Корсетна майстерня пані Марії

6

Терешко Смик, двірник пана Добриніна, тримаючи в руках телеграму, тупцював біля флігеля.

— О-о-о, пане Терешку! — відчинивши двері, нарочито люб’язно гукнула Шульгіна. — Заходьте, будьте ласкаві!

Двірник примружив, наче кіт, маленькі хитрі очиці і задоволено пощипував ріденьку борідку — йому подобалося, що Марія Львівна величає його паном. А Шульгіна знала про цю слабину двірника — де треба і де не треба зверталась до нього так, бо чимало залежало від цього нікчемного п’янички, та не доводилось вибирати — навіть за обіди, які готувала для неї дружина двірника, вона платила дорожче, а йому пошила чудовий фартух і подарувала дорогу люльку.

— На ваше ім’я телеграма, пані, — простягнув руку Смик, але в квартиру не ввійшов.

— Я дуже вдячна вам за клопоти, пане Смик.

— Які там клопоти! Це мій обов’язок — услужити такій шановній квартирантці! — А коли Шульгіна дістала з кишені халата двогривеник на тютюн, подякам і побажанням не було кінця.

Знаючи хворобливу цікавість двірника, Шульгіна тут же розпечатала телеграму і вголос прочитала — Оленка повідомляла про свій приїзд.

— Яка радість, яка радість! Нарешті побачите свою доньку! — улесливо вишкірився Смик і, одержавши ще один гривеник, кланяючись, позадкував од флігеля…

Шульгіна, притулившись лобом до шибки, зажмурила очі — думала про Оленку. Вперше її побачила в Миколаєві на початку літа. Погойдуючись, неквапливо спускався до моря напівпорожній трамвай, голосно видзвонював на зупинках, викидаючи у нічні сутінки запізнілих пасажирів. Навпроти Шульгіної, тримаючись рученятами за поручні сидіння, стояло маленьке дівча і сумними оченятами дивилося у темне вікно. В довгому білому платтячку і саме легеньке, як пушинка, — прекрасна нічна фея. «Але чому вона так пізно їде сама?» — здивувалась Шульгіна. А зійшовши на передостанній зупинці, боязко ступала темними провулками, піднялася дерев’яними сходами на третій поверх старого будиночка. Тихо повернула ключ у замку і прочинила двері. Перед нею стала середніх років жінка із змарнілим обличчям. Вона допитливо подивилася на нічну гостю, а почувши пароль, мовчки провела до маленької кімнати і зникла за іншими дверима. Вузеньке дерев’яне ліжко, застелене старою ковдрою, різнокольорова постілька, тумбочка, годинник-ходики на стіні, кілька фотографій, як і два роки тому.

Марія вимкнула світло, відчинила вікно, роздяглася, залізла під ковдру і відразу поринула в солодке забуття. І приснилось їй, наче сидить вона з батьком на високій кручі в бєсідці біля Андріївської церкви, а внизу Дніпро несе свої хвилі.

— Як довго ми не бачились, Машо, — сумно сказав батько.

Очі в нього проміняться по-молодечому, і сам він сповнений дивною молодою наснагою, певне, від радості зустрічі з донькою. Сидять на високій кручі, а над ними — низьке сиве небо. Дарницькі ліси на тому березі Дніпра чорні, принишклі, а по них — клапті порваного туману.

— Як живеш, тату?

— Спасибі, Машенько. Лікую своїх селян — і їм добре, і мені радість. Ніколи не звикну жити без них. От сиджу з тобою, розмовляю, а душа моя там, біля них. Головне, що ти інколи згадуєш, не забуваєш. Нелегко тобі, Машенько, я знаю…

— Не хвилюйся, тату, — взяла його за руку.

— А ти хоч певна, що твоя робота принесе тобі користь?

— Не мені, тату, а всім знедоленим…

— Хай щастить тобі, — він рвучко підвівся, легенько потис їй руку і швидко пішов до прольотки.

Коні рвонули галопом, копита поцокотіли бруківкою, висікаючи іскри.

— Та-ту-у-у! — закричала Марія і від власного крику прокинулась…

Вранці вона поспішала на вокзал, де на неї чекав зв’язківець миколаївського комітету — її посилали із завданням в Одесу: отримає дорожню валізу, паспорт, гроші і виїде. Відвернулась од трамвайного вікна і побачила вчорашню нічну фею — змарнілий вид, пожмакане брудне латане платтячко, худенька, у великих чорних очах — болісний щем.

Марія сіла поруч:

— Як тебе звати, дівчинко?

— Оленка… — відповіла злякано.

— А де твої мама, татко?

— В таборі казали, що мою мамку вкрав молодий офіцер — вона була дуже гарна. Татка після того зелений змій забрав. А баро[8] знущався наді мною — бив боляче і примушував красти… Я не витерпіла і втекла з табору.

— То ти циганка!

— Так… Циганка.

— Як же ти живеш?

— Як бачите, пані… Дайте копієчку, я вам поворожу…

Шульгіна посміхнулася, ніжно пригорнула її до себе.

— А ночуєш де, Оленко?

— Де доведеться. Як дуже холодно, до людей прошусь, — буває, що і впускають.

Почуття жалю ворухнулося в грудях Шульгіної. Хто вона їй, ця маленька випадкова знайома? Хіба мало таких в Росії? Але із закутків пам’яті виринув спогад про власне дитинство.

— Оленко, а чи догадуєшся, хто я тобі? — мовила схвильовано, нахилившись до неї.

Дівчинка радісно стрепенулася, вирвалася з обіймів, вдивилася широко розкритими очима й гаряче видихнула:

— Догадуюсь! Ви — мама моя! Я відразу впізнала вас!

— Донечко моя, — ніжно прошепотіла до неї. — Як довго я тебе шукала, більше ми ніколи не будемо розлучатися.

Оленка пригорнулася до Шульгіної, рученятами міцно обвила її шию і заплакала.

Приїхавши до Одеси, Марія офіційно удочерила дівчинку.

І от сьогодні її мила донечка має приїхати. Шульгіна метушилася по кімнатах, замовила обід із улюблених страв. За годину до приходу поїзда із Курська в легенькій накидці, блакитній сукні, в капелюшку бузкового кольору і в білих рукавичках поспішала на вокзал.

За вікном поїзда бігли зелені поля, білі садки, одноповерхові споруди привокзальних приміщень. У Оленки було легко на душі — думала, що все в житті складається добре: у неї є мама і жде її на вокзалі в Києві. Вона любить свою матусю, і вони завжди будуть разом. Їй здавалось, що з тих пір, як її знайшла мама, вона не була такою щасливою, як нині, здавалось, що мама була з нею завжди…

Із вагона третього класу поїзда Курськ-Київ вийшла струнка дівчинка у світлій квітчастій сукні. Пригладжуючи пишне волосся, зупинилася і нетерпеливо повела очима довкола.

— Мамо! Мамочко!

Серед людей, які висипали на дощатий перон київського вокзалу, тільки її бачила. Вона тримала невеличку сумочку і стару парасольку: парасолька була складена — світило сонце. Шульгіна підняла голову. Дівчинка вже кинулась їй в обійми, засяяла радістю, притулилась голівкою до її грудей, немов хотіла послухати, як б’ється серце.

— Матусенько моя рідна!

— Донечко моя!.. Бач, ми з тобою майже зрівнялися — як ти швидко ростеш!

— Мамо, ось цих сивих волосинок у тебе не було…

— За тобою скучила, от і сивина з’явилась.

— Мабуть, багато роботи… — зітхнула дівчинка.

Здавалось, стіл був накритий принаймні на п’ять персон — стільки на ньому стояло наїдків.

— Ти ждеш гостей, мамочко? — спитала Оленка.

— Я вже діждалась гостей, моя ясочко… Ти сідай, сідай, — заметушилася. — Спершу покуштуй українського борщу — такого ти ще ніколи не їла, потім курятину під білим соусом…

— Ой, боровички смажені! Де ти дістала їх? — Очі в неї враз побільшали від радісного здивування, а густе чорне волосся аж запалахкотіло від світла електричної лампи.

— Їж, їж, Оленко, тобі треба набиратися сил, бо роботи у нас буде багато… не тільки корсети шити.

Раптом Марія насторожилась — хтось настирливо загупав у двері, друзі так не стукають. Швидко підвелась і вийшла з кімнати.

— Ще не спите? — дужий голос Добриніна.

— Заходьте, шановний Павле Миколайовичу. Донька ось приїхала.

— Хто це? — самими очима запитала дівчинка.

— Потім, — кивнула їй Марія.

Велика сива голова Добриніна втягнулася в плечі, коли він, нахилившись до її руки, жадібно припав до неї губами. Від нього несло горілчаним перегаром. Важкий, кремезний, з обвислими щоками, ступив до столу й маленькими очицями почав оглядати страви.

— Прямо тобі царський обід! — ворухнув кострубатими бровами.

— Для рідної дитини нічого не жаль, — зронила Шульгіна. — Сідайте до нашого столу, розділите з нами радість зустрічі.

— Щиро дякую, тільки-но пообідав, а от від чарочки не відмовився б…

Шульгіна метнулася до серванта, дістала пляшку коньяку і налила повну склянку.

Очиці Добриніна враз солодко заблищали, він задоволено потер долоні, випив, смачно крякнув і запалив погаслу сигару.

— Красива у вас донька росте, Маріє Львівно, — глянув на Оленку.

Безцеремонно нахилився над столом, потягся до пляшки, налив сам, пив поволі, смакуючи. Опісля затягся димом і знову втупився очима в Оленку.

— Красива донька… Тепер вас двоє… отож я думаю, що платити вам, Маріє Львівно, за квартиру треба буде за двох.

— Я не заперечую. Чи не хочете ще скляночку?

— Дякую… Ви такі уважні до мене… Піду вже, не буду заважати, — і, не попрощавшись, вийшов.

Тільки на світанку лягла Шульгіна — натомилась: цієї ночі друкувала листівки без Булавіної.

— Ти спиш, Марійко? — хтось легенько торкнувся її плеча.

Розплющила очі — над нею схилився Андрій.

— Ні, мій любий…

Простягає руки до нього, сплітає їх навкруг шиї.

— Ти не будеш потім дорікати мені, що я тебе покохала? — тремтячими руками розгладжує його густу хвилясту чуприну. — Я кохаю тебе і кохатиму все життя, мій любий… Буду тобі вірною і ніжною дружиною, тільки забери мене звідси, забери назавжди, тут мені страшно без тебе. Тут я боюсь… за себе, за Оленку, за тебе — всього боюсь. Мені вже все набридло…

— Заспокойся, Марійко. Ти стомилась, тобі треба відпочити, і все минеться. Візьми себе в руки…

Розплющила очі — в кімнаті білий день. У грудях стукотить, на чолі дрібні краплини поту. Схопилася з постелі, витерла рушником чоло, а у вухах все ще заспокійливий голос Андрія: «Візьми себе в руки!..» Підійшла до дивана, схилилась над Оленкою. Та спокійно спала. І присниться ж таке — певне, від Андрієвого листа, що Оленкою передав.

«Мила Марійко! — писав він. — Дуже мені погано без тебе, не діждуся тієї миті, коли ми назавжди зійдемося. Бережи себе, знай, що серцем я завжди з тобою. Міцно цілую і обіймаю. Твій Андрій».

А між рядками, коли потримала листа над лампою, виступили літери, слова, рядки…

Як до речі ці триста карбованців! Булавіна вже домовилась із старшим прикажчиком з магазину Кульженка — обіцяв продати паперу.