Корсетна майстерня пані Марії

9

Начальник Київського охоронного відділу підполковник Спиридович біля навстіж відчиненого високого вікна курив цигарку і думав про підпільну більшовицьку друкарню. Все йшло добре: у підпільну групу більшовиків проник досвідчений сищик, доповів про підпільників. Арештували двох посланців з Петербурга і натрапили на слід друкарні, але хтось там у них якимось побитом дізнався, що Круковський не той, за кого вони його вважали, і йому ледве ноги вдалося винести. І все ж про місцезнаходження друкарні охранка знає. Спиридович в думці вже встиг скласти рапорт генерал-губернатору про ліквідацію друкарні. У просторому дворі, обнесеному високим дерев’яним парканом, по доріжках нетерпеливо походжали жандарми, біля воріт стояли напоготові два фургони — всі чекали сигналу, за яким мусили виїхати на Левашовську. Спиридович так, як зараз, стояв тоді біля вікна. Рипнули двері, до кабінету вкотився його заступник Кулябко і тихим, схожим на шелестіння голосом сказав, що якась невідома жінка серед білого дня з’явилась на Левашовській і благополучно вивезла друкарню невідомо куди.

— Як вивезла? — не вірячи почутому, спокійно запитав Спиридович. — Ви жартуєте, пане ротмістре.

— Вивезла, — повторив той.

— Що ж… доведеться мені шукати нового заступника. Чи не ви мені обіцяли, що керівники більшовицької групи «Вперед» будуть доставлені сюди не пізніше сьогоднішнього ранку?! Чи, може, вже забули, про що говорив нам його високопревосходительство генерал-губернатор! Мені здається, шановний пане ротмістр, що ви занадто самовпевнені!

— Я дуже шкодую, ваше високоблагородіє, — белькотів Кулябко. — Мною вжито всіх заходів, кожний куточок міста перевірено… скрізь наші люди…

— Особисто займіться цією справою! — наказав Спиридович. — Чим скоріше ми доповімо його високопревосходительству, тим краще для нас обох! Більше року більшовики почувають себе привільно в нашому місті!..

— Хочу запевнити вас, ваше високоблагородіє, що друкарня не вислизне з наших рук.

— Скажіть щось нове, — глузливо кинув Спиридович, поволі підходячи до заступника. — Досить базікати, йдіть і займіться ділом.

— Це справа кількох днів, — промурмотів Кулябко, повернувся на каблуках і покотився до дверей.

У приміщенні почулися кроки, приглушені голоси — то поспішали на службу співробітники відділу. А в Спиридовича не виходила з голови думка про заступника: і потрібно ж долі звести з таким в цьому неспокійному місті, ще й свояком зробила. Була б його воля, і дня не тримав у відділі. Думав: повернеться з Петербурга — і Кулябко доповість про ліквідацію друкарні, про порядок у місті. Де там! Одне в нього на думці — самому стати начальником охоронного відділу. Правда, в Петербурзі натякнули про підвищення в чині і про переведення до північної столиці при умові… З таким заступником виконаєш ту умову! А хіба можна забути про «подарунок» колишньому начальнику жандармського управління генерал-майору Новицькому? В ресторан «Континенталь» до банкетного залу, де відзначали двадцятип’ятиріччя бездоганної служби генерала, два офіціанти внесли невеличку скриньку, перев’язану кольоровими стрічками; розкрили її, а всередині стертий друкарський шрифт і лист, в якому підпільники складали дяку шефу жандармів за створення їм умов для друкування листівок: як доказ того й надіслали його превосходительству збитий шрифт. Правда, друкарню, хоч і не відразу, все ж його люди накрили, і він особисто мав честь доповідати про те генерал-губернатору барону Клейгельсу. Але той щасливий затишок був недовгий — листівки з’явились знову, і нещодавно його високопревосходительство викликав Спиридовича з Кулябком до себе і, посміхаючись крижаною посмішкою, показав секретну депешу з Петербурга, в якій йшлося про приїзд до Києва для налагодження й керування більшовицькою друкарнею посланця їхнього Центрального комітету. І сьогодні Спиридовичу передбачалось почати з Кулябка, треба поговорити з ним по-серйозному — годі панькатись, не даремно ж він жалування одержує. Нечутно ступаючи по килиму, застібаючи на всі гудзики військовий мундир, підійшов до столу, загасив недопалок в кришталевій попільничці і сів у широке крісло з високою спинкою. Тієї ж миті, постукавши, до кабінету вкотився Кулябко.

— Доброго ранку, Олександре Олександровичу!

— Ви думаєте, що ранок буде добрий, Миколо Миколайовичу? — а фальшивою чемністю запитав Спиридович.

Кулябко нараз спохмурнів, закліпав: не перший рік працює з цим франтом, знає справжню ціну його чемності. Таким приємним голосом дає розпорядження своїм підлеглим спровадити на той світ того, хто стоїть йому на заваді. Нічого святого за душею, та чи є в нього душа? Хай зараз нічим похвалитись, бо не змогли натрапити на слід тієї злощасної друкарні, але ж городовий поліцейський з Левашовської бачив ту жінку, коли вона перевозила друкарню: а це вже щось-таки важить. І хай Спиридович не філософствує — Кулябко обов’язково знешкодить більшовицьку друкарню і особисто доповість про це його високопревосходительству, тоді буде видно, у кого більше прав на господаря цього кабінету. Поки що у Кулябка нічого не виходило, і він скаженів, та знав: рано чи пізно, а свого доб’ється. Ще тоді, коли починав свою службу нікчемним писарчуком, уяснив це: йшов до наміченої мети вперто і без галасу, даремно не стовбичив перед очима начальства, вникав у всі справи відділу і знав їх назубок — його ставили в приклад іншим, вимагаючи, щоб працівники відділу робили так, як Кулябко. А хто хотів цього — не завжди і часу вистачало — та й навіщо? А він годинами просиджував у архіві: те, про що прочитав, запам’ятовував відразу і надовго. І до нього звертались «складних випадках, бо він знав усе. А потім, коли начальником охоронного відділу при значили Спиридовича, справи пішли краще.

Разом з сім’єю нового начальника приїхала до Києва і рідна сестра його дружини — Маргарита. Старший писар обкрутив її з усіх боків любовним павутинням — вона й не пручалась. Спиридович не заперечував проти їхнього одруження — нарешті позбудеться надокучливих напучувань та поучань своєї набридливої своячениці. Та не довго розкошував: десь за півтора-два місяці після гучного весілля настирлива пані Кулябко знову занадилась до господи Спиридовичів. І почалось: «Чи не соромно вам, шановний добродію, за мого улюбленого чоловіка? Ми все ж таки як-не-як, а родичі. А він сидить, бідолашний, вдома і переживає: оце прийшов би, привітав всіх вас зі святою неділею, так не може. Бо як же сяде з вами за один стіл, як же почоломкається, коли він всього-на-всього писар?» Як заведуть удвох із сестрою, хоч з квартири тікай… Марго таки добилась свого. Чортова баба, молодець! Так і до генерала дослужитись можна…

Підполковник нетерпеливо вийшов з-за столу, закрокував по кабінету.

— Це вже щось є! — намагаючись стримати хвилювання, жваво відказав, коли Кулябко замовк. — Нехай той городовий зачекає… У вас все?

— В приймальні ще чекають мої люди… Рябий і Понурий. Вони заслуговують на довір’я… Працюють у нас тривалий час.

— Не заперечую, Миколо Миколайовичу, але ж друкарні поки що… — підполковник розвів руками.

— Смію нагадати вам, Олександре Олександровичу, — вів далі Кулябко, — що це саме Рябий та Понурий вислідили свого часу друкарню у вчительки Пригоровської та й на слід цієї натрапили…

— І це мені відомо.

— Я думаю, що незабаром вони зможуть доповісти нам про місцезнаходження підпільної друкарні.

— Наперед не кажіть! Зробите діло, тоді й хвалитиметесь! — сідаючи за стіл, різко проказав Спиридович і нервово заходився підкручувати кінчики рудих вусиків. — Невтішні у нас справи, шановний пане ротмістре! Як ви могли допустити, щоб під самим носом у вас більшовики спромоглися вивезти свою друкарню?!

Кулябко швидко підхопився. Дрібні крапельки поту блищали на лисині. Хотів було щось заперечити Спиридовичу чи виправдовуватись, але той сердито махнув рукою: сиди, мовляв.

— Я думаю, Миколо Миколайовичу, — після тривалої паузи миролюбиво почав, — свою друкарню вони влаштували десь тут, неподалік. І наше завдання — якнайшвидше знешкодити її.

— Я теж такої думки, Олександре Олександровичу, — погодився Кулябко.

— А що кажуть господарі квартири, в якій мешкав Шліхтер?

— Кажуть, що навіть не запідозрювали нічого поганого за своїм квартирантом.

— Ви їх відпустили?

— Так, вони дійсно нічого не знали…

Спиридович сів до столу, ковзнув байдужим поглядом по заступнику і тоном офіційного наказу мовив:

— Що ж, давайте сюди ваших… відданих. Того з Левашовської потім.

— Слухаюсь!

— Чим маєте порадувати нас, панове? — ввічливо звернувся підполковник до філерів, коли ті, переступивши поріг кабінету, смиренно застигли біля дверей.

— Поки що нічого втішного, ваше високоблагородіє, — підняв голову високий, худорлявий, із запалими очима й щоками Рябий.

— Як нічого втішного? А мені ось пан ротмістр доповів, що найближчим часом підпільну друкарню буде ліквідовано. І зробите це ви.

— Правда, ваше високоблагородіє! — знову заговорив старший філер. — Можете не сумніватись: мине кілька днів, і ми знайдемо її!

— Ти-и… впевнений в цьому? — стримуючи лють, холодно блиснув очима Кулябко. — А це що? — згріб зі столу листівки і підбіг до філерів.

Спиридович невдоволено скривився, подумавши про Кулябка: «З такими нервами доцільніше віниками на Лук’янівському ринку торгувати — зовсім не може володіти собою, а на моє місце пнеться…»

— Ваше високоблагородіє! — увібравши голову в плечі, зиркав спідлоба Рябий. — Хіба ж ми не стараємось? Он і на Левашовській вислідили…

— Вислідили, вислідили! — гримнув ротмістр. — А де ж те, що ви вислідили?

Руді щіточки вусиків Спиридовича сердито настовбурчились.

— Так, мої любі, справи до кінця не довели! — батогом ляснув його голос. — От і маємо.

— Коли друкарня переносна, як ото була колись у вчительки Пригоровської, то важко знайти, — ні сіло ні впало бовкнув вузькоплечий, середнього зросту Понурий.

Цього вже Кулябко не міг стерпіти. Змірявши Понурого лютим поглядом, уже й рота розкрив, та його випередив Рябий, зважившись підтримати свого:

— Таки важко. Прийшли вдвох, розібрали верстат, склали в лантух — і поминай, як звали. Ми шукаємо їх на Печерську, а вони на Деміївці вистукують свої папірці.

— Переносна чи стаціонарна, але… — підвівся з-за столу Спиридович. — Її потрібно ліквідувати негайно! Виконаєте це завдання — одержите бронзові медалі і по сто карбованців. Не виконаєте… — в голосі підполковника забринів метал. — А ви, пане ротмістр, — по паузі важко подивився на свого заступника, — особисто доповідайте мені кожного ранку.

— Буде зроблено, ваше високоблагородіє! Я зв’яжусь з приставами поліцейських дільниць і з начальником жандармського управління паном полковником Ковалевським, — поспішив запевнити Спиридовича Кулябко. — Думаю, вони нам допоможуть.

— Гаразд… Ви, панове, поки що можете бути вільними, — спроквола проказав підполковник філерам і потягся до портсигара.

Зачинивши масивні двері кабінету, Рябий і Понурий весело моргнули один одному. Сто карбованців! Що в порівнянні з ними ті плюгавенькі бронзові медалі за старанність.

— Справи кепські, — тим часом продовжував Спиридович. — Його високопревосходительство начальник жандармського департаменту пан Лопухін телеграфує із столиці, що Київ на поганому рахунку у государя імператора. Його величність наказує негайно покінчити з безпорядками у місті… А тут, наче хтось наврочив, — друкарня!..

Опецькувата постать Кулябка тонула в глибокому фотелі, примружені хитрі оченята під навислими важкими повіками виявляли байдужість. «А відповідати все-таки вам доведеться, ваше високоблагородіє», — читав його думки Спиридович.

— Коли й надалі будемо так діяти, то можемо дійти до того, що нам, як і колишньому начальнику жандармського управління генералу Новицькому, в день народження підпільники присилатимуть скриньки з використаним шрифтом і з подяками. Не доведи господи дожити до цього. А що кажуть господарі тієї квартири на Левашовській?

— Я вже доповідав вам, пане підполковнику. Кажуть, що нічого поганого не помічали за квартирантом, відпираються від наших обвинувачень…

— А чому? Чи, може, й вони причетні?

— Ми перевіряли. Зводиться до того, що вони справді нічого не знали.

— Отож-бо й воно — ніхто нічого не знає… Що ж, кличте вашого городового, можливо, хоч він щось цікаве розповість.

Поліцейський з острахом переступив поріг. На ньому був новий світло-сірий костюм. Коротко підстрижене каштанове волосся звисало на широкий, помережаний зморшками лоб. На вилицюватому обличчі заклякла поштива усмішка. Він виструнчився, уздрівши двох високих чинів, певно, забувши, що вдягнений в цивільну одіж.

— Підійдіть ближче, — сказав Спиридович.

Стрункий, високий, з гарним смаглявим обличчям, з довгими чорними бровами, з акуратною борідкою і закрученими вгору вусиками а-ля Вільгельм… Коли б не військовий мундир, який так пасував пану підполковнику, можна було б подумати, що це той офіціант з бессарабського погрібця, куди інколи заходить Шкалик, щоб перехилити на дурняк склянку оковитої… Він прийшов сюди за наказом пана ротмістра і ніяк не сподівався на зустріч з начальником охранки. Закляк біля столу. Підполковник підійшов упритул. Від нього несло жіночими духами. Поліцейський знав, що в будинку Домініанів, на його дільниці, діяла підпільна друкарня соціалістів. Невже його викликали сюди, щоб сказати, що він прогавив ту невідому пані, яка перевезла друкарню в безпечніше місце? Ще покійний батько, бувало, казав: високе начальство викликає своїх підлеглих у двох випадках — нагородити за справну службу чи вигнати зі служби за якусь провину. Але ж це могло вчинити його безпосереднє начальство!

— Як ваше прізвище? — поблажливо спитав підполковник.

— Шкалик, ваше високоблагородіє! Тимофій Іванович Шкалик!

— Гаразд, гаразд, — невдоволено поморщився Спиридович. — Не треба так голосно, Тимофію Івановичу. Розкажіть нам, будь ласка, як де ви умудрилися прогавити на своїй дільниці підпільну друкарню.

Шкалик здивовано закліпав — ще ніхто його ось так по імені-батькові не називав, скільки себе й пам’ятає на службі. Бач, які хитрі, самі прогавили соціалістів, а тепер: «Тимофію Івановичу». Але хто міг подумати, що в будинку Домініанів, поважних і відомих на все місто добродіїв, можуть діяти соціалісти! Кому на Караваєвській вулиці належать булочні, кофейні? Домініанам. А хто мостить бруківкою Васильківську? Ті ж Домініани. А з ким сам губернатор ручкається? З ними. Так що звиняйте, ваше високоблагородіє, моєї провини тут аж ніякої. А невідома пані — то сестра їхнього квартиранта.

— Ви б могли впізнати ту жінку? — підвів голову Спиридович.

— Авжеж, ваше високоблагородіє! До речі, я недавно бачив її.

— Де? — швидко підхопився з крісла Кулябко.

— На Прорізній. Їхав трамваєм, сидів біля вікна, а вона з Володимирської прошкувала на Прорізну.

— Чудово, шановний Тимофію Івановичу, — з неприхованим задоволенням мовив Спиридович. — Ви, напевне, догадуєтесь, чому ми зацікавились цією жінкою? Вона вивезла з будинку, в якому мешкають якісь родичі пана Домініана, підпільну друкарню… Прикро, що ви нічого не знали. В поліцейському управлінні нам рекомендували вас як одного з кращих, і тому з сьогоднішнього дня ви переходите в наше розпорядження, тимчасово звільняєтесь від обов’язків городового — будете шукати ту жінку. Через наших людей, вас з ними познайомлять, передаватимете всі зібрані відомості. Постарайтесь познайомитись ближче з нею, увійдіть в довір’я, заведіть любовний роман чи навіть одружіться, чорт забирай…

— Але ж… — розгублено блимав очима Шкалик.

— Допомагайте розповсюджувати ті кляті листівки, — розпалювався підполковник, — робіть все, що від вас зажадають, але адресу друкарні повинні покласти ось на цей стіл! Тільки так ви зможете виправитись за свою необачність! — сухо закінчив Спиридович.

Якийсь час у кабінеті стояла тиша. Кулябко, зіщулившись у фотелі, примруженими очима вивчав носки своїх хромових чобіт, а Шкалик стояв біля столу ні живий ні мертвий.

Тільки б не вигнали його зі служби, він їм покаже свою відданість…

Спиридович доброзичливо додав:

— Управитесь з цим завданням — вас чекають підвищення в чині і грошова винагорода. Ідіть, ви вільні!

— Радий старатись, ваше високоблагородіє! — випалив Шкалик. — Можете не сумніватись в моїй відданості! Я знайду ту соціалістку і їхню друкарню! Вдруге їм обдурити мене не вдасться! — виструнчився і стройовим кроком рушив з кабінету.

А Спиридович офіційним тоном звернувся до Кулябка:

— Пане ротмістр, в разі успіху вас теж чекає підвищення по службі. Очевидно, незабаром я виїду з Києва.

Серце в Кулябка радісно затріпотіло, чоло зросили дрібні крапельки поту.

— Під час аудієнції в пана міністра внутрішніх справ, — вів далі Спиридович, — на його запитання, кого я можу рекомендувати на своє місце, я назвав вас. Так що посада начальника охоронного відділу і чин підполковника вам гарантовані. Ну і, звичайно, певна надбавка до жалування.

— Спасибі за довір’я, пане підполковник, — стримано проказав Кулябко. — Можете бути певні — червоніти за мене вам не доведеться!

— Не треба так офіційно, шановний Миколо Миколайовичу!.. Але мушу додати, що це здійсниться тільки тоді, коли ми з вами ліквідуємо в місті підпільну друкарню, наведемо належний порядок.

Спиридович з поблажливою зверхністю дивився на свого заступника, ніби вперше бачив чоловіка рідної сестри своєї дружини. Це ж він, підполковник Спиридович, за вимогою сестер зробив нікчемного писарчука своїм заступником і може посадити цього тюхтія у своє крісло. А з якою насолодою він би затопив зараз у цю ненависну пику, топтав би його чобітьми… Стримуючи себе, видавив пісну посмішку і через силу мовив:

— О сьомій вечора ми з Вікторією Андріївною чекаємо вас у себе…

— Дуже вам вдячні, Олександре Олександровичу! Обов’язково прийдемо! — І, радісно усміхаючись та кланяючись, Кулябко вийшов з кабінету.

Взявши з масивного сейфа теку зі справами, Спиридович спробував себе примусити трохи попрацювати. Та не міг — думав про підпільну друкарню.