Корсетна майстерня пані Марії

11

Забринів світанок. Шульгіна погасила лампу, вийшла з комірчини, роздяглася й прилягла на ліжку. Натягнула ковдру до підборіддя, заклала руки за голову й заплющила очі. Через годину прокинулась, солодко потяглась і тихо, щоб не розбудити доньку, пішла на кухню. Приготувавши сніданок, розбудила Оленку.

— Слухай уважно, донечко, — казала вона. — Зараз ти повинна поїхати до Андріївської церкви. Певно, знаєш, де це?

— Ми не раз були там з Ільком.

— От і добре. Зліва від святих воріт тебе буде чекати середнього зросту, з великими залисинами чоловік, у сірому костюмі, з коричневим портфелем. Ти візьмеш той портфель, а взамін поставиш ось цей, точно такий, — кивнула на портфель, що стояв біля шафи. — Але зробити це треба непомітно.

— Не хвилюйся, мамо!

— Повезеш наші листівки, а привезеш нові тексти. Вночі їх і віддрукуємо… Тепер, сподіваюсь, ти розумієш, яка це серйозна справа.

— Звичайно, розумію! — защебетала дівчина. — Але ти не повинна думати про погане! Мені не вперше!

— Портфель покладеш у котик. Тільки ніде не барися… Будь обережною.

— Гаразд.

Оленка любила спокійні літні дні, коли тополиний пух м’яко прилипає до ніг і притишує кроки. Здається, під ногами вата, яку зумисне розстелили по вулицях, щоб люди ходили тихо.

«Яке це щастя бути причетним до тих, хто піднявся на священну справедливу боротьбу! Всі вони — і мама, і тьотя Ніна, і Ілько — своєю ризикованою роботою наближають той щасливий день… Спершу мама заперечувала, навіть лаяла, коли я сказала, що Ілько буде нам допомагати. Розумний, добрий хлопчина ненавидить жандармів і поліцейських! Це ж вони осиротили його. А тепер мама не нахвалиться його кмітливістю і спритністю, розумом. «Кращого помічника не знайти…»

В храмі поволі розсіювалися ранкові сутінки. Перед вівтарем молилися дві бабусі, поперед них — товстий, лисий, опецькуватий чоловік. Він у картатому костюмі, в чорних черевиках. Закинувши голову, стоїть нерухомо, як стовп. Біля ніг коричневий портфель… Деякий час Оленка вичікує, потому, перехрестившись, тихо підходить і стає поміж бабусями і чоловіком, який запально продовжує шепотіти слова молитви, і в одну мить міняє портфелі.

Скрадливо скосила очі на бабусь — нічого не бачать, нікого не чують — очі заплющені, руки молитовно складені на грудях. Дівчина задкує до колони, ховає портфель в кошик.

Поспішала безлюдною вулицею повз будинки, побризкані ранковими сонячними променями. А поодинокі перехожі, які зустрічались їй, байдуже проходили мимо — кожний поспішав у своїх справах, і яке їм діло до цієї ось обірванки, яка несе випрану і випрасувану білизну.

— Як ти швидко! — відчиняючи двері, радо вигукнула Шульгіна. — Чи, може?..

— Ні, ні, мамцю! Заспокойся!.. Все гаразд!..

Ділові папери й бухгалтерські документи тютюнової фабрики «Дуб і К°». Тисяча карбованців, дві пачки тютюну. Шульгіна безпорадно розвела руками — нісенітниця.

— Олено, що це?

Дівчина здивовано кліпає і враз пригадує, що чоловік, про якого сьогодні вранці говорила мама, аж ніяк не скидався на того, з яким помінялась портфелями. Навіть одягнений не так.

— Але ж портфель!

— Що портфель, донечко? Такі портфелі можна купити в кожній крамниці.

— Виходить… я помилково.

— Ні, Оленко! — сміється Шульгіна. — Ти пограбувала пана Дуба, фабриканта!

— Пограбувала? Що ж робити? То, може, я побіжу… ще застану його в церкві.

— Цього ти не зробиш! Пан Дуб не обідніє!.. А гроші Ніна Федорівна передасть керівництву групи. Тисяча карбованців знадобиться. Вважай, між вами відбувся обмін люб’язностями, ти йому — листівки, він тобі — гроші. Хай тепер розповсюджує у себе на фабриці. Він тебе бачив?

— Де там! Так ревно замолював свої гріхи, що й не до того було!

Роботи було багато — до світанку не одну листівку треба віддрукувати.

— Чи вистачить паперу? — забідкалась Шульгіна.

— Поки що папір є, — запевнила Оленка.

— З твоєї легкої руки, Оленко, весь Київ говорить про пана Дуба, як про керівника друкарні соціалістів, — сміючись, раптом згадала Булавіна.

— І що поліція знайшла в нього пекельну машину! Буцімто в ресторані «Гранд-отель» збирався порішити великого князя! — встряє в розмову Ілько. — А ворота й паркан його будинку чорною фарбою обписані: «Дуб — анархіст!», «Дуб — соціаліст!» Я сам читав.

— То все чорносотенці, — пояснила Шульгіна. — Коли б не заступництво міського голови, шановного пана Дуба вже давно б до праотців відправили…

— Ворон ворону очей не виклює! — зневажливо кинула Булавіна. — До речі, Мато, ти зі своїм кавалером вже зустрічалася?

— З яким кавалером?

— От тобі й маєш! А з їх високоблагородієм заступником начальника охоронного відділу паном Кулябком!

— Знайшли кавалера, Ніно Федорівно!.. І не думаю про це!

— А візитку його, бува, не викинула?

— Та десь валяється.

— Ну-у-у, це ти вже даремно так, Машо! Обов’язково відшукай. В нашій роботі всяке може бути.

— Гаразд. Буде час — подивлюся.

— А за гроші пана Дуба тобі, Оленко, персональна дяка. А ось нашого кавалера, — по-материнськи обняла Ілька за плечі, — попереджують. Надалі ніякого безрозсудливого геройства — діяти розумно й обережно.

А він невдоволено знизав плечима. Завдання більшовицької групи виконує? Виконує. А вже як розповсюджує листівки і де, то його діло. Та, згадавши про вчорашній день, примирливо усміхнувся.

Він швидко наловчився наклеювати листівки на електричних стовпах, афішних тумбах, стінах будинків, парканах. Раз навіть умудрився підкинути кілька листівок в кабінет голови міської думи. А вчора…

День був святковий. Дзвонили дзвони, і звідусіль поспішали до церкви люди. В затінку розлогого старого каштана, якраз біля входу на просторе подвір’я Володимирського собору, сидів здоровенний лаврський монах Агафон і ліниво роздавав парафіянам листки з анафемою митрополита соціалістам.

В Ілька залишились листівки, які треба було розклеїти. Але де і як, щоб не вскочити в халепу, бо на вулицях велелюдно — неділя, а в парках і скверах філери та переодягнуті поліцейські нишпорять. Наклеїти б на буферах трамваїв чи задках фаетонів! Попотіли б тоді жандарми! Подумали б, що дів велика група підпільників. Чи не гукнути своїх дружків? Вмить все місто обклеїли б, ще й самому губернатору в кишеню всунули б! Але тітка Марія суворо заборонила вдаватися до таких дій.

Він стояв біля афішної тумби, що рясніла різними розпорядженнями міської думи, поліцейського відділка, які забороняли робити те й те, лякали штрафами і буцегарнею. Знічев’я обійшов довкола тумби й натрапив на кольорове оголошення:

Ілько аж підскочив від захоплення. Потрапити б туди, жбурнути з гальорки листівки! Та чи потрапиш, коли «только один день!»? Певно, всі квитки розібрали.

Тонконогий фертик у картатих штанях, крутячи в руці поліровану тростину, підстрибує півником до тумби. Оббігає довкола раз-вдруге, безцеремонно штурхонувши Ілька.

— Ей, отроче! — чує Ілько і повертає голову.

На нього дивився Агафон:

— Хочеш гривеника заробити?

— Не відмовився б.

Тоді біжи он до отця-комірника, — кивнув на собор, — скатки, що від пене. Він тобі дасть ось таких листків.

— Мало, ваше преподобіє, гривеничка.

— В святому ділі не торгуються!

— Я сирітка. Їсти хочу, — заскімлив Ілько.

— Добре! Набавлю дві копійки. Тільки щоб одна нога там, друга тут! Ти грамотний? — раптом поцікавився.

— Ні, ваша милість.

— Ось таких хай дасть, — показав листок.

Одержавши в отця-комірника стосик, Ілько бігом кинувся назад. І дванадцять копійок — гроші, на дорозі не валяються. Та раптом на бігу зупинився, наче спіткнувся об щось «А що, як… — блискавкою майнула думка, — перемішати свої листівки з цими листками, і хай той монах роздає!»

Служба закінчилась. З собору почали виходити віруючі: одні збиралися групами тут же, на подвір’ї, і про щось жваво гомоніли, інші хрестилися і поспіхом йшли геть. Низенький панок з широкими грудьми, неприродно великою головою і задертими вгору вусами, нетерпляче махаючи важкою тростинкою із залізним наконечником, зупинився, роззираючись навкруги, і, угледівши монаха Агафона, попрямував до нього:

— Що ж ти, халамиднику, у святому храмі політику проповідуєш?

— На те воля господня, — спокійно відповів той.

— То ти, видать, соціаліст! Поліція, поліція! — заверещав несамовито.

Агафона і низенького панка оточили з усіх боків, і саме в цю мить, наче з-під землі, вигулькнув городовий поліцейський.

— Ро-зій-ди-и-сь! — владно наказав. — Що тут?

— Ось він, — тикаючи тростиною на Агафона, виступив наперед панок, — роздає віруючим листівки! Візьміть… поцікавтеся! — і подав поліцейському зеленкуватий аркуш.

— Ваше благородіє! Ваше благородіє! — враз схопився на ноги монах. — Які ж це листівки? Це святе послання владики нашого!

— Що ти мелеш! — дико заревів той і почав читати: — Росій-сь-ка со-ці-ал-де-мок-ра— тич-на робітнича пар-ті-я…

— Яка російська! Яка демократична! — захвилювався монах і, нахилившись, схотів із тоненького вже стосика листівку. — Російська соціал… Що таке! Ні, ні, це мені хтось підкинув!.. А-а-а, — згадав про Ілька і рвонув з місця від поліцейського, але той, певно, передбачав це і вчасно встиг схопити його за руку.

— Ні-і-і, голубе, постривай! — і щосили засюрчав у свисток.

Ілько, скориставшись метушнею, ноги на плечі — тільки його й бачили. Завдання групи він виконав! Це ж балачок місту, вважай, на місяць вистачить: монахи роздають парафіянам листівки соціалістів.

— Ну, опівнічники, відпочили трохи і за роботу! — рішуче підводиться Булавіна.

Ілько й Оленка стали один проти одного по обидва боки столу. Дівчина кладе на металічну дошку аркуш чистого наперу, Ілько котить по ньому валик — і листівка готова. Оленка в ту ж мить проводить щіточкою, змоченою друкарською фарбою, по дошці, кладе чистий аркуш паперу, і знову з легким шурхотінням покотився валик.

Ілько вже справжній майстер. Важливість друкованого слова для трудового люду він добре розуміє. І яке то щастя, яка радість для нього своєю працею, своїми діями бути причетним до боротьби з ненависним царатом…