Кольори наших споминів

Воротар і суддя

«Агов, гладунчику, ставай на ворота!» Ця фраза, погрозливо кинута восени 1957 року вчителем фізкультури, символізувала початок моєї спортивної кар’єри. Мені було десять років, я був учнем шостого класу. Велика будівля нашого ліцею Мішле у південному передмісті Парижа, що була збудована ще за часів Другої імперії, височіла поруч із чудовим спортивним майданчиком – рівнинної частини неозорого паркового комплексу у Ванві. Як усі мої товариші, я опинявся там двічі на тиждень у пообідню пору. Раніше я, так би мовити, не грав у футбол, але мені відразу сподобалася роль сторожа воріт. За кілька місяців я став голкіпером першого складу ліцейської команди й залишався ним упродовж п’яти років, попервах у молодшому складі, відтак у середньому і старшому. Маю щиро визнати, що наші результати ніколи не були блискучими. В ліцеї Мішле шанобливо ставилися радше до регбі, гандболу та плавання. За п’ять років я проґавив хмару м’ячів, можливо, більше тисячі. Справді, в ті часи астрономічні рахунки на полі були частим явищем у шкільних змаганнях: 6:4, 7:2, 10:0. Утім, вони значно скромніші за рахунки спонтанних матчів у шкільному дворі під час обідньої перерви; тоді за двадцять хвилин можна було сягнути неймовірних цифр: 23:15, 32:26, ба навіть більше. Щоправда, гра відбувалася на цементній підлозі і ми хвицали ногами по сірому й облізлому тенісному м’ячику, який практично неможливо було зупинити. Два пошарпаних старих портфеля правили нам за штанги воріт. Однак ми завжди обіцяли батькам, що не «викидуватимемо фортелі» з нашими рюкзаками.

Під час справжніх футбольних матчів, незважаючи на деяку кількість незабутніх поразок, які нам завдавав, зокрема, наш ненависний вічний суперник – ліцей Лаканаль зі Со, – я любив стояти на воротах. На цьому останньому моєму рубежі я виконував свою унікальну роль, про що свідчила моя спортивна майка: її колір відрізнявся від кольорів футболок інших гравців моєї команди. Вони, як усі молоді спортсмени, що представляли ліцей Мішле, повинні були щочетверга вдягати чорну майку з білими смужками й такого ж кольору шорти. Щодо мене, я міг обирати між червоною, майже помаранчевою футболкою з білою лінією та зеленою, трохи сіруватою футболкою, до того ж обидві мали зі спини велику цифру «1». Я був крутий. На відміну від інших, які обмежувалися чорним, нечастим кольором на спортивних майданчиках паризького регіону. Хлопці, можливо, хотіли б носити інший колір, але чорний був офіційним кольором ліцею, либонь, від самого початку, в будь-якому разі від 1920-х років. Нікому не спадало на думку його змінити або звернути на це увагу керівництва, мовляв, такий колір аж ніяк не пасує дітям і підліткам. До кінця свого випуску 1965 року я завжди бачив спортивні команди ліцею Мішле вдягнутими як «All Blacks». Чи й досі вони грають у чорному?

Справді, за тих часів ризик переплутати гравців із суддями був мінімальним. У шкільних змаганнях суддею найчастіше був учитель фізкультури у своїй звичній формі: це був, як завжди, його тренувальний костюм, забарвлений у той огидний світло-синій колір, що з’явився в 1950-ті роки й міцно тримався в школі ще два десятиліття. Мені нечасто випадало бачити такий потворний одяг, надто коли штани розтягувалися в колінах, а колір, уже відразливий сам по собі, набував лискучого атласного відтінку.

Отож обов’язковий чорний колір суддів траплявся лише під час важливих змагань на національному чи департаментному, але не на шкільному рівні. Втім, непросто визначити точний момент, коли футбольні судді почали регулярно вдягатися в чорне. Можливо, близько 1920–1925 років, хоч існують іще раніші свідчення. До Першої світової війни футбольні арбітри часто вдягали майку з вертикальними чорно-білими смугами, позаяк смужка візуально впливає сильніше, ніж однотонний колір. У деяких видах спорту (бокс, бейсбол, баскетбол, хокей на льоду тощо), зокрема в США та Канаді, арбітри ще довго зберігали схожу смугасту форму. Для інших видів, наприклад регбі, яскраві кольори почали заступати смужки або суцільний чорний починаючи від 1970-х років. У футболі потрібно було чекати ще довше.

З історичного погляду чорний упродовж століть був у країнах Європи кольором влади в її двох аспектах – поліції та правосуддя. Ось чому арбітри, точнісінько як судді чи жандарми, почали поступово вдягати чорне, що не могло не впливати на гравців. Людина в чорному лякала й викликала повагу. Тим паче що до форми додавався свисток – обов’язковий атрибут поліціанта – і деяка військова жестикуляція, хоча вона має дещо химерний вигляд на спортивному майданчику.

Далі, на відміну від жандармів, поліціантів, митників та інших носіїв уніформи, футбольні арбітри не змінили своєї чорної форми на темно-синю. Як і судді, вони довго залишилися «людьми в чорному». Втім, починаючи від 1980–1990-х років через збільшення кількості телевізійних трансляцій футбольних матчів арбітри потроху були змушені змінити чорний колір на яскравіший, щоб контрастувати з кольорами присутніх на полі команд. Так з’явились арбітри, вдягнуті в жовте, зелене, рожеве і навіть біле: кольори, звісно, спокусливі самі по собі, але вони аж ніяк не на­віюють почуття страху чи поваги. Відмовившись від чорного, арбітрам довелося розпрощатися з більшою часткою свого авторитету. Зміни в сучасному футболі, зростання суперечок і протестів, загроза переходу до відео-суддівства є безперечними тому доказами.

Жовтий велосипед

Темно-синій блейзер, про який ми вже із сумом згадували в одному з попередніх розділів, був не першою моєю «хроматичною примхою»; як мені здається, винахід цього доволі влучного виразу належав моїй тітоньці Ліз, яка була для мене другою матір’ю. За кілька тижнів до цього зі мною сталася «пригода із жовтим велосипедом». У мене як дитини трохи розпещеної раніше вже було декілька велосипедів, усі зеленого кольору та з одного магазину «Велосипеди Амелен», що в Алансоні. В цьому магазині витав особ­ливий запах, що мене причаровував: суміш клею, гуми, мастила та інших загадкових для мене матеріалів. З нагоди мого тринадцятого дня народження батько пообіцяв подарувати мені дорослий велосипед, з надією, що я більше не виросту і він зберігатиметься ще довго. Але замість того, щоб здійснити покупку в тій звичній алансонській крамниці, він вирішив податися в крамничку свого друга дитинства, з яким нещодавно відновив знайомство, – «Велосипеди Ріпо» в Сен-П’єр-де-Ні, селищі на північ від Маєнна. Крамничка була скромною та непоказною, запах інший, а не такий сильний, як в «Амелені».

Отож одного дня в липні 1960 року приятель мого батька зустрів нас із розпростертими обіймами. Він підготувався до нашого візиту, поставивши на вітрину чудовий дорослий велосипед, споряджений загнутим у баранячий ріг рулем. Таким красенем стовідсотково можна було вразити будь-кого на дорогах Мена та Нормандії. Славний чолов’яга вважав мене за звичайного пахолка, який тільки й мріє про такі «круті примочки». Він і втямити не міг, що цей руль мені здається неймовірно сміховинним, у крайньому разі безглуздим, а ще менше він здогадувався, що для мене найважливішим у велосипеді була не його форма чи причандалля, а колір. Це визначальний критерій. Однак цей велосипед був жовтий. Не зелений, як мені хотілося, а жовтий, ба навіть яскраво-жовтий! Неможливо сісти на таку машину, хай навіть вона тисячу разів була «королевою спорту».

Я сперечався, відмовлявся, заперечував, на мене нагримали: то була моя вже відома «хроматична примха». Врешті-решт, я залишився без обіцяного велосипеда, й ми повернулися додому пішки. Батьків друг був неабияк збитий з пантелику. Через мої бздури він не тільки втратив можливість підзаробити, а й головне не міг збагнути, чому аргументи, до яких він вдавався, щоб змусити мене полюбити жовтий колір цього велосипеда (який не продавався, чи що?), мене не переконали. Як його послухати, цей жовтий був подібний до жовтої майки лідера «Тур де Франс»: усі мене вітатимуть, сприйматимуть за чемпіона, мріятимуть покататися на моєму велику. Принагідно він нагадав історію, як виникла лідерська жовта майка, перелічив кількох переможців «Тур де Франс» (Робік, Барталі, Коппі, Кюблер, Кобле, Бобе) і розхвалював таланти Жака Анкетіля, який, до речі, мені ніколи не подобався.

Такі словесні викрутаси на мене не подіяли. У мої наміри не входило позичати мій велосипед будь-кому, а єдиною особою, кого я хотів би покатати на багажнику, була подруга моєї кузини, яка мені тоді непомалу подобалася. Щодо історії із жовтою лідерською майкою та списку переможців «Тур де Франс», я їх і сам знав назубок, бо вже понад рік був читачем щоденної газети «Екіп» (я залишаюся ним і п’ятдесят років потому). І хоча моїм улюбленим видом спорту були не велоперегони, а легка атлетика, я міг без вагань перерахувати імена всіх переможців «Тур де Франс» – і навіть перших п’ятьох із загального заліку – починаючи з 1903 року. Крім того, як, очевидно, багато підлітків мого віку, я знав, що жовта майка була створена в 1919 році для того, щоб допомогти розпізнати лідера заліку на маршрутах «Тур де Франс». Першим, хто вдягнув таку футболку, став легендарний Ежен Крістоф… який жодного разу не вигравав «Тур де Франс».

До того ж до цієї майки я не мав ніякої симпатії. Не тому, що вона жовта – жовтий не був ані моїм улюбленим кольором (я полюбляю зелений), ані кольором нелюбим (фіо­летовий), – а радше тому, що жовтий вдягали на переможця. Власне, взагалі я не дуже вболіваю за «переможців» – ані в спорті, ані на полях битв або ж у повсякденному суперництві. У самій перемозі немає нічого негідного, егоїстичного чи дріб’язкового (хоча…), радше йдеться про погорду за перемогу.

Чому для позначення лідера загального заліку обрали жовтий колір? Уже в 1910–1920 роках усі опитування громадської думки з упертою регулярністю показували, що жовтий колір недолюблювали, тобто, коли людей запитували про їхній улюблений колір, він опинявся на останньому місці серед шести основних кольорів. У Франції і в Європі від 1880-х років до наших днів, попри всі технічні перетворення та соціальні зміни, ця класифікація досі залишається незмінною: синій, зелений, червоний, білий, чорний, жовтий – і це стосується як чоловіків, так і жінок, незалежно від віку та професій.

Історія жовтого кольору в Європі – це історія довготривалого поступового знецінення. У Греції, у Римі цей колір цінували доволі високо, він відігравав істотну роль у житті суспільства та релігійних ритуалах. Але за Середніх віків жовтий споневажується. Він стає кольором брехні та боягузтва, відтак – невірності та підлоти. Це колір зрадників, про яких оповідають епічні поеми (Ґанелон) або романи про лицарів Круглого столу (віроломні воїни). Цей колір прикріпляли за відступниками чи відторгнутими (юдеї, єретики, прокажені, засуджені тощо) в формі ганебних позначок і знаків на одягу. Нарешті, пов’язаний або наближений до зеленого, жовтий стає кольором безладу й безуму. В середньовічній чуттєвості побутує тільки один прийнятний жовтий – це колір золота. За модерної доби, нічого не розгубивши у своїх негативних характеристиках, радше навпаки, жовтий стає також кольором хвороби (а деколи й смерті), а також кольором ревнивих або обманутих чоловіків.

У XIX столітті в політичній символіці жовтий колір асоціюється з ідеєю наклепу чи зради. В робітничому середови­щі, зокрема, цим кольором означують тих, хто зраджує свій клас: штрейкбрехери, робітники, що відмовляються брати участь в акціях вимог, профспілки на службі начальства, на противагу іншим, червоним профспілкам, які беруть участь у революційних акціях. Щойно після Першої світової війни жовтий має недобру репутацію, надто серед народних мас.

Отож чому цей колір обрали в 1919 році для позначення спортсмена, який має найбільше шансів вибороти перемогу в «Тур де Франс»? Відповідь зовсім проста: це був колір паперу, на якому друкували газету «Авто», яка організовувала великий велотур. Один з тих блідих і невиразних відтінків жовтого, який використовували для неякісного паперу, призначеного на швидкі потреби та масове споживання; одне слово, нікчемний і дешевий жовтий. Але невдовзі рекламна кампанія дала свої плоди, й магія «Тур де Франс» зробила свою справу. Починаючи з 1930-х років ця майка стає фетишем, майже міфом. Вона породила вислів – «жовта майка лідера», – вжиток якого вийшов за межі царини спорту: були – і є досі – жовті майки в фінансах, економіці, політиці. «Носити жовту майку» вже близько століття означає «брати гору», «бути попереду», байдуже, про який тип змагання або спосіб класифікації йде мова. І то не лише у Франції, а й у сусідніх країнах, зокрема в Італії, де лідер дуже популярних перегонів «Джиро д’Італія», що проходять навесні, носить від 1923 року рожеву футболку (maglia rosa). Отже, жовта футболка частково сприяла ревалоризації цього недолюбленого кольору й зробила з нього колір перемоги, а деколи колір вищого ступеня досконалості. Це більше не блідо-жовтий папір газети «Авто», а переможно-сяйливий жовтий, щось на кшталт нового золота.

Улітку 1960 року, однак, цього не було достатньо, щоб продати жовтий велосипед упертому підліткові, який палко жадав саме зелений велосипед.

Барталі та італійський прапор

Яке найбільше спортивне досягнення усіх часів і народів можна згадати передусім? Шість світових рекордів у легкій атлетиці, побитих або повторених за менш ніж годину Джессі Оуенсом в Енн-Арборі 25 травня 1935 року? Неймовірний стрибок у довжину (8,9 метра) Боба Бімона на Олімпійських іграх в Мехіко 18 жовтня 1968-го? Подвійна перемога лижників із Ліхтенштейну брата і сестри Андреаса та Ханні Венцель у чоловічому та жіночому Кубку світу зі слалому в 1980 році? Як на мене, то я безмежно захоплююся двома фінальними іграми австралійського чемпіона з тенісу Кена Роузволла на Вімблдонському турнірі, вперше 1954 року, вдруге 1974-го – з різницею у двадцять років! На жаль, обидва фінали він програв.

Цікаво, що, попри часту незгоду між собою, історики спорту – справжні історики, які не відокремлюють спорт від політичної, соціальної та культурної історії і не вивищують понадміру нещодавні роки, – тут, очевидно, погоджуються, хоча багато хто наголошує, наскільки непросто порівняти рейтинги переможців у різні епохи та за різних поколінь. Більшість із них вважає, що найбільше спортивне досягнення всіх часів належить Джино Барталі: він перемагав у «Тур де Франс» в 1938-му і 1948 році. Коли згадати, що відбулося в Європі й у світі між цими датами, ці дві перемоги виходять на достоту надзвичайний рівень.

Я завжди захоплювався Джино Барталі (1914–2000). У дитинстві я віддавав йому перевагу в суперництві з Фаусто Коппі, який був молодший за нього на п’ять років. Дорослим я зрозумів, що це суперництво мало символічне значення: кожен із них утілював два повоєнних обличчя Італії, яка стала на рейки відбудови, одне – католицьке і традиційне (Барталі), інше – радше в діалозі з актуальністю (Коппі). Нещодавно, майже відразу після смерті Барталі, були оприлюднені документи, що засвідчили його зразкову поведінку під час війни. Барталі допомагав рятувати євреїв і учасників Руху опору: він був істинним праведником.

Це також «чистий» чемпіон, можливо, останній серед великих велогонців. Довготривалість його кар’єри визнач­на: прийшовши в професійний спорт у 1935 році, він пішов лише 1954 року. Звідси такий неймовірний список нагород, який був би ще більшим, якби війна не перервала спортивні змагання на понад п’ять років.

Джино Барталі любили журналісти – Жак Ґодде, який довгі роки очолював «Екіп», створив навколо нього своєрідний культ, – і преса із задоволенням передавала його слова, деколи буркотливі, деколи іронічні, але завжди влучні. Одне з них несподівано може зацікавити історію кольору. Коли востаннє, в 1952-му, у віці 38 років Барталі став чемпіоном Італії у перегонах, він піднявся на подіум, поглянув, як майо­рить італійський прапор, і отримав нову трикольорову футболку: зелено-біло-червону. Тоді він зазначив присутнім журналістам, що зелений на прапорі і на цій новій майці став «світлішим, ніж раніше». Коли вперше він виборов титул чемпіона Італії в 1935 році, зелений був темним, навіть трохи із сірим відтінком. У 1937-му і 1940 році, коли він став чемпіоном удруге й утретє, зелений посвітлішав і набув середнього забарвлення. А тепер, у 1952-му, він уже відверто світлий, майже яскравий.

У цій ремарці великого італійського чемпіона немає нічого анекдотичного. Вона може стосуватись інших європейських прапорів і передає загальні зміни чуттєвості в царині кольорів. Можна, наприклад, зробити схожу констатацію щодо синього на французькому прапорі: цей колір майже завжди був дуже темний у період між двома війнами і ще темно-синій у часи мого дитинства в 1950-ті роки; далі він два десятиліття згодом трохи світлішає і стає відверто яскраво-синім сьогодні. До всього, на початку свого семирічного терміну в 1974 році президент Валері Жискар д’Естен публічно висловив побажання, аби він зміг побачити, як синій на французькому прапорі посвітлішає. Це була не метафора, що надається на різні політичні тлумачення, а особисте й естетичне спостереження, яке потрібно сприймати дослівно.

Я пригадую, як був шокований клопотанням президента висвітлити відтінок синього. Не стільки через те, що сам віддавав перевагу (і досі віддаю) темно-синьому перед світлим, а радше через те, що як історик емблем знаю, що кольори прапорів є кольорами абстрактними, концептуальними, невіддільними від геральдичних значень, відтінок тут ролі не відіграє. Синій колір французького прапора, як у геральдиці лазур на старовинних королівських гербах, може бути темно-синім, нейтрально-синім, небесно-блакитним, із зеленим або фіолетовим відтінком – не в цьому суть і мета. Що важливо, так це ідея синього, білого, червоного. До того ж у конституції немає жодного параграфа, що визначає відтінки цих трьох кольорів, і коли прапор майорить надворі, відданий на розсуд свавільної природи, триколор міниться різними відтінками. Це йому аж ніяк не перешкоджає залишатися французьким прапором, національною емблемою і символом республіканських свобод. Те саме стосується більшості національних прапорів як у Європі, так і в усьому світі. Зрідка трапляються країни (Уругвай, Ізраїль, Катар, Бахрейн і декілька інших), які визначають кольори свого прапору згідно з чіткими зразками та каталогом відтінків, і це загалом країни, що перебувають на шляху розвитку або тільки нещодавно здобули незалежність. Справді, така хроматична точність не характерна емблематичним традиціям, для яких ідея кольору важить більше, ніж її конкретна матеріальність чи фарбування. Як і французький синій, італійський зелений може набувати різних відтінків – залежно від періодів, забарвлення, тканин або кліматичних умов. Те, що Джино Барталі, безперечний чемпіон, помітив, як зелений колір світлішає впродовж десятиліть, від одної його перемоги до іншої, саме по собі є документом історії.

Тур де л’Уест

На власні очі я побачив славетні велоперегони «Тур де Франс» доволі пізно, коли мені виповнилося близько двад­цяти років, наприкінці 1960-х. Це сталося на півночі Маєн­на, в найглибшій французькій провінції, в одному з найпрекрасніших сіл, які тільки можна уявити. Втім, у пам’яті не зберіглося жодних бурхливих спогадів про ту подію чи то якихось чітких вражень змішаної палітри чи оглушливої какофонії: велосипедисти пронеслися повз мене на божевільній швидкості – годі розпізнати ані майку, ані чиєсь обличчя – і зазивний галас рекламної групи підтримки був просто нестерпним. Довге чекання – і врешті ніякого задоволення. На узбіччі цієї сільської дороги департаментського значення № 121 назавжди згасла частина велосипедних мрій мого дитинства.

Однак з більшим ентузіазмом пригадую почилі в бозі велоперегони «Тур де л’Уест». Вони тривали пізньої осені шляхами крізь Бретань, Вандею, Мен і західну Нормандію, але 1960 року їх скасували. У них могли не лише взяти участь професійні спортсмени вищого рівня, а й показати себе аматори та напівпрофесіонали, гонщики, часто сміливіші та рішучіші від тих, хто змагається на «Тур де Франс». Часто велогонці виривалися далеко вперед, і на кожному етапі ситуація круто змінювалася. Детальну оповідь із місця подій провадила газета «Уест-Франс», публікуючи також вичерпні таблиці з результатами перегонів. У свої неповні десять років я з насолодою вчитувався в ті зведення. Ці нескінченні класифікації, надруковані на дешевому папері місцевої щоденної газети, вже тоді прищепили мені смак до таблиць і структур списків, смак, що не покидав мене більше ніколи.

Найдавніші результати перегонів, які я пам’ятаю, сягають 1957 року: тоді-то завдяки зиґзаґам спортивної фортуни й антропоніміки на чолі турнірної таблиці в загальному заліку протягом кількох днів перебували два велогонця, яких звали Біуе і Біаннік, два питомо бретонських прізвища з незабутнім звучанням. Наступного року я побачив їх у Ламбаллі, під час відбіркового змагання після «Тур де л’Уест»: Едуар Біуе носив біло-зелену майку, а Артюр Біаннік – біло-червону.

Мої спогади про велосипедні перегони наприкінці 1950-х структуруються навколо списків нагород і майок. Останні були вільні від кольорів і майже позбавлені будь-якої реклами: значилася тільки назва команди – здебільшого назва головних спонсорів, написаних через дефіс, але й вони мали відносно скромний вигляд. Майки було легко впізнати, і мали вони, зокрема з дитячого погляду, переваги класифікації, якими більше не володіють нинішні майки – хаотичні, пістряві, захаращені рекламними написами. Як же професійні спортсмени погодилися так принижувати себе, вдягаючись у костюми блазнів, працюючи живими рекламними банерами для прославлення брендів і товарів? Як вони себе уявляють? Невже потяг до прибутку вбиває будь-яку гідність? Насправді у Франції дехто серед найкраще оплачених спортсменів за рік отримує стільки, скільки робітник на мінімальній ставці заробить за тисячу років! Куди поділася стримана форма минулих часів, коли спорт був іще спортом, а колір на майках виконував три функції: дейктичну (хто є хто?), естетичну і магічну?

Більшість цих майок раніше були двоколірні, поєднуючи білий і один з основних кольорів (червоний, синій, зелений, жовтий). Помаранчевий і фіолетовий траплялися рідко, а ще більш рідкісними були рожевий, сірий і коричневий. Деякі майки були одноколірні, але чорні штани або білі шорти давали всій формі двокольоровість, властиву всьому символічному ансамблю. Щасливі часи, коли на майці ще не тулили по чотири чи п’ять кольорів одноразово і ще не з’явилася синтетика, на якій сьогодні так відразливо блищать яскраві кольори. Усе було матовим, чистим, однотонним, майже геральдичним.

«Залишковий принцип» для кольору

Хто пам’ятає колір перших фруктових йогуртів, що з’явилися у молочних і бакалійних магазинах Франції в середині 1950-х років? Особисто я добре зберіг їхній образ. То були йогурти «Данон», що продавались у скляних баночках і спершу мали тільки три аромати: полуничний, банановий і ванільний (трохи згодом з’явилися малиновий, лимонний і абрикосовий). Йогурти з полуничним смаком були забарвлені у стійкий рожевий колір і запаковані під червоною алюмінієвою накривкою. Банановий йогурт мав більш чи менш жовтувате забарвлення з красивою жовто-золотавою покривкою.

Що ж до ванільних йогуртів, то вони були білі, як звичайні йогурти, однак баночка накривалася синьою покришкою. Чому синьою? На відміну від полуниці та банану, які природно пов’язані з червоним і жовтим, ваніль не має ніяких підстав асоціюватися з синім кольором. Більш адекватним був би коричневий або чорний. Отож чим мотивується цей дивний вибір?

Синій тут з’являється завдяки не природі, а культурі, і цей вибір мотивований «залишковим принципом». Йогурт із коричневою покривкою, що позначає ваніль, зовсім не був би привабливим, і вочевидь продавати його було б не так просто. Тоді краще залишатися в рамках основних кольорів, які, нема на те ради, в 1950-ті роки завжди в пошані, як у художній творчості, в дизайні, так і стратегіях масового споживання. Оскільки червоний і жовтий уже забрали, то для позначення ванільного йогурта залишився тільки синій. Тому його й обрали. Умовно ваніль стає синьою і так чи так залишається такою в харчових класифікаціях до наших днів.

Таке початкове забарвлення баночок йогурта, не бувши зовсім безглуздим і свавільним, утілює на практиці поняття вибору за принципом «залишку», поняття істотне й наявне в будь-яких кодах і соціальних практиках, пов’язаних із кольором. Як на індивідуальному, так і на колективному рівні цей вибір супроводжує нас не лише в повсякденному житті, а також, і віддавна, в багатоманітному світі емблем і символів. Тим-то він обумовлює наші вподобання, переконання та сприйняття.

Візьмемо зовсім інший і більш давній приклад – олімпійські кільця. Остаточно, на папері, вони були ухвалені між 1912-м і 1914 роком, але через певні обставини змогли замайоріти на олімпійському прапорі – чудовому з погляду графіки та підбору кольорової гами – лише на іграх в Антверпені 1920 року. Кожне кільце представляє один континент і має відповідний колір: червоний для Америки, жовтий для Азії, чорний для Африки, синій для Європи і зелений для Австралії. Три перших кольори, здається, були обрані (але ким?) відповідно до більш чи менш етнічних (і, можливо, трохи расистських) уявлень: червоний для континенту «червоношкірих», жовтий для континенту жовтошкірих народів і чорний для континенту чорношкірих. Два кольори, що залишилися, витлумачити вже складніше. Синій, що пов’язаний з Європейським континентом, очевидно, є стародавнім культурним спадком: це улюблений колір європейців починаючи від XVIII століття і також він символізує Європу в очах інших культур планети; крім того, в 1912–1913 роках білий колір, яким можна було зафарбувати кільце Європи, був уже зайнятий, адже мав стати загальним тлом для майбутнього олімпійського прапора. Отож синій відійшов для Європи. Але звідки береться зелений для Австралії? Чому така асоціація? Що цим хотіли сказати? Австралія не підтримує якихось особ­ливих, ані природних, ані культурних, зв’язків із цим кольором. Лісів там не рясно, а традиції, ані тубільні, ані відтак колоніальні, ніколи не виокремлювали саме зелений. Згодом, певна річ, пробували раціонально виправдати цю асоціацію зеленого з Австралією за допомогою різних пояснень, але, як будь-які пояснення a posteriori, вони були невпевненими, якщо не оманливими.

Адже тут ми знову маємо справу з вибором на основі «залишкового принципу». П’ять із шести основних кольорів уже забрали – чотири для кілець і білий колір для самого тла, – тож для п’ятого кільця залишився лише зелений. Отож Австралія стала зеленою і, здається, потроху прив’язалася до цього кольору, обраному для неї шановними європейськими панами, котрі ніколи не ступали ногою на її землю, та й вочевидь не мали такого наміру. Зелений, що був нав’язаний зовні, в самій Австралії прийняли, потім визнали і нарешті гордо виставили як свій на спортивних змаганнях. Тепер Австралія, як, мабуть, найбільш спортивна країна у світі, часто виступає в зелених майках або ставить на них зелений, хоча цього кольору немає на її прапорі.

Отож ми маємо безліч кольорових кодів, що з’явилися в XIX або в XX столітті, в рамках яких вибір певних кольорів характеризується вочевидь природними чи культурними зв’язками (або принаймні вони мають такий вигляд), а інші кольори – зв’язками абсолютно довільними. Ці останні часто постають унаслідок вибору на основі залишкового принципу. Чи можна вважати, що такий вибір залежить від того, що лінгвісти називають «довільністю знаку»? Напевне, що так. І все-таки… Чи не є вибір на основі залишкового принципу, тобто принципу виключення, вибором мотивованим, до того ж цілком і повністю?

Кольори прості і складні

Спортивний майданчик, як і вулиця, метро, пляж, шкільний двір або супермаркет, становить собою багатюще оглядове поле для історика кольору. Кольори на ньому всюдисущі, не лише на аренах і в формі гравців, а й на трибунах, на емблемах, вимпелах, шаликах і транспарантах, якими вимахують уболівальники. Ці кольори деколи мають дуже довгу історію, про яку ні гравці, ні глядачі не здогадуються. Хто знає, наприклад, що кольори двох престижних футбольних клубів міста Мілан – «Інтер» (синій і чорний) і «Мілан А.С.» (червоний і чорний) – були наприкінці XV століття кольорами знамен двох міланських кварталів? Практично ніхто. І однак ці міські кольори, що стали спортивними, подолали століття, перш ніж утвердилися на футбольних полях усієї Європи.

Кольори, що наявні на стадіонах або в спортивних залах, не лише пов’язані з геральдикою та емблемами. Вони можуть також створювати коди, пов’язані зі самим розвит­ком гри або змагання. Добра ілюстрація для цього – лижний спорт і дзюдо.

Я ніколи не мав справи з дзюдо. Натомість із раннього віку навчився їздити на лижах, на маленькому гірському курорті французьких Альп, який на ті часи був не дуже відомий, але сьогодні вже вельми популярний: Нотр-Дам-де-Белькомб, що в Савойї, неподалік від Межева. Спеціальних місць для лижні в 1950-ті було не так багато, як нині, але складність деяких трас, що діяли, вже класифікували за допомогою кольорів: зелений для найлегших трас, синій для середньої складності, червоний для складних і чорний для дуже складних трас, на які, безперечно, я ніколи не ставав.

Мені невідомо, де й коли з’явився цей код і на які критерії він спирається. Попри мої розшуки, я не зміг знайти документ, який би мені чітко пояснив, коли, ким і з яких причин ці кольори були обрані й класифіковані саме так, а не інакше. Інформація в цій сфері суперечлива. Єдине, що відомо достеменно: цей код уже присутній на австрійських курортах наприкінці 1930-х років, у Швейцарії на початку 1940-х, у Франції та в Італії трохи пізніше. Сьогодні його використовують на всіх лижних курортах світу. Яка ж його символічна логіка? Здається, вона уникає будь-якого порівняння чи пояснення.

Позаяк чорний був обраний як колір крайньої складності, білий як протилежність чорного мав би стати кольором для найлегших трас. Але біле позначення погано відображається на сніжній поверхні; тому для легких трас обрали інший колір. Та чому зелений? Радше тут був би доречний синій. Не тільки тому, що синій сам по собі є «легким», тобто кольором доступним, консенсусним, не дражливим і не різким ані для кого; а найважливіше те, що здавна в європейській чуттєвості зелений – колір набагато сильніший, він сміливий, непокірний або небезпечний. Чому це не взяли до уваги? Можливо, бентежила надто велика близькість зеленого з червоним, близькість, яка могла б порушити доволі тендітну теорію про основні та доповняльні кольори (згідно з цією теорією, зелений – доповняльний до червоного, а отже, найбільш віддалений від нього)? Може, хотіли віддати данину науковим химерам, а не символічним традиціям?

Зазначимо, що деякі лижні курорти використовують, окрім цих чотирьох кольорів, іще білий і жовтий: білий, як ми вже казали, малопомітний, – для трас, призначених для маленьких дітей; жовтий – для трас середньої складності, між синіми та червоними. Таке розташування жовтого не може не дивувати. Як він опинився між синім і червоним?

Іще дивнішою здається класифікація кольорів у дзюдо. Але тут ми виходимо за межі європейських традицій і входимо в традицію японську – а це зовсім інший світ! Ноги мають бути босими, форма складається зі штанів і широкої куртки з білої міцної тканини, двічі обмотаної навколо талії поясом, що зав’язується на вузол. Колір поясу вказує на рівень дзюдоїста згідно з такою ієрархією: білий (для новачків), жовтий, помаранчевий, зелений, синій, коричневий і чорний. Чорний пояс, який засвідчує найвищий ступінь майстерності, сам по собі підрозділяється на кілька рівнів, що називаються «данами» й зростають за цифрами від 1 до 10. У Японії чорний пояс 6-го, 7-го і 8-го «данів» замінено червоно-білим поясом; 9-го і 10-го данів – однотонним червоним. Ця ієрархія кольорів – плід японської культури. В будь-якому разі, її поступово запровадили всі національні федерації дзюдо, а потім Міжнародна федерація, яка була створена в 1952 році. Отже, система ієрархії кольорів однакова для всіх дзюдоїстів світу. Звісно, вона дещо довільно збігається з колірним спектром – науковою класифікацією кольорів, розробленою в Європі, – і ще більш довільно вона стосується західної символіки (яка, втім, сама ніяк не зважає на спектр). Але розходження все-таки не такі й суттєві, як здається. Два полюси – це білий і чорний; жовтий функціонує як напівбілий, а брунатний – як напівчорний, це не повинно якось здивувати європейця. Натомість місце помаранчевого кольору між жовтим і зеленим, а також синього між зеленим і брунатним – вже здається екзотичнішим. Але що найбільш примітно, так це місце червоного, який відіграє роль найвищого ступеня чорного – «суперчорного». Захід не знає нічого по той бік чорного. Японія, більш витончена, більш винахідлива, розміщує в тому «потойбіччі» червоний, колір абсолюту.

Отож спортивна ієрархія кольорів на лижних трасах та ієрархія, яку застосовують на тамтамах, суттєво відрізняються. Ми сподіватимемося, що телебачення і глобалізація, ці страхітливі машини зі змішання всіх традицій і культур, ніколи не зліплять їх докупи і не замінять їх нікчемним кодом, продуктом злиденного інформаційного варива.

Рожевий і помаранчевий

Я вже писав про можливі розходження та невідповідності між реальним кольором і його назвою. Вони трапляються на кожному кроці, зокрема і на спортивних майданчиках. Візьмемо для прикладу регбі. На початку сезону 2005–2006 років престижний паризький клуб «Стад Франсе», який більш як століття грав у однотонних синіх майках або ж синьо-червоних (сучасні кольори Парижа), відмовився від своєї традиційної форми й вдягнувся в форму, де переважає рожевий колір у поєднанні із синіми або чорними смужками і яка перевантажена рекламними логотипами та малюнками в примітивному й вульгарному стилі. Либонь, це був такий спосіб підкреслити перехід до професійної ліги (перехід, який, як на мене, зіпсував і спотворив регбі) і зробити собі яскраву рекламу. На спортивному полі рожевий колір траплявся нечасто; на полях регбі – ще рідше: команду, яка грає в рожевому, неможливо не помітити, надто якщо ця команда одна з найкращих. Але це також була провокація, фанфаронство; новим керівникам «Стад франсе», здається, сподобався цей тип поведінки, і вони намагалися підірвати звичні підвалини надто традиційного, як на їхній погляд, середовища. Я не впевнений, що такий підхід викликає симпатію або він справді ефективний. У спорті новизна вбиває міфологію, а без міфології не буває справжнього спорту. Відмова від споконвічних кольорів клубу свідчить про занепад і може перетворитися на самогубство або ж принаймні нашкодити інтересам клубу.

Утім, на погляд нейтрального спостерігача, дивує дещо інше. А саме назва головного спонсора «Стад франсе» – мобільного оператора «Оранж» [фр.: помаранчевий], яку гравці носять на своїх майках. Слово «дивує» не зовсім доречне, точніше було б сказати: «смішить». Майки рожеві або з переважанням рожевого, але на грудях і на спині написано «ОРАНЖ»! Такий артефакт, як і вищезгаданий квиток на метро, зіб’є з пантелику археологів, що вивчатимуть звичаї та релікти нашої епохи. Я теж зачудований перед комічним ефектом такої невідповідності, яка, очевидно, нікого на стадіоні та за його межами не веселить. Може, люди, пов’язані зі спортом, стали надто серйозними або жадібними, аби щиро посміятися над цією химерною та мимовільною колірною дихотомією? Або ж це зроблено навмисно (хитрі махінації спортивного маркетингу) для привернення уваги простаків, щоб укотре розтоптати справжні спортивні чесноти? Тоді за маркетологами – повна перемога.