нікудишній, відразливий і, напевне, ще такий, що повнить фігуру! Приміряємо – я відмовляюся; ми сперечаємося, порівнюємо, знову я примірив, далі нагодився інший продавець, потім заввідділу – людина авторитетна, яка, на мій превеликий подив, підтвердила мою думку. Однак і це не зарадило: битву я виграв, але програв війну. Вийшовши на вулицю, щоб подивитися на тканину на сонячному світлі, моя мати зробила висновок, що цей блейзер цілком пристойного, цілком класичного синього кольору і що моя хроматична примха – вже не перша – просто безпідставна. Продавець задоволено шкірив зуби. Заввідділу – майже ні, адже двобортні блейзери коштували дорожче однобортних. Отож на весілля довелося з’явитися у цьому гаспидському піджакові, і я відчував такий сором, який випадав мені нечасто. Жодного з моїх знайомих не було, мене мало хто знав, і, очевидно, ніхто не помітив, що темно-синій колір мого блейзера був не тим темно-синім. Але про це знав я, я це добре відчував, і цей зрадницький нюанс не давав мені спокою: мені здавалося, ніби всі погляди спрямовані на мій ненависний, ганебний блейзер.

Цей епізод не мав негайного продовження, але саме тоді, у тринадцять років, я достоту усвідомив, що гіперчутливий до кольорів. Ішлося про недолік чи перевагу? Мабуть, і те, і те. Через цю гіперчутливість я ускочував у різні халепи, втрапляв у безглузді ситуації, часом доволі прикрі й болісні, але саме завдяки їй я почав уважніше придивлятися до кольорів, їхніх поєднань і тих нескінченних рефлексій, що вони породжують, а отже, саме їй я зобов’язаний левовій частці своїх історичних робіт.

Історія темно-синього кольору, якій я згодом присвятив різні дослідження, – це лише один із прикладів такої роботи. Якби не «випадок із блейзером», я, можливо, ніколи не звернув би уваги на цей відтінок синього, фарбу якого було непросто добути в минулому. У європейському одязі до XVIII століття він трапляється нечасто. Так, у другій половині XVIII століття завдяки масовому імпорту індиго з Нового Світу і відкриттю (випадковому) берлінської лазурі цей відтінок мало-помалу стає модним. Однак тільки значно пізніше, до кінця XIX століття, в палітрі темних відтінків темно-синій колір починає справді конкурувати з чорним, а після Першої світової війни ця конкуренція загострюється, зокрема у тодішніх містах.

За кілька десятиліть чимало предметів чоловічого одягу, які з різних підстав раніше були чорними, тепер переходять на темно-синій. Починаючи з уніформи. Від кінця XIX і до середини ХХ століття в багатьох країнах різними темпами й у різній послідовності носії уніформи потроху переходять від чорного до темно-синього: моряки, поліціанти, жандарми, пожежники, митники, поштарі, деякі військові, більшість учнів колежів і ліцеїв, «вовченята»-скаути, перші спортсмени й навіть віднедавна частина священиків. Безумовно, не всі вони почали носити одну темно-синю форму; є чимало винятків. Та з плином часу від 1880-х до 1960-х років у Європі та CIIIA темно-синій колір в уніформі витісняє чорний, який домінував раніше. Невдовзі його перейматимуть і у звичайному одязі: починаючи від 1920-х років, а надто по закінченні 1950-х чоловіча мода відмовляється від традиційних чорних костюмів, піджаків і штанів, щоб перейти до темно-синіх, надто в міжсезонні періоди. Блейзер є найкрасномовнішою ознакою цієї революції, що, поза сумнівом, залишиться однією з головних подій ХХ століття у світі одягу та кольору.

Бунтівливі штани

Січень 1961 року: холодна, навіть морозна зима; сніг, що рясно висипав невдовзі після свят, не тане, а на вулицях і тротуарах дуже слизько. Я – учень третього класу ліцею Мішле, що в паризькому передмісті Ванв. Клас у нас змішаний, що буває нечасто для цього закладу, де дівчат значно менше, ніж хлопців, і вони навчаються тут лише з шостого до третього класу: починаючи зі старшого класу, тобто другого, у державних школах змішане навчання вважають небезпечним.

За шкільними правилами, дівчатка не повинні ходити до школи у штанях. Тільки на уроках фізкультури штани дозволено як частину спортивної форми; весь інший час мають бути спідниці або плаття. Утім, один виняток: у сильні морози штани вдягати можна, за умови, що це не джинси, адже останні – це одяг непристойний, якщо взагалі не бунтарський.

Попри таку терпимість, одного ранкового вівторка двох учениць, двох сестер – одна з мого класу, інша з п’ятого – до школи не пустили. Вони прийшли у штанях, і, хоча це не були джинси, цербери на дверях розцінили їхній вигляд як «сороміцький» (!) і завернули їх додому. Наступного дня історія загострилася: прийшли батьки учениць, написали скарги, школою поповзли чутки. Не знаючи достеменно, чому вигнали двох сестер, чоловіча половина ліцею почала щось вигадувати про ті горезвісні штани. Хтось серед «старших», чи то з другого, чи першого класу, уявив, що, либонь, штани були звабливі, мовляв, надто облиплі або із занадто яскравими прикрасами. А наймолодші взагалі не допетрали, як штани можуть спричинити стільки галасу. Тим паче що вигнані учениці – скромні й чемні, до того ж відмінниці. На щастя, скандал тривав недовго: адміністрація відступила, морози також. Однак лише за тиждень, коли моя однокласниця повернулася на заняття, я дізнався справжню причину скандалу: штани були червоними.

Ніякого червоного в державному ліцеї! Принаймні ніякого червоного в одязі. Такою була настанова міністерства в 1960–1961 навчальних роках. Звісно, в жодному наказі цього не зазначали, але йшлося про неписану заборону, що мала силу закону. Справді, я пам’ятаю, що в молодших класах ліцею я лише одного разу бачив котрогось зі своїх однокласників у червоному. Натомість у старших класах пам’ятаю червоний шалик на одному з наших учителів малювання, буркітливого жевжика у незмінному велюрі, який вдавав із себе натхненного митця. Той шалик заміняв йому краватку, яку він ніколи не вдягав. Його син, малий кретин мого віку, копіював батька, але шалик, який носив він, якщо мені не зраджує пам’ять, був найзвичайнісінького коричневого кольору.

Сумніваюся, щоб дівчатка, яких завернули додому, прий­шли в штанях такого ж яскравого, агресивно-червоного кольору, як шалик учителя малювання. То був радше темно-червоний, матовий і невиразний колір, який переважав у одязі тих років. Якщо тільки то не були штани від лижного костюма – у «зимово-спортивних» кольорах тоді дозволяли яскравий, світло-червоний. Але чого достеменно злякалися вихователі – а як глянути вище, то й адміністрація, – коли не пустили до ліцею дівчаток, які вдягли червоні штани? У чому небезпека? Мені важко уявити собі, щоб хтось міг угледіти в такому кольорі, та ще на дівчатах одинадцяти та чотирнадцяти років натяк на комуністичну ідеологію, якийсь колір революції, який би змусив тривожитися з цього приводу.

Не могла шкільна адміністрація аж так розхвилюватися. Принаймні адміністрація нашого ліцею: її напосідали турботи не про політику, а про «мораль». Щоразу, коли головний вихователь приводив до шкільного інспектора якогось учня, що серйозно завинив, він проголошував ритуальну фразу: «Пане інспекторе, цей учень учинив дуже великий переступ». Нажаханий інспектор одразу тривожно запитував: «Невже щось аморальне?» Якщо вихователь заперечував, адміністратор зітхав із полегшенням і переступ, навіть серйозний, був уже наполовину пробачений. Та й політикою в ліцеї ніхто або майже ніхто не цікавився, а тієї зими 1960–1961 років небезпека для уряду походила зовсім не від комуністів, а від ОАС [алжирська «Секретна військова організація»], кольором якої був зовсім не червоний.

Отож потрібно шукати причини цього відторгнення червоного кольору з боку шкільних установ радше в царині уявного – значно ширшій і задавненій сфері. Хоча ніхто не може достеменно сказати чому, але червоний колір здавна, як тепер, так і завжди, вважають кольором небезпеки або трансгресії. На більш-менш свідомому рівні його повсякденна символіка покликається до образів вогню та крові, насильства й війни, переступу й гріха. Понадміру насичений, занадто яскравий, надто провокативний і притягальний, червоний завжди тримався окремішньо щодо інших кольорів, і в повсякденному житті йому не було місця. Раніше він рідше був наявний на вулицях, ніж тепер (хоча й нині він не надто поширений). У школі та в ліцеї, у щоденниках і зошитах, на аркушах із завданнями єдина функція червоного – виправити помилки, написати зауваження або повідомити про покарання. Дещо невтішна роль для кольору, який часто вшановували як найпрекрасніший.

Особливий синій

Коли я ще був підлітком, на початку 1960-х років, джинси в певному сенсі перетворилися на уніформу. Принаймні для молоді в моєму середовищі – більш-менш заможного середнього класу. Та заразом цей предмет одягу переслідувала репутація деякого ламання заведених правил, за що керівництво та начальники різного роду поглядали на них із недовірою. У ліцеї, як я вже розповідав, джинси були заборонені; так само в дитячих і спортивних таборах. Це були радше штани для дозвілля, в яких відпочивали, попри їхню важку, цупку матерію, наприклад, у відпустці, надто десь на березі моря. У Бретані джинси у поєднанні з темно-синім пуловером і білою чи блакитною сорочкою обернулися мало не на обов’язкову уніформу як для дівчат, так і для хлопців.

На той час усі джинси були синіми. Хоча люди старшого віку ще часто називали їх blue jeans, але для молодих це словосполучення звучало надто старомодно і сприймалося як тавтологія. Наприклад, моя бабуся та її сестра, які раніше мешкали у Великій Британії, не могли сказати просто «джинси» (французькою jean в однині): вони завжди говорили blue jeans у множині і з англійською вимовою, занадто розтягуючи губи зі зневажливою інтонацією.

Усі джинси були синіми, але не всі однаково синіми. Хоча тоді ще не з’явилося тієї нескінченної палітри нюансів, яку ми бачимо сьогодні – завдяки різним способам фарбування тканини і штучного знебарвлення (bleached, stone used, double stone, stone dirty, stone destroy, rinse тощо), – вибір синіх відтінків уже був чималенький. Кожна марка пропонувала власну гаму відтінків і змінювала їх залежно від цупкості бавовняної тканини й від того, чи містилися в її складі інші текстильні домішки. Очі підлітка разюче точно виявляли різні нюанси синього кольору, до яких батьки, здавалося, ставилися байдуже (проте кілька років згодом ця ситуація змінилася); так само вони уважно приглядалися до крою, якості тканини та нашивок. Джинси від джинсів різняться, і підліток у магазині достеменно знав, що йому до вподоби, а що ні. Але до його думки прислухалися не ­завжди. «Справж­німи» джинсами, еталонними, були славетні «Levi’s 501», що були створені в 1930-ті роки, але відтоді анітрохи не змінилися. Змінився лише колір: він посвітлішав і пропонував різні відтінки синього – вибілений, линялий або насичений. Підлітки 1960-х сприймали занадто темні джинси як старезні, «дурнуваті», навіть «пришелепкуваті», якщо не «рагульські». І навпаки: занадто світлі, джинси небесно-блакитного відтінку, губили свій високий рівень і автентику. Правильний відтінок мав бути десь посередині: помірно синій, трохи линялий, злегка сіруватий, без фіолетового забарвлення (повний жах!), не зовсім одного тону, але й не строкатий. У мене перед очима досі стоїть цей колір, який важко передати словами, але який було «потрібно» (жахливе слово) гордо демонструвати влітку на відпочинку від 1960-го до 1965 року. Підлітки були настільки жорстокими, що всі, хто носив джинси не того відтінку, піддавалися глузуванню, знущанню та цькуванню.

Згодом, тобто до кінця тих самих 1960-х, джинсова палітра загалом суттєво урізноманітнилася. Похитнулася монополія синього кольору, як і грубої бавовняної тканини. З’явилися вельветові джинси, в дрібний або великий поздовж­ний рубець, різнобарвний, а відтак інші різновиди парусинових штанів. З’явилися нові коди, а з ними й нові забобони. Що стосується предметів одягу, роки до і після 1968-го, попри поширену думку, яку можна почути час від часу, для молоді були не стільки періодом свободи, скільки часом нових обмежень, часто навіть суворіших, ніж раніше.

Від одягу до легенди

Поговоримо ще трохи про джинси; це, поза сумнівом, найпопулярніший на сьогодні предмет одягу. Вони знову повернули вплив синього, але відтоді як Захід утратив на них свою монополію, а кількість виробників, їхніх філій і заразом будь-яких можливих імітацій та підробок збільшилася, синя палітра стала достоту необмеженою: кожен екземпляр має тепер свій колір, іноді «персоніфікований» самим власником. Деякі соціологи та психологи вбачають у цьому ще один доказ сучасного індивідуалізму. Однак, коли поведінка всіх індивідів має однаковий напрямок, чи доречно говорити про індивідуалізм? Це нез’ясоване й дискусійне питання. Тут ми обмежимося лише коротким оглядом історії штанів, що перетворилися на справжній суспільний феномен.

Як будь-яка річ, що не позбавлена потужної символіки, джинси та історія їхнього виникнення оповиті певною таємницею. Можна знайти різні причини, але головна – це, безперечно, пожежа 1906 року під час сильного землетрусу в Сан-Франциско, який знищив архіви «Levi Strauss», компанії, яка за півстоліття до того створила штани, про які знає кожен. Навесні 1853 року молодий Лівай Стросс (цікаво, що стосовно його імені досі залишаються сумніви), дрібний єврейський негоціант із Нью-Йорка, родом із Баварії, у свої 24 роки приїздить до Сан-Франциско, де після 1849 року завдяки «золотій лихоманці» кількість населення помітно збільшилася. У пошуках заробітку він привозить із собою велику партію парусинової тканини й брезенту для возів. Але торгівля розгортається не дуже вдало. Один з піонерів пояснює йому, що в цій частині Каліфорнії бракує не так парусини, як міцних і практичних штанів. Тоді молодому Ліваю Строссові спадає на думку взяти парусину, яка в нього була, і зшити з неї штани. Це спрацювало, і дрібний нью-йоркський торговець стає успішним виробником одягу й тканини. Разом із чоловіком своєї сестри він засновує компанію, яка з року в рік неухильно зростає. І хоч асортимент виробництва розширюється, найактивніше купують робітничі комбінезони (overalls) і штани. Вони поки що не сині, а пофарбовані в різні кольори – від брудно-білого до темно-коричневого. Хоча парусина й міцний матеріал, але заразом вона важкувата, груба й нелегка для обробки. Тому в 1860–1865 роках Лівай Стросс потроху переходить з парусини на «денім» – тканину з Європи, яку фарбували барвою індиго. Так народилися сині джинси.

Англійське слово denim має дискусійне походження. Можливо, спершу це було скорочення французького виразу serge de Nimes (саржа з Німа): тканина з вовни та шовкових залишків, яку виготовляли в регіоні Нім не пізніше ХVII століття. Уже наприкінці наступного століття цей термін також позначає тканину зі суміші льону та бавовни, вироблену на всій території Нижнього Ланґедоку й експортовану до Великої Британії. До того ж добірні лляні тканини, які виробляють на середземноморському узбережжі Провансу та Руссільйону, провансальською називають «нім», що теж могло стати джерелом для появи слова «денім». Отже, якогось одного висновку з цього питання дослідники не дійшли, а локальний патріотизм авторів, які вивчають цю тему, зовсім не полегшує історикам одягу їхнє завдання.

Хай там як, на початку XIX століття у Британії та CIIIA слово «денім» позначає дуже міцну бавовняну тканину, пофарбовану індиго. Її застосовують переважно для виготовлення одягу шахтарів, робітників і чорних рабів. Приблизно в 1860-ті роки денім потроху витісняє «джинсу» (jеаn) – тканину, з якої Лівай Стросс шив штани та комбінезони. Слово jean відповідає фонетичній транскрипції італо-англійського терміна genoese, що означає просто «генуезький». Справді, парусинова брезентова тканина, яку використовував молодий Лівай Стросс, належала до групи тканин, які колись доправляли з Генуї та її передмість. Цю тканину, яку спершу виробляли із суміші вовни та льону, а згодом – льону та бавовни, починаючи з XVI століття брали для корабельних вітрил, матроських штанів, брезентових наметів і тентів. У Сан-Франциско 1853–1855 років штани Лівая Стросса дістали метонімічну назву завдяки матеріалові: «джинси». Коли ж десять років потому матеріал змінився, назва залишилася. Тепер джинси шили з деніму, а не з генуезької тканини, проте їхня назва була тією самою. 1872 року Лівай Стросс об’єднався з Джейкобом Девісом, кравцем із Ріно, який за два роки до цього почав виготовляти штани для м’ясників із задніми кишенями на заклепках. Так на джинсах «Levi Strauss» з’явилися заклепки. І хоча вираз bluе jeans як комерційний термін виник лише в 1920 році, вже від 1870-х років усі джинси Лівая Стросса були синього кольору, позаяк бавовну-денім завжди покривали фарбою індиго. Тканина ця, щоправда, була надто цупкою, аби ґрунтовно ввібрати весь барвник, тому «стійкий колір» ніхто тоді не гарантував. Але саме завдяки цій нестійкості забарвлення джинси й зажили успіху: колір став живою матерією, що змінюється разом із власником штанів чи комбінезона. Кількома десятиліттями пізніше, коли розвиток хімічних барвників дозволив фарбувати в індиго будь-які тканини, досягаючи рівного і стійкого кольору, виробникам джинсів довелося штучно вибілювати або відцвічувати сині штани, аби повернути їм оригінальну зашарпаність.

У 1890-ті роки збіг термін патенту на виробництво й продаж джинсів «Levi Strauss». З’явилися компанії-конкуренти, які пропонували штани з менш цупкої та більш дешевої тканини. Фірма «Lee», що була заснована 1908 року, вирішила в 1926 році замінювати застібку з ґудзиками «блискавкою». Але після 1919 року найбільшим конкурентом «Levi Strauss» стала фірма «Blue Веll» (вона змінила назву на «Wrangler» у 1947-му). У відповідь потужна компанія із Сан-Франциско (засновник якої помер в 1902 році мільярдером) створила модель «Levi’s 501», що була скроєна з подвійного деніму й зберігала всі металеві заклепки й ґудзики. Щоб уникнути плутанини з продукцією конкурентів, 1936 року на всі автентичні джинси «Levi Strauss» уздовж правої задньої кишені почали пришивати етикетку з червоним лейблом. Так уперше назва компанії настільки відверто фігурувала на зов­нішній частині одягу.

Тим часом джинси більше не правили тільки за одяг робочий. Вони перетворилися на одяг для відпочинку та вільного часу, зокрема, серед багатих американців зі Східного узбережжя, які приїздили у відпустку на Захід і хотіли відчути себе ковбоями та піонерами. Журнал «Vogue» 1935 року вперше опублікував рекламу цих «цілком порядних» джинсів. Водночас у кампусах університетів моду на джинси підхопили студенти, надто старшокурсники, які в певний момент навіть намагалися забороняти їх вдягати «зеленим» новачкам-першокурсникам. Джинси поступово ставали одягом молоді та міста, пізніше їх уподобали й жінки.

Після Другої світової війни мода на джинси дійшла до Західної Європи. Попервах джинси купували в магазинах американських товарів, а згодом різні фірми перенесли до Європи своє виробництво. Від 1950-х до 1970-х років частина європейської молоді мало-помалу перейшла на джинси. ­Соціологи побачили у цьому феномені, де активну роль зіграла (і, можливо, створила його) реклама, масштабне суспільне явище, а в предметі одягу, позбавленого статевих відмінностей, – емблему протесту, ба навіть бунту.

Але на початку 1980-х більша частина західної молоді почала відмовлятися від джинсів на користь одягу іншого крою, з інших тканин і різноманітних кольорів. Справді, попри спроби урізноманітнити кольори джинсів у 1960–1970-ті роки, синій колір і його численні відтінки продовжували (і продовжують) домінувати. Але тоді, коли Західна Європа вочевидь збайдужіла до феномена джинсів (мода 1980-х взагалі відмовилася розглядати джинси всерйоз), у країнах соціалістичних (і навіть у деяких мусульманських) джинси обернулися на символ протесту, знак повороту на Захід, у бік його свобод, його моди, кодів і систем цінностей.

Але, врешті-решт, не можна всю історію та символіку джинсів редукувати до боротьби за свободу й бунтарства. Це було б натяжкою та перебільшенням. Та й не дозволяє колір сам по собі: синій предмет одягу не може бути провокаційним. Спершу це була чоловіча робітнича форма, з часом вона переходить у сферу дозвілля, потім поширюється на жінок, а відтак захоплює всі верстви суспільства. Ніколи, навіть останніми десятиліттями, молодь не мала монополії на джинси. Якщо придивитися пильніше, тобто якщо постаратися взяти до уваги всю практику носіння джинсів у Північній Америці та Європі від кінця XIX до початку XXI століття, то можна помітити: джинси – це повсякденний одяг, який носили прості люди, які не прагнули якось виокремитися, чи бунтувати, чи взагалі підважувати будь-які підвалини суспільства, їм просто потрібні були міцні, зручні й практичні штани. Інакше кажучи, нейтральний одяг.

Кольори на споді

Про спідню білизну не пригадую нічого особливого. Принаймні про свою. Відколи хлопчики мого покоління перейшли на кальсони чи труси небілих кольорів? Таких споминів у мене немає. Здається, я вже навчався в ліцеї, коли спідня білизна стала спочатку блідо-блакитною, а потім темно-синьою. Втім, досі можу пригадати, в якому безглуздому світлі поставав наш клас під час щорічного медогляду: всі як стій в одному білому.

Натомість чудово пам’ятаю, з яким непідробним пристрасним зацікавленням, коли пробуджується підліткова сексуальність, ми розглядали каталоги з жіночою білизною. Тоді нам виповнилося не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Це були не якісь напівпорнографічні видання сумнівного походження, а звичайні розділи «Спідня білизна» товстих каталогів одягу: там можна було вільно побачити гарних дівчат модельної зовнішності й не потрібно було ховатися.

Уже тоді палітра кольорів уражала розмаїтістю. Щоправда, яскравих відтінків траплялося не так часто, та й чорний колір був значно рідший, ніж тепер. Проте пастельна гама була широкою: від небесно-блакитного до блідо-рожевого і бузкового, включно з ніжно-зеленим і кремово-жовтим, а про кольори тілесні, світло-бежеві, пісочні, попелясті, слонової кістки, шампані тощо годі й казати. Палітра багатша порівняно з попередніми поколіннями, хоч і не така яскрава і криклива, як за теперішніх часів. Цей каталог, як не крути, є повноцінним історичним документом. Тоді я цього ще не знав і зрозумів лише років п’ятнадцять згодом, коли як молодий дослідник звернувся до історії кольору та дрес-кодів.

У країнах Європи впродовж століть усі предмети одягу та тканини, що прилягали до тіла, були білими або нефарбованими. На те були свої підстави: фізична (під час прання речі кип’ятили – і вони линяли), гігієнічна (білий колір – символ чистоти – не залишає брудних плям) і етична (в яскравих кольорах убачали нестриманість і сваволю). Проте з часом, від середини XIX до середини ХХ століття, білість спідньої білизни, сорочок, спальних тканин, матраців, рушників поступилася різноманітним кольорам: вона пройшла стадію пастельних відтінків і стадію смужки (білий у поєднанні з іншим кольором, що комбінується або чергується). Те, що в 1830-ті роки ще було нечастим явищем, за сто років обернулося на буденність: носити рожеву білизну, блакитний спідній поділ, блідо-зелену сорочку, витиратися бежевим рушником або спати на смугастому матраці. Згодом, десь у 1960-ті роки, білі й безбарвні тканини трохи відступили і разом із пастельними тонами на чільне місце вийшли кольори яскравіші, промовистіші, насиченіші. Мало-помалу моє покоління і покоління наших дітей подолало заборони, які для наших бабусь і прабабусь здавалися непорушними: ми почали вдягати спідню білизну лимонного чи темно-синього кольору, втиратися помаранчевими й темно-зеленими рушниками, спати на простирадлах криваво-червоного, фіолетового, ба навіть чорного кольорів. Ви бачили чорні простирадла? Невже хтось справді спить на чорних простирадлах? Я особисто не знаю нікого, але вже два десятиліття такі простирадла пропонують у магазинах і в каталогах. Либонь, їх хтось таки купує, так? Мені несила в це повірити. Хіба спати на чорних простирадлах не означає прикликати до себе ночами диявола?..

Утім, повернімося до теми жіночої білизни, що може похвалитись якнайтоншим вибором сенсів. Починаючи від 1960-х років, коли палітра кольорів помітно урізноманітнилася не тільки в певних екстравагантних колах або серед ревних шукачок епатажу, а й у всіх соціальних верствах, кольори отримали справжні кодові значення і за них взялася реклама. «Скажи мені, які кольори у тебе під спідницею чи під штанами, і я скажу, хто ти» (або принаймні який ти хочеш створити образ). Однак ці кодові значення почали невпинно змінюватись і невдовзі втратили вплив, як до того це сталось і з чорним кольором. На противагу білому – кольору невинності й чистоти, – чорний колись уважали кольором еротики та розпусти, кольором хвойд і професійних повій. Але за два останніх десятиліття ХХ століття він остаточно згубив цей статус і став настільки буденним, що тепер це найпоширеніший колір жіночої білизни. Дехто полюбляє вдягати чорну, а не білу білизну під чорну спідницю чи блузу. Багато хто вважає, що чорний ліпше підкреслює колір шкіри. Ще хтось – і таких немало – виявив для себе, що сучасні синтетичні тканини чорного кольору стійкіше витримують часте прання. Чорний колір трусів або бюстгальтера вже не маніфестує собою ані бунтарські, ані еротичні сенси.

Однак виглядає на те, що й білий колір перестав бути аж таким безневинним, як раніше. Справді, саме його називають чоловіки в першу чергу, коли їх запитують, який же колір у поєднанні з жіночою шкірою приваблює їх найсильніше. Чи може чистота збуджувати нечисті думи? У будь-якому разі, хіба не червоний колір (а не чорний і не білий) тепер неявно має функцію розпалення пристрасті та навіть уособлює розпусту? Можливо. Але чи залишаються в наші дні кольори тонкої зваби? Кольори еротики? Кольори, які ще таять у собі якусь загадку, символіку, які не піддалися маніпуляціям і натискові меркантилізму? У цьому я маю сумніви.

Нейтральний тон

У 1979 році у видавництві «Мінюї» побачила світ книжка П’єра Бурдьє «Розрізнення. Соціальна критика судження». Ця розвідка відомого соціолога збурила значний резонанс в університетських та інтелектуальних колах і до того ж мала комерційний успіх. Про неї багато говорили в пресі, і, відповідно, вона зацікавила широкі читацькі маси. Книжка, втім, була вельми не простою для розуміння, позаяк передбачала різні прочитання, починаючи хоча б зі самого слова distinction [фр.: розрізнення, вишуканість], що має якнайменше подвійний сенс. Викладені в ній дослідження не лише ґрунтувалися на польових спостереженнях і персональних одкровеннях, а й були підкріплені твердими статистичними фактами. Ця непересічна праця присвячена смакам, соціальним кодам, нормам поведінки, діалектичним стосункам між вишуканістю та вульгарністю, ієрархіям у соціальному просторі не лише за ознаками (грошового) капіталу (згідно з марксистською концепцією), а й за ознаками капіталу культурного, який тут визначається як «символічний» капітал. На думку соціолога, домінування панівних класів обумовлене не так володінням певними багатствами чи засобами виробництва, як радше нав’язуванням власних смаків і цінностей.

Пригадую, я придбав цю книжку, щойно вона вийшла з друку, і ми дуже багато обговорювали її ідеї у своєму колі, з багатьма друзями, зокрема з моїм дядьком. Я відразу помітив, що серед незчисленних аналізів, спостережень, прикладів, які бере П’єр Бурдьє, у його книжці бракує двох аспектів: власних імен і кольорів. Я переконаний, що якраз ці два критерії розрізнення рекурентні для французького суспільства впродовж довгих десятиліть. Чому Бурдьє не звертає на них уваги? Адже власне ім’я характеризує нас усе життя, воно може створювати певні труднощі або навіть змушувати страждати людину до кінця її днів. У колежі, в ліцеї, в професійному середовищі, у дружніх і любовних стосунках, хочеш не хочеш, тебе оцінюють за ім’ям. Добре це чи погано, але разом із прізвищем і зовнішністю ім’я – це один з найперших критеріїв соціального розрізнення. Хтозна, Бурдьє не зважає на це, бо сам має ім’я, що не створює якихось особ­ливих конотацій у його поколінні: так, ім’я П’єр поширене, хоч і не занадто, притаманне для всіх соціальних верств, тож на його основі годі зробити висновки про соціальне походження. А Бурдьє, який наголошував, що завжди потерпав через своє походження, вочевидь не мав якихось незручностей через своє ім’я.

Отож брак теми власних імен іще можна зрозуміти. Але брак кольору? У розвідці, де стільки місця присвячено практикам вдягання та дрес-кодові, як можна знехтувати використанням кольорів? Невже автору здається це малозначущим? Хіба Бурдьє не розуміє масштабу цього явища? Або ж він убачає в ньому лише другорядне «питання естетики», що відволікає від суті? Або просто не хоче ходити наосліп, відчуваючи, що предмет майже не піддається аналізові? Для соціологів, як і для істориків, тема кольору завжди була незручною, їм віддавна здавалося, що колір неможливо дослідити належним чином.

Може, Бурдьє не мав компетентних радників у цьому питанні. Доскіплива увага та пильність у виборі кольору одягу притаманна переважно буржуазії. Утім, у «Розрізненні» здебільшого трапляються не справжні представники цього класу. Часто-густо соціолог змішує їх із «панівними» класами, ба навіть із соціальними вискочнями, парвеню. Одначе справжня буржуазія інша. На противагу тому, як її собі уявляє Бурдьє, «питома» буржуазія – це не багатії, а середній клас. Буржуа не можуть похвалитися великими статками й не надто цікавляться політикою. Буржуазія вибудовує свій «спосіб життя» навколо тих цінностей, які не впадають в око сторонньому спостерігачеві, тож останній дещо спотворює цей образ, додає до нього щось від себе.

Мені випало народитися в родині інтелектуальної богеми, не багатої й не бідної, навіть не «середньої». Мої батьки вже не ототожнювали себе з буржуазними цінностями – ті були притаманні навіть не їхнім батькам, а їхнім бабусям і дідам. Однак у моєму підлітковому віці багато хто з приятелів належали до того середовища, в якому ті цінності ще були в пошані. А що ті цінності я спостерігав на певній відстані, то вони водночас і дратували, і зачаровували. Безпереч­но, мій погляд, як і погляд Бурдьє, був стороннім, а отже, про об’єктивність не йшлося. Однак він був іншим: «мої» буржуа радше були представниками «старої Франції»; вони були ближчими до дрібних дворян, що занепали, ніж до тих нуворишів чи промислових магнатів, які терлися біля влади. У цьому середовищі все визначала традиція. Нехтувати традиціями означало тут не бунтарство або непристойність, а звичайну глупоту. Бунтарство та нонконформізм якраз і полягали у тому, щоб традиції підтримувати. А два суспільних класи, від яких обов’язково потрібно було дистанціюватися, перебували зовсім не в сільській місцевості: навпаки, селяни вважалися людьми «шанованими»; ні, це були мешканці великих міст: робітники і щобільше (вирок остаточний) – «багаті вискочні».

У середовищі «моїх» буржуа звички й традиції цілком утілювались у практиках носіння одягу. Їх супроводжували численні заборони, зокрема, у тому, що стосувалося барв, забарвлення. На початку 1960-х років тітки одного мого друга в наших ігрищах на пляжі, що належали до давньої, однак, збіднілої буржуазної родини бретонських морських офіцерів, неодноразово в моїй присутності перелічували помилки, яких треба уникати «порядній» молодій людині зі смаком. Щонайперша серед них стосується штанів: ніколи, за жодних умов штани не мають бути темнішими за піджак чи пуловер. Краватка: ніколи не вдягати краватку з білою сорочкою, ніколи не вдягати краватку світлішу за сорочку, краватка може бути лише одного тону, в смужку або в шотландську клітку (тартан). Навіть краватка у крапочку неприпустима. Щоб молодик міг зняти піджак (а таке дозволено робити в спеку), потрібно виконати дві умови: перша – сорочка має бути з довгим, а не з коротким рукавом і друга – краватку тоді потрібно також зняти. За будь-яких обставин, для будь-якого костюма тканини одного тону кращі за будь-які візерунки; у крайньому разі можлива смужка, але тільки тонка й непомітна: якщо смужка на костюмі або сорочці бодай трохи ширша, молодий чоловік з порядної родини відразу перетворюється на потенційного гангстера. До того ж будь-якої пори року, за винятком осені, треба уникати коричневого кольору чи його відтінків. Краще надати перевагу синьому кольорові. Але в жодному разі не має бути синього на червоному або червоного на синьому – це поганий тон. Щодо джинсів, вони прий­нятні, однак тільки з блакитною сорочкою і темно-синім пуловером. Ніяких джинсів із курткою, навіть спортивною; у крайньому разі під них потрібно вдягнути дощовик.

Такий принциповий вибір на користь синього і блакитного кольорів нагадав мені фразу, яку мій батько і його друзі-сюрреалісти віднайшли в одній судовій промові на захист уніформи, яку склав 1934 року якийсь священик-орато­ріанець, директор колежу для юнаків: «Блакитний і синій кольори утворюють поєднання, що відважує учня від поганих думок». Вони страшенно захоплювалися цією фразою. Я втішаюся не менше, коли згадую слова, що вирекли тітки мого бретонського товариша. На їхнє святе переконання, в усьому, що стосується одягу, потрібно добирати «нейтральний тон». Що ж таке «нейтральний тон»? Чи можливе поєднання таких відмінних понять? Та й загалом, що вважати «нейтральним», середнім, коли взяти до уваги, що все, що ми зазнаємо на собі, все, що любимо, відчуваємо, ненавидимо й думаємо, проходить крізь призму погляду інших людей? Ролан Барт, який присвятив цій темі останні лекції в Колеж де Франс, помер, так і не сформулювавши для нас остаточної відповіді. Нотатки лекцій, що залишилися, свідчать, що це масштабна, складна й захоплива тема.

Беж Міттеран

Уперше вислів «беж Міттеран» я надибав в одному з романів Фредеріка Дара, які він публікував під псевдонімом Сан-Антоніо. Його герой, улюбленець публіки, що розкрутив тиражі до кількості півмільйона примірників, Александр-Бенуа Берюрьє був вдягнутий, як зазначає автор, у плащ кольору «беж Міттеран». Той плащ, як нерідко трапляється, був у масних плямах. Згодом, на початку 1990-х, я вже чув цей вислів у різних авторів і в різних контекстах. Це було позначення кольору без будь-якого політичного підтексту, без відтінків жаргонного, розмовного чи журналістського характеру; вислів суто літературний, майже науковий і збіса влучний.

Не знаю, чи належить авторство Фредеріку Дару; мені тільки відомо, що письменник особисто знався з президентом, але ніколи не використовував знайомство для критики. Втім, я майже впевнений, що ця фраза завдячує кольору літнього костюма, який Франсуа Міттеран вдягав два роки поспіль: легкий лляний чи парусиновий костюм, не дуже вдалий і з погляду крою, і з погляду цього бежевого відтінку. Так, треба визнати, колишній президент Французької республіки не мав елегантних офіційних костюмів, надто для літньої пори. Він мав респектабельний і солідний вигляд у твіді або велюрі, однак надто світлі й легкі тканини здавалися на ньому смішними та неприродними. Дивно, що його стилісти не помічали цього або їм було начхати. От навіщо в літню спеку вдягати підстаркуватого президента у бежевий костюм, коли у звичайному темно-синьому було б скромніше та пристойніше в тисячу разів?

Либонь, Франсуа Міттеран недолюблював темно-синій колір? Якщо не він, то, може, його оточення? Мабуть, у Єлисейському палаці наївно (і нерозважливо) гадали, що цей колір занадто помірний, занадто класичний, занадто «правий» для президента-соціаліста? Вражає, як професійний стиліст, іміджмейкер може дати такого маху. У бежевому президент не тільки мав незграбний вигляд, а й був неначе потомлений від свого семирічного терміну, хоча до виборів було не близько, так, ніби він уже зневірився у власних принципах.

По щирості, той відтінок бежевого справді був відразливий. Занадто світлий і водночас дуже крикливий, як-от тілогрійка дрібного провінційного лихваря. Звісно, я бачив цей костюм тільки на фотознімках і в телевізійних новинах, тобто здалека від реальності. Однак, можливо, це був не один костюм, а декілька, скроєних з однієї тканини? Скільки костюмів одного фасону має президент республіки у ­своїй шафі? Навряд чи ми про це дізнаємося. Хай там як, цей відтінок завжди мав незмінний вигляд: огидний беж, і старомодний, і новісінький, і провінційний, і пролетарський. Вульгарний беж, що зійшов зі сторінок романів 1940-х років і недоладно нав’язаний моді після того, як його занадто грубо попорав фарбар. Одне слово, «беж Сіменон», що перетворився на «беж Міттеран». Геть нічого спільного з тими прекрасними аристократичними бежевими відтінками, які носив мій улюблений письменник Володимир Набоков уже на схилку своїх літ, на березі Женевського озера, де я час від часу бачив його, хоча так і не наважився підійти, ймовірно, через те, що надто схиляюся перед його величчю.

Можливо, хтось візьме й колись підрахує, скільки голосів утратили ліві на початку 1990-х через ті страшні костюми кольору «беж Міттеран».

Кольори, що не повнять

«Він міг би бути просто огрядний, якби не був такий тлустий» (Тantum opimus nisi tam crassus). Отак один із біографів жартівливо змальовує Тому Аквінського (пом. 1274). Фраза кумедна, але без іронії чи зневаги. Бути товстим у XII столітті не було принизливо. Щасливі часи! Усі біографи-сучасники згадували неабияку опасистість великого теолога, «найгладкішого чоловіка з-поміж усіх, що жили», – навіть уточнює один з його учнів. У цьому Тома приєднується до Платона, якого антична традиція часто-густо описує як чоловіка «високого й вельми тілистого». Зізнаюся, що я трохи втішений від усвідомлення, що двоє з найбільших західних мислителів були товстими. За наших часів дуже поширилося переконання, ніби вага несумісна зі спритністю розуму...

Попри свою оглядність, Тома Аквінський, поза сумнівом, не мав жодних проблем з одягом. Він носив білу домініканську рясу, а з нею чорну мантію, що захищала його від холоду та негоди. Певна річ, білий колір ряси підкреслював повняві форми навіть більше, ніж якби він вдягав чорний капюшон ченців-бенедиктинців або сіро-коричневу рясу францисканців, однак тоді саме вбрання робило ченця ченцем, священика священиком. І не так саме вбрання, як його колір. Бенедиктинці вдягалися в чорне, цистерціанці – в біле, домініканці – в чорне з білим, а францисканці, які носили нефарбовані вовняні тканини й прагнули повної безбарвності, попри своє бажання, були наречені в миру «сірими братами». Назва пішла від кольору. Пізніше святий Франциск Ассизький став у багатьох народних легендах «святим Сірим». Звідси й тодішня лайка «Ventre-saint-gris!», яку полюбляв Генріх IV і яку вживали аж до середини XVII століття: йдеться про дещо непристойний вислів, щось на кшталт «Присягаюся сірим сподом святого Франциска!»

Сьогодні, якщо ти в тілі, пошуки одягу за розміром стають завданням непростим і навіть болісним. Я спізнав це на собі впродовж кількох десятиліть. У дитинстві я не був товстим; розповнів я підлітком, і так було до вісімнадцяти років. Потім схуд. Від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років моя вага залишалася в нормі, але потім я став поступово набирати – в середньому два кілограми щороку, тобто двадцять років по тому я вже мав близько сорока зайвих кілограмів. Різні дієти допомагали скинути вагу – за життя я, очевидно, скидав декілька центнерів! – та, звісно, набирав знову стільки ж, і навіть більше. Через це для мене завжди було нелегко ловити на собі погляди інших, а купувати собі одяг і поготів.

Франція, на відміну від Німеччини або, наприклад, Нідерландів, тримає дуже низьку планку для великих розмірів готового чоловічого одягу (в Італії ще гірше). Людині, трохи товщій за середні показники, вже доводиться шукати одяг у спеціалізованих відділах, нудних магазинах для «велетів», де слова, звичайно, добирають стримано, але презирство продавців часом безмежне. Гладун завжди винний. Але це ще не найстрашніше. Що мене найбільше бентежило в цих магазинах для «велетів», так це проблемність пошуку одягу з кольорами, що не повнять, або тих, що такими вважаються: чорний, сірий, темно-синій. Ні, вам на загал запропонують піджак або штани світлих тонів: бежевих, жовтих, зелених, перлово-сірих або ж (як ми вже бачили) так званого темно-синього кольору, але зовсім не того.

Так, ніби повна людина мусить визнати себе такою, як є, і чхати на погляди інших, підкреслено показуючи, яка вона вільна й гордовита; словом, навмисно вибирати тони, що тільки наголошують на її формах. Однак людина відчуває аж ніяк не гордість, не комфорт і не почуття свободи (це я можу засвідчити) – вона сприймає це як покарання, ба навіть приниження. Тим паче що для літнього одягу запропонована палітра кольорів, що повнять ще більше, ніж кольори для зими й осені: білий, світло-блакитний, блідо-зелений, жовтий, ба навіть рожеві та помаранчеві відтінки. Жорстокість виробників одягу не спиняється ні на чому!

А підтвердження цьому – каталоги одягу, які надсилають поштою. Деякі найвідоміші серед них пропонують розділ або окрему брошуру «Спеціальні великі розміри». Ціни, звісно, ліпші, ніж у магазинах для «велетів», але вибір забарвлень, фактур і малюнків тільки пригнічує: світлі тони, безформні тканини, горизонтальні смужки і кричущі малюнки. У цьому одязі огрядна людина кидається в очі на сто метрів. Хто ці творці чи розповсюдники, що уявили собі, ніби в таке можна одягати людей, які страждають від своєї комплекції і прагнуть лише того, щоб знайти собі якомога більш непоказний, темний і нейтральний одяг? Маркетологи-нездари? Закомплексовані стилісти, що намагаються привернути до себе увагу? Промоутери-шкідники? Миршаві худаки, які будь-що мріють помститися товстунам?

У лондонському метро

Лондон восени 2004 року. Накрапає дощик. Я навідався до Британського музею, щоб знову сісти за дослідження ней­мовірних середньовічних шахів, що були знайдені на острові Льюїс, але доглядач, з яким ми домовилися про зустріч, досі не прийшов. Я маю три години вільного часу. А що погода не сприяла прогулянкам, я вирушив до Сомерсет-гаусу на виставку історії лондонського метро.

Колекція складалася переважно з документальних світлин. На мій превеликий подив, виявилося, що від кінця 1930-х років деякі знімки – кольорові, а за два десятиліття це вже стало звичною справою. У 1970-ті роки кольорові світлини вже кількісно переважають над чорно-білими. На знімках – пасажири біля квиткових кас, на сходах, у переходах, на платформах, у вагонах. Добре помітний їхній одяг, деколи можна визначити належність до того чи того суспільного класу.

Для історика ці світлини – безцінні документи: вони свідчать, що за шістдесят-сімдесят років кольори одягу не надто змінилися. Фасони зазнали змін. Інакшими стали предмети одягу. Але кольори – доволі мало. Тут фотографи знімали не моду, а повсякденне життя, тобто речі, які тодішні лондонці носили насправді. Реальний одяг, не для журнальних фото, не для кіно чи телебачення.

Власне, як у 1940-х, 1960-х, 1980-х, так і у 2000-х – кольори одні й ті самі. Завжди. Чітко переважає чорний, сірий, синій, бежевий і коричневий. Білий і зелений трапляються рідко, червоний – ще рідше. Щодо жовтого, фіолетового, рожевого, помаранчевого, їх немає зовсім. Одна й та сама гама для чоловіків і жінок, для будь-якого віку і соціальних верств, навіть для всіх сезонів року. Втім, що вже говорити про зміни пір року в Лондоні... Але я переконаний, що схожа виставка, присвячена паризькому метро, показала б той самий результат.

Зазвичай ми маємо хибне уявлення щодо свого одягу. Нам здається, що мода впливає на наш вибір, наші смаки, нашу поведінку. Певною – доволі скромною – мірою це так, у тому, що стосується фасонів, довжини, поєднання деталей, можливо, способів вдягатися, але це аж ніяк не стосується кольору. Досить пильніше придивитися до перехожих на вулиці, клієнтів у магазинах, пасажирів у автобусі чи метро. Кидається в очі колірна одноманітність. Переважно чорний, сірий, коричневий, бежевий, білий і синій. Узимку трохи більше чорного та сірого, влітку – синього та білого. Щой­но людина (найчастіше жінка) вдягає червоне, жовте чи фіолетове, вона негайно випадає із загалу і привертає увагу. Так само, коли подорожуємо за межі Європи, опиняємося на вулицях великих міст Азії, Африки або Південної Америки, досить кинути оком довкола, щоб за кілька секунд переконатися, наскільки палітра одягу відрізняється від палітри великих європейських міст: вона яскравіша, строкатіша, агресивніша.

Відмінності у кольорових гамах мають багато причин: історичних, етичних, соціальних, матеріальних і, звісна річ, кліматичних. Однак дві з них здаються мені очевидними для розуміння одноманіття та незмінності європейського одягу. По-перше, ніхто не оновлює свій гардероб гамузом; навпаки, кожен із нас, купуючи одяг, намагається поєднати його з тим, що вже має; тому кольори змінюються поволі. По-друге, попри переконання багатьох стилістів і соціологів, людей, які прагнуть не виділятись із загальної маси, таки значно більше, ніж тих, хто прагне вирізнитися завдяки одягу.

Часто я думаю про істориків майбутнього, про тих, хто за двісті-триста років вивчатимуть історію одягу в Європі початку ХXI століття. Серед огрому документації та матеріалу вони візьмуть до рук нинішні модні журнали. Маю надію, ці історики будуть не настільки наївні, щоб повірити, ніби у 2010 році ми справді вдягалися так, як це репрезентують світлини в цих виданнях. У повсякденні ніхто так не вдягається. Йдеться про уявне, а не той одяг, який носять люди в житті. Це справді захоплива сфера для вивчення, але аж ніяк не відбиток нашого повсякденного життя. Те саме можна сказати й про історичні документи, що дійшли до нас із минулого. Наприклад, візьмемо Середньовіччя: вітражі, гобелени, мініатюри, настінний живопис і безліч інших ­візуальних свідоцтв знайомлять нас із величезною кількістю деталей костюма, фасонами, забарвленням. Але не треба наївно вірити, ніби одяг, який люди реально носили за тієї чи тієї доби, в тому чи тому місці, в тому чи тому оточенні, був саме такий, який ми бачимо на вітражах, гобеленах, мініатюрах. Він був інший. Утім, не був і зовсім відмінний. Але проблема історичних джерел не в цьому. Зображення, як і мова, ніколи не передає реальність у першому ступені. А надто реальність кольорів.