Корсетна майстерня пані Марії

8

Біля широких воріт Лук’янівського базару людно — всі поспішають. Під парканом угледіла дівчину, років на два старша за неї, в простенькій ситцевій сукні, стареньких черевиках, гладенько зачесане каштанове волосся зв’язане червоною стрічкою, біля ніг точнісінько такий, як у неї, кошик. «Вона!» — радісно пронеслось в голові. Швидко підійшла, поставила свою ношу і з цікавістю стала дивитись на незнайому, чекаючи, що та скаже. Не дочекавшись, невдоволено фиркнула, підняла її кошик і пішла геть. Все просто, а мама так бідкалась: «Будь обережною… щоб ні одна жива душа не побачила, не запідозрила!» Відвезти листівки, прокламації, а привезти друкарський шрифт та фарбу не так уже й важко.

Оленка, задумавшись, не помітила, як до вагона ввійшли два жандарми; угледівши їх, розхвилювалась. «Невже вистежили? — тривожно застукотіло серце. Та жандарми були байдужі — голосно розмовляючи, ні на кого не звертали уваги. Все ж Оленку мучила непевність. Не доїхавши дві зупинки, дівчина вискочила з трамвая.

— Панночко! Чи не дозволите навести лоск на ваших черевичках? — зупинив Оленку задерикуватий хлопчачий голос.

— Ви до мене? — поставила кошик біля чистильника взуття.

— А до кого ж? — примружив очі хлопчина.

— Ні, не дозволю, па-ни-чу!

— Боже ти мій! — вдавано серйозно сплеснув руками хлопець. — Невже ви своїми ніжними рученятками можете нести такого величезного коша?! Часом не звір ваша господиня?

Такої наруги над своєю мамою Оленка вже не могла стерпіти:

— Яка нісенітниця! Моя мама — свята жінка!

— Видно, що свята.

Дівчина ніяково знизала плечима, безпорадно подивилася навкруги і нагнулась, щоб взяти кошик і піти геть. Та не встигла — хлопець, немов кішка, метнувся до кошика і вже підіймав його.

— Нічого собі. І звідки у вас сили беруться нести отаке? Не заздрю я дамам!

— Чому?

— Така важка білизна, — кивнув на кошик, несучи його поперед дівчини.

— Волога, не встигла просохнути, — усміхнулась Оленка. — Ось тут ми й живем, — зупинилась біля будинку Добриніна.

— Тоді моє вам шануваннячко, — поставив кошика хлопець. — Далі не піду, не хочу тому дурникові на очі з’являтися.

— Якому дурникові?

— Смику.

— А як же вас звати? А то не знаю, кому дякувати…

— Ілля Іванович Прочай, — солідно відрекомендувався хлопець, — але мене кличуть просто Ільком.

— А мене — Оленкою.

— От ми й познайомились. Приходьте чистити черевики. Дешево й сердито — за десять копійок, — проказав і, засунувши руки в кишені латаних штанів, насвистуючи мотив якоїсь пісеньки, поважно почапав до свого причандалля.

— Що то за хлопчина? — спитала Шульгіна, коли Оленка прочинила хвіртку.

— Ілько… чистильник взуття, — здригнулася дівчина. — Ой, мамочко, я аж злякалася, так ти зненацька.

— Ти просила його, щоб допоміг?

— Ні, він сам.

— Не можна бути такою безпечною, Оленко, — почала Марія напучувати доньку. — Не довіряйся незнайомим людям. Треба придивитись до того молодця. Він запрошував тебе почистити взуття? От і добре, скористайся цим — дізнайся, чий він, де живе.

Оленка та Ілько швидко подружили, часто зустрічались у вільні години, блукали вулицями міста. Хлопець охоче розповідав про Київ. Ось і сьогодні, в неділю, йшли вони багатолюдним Хрещатиком. При поштовій конторі зібрався чималий гурт, читали прокламацію: «Київський комітет Російської соціал-демократичної робітничої партії…»

В Оленки радісно застукотіло серце. Хотілося сказати Ількові, що тут є і її робота. А люди зупинялись.

— А куди поліція дивиться? — сердито питав якийсь пан. — До Сибіру їх треба!

Інші, задоволено переглядаючись, перечитували ще раз.

— Молодці! — вирвалось у Ілька, коли й він прочитав. — Ой, які ж вони молодці!

Листівки траплялись і на інших будинках. Придержуючи шаблі, зненацька з’явились жандарми й взялися розганяти людей.

— Бач, як заметушились! — насмішкувато сказав Ілько. — Ось познайомлюсь з тими сміливцями — весь Київ листівками обклею! У мене з ними, — сердито кивнув на жандармів, — давні рахунки…

Хіба міг він викинути з пам’яті батькову смерть: чи не за те вбили його царські лакузи, що хотів щастя своїм товаришам-робітникам? Скільки жити буде — пам’ятатиме…

Малий Ілько поспішав в механічні майстерні Гретера і Криванека — ніс батькові обід. У тісному дворі снували робітники, над ними тривожно гув заводський гудок. Зіп’явшись навшпиньки, хлопець угледів дядька Петра, їхнього сусіду, який стояв над натовпом на порожній бочці посеред двору. Трохи почекавши, доки всі втихомиряться, дядько голосно крикнув:

— Товариші! Від імені заводської групи соціал-демократів має до вас слово слюсар збірного цеху Іван Прочай!

Дужі руки підняли Ількового батька і поставили на бочку. Він якусь хвилину мовчав, наче шукав когось серед робітників. Потім заговорив про тяжке животіння їхніх сімей, про те, що хазяї майстерень — німець Гретер і чех Криванек — гноблять робітників, не вважають їх за людей.

— У них все є, а в нас? Тільки мозолясті руки! Сьогодні чи завтра наші кривдники можуть прогнати нас, і ми вже голодні й холодні, поки не продамо своїх рук іншим гретерам і криванекам!.. Товариші, заводська група соціал-демократів за дорученням київського комітету РСДРП закликає вас приєднатись до загального страйку, цим ми підтримаємо робітничий пролетаріат Росії. За вами слово, товариші!

Ляснув постріл — Ільків батько, змахнувши руками, повалився додолу. Ніхто відразу не міг збагнути, що сталося, а у ворота уже ввірвалися озброєні козаки і почали топтати робітників кіньми, періщити нагаями.

Ільків батько, вже мертвий, лежав горілиць біля перекинутої бочки.