Курилася доріженька

***

Другої днини, скоро світ, виїхали до Золочева. Всі три хлопці, про яких учора говорив Василь, присіли по дорозі, кожний з маленьким клуночком під пахвою.

— Більше нічого не берете на війну? — жартував Городюк.

— Або ж то Золочів далеко!? — відповів один. — Привезуть нам, як буде треба…

Виїхали за село. Надворі було невесело. Мрячив дрібненький дощик і затьмарював усе кругом. Далекі Вороняки ледве мріли в сивій дощовій мряці. Шлях накисав помалу і де-не-де кліпали пригаслим оком невеличкі калюжі.

Буде сльота, — сказав Петро, загортаючись у плащ.

— Не виглядає,— відповів Василь. — Не видно бульок на воді.

— Дощ після ночі, сльози дівочі — довго не тривають, — обізвався Городюк.

«Сльози дівочі…— подумав Петро, — може, і недовготривалі, але рясні».

Пригадав собі дівочі сльози, що плили вчора рясно в попівськім саду…

«Дівчина кохана, — думав далі,— спить собі десь тепер, спокійна за батька, який ось-ось з’явиться свобідний назад серед своїх».

— Не знати, дядьку, — заговорив голосно, — як там зі староством.

— Не вірю, щоби виїхало.

— Але стрільці могли дуже легко відійти.

— Думаю, що їх на фронт не пустили б.

— А от ми ходили боронити Золочева!

— Е! Це тільки в останній потребі. Може, війська не було під рукою.

Петрові трохи прикро було, що дядько так легковажно говорить про стрілецьких новобранців, але в душі признавав сам, що стрільці не дуже ще надавалися до війни.

Загорнувся щільніше і мовчки слухав чвакання кінських копит. Із-за гори вискочило напроти них авто. Василь скочив, щоб подержати коні. Авто під’їхало ближче і, минаючи їхній віз, спинилося. З-під буди виглянула вусата голова, вбрана в високу синяву шапку. Малі очка хвильку приглядалися нашим знайомим, а далі скрипливий голос запитав:

— Nach Puszany?

— Ja! Nach Bużany! — відповів Городюк і вклонився.

— Also: los!

І авто покотилося далі, бризкаючи аж до ровів болотом. Городюк довго дивився їм услід, мовби хотів виловити бодай одну з тих думок, що поїхали в авті.

— Цікаво, що то за одні?

— Якісь булавні старшини! — відповів Петро.

— По чім пізнаєш?

— Мають вищі шапки від звичайних старшин.

Віз рушив далі, але незадовго знов треба було спинитися. Від сторони Золочева над’їхали два вантажні авта, повні якогось краму. Важкі колеса вгризалися в шлях і зоставляли за собою дві крайки сліду.

— Недовго витримає гостинець під такими тягарями, — сказав котрийсь із хлопців, дивлячись услід за автами.

— Не знать, що вони повезли такого?

— Магазини вивозять, — відповів Василь. А обертаючись до Городюка, додав — Щось воно є з тім правди, що я вчора говорив.

Городюк не піддавався:

— Можуть і магазини вивозити, але то ще не доказує, що з Золочевом зле. Може, підвозять харчі для якоїсь армії в іншім місці.

Було з горба, і коні побігли жвавіше. Але, з’їхавши на долину, здержались, бо пільною дорогою над’їхала артилерія і переїздила через мурованку. З гуркотом викочувалась на камінний шлях гармата за гарматою і знову поринала в м’яку доріжину. Попереду їхали якісь старші в гумових плащах, з каптурами на головах. Тихо, мовчазно хиталися на високих баских конях, і лиш час до часу падало різке слово команди. Коні при гарматах — як кати, тягнули без труду важкі гармати за собою, час до часу підтанцьовуючи з буйности. Тільки перед мурованкою, де було під горб, випиналися їх могутні хребти, широкі копита заривалися глибоко в землю, і гармата викочувалась незграбно нагору.

Позаду стугоніли ковані вози і парувала кухня. Городюк дивився на артилерію, на сильні коні, на здорові войовничі обличчя гармашів, на блискучі дула гармат і не міг здержатися від похвал.

— Але ж бо військо! Дивіться, яке то все нове, яке знамените. Не може бути, щоб наша армія дала себе побити москалям.

— І я так думаю, — обізвався Петро. — Може бути, що десь і пустять москалів, але навмисно.

Забув Петро про свої сумніви щодо цієї армії, які мав у Золочеві. Тепер бачив перед собою силу і піддавався безвільно чарові її.

Врешті артилерія проїхала. В сірій мрячні топилися помалу сильветки коней і їздців, контури гармат і муніційних возів. Вкінці злилися в одно тіло, що сунулось вужем польовою доріжкою в розгублену далечінь. Гуркіт коліс, стукіт кінських копит загибав і собі серед чистого поля. Тільки час до часу доносився сильніший поклик, і похідна кухня ще довгий час зойкала та проклинала, мов жінка, тягнена кудись силоміць.

Василь торкнув коні, і віз покотився своїм шляхом. Минули останнє село перед Золочевом. Зварич був певний, що на краю села спинить їх сторожа, та сама, яка його вчора задержала. Але, на диво, зі сторожі не остало ні сліду. Тільки клапті соломи, що валялись біля хреста, вказували, де стояла стійка.

— Чомусь стягнули сторожу, — промовив він до Городюка.

— Е, то не має ніякого значення, — відповів Городюк. — Просто перенеслися в інше місце.

Зваричеві прикро зробилося, що дядько може його підозрівати в трусливости. Рішився не робити більше уваг.

Вже здалека майоріли верхи домів Золочева, як проти них насунула нечайно, бо із-за горба, дивовижна валка. Возами і пішки тягнулося велике число людей, заливаючи шлях від краю до краю.

Та не тільки шлях.

Ішли по обидвох боках його, полем, хто одинцем, а то й гуртками. Під’їхавши ближче, віз із бужанцями мусив спинитися, щоби пропустити повз себе цілу ту каравану. Зварич на перший погляд пізнав, хто це.

Втікачі!..

Бачив він перед тим тільки одинокого представника їх — дідича, що переїжджав через Золочів, але досить було одного, щоб розпізнати кожного. Поскладані без розбору і порядку речі на возах, наспіх позв’язуване все мотузками, — ось образ їдучих. Клуночок під пахвою — образ піших. Все йшло, спішилося не знать куди і чому, а ціль їх — аби дальше.

Перший віз, що минав бужанців, був наладований не так речами, як дітьми. Сиділо їх з півтузина, прикриті лантухами, хустками і батьковими капелюхами. Ззаду на розворі жінка, а до драбини причеплена за мотузок сухоребра коровина.

— Куди ви так, добрі люди? — спитав Городюк.

Мужик, що поганяв кіньми, тільки знизав плечима у відповідь.

— А чого ж утікаєте? — запитав з черги Петро.

— Москаль! — кивнув мужик головою на схід.

— Ов, то щось недобре! — вирішив Городюк півголосом. — Злізьмо, розпитаємо докладніше.

Вози втікачів їхали рідко. Між одним і другим були прогалини, які виповняли піші.

Ровом надійшла якась жінка, женучи перед собою кількоро гусей. Гуси раз у раз скручували то на дорогу, то на поле, але баба зганяла їх назад у рів. В подолку несла щось — здається, якесь зерно. Видно, хотіла забезпечити гусям харч у поході.

Йшла тихо, кваплячись кудись, час до часу погейкуючи на гуси:

— Агусь! Та куди йдеш! Агусся!

З-під хустки висунулись пасма сивого волосся і теліпались коло вух, як жидівські пейси. Поморщене старече обличчя ще більш порепалось від змучення і грижі, а зморшками котилися сльози, як дощівка бороздою. Раз у раз утирала долонею очі, щоб не прогавити гусей.

І жалко, і сумно було дивитися на неї.

— Господине, а ви звідки? — запитав Городюк.

— З Вороняків, пане! — відповіла, похлипуючи.

— Куди ж ви так?!

— Ой, нещасна година моя! — заголосила баба. — Чи я вже знаю куди… Втікають люди — втікаю й я…

— А ви самі, чи ще хто є з ваших?

— Не знаю, пане… Були в мене син та невістка, але десь їх не виджу.

А далі, впадаючи в розпучливий плач:

— Може… де їх… добре москаль забрав…

— Який москаль?!.. Де москаль?!.. — дивувався Городюк.

— Та в Золочеві! Нині рано як наробили крику: москаль іде, москаль! Я хутенько до хлівця, вигнала гуси та й на поле!.. Син з невісткою хапали що могли з хати… Ой, пішла наша кервавиця, Боженьку святий!.. — завела баба накінець.

— Ну, а син ваш не в війську?

— Кривий, Богу дякувати… Може, пан здибали де? Сива кобила, а він невеличкий такий?!

Здається, вперше від часу своєї втечі оглянулася довкола, відірвавши очі від гусей, що, маючи трохи спокою, скубали траву в рові.

— То в Золочеві, мамуню, вже москаль?! — запитався з острахом Василь.

— Та кажуть… Не знаю напевно…

В тій хвилі побачила, як одна гуска вийшла на дорогу, а дві вихопились на поле. Побігла за ними і, спровадивши неслухняну «худобину» до рову, поплелася далі в незнану даль.

— Пане директор, — обізвався Василь,— нема що, вертаймося додому.

— Чекайте, Василю, не кваптеся, мусимо ще когось спитати.

Зварич заскочено мовчав. Він мав нині рано зголоситися назад у своїй частині, а виходить, що навіть до Золочева не доїде. Серед усього того гризло його, що готов не знайти своїх. Що тоді?! Де шукати за ними? Боліло його й те, що в Золочеві на кватирі оставив свої військові речі, якими так гордився: похідну пляшку, черевики і шатро. Може, Бог дасть, що це тільки фальшива тривога. Адже він сам переживав подібну два дні тому.

За той час, як бужанці стояли безрадно на шляху, не знаючи, куди податися, попри них йшли і їхали люди — переважно селяни з недалеких сіл. Вози навантажені міхами, подушками і посудою, таскали звичайно на тім усім ще й дітей. Заплакані, вистрашені дітиська кивалися на високих возах, як неприв’язані снопи. Більші сиділи мовчки, розглядаючись на всі боки, менші час до часу дерлися на ціле горло, витворюючи разом зі скрипом коліс і покриками правдиву циганську симфонію.

Над’їхав якийсь священик. На жовтій старосвітській бричці, згідно з традицією немитій від уродження. На бричці сидів панотець, паніматка і двоє дітей, на козлі коло візника служниця. Гречкуваті коні шлапали повагом по мурованці, так само знаючи ціль подорожі, як їх власники.

Позаду за бричкою їхав ще один віз, на якому поверх усякого краму сиділа старша якась пані, придержуючи одною рукою клітку, а другою арістон.

Городюк підступив до брички.

— Вибачте, отче…

Священик кивнув тільки головою, бо в руках тримав свою нову нагортку.

— Іване, стань-но! — сказав він до візника.

— Чим можу служити? — звернувся до Городюка.

Городюк представився і запитав:

— Отче добродію, чи то правда, що Золочів зайнятий москалями?

— Не може бути?!.. Вже зайнятий! Хто казав? — заговорив нервово священик.

— Властиво, ніхто не казав напевно…

— Іване, поганяй! — скрикнув панотець до візника.

На щастя, коні не мали охоти рушити за першим батогом з місця, і Городюк вспів ще вчас вияснити ситуацію.

— Коли отець виїхали з Золочева?

— Перед півгодиною.

— І тоді ще не було москалів?

— Певно, що ні. Інакше ми тут не заїхали б.

— Нам якась баба з Вороняків казала, що така поголоска пішла.

Священик успокоївся.

— Ах, так!.. Я думав, що ви знаєте з достовірного жерела.

— Вибачте, отче, а ви звідки?

— З Дашева.

— А де були москалі, як ви виїздили.

— Де були, не знаю, але говорили, що зараз у сусіднім селі.

— Як же в Золочеві? Староство ще є?

— Казали мені, що виїхало вчора.

— А стрільці? Не знають отець-добродій?! — вмішався до розмови Зварич.

— Стрільці виїхали вчора вечером?

Зварич спішно підбіг до брички.

— Виїхали вечером? Куди, в яку сторону?

— Мій найстарший син є в стрільцях також, — сказав не без гордости панотець. — Він мені заявив, що виїжджають до Львова, де збирається ціла стрілецька армія. Вона має, здається, в найближчих днях рушити на відсіч Золочева.

— То в Золочеві вже ніхто зі стрільців не остав? — питався гарячково Зварич.

— Думаю, що ніхто. Я бачив, що всі їх старшини, і полковник, і сотники, виїздили.

— А в Золочеві є ще якесь військо?

— Військо!?.. Певно, що є, бодай було до того часу, як я від’їздив.

— Як ви думаєте, панове, — звернувся священик до Городюка і Зварича, — чи можливе, щоб москалі аж сюди залізли. Де ж наше військо в такім разі?

Городюк рішуче похитав головою.

— Я в те не вірю. Що москалі йдуть трохи наперед, то це, напевно, такий план, щоби їх заманити в засідку.

— І я так думаю! — підморгнув таємничо священик. — Тільки, знаєте, коли вже буде рішаюча битва?! Як потягнеться отаке з тиждень-два, то чоловік зруйнований, вважайте.

— А ви, пане, звідки? — звернувся він до Городюка.

— Я з Бужан, управитель школи.

— Ех! Щасливі ви, — зітхнув з жалем священик. — До вас війна не дійде. А ми…

— Влодзю, їдьмо вже! — заговорила жінка. — Пізно буде!

— А панство куди? — спитався Городюк.

— Властиво, самі не знаємо, — відповів священик. — Думаємо десь у недалекім селі станути. Моє поважання! Ми таки вже поїдемо.

Попівські коні по зрілій надумі рушили з місця, і бричка заколивалася, постогнуючи. За бричкою потяглася і друга підвода — з клунками, старшою панею, котом і арістоном.

— Ну, як там, пане директор? — звернувся до Городюка Василь. — Правда, що нема чого їхати.

— Сам не знаю, що робити? Ти, Петре, як думаєш?!

— Я думаю їхати до Золочева розвідати, що і як; я вступлю на кватиру, заберу речі і, може, зловлю який потяг, до Львова, а ви вернете собі зараз назад.

— А як москаль є вже в Золочеві? — спитався один з новобранців.

— Не будь, хлопче, смішний, — підбадьорював Городюк. — Якби були в Золочеві, то були б і тут. Але Золочів не так легко взяти.

«Золочів не так легко взяти» — то ще найбільше виглядало на правду і промовляло до переконання. Василь взяв за віжки, цвігнув батогом, і бужанці рушили в сторону міста.

За час, як Городюк балакав зі священиком, минуло їх немало возів і людей. Все це, не спиняючись, їхало чимраз далі в надії, що ось за одним чи за другим горбком або лісом скінчиться їхня мандрівка. Там вони переведуть дух, там перечекають непевний час. Хто мав їм це місце вказати, хто мав означити пору повороту — цього ніхто не знав. Їхали і йшли, «аби далі від москалів», а вже хтось такий знайдеться, що їм скаже, покаже, порадить і поможе. Одні припускали, що це зробить якийсь генерал, другі — що посол, а треті взагалі тією справою не клопотались. Всі вірили в одно: якщо москалі і підійдуть ближче, то на дуже короткий час, і що Австрія не забуде про своїх горожан, яким грозить ворожий залив.