Всю ніч лив дощ мов з відра, раз по раз спалахували блискавки і сердито гуркотіло небо. Вітер гнув дерева, зривав яблуневий цвіт, валив і котив усе, що міг. Тільки на світанку природа вгомонилася. В небі розійшлися хмари, і над містом засяяло сонце. Веселий промінчик несміливо заглянув у шибку, ковзнув по долівці, потрушеній зеленою лепехою, і полоскотав щоку Ілька, який спав на дерев’яному тапчані. Хлопець скочив з постелі, натяг на себе убогу одежину і вибіг надвір. Хатині баби Волосухи років сто, коли не більше, — така вона стара, вросла в землю, вся в зелені, в ароматі травоквіту, яблуневих пуп’янків. Ілько став на призьбі, роздивився навкруги. З городу дріботіла баба — маленька, поморщена, з висохлими вузлуватими руками, але, як на її вік, ще швидка та жвава — з ранку до вечора поралася по господарству.
— Вже на ногах, халамиднику, — мовила незлобливо, — хоч би поїв що, а то не встиг очей продерти — із хати…
Постояла, дивлячись з-під чорної, низько насунутої на лоб хустки вслід Ільку, і пошкандибала в халупу. Стомлено присіла на лаві, поклавши на стіл натруджені руки, і на її поораному зморшками чорному обличчі ворухнулася усмішка: зненацька перед нею постав далекий весняний вечір… Молода, вродлива, замріялась біля хвіртки після побачення з Павлом. У небі летіли журавлі, підсвічені холодним місячним сяйвом. Нелегкий шлях здолали вони у світі, важко летіли, а курликали легко, радісно. Від весняного вечора, від побачення з коханим і від журавлиної радості Марина була щаслива… Трохи постояла, вслухаючись у тишу, і поквапилась до хатини, в якій жила челядь. Лежачи, довго не могла заснути: «Завтра прийде до мене щастя!..»
Павло згодом забрав Марину до себе, а там і хлопчик народився, якого назвали Петрусем. Вона голубила його день і ніч, не бачила навкруг себе нікого, навіть чоловіка.
Як раптово прийшло щастя, так воно й покинуло їхню оселю. До поміщика з’їхалися гості. Марина з іншими молодицями та дівчатами прислуговувала їм. А десь опівночі підпилий синок хазяїна гукнув її, кинув ключі і зажадав принести з погреба глек вина. Засвітила ліхтар, пішла. Присіла навпочіпки і почала витягати чіп у бочці, як раптом її чимось важким вдарили по голові… Аж вранці Марина отямилась. Тремтіла в лихоманці. Боліла голова, все тіло. Синок старого поміщика послав її сюди, домовившись із своїми, такими ж безтурботними і безжалісними, як і сам. Подумала, що в тому холодному погребі вона й сконає. Підвела голову, стала навколішки, зіп’ялась на ноги. Спершись на бочку, встала, вийшла надвір. Ранкова прохолода подіяла заспокійливо. Марина підійшла до погрібника, де зберігався гас, налила у відро і, розхлюпуючи, понесла до головного будинку. Облила стіну — і знову в погрібник. Поливала стіни, високий ганок. Відійшла кроків на п’ять, розгледілась кругом — ніде ні душі, всі спали після бенкету.
Перехрестилася, підпалила якесь ганчір’я і геть од проклятого місця.
По обіді її впіймали, кинули зв’язану на віз — і в дике урочище, далеко від села. Били довго. Вона вже не відчувала болю… Потім роздягнену, знівечену кинули в провалля. Та врятували Марину цигани, що їхали понад яром. У вечірньому мороці угледіли біле тіло. Поїли терпким відваром якогось пахучого зілля і зіп’яли-таки на ноги. Правда, стан зігнутий, лице чорне, а в очах переляк. І живе Марина на Шулявці так багато літ, що й сама вже не пригадує, як опинилася тут. Про маленького Петруся і коханого Павла пам’ятає й досі, тільки смерть вирве пам’ять про них…
Баба Волосуха все ще сиділа за столом, поринувши в спогади… Хтось з їхнього села побачив її у гурті циган, підійшов до неї і розповів, що обійстя поміщика згоріло дотла, не всі гості врятувалися, а її, Марину, убили. Так говорили в селі. Павла забрали в солдати, де він, напевне, й сконав. Петруся вивезли до міста — ходили потім чутки, що він великим паном став, — та чого тільки не вигадають люди…
Важко підвела голову, глянула на покуть, де висіла стара облуплена ікона. Бог гнівається на неї, не шле ангелів. А вона довго засиділась тут, давно час до Павла. Мріяла про зустріч з чоловіком — повинен же він знати про сина. Але бог не поспішає прибирати її з цього світу, і даремне — нікому вона тут не потрібна, тож нащо мучити? Тільки Ілько її жаліє: допомагає, приносить і гроші і їсти, сварить, щоб не вешталася біля святих місць, не жебракувала.
Витираючи сльози, баба пошкандибала до печі — щось треба робити, без роботи не могла. Коли б не робила, то, може, й не жила б.
На розі Прорізної та Володимирської Ілько розклав свій нехитрий скарб: підставку для взуття, два розкладних обтягнутих парусиною стільці, на одному з яких сів, щітки, суконки, ваксу.
— Шик, блиск, красота, та-та-та! Сам околодочний, — побачивши гладкого здорованя— поліцейського, що повагом крокував вулицею, викрикнув хлопець, — позаздрить блиску ваших черевиків!
Почувши такі слова з вуст голодранця, поліцейський поблажливо посміхнувся, підкручуючи пишні нафарбовані вуса, і попрямував далі.
Сьогодні справи були кепські: ніхто не бажав почистити свої черевики. За три години сидіння обслужив лише двох клієнтів: два гривеники жалібно дзенькали в кишені.
Гіркий кусень хліба дістався Ількові. Батько, слюсар механічного заводу Гретера і Криванека, загинув під час страйку, матері не пам’ятає — йому було три неповних роки, як померла від сухот. Один як палець на весь світ, правда, є рідна тітка — перекупка на Житньому базарі, люта й пожадлива, вона витурила його з батькової хати, в ній тепер пиячили і розважалися скупники краденого краму. Він тинявся по місту і, коли був дуже голодний, боязко заходив на Глибочицьку вулицю до тітки.
— Приплентався! Бач, їсти воно захотіло! А цього не бажаєш! — репетувала на все дворище, худа, довга, чимось схожа на засушену воблу, і тикала Ількові під ніс дулі. — Наносиш повну діжку води, тоді й нагодую!
Обливаючись потом, хлопець носив воду, чистив хлів, рубав дрова, обкопував дерева в садку, бігав у шинок по горілку.
— І щоб я тебе тут більше не бачила! Багато вас, ледацюг, тиняється під вікнами! — довго гриміли у вухах тітчині докори.
Ілько заздрив своїм ровесникам, одягненим у форму гімназистів, дивився, як вони з ранцями за плечима, червонощокі й веселі, поспішали вранці на заняття. Деякі проїжджали навіть у фаетонах чи дрожках, і фурмани у лівреях, стримуючи баских коней біля під’їзду гімназії, обережно висаджували їх. А він так хотів вчитися грамоти, слухати вчителя і хоч би раз потримати в руках підручника, погортати його, подивитися малюнки! Але таких, як він, і до порога не допустять.
Зранку сіявся дрібненький дощик, а увечері подув холодний вітер і в небі закружляли сніжинки. Стало холодно, і Ілько, тяжко зітхнувши, поплівся до тітки: чи не розщедриться на якусь стару одежину — він-бо ж в самій лише сорочці та в латаних штанах.
— О-о-о! Приліз! — як завжди, зустріла небожа тітка. — Всеньке літо прошлявся бозна-де, а тепер до тітки! А тут хоч розірвись, хоч здохни — йому байдуже!
— Тітонько, голубонько, — благав Ілько. — Пожалуйте теплої одежки, вік за вас буду молитися.
— Він молитися буде! Го-го, та ти хоч кебиш, приблудо!.. Ой боже, мій боже, — почала вже відходити, — що ж мені з тобою, окаянним, робити?.. Добре, дам тобі піджак і черевики, пора вже й до серйозного діла ставати, бач, який вигнався, справжній тобі парубок. Лізь он під піч, а завтра відведу до пана Говорухи, замовлю за тебе слово. Коли його ласка, будеш чистити взуття панів та паніїв — робота легка, не перервешся. Якось Говоруха казав мені, що йому хлопець потрібний для цього діла…
Тільки-но забринів світанок, як тітка розбудила небожа і вони поспішили до багатого сусіда. В обійсті Говорухи, біля стайні, конюх ладнав збрую, в хліві поралася наймичка, з димаря добротного будинку вився дим. В низькій обжитій кімнаті ще стояли сутінки. Ілько дивився на паперові квіти, важкі комоди, на застелений кольоровою скатертиною стіл, де парував сніданок. Грюкаючи чобітьми і не дивлячись на непрошених ранніх гостей, ввійшов ще не старий, дужий та високий хазяїн. Сів за стіл, хлюпнув у склянку горілки, недбало перехрестився і вилив собі в рот, крякнув задоволено і аж тоді почав їсти.
— Що ж ти мовчиш, стара бердо! — гаркнув, аж у вухах заклало. — Прителіпалась, то кажи вже… — стрельнув очима на тітку.
— Та я ось, пане добродію, небожа привела… Ви ж якось казали…
— А що він тямить? — перебив зневажливо і втупився в неї мутними очима.
Рипнули двері — заспана дружина Говорухи, товста й здорова, як і він, в довгій сорочці, зупиняється й сердито блимає на перекупку та її небожа. Тітка кланяється їй, шарпає Ілька, підштовхуючи його наперед, крутить шиєю, для чогось обертається до дверей і аж потім пояснює:
— Він, пане, все може… все, що накажете, хай мене грім поб’є, якщо брешу!
Говоруха, не піднімаючи голови, голосно чавкає, а дружина, постоявши хвилю, позіхнула з виском і, човгаючи босими ногами, зникла в сусідній кімнаті. Хазяїн, впоравшись з їжею, важко підвівся, ступив до Ілька.
— Добре, беру хлопця чистильником взуття, — махнув рукою. — Ходи за мною, одержиш все, що треба, і марш хоч до самого сатани, але щоб кожного ранку приносив по два карбованці… решта — твої. І щоб мені без всяких там, зрозумів? — великий волохатий кулак замелькотів перед обличчям переляканого хлопця. — Будеш старатись — двадцять копійок спущу…
Ілько із своїм причандаллям пересидів зиму на вокзалі, а ранньої весни перебрався на ріг вулиць Прорізної та Володимирської. Тут справи пішли краще — можна було і для себе зайву копійку приберегти, тільки клята тітка зі своїми прокльонами не давала дихнути. Якось, навіть не попрощавшись з нею, він назавжди пішов з її двору. Оселився на Шулявці, в самотньої баби Волосухи. Всяке говорили про неї — що вона і відьма, і з чортами водиться. Маленька, горбата, волоока — дійсно відьма… Побачивши її на подвір’ї а чи на вулиці, хлопчаки бігли за нею і викрикували:
Баба, баба Волосуха,
Відкусила мені вуха!
Баба, баба, дуже клята,
На додачу ще й горбата!
Не звертала на те уваги, за довге безрадісне життя звикла. А Ілька до своєї оселі прийняла з радістю, доглядала його, як рідного, варила їсти, прала та латала йому убогу одежину. Заробляла собі на прожиток жебрацтвом: повісить на плечі торби та й човгає до Софійського собору чи до Печорської лаври. Сиділа терпеливо, довго і мовчала, поглядаючи на прочан. І мало хто наважувався пройти повз неї, щоб не кинути мідяка, а то й срібну монету. У жебраків це викликало заздрість та злобу, вони ображали бабу, знущалися з неї, а вона мовчала, як німа. Дома теж мовчала, тільки хитала головою, дивлячись на Ілька сумними очима. © http://kompas.co.ua
Два роки у злагоді й мирі жили Ілько та баба Волосуха. Хлопцеві уже тринадцять літ — обвітрене обличчя, живі, нетерплячі очі, та й на зріст бог не зобидив. Днями висиджує зі своїм причандаллям, закликаючи перехожих почистити черевики, а вечорами при мерехтливому світлі каганця вчиться грамоти — на Подолі відкрилася недільна школа, і він охоче її відвідує.
А сьогодні ніби хтось наврочив: доведеться докладати до двох карбованців пану Говорусі із своїх нужденних заощаджень. Він так поринув у невеселі роздуми, що й не чув, як хтось ляснув його по плечу тростиною.
— Що, хлопчику, дрімаєш? — перед ним стояв весь у чорному і з чорною пов’язкою на оці високий молодик. — Мені здається, що на роботі дрихнуть не положено.
— Зараз, пане! — стрепенувся Ілько. — Наведу такий лоск на черевиках, навіть сам пан губернатор позаздрить!
— Фіють, — байдуже свиснув молодик. — То дрібниці, хлопчику!
Він, поставивши ліву ногу на підставку, пронизливим поглядом єдиного ока вп’явся у Ілька.
— Зачиняй свою контору, хлопчику, збирай бебехи і поїхали зі мною. Тільки без патякання, ясно?
— А куди? — вирвалось у переляканого хлопця.
— Хлопчику, ти на роботі, і мені здається, що питання тут зайві.
Ілько поспіхом згріб причандалля у лантух і умостився в ногах молодика, який напівлежав на м’яких сидіннях прольотки. Невдовзі підстаркуватий, небалакучий візник зупинив коня біля кам’яного будинку на Верхнім Валу, незнайомець свиснув — і тієї ж миті, немов з-під землі, перед ними постали два молодики у насунутих на лоби маленьких кепочках.
— Кого привіз? — кивнув одноокому один з них з круглою, червоною пикою і, угледівши зіщуленого Ілька, підхопив його і витяг з прольотки.
Хлопець, притиснувши до грудей лантух, з острахом дивився на молодиків.
— Зав’яжіть йому баньки! — наказав одноокий, коли вони зайшли у під’їзд. — А ти тільки писни, получиш перо в бік, — погрозив Ількові, який од переляку наче онімів.
У кімнаті, куди його довго вели, було багато брудного взуття.
— Сідай зручно, хлопчику, і працюй, — кивнув одноокий на черевики. — Закінчиш— скажеш мені… Не бійся. Яшка Одноокий ще нікого даром не обижав! Чисто зробиш, як ти кажеш, пан губернатор позаздрить, — матимеш сашеньку[9], — і він зник в сусідній кімнаті, звідки чулося бряжчання посуду, крики і регіт.
«Яшка Одноокий! Король Подолу!..» — подумав Ілько. Про жорстокість банди грабіжників знало все місто, її боялася навіть поліція.
Хлопець старався, і невдовзі взуття блищало, як нове. Навшпиньках підійшов до дверей, перехрестився і тихенько пошкрябав.
— А-а, це ти, хлопчику! — вийшов Яшка. — Дивись, як у крамниці, молодець! — похвалив Ілька одноокий. — Сьогодні, хлопчику, в Яшки свято, сьогодні Яшка гуляє. Живи, хлопчику! — він простяг чистильникові зелену кредитку. — Коли тобі буде дуже погано — приходь до Яшки.
В кімнату ввалився гурт п’яних молодиків. З тацею в руках до хлопця підступилася вродлива чорноока дівчина з хвилястим темним волоссям, що безладно спадало на високий лоб. Довгими пещеними пальцями вона взяла кришталеву чарочку з горілкою, опустила вії, бо її душив сміх, і торкнулася Ількових губ.
— Випий, хлопчику, за здоров’я цієї чарівної панянки Вірочки! — патетично вигукнув Яшка. — Це моя дражайша подруга.
— Я непитущий, пане.
— Хлопчик! — один з молодиків ловко вихопив фінку і черенком її торкнувся підборіддя хлопця. — Ти у мене здохнеш зараз… не пообідавши!
— Кинь, Савко! — Яшка штурхонув його кулаком. — Ти не на роботі… А ти, хлопче, не псуй Яшці свята.
Тремтячою рукою Ілько вхопив чарку і вилив рідину в рот — наче вогнем обпекло горлянку, закашлявся — аж сльози з очей потекли.
— А тепер іди, хлопче, і живи, а писнеш хоч слово — будеш у ящику! Пойняв? — сказав Яшка.
— Я нікому нічого не скажу, щоб мені не бачити сашеньки! — забелькотів хлопець.
Йому знову зав’язали ганчіркою очі і повели на Верхній Вал.
Вже поночі доплентався до хати, впав на постіль. Тривожно перевертався з боку на бік до ранку — йому привиджався одноокий.