Корсетна майстерня пані Марії

5

До будинку Добривана підкотила елегантна бричка. Як тільки Добрішій із Шульгіною умостились на широкому і зручному сидінні, ситі, породисті коні, якими правив молодий веселоокий візник, легко понесли ресорку по Прорізній.

В місті з’явилися великі афіші, що сповіщали про безплатний концерт в приміщенні цирку Крутикова «Гіппо-палас»[6] для київських робітників «соліста його величності Федора Шаляпіна», і пан Добринін запросив свою квартирантку послухати знаменитого співака.

На розі Хрещатика візник зупинив коней.

— Приїхали, панове.

— Що таке?! Як це приїхали! — незадоволено скривився Добринін.

— А дивіться самі.

Концерт починався о восьмій вечора, але за дві години до початку на Миколаївську вулицю прямував велелюдний натовп городян. Трамваї зупинилися і незвично бовваніли в людському вирі. Добринін, розплатившись з візником, допоміг Шульгіній зійти з брички, маючи намір взяти її під руку. Але натовп відтіснив їх одне від одного і поніс у різні боки. Та невдовзі Добринін знову з’явився біля Шульгіної, міцно взяв її за руку і вже не відпускав до самого цирку.

— Ще такого у нас не бувало, повірте мені, шановна Маріє Львівно. Хіба що в минулому році, коли ми приймали височайших гостей. Я навіть не уявляю, чим зможу привернути до себе на цілий вечір таку молоду і вродливу пані. — Він нахилився над рукою Шульгіної і прикипів до неї губами.

— То навіщо було запрошувати на цей вечір? — зневажливо спитала дівчина.

Підхоплені натовпом, вони поволі наближалися до Миколаївської. З Добриніним віталися якісь пани, кивали догідливо, показуючи цим своє шанування й повагу.

— Вас стільки знають! — щоб не мовчати, повела бровою Марія.

— Робота така, доводиться мати справу чи не з усіма іменитими городянами. Одне слово, торгівля: всі чогось бажають, щось замовляють. Діло важливе, надійне та й вигідне, тільки от біда… нема підтримки близької людини.

Добринін запобігливо глянув на Шульгіну — і вона зрозуміла, куди він хилить: не раз уже натякав, що був би дуже радий мати її за дружину.

— Що трохи старший, то на краще — який зиск з молодого! А донька на заваді не стане — перепишу все своє добро на її ім’я, і заживемо в мирі та злагоді на заздрість людям. Я надіюсь, — зрозумівши її мовчання як згоду, продовжував Добринін, — ми з вами дійдемо згоди, чи не так я кажу?

— Шановний Павле Миколайовичу, ви зловживаєте моїм добрим ставленням до вас, — стримано проказала Марія.

На якусь мить їй здалося, що Добринін був би для неї непоганим чоловіком, а для її Оленки добрим батьком. Але та думка відразу згасла, бо Марія уявила Андрія. «Ні, ні і ще раз ні!» — сердито докорила собі, а вголос весело мовила:

— Оце так потрапили ми з вами, Павле Миколайовичу, в катавасію, справжнє море людське.

— І в цьому морі, шановна Маріє Львівно, ви мені найдорожча!

— Павле Миколайовичу! Здається, ми з вами домовились! — щиро обурилась Шульгіна.

— Мовчу, люба Маріє Львівно! — і він знову потягся губами до її руки.

На передніх місцях в цирку сиділи молодики в чорних костюмах. Деяких бачила на пероні вокзалу, коли з паном Кулябком виходила з поїзда. За ними, рядів чотири, — імениті городяни, серед них і вона з Добриніним. А далі — різношерста публіка.

Гамір поступово розвіявся, всі задивились на середину манежу, куди вийшов знаменитий співак. Він щось говорив, звертаючись до публіки, але Шульгіна не могла розібрати слів. Потім несміливо затенькало піаніно. Шаляпін ступив крок уперед, і залунав його потужний голос:

Коли він закінчив співати, шквал оплесків прокотився рядами. Після якусь хвилину над манежем стояла тиша, всі хотіли знову слухати Шаляпіна, як раптом хтось гукнув:

— «Дубинушку»!

— «Дубинушку»! «Дубинушку»! — загримів зал.

Шаляпін на якусь хвилю збентежився, але, усміхнувшись, владно викинув руку вгору.

— Панове! — загримів бас великого артиста. — «Дубинушку» без хору виконувати неможливо…

— Запросіть хор! — закричали знову.

— Де ж я його візьму? — розвів руками співак і, повернувшись до піаніста, кивнув.

— «Дубинушку»! «Дубинушку»! — вимагала публіка.

Шаляпін розпростер руки і почав співати знайомі всім слова. І присутні, наче змовившись, спочатку боязко, невпевнено, а далі на повний голос підспівували одностайне, грізне:

Шульгіна відчула на очах сльози, витерла їх хусточкою. Довкола творилось неймовірне. Такого вона ще не бачила — це була пісня народного гніву, пісня про вільний труд, людську силу — вона кликала до єднання для спільної боротьби. Кілька разів, ще в Москві, на сцені Великого театру, вона бачила Шаляпіна в царському вбранні Бориса Годунова, бачила його розумним і страшним Олоферном, бачила на концертах, а такого бачить вперше — високого, могутнього, який веде за собою двотисячну масу. У Шульгіної стиснулось горло, тремтіли ноги. Підлога, здавалося, почала провалюватись, і, щоб не впасти, вона прихилилась до Добриніна.

Обхопивши склянку обома руками, Шаляпін жадібно сьорбав круто заварений гарячий чай. Він був без фрака, у білій сорочці, довге, темнувате волосся спадало на широкий п об. Допивши, важко підвівся, став біля вікна. Вулична метушня трохи заспокоїла.

— З кожним днем важче! — проказав голосно.

Погляд його зупинився на срібному годиннику, що лежав на нічному столику. Як давно те було, а наче тільки вчора співав Невідомого в «Аскольдовій могилі». То був перший творчий успіх, визнання його таланту — недаремно ж видали тоді вісімдесят п’ять карбованців і ось цього годинника. То був один з найщасливіших днів голодного, бідного життя. Після було чимало перемог, але ту, першу, в Казані, він не забував. Та й на сьогоднішній виступ скаржитись не треба. Здасться, він ніколи не співав так, як сьогодні, настрій відразу піднісся, а був же — хоч і не згадуй, навіть хотів відмовитися од виступу. Київська інтелігенція саме відзначала двадцятип’ятиріччя від дня смерті великого Мусоргського, його улюбленого композитора, — отож і запросили. Та увечері він розхвилювався — згадав, як зацькували Модеста Петровича, відправивши у миколаївський солдатський госпіталь-лікарню для душевнохворих, де він і помер.

Унизу поступово затихав гамір. Всі вже вийшли з цирку, тільки підкови коней гучно цокали по бруківці з Миколаївської на Хрещатик, а він перебирав у пам’яті події вечора.

Рипнули двері. Шаляпін, не обертаючись, тихо запитав:

— Це ти, Дмитре?

— Моє прізвище Шліхтер, Федоре Івановичу. Шліхтер Олександр Григорович, — почув у відповідь незнайомий голос.

Круто повернувся — біля дверей, знявши капелюха, стояв незнайомий чоловік.

— Федоре Івановичу…

Співак підійшов до столу, з досадою скривився і сердито буркнув:

— Я дуже стомився, пане журналісте, приходьте завтра.

— Мене переслідують жандарми. Я не журналіст, але й не злодій, не вбивця.

В коридорі готелю почулися швидкі кроки, грюкання.

Шаляпін мовчки відчинив дверцята шафи і наказав:

— Швидше сюди!

За хвилину широко розчинилися двері і на порозі постали два молодики в чорному.

— А-а-а, пан співак! — з фальшивою чемністю мовив один з них. — Звичайно, вже встигли заховати нашого горобчика?

— Що вам треба, панове? — спитав Шаляпін.

— Вони ще питають, що нам треба, — примружив очі молодик, обернувшись до свого колеги. — Скажи, Карасику, цьому артистові, хай не вибрикується, це йому не на сцені, а ми йому не публіка.

— Забирайтесь геть! — гримнув співак.

— Що-о-о! Та як ти…

Шаляпін міцно стиснув кулаки. «Та це ж переодягнені жандарми, я бачив їх в передніх рядах», — подумав і, схопивши обох молодиків за шивороти, з усієї сили гепнув їх головами та й жбурнув у коридор до ніг жандармів, що саме з'явилися біля дверей його номера.

— Це ви так охороняєте спокій соліста його величності? — загримів його бас. — Якісь босяки вриваються до мене, починають ображати, а вам хоч би що!

Двері номерів поодчинялись — постояльці з цікавістю дивилися на Шаляпіна, жандармів і молодиків, що нерухомо чипіли під стіною. Плечистий, високий жандарм, певне, старший, щось бурмотів, піднявши руку до козирка форменого кашкета.

— Завтра ж про це неподобство знатиме його високопревосходительство генерал-губернатор барон Клейгельс! Як твоє прізвище?

— Морденко, ваше благородіє! Михайло Морденко! Не губіть, ваше благородіє, у мене велика сім’я, старі батьки! — благав жандарм.

— Заберіть отих нікчем, — кивнув Шаляпін на молодиків, що так і не стямились, — і чорт з вами?

— Слухаю! — випалив жандарм і знову приклав руку до козирка.

Сердито грюкнувши дверима, Шаляпін крутнув ключем у замку і заходився міряти широкими кроками невеликий номер. «Такі, як оці бовдури, що сліпою вірою і правдою служать мерзенному царському режимові, заточили мого побратима, Горького, в Петропавловську фортецю! Це вони довели до смерті Мусоргського, Пушкіна, Шевченка!..» Він зупинився перед шафою, відчинив дверцята:

— Виходьте!

Шліхтер вийшов з шафи, випростався.

— Ось так, шановний добродію, — усміхнувся, мов давньому знайомому, Шаляпін.

— Дякую вам, я все чув, — сказав Шліхтер і, попрощавшись, рушив до дверей.

— Не поспішайте! — зупинив його артист. — Посидьте трохи, хай заберуться ті. Добряче я їм пики набив, і модні піджаки не допомогли. Надалі не будуть такі спритні.

Він сів за стіл навпроти свого нежданого гостя.

— Пробачте, Олександре Григоровичу. Здається, так ви назвались?.. Хочу запитати: раз ви не злодій, не бандит, то хто ж?

— Ворог тих, від яких ви мене врятували.

— Он воно що! Як каже мій друг Олексій Максимович про людей вашого ґатунку — ті, які борються за щастя і свободу для всіх поневолених. Обов’язково розповім про вас Горькому. Скажіть, будь ласка, а у вас сім’я є?

— Так, я одружений, маю двох синів.

— А вас не лякає те, що вони можуть залишитися без батька?

— На ваше запитання так відразу і не відповіси, Федоре Івановичу. Але я знаю, як і моя дружина, — вона, до речі, теж іде цим шляхом, що й я: боротися за свободу і щастя — це значить бути готовим кожної хвилини накласти головою. Вибачте мені за різкість.

— Чого там вибачатись, — усміхнувся. — Я знав, що ви саме так відповісте. Дивні ви все-таки люди.

— Я дуже вам вдячний, Федоре Івановичу, — підвівся Шліхтер. — Піду вже, щоб не наражати вас на неприємність.

— Але ж готель, певно, оточений тими тварюками!.. Стривайте! — змовницьки кивнув Шаляпін. — Ви підете дахами, і жоден жандарм вас не помітить! Я допоможу вам вибратись на горище.

Підійшов до дверей, прислухався, відімкнув і виглянув — ні душі.

— Ну, — міцно стис долоню Шліхтеру, — хай вам щастить.

А на горищі пітьма, і десь далеко біліла маленька пляма — певне, слухове вікно. Простерши поперед себе руки, обережно ступаючи, Шліхтер пішов на ту пляму. Виліз на дах. Внизу, біля освітленого парадного входу, метушилися поліцейські та переодягнуті жандарми — вичікували. Тримаючись за поручні карниза, Олександр Григорович добрався до ринви з протилежного боку. Перед тим як спускатись по ринві, сторожко вслухався в темряву. Здається, минула ціла вічність, поки ноги вперлися у дах цирку, який тулився до готелю. Сів, важко дихаючи. Життя нічного міста поступово затихало. Певно, Женя не лягла спати, чекає на нього і, як завжди, хвилюється — ще не звикла. Чотирнадцятий рік, як одружені, а не може бути спокійною, коли чоловіка довго нема дома. При згадці про дружину на душі потеплішало. Внизу почувся приглушений кашель — певно, хтось із жандармів там стояв на чатах. Шліхтер ліг на прохолодну жерсть, напружив зір, але побачив тільки відблиск цигарки.

Шліхтеру раптом стало моторошно: лежить він на даху цирку, а внизу, навкруг готелю, на нього чатують жандарми. Один необачний порух — і він летить вниз. Добрався до пожежної драбини, почав спускатися. Драбина за півтора-два метри від землі обривалася — добряче гепнувся об бруківку, та швидко підвівся, обтрусив костюм і пошкутильгав у чорне нутро під’їзду, а там прохідними дворами — подалі від переслідувачів. Перейшов Хрещатик і, пірнувши в якийсь під’їзд, нарешті вийшов на Прорізну. Мов блискавка промайнула рятівна думка про Шульгіну, та відразу ж і відігнав її — ніякого права не має порушувати дисципліну і йти на законспіровану квартиру, але іншого виходу не було. Підкрався до будинку Добриніна. Шульгіна поселилась у флігелі, туди окремий хід. Звернув з Прорізної у темний провулок, тихо відкинув клямку на хвіртці і, тягнучи ногу, наблизився до вікна. Постукав раз, вдруге — і за шибками забіліло чиєсь обличчя.

— Никодим[7], — ледве чутно прошелестів сухими губами.

А через хвилину вже сидів на м’якому дивані з радісно збудженою. Шульгіною і метушливою Булавіною.

— Таке враження, Олександре, — посміхнулася Булавіна, — що ти ганяв котів на горищі!

— Ти майже вгадала, Ніно! — посміхнувся. — Тільки не я за ними, а вони за мною ганялись. — 1 він розповів про свої пригоди їв жандармами.

— А ви зовсім не змінилися, Олександре Григоровичу, — втрутилась у розмову Шульгіна.

— Хіба, Машо?

— Правда, все такі ж… Скажіть, як там Женя, діти?..

— А все так, Машо. Сама знаєш. Скоро ось всіх побачиш.

Нічному гостеві постелили тут же, на дивані, а самі заходилися чистити його одяг. Лежав з розплющеними очима, а думками линув до тихого Берна, де він вчився на медичному факультеті і познайомився з студенткою-революціонеркою з Кам’янця-Подільського Євгенією Лувищук.

День був тихий і сонячний. Вона вийшла з університету, і він подарував їй квіти. Женя зашарілася, вдячно глянула йому у вічі й сховала своє обличчя в букет. Потім бродили вузенькими вуличками, згадували далеку вітчизну, а в невеликому акуратному сквері він і освідчився дівчині в коханні.

Женя щось говорила, а він радісно кивав їй у відповідь, вдивлявся в її обличчя, ловив відтінки голосу. А згодом вони одружилися, Євгенія познайомила його з Плехановим, ввела в коло революційної молоді. Тоді й дізнався, що його дружина, тендітна, мила землячка з України, — зв’язкова між студентами та групою «Визволення праці». Під її керівництвом Шліхтер почав серйозно вивчати марксизм, вчитися відстоювати його основні положення. Тоді він і відчув твердий грунт під ногами, звідти й почалась його революційна робота. З тих пір пліч-о-пліч йдуть по тернистій дорозі боротьби за правду — і ні тюрми, ні заслання, через які вже встигли пройти, не зупинять їх.

До ранку далеко, можна й поспати. Та враз схоплюється, швидко натягує одежу й виходить у коридорчик. Ледь помітна нитка рожевого світла видніється з суміжних дверей, що ведуть в комірчину, в якій розмістилась друкарня. Жінки так захопилися роботою, що не почули, як він, одчинивши двері, спостерігав за ними.

Пучок світла від невеликої лампи опромінював стільники складальної каси. Ніна і Марія брали потрібні літери і ставили їх в рядки на верстаку.

Стаття листівки перетворювалася у гранку із свинцевих літер.

Поволі росла купа листівок, що пахли друкарською фарбою. Шліхтер з дружиною не один рік катав цей важкий валик, то добре знає, яка то робота. Коли ж вони відпочивають? Вдень Марія морочиться з тими проклятими корсетами, а Ніна бігає по квартирах своїх багатих телепнів-учнів — схудла, під очима синці, а знав же її не такою. Хіба можна ось так всю ніч себе катувати, — адже вдень ніхто не повинен бачити їхньої втоми. Підступився до Булавіної, владно забрав з її рук валик.

— Чого це тебе підхопило? — незлобиво спитала Ніна Федорівна.

— Побійся бога, Ніночко! За стіною такі красуні по мені сохнуть, а я — спати!

Жінка, усміхнувшись, стомлено сіла на ослінчик.

— Ой, не минеться тобі ця нічка, Олександре! А ще коли Женя дізнається.

— Ти думаєш! — і він підняв над металевою формою валик. — Ось так, мої любі!

— А ви й справді ніскілечки не змінилися, Олександре Григоровичу. Певно, добре Жені з таким чоловіком! — сказала Марія.

— А хто ж тобі, Машенько, на заваді знайти ще кращого?

— Донька у мене в Курську, — журно мовила.

— О-о-о, то тебе можна привітати! А чоловік же хто? Можливо, я його знаю.

— Не одружена я, Олександре Григоровичу.

— А як же… щось я не розумію тебе.

— Оленку свою Маша удочерила, — сказала Булавіна.

— Чому ж тоді не виписуєш її до себе? До речі, вона знає, чим її матуся займається?

— Знає.

— Отож завтра вранці, вірніше, вже сьогодні давай телеграму в Курськ, і хай збирається твоя донька до тебе.

— Я вже подумала про це, Олександре Григоровичу.

Шліхтер взяв з металевої форми готову листівку, любовно покрутив її в руках.

— «Російська соціал-демократична робітнича партія… Пролетарі всіх країн, єднайтесь…» Ось так, мої любі! А тепер за роботу — потерпіть трохи, буде вам незабаром поміч, я гарантую!..

Перед світанком навпроти флігеля пана Добриніна зупинилася прольотка з піднятим верхом, а невдовзі Шліхтер з Булавіною винесли велику плетену корзину для білизни: в ній лежали листівки, яких чекали робітники міста, Шліхтер сів у прольотку, а Булатна швидко попрямувала до себе на Поділ — вже декілька ночей підряд не ночує на квартирі, це може викликати стурбованість пані Хрякової, квартирної хазяйки.

Шліхтер стиха замугикав пісню. Він заздрив тим людям, які могли планувати своє життя наперед — на місяць, а то й рік. Десь в січневу хуртовину говорили: в червні їдемо відпочивати в Крим — і їхали. Він вже давно не знає такої розміреності, та чи й була вона в нього? І який тут у біса Крим будеш планувати, коли тобі заплановано в’язницю чи заслання до далекого Сибіру! Але нічого, колись з сім’єю і в Крим збереться — не вічно ж така несправедливість буде!