Кольори наших споминів

Американський подарунок

Найпрекрасніший подарунок, який я коли-небудь отримував, мені зробила старша сестра моєї бабусі, двоюрідна бабуся Алін. Вона була вдовою художника Анрі Каро-Дельвая, модного портретиста напередодні Першої світової війни, друга письменника Едмона Ростана, якому він декорував віллу в Камбо. Потім він переїхав до США, де став салонним художником; помер він у 1928 році. Мешкаючи в Лос-Анджелесі, моя двоюрідна бабуся зрідка приїздила до Європи відвідати сестер. Їх було п’ятеро, всі вони народилися між 1876-м і 1884 роком у буржуазній сім’ї, де освіту здобували почергово за старшим віком. Алін, найстарша, закінчила Еколь Нормаль і одна з перших у Франції здобула диплом агреже з класичної філології; вона написала кілька романів, серед яких бестселер 1920-х років «Цей чарівний Тадеуш Свенко». Друга, Люсі, здобула ступінь ліценціата з англійської; у свої 85 років, уже бувши прикутою до ліжка, вона захопилася сучасною математикою і набула солідний багаж знань у цій сфері. Я добре її знав і пригадую, що їй страшенно не подобався синій колір. Третя сестра, Елен, яка загинула в горах іще замолоду, встигла лише скласти екзамен на бакалавра. Луїза, моя бабуся, була четвертою; вона зупинилася на дипломі вищої освіти, але мала надзвичайну пам’ять, що дозволяла їй навіть у досить поважному віці перелічувати всі чотириста п’ятдесят чотири супрефектури Франції і показувати їх на мапі. Її молодша сестра Емма, остання в родині, не мала жодного диплома, та, напевне, вона була найбільш освіченою й розумною з-поміж усіх п’ятьох. Я дуже її любив: для мене вона була другою бабусею. Окрім Елен, усі вони померли у віці від 96 до 100 років.

Навесні 1953 року Аліна здійснила свою передостанню подорож до Європи, щоб відвідати молодших сестер і їхні родини. Вона перетнула Атлантику на пароплаві «Queen Mary» і привезла у своїх валізах чимало американських подарунків. Один із них був призначений для мене: кулькова ручка з чотирма стрижнями різних кольорів – предмет, що на той час у Франції ще був невідомий. Моя кузина Катрін теж отримала такий подарунок. Нам обом було шість років, і ми залишилися неабияк вражені подарунком. Ми ніколи ще не тримали в руках такого дивовижного знаряддя. Це була майже чарівна паличка: корпус із сріблястого металу мав чотири маленьких жолоби, якими рухалися спеціальні важелі, що за вибором висували червоний, синій, зелений або чорний стрижені; простим натиском стрижень повертався всередину корпусу ручки. У Лос-Анджелесі такий предмет, напевно, коштував кілька доларів; у Парижі йому ціни не було. А тепер він належав нам, а не батькам: наше щастя неможливо було передати словами. Ми грали своїми ручками кілька місяців, хоча трохи засмутилися, коли дізналися, що наші двоюрідні брати П’єр і Лоран теж отримали такий само подарунок.

Я першим зламав свою ручку; стрижні, правду кажучи, були слабенькі, а механізм і поготів. А Катрін зберігала її ще багато років. Хоча не так довго, щоб їй на зміну прийшли перші шикарні чотирьохкольорові ручки фірми «Jif-Waterman», що з’явилися в Європі на початку 1960-х. Як на мене, вони ніколи не мали тієї знадливості й досконалості, що й ручка, подарована мені 1953 року. Відтоді я не бачив чогось настільки ж привабливого для письма та малювання.

Цей феєричний предмет уперше дав мені змогу доторкнутися до американського способу життя. І хоча, напевне, він відіграв не останню роль в моїй пристрасті до кольору, утім, не змусив мене полюбити Америку. Вперше я відвідав Сполучені Штати чверть століття по тому, і від тієї подорожі якихось приємних спогадів у мене не залишилося. То був грудень, крижаний мороз, і перше, що я зробив, коли прилетів до аеропорту Кеннеді, купив капелюха, червоного, однак, відразливого. Уже паскудний початок. Під час тієї ­поїздки, так само як і всіх подальших, найбільше мене вражало, що в цій країні, яку я вважав надсучасною, система знаків перебувала в зародковому стані – якщо вона взагалі була як така, – і то не лише в містах, а й на дорогах, на автострадах, у готелях, на стоянках, у торгових центрах, в аеропортах. Обмаль вказівників, жодних табличок із напрямком руху, ніяких кольорових позначок для орієнтації; годі дізнатися, де ти перебуваєш і чи туди прямуєш, якщо не запитати дорогу в перехожих. Зовсім не так, як у старій добрій Європі, яку можна перетнути в усіх можливих напрямках, ніколи не заблукавши, навіть якщо соромишся чи не маєш здібностей до живих мов. Усілякі коди, сигнали й кольори супроводжують мандрівника й у середмісті, й у далекій сільській глушині. А що я сам належу до скромних і неговірких мандрівників, то скажу: хай живе старенька Європа!

Засмага з плином часу

У дитинстві мої довгі літні канікули проходили на північному узбережжі Бретані, в курортному містечку Ле-Валь-Андре. Пляж – один із найпрекрасніших у західній частині Франції – здавався мені величезним, і для нас із друзями він був широчезним і невичерпним полем для ігор. Фактично там не було ніяких небезпек: нам усе дозволялось як у воді, так і на скелях. Утім, двом із нас було заборонено те, що більшість дітей мали право робити досхочу: розлягтися на рушнику і спокійно засмагати на сонці. Їхня бабуся, жінка владна, завжди вдягнена в сіре, вважала цю справу небезпечною, безглуздою і навіть – я чудово пам’ятаю її слова – «страшенно вульгарною». Засмага на сонечку, на її погляд, була гидотою. Не так через те, що людина стає смаглявою, а радше через сам процес засмагання. У неї в лексиконі бракувало епітетів, щоб описати це гротескне, ганебне, непристойне, аморальне дійство.

Підрісши, я зрозумів, що всупереч моїм багаторічним уявленням думку цієї впертої бабусі поділяють чимало інших людей, не обов’язково літніх, і що з плином часу навіть на нашому кінці пляжу, біля підніжжя скелі П’єгю, кількість незгодних із засмагою тільки зростає. Багатьом моїм товаришам, які раніше вільно могли полежати на променях сонця, віднині це робити забороняли. Звісно, правила «доброго тону» не вимагали бути блідим, як пігулки аспірину (на той час у Бретані говорили «як скловата»), але тепер досить було лише трохи «обвітритися» на сонці. Звідки така зміна поведінки, що відбулася на нашому пляжі в другій половині 1950-х – на початку 1960-х років? Може, саме тут, ніж деінде, люди більше й раніше за решту дізналися про небезпечні наслідки перебування на сонці? Можливо, в цій невеличкій спільноті з’явилися освічені лікарі, які раніше журналістів, що оприлюднили це в пресі, звернули увагу на небезпеку надмірної засмаги? Зовсім ні! Йшлося не про здоров’я; вся проблема виявилася в соціальному середовищі, в соціальних класах, навіть у снобізмі. Але я це зрозумів лише згодом. Коли добіг кінця мій підлітковий вік, я усвідомив, що в цій частині пляжу збиралися тільки вельми заможні сім’ї, тоді як сімейства скромніші, любителі засмаги, займали інший кінець пляжу. Ще пізніше, через багато років, коли я став істориком, то виявив, що зміни на пляжі мого дитинства не були чимось унікальним, а, навпаки, становили приклад загальнішої та тривалішої тенденції: ставлення «респектабельного товариства» до сонця, прогулянок на свіжому повітрі й кольору шкіри, яке протягом століть і десятиліть періодично змінювалося.

Згадаймо трохи цю історію.

За Старого режиму і навіть у першій половині XIX століття у Франції, а також у всій Західній Європі люди, що належали до аристократії чи буржуазії, мусили мати якомога світлішу й гладеньку шкіру, щоб відрізнятися від селян. Ті працюють у полі під палючим сонцем, їхня шкіра засмагла, почервоніла, деколи з веснянками: який жах! А має вона бути білою, гладенькою, без веснянок, адже кров – «блакитна», тож жилки мають проглядати під світлою, майже прозорою шкірою. Однак у другій половині XIX століття цінності потроху змінюються. Коли «респектабельне товариство» починає їздити на море, а відтак трохи згодом у гори, добрим смаком стає смаглява або засмагла шкіра. Тепер потрібно відрізнятися вже не від селян, які ув’язнені у себе в селах, а від робітників, кількість яких дедалі зростає: вони мешкають у містах, працюють у чотирьох стінах, тому в них біла шкіра з тьмяним відтінком, блідий або сіруватий колір обличчя: бридота! Щонайперше не можна бути схожим на робітника, це створіння набагато гірше простого селянина. Ці нові цінності й пошуки сонця, що їх супроводжують, виходитимуть на яв протягом наступних десятиліть. Здається, вони досягають апогею в 1920–1960-ті роки, засмага тоді була в моді; «потрібно» бути засмаглим.

Однак і це тривало недовго. Починаючи від середини 1960-х, коли відпустка на березі моря й зимові види спорту стали доступні середньому класу, ба навіть іще скромнішим суспільним класам, те саме «респектабельне товариство» поступово повертається спиною до звички засмагати, адже засмага тепер стає доступною для всіх чи майже всіх. Навіть клерки, діставши свої «відпускні», їдуть засмагати: це ж огидно, якщо не гротескно! Віднині, отже, найбільший шик – залишатися незасмаглим, надто якщо повернувся після відпочинку на березі моря. Згодом така поведінка, що спершу була виявом презирливого снобізму, мало-помалу набуває поширення. Але тепер із медичних міркувань: зростання захворювань на рак шкіри й інші хвороби, пов’язані з тривалим перебуванням на сонці, змушує відмовлятися від засмаги, що притаманно насамперед представникам середніх класів. Засмагла шкіра більше не є перевагою, цінністю, радше навпаки. Маятник, як це часто стається в історії систем цінностей, хитнувся в інший бік. Але чи надовго?

За наших часів далі засмагають самі скоробагатьки-парвеню, деякі «медіа-зірки» або ж зовсім «простий» народ. Утім, вони це роблять аж ніяк не на пляжі, лежачи на сонці, а в соляріях, мліючи під штучними променями. Що, звісно, вже само по собі доволі смішно і навіть, кажучи словами бабусі двох моїх товаришів, «неабияк вульгарно».

Показний блискіт 1950-х

Звідки в мене така відраза до золота і будь-якої позолоти? Та й загалом до кольорів із блиском? Мабуть, із дитинства. У моїй родині золота не було зовсім, як у предметах повсякденного побуту, в декорі будинку, так і серед прикрас і аксесуарів. Чоловіки, звісно, не вдягали ніяких прикрас, а жінки, поза сумнівом, не визнавали «крикливих» оздоб. Не тому, що мої батьки, а також дядьки та тітки були занадто бідні для всього цього, річ у тім, що прикраси не були частиною їхніх звичок і системи сімейних цінностей. Крім того, в їхньому середовищі вважалося непристойним і вульгарним, ба навіть сміховинним приділяти занадто багато уваги зов­нішньому вигляду, одягові, прикрашанню й оздобленню. Уже підлітком я міг би поставити такий стиль поведінки під сумнів і навмисне вчиняти навпаки. Але цього не сталося: я, як і мої батьки та родичі, залишився байдужий до зовнішнього вигляду, не вдягаю ніяких аксесуарів, навіть годинників, і гидую будь-чим, що блискає або надто розцяцьковане. Щодо золота, воно викликає у мене особливу відразу.

Звернувшись до своїх дитячих спогадів, я знаходжу, мабуть, єдине пояснення цій відразі, що з роками переросла майже у фобію. Між 8 та 12 роками я був скаутом-«вовченям». А що мешкали ми на верхівці Монмартру, то наша «зграя» географічно перебувала десь у межах 7-го, 9-го і 18-го округів Парижа. Ми зустрічались у великій залі очікування на вокзалі Сен-Лазар, там само й прощалися. Час від часу в неділю близько шести вечора, після довгого дня різних скаутських справ (серед яких принизлива та не дуже продуктивна торгівля календарями) моїм батькам не вдавалося мене забрати. Тоді я йшов з одним зі старших товаришів до нього додому біля площі Кліші. Там, почуваючись незручно і трохи налякано, я чекав рятівного прибуття батька й повернення на верхівку пагорба, більш знайому мені територію. Це очікування здавалося мені нескінченним, а квартира, де мені доводилося чекати, – похмурою: занадто великою, занадто заплутаною, занадто темною. Зокрема, освітлення здавалося мені набагато слабшим, ніж у нас вдома, ніби на ньому намагалися заощадити. Утім, найнестерпнішим було не місце, а його господарка – бабуся мого товариша, сувора вдова, відносно молода, але яка, либонь, зовсім не любила дітей. Вона постійно робила нам зауваження або віддавала якісь накази своїм скрипучим голосом, який досі лунає в моїх вухах. Хай там як, ця сварлива пані, завжди вдягнена в коричневе або чорне, була разом із цим понадміру нафарбована й обвішана прикрасами. Золоті прикраси – або ті, що я вважав золотими, – висіли у неї на шиї, у вухах, на руках, на пальцях і на грудях. Вона скидалася на злу мачуху з казки, другу дружину короля, чиїх дітей від першого шлюбу вона ненавиділа, наприклад мачуху Білосніжки. Її коштовності яскріли та дзеленчали. Одне слово, то був показний блискіт 1950-х років, який уже тоді бентежив і відштовхував.

Очевидно, перша відраза, яку я відчув до золота, була пов’язана з цією жінкою та її помешканням, від якого ставало тривожно. Пізніше це відчуття зміцнилося під впливом мого дядька Анрі, який став для мене другим батьком. Строгий кальвініст, історик за фахом, він часто грав для моїх рідних роль наставника і голови родини, а також любив нагадувати, що одяг є ознакою гріха: в земному раю Адам і Єва були голими; вони були вигнані після того, як скуштували заборонений плід, і, щоб підкреслити цей переступ, їм дали одяг. Ось чому для мого дядька, як і для більшості протестантів, прагнення виділитися за допомогою одягу або аксесуарів, зокрема прикрас, було негідною поведінкою для доброго християнина й навіть просто добропорядного громадянина: це вияв не лише марнославства, а й агресії щодо інших.

Я більш-менш був так вихований, тож з роками став відчувати відразу до золота і золотого кольору. І, можливо, ще більше від золота, яке інколи може набувати матового відтінку, я зненавидів позолоту: на мій погляд, утілення абсолютного несмаку! Звісно, в цій сфері мої особисті реакції та відчуття позбавлені якоїсь ваги. Вони не є історичними документами, ба навіть вартісними свідченнями. Та всупереч загальним переконанням нас – тих, хто ставиться до золота схожим чином, – досить багато.

У різних опитуваннях громадської думки, що стосуються улюблених і неулюблених кольорів, золото і срібло деколи справді асимільовані з кольорами і їх називають поруч із червоним, зеленим, синім тощо. Це дає змогу констатувати, що по всій Європі – де такі опитування проводять від кінця XIX століття – серед опитаних багато людей, які не люблять золота. Тут, однак, слід ввести географічну диференціацію: загалом у країнах Південної Європи золото має певну пошану, ба навіть справжню привабливість, яку не поділяють країни Півночі. Утім, ця відмінність радше культурна, ніж географічна. Річ тут не так в яскравості сонця, кліматі чи наближеності до Середземного моря, як в традиціях і релігії: до золота ставляться з повагою або терпимістю в католицьких країнах (як і в мусульманських), а в країнах протестантських його так чи так відкидають. До цих культурно-географічних відмінностей додаються відмінності соціальні: попри поширену думку, потяг до золота є рисою не аристократії або великої буржуазії, а, навпаки, дрібних буржуа, скоробагатьків-парвеню і – вочевидь іще більше – малозабезпечених верств населення, для яких воно досі зберігає значний міфологічний вимір.

Коротка історія золота

Пишучи ці рядки, я усвідомлюю, що несправедливий стосовно тих своїх друзів або просто сучасників, хто любить золото – його колір, фактуру, сяйво. Несправедливий я і щодо самого золота, з яким мені як історику Середньовіччя часто доводиться мати справу у своїх дослідженнях і якому я присвячував численні лекції та виступи. Віддаймо ж йому належне, накресливши тут коротко кілька рис його довгої історії. Історія золота має глибоке коріння і тісно пов’язана з кольором.

Метал лискучий, яскравий, ковкий, стійкий, простий у видобутку й обробці, наявний у різному вигляді майже всюди в світі, золото за усіх часів зачаровувало людей. З давніх-давен воно стало ознакою влади та багатства й виконувало важливі економічні функції. Водночас воно оточене неймовірно плідними й вигадливими оповідками, центральне місце в яких посідає тема пошуку. У цьому сенсі показовими є два сюжети грецької міфології: пошуки золотих яблук із саду Гесперид, одинадцятий подвиг Геракла, і легенда про золоте руно, здобуте Ясоном і аргонавтами. Але й німецька міфологія не залишилася в боргу, створивши навколо золота Райну, пошуків і володіння ним легенду про Нібелунгів. Сьогодні полювання за золотом набуло інших форм: герої нашого часу виборюють золоті медалі Олімпійських ігор і чемпіонатів світу. Жоден інший метал, жоден інший матеріал ніколи не був таким жаданим і не породив таку кількість міфів.

Міфи ці сягають глибокої давнини. Хоча перші золотоносні родовища фактично почали розробляти лише з IV тисячоліття до нашої ери, очевидно, що вже за доби палеоліту люди помітили у воді металеві часточки, які було легко дістати, просто зачерпуючи жменю піску. Поряд із черепашками й зубами тварин ці піщинки і гранули річкового та розсипного золота знайшли своє місце в перших прикрасах, створених людиною. Пізніше, за доби неоліту, те саме золото надихнуло людину на створення найдавніших металевих прикрас: перснів, браслетів, намист. Справді, надзвичайна гнучкість золота дає змогу кувати його холодним способом: на відміну від інших металів для його обробки не потрібно ніякого джерела тепла. Крім того, золото плавиться тільки за дуже високої температури: 1200 градусів.

Крім блиску і кольору самородного золота, що притягували погляд людини, вочевидь саме ці різноманітні фізичні властивості – гнучкість, подільність, простота видобутку, перевезення й обробки – дуже давно забезпечили золоту перевагу над іншими металами. Тим паче що його (відносна) рідкість і (чудова) стійкість до хімічних впливів підштовхували людей до того, щоб накопичувати його та використовувати як товар-посередник під час обміну. Починаючи від II тисячоліття до нашої ери в Єгипті й Месопотамії золото зберігали у формі піску, самородків, злитків, куль, листів, перснів, прикрас, посуду або дорогоцінностей. Монети з’явилися набагато пізніше: перші монети були викарбувані в Греції і датуються лише VII століттям до нашої ери. На той час золото давно набуло значення повноцінної валюти і вже відігравало важливу роль в економіці: золоті злитки й пластини з рельєфним малюнком циркулюють усім Близьким і Середнім Сходом, спрощуючи обрахунки; в інших країнах, зокрема в Єгипті, головній золотодобувній державі стародавнього світу, їх використовують для розрахунків еталонною величиною. Золото розглядають уже не тільки як товар, а й як міру. І хоча золотої монети тоді ще не було, вартість «вираховуючи золотом» визначали ще за дві тисячі років до народження Христа. І визначають досі.

Утім, золото призначене не тільки для того, щоб бути мірою вартості або засобом накопичення. Воно створене, щоб рухатися, обмінюватися, переходити з рук до рук. Золото можна помацати, воно динамічне: його можна захопити й відібрати, подарувати й украсти, обробити й видозмінити. Певна річ, воно належить світові металів і металургії – підземному, таємничому та небезпечному, – але, крім того, воно вже саме по собі створює якийсь окремий універсум. Ремісник, який обробляє золото, – це не коваль, не той страхітливий персонаж, що орудує залізом і вогнем, а ювелір, і його майстерня, на відміну від кузні, зовсім не схожа на пекельну печеру. Ювелір – не просто ремісник: це художник, чия майстерність полягає не лише в технічному вмінні, а й в естетичному та науковому знанні. Він аж ніяк не чаклун, радше чарівник, який створює неповторні речі, в сяйві та красі яких є щось магічне. За доби раннього Середньовіччя ювелір був ченцем, бо ювелірна справа майже завжди була церковним мистецтвом. У Новий час – це ремісник освічений, який володіє універсальними вміннями віртуозно обробляти будь-які дорогоцінні матеріали. Втім, довгий час ювеліри були наближеними й навіть радниками королів і принців, як, наприклад, найвідоміший серед них, святий Елігій (пом. 660), єпископ Нуайона і «міністр» меровінгських королів Хлотара і Дагоберта.

Зовсім інша справа – алхімік, який, як і коваль, трансформує матерію і чиє знання оповите безліччю таємниць. Утім, хоч алхімія – мистецтво перетворення металів із метою здобуття золота, саме золото – радше символ чи алегорія, ніж справжня речовина, якою прагнуть заволодіти. Робота алхіміка спирається радше на сукупність герметичних або містичних знань, ніж на знання хімії як такої; золото не стільки коштовний метал, скільки метафора знання, духов­ного володіння і навіть прагнення до недосяжного. Символічно це схоже на сонце, джерело життя, тепла і світла. Справді, в металургії та алхімії зірки й метали часто порівнюють. Метали сприймаються як планети підземного світу, певні космічні енергії, затверділі й заховані в землі. Якщо срібло часто пов’язують із місяцем, то золото завжди асоціюється з сонцем і має всі його властивості.

У контексті цих властивостей і якостей золота постає питання про ієрархію речовин і дорогоцінних матеріалів у різних суспільствах. Чи завжди золото стояло на першому місці? Не можна не визнати, що так було не завжди. Іноді срібло, ба навіть мідь вважалися дорожчими чи більш цілющими металами. Але це стосується лише доволі віддалених епох. Від II тисячоліття до нашої ери, за часів єгипетських фараонів, так само як і за давніх китайських імператорів, золото вважалося першим із металів, досконалим, найбажанішим. Утім, на Заході в пізніші періоди у золота з’являються конкуренти, хоча не серед металів, а серед коштовних каменів. Так, за Середньовіччя в скарбницях Церкви (а в скарбницях королів – аж до XVI–XVII століття) золото поступається коштовному камінню: смарагди, рубіни, сапфіри й надто алмази поціновують вище золота. Але найбільше – більше, ніж каміння, – тоді вшановують перли. Від XIII до XVIII століття всюди в Європі перли очолюють ієрархію дорогоцінностей. Золото посідає лише третє місце: воно, безперечно, вище всіх інших металів, вище слонової кістки й шовку, вище хут­ра горностая і соболя, але нижче перлів і дорогоцінного каміння.

Проте золото не тільки речовина – це ще й світло. Для північних народів, які постійно відчувають нестачу світла, саме в цьому його головна перевага: золото блищить, воно світить, воно допомагає знайти вихід з мороку й пітьми. Воно втілює собою світло каменя, захованого під землею, який потрібно добути. У кельтських і германських народів пошуки золота часто пов’язані з пошуком світла, з образом Святого Грааля – улюбленими сюжетами середньовічних легенд. Насправді ці пошуки мало чим відрізняються один від одного: золото, як і Грааль, є божественним світлом, космічною енергією; золото пов’язане із сонцем, Грааль – із кров’ю Христа, обидва – джерела життя і світла.

Напевно, саме завдяки цій осяйності, а не стільки через свою рідкість або ціну, золото з давніх-давен стало асоціюватися зі священними культами. Храми Стародавнього і Нового світу завжди відводили йому важливе місце – спершу як дар, що приносять богам, потім як необхідний елемент декору й обряду. Золото як блискучий метал і божественне світло стає повноцінним учасником літургії. В античних храмах, як і в християнських церквах, воно допомагає розсіяти темряву, створити гру світла, відчути присутність бога. Його висока відбиваність дозволяє перетворити його на дзеркало, змусити кольори вібрувати й оживляти святе місце енергією, що зв’язує землю і небо.

Наявність такої надмірної кількості золота у храмах збурила чимало суперечок. Відлуння сперечань натрапляємо вже в Біблії: багато хто слідом за пророком Ісаєю вбачає в цьому форму ідолопоклонства й богохульства. З появою християнства ці сварки знову виходять на перший план: спочатку за романської доби, відтак на початку Нового часу. Деякі очільники церкви поціновують золото як світло, тому в храмі його має бути якомога більше, адже воно допомагає прогнати морок і поширити благодать. Такою була, наприклад, позиція Сугерія, абата Сен-Дені, коли він розбудовував і прикрашав церкву свого абатства в 1130–1140 роках: на золотих виробах і емалях, у книжкових мініатюрах, на тканинах і на культових убраннях – усюди золота не бракує. У той самий період інші прелати, наприклад, великий Бернард Клервоський, навпаки, вважає, що золото – це матерія, марнота, непотрібний шик, що заважає спілкуванню з Богом: потрібно відмовитися від нього і вигнати зі святилища. Що й було рішуче зроблено в цистерціанських церквах. Згодом, у XVI столітті, великі протестантські реформатори візьмуть на озброєння позицію Бернарда Клервоського і закликатимуть вигнати золото з Храму. На переконання Кальвіна, золото треба зневажити, бо воно віддаляє людину від Істини і Блага. І навпаки, кілька десятиліть потому католицька контрреформація стверджуватиме, що для дому Господнього немає нічого, що було б аж надто величне; звідси – масове повернення до церкви золота, кольору, творів мистецтва та дорогоцінних матеріалів, гри світла й переливчастих ефектів. Мистецтво бароко перетворює церкву на справжній театр, де золото заповнює собою весь простір, тим паче що копальні Нового Світу тепер забезпечують стару католицьку Європу дорогоцінним металом у небачених досі кількостях.

Матерія чи світло? Питання, яке так багато обговорювали впродовж минулих епох, не має остаточної відповіді. Золото – це і світло, і водночас матерія. І не тільки: це ще й колір. Усі образотворчі мистецтва знають про це і додають золото до своєї палітри, перетворюючи його на повноцінний елемент колірної перспективи. Золото – це колір. Але який? У нашому теперішньому уявленні воно асоціюється переважно з жовтим кольором. На дитячих малюнках, у буденних уявленнях, у щоденній символіці й уяві золото фігурує як жовтий метал. Утім, так було не завжди, тим паче що у викопному стані, у вигляді самородка цей дорогоцінний метал може мати безліч відтінків, від білого до червоного, проходячи через всі нюанси жовтого і помаранчевого, рожевого і бежевого, коричневого і сірого, ба навіть зеленого. Його природна палітра надзвичайно багата.

У культурному плані ця палітра не настільки широка. Довгий час золото більше асоціювали з білим кольором, ніж із жовтим, зокрема, у тих народів, які вбачали в ньому радше світло, ніж матерію. У стародавніх суспільствах світло було білим, а не жовтим, а золото часом уявляли як «надбіле», тобто біліше білого кольору. Приклад – середньовічна книжкова мініатюра: золоте тло мініатюр, попри те що воно здається жовтуватим, ніяк не стосується жовтого кольору, який мав зовсім невелике значення в тій системі цінностей (це колір брехні та зради). Золоте тло, навпаки, символізує божественне світло, абсолютну чистоту. Коли художник накладає кольори на золоте тло, це означає, що він накладає їх на біле тло, яке біліше білого. І навпаки, коли роблять наголос на матеріальності золота, а не на його здатності випромінювати світло, коли приділяють більшу увагу його значенням або його владі, ніж його чистоті чи блиску, воно асоціюється з червоним кольором. Звісно, не зі звичайним червоним, а із символічним: щільним, важким, дорогим, імперським. Цей червоно-золотий колір, що трапляється всюди в країнах Середземномор’я, споріднений пурпурові.

Загадковий відтінок зеленого

Десь у 14 років я виявив новий відтінок зеленого, якого не бачив ніколи раніше і, здається, згодом він теж ніколи мені не траплявся. У будь-якому разі, такі спогади не збереглися. Щиро кажучи, цього відтінку зеленого – а це мій улюблений колір від самого дитинства, – я насправді не бачив, я лише про нього прочитав. Це було в ліцеї напередодні літніх канікул. Атмосфера була просякнута близьким відпочинком, більшість курсів уже завершилися, тож учні третього класу збували вільний час на шкільному дворі під розімлілим поглядом вихователів, які самі були не набагато старші за них. Стомившись від гри в футбол старим тенісним м’ячиком, не бажаючи розгортати підручники, пориваючись скоріше звільнитись і знемагаючи від неробства, я подався читати – чого ніколи раніше не робив – офіційну дошку оголошень. Деякі новини були важкі для сприйняття, зокрема, щодо бюджету, статутних питань і нової процедури наймання керівного складу. Але я дуже добре зрозумів інформацію, що стосувалася мене безпосередньо або принаймні нашого другого класу і початку майбутнього навчального року.

Дирекція ліцею інформувала учнів та їхніх батьків про те, що задля збільшення кількості навчальних приміщень за літній період у парку поставлять нові будівлі, де на початку навчального року розташуються вісім додаткових класів. Вислову «споруда зі збірних конструкцій» не було, але кожен читач, і навіть підліток, як я, розумів, що мова йде про звичайні бараки. У тексті були докладно розписані норми безпеки, величина і розташування нових будівель, а головне – зазначено їхній колір: зовнішня частина буде з білих і бежевих матеріалів, а коридори і класні кімнати всередині «з метою створення комфортних умов для учнів і викладачів» мають бути пофарбовані в «адміністративно-зелений». Адміністративно-зелений!

Цей вислів розвеселив і мене, і моїх однокласників; він і тепер викликає в мене посмішку. Який вигляд може мати «адміністративно-зелений» колір? Ніхто не знає, як і ніхто не знав 1961 року. Проте кожен без особливих зусиль міг його собі уявити: зелений, трохи світліший за темно-зелений, із сіруватим відтінком, уже брудний від першого ж дня, з усією меланхолією, на яку тільки здатна державна адміністрація. Ось такий доволі вузький хроматичний контекст. Якщо подумати, цей вислів набагато місткіший і, можливо, точніший, ніж будь-яка кодована інформація, що відсилає до каталогу відтінків: Pantone 341, Munsell GY 9.47. Якщо ви не професійний колорист і якщо не маєте перед собою каталогу, ці номери нічого вам не скажуть. Тим часом як «адміністративно-зелений»...

Слова володіють нескінченними хроматичними можливостями. Будь-який прикметник у поєднанні з будь-яким колірним терміном надає цьому кольору особливого відтінку і вписує його в набагато вигадливішу палітру, ніж всі каталоги, створені наукою чи промисловістю. Кожен з нас може спробувати створити нові фарби, поєднавши уяву поета з чуттєвістю художника. Втім, зовсім не обов’язково обме­жуватися прикметниками; власні назви й загальні імена теж мають переваги: лагідно-синій, червоний святого Боніфація, недільно-білий, жовтий пюре, залізно-сірий, зелений Сен-Поль-де-Леон, рожевий у стилі Генріха III, беж Міттеран (див. про нього вище).

Щоб завершити з «адміністративно-зеленим», маю зробити уточнення: ті збірні споруди, що мали постати в парку ліцею Мішле до початку 1961 навчального року, так і не були побудовані, тож ніхто з учнів і вчителів так і не зміг насолодитися благословенним замиренням, яке дарує цей невідомий кольоровий відтінок.

Чи можете ви розрізняти червоний?

Не всім випадало в житті перевірити свою здатність розрізняти кольори. Здається, ця здатність зовсім не цікавить офтальмологів, а оптиків і поготів. Тільки людям небагатьох професій, пов’язаних із військовим флотом і авіацією, а також з розвідкою і транспортом, під час співбесіди потрібно проходити таку перевірку. Чого від неї очікують? Не знаю. Щоправда, одного разу мені довелося самому пройти цей іспит, але це було так дивно, що нічого не можу сказати ні про метод перевірки, ні про її мету.

Це сталося за кілька місяців до мого від’їзду до місця військової служби, під час відомого «триденного ритуалу», що замінив стару легендарну призовну комісію. Як і комісія, ці три дні були присвячені відбору та розподілу новобранців. Сильне враження для молоді мого покоління, тим паче що багато хто з нас вперше зіштовхнувся з армійським середо­вищем: світом щонайменше самобутнім.

Після недовгого медогляду і вправи на читання, завдання якої виявляти можливу короткозорість, один із сержантів у злинялій формі, сидячи в імпровізованому закутку, схожому на кабінку для голосування, запитав мене, чи добре я розрізняю кольори. Я відповів: «Так». Він повторив запитання, і я знову відповів ствердно. Тоді він з недовірливим виглядом запитав мене, чи можу я «чітко відрізнити» червоний колір від інших. Я знову відповів: «Так». Після цього відбувся діалог, гідний пера Жаррі або Куртеліна: «Ви впевнені?» – «Так». – «Це важливо, ви розумієте?» – «Я добре розумію, але я справді не маю ніяких проблем із розрізненням червоного кольору». – «Чудово. Йдіть і покличте наступного».

Звісно, я нічого не зрозумів, зокрема, не зрозумів причини такого допиту лише щодо червоного кольору, а не синього, зеленого або жовтого. Можливо, французька армія має якісь труднощі з червоним? Місце, яке йому відведене під час складання державного триколору, а також цей допит у стилі короля Убю в тій дивній кабінці – все це підштовхує до роздумів... А надто ж я не зрозумів, чому перевірка розрізнення кольорів обмежувалася лише коротким розпитуванням і не передбачала жодного зорового тесту. Очевидно, бракувало якихось матеріалів, необхідних для такого тестування. Справді, нікого з моїх товаришів не попросили розглянути кольори ні окремо, ні в комбінаціях, не запропонували назвати їх; але всіх розпитали щодо червоного кольору. Чому червоний? Напевне, так хотіли виявити певні ознаки дальтонізму? Якщо це так, то незрозуміло, чому перевіряли за допомогою слів, а не зору.

Терміном «дальтонізм» в офтальмології визначають порушення зору, що заважає людині розрізняти між собою або всі кольори (ахроматопсія), або, що трапляється частіше, відрізняти два кольори один від одного, зокрема, червоний і зелений чи навіть деякі відтінки червоного і зеленого (дисхроматопсія, або дальтонізм як такий). Саме англійський фізик і хімік Джон Дальтон (1766–1844), один із найвидатніших науковців усіх часів, істинний творець сучасної атомно-молекулярної теорії, першим виявив це порушення, на яке і сам він слабував. За наших часів заведено думати, що в різних формах від нього потерпає 2 % чоловіків (але ще менше жінок). Найчастіше воно вроджене або спадкове, рідше набуте. Сучасна наука вважає, що це порушення стається через неповну диференціацію між колбочками і паличками сітківки або через їхній недостатній зв’язок з деякими волокнами зорового нерва (колбочки реагують на довші хвилі – червоні, помаранчеві, а палички на коротші – зелені, сині). Дальтонізм – це не хвороба, а розлад, який, незважаючи на свою безневинність, перешкоджає людині здійснювати деякі види діяльності, де потрібно часто мати справу з колірними сигналами.

Історик часом непомалу дивується, читаючи роботи, присвячені дальтонізму або іншим відхиленням у сприйнятті кольорів. Вражає, наприклад, те, що Джон Дальтон виявляє в себе нездатність відрізнити червоний колір від зеленого, тоді як на той час (початок XIX століття) у західній культурі зелений уже сприймають як протилежність червоного, чого не було раніше. Антрополог мав би запитати: що означає «нормальне» сприйняття кольорів і що таке «аномальне» в такому сприйнятті? Він знає, що сприйняття кольорів – явище частково нейробіологічне, а частково культурне; саме тому воно змінюється в часі і просторі й варіюється для різних епох і суспільств. До того ж годі осягнути кольори, не вдаючись до допомоги мови, тобто культури: назва кольору є його невіддільною частиною. Звідси постає питання, що вважати аномальним. У цьому разі було б достатньо говорити про відмінності.

Але що насправді ми можемо знати про ці відмінності? Коли два індивіди перебувають в одній кімнаті, споглядаючи один об’єкт, і їх просять назвати колір, то, навіть якщо обидва вони відповідають «синій», не можна бути впевненим, що вони бачать один і той самий колір. Між реальним кольором, кольором, який сприймають, і кольором, який називають (або репрезентують), втручаються незліченні перешкоди, зовнішні шуми та спотворення.

Так само, чи можна пояснити сліпій від народження людині, що відбувається, коли ми бачимо кольори? Чи можна передати їй відчуття, що означають для людини зрячої поняття «червоний», «зелений», «синій»? Чи можемо ми навіть просто обговорювати цю тему? Чи здатні розмовляти про це дві людини, одна з яких бачить кольори, а інша ніколи не бачила? Чи мають вони якісь загальні уявлення про кольорову сліпоту? Хіба саме формулювання цих запитань, якими цікавилися багато філософів – від Платона до Вітґенштайна, – не виказує повну марність будь-яких розмов про колір?

У цьому сенсі більш промовистим був би приклад із тваринами. Що можна достеменно знати про те, як тварини бачать кольори? Людина сама проводить досліди, сама подає сигнали-подразники, сама спостерігає за поведінкою тварини і сама витлумачує результат. Усі тести, виміри, розрахунки, таблиці аналітичні й інтерпретаційні – їх, урешті-решт, створює, кодує і розшифровує людина. Що ж на їхній основі можливо істинно пізнати про тварин? Зовсім небагато, хіба те, що різні види реагують на одні й ті самі подразники по-різному, що бджіл нібито збуджують одні кольори, а биків – інші, що пугачі та сови, очевидно, можуть розрізняти безліч відтінків сірого, що кролики не люблять синього кольору, а свині – рожевого. Справді, цього обмаль. Та й, крім того, це доволі дискусійно.

Фіолетовий – не для дітей

Кольори відзначаються ще й тим, що стосуються всіх і кожного. Я часто пересвідчувався в цьому під час лекцій перед широкою публікою. Тим часом як щодо інших тем слухачі, коли їм дають слово після виступу оратора, часто мовчать, чи то шаріючись, чи то без особливого зацікавлення або не знаючи, що запитати, тема кольору, навпаки, розв’язує язики, і чуєш тисячі запитань чи спостережень, на які доводиться реагувати. Надто якщо в залі є неминучі психологи-аматори або шукачі архетипів, які обожнюють езотерику, – на цю тему вони можуть говорити нескінченно.

Діти теж не пасуть задніх: тема кольору їм також розв’язує язики і дає бажання говорити безугавно. Мене неодноразово запрошували виступати у молодших класах, і я міг пересвідчитися, наскільки легко розмова про колір (і про тварин) пробуджує цікавість і навіть захоплює малюків. Вони відразу називають свої улюблені кольори, висміюють ті, які їм не подобаються, асоціюють один колір із певним поняттям, інший – з яким-небудь почуттям або переживанням. Символіка кольору вочевидь не є для них таємницею; слухати їх завжди корисно фахівцеві й весело для всіх інших.

Кілька років тому мене запросили розповісти про кольори в початковій школі в паризькому кварталі Маре. Це був клас СМ1 (перший клас середнього циклу), учні мали 8–10 років. З нагоди мого візиту вчителька вирішила організувати навчальні ігри, для цього вона поділила клас на п’ять команд: команду синіх, червоних, жовтих, зелених і фіолетових. Вона попросила дітлахів, дівчаток і хлопчиків, обрати собі команду так, щоб у кожній було всіх приблизно порівну. Завдання виявилося неможливим: ніхто з учнів не хотів іти до фіолетової команди. Ніхто з двадцяти семи або двадцяти восьми осіб! Звичайно, ми почали запитувати, чому. Багато хто відповів, що «фіолетовий – не для дітей». Цим вони хотіли сказати, що це колір для «старих»; один з учнів навіть розповів, що у бабусиної подруги фіолетове волосся, інша учениця повідала, як щороку дарує своїм бабусі з дідусем на Різдво фіолетове мило із запахом фіалки. Ще більше дітей зазначали, що фіолетовий – «не справжній». Це означає, що фіолетовий для них не стоїть нарівні з синім, червоним, жовтим і зеленим; звідси належність до команди фіолетових сприймалась як щось принизливе. Це останнє зауваження особливо цікаве для історика кольору. Воно вказує на те, що, на погляд дітей, зелений і фіолетовий (кольори, які начебто «доповнюють» один одного) не можна віднести до однієї категорії. Зелений має однаковий статус із синім, червоним і жовтим, а фіолетовий – ні. Отже, стає очевидно, що діти дуже чутливі до соціально-культурних практик, які ставлять зелений колір в один ряд із трьома іншими, але вони не такі чутливі до наукових класифікацій, які (на жаль!) викладають їм у початковій школі й твердять, нібито зелений – це складовий колір, напівколір, колір другого порядку, як фіолетовий і помаранчевий. Хімікам і фізикам було б корисно прислухатися до дітей і переглянути свої класифікації.

Серед усього класу, вороже налаштованого проти фіолетового кольору, один учень тримався окремо. Певна річ, він теж не хотів бути у фіолетовій команді, надто один, але не хотів сказати, чому. Він наполягав, що це «таємниця». Ми з учителем ладні були залишити його з його секретом, але однокласники відразу напосілися на нього. Смішки, жарти, вмовляння врешті-решт зробили своє діло, і сором’язливий хлопчик (як виявилося, не надто й сором’язливий) погодився розказати й тихо видихнув: «Фіолетовий приносить нещастя». Це зізнання не викликало ні сміху, ні протесту в більшості дітей, бо вони погодилися: так, фіолетовий приносить нещастя.

Історія цього кольору, здається, підтверджує їхні слова. Принаймні частково. Варто трохи про це розповісти.

Для нашого сприйняття сьогодні фіолетовий колір – це змішання синього й червоного; для нас це очевидність, якщо не істина. Але для суспільств минулих століть, що не знали спектра й класифікували кольори не так, як ми, все було інакше. Фіолетовий не мав нічого спільного з червоним і був мало пов’язаний із синім. Його розуміли лише як різновид чорного. Крім того, в середньовічній латині одним зі слів, яким зазвичай позначали фіолетовий, було subniger, тобто «під-чорний» або «напів-чорний». У католицькій системі літургійних кольорів це старе визначення фіолетового зберіглося до сьогодні. У цій системі фіолетовий поруч із чорним є кольором скорботи й каяття: під час Великого посту й Адвенту носили фіолетовий, у Страсну п’ятницю – чорний; фіолетовий для малої жалоби, чорний – для великої. Для християн фіолетовий – це субститут чорного кольору.

Утім, наприкінці доби Середньовіччя звичайний фіолетовий колір змінює свій статус. І хоча він, як і раніше, ніяк не пов’язаний зі червоним, відтепер у колірній гамі він посідає місце між синім і чорним. На зображеннях фіолетовий уже не сприймається лише як різновид чорного, він може також виступати як відтінок синього, зокрема, темно-синього. Цей колір не назвеш улюбленим, позаяк його вважають оманливим і непостійним. З погляду хімії він нестабільний як у фарбуванні, так і в живописі. Тому в символіці він стає – поряд із жовтим – кольором брехунів і зрадників. Починаючи з Ґанелона, зрадника у «Пісні про Роланда»; правду кажучи, в літературному тексті XII століття цей персонаж ніяк не був пов’язаний з фіолетовим кольором, однак у XV–XVI століттях вислів «фіолетовий колір Ґанелона» часто позначає колір зради.

Пізніше, у другій половині XVII століття, коли Ньютон ставить досліди з призмою і виявляє дисперсію світла у спектрі, тобто новий порядок кольорів, фіолетовий нарешті дістає своє місце між червоним і синім. Зазнає переоцінки і його символічна вага. У XIX столітті він стає емблематичним кольором єпископів (тоді як кардинали здавна носили червоне) і вперше зацікавлює художників і поетів. Зокрема, символісти вбачають у ньому «колір таємниці», пов’язаний із непізнаною сутністю людей і речей.

Сьогодні багато наших сучасників уявляють і сприймають фіолетовий колір ближче до червоного, ніж до синього. Але, як і раніше, його недолюблюють. Фіолетовий завжди називають першим або другим, коли питаєш людей про їхні неулюблені кольори. Здається, ще гірше не щастить тільки коричневому. Для більшості європейців фіолетовий колір – агресивний, ексцентричний, тривожний. Деякі жінки, як і діти, про яких ми згадали, теж вважають, що він приносить нещастя: нізащо у світі вони не вдягнуть фіолетове. І навпаки – дизайнери, стилісти, митці, які шукають чогось нового або провокаційного, вбачають у ньому «витонченість, вигадливість, смислове наповнення». Дехто навіть пророкує йому звання «кольору XXI століття». Щонайменше!

Примхи пам’яті

Трапляються випадки, коли уява підбадьорює пам’ять, супроводжує її на всіх вигинах і різких поворотах, допомагає віднайти в її глибинах той чи той спогад, похований під багатьма шарами повсякденних реалій, неминуче тривіальних і обтяжливих. Але трапляються й інші випадки, яких, можливо, навіть більше, коли пам’ять і уява йдуть різними шляхами, входять у суперечність і борються між собою за те, щоб утвердити своє відчуття минулого.

Мандрівник, як-от я, добре знайомий з цими супереч­ностями між пам’яттю й уявою. Коли готуюсь відвідати якесь місто, регіон чи країну, де я ніколи не був, я впродовж кількох тижнів або місяців перед від’їздом потроху створюю для себе певний образ, спершу туманний, потім дедалі чіткіший. Я роблю це, відштовхуючись від мого читання, від моїх фотодокументів, із розповідей друзів, рідних або колег. Це звична справа. Але сам я відштовхуюся від власних назв тих міст і регіонів, а ще від назв, які в мене з ними асоціюються. Назви місць мають для мене – як і для багатьох людей, починаючи з оповідача «У пошуках утраченого часу», – велику силу асоціацій, надто в плані кольору. Часто те чи інше суголосся, написання, ритм або розподіл голосних сприяють тому, щоб зафарбувати справжніми барвами – моїми власними – якийсь уявний образ, який ані текст, ані фото не можуть остаточно вхопити. У випадку з проектами подорожей таке фарбування за допомогою назв підсилює радісне хвилювання – Vorfreude [нім.: передчуття радості], як чудово це звучить німецькою, – що передує кожному відбуттю назустріч невідомому. Тут, як і всюди, щастя – це його очікування.

Відтак розпочинається сама подорож, із відкриттями, перипетіями, зустрічами. На місці я вже розумію, що образ міста або країни, який я собі навигадував, був хибний і з погляду форми чи топографії, і в сенсі атмосфери та мешканців, і в тому, що стосується фарб і загального враження, яке вони породжують. Усе це доводиться так чи так коригувати. Що я з утіхою й роблю, іноді підсміюючись над самим собою за те, що уявив себе «маленьким Прустом» і знову став жертвою власної уяви, як наївний, повіривши, що, скажімо, в місті, назва якого містить багато літер «а», неодмінно має бути безліч будівель зі старої черепиці та цегли. Звісно. У всьому винні простенькі віршики, кітчевий живопис, примітивна гра слів, простацькі римування.

Але настає час повертатися додому. Мало-помалу точний образ міста чи країни, підправлений прямо на місці мандрівок і збережений на світлинах або поштових картках, пригладжується, стирається, змінюється. За кілька тижнів або місяців у пам’яті знову зринає і закріплюється інший образ: той самий, що я витворив собі перед від’їздом, і який деколи зовсім не схожий на те, що я бачив на місці, зокрема, що стосується фарб. Відтепер цей образ неможливо стерти. То навіщо ж подорожувати? Я знаю, що цей образ – той самий, перший, єдиний, «справжній», збагачений усіма барвами моєї уяви – я збережу до кінця своїх днів. Немовби мій спогад про те, що я намріяв, сильніший за те, що я пережив. Для поета ця істина звичайна, часта, посутня. Уся поезія Нерваля, наприклад, є цьому чудовою ілюстрацією. А для історика?

Преференції і соцопитування

Мені випало взяти участь у вуличному опитуванні на тему кольору лише один раз, уже в досить немолодому віці, коли мені було близько п’ятдесяти, десь у переддень Різдва в Парижі на бульварі Осман неподалік універмагу «Прентан». Молода дівчина із сумним обличчям, одягнена у ще сумніше коричневе пальто, запитала в мене, який мій улюблений колір. Я відповів «зелений», як відповів би тридцять і сорок років тому, якби мене запитали, і як відповів би й сьогодні. Я завжди любив зелений колір, як загалом, так і кожен з його численних відтінків, надто темно-зелених і тих, що схиляються до сірого. Мода на екологію тут ні до чого.

Моя відповідь була короткою і швидкою, але дівчині знадобилося декілька хвилин, щоб заповнити незліченні папери й поставити хрестики біля різних приміток. Але вона не запитала ні про моє географічне походження, ні про мою професійну діяльність, натомість запитала, чи мені «більш як 60 років». Це мене трохи зачепило, адже я був на десять років молодший. Щоправда, їй самій було близько двадцяти і я, безсумнівно, видавався їй стариганом. На той момент я вже опублікував багато книжок і статей з історії кольору й неодноразово коментував результати опитувань щодо улюблених і неулюблених кольорів. Тому я спробував завести розмову, довідатися більше про замовника або про мету опитування, яке проводить ця дівчина, і при цьому поділитися деякими знаннями з цієї теми. Але марно... Не кажучи ні слова, вона повернулась і розчинилась у натовпі. Можливо, вона сприйняла мене за кретина напідпитку або базікала, який схопився за нагоду, аби позалицятися до неї. Якщо ти товстуватий і голомозий та до того ж червонопикий, непросто зав’язати розмову з незнайомкою, не викликаючи презирства або підозри.

Для історика, напевне, найважливішою інформацією, що була здобута внаслідок усіх цих опитувань про колірні преференції, є те, що їхні результати не змінюються відтоді, як ці опитування з’явилися, тобто від кінця XIX століття. Уперше їх організували в Німеччині в 1880–1890 роках, відтак близько 1900 року у Сполучених Штатах, а потім, після Першої світової війни, вони поширилися всіма країнами Заходу. Замовниками тих опитувань були маркетинг і реклама, які тільки набирали обертів. Методика, яку застосовували, анітрохи не змінилася протягом десятиліть; вона полягає в тому, щоб зупинити перехожого на вулиці й просто запитати: «Який ваш улюблений колір?» Щоб відповідь була ­пов­ноцінною і могла бути врахована, вона має бути чіткою та спонтанною: один реальний колірний термін, не два і не три, ніяких прикметників для відтінків і тим паче ніяких роздумів і розпитувань, чи стосується запитання одягу, меблів, живопису чи чогось іще. Ні, це просте й пряме запитання, і на нього має бути проста й чітка відповідь. Тут важливо не те, як використовують колір, і не його матеріальний аспект, а уявлення про нього.

В Європі це уявлення не змінюється. Незважаючи на нові технології, нові способи освітлення, нові засоби передачі кольору, всі зміни суспільства і сприйняття починаючи від XIX століття, результати не сильно відрізняються від покоління до покоління. Як і в 1890-х чи 1930-х, так і в 1970-х або 2000-х на чолі завжди опиняється синій: від 40 до 50 % відповідей; потім іде зелений: 15–20 %; за ним червоний: 12–15 %; білий і чорний відстають: у кожного з них 5–8 %; і, нарешті, неулюблений жовтий стоїть на останньому місці – менше 2 % відповідей. Для кольорів «другого порядку» (рожевий, помаранчевий, сірий, фіолетовий і коричневий) залишаються самі крихти.

Результати не тільки не змінюються десятиліттями, а й, крім того, вони приблизно однакові в усіх країнах Європи – від Португалії до Польщі, від Греції до Норвегії. Ні клімат, ні історія, ні релігія, ні культурні традиції, ні, щобільше, політичний режим або рівень економічного розвитку вочевидь не впливають на улюблені й неулюблені кольори. Всюди бере гору синій, за ним зелений і червоний, а пасе задніх жовтий. Але що дивніше, так це розташування колірних преференцій: воно стосується і чоловіків, і жінок, усіх вікових і соціопрофесійних категорій. Лише маленькі діти виказують деяку розмаїтість у поглядах: вони неабияк прихильні до червоного, який ставлять десь поруч із синім, і до жовтого, який їм подобається більше, ніж дорослим.

Такі результати опитувань в Європі. Але вони геть не відрізняються від результатів опитувань в інших країнах Заходу: США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії. Натомість за межами цих країн преференції інші. Наприклад, в Японії першість здобуває білий колір, потім червоний і рожевий; у Китаї червоний випереджає жовтий і синій; в Індії і в країнах Індокитаю рожевий і помаранчевий ушановують більше, ніж в Європі, а синій, навпаки, зовсім не цінують. Щодо народів Африки й Центральної Азії, їм інколи важко пристосуватися до колірних параметрів у розумінні західної культури (відтінок, тон, насиченість). Розглядаючи певний колір, їм деколи важливіше знати, чи сухий він або вологий, м’який чи твердий, гладенький чи шорсткий, аніж визначити, чи належить він до червоної, синьої або жовтої гами. Для них колір не є річчю в собі, і тим паче він не є суто явищем зору. Його сприймають нарівні з іншими сенсорними параметрами, і тому «європейські» соцопитування щодо улюблених і неулюблених кольорів там не мають особливого сенсу.

Ці відмінності між суспільствами засадничі, позаяк вони демонструють саме культурний характер усього, що пов’язано з кольором. Вони роблять відносними всі ці гадані істини, що були розроблені західною наукою (спектр, коло кольорів, основні й доповняльні кольори, закон одночасного контрасту тощо), і спонукають ставитися до порівняльних досліджень із більшою обачністю. Не менше як етнологам, це потрібно мати на увазі історикам і соціологам.