Корсетна майстерня пані Марії

13

Після дощу, що пішов уночі, жебоніли струмки, поспішаючи до Дніпра, на вулицях стояли калюжі. Тінистою алейкою Царського парку в супроводі ад’ютантів та двох переодягнених жандармів здійснював ранковий моціон його високопревосходительство генерал-губернатор барон Клейгельс. А по Олександрівській поспішали на службу чиновники і з цікавістю поглядали на Маріїнський палац. Там жила мати Миколи II Марія Федорівна, яка щойно повернулася з Данії, де думала переждати революційні події в Росії.

Вона саме збиралася в Києво-Печерську лавру на богомілля, і молода баронеса, дружина генерал-губернатора, мала супроводжувати стару імператрицю.

На перший погляд здавалося, що в житті міста ніяких суттєвих змін не сталося. А насправді воно вирувало, вибухало гнівом протесту проти визискувачів. Новий навчальний рік в Імператорському університеті святого Володимира і Політехнічному інституті почався мітингами і демонстраціями. Студенти і молоді робітники, які приєдналися до них, хором скандували: «Геть самодержавство!», «Геть штрафи!», «Восьмигодинний робочий день!». На пивоварному заводі Шульца відбувся мітинг. З вимогами скороченого робочого дня, підвищення заробітної платні і надання політичних свобод виступили робітники Головних залізничних майстерень. Застрайкували робітники заводів Гретера і Криванека, Південноросійського машинобудівного, ковкого чавуну Унгермана і Неєдли, Деміївського цукрового, фабрики залізних виробів Лева, службовці управління Південно-Західної залізниці. Покрите чорним лаком ландо, запряжене парою баских коней, зупинилося біля Присутствених місць. Кучер, худорлявий і середній на зріст чоловічок, скочивши з високого сидіння, висунув підніжку й услужливо відчинив дверцята карети. Вийшла Шульгіна в розкішній голубого кольору сукні з палантином і в модному капелюшку з широкими полями. Переодягнені філери, які знічев’я никали біля входу в охоронний відділ, певне, чекаючи чергового розпорядження начальства, байдуже глипали на неї; мовляв, не таких красунь бачили.

Шульгіна теж байдуже пройшла повз них до приймальні заступника начальника відділу.

— Передайте, будь ласка, Миколі Миколайовичу мою візитну карточку! — звернулася до секретаря.

— Слухаю, пані, — вклонився той.

На порозі свого кабінету постав його високоблагородіє ротмістр Кулябко.

— О! То це ви, Маріє Львівно! — приємно здивований, вигукнув. — А я читаю: пані Шульгіна… — І нахилився, щоб поцілувати їй руку.

— Невже не пам’ятаєте своєї попутниці?

— Що ви, що ви, шановна Маріє Львівно! Як можна? Але ж ви не назвали тоді свого прізвища! — усміхнувся Кулябко. — Сідайте, будь ласка! Я дуже радий вашому візитові! Може, наказати по скляночці чаю?

— Ні, ні, не турбуйтесь, Миколо Миколайовичу! Та й ненадовго я! Коли невчасно, вибачте великодушно! Адже ви зайняті державними справами? — кивнула на стіл, на якому лежали папери.

— Державні справи… зачекають!

— А як ваша мрія, Миколо Миколайовичу? Чи здійснилася?

— Мрія?.. А-а-а, згадав. Поки що, як бачите, ні, — сумно похитав головою і провів рукою по плечу. — Мої однолітки уже в підполковниках ходять, деякі й погони полковників носять.

— Але ж ви заступник начальника відділу! — підняла вгору палець Шульгіна. — Високе начальство!

— Тільки й того, але ж від цього не легше! Скільки турбот і прикростей! Прокламації, мітинги, демонстрації, забастовки!.. Та незабаром цьому буде кінець. Уже недовго ждати! — Він ступив до Шульгіної й нахилився, щоб поцілувати їй руку, а потім швидко зашепотів: — Скажу по секрету. Мене мають підвищити в званні й посаді.

— А пан Спиридович як же?

— Йому теж підвищення. Мабуть, до столиці заберуть.

— Мені тільки залишається щиро поздоровити вас, Миколо Миколайовичу.

— Спасибі, спасибі, Маріє Львівно! — аж млів від тих слів Кулябко. — А як же ви? Де влаштувалися? Чим займаєтесь?

— Відкрила корсетну майстерню, шию корсети для дам. Знімаю квартиру в будинку пана Добриніна Павла Миколайовича. Ви, певно, знаєте його.

— Хто ж його не знає в нашому місті, Маріє Львівно! — здивовано вигукнув Кулябко. — Благочестива людина, вірний слуга його імператорської величності й отечества.

— Приємно чути від вас такі слова, Миколо Миколайовичу!

Кулябко скоса глянув на Шульгіну, хотів угадати, чи не іронізує вона.

— Я завітала до вас із спеціальною місією, — продовжувала таємниче. — Днями в канцелярії його високопревосходительства генерал-губернатора групі шановних людей Києва вручили ордени й медалі за бездоганну і вірну службу.

— Знаю, Маріє Львівно, — знизав плечима Кулябко. — Я був присутній там.

— Цієї високої честі удостоєний і Павло Миколайович! Йому вручили орден Володимира четвертого ступеня. На завтра ми запросили до себе близьких друзів з цієї нагоди, а заразом щоб відзначити і наші заручини. Павло Миколайович запропонував мені стати його дружиною, і я погодилась. Отже, ми й просимо вас, шановний Миколо Миколайовичу, разом з дружиною прибути завтра до нас.

Кулябко враз знітився, наче аж зростом поменшав. Ось тобі й маєш, а подумав же, що пані Шульгіна на поклін до нього прибігла! А воно бач, який спритний той підстаркуватий купчик, встиг вже голову заморочити цій гордячці!

— Радий, радий за вас, Маріє Львівно, — нарешті розтулив рота Кулябко. — Обов’язково будемо! Така подія! А скажіть, в якому будинку пана Добриніна ці урочистості намічаються? Наскільки мені відомо, в нього ж їх декілька?

— На Прорізній, 22, у флігелі, — по паузі мовила. — Там я знімаю дві кімнати.

— То це скоро господинею всіх його будинків станете!

Наступного вечора Добринін і Шульгіна приймали гостей. Скупий по натурі, на таку подію купець не пошкодував грошей: запросив кухарів та офіціантів з ближнього ресторану готувати святковий обід і сервірувати стіл на дванадцять персон. Мав намір запросити гостей в триповерховий будинок на Липках, але молода наречена не погодилася. Мовляв, коли поберуться, отоді й переїде туди з великим задоволенням, а тут, у флігелі, прижилася… Хай поки що викидає коники! Він терплячий. Звісна ж річ, молоде, зелене, нерозумне! Он скільки грошей вгатив!.. Запросили б Дмитра Володимировича а дружиною!

Як же — шановний голова їхнього «союзу». Вважай, безпосереднє начальство! Так ні! Аж десятеро душ примусила запрошувати.

Нічого, переживе. От стане шановна наречена пані Добриніною, іншої заспіває. Чужі гроші, звичайно, легко розтринькувати! А ти наживи їх.

У кімнату ввалився Савенко, отаман чорносотенців, високий, товстий, з короткою чорною бородою й жорсткими вусами. Невдовзі приїхав пан Хряков. Пані Хрякова, гладка пишна дама у надмодній декольтованій сукні, цмокнула молоду наречену, видавила з очей сльозу і, як здалося Шульгіній, заздрісно прощебетала:

— Щиро зичу вам сімейного щастя! Нарешті і Павло Миколайович сповна пізнає його!

Гостей вели до вітальні, садовили у м’які крісла.

Останнім з дружиною приїхав Кулябко.

— Дуже раді вашому візитові! — зустріла їх Шульгіна. — Проходьте, будь ласка, до вітальні!

Кулябко задоволено широко розкинув руки, ніби збирався обняти молоду наречену, і, киваючи на дебелу, підстаркувату жінку, яка стояла поруч, проказав:

— Знайомтесь, Маріє Львівно! Це-е… моя дружина, Маргарита Андріївна.

Жінки кивнули одна одній.

— О-о-о! В зборі вже все шановне панство! — вітаючись з усіма, фамільярно вигукнув Кулябко.

— Чекаємо вас, ваше високоблагородіє! — догідливо пояснив Добринін.

— Служба, панове!

Гості ввічливо закивали.

— То ви займаєте три кімнати, Маріє Львівно? — запитав Кулябко, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Ні, Миколо Миколайовичу, дві. Он в суміжній, — показала рукою на зачинені двері, — моя майстерня. Тіснувато, але жити можна.

— Нащо ж прибіднятися, Маріє Львівно? — встряв у розмову Добринін. — Незабаром буде просторніше!

— Заздрю вам, дорога Маріє Львівно!.. І в той же час радий вашому щастю!

І саме тоді, коли гості чинно підвелися і тримали наповнені келихи, щоб побажати молодим сімейного щастя, у вітальню влетів переляканий двірник.

— Пане… пане… — забелькотів.

— Чого тобі, Терешку! — стараючись говорити спокійно, невдоволено втупився в нього очима Добринін.

— Там… там… жандарми… поліцей… — І не договорив, побачивши Кулябка у військовій формі.

— Що ти верзеш! — гримнув Добринін.

А у вітальню вже поспішали поліцейські.

— Що це значить, панове? — не менш здивований, ніж присутні, голосно запитав Кулябко.

Ті, побачивши ротмістра, непевно, нерішуче затупцювали на місці.

— Я, здається, вас питаю! — грізно повторив.

. — Ваше високоблагородіє! — ступив до столу унтер-офіцер. — Їх високоблагородіє пан підполковник наказали нам провести обшук в будинку пана Добриніна і арештувати соціалістів.

Кулябко ані пари з вуст, ніби води в рота набрав.

— Ви хочете сказати, що я і ось мої гості… соціалісти! — підскочив до унтер-офіцера Добринін.

— Не можу знати! — виструнчився по-військовому й розгублено гаркнув той. — Ми маємо наказ їх високоблагородія!

— Панове, — повернувся Добринін до гостей, — невже я схожий на соціаліста?! Чи, може, ви соціаліст, Дмитре Володимировичу? Хіба й ви на соціаліста схожі, ваше високоблагородіє? — І вже до унтер-офіцера: — Та як ви смієте ображати мою гідність і принижувати моїх шановних гостей! Ніяких соціалістів серед нас нема! Всі ми слуги його імператорської величності!

Унтер-офіцер не зупинив Добриніна, не став більше пояснювати, а терпляче чекав, коли той перегорить. Вже потім допитливо глянув на Кулябка.

— Припиніть це безглуздя і забирайтеся геть! — нарешті отямився той.

— Не поспішайте, пане ротмістр! — до вітальні у супроводі трьох офіцерів зайшов Спиридович. Глянувши на гостей, звернувся до Кулябка: — А це як накажете розуміти?

— А це вже ви поясніть нам, пане підполковник! — холодно відказав Кулябко. — Ми-и — гості шановного пана Добриніна! Прийшли, щоб поздоровити його з монаршою милістю і побажати йому сімейного щастя!

— Так, так, пане підполковник! — підтвердив Добринін. — Все вірно! Ось… пані Марія Львівна Шульгіна… погодилася стати моєю дружиною! А ваші люди… — І він безпорадно розвів руками.

— Пане Добринін, мені дуже прикро, але змушений виконувати наказ! — спохмурнів нараз Спиридович. — Всім залишатися на своїх місцях! — і простягнув Добриніну ордер губернського прокурора на право проведення обшуку.

— А на якій підставі, дозвольте вас запитати?

— Я маю незаперечні відомості, що у вашому будинку діє підпільна друкарня соціалістів! Тут вони друкують свої прокламації! — безапеляційно заявив Спиридович.

— Вас невірно проінформували, пане підполковник! — заперечливо хитнув головою Добринін. — Тут шиють корсети для благородних дам, а не друкують прокламації!

— Заспокойтеся, пане Добринін! — відказав Спиридович. — Розберемося! Ще раз наказую залишатися на своїх місцях!.. Хто мешкає в цьому флігелі?

Добринін люто подивився на Спиридовича і з тупою байдужістю промовив:

— Моя наречена…

— А в тім крилі будинку?

— Двірник з сім’єю.

— Гаразд… Пане ротмістр, допоможіть з обшуком! — офіційним тоном наказав Кулябку.

Кулябко ніяково здвигнув плечима. Вибачливо глянув на Шульїіну, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що це якась дика нісенітниця. Але він підлеглий цьому зарозумілому інтелігентному підполковнику і змушений підкоритися. Та ніскілечки не думає, що вона — хороша його знайома, порядна й розумна жінка — є небезпечним ворогом суспільства, друкує прокламації!

Шульгіна вдячно кивнула Кулябку.

Обшук, як і хотів цього Кулябко, нічого не дав. Підпільною друкарнею тут і не пахло. Розгніваний Спиридович ні за що ні про що облаяв свого заступника і терміново зажадав доставити йому в кабінет Шкалика. Навіть не вибачившись у Добриніна, грюкнувши дверима, кулею вилетів з кімнати.

Гості відразу роз’їхались, проклинаючи Добриніна і його молоду наречену. Та найбільше, звичайно, дісталося Спиридовичу.

Добринін почувався кепсько і незабаром поплентався до себе, на Липки. Шульгіна відмовилася їхати з ним, зіславшись на розгардіяш в квартирі. Треба ж привести все до ладу!.. Кулябко підійшов до неї, винувато поцілував їй руку й тихо проказав:

— Даруйте, шановна Маріє Львівно! Я нічим не міг зарадити! Ви ж бачили… сам пан підполковник.

Вона похитала головою.

— Але якої тепер думки будуть про мене мої клієнти! Що скажуть в місті про Павла Миколайовича!

— Якось минеться!.. Не переживайте так!

Шульгіна замкнула двері, погасила світло, роздяглася й лягла. Нервове напруження, що тримало її всі ці дні, а особливо сьогодні, під час обшуку, поволі почало спадати. Все обійшлося.

А тиждень тому тільки-тільки бралося на світанок, як її розбудило якесь невиразне шарудіння. Навшпиньках підійшла до вікна, відчинила кватирку й прислухалась.

— Це я, Іль-ко-о-о… — швидше угадала, ніж почула хлопчачий шепіт.

Миттю накинула халатик, впустила хлопця, взяла за руку і повела до комірчини. Засвітила лампу і дивилася на Ілька, боячись розтулити рота.

— Тьотю Маріє! — голос в Ілька затремтів. — Бандити Яшки Одноокого вислідили нашу друкарню… І тьотю Ніну! Я підслухав, як Яшка хвалився про це Шкалику!

— Хто такий Шкалик? — обличчя Шульгіної нараз спохмурніло.

— Філер! Все шастає й шастає по місту! Певне, щось винюхує! Кілька разів я й на Прорізній бачив його!

— А може, тобі, хлопчику, просто здалося? — з надією поспитала.

— Та ні, тьотю Маріє! Яшка пообіцяв завтра ввечері сказати Шкалику адресу нашої друкарні й де живе тьотя Ніна! Треба мерщій тікати, тьотю Маріє!

— Легко сказати, — посміхнулася. — А друкарня ж як?

— А давайте до нас! — схвильовано вигукнув. — Бабуся моя заперечувати не буде! У нас на городі сарай для дров і різного там господарського збіжжя! А в сараї цегляний погріб! Ніякий поліцейський пес не винюхає!

Коли стемніло, з двору пана Добриніна виїхала парокінна бричка. Кучер стиха вйокнув, смикнув віжки й повернув коней на Володимирську. В бричці сидів елегантно одягнений високий чоловік у модному капелюсі, в чорному костюмі. Ніякого підозріння у перехожих він не викликав: чи мало хто у справах їздить до пана купця! Бричку прислали товариші з групи, щоб вивезти друкарню у безпечне місце. Ілько, як і наказала йому Шульгіна, перев’язавши щоку, рушив уранці до лікаря Луцького, сказав йому пароль і все розповів.

Верстат розібрали і склали у невеликий ящик, а каси, шрифт, папір, фарбу й кислоту — в лантух. Повантажили у багажник брички й спокійно виїхали з двору. Терешка з дружиною не було — Добринін відпочивав на дачі і забрав їх з собою.

Минув тиждень. В душу Шульгіної вже почали закрадатися сумніви, як пізнього вечора прибіг Ілько й переможно вигукнув:

— Тьотю Маріє! Чекайте через день непроханих гостей!

— Як прийдуть, так і підуть!.. А тобі, хлопчику, спасибі! — по-материнськи обняла Ілька. Потім стиснула на прощання його руку і промовила схвильовано: — Справжній революціонер ти, Ілюшо! Ми всі раді за тебе!.. До побачення. Будь обережним! Надіюсь, ще зустрінемось!

Світанок за вікном був ніжним й ласкавим і Шульгіна вже на ногах — лаштувала дорожню валізу.

Булавіна, розплатившись з пані Хряковою і сказавши, що виїздить з Києва, тиждень переховувалась на конспіративній квартирі. Пізніше, коли трохи утихомириться, бо філери шукають її вдень і вночі, вона виїде до Харкова, працюватиме там. Друкарня поки що діятиме на Шулявці в погребі баби Волосухи, з настанням холодів її перевезуть в інше місце.

Щоб не виникло найменшого сумніву, Шульгіна скаже Добриніну, що їде на лікування в Крим. Мовляв, поліцейська катавасія не минула для неї даремно! Вона дуже перехвилювалася, і це відбилось на її здоров’ї. Отож за порадою лікаря і відправляється на південь. Та й не до заручень нині, хай зачекає шановний Павло Миколайович. А насправді днями виїздить до Москви, де одержить нове завдання партії. Така вже робота в неї: сьогодні працює в Києві, завтра в Кишиневі, а там ще десь. Вона працює на революцію, на щасливе майбутнє знедоленого люду! Продовжує справу відважних і сміливих народних ратоборців.