Корсетна майстерня пані Марії

4

Веселий сонячний промінь ковзнув по шибках трамвая, обліпленого різнокольоровими об’явами, й метеликом замерехтів перед обличчям Шульгіної. Трамвай, скрегочучи колесами й часто зупиняючись, біжить собі на Поділ, і Марія, заколисуючись в солодкій дрімоті, поринає в спогади.

Ось вона приїхала в рідний Київ на весняні канікули. І не йде спокійно, а біжить по Трьохсвятительській на улюблену Володимирську гірку. На серці в неї радісно й тривожно. Все тут близьке й рідне. Купила в старенької бабусі проліски. Припала до них обличчям — і відчула ранковий туман над тихими плесами озер на Кончі-Заспі, чисту джерельну свіжість.

А трамвай уже дзвенить і гуркоче Подолом, і назустріч йому летять сонні вузькі вулиці й провулки. Ось він повертає на круг, здригається і поволі стишує хід.

Вона йшла розмитою дощовими водами бруківкою, обабіч якої приліпилися приземкуваті халупи, поминула триповерхову споруду млина, що гуркотів, аж земля двигтіла і шибки лунко бряжчали в ближніх хатах. Біля розчахнутих масивних дубових воріт прип’ялися півтора десятка возів, вантажених лантухами, а під возами, в холодку, ліниво простяглися й байдуже чекали на свою чергу заспані погоничі.

На Костянтинівській, серед добротних будинків, обгороджених високими парканами, що бовваніли, як неприступні фортеці, Шульгіна швидко знайшла потрібний. Повернула декілька разів ручку дзвоника — і перед нею постав у заяложеному і посірілому від пилюки фартуху двірник.

— Добрий день, пане! — привіталась. — Мені потрібна пані Булавіна.

Він зневажливо пожував губами, ковзнув по ній байдужим поглядом, мовчки пропустив у хвіртку й неохоче буркнув:

— Ходіть за мною.

Біля воріт, припнутий цепом до дерев’яної конури, аж захлинався і люто клацав зубами волохатий собацюра.

— Щоб ти сказився, проклятий! — гримнув на нього двірник і вже до Марії: — У цьому флігелі, у другій квартирі. Там побачите.

Шульгіна кивнула, дала на чай. Задоволений двірник веселенько шморгнув носом й почав дякувати.

Невисока симпатична жінка у квітчастому довгому халаті відчинила двері квартири. Якусь хвилину вони з жіночою цікавістю споглядали одна одну… Хвилясте темне волосся, вже посивіле на скронях, гарно спадало на лоба, бліде, худорляве обличчя, на якому вже давно з’явилися зморшки, мало такий овал, такі ще свіжі уста, що просто неможливо було визначити вік господині.

— Ви пані Булавіна? — порушила мовчанку Шульгіна.

— Так, це я, — швидко проказала. — А ви, очевидно, відносно репетиторства, то, на жаль, нічим не можу вам зарадити… у мене дуже багато учнів.

— Ні, я в іншій справі.

Поминули невеликий, акуратно прибраний передпокій і ввійшли в охайну кімнатку. Посередині стояв застелений білосніжною скатертиною круглий стіл, на ньому лампа із зеленим скляним абажуром. Поруч — два м’які стільці, під стіною — старенький диван, оббитий коричневим дерматином. На підвіконнях — букети живих квітів, дві голубі японські вази. Між вікон, що виходили у двір, висіло велике кругле дзеркало, під ним стояв столик, на якому акуратним стосиком лежали зошити, підручники й письмове приладдя.

— Як у вас тут гарно! — глянула Марія на Булавіну, що з явним нетерпінням чекала пояснень.

— Ви прийшли до мене не для того, щоб сказати ці слова, — в її голосі був неприхований докір.

— А хоч би й так! — усміхнулась, як добрій знайомій, Шульгіна.

— Але я поспішаю і не маю часу слухати ваші захоплення.

— Не гнівайтесь, Ніно Федорівно, я прийшла, щоб запитати вас, чи не погодилися б ви здати мені на рік кімнату.

— Чому ж до мене? Зверніться до пана Хрякова, він хазяїн будинку. — Підійшла впритул. — Нарешті. Нарешті, моя люба дівчино. Пробачте, як вас… Марія Львівна? Просто Маша? Ви навіть уявити собі не можете мою радість. Повіриш, вже руки почала опускати, — якось невимушено перейшла на «ти». — Розгубилася, не знала, за що й братись, а тут ще й арешт наших товаришів, боялася, що й мене, а тоді кінець, — вона підвела Шульгіну до дивана, запросила сісти. — В наші ряди проліз провокатор — і невзабарі на конспіративній квартирі арештували двох товаришів. Сищика випадково впізнав зв’язківець із Чернігова — він і повідомив про це, сказавши, що справжнє прізвище провокатора Олександр Круковський — син чернігівського начальника конвойної команди, ротмістра окремого корпусу жандармів. Керівництво нашої групи винесло рішення ліквідувати провокатора, але той, зачувши неладне, вчасно зник. Про місцезнаходження підпільної друкарні він, до речі, не знає, та певне, щось підозрює, і ми боїмося, що не сьогодні-завтра слуги Спиридовича можуть нагрянути. Нам і запропоновано терміново перебратися в безпечніше місце. Ми вже підшукали його майже в центрі міста, на Прорізній, 22, у флігелі будинку члена чорносотенної організації купця Добриніна. Хто додумається шукати там підпільну друкарню? Квартира чудова — дві кімнати, комірчина, а головне — запасний вихід в прохідний двір. Та дуже запущена, бо, бачте, пан Добринін шкодує грошей на ремонт, тому й погодився здати за півціни.

— Відремонтуємо, ще й дякувати буде, — поспішила запевнити Булавіну Марія.

— А кошти?

— Хай це вас не хвилює. Дещо у мене є. Та й спеціальність маю добру — майстра корсетної справи. Так що, дорога Ніно Федорівно, будемо діяти — швидко зробимо ремонт, а там і техніку перевеземо. Отож шукайте добрих майстрів.

— За цим справа не стане.

Домовились, що Булавіна використає свої зв'язки у міській управі — попросить дозволу відкрити корсетну майстерню.

— Ніно Федорівно, хочу порадитись з вами, — не зовсім упевнено сказала Шульгі— иа. — Тут у мене є друзі, товариші по нашій спільній роботі. Зрозумійте мене вірно— стільки не бачились…

— Хто вони?

— Подружжя Кржижановських, Шліхтерів.

— Он які в тебе друзі! І давно з ними знайома?

— Та давненько. Працювали разом тут, у Києві.

— Розумію твоє нетерпіння. Та дивись, як би в халепу не вскочити, бо ці кляті філери дихнути не дають. Так що потерпи трішки. Зустрінеш де — вдавай, що не знайомі…

У місті стояла спека. На вулицях було безлюдно, тільки гуркотів млин Хрякова. А Марія тішилася: вона в тій роботі, про яку думала ще там, в Курську, коли три місяці байдикувала — інакше і не скажеш… Скоріше зустрітися б з Кржижановськими, Шліхтерами! Дуже скучила за Зіною, Женею… Але стривай, Маріє Львівно, не нароби дурниць.

Біля під’їзду одного з будинків на Левашовській вулиці три вантажники, обвішані пасами, крекчучи від напруження, переносили на підводу велику оббиту дерматином канапу.

— Хлопчики, хлопчики, обережно! — метушилася біля них Булавіна.

— Та що ви хвилюєтесь! — сердилися ті, витираючи з обличчя піт. — Все буде гаразд!

«Хлопчиків» — надійних і відданих революції молодих робітників механічного заводу Гретера і Криванека — направило керівництво групи. Вона це знала і все ж бігала, метушилась, навіть гримала на них, щоб не викликати підозри у людей, які проходили мимо, чи у двірника, що стовбичив біля воріт.

За канапою винесли стільці, шафу, матраци, ліжко, два широких столи. І все те було таким важким, що вантажники раз по раз сідали спочивати, розмазуючи по обличчях піт.

Булавіна, назвавшись сестрою Шліхтера, який наймав квартиру в будинку, не викликала ніякої підозри в управителя та двірника. Заплативши гроші, вона пояснила, що брат купив на Великій Васильківській будинок і переїздить з дружиною туди, а їй доручив сказати про це пану управителю і подякувати йому. Насправді ж Олександр Григорович, який очолював організацію і випуск листівок більшовицької групи «Вперед», переїхав на іншу квартиру, щоб не накликати підозри. Поліцейський, що саме нагодився, був навіть задоволений: новенький срібний карбованець і на додачу чарівна посмішка Булавіної зробили свою справу. Побажавши щастя на новому місці проживання, він, картинно відкозирявши, попрямував до шинку. Звідки йому було знати, що у широкій, незграбній канапі лежали деталі друкарського верстата, у м’яких сидіннях стільців та крісел були зашиті шрифти, а в матрацах — банки з друкарською фарбою та папір…

А незабаром на воротях будинку пана Добриніна з’явилася новенька вивіска. На голубому фоні із зображенням корсета великими позолоченими літерами було виведено:

Залишалося тільки чекати клієнтів, а що вони будуть, про це Шульгіна не хвилювалась.

Невеликий переносний друкарський верстат та каси з шрифтом розмістили в напівтемній комірчині, що виходила у двір. Їх встановили так, щоб у випадку небезпеки можна було швидко замаскувати під звичайні столи. Там же склали папір та поставили фарбу, накривши старою ковдрою, а зверху ще й брудним одягом прикидали.

Шульгіна написала в Курськ свою адресу, і невдовзі звідти надійшов багаж: швейна машинка «Зінгер» і все необхідне для корсетної майстерні, — її обладнали у великій кімнаті, а іншу, трохи меншу, під житло. Всюдисуща Булавіна привезла нові меблі. Два дивани, дюжина м’яких стільців, ліжко, шафи для одягу, невеликий зручний буфет. На стіні вже висів красивий килим, а в кутку — для конспірації, звичайно, — прикрашені рушниками з українським орнаментом нові ікони і великий портрет царя.

— Тільки молодого красеня князя не вистачає, — пожартувала Булавіна. — Але тут вже ти гав не лови, шукай собі!

— Є у мене, Ніно Федорівно, красень князь, — з сумом мовила Шульгіна. — Тільки він далеко звідси, і хтозна, чи й зустрінемось.

— То не біда, що далеко, головне, що кохаєте одне одного…

Пан Добринін, відвідавши свою квартирантку, був приємно вражений — особливо іконами і портретом його імператорської величності, в тому він вбачав благонадійність Шульгіної. Сподобалось йому і те, що вона зробила ремонт квартири за свої кошти.

— Немов і не в своєму я будинку, так у вас тут охайно і красиво, — самовдоволено усміхнувся. — Чудово, чудово, Маріє Львівно, я дуже задоволений вами. Знаєте, хороші, пристойні квартиранти — зараз рідкість. Бувайте здорові, — поцілував руку Шульгіній, — не буду вам заважати.

Марія лежала на широкому ліжку, на нових простирадлах, вкрита легенькою ковдрою. Завтра вранці прийде Булавіна, принесе тексти прокламацій і вона стане до роботи, заради якої прислали її сюди.